Баймуратов М.О. Міжнародне публічне право (2008)

5. Міжнародні акти про права людини і законодавство України

З огляду на особливу важливість прав і свобод людини, що містяться в міжнародних актах, та їхнє наступне закріплення в конституційному і поточному законодавстві України у формі прав і свобод людини і громадянина, представляється доцільним провести порівняльну характеристику сприйняття Україною міжнародних стандартів прав і свобод людини.

Такий аналіз вважається актуальним не тільки з пізнавальної точки зору (що є дуже важливим, з огляду на соціальну апатію наших громадян), але і з метою усвідомлення кожним громадянином України демократичності Основного Закону держави, його спрямованості на забезпечення і реалізацію прав і свобод людини і громадянина і виконання ними обов'язків у практично повній відповідності з найвищими міжнародними мірками.

Рівність прав і свобод людини і громадянина

Рівність прав і свобод людини і громадянина означає насамперед рівність усіх перед законом і судом.

«Всі люди рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист закону. У цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена, і закон повинний гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового становища, народження або іншої обставини» (стаття 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Всі особи рівні перед судами і трибуналами. Кожний має право при розгляді будь-якого карного обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його із міркувань моралі, суспільного порядку або державної безпеки в демократичному суспільстві або коли того вимагають інтереси приватного життя сторін, або — у тій мірі, у якій це, на думку суду, строго необхідно, — при особливих обставинах, коли публічність порушувала б інтереси правосуддя; проте будь-яка судова постанова по карній або цивільній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншого або коли справа стосується матримоніальних суперечок або опіки над дітьми» (стаття 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (чч. 1, 2 статті 24 Конституції України).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (стаття 21 Конституції України).

Рівність усіх перед законом означає: що закон, його розпорядження рівною мірою обов'язкові для усіх; що суд рівною мірою доступний для всіх і повинний керуватися тільки законом, а не якимись сторонніми міркуваннями; що не приймаються до уваги не передбачені законом особливості особи, яка звертається за судовим захистом або відповідає перед судом за свої дії. Обов'язок притримуватися закону, його виконання, право використовувати закон у своїх інтересах, а також юридична відповідальність перед законом за його порушення є рівним для всіх громадян.

Рівність прав і свобод людини і громадянина означає, що вони признаються за всіма людьми рівною мірою, не припускається дискримінація в користуванні правами на яких-небудь підставах, що залежить від природних особливостей особистості і її соціального статусу. Конституція України фіксує широкий перелік таких підстав, що не носить остаточний характер.

Рівність прав і свобод признається за людиною незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, відношення до релігії, переконань, приналежності до суспільних об'єднань, а також інших обставин. У залежності від перерахованих вище й інших особистих і соціальних ознак людини їй не можуть бути надані які-небудь привілеї або допущено обмеження в правах у порівнянні з іншими.

Рівність прав і свобод містить у собі рівноправність чоловіка і жінки.

Треті статті Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказують на те, що держави, котрі беруть участь у даних пактах зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користуватися всіма економічними, соціальними, політичними, громадянськими і культурними правами, передбаченими в пактах.

«Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ч. З статті 24 Конституції України).

Специфіка захисту прав жінок на рівність обумовлюється рядом чинників. Справа в тому, що коло груп населення, що мають потребу у підтримці з боку суспільства, держави і навіть міжнародного співтовариства, достатньо велике. Це, зокрема, молодь і пенсіонери, інваліди і безробітні, біженці, представники національних меншин та ін. И тут особливої уваги вимагають жінки, оскільки саме вони нарівні з чоловіками набагато частіше бувають обмежені у використанні своїх конституційних прав.

Відповідно до міжнародної Конвенції «Про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок» 1979 року, учасником якої є Україна, дискримінація у відношенні до жінок означає будь-яке розрізнення, виключення або обмеження за ознакою статі, що направлене на ослаблення або зводить нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього родинного стану, на основі рівноправністі чоловіків і жінок, прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-якій іншій галузі.

Вкрай загострюється це питання в умовах переходу до ринкової економіки, коли становище жінок ускладнюється. Зараз уже добре відомі такі визначення, як «фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Можна зазначити і зменшення кількості шлюбів, різке падіння народжуваності, велику дитячу і материнську смертність і т.д. Тому в ч. 3 статті 24 Конституції України перерахована достатньо велика кількість вимог, умов і пільг, що, на думку законодавця, можуть допомогти розв'язати вкрай складне становище, у якому виявилася жінка в нашому суспільстві.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Конституція розуміє як рівність можливостей, а не як фактичну рівність, що у житті реально недосяжно. Кожна людина в силу суб'єктивних і об'єктивних причин і обставин по-різному реалізує свої можливості, розкриває свій творчий потенціал, тому що має неоднакові здібності до ініціативної, самостійної діяльності, що забезпечує відповідний рівень життя.

Зрозуміло, держава повинна використовувати правові засоби для зменшення різкої різниці в прибутках громадян. У цих цілях застосовується диференційована система податків. Найважливіше значення в цьому плані має ефективна боротьба з кримінальними джерелами прибутків, що мають широке поширення в житті суспільства на даному етапі. Проте ця боротьба ведеться дуже слабко і неефективно, що призводить до невиправданого збільшення розшарування населення за прибутками і матеріальним забезпеченням.

Законодавство може закріплювати особливі права для тієї або іншої категорії громадян. Держава надає переважне сприяння тим, хто з різних причин не в змозі нарівні з іншими використовувати свої права і свободи (діти, пенсіонери, інваліди, учасники війни та ін.). Надані цим верствам і категоріям громадян переваги природні і ні в якій мірі не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.

Гарантованість прав і свобод особи

Цей принцип одержує правове вираження в різноманітних формах — і як спільний початок, властивий реалізації всього обсягу прав і свобод особи, і за допомогою закріплення конкретних гарантій. Як загальна підстава правового статусу зазначений принцип закріплений у ряді статей Конституції. Стаття 3 Конституції України встановлює в якості однієї з основ конституційного ладу обов'язок держави за затвердженням і забезпеченням прав і свобод людини. У ч.2 статті 22 Конституції України також установлено, що «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

Ці загальні принципи конкретизовані через конституційну вимогу неможливості звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення в неї змін, що порушують права і свободи громадян (стаття 157 Конституції України). У випадку представлення у Верховну Раду законопроекту про внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, на Конституційний Суд України покладений обов'язок з надання висновку стосовно конституційності такого законопроекту. При відсутності позитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється. Крім цих загальних норм про гарантії, закріплення фактично кожного конкретного права і свободи людини і громадянина супроводжується вказівкою на умови і засоби гарантій його реалізації.

Суб'єктом, на котрого насамперед покладаються гарантії здійснення прав і свобод, є держава. Ці гарантії здійснюються через усю систему державних органів. Частина 2 статті 102 Конституції України закріплює, що «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплення їхніх гарантій за допомогою законодавчої діяльності.

Відповідно до ч. З статті 55 Конституції України «Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Кожен громадянин України або інша особа, яка знаходиться на законних підставах в Україні, має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (див. статтю 101 Конституції України).

Відповідну діяльність у забезпеченні гарантій прав і свобод здійснює Кабінет Міністрів України й інші державні органи. Проте передбачена Конституцією державна система, що покликана забезпечити гарантії прав людини, не завжди спрацьовує. Причиною тому є: відсутність необхідних механізмів і умов для реалізації багатьох конституційно закріплених прав і свобод громадян; відсутність у ряді випадків необхідної законодавчої бази; бюрократизм державного апарату, що досяг величезних розмірів; непрофесіоналізм багатьох його працівників та ін.

Завдання зі створення умов реалізації прав і свобод виконують не тільки державні структури. У систему такого роду суб'єктів входять і органи місцевого самоврядування. Свою роль грають суспільні об'єднання і, насамперед, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські організації. Конституція України розширила рамки участі і самої людини в захисті своїх прав і свобод. Статтею 62 Конституції України гарантується принцип презумпції невинності. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний не зобов'язаний доводити свою невинність, усі сумніви в справі тлумачаться на його користь. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний вважаються невинними, поки їхня провина не буде доведена в судовому порядку і встановлена судовим вироком, що вступив у силу. Ніхто не може бути засуджений інакше ніж за вироком суду. У випадку скасування судового рішення як неправосудного, держава відшкодовує матеріальний або моральний збиток тим, кому він заподіяний.

Право громадян на юридичний захист від незаконних дій посадових осіб і державних органів

3. Кожна держава, що бере участь у дійсному Пакті зобов'язується:

a) забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої, визнані в дійсному Пакті, порушені, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було зроблено особами, що діяли в офіційній якості;

b) забезпечити, щоб право на правовий захист будь-якої особи, яка потребує такого захисту, установлювалося компетентними судовою, адміністративною або законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

c) забезпечити застосування компетентною владою засобів правового захисту, коли вони надаються» (п. З статті 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).

«Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (чч. 1,2 статті 55 Конституції України).

«Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» (чч. 4, 5 статті 55 Конституції України).

Серед засобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини і громадянина дуже важлива роль належить суду. Конституцією передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У залежності від характеру порушень захист може здійснюватися в порядку конституційного, цивільного, карного або адміністративного судочинства.

Вперше в Конституції України передбачене і гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб. Цим самим створений, реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов'язків по визнанню, забезпеченню, реалізації й охороні прав і свобод людини.

З моменту вступу України в Раду Європи громадянам України стало доступно, після повного використання національних засобів захисту своїх суб'єктивних прав і свобод, використання міжнародного механізму, що уже довгий час застосовується в країнах — членах Ради Європи. Це можливість звертання в Європейський суд з прав людини.

Проте право кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськими регіональними спостережними, правозахисними інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту на національному та міжнародному рівнях, особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненими законами засобами, зокрема звертанням до громадськості, використовуючи засоби масової інформації.

У положеннях Конституції України виявляється тенденція підвищення ролі самої людини в забезпеченні максимально повного використання своїх прав, збільшення її самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження нових початків взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави як патрона, що направляє дальність пасивної особистості. Нові орієнтири в цій сфері спрямовані на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подолання соціального утриманства, що є важливою умовою історичного прогресу.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина, звичайно, не обмежуються їхнім конституційним закріпленням. Реальне втілення прав і свобод потребує багатьох умов, у тому числі таких, що знаходяться за рамками права.

Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.

Соціально-економічні гарантії передбачають відповідне середовище і матеріальну основу, що забезпечують вільне використання прав і свобод. У числі цих умов — соціальна стабільність, економіка, що ефективно розвивається, наявність відповідних виробничих потужностей, широкої соціальної інфраструктури — системи різних установ, що дають можливість обслуговувати усі види соціальних потреб суспільства.

Під політичними гарантіями розуміються: відповідним чином орієнтована політика держави, її спрямованість на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їхня здатність до досягнення громадянської згоди, виключення чинників дестабілізації в суспільстві; належний рівень політичної культури громадян.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпечують здійснення й охорону прав і свобод людини і громадянина. До них належать насамперед конституційне закріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина, так і конкретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях діючого права ці гарантії одержують детальне обгрунтування. В охороні правових розпоряджень важливу роль відіграють правоохоронні органи і, насамперед, суд.

Таким чином, механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина покликаний охопити всі сфери діяльності із закріплення і забезпечення використання прав і свобод і усі її напрямки, що включають:

— юридичне закріплення гарантій прав і свобод;

— широку систему охорони і захисту державою прав і свобод, як у забезпеченні їхнього реального використання, так і в боротьбі з різноманітного роду їхніми порушеннями;

— розвиток суспільно-політичної активності громадян;

— розвиток свідомого ставлення до використання прав і свобод;

— державний і суспільний контроль, спрямований на охорону прав і свобод;

— підвищення рівня знань кожним своїх прав, свобод і обов'язків;

— розвиток громадських організацій, покликаних охороняти і захищати права і свободи людини і громадянина.

Принцип презумпції невід'ємності прав і свобод людини і громадянина, неприпустимості їх обмеження

Цей принцип виходить з визнання прав і свобод невідчужуваними і приналежними людині від народження. Конституція України закріплює, що «конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ч. 1 статті 64).

Даною статтею підтверджується невідчужуваність і непорушність закріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина, а також неприпустимість їх звуження. Проте, з огляду на можливі об'єктивні обставини, що можуть виникнути в державі і суспільстві, Конституція України все ж припускає можливість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Конституція встановлює жорсткі вимоги стосовно їх обмеження: вони можуть уводитися тільки в умовах надзвичайного або воєнного стану і тільки тимчасово, на визначений законом термін.

Відповідно до Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 року, надзвичайний стан — це передбачений Конституцією особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування підприємств, установ і організацій, що тимчасово допускає встановлені даним законом обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, і покладає на них додаткові обов'язки.

Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійних лих, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом.

Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалізація обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого і регіонального самоврядування й інших інститутів громадянського суспільства. Тому надзвичайний стан вводиться лише при наявності реальної загрози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення котрої іншими засобами неможливо.

На період надзвичайного стану можуть уводитися наступні заходи:

1) встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування територією, де впроваджений надзвичайний стан;

2) обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

3) посилення охорони суспільного порядку й об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення і народного господарства;

4) заборона проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій, а також видовищних, спортивних та інших масових заходів;

5) заборона страйків.

У разі потреби також можуть бути додатково вжиті наступні заходи:

1) введення комендантської години (заборона знаходитися на вулицях і в інших суспільних місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби);

2) призупинення після відповідного попередження діяльності політичних партій, громадських організацій, масових рухів і самодіяльних об'єднань громадян, якщо ця діяльність перешкоджає нормалізації обстановки;

3) перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках — проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових помешкань і житла громадян;

4) обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отрутних і сильнодіючих хімічних речовин, спиртних напоїв;

5) тимчасове вилучення в громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї і боєприпасів, а в підприємств, установ і організацій — також навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і матеріалів, що отруюють, і сильнодіючих хімічних речовин;

6) введення цензури, обмеження на випуск газет;

7) висилка порушників суспільного порядку, що не є жителями даної місцевості, у місце їхнього проживання або за межі місцевості, де введений надзвичайний стан, за їхній рахунок;

8) заборона виготовлення і поширення інформаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку;

9) особливі правила користування зв'язком.

В умовах стихійних лих, епідемій, епізоотій можуть бути застосовані наступні заходи:

1) тимчасове виселення людей із місць, небезпечних для проживання, з обов'язковим наданням їм стаціонарних або тимчасових житлових помешкань;

2) тимчасова заборона будівництва нових, розширення чинних підприємств та інших об'єктів;

3) установлення карантину і проведення інших обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

4) введення особливого порядку розподілу продуктів харчування і предметів першої необхідності;

5) мобілізація ресурсів державних підприємств, установ, організацій, зміна режиму їхньої роботи, переорієнтування на виробництво необхідної в умовах надзвичайного стану продукції, інші зміни виробничої діяльності, необхідні для проведення аварійно-рятувальних і відбудовних робіт;

6) використання ресурсів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності для відведення небезпеки і ліквідації наслідків надзвичайних обставин;

7) відсторонення від роботи на період надзвичайного стану керівників державних підприємств, установ і організацій, від діяльності яких залежить нор-

малізація обстановки в районі надзвичайного стану, у зв'язку з неналежним виконанням ними своїх обов'язків; призначення інших осіб тимчасово виконуючими обов'язки зазначених керівників. З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій і катастроф у мирний час може проводитися цільова мобілізація, обсяги і термін проведення якої визначаються Президентом України.

У виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, припускається притягнення працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазначених робіт за умови обов'язкового забезпечення безпеки праці. Забороняється притягнення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, що можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Але навіть у таких умовах незаконні дії і перевищення посадовими особами своїх повноважень, включаючи порушення гарантій прав громадян, установлених законом, спричиняють відповідальність, передбачену законом.

Друга частина статті 64 Конституції України передбачає неможливість навіть в умовах військового або надзвичайного стану обмеження перерахованих у ній прав. Мова йде про право на: рівність громадян перед законом (стаття 24); громадянство і його зміну (стаття 25); життя (ст.27); повагу гідності людини (стаття 28); свободу й особисту недоторканність (стаття 29); звертання в органи державної влади (стаття 40); житло (стаття 47); шлюб (стаття 51); рівність дітей у їхніх правах (стаття 52); захист прав і свобод (стаття 55); на відшкодування збитку (стаття 56); знання своїх прав і обов'язків (стаття 57); невиконання явно злочинних розпоряджень і наказів (стаття 60); відмову від дачі показань стосовно себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів (стаття 63), а також про відсутність зворотної сили закону (стаття 58); про неможливість повторного притягнення до юридичної відповідальності за одне і те ж правопорушення (стаття 61); про презумпцію невинності (стаття 62).

Неприпустимість обмеження прав і свобод цілком закономірно не означає абсолютизації цього принципу, їхнє використання повинно грунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних правил людського співіснування.

У статті 23 Конституції України передбачається, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб. З цього випливає необхідність правомірного використання своїх прав кожною людиною, без порушення приписів закону, виходу за рамки, насамперед, конституційного поля.

Принцип Максимального зрівнювання прав і обов'язків іноземців і осіб без громадянства з правами громадян України

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом» (стаття 26 Конституції України).

Під іноземцями слід розуміти осіб, які мають громадянство іноземних держав, а під особами без громадянства (апатридами, аполідами) — тих, які взагалі не мають громадянства якоїсь держави. Права іноземців і осіб без громадянства на території України відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права. «Гранично можливо наближення правового статусу і режиму проживання осіб без громадянства й іноземних громадян до національного режиму і правового становища громадян. Це, звичайно, не означає усунення «усіченого» складу політичних прав «негромадян», що не можуть бути в політичній сфері рівноправними з громадянами, — пише М.П. Орзіх, — але передбачає практично рівний обсяг всіх інших прав і свобод».

Більш детально основні права, свободи й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які мешкають або знаходяться тимчасово в Україні, закріплені в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців ».

Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих Україною

«Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України» (стаття 9 Конституції України).

Ці положення мають велике зовнішньополітичне і правове значення особливо в умовах активного входження України у світове співтовариство. По-перше, вони свідчать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, що по своїй правовій силі дорівнюються до національного законодавства і є обов'язковими до виконання на її території, а також про повагу норм міжнародного права. По-друге, вони до деякої міри дають відповіді на питання практичного використання положень міжнародних договорів в Україні і розкривають їхнє співвідношення з чинним законодавством України.

Україна, будучи державою-правонаступницею Української РСР і однією із держав-правонаступниць Союзу РСР, зобов'язалася після конституювання незалежної держави виконувати міжнародні договори, прийняті не тільки УРСР, але і СРСР, у випадку, якщо вони не суперечать Конституції й інтересам республіки, і ще у 1991 році прийняла Закон «Про дію міжнародних договорів на території України». Цей закон містив положення, відповідно до яких усі «схвалені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства».

Право народів на самовизначення «Всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно установлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток» (стаття 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Ці принципи, настільки актуальні в сучасному світі, були проголошені і незмінно проводяться в життя Українською державою. Його перші конституційні акти проголосили державний суверенітет і незалежність України, виходячи з права народу на самовизначення. Верховна Рада Української РСР у прийнятій 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, висловлюючи волю української нації, усього народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх зв'язках.

У Декларації підкреслювалося, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». Україна здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших об'єднань або окремих осіб переслідуються за законом.

Таким найважливішим етапом на шляху затвердження суверенітету українського народу стало проголошення Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року незалежності України і створення самостійної держави.

Право на життя

«1. Право на життя є невід'ємним правом кожної людини, Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

2. У країнах, що не скасували страти, смертні вироки можуть виноситися тільки за самі тяжкі злочини відповідно до закону, що діяв під час учинення злочину... Це покарання може бути здійснено тільки у виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом.

3. Коли позбавлення життя полягає у злочині геноциду, варто мати на увазі, що ніщо в даній статті не надає право державам, котрі приймають участь у данім Пакті, відступати від будь-яких зобов'язань, прийнятих відповідно до Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього.

4. Кожний, хто присуджений до страти, має право просити про помилування або про зм'якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути даровані у усіх випадках.

5. Смертний вирок не виноситься за злочини, скоєні особами молодше вісімнадцяти років, і не приводиться у виконання у відношенні до вагітних жінок.

6. Ніщо в даній статті не може служити підставою для відстрочки або недопущення скасування страти державою, що приймає участь у даному Пакті» (стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (стаття 27 Конституції України).

Основним правом людини є право на життя. Це природне право людини, захист якого охоплює широкий комплекс активних дій усіх державних і суспільних структур, кожної конкретної людини зі створення і підтримки безпечних соціального і природного середовища проживання, умов життя. До такого роду чинників належать, насамперед, політика держави, що забезпечує відмову від війни, військових засобів вирішення соціальних і національних конфліктів, цілеспрямована боротьба зі злочинами проти особистості, незаконним збереженням і поширенням зброї й ін.

Важливе значення мають і заходи медичного характеру: належне медичне обслуговування, служба швидкої допомоги, боротьба з наркоманією. Забезпечення права на життя прямо пов'язано зі збереженням і відновленням природного середовища проживання людини.

Розширяючи гарантії права на життя, Конституція України включає норму, що значно звужує можливість застосування страти. Ця виняткова міра покарання зберігалася тимчасово, тому що з вступом України в Раду Європи наша держава прийняла умову про відмову застосування страти.

Право на повагу людської гідності «Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують його гідність поводженню або покаранню. Зокрема, жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медичним або науковим дослідам» (стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права). «Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, приниженню чи покаранню.

Жодна людини без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам» (стаття 28 Конституції України).

Повага людської гідності — невід'ємна ознака цивілізованого суспільства. Ніщо не може бути основою для її приниження. Будь-які заходи впливу на неправомірну поведінку особи не повинні бути сполучені з приниженням людської гідності. Повага особистості, її гідності повинна містити в собі не тільки уважне ставлення до задоволення прав і законних інтересів людини, але й етику поведінки працівників державних органів при спілкуванні з людьми, поважне до них ставлення, чуйну увагу до людини у важких для неї життєвих ситуаціях, особливу шанобливість до осіб похилого віку. Право безперешкодно дотримуватися своєї думки і вільно її виражати.

«1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своєї думки.

2. Кожна людина має право на вільне вираження своєї думки; це право включає свободу шукати, отримувати і поширювати всякого роду інформацію й ідеї незалежно від державних кордонів, усно, письмово або за допомогою преси чи художніх форм вираження, або іншими засобами за своїм вибором.

3. Користування передбаченими в пункті 2 даної статті правами накладає особливі обов'язки й особливу відповідальність. Отже, воно може бути сполучене з деякими обмеженнями, що, проте, повинні бути встановлені законом і бути необхідними:

a) для поваги прав і репутації інших осіб;

b) для охорони державної безпеки, суспільного порядку, здоров'я або моральності населення» (стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» (стаття 34 Конституції України)

Підписавши Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, у якому зафіксовано, що «держави-учасниці ставлять своєю метою полегшити більш вільне і широке поширення усіх форм інформації, заохочувати співробітництво в галузі інформації й обмін інформацією з іншими країнами», Україна, поряд з іншими державами, тим самим проголосила свій намір сприяти:

а) поширенню усної інформації;

б) поширенню на своїй території газет і друкарських видань з інших держав-учасниць;

в) поліпшенню доступу громадськості до друкарських видань і розширенню можливості передплати на основі правил, властивих кожній стороні;

г) поширенню радіоінформації так, щоб це відповідало інтересам порозуміння між народами. Погляди, думки, міркування людини залежать від її '

світогляду, розуміння прав і обов'язків. Тому справжня свобода думки являє собою не всяке безперешкодне поширення ідей, думок, а лише вільний виклад гуманних поглядів, думок, що відповідають інтересам кожного громадянина і загальних інтересів суспільства і держави. Тому Конституція України, гарантуючи громадянам свободу думки і слова, свободу вираження своїх поглядів і переконань, вимагає, щоб вони здійснювалися в інтересах усього народу України. Особливої уваги Конституція України приділяє забезпеченню свободи критики. У частині 3 статті 15 Конституції України закріплено: «цензура заборонена». У той же час, і громадяни України, висловлюючи критичні зауваження, не повинні допускати навмисних перекручувань фактів, поширювати неправильні відомості, під виглядом критики ганьбити чесних людей.

Кожен громадянин України має можливість викладати в пресі свої думки. Це означає, що право свободи створює для громадянина юридичну можливість подібної дії, але не зобов'язує його. Свобода слова і преси в умовах бурхливого розвитку засобів масової інформації доповнюється свободою виступу по радіо і телебаченню.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року закріплює загальні правові основи одержання, використання, поширення і збереження інформації, установлює право громадянина на інформацію в усіх сферах цивільного і державного життя. Він закріплює також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації і забезпечує її охорону, захищає громадянина і суспільство від неправдивої інформації.

Інформація — це документовані або публічно проголошені відомості про події і явища, що відбуваються в суспільстві, державі і природній сфері."Основними видами інформації є: статистична інформація, масова інформація, інформація про діяльність державних органів, правова інформація, інформація про особистість, інформація довідково-енциклопедичного характеру.

Громадяни й організації мають право доступу до інформації про них, а в період збору інформації мають право знати, які відомості про них, ким і з якою метою збираються, а також оспорювати правильність, повноту, доцільність такої інформації. Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Інформація не може бути використана з метою, що заподіює шкоду правам і свободам громадян України.

Не підлягають розголошенню відомості, що складають державну або іншу передбачену законом таємницю.

Право на свободу, особисту недоторканність, свободу від свавільного втручання в особисте життя людини, недоторканність житла і таємницю кореспонденції

«1. Ніхто не може піддаватися свавільному або незаконному втручанню в його особисте і сімейне життя, свавільним або незаконним зазіханням на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції або незаконним зазіханням на його честь і репутацію.

2. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких зазіхань» (стаття 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений свободи інакше ніж на таких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлені законом.

2. Кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту й у терміновому порядку повідомляється будь-яке запропоноване йому обвинувачення» (п. 1 і 2 статті 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочину чи його перепинити, уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого» (стаття 29 Конституції України).

«Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку» (стаття 30 Конституції України).

«Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (стаття 31 Конституції України).

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (стаття 32 Конституції України).

Недоторканість особи як особиста свобода полягає в тому, що ніхто не вправі насильно обмежити свободу людини розпоряджатися в рамках закону своїми діями і вчинками, користуватися свободою пересування. Ніхто не може бути підданий арешту, ув'язненню й утриманню під вартою інакше як на підставі судового рішення. Підстави для арешту регламентовані кримінально-процесуальним і іншим законодавством, що передбачає розгорнуту систему гарантій від безпідставного арешту.

Гарантія недоторканності житла означає, що ніхто не має права без законної підстави ввійти в житло, а також залишатися в ньому проти волі проживаючих у ньому осіб. Законодавство чітко регламентує випадки, коли це допускається, і коло уповноважених на те органів.

Передбачено різні форми відповідальності за безпідставне вторгнення в особисте життя громадян, розголошення таємниці листування, телефонних переговорів і телеграфних повідомлень. Тільки в чітко визначених випадках може бути накладений арешт на кореспонденцію і зроблена її виїмка з поштово-телеграфних установ.

Право на свободу совісті

«1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати або приймати релігію або переконання за своїм вибором і свободу сповідати свою релігію і переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічним або приватним порядком, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів і вчень.

2. Ніхто не повинен піддаватися примусу, що применшує його свободу мати або приймати релігію або переконання за своїм вибором.

3. Свобода сповідати релігію або переконання підлягає лише обмеженням, установленим законом і необхідним для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і моралі, так само, як і основних прав і свобод інших осіб.

4. Ті держави, які беруть участь у даному Пакті, зобов'язуються шанувати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей у відповідності зі своїми власними переконаннями» (стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права; аналогічні вимоги містяться в статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, а також у п. VII розділу І Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі).

«Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою» (стаття 35 Конституції України).

Важливе місце в системі особистих прав займає свобода совісті, свобода віросповідання. Більш детально вона регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року.

Україна є світською державою. Ніяка релігія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової.

Наявність у багатонаціональній Україні різноманітних конфесій, релігійних вірувань надає цій конституційній нормі особливу значимість. Вона забезпечує свободу вибору релігії, не стиснуту ніякими зовнішніми, сторонніми мотивами. Наявність релігійних переконань заборонено фіксувати в офіційних анкетах.

Особистим правом людини є прийняття або неприйняття релігійних вірувань, сповідати індивідуально або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідати ніякої, вільно вибирати, мати і поширювати релігійні й інші переконання і діяти відповідно до них.

Держава не втручається в питання визначення людиною свого відношення до релігії. Свободі вибору релігійних або атеїстичних поглядів сприяє і світський характер освіти. Вона не переслідує мети формування того або іншого ставлення людини до релігії. Викладання віровчень може здійснюватися в недержавних навчальних і виховних закладах, приватно вдома або при релігійних об'єднаннях.

Право громадян на участь у веденні державних справ

«1. Кожна людина має право брати участь у керуванні своєю країною безпосередньо або за посередництвом вільно обраних представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні.

3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна знаходити собі вираження в періодичних і нефальсифікованих виборах, що повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж за допомогою Інших рівнозначних форм, що забезпечують свободу голосування» (стаття 21 Загальної декларації прав людини).

«Кожен громадянин повинен мати без якоїсь дискримінації, що згадується в статті 2, і без необгрунтованих обмежень право і можливість:

a) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників;

b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, що відбуваються на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують вільне волевиявлення виборців;

c) допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби» (стаття 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування» (стаття 38 Конституції України).

Одним з інститутів безпосередньої демократії, що гарантує пряме народовладдя, реалізацію права громадян на участь у керуванні державними справами на всіх рівнях, є референдум. Референдум — це засіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. У залежності від предмета розгляду, референдуми підрозділяються на конституційні, законодавчі і консультативні. За сферою застосування референдум може бути загальнодержавним або в адміністративно-територіальних одиницях. Порядок їх підготовки і проведення регулюється Конституцією України і Законом України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року зі змінами і доповненнями від 19 червня 1992 року.

Державна служба в Україні, відповідно до Закону України «Про державну службу» від 12 грудня 1993 року, — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах і їх апараті з практичного виконання задач і функцій держави і отримують заробітну плату за рахунок державних коштів. Право на державну службу (у державних органах і в органах місцевого самоврядування) мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, ті, які одержали відповідну освіту і фахову підготовку і пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, вибори або призначення.

Право громадян на об'єднання в громадські організації (право асоціацій)

«1. Кожна людина має право на свободу асоціацій з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати в такі для захисту своїх інтересів.

2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що передбачаються законом і котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і поліції.

3. Ніщо в даній статті не надає право державам, котрі приймають участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносився збиток цим гарантіям» (стаття 22 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобов'язуються забезпечити:

a) право кожної людини створювати для здійснення і захисту своїх економічних і соціальних інтересів професійні спілки і вступати в такі за своїм вибором при єдиній умові дотримання правил відповідної організації. Користування зазначеним правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що передбачаються законом і котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або суспільного порядку або для захисту прав і свобод інших;

b) право професійних спілок утворювати національні федерації або конфедерації і право цих останніх засновувати міжнародні професійні організації або приєднуватися до таких;

c) право професійних спілок функціонувати безперешкодно, без яких-небудь обмежень, крім тих, що передбачаються законом і котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або суспільного порядку або для захисту прав і свобод інших;

d) право на страйки за умови його здійснення відповідно до законів кожної країни.

2. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цими правами для осіб, які

входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави.

3. Ніщо в даній статті не дає права державам, що беруть участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціаційні захисту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносився збиток цим гарантіям» (стаття 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом» (стаття 36 Конституції України).

«Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод

інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі закону» (стаття 44 Конституції України).

Таким чином, право громадян на об'єднання передбачає:

а) можливість створювати різні організації, що сприяють розвитку політичної активності громадян;

б) добровільно і на рівних з іншими громадянами умовах вступати і бути членами вже існуючих організацій;

в) безперешкодно виконувати завдання організацій, користуватися їхнім захистом;

г) через громадські організації, партії і рухи, згідно з їхніми статутними задачами, брати участь у керуванні державними і суспільними справами, у вирішенні політичних, господарських і соціально-культурних питань.

Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, спілк , конгрес, асоціація, фонд) вважається політичною партією або громадською організацією.

Відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 року (із змінами і доповненнями), політичною партією є об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, для яких головною метою є участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування. Політичні партії створюються з ініціативи громадян України, яким виповнилося 18 років і які не обмежені судом у дієздатності і не перебувають у місцях позбавлення волі. Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, яким виповнилося 18 років.

Громадська організація — це об'єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших спільних інтересів. Вона може мати міжнародний, всеукраїнський або місцевий статус. Фундаторами громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, яким виповнилося 18 років, а молодіжних і дитячих організацій — із 15-літнього віку.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках із метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами, за родом їхньої професійної діяльності і затверджуються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Всі професійні спілки мають рівні права. Професійні спілки діють відповідно до статутів, що вони приймають, і не підлягають реєстрації в державних органах. Професійні спілки представляють інтереси громадян у сферах виробництва, праці, побуту, культури та ін. їм надане право здійснювати нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю і правил з охорони праці, вони контролюють житло-побутове обслуговування працівників, утримують санаторії, профілакторії, будинки відпочинку, культосвітні, туристичні та спортивні установи.

Обмеження, що стосуються членства в політичних партіях і професійних спілках, установлюються винятково Конституцією і законами України. Обмеження у відношенні діяльності політичних партій і громадських організацій встановлені в статті 37 Конституції України. Зокрема, встановлено, що політичні партії і громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань, членами політичних партій не можуть бути іноземці, а також державні службовці органів виконавчої і судової влади, органів місцевого самоврядування й інші категорії громадян. Крім того, не допускається легалізація, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їхньою

метою є зміна шляхом насильства конституційного ладу або в якийсь протизаконній формі територіальної цілісності держави та ін.

Конституція передбачає, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян або обмежений у правах і свободах за приналежністю або неприналежністю до політичної партії чи громадської організації. Приналежність або неприналежність до якоїсь політичної партії чи громадської організації не може бути основою для надання державою окремих пільг і переваг.

Право на страйк належить тільки тим, хто працює, і може бути використано ними для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що порушуються роботодавцем, у тому числі і державою.

Право на мирні збори

«Признається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що накладаються відповідно до закону і котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Це ж право закріплене в статті 11 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей» (стаття 39 Конституції України).

Норми статті 39 Конституції України дещо відрізняються від міжнародних норм і стандартів: в останніх мова йде про «кожну людину», а в Конституції —. тільки про громадян України. Таким чином, установлюються певні обмеження для іноземців і осіб без громадянства при реалізації цього права.

Дана стаття Конституції містить деякі вимоги до організаторів таких заходів для забезпечення їхнього мирного характеру, а також передбачає випадки обмеження цього права, що можуть бути встановлені судом на основі закону і тільки в інтересах національної або суспільної безпеки з метою попередження заворушень і злочинів, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій передбачається Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Право на звернення

«Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк» (стаття 40 Конституції України).

Суть цього конституційного права полягає в гарантованості державою можливості кожного безпосередньо звертатися, направляти індивідуальні та колективні письмові звернення в державні органи, органи місцевого самоврядування й іншим посадовим особам, під якими варто розуміти також пропозиції про поліпшення їхньої діяльності або критику прорахунків у їхній роботі, що є важливим засобом виявлення і виправлення порушень закону, допомоги в їхньому усуненні і попередженні. Порядок розгляду звернень, пропозицій, заяв і скарг регламентується Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року. Право на працю

«1. Держави, котрі беруть участь у даному Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає або на яку він вільно погоджується, і будуть вживати належних заходів до забезпечення цього права.

2. Міри, що повинні бути прийняті державами, котрі беруть участь у даному Пакті з метою повного здійснення цього права, включають програму професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення неухильного економічного, соціального і культурного розвитку і повної виробничої зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й економічні свободи людини» (стаття 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:

a) винагороду, що забезпечує як мінімум усім працюючим:

— справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якої різниці, причому, зокрема, жінкам повинні гарантуватися умови праці не гірше тих, якими користуються чоловіки, із рівною платою за рівну працю;

— задовільне існування для них самих і їхніх сімей, відповідно до постанов даного Пакту;

b) умови роботи, що відповідають вимогам безпеки і гігієни;

c) однакову для усіх можливість просування в роботі на відповідні більш високі щаблі винятково на підставі виробничого стажу і кваліфікації» (стаття 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«3. а) Ніхто не повинний примушуватися до примусової або обов'язкової праці;

b) у тих країнах, де у виді покарання за злочин може призначатися позбавлення волі, сполучене з каторжними роботами, пункт 3 (а) не вважається перешкодою для виконання каторжних робіт за вироком компетентного суду, що призначив таке покарання;

с) терміном «примусова або обов'язкова праця» у даному пункті не охоплюються:

І) будь-яка робота або служба, що не згадується в підпункті «b», котру, зазвичай, повинна виконувати особа, яка знаходиться в ув'язненні на підставі законного розпорядження суду, або особа, умовно звільнена від такого ув'язнення;

II) будь-яка служба військового характеру, а в тих країнах, у яких признається відмова від військової служби за політичними або релігійно-етнічними мотивами, будь-яка служба, передбачена законом для осіб, які відмовляються від військової служби за такими мотивами;

III) будь-яка служба, обов'язкова у випадках надзвичайного стану або лиха, що загрожують життю чи добробуту населення;

IV) будь-яка робота або служба, що входить у звичайні громадянські обов'язки» (п. З статті 8 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання за працю захищається законом» (стаття 43 Конституції України).

«Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межи монополії визначаються законом.

Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів» (стаття 42 Конституції України).

Право на працю — одне з основних соціально-економічних прав громадян України. Воно полягає в можливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості і якості не нижче визначеного державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір роботи, що означає виключне право особи на розпорядження своїми здібностями і талантом у творчій і продуктивній роботі.

Дуже важливою є норма Конституції, що передбачає обов'язок держави створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів.

Необхідно звернути увагу на деяку неузгодженість положень частин першої і другої статті 43 Конституції України. У першій частині вказується на право кожної людини, а в другій частині — говориться про обов'язки держави стосовно громадян. Цим самим підкреслюється, що принцип рівних можливостей у виборі професії або роду трудової діяльності, зокрема, однакова для усіх можливість просування по роботі на більш високі посади, не стосується іноземців або осіб без громадянства.

Тим часом подібне редакційне звуження права на працю не відповідає вимогам статей 6 і 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Україною.

Заборону примусової праці передбачено в статті 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що знайшло свій відбиток у ч. З статті 43 Конституції України. Термін «примусова або обов'язкова праця» означає виконання будь-якої роботи або служби особи під загрозою якогось покарання, роботи, на виконання котрої ця особа не дала своєї згоди або не запропонувала послуг стосовно неї.

Юридичні гарантії права на працю закріплені в трудовому, адміністративному і карному законодавстві.

Зокрема, трудове законодавство України встановлює гарантії права на працю, до яких належать: неприпустимість необгрунтованої відмови в прийнятті на роботу; заборона переведення працівника на іншу постійну роботу без його згоди; чітка регламентація умов і порядку звільнення від роботи; заборона на звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди профспілкового комітету, за винятками, передбаченими законодавством; встановлення особливих гарантій реалізації права на працю для жінок, неповнолітніх, молодих робітників, спеціалістів і деяких інших категорій працівників; забезпечення деяким категоріям працівників переважного права на залишення на роботі при звільненні працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, у тому числі при скороченні чисельності або штату; юридичні гарантії зайнятості населення.

Забороняється необгрунтована відмова в прийнятті на роботу, так само як і інше пряме або непряме обмеження прав або встановлення переваг при прийнятті на роботу в залежності від походження, соціального і майнового стану, расової або національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігії, місця проживання й інших обставин.

Керівник підприємства або інша посадова особа на підприємстві, винні в порушенні трудових прав громадян, можуть притягатися до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності.

Законодавство України про працю передбачає гарантії, спрямовані на збереження існуючого рівня умов праці. Працівнику гарантується збереження місця роботи або посади при обранні його на виборну посаду, а також збереження середнього заробітку і місця роботи за час, коли він не працював з причин, що признаються законодавством поважними. При направленні працівників на підвищення кваліфікації з відривом від виробництва за ними зберігається місце роботи (посада) і здіснюються виплати, передбачені законодавством. Передбачено гарантії зі збереження заробітної плати від незаконного утримання при накладенні матеріальної відповідальності на працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації. Норми трудового права передбачають компенсаційні виплати, спрямовані на відшкодування працівником матеріальних витрат у зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Підприємництво, відповідно до Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року, — це гарантована Конституцією України самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик і не заборонена законом діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг і заняттю торгівлею з метою одержання прибутку. Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути: громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені в правоздатності або дієздатності, що виступають безпосередньо або через створених ними юридичних осіб.

Право на соціальне забезпечення

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування» (стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом» (стаття 46 Конституції України).

Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист і встановлює види соціального забезпечення. Основні з них передбачені Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року (із змінами і доповненнями): трудові пенсії за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуються непрацездатним громадянам при відсутності в них права на трудову пенсію.

Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року визначає правові, економічні й організаційні основи захисту населення України від безробіття. Безробітними вважаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших прибутків, зареєстровані в державній службі зайнятості, які дійсно шукають роботу і здатні її виконувати.

Громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення при тимчасовій непрацездатності, при вагітності, при народженні дитини і по догляду за нею та ін.

Соціальний захист непрацездатних громадян здійснюється шляхом створення спеціальних державних установ по догляду за непрацездатними (територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів та ін.).

Що стосується захисту громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, то він здійснюється шляхом пенсійного забезпечення і надання їм відповідних компенсацій і пільг. Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов'язкового державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування є головним чином асигнування з державного бюджету, страхові внески громадян, підприємств, установ і організацій. Реалізація і фінансування чинної системи соціального забезпечення населення України спирається переважно на державне забезпечення і управління.

Водночас поглиблення економічних реформ, свобода підприємництва, вільний вибір виду діяльності, регулювання оплати праці через тарифні угоди обумовлюють необхідність виробітки відповідного механізму соціального забезпечення. Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року, виходить із того, що соціальне забезпечення поширюється на громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей і непрацездатних осіб. На громадян, що самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, фермерів та ін., поширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь.

Право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я.

2. Заходи, що повинні бути вжиті державами, котрі беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення цього права, включають заходи, необхідні для:

a) забезпечення скорочення мертвонароджуваності і дитячої смертності і здорового розвитку дитини;

b) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища та гігієни праці в промисловості;

c) попередження і лікування епідемічних, професійних і інших хвороб і боротьби з ними;

d) створення умов, що забезпечували б усім медичну допомогу і медичний догляд у випадку хвороби» (стаття 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48 Конституції України).

«Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (стаття 49 Конституції України).

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена» (стаття 50 Конституції України).

Відповідно до міжнародних норм Конституція України закріплює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї. Основним елементом, що визначає життєвий рівень громадян, є отримана ними заробітна плата — винагорода, що за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу. З метою гарантування визначеного розміру оплати працівника за виконану ним роботу держава в законодавчому порядку встановлює мінімальну заробітну плату.

Право громадян на охорону здоров'я визначається Основами законодавства України про охорону здоров'я. Це право, крім того, передбачає життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний огляд і соціальне обслуговування і забезпечення, що необхідний для підтримки здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту і відпочинку; кваліфіковану медику-санітарну допомогу; правовий захист від яких-небудь незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я, і інші права громадян в галузі охорони здоров'я.

Право на житло

«Держави, котрі беруть участь у даному Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на безперервне поліпшення умов життя» (стаття 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядуванню безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду» (стаття 47 Конституції України).

Кожна особа, яка мешкає в Україні, має право на житло. Вона може побудувати будинок і обслуговуючі його спорудження, придбати їх у власність на основі цивільно-правових угод або узяти під оренду. Громадяни України мають право на одержання у встановленому порядку жилого помешкання (квартири) у будинках державного житлового фонду, у будинках суспільного житлового фонду, фонду житло-будівельних кооперативів.

Право громадян на житло гарантується шляхом стимулювання державного будівництва і реконструкції як державного та суспільного, так і приватного житлового фонду: розширення обсягу спорудження більш комфортного житла, малоповерхових будинків садового типу; розширення малих і середніх населених пунктів; забезпечення державним житлом громадян, яким потрібно поліпшення житлових умов; надання пільгових кредитів для спорудження або придбання власного житла, у першу чергу громадянам, які довгий час знаходяться на обліку для поліпшення житлових умов, а також молодим сім'ям; сприяння збільшенню обсягів будівництва, поліпшенню якості і підвищення рівня благоустрою житла в сільських населених пунктах, створення житло-комунальної служби села; подальшого, у міру реформування системи заробітної плати, переходу на самоокупну систему оплати за користування житлом і за комунальні послуги і надання адресних субсидій на ці витрати громадянам, які потребують соціального захисту.

Житлові права громадян України охороняються законом. Ніхто не може бути виселений із жилого помешкання, що займається, або обмежений у праві користування жилим помешканням інакше ніж на основі й у порядку, передбаченому законом.

Право на освіту

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на освіту...

2. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають, що для повного здійснення цього права:

a) початкова освіта повинна бути обов'язковою і безкоштовною для усіх;

b) середня освіта в її різноманітних формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, повинна бути відкрита і зроблена доступною для всіх шляхом прийняття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового введення безкоштовної освіти;

c) вища освіта повинна бути зроблена однаково доступною для усіх на основі здібностей кожного

шляхом прийняття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового введення безкоштовної освіти;

d) елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися, по можливості, для тих, хто не проходив або не закінчив повного курсу своєї початкової освіти;

е) повинен активно здійснюватися розвиток мережі шкіл усіх ступіней, повинна бути встановлена задовільна система стипендій і повинні постійно поліпшуватися матеріальні умови викладацького персоналу» (стаття 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права). «Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні, культурні товариства» (стаття 53 Конституції України).

Реалізація права на освіту дає можливість одержати загальноосвітню і професійну підготовку, необхідну для здійснення трудової діяльності, для змістовного духовного життя. У цьому зацікавлені не тільки сама людина, але і держава, суспільство в цілому, у зв'язку з потребами виробництва, що розвивається, та інших сфер у спеціалістах, здатних у силу загальної різнобічної підготовки опановувати складні сучасні професії. Тому Конституція України закріпила обов'язковість повної загальної середньої освіти. Батьки або особи, які їх заміняють, зобов'язані забезпечити одержання дітьми цієї освіти. Кожний управі на конкурсній основі безплатно одержати вищу освіту в державній або муніципальній освітній установі або підприємстві. Учням і студентам у відповідних випадках даються державні стипендії і різного роду пільги.

Поряд із державними, розвивається і система приватних платних освітніх установ різного роду. Вони є важливим доповненням державної системи і покликані сприяти використанню різних моделей навчання, врахуванню потреб тих, хто навчається, в одержанні бажаного ними обсягу знань.

Підтримуючи різні форми освіти і самоосвіти, держава встановлює державні освітні стандарти.

Право на участь у культурному житті Право на користування результатами наукового прогресу

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають право кожної людини на:

a) участь у культурному житті;

b) користування результатами наукового прогресу і їх практичного застосування;

c) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літературними або художніми працями, автором яких вона є.

2. Заходи, що повинні вживатися державами, котрі беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення цього права, включають ті, що необхідні для охорони, розвитку і поширення досягнень науки і культури.

3. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобов'язуються шанувати свободу, безумовно необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності.

4. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визнають користь, що добувається з заохочення і розвитку міжнародних контактів і співробітництва в науковій і культурній галузях» (стаття 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; це право закріплене також у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року — розділ «Навколишнє середовище»).

«Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами» (стаття 54 Конституції України).

Держава Україна гарантує доступність усіх досягнень культури для громадян, де б вони не мешкали. Це забезпечується загальнодоступністю цінностей вітчизняної і світової культури, що знаходяться в державних і суспільних фондах, розвитком і рівномірним розміщенням культурно-просвітніх установ на території країни, розвитком телебачення і радіо, видавничої справи і періодичної преси, мережі безкоштовних бібліотек; розширенням культурного обміну з закордонними державами. Свобода наукової, технічної і художньої творчості виявляється в знятті ідеологічних обмежень, котрі існували колись і торкалися не тільки науки, але і насамперед громадського життя, мистецтва, художніх напрямків, репертуару театрів і т.д.

Право на використання результатів науково-технічного прогресу в інтересах людини належить до числа найбільш загальних прав особистості. Слід виділити два основних комплекси правових норм, покликаних регулювати застосування результатів науково-технічного прогресу в інтересах особистості і таких, що отримали закріплення в українському законодавстві: норми, спрямовані на поліпшення і гуманізацію умов праці відповідно до можливостей, що відкриваються науково-технічним прогресом, і з урахуванням його негативних наслідків; норми, спрямовані на охорону навколишнього середовища від шкідливих наслідків НТР в інтересах людини і на базі новітніх досягнень науки і техніки.

Право на відпочинок

«Держави, що беруть участь у дійсному Пакті, визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема: ...а) відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувану періодичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні» (п. «і», статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом» (стаття 45 Конституції України).

У забезпеченні права на відпочинок задіяне широке коло суб'єктів, покликаних створювати необхідні умови для реалізації цього права. Велику роль відіграє і діяльність самої людини, яка повинна раціонально і грамотно використовувати час відпочинку. Функції держави в цій сфері полягають у встановленні за допомогою закону розумної тривалості робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки.

Право власності

«Кожна людина має право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими.

Ніхто не повинний бути свавільно позбавлений свого майна» (стаття 17 Загальної декларації прав людини). «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (стаття 41 Конституції України).

Затвердження права приватної власності в Конституції України означало відхід від найважливішого постулату соціалістичної ідеології про необхідність зосередження усієї власності в руках держави. Формально вона об'являлася загальнонародною, проте людина була відчужена від власності.

Економічною основою соціалізму була і конституційно закріплювалася суспільна, соціалістична власність

у формах державної (загальнонародної) і кооперативно-колгоспної. Причому ставилася задача підняти останню до рівня загальнонародної.

Приватна власність розглядалася як основа експлуатації людини людиною. У Конституції СРСР 1936 року (Конституції соціалізму, що переміг) уже було зафіксовано, що соціалістична система господарства і соціалістичної власності на знаряддя і засоби виробництва затвердилися в результаті ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва і знищення експлуатації людини людиною.

У період Радянської влади за громадянином признавалося лише право особистої власності, об'єктом якої могли бути трудові прибутки і заощадження, житловий будинок, підсобне домашнє господарство, предмети домашнього ужитку й особистого споживання. Таким чином, власність громадянина була фактично цілком виключена зі сфери суспільного виробництва.

Конституція України 1978 р. у початковій редакції залишила в силі ці принципові положення про право власності громадянина, лише незначно розширивши сферу легалізації індивідуальної трудової діяльності, заснованої знову ж винятково на особистій праці громадян і членів їх сімей і використовуваної в інтересах суспільства.

Перебудова економічних відносин, що почалася у 90-х роках XX століття у СРСР, повинна була одержати конституційне закріплення, що стосується, зокрема, форм власності, котрі допускаються для громадянина. Цей процес проходив поступово. Спочатку з Конституції УРСР була вилучена стаття про соціалістичну власність і введена норма про те, що держава створює умови, необхідні для розвитку різноманітних форм власності, і забезпечує їм рівний захист. Підкреслювалася також роль держави в створенні умов і заохоченні господарської ініціативи, у забезпеченні розвитку ринкового механізму. У результаті наступних змін і доповнень у Конституцію УРСР були включені норми, що конкретно говорять про приватну власність, про право кожного бути власником, тобто володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном і іншими об'єктами власності як індивідуально, так і разом з іншими особами. Конституція України 1996 року визнання і захист приватної власності, так само як і інших форм . (наприклад, державної і муніципальної), віднесла до основ конституційного ладу, розширила гарантії її охорони, у тому числі судом.

Зворотна сила закону

«1. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні якогось карного злочину внаслідок якоїсь дії або недогляду, що, відповідно до внутрішньодержавного законодавства або міжнародного права, котре діяло на той момент, не було карним злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент учинення карного злочину. Якщо після вчинення злочину законом установлюється більш м'яке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця» (п. 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи».

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення» (стаття 58 Конституції України).

За загальним правилом закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили в часі, тобто не поширюються на дії, що мали місце в той період, коли відповідний акт ще не був прийнятий або не набув законної сили. Не має зворотної сили закон, що уперше встановлює юридичну відповідальність за певні дії, а також акти, що посилюють відповідальність на певні неправомірні дії. Виняток складають закони або інші нормативно-правові акти, що пом'якшують або виключають відповідальність і саме тому мають зворотну силу.

Обов'язок захищати права й інтереси дітей «1. Кожна дитина без усякої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, національного або соціального походження, майнового стану або народження має право на такі засобу, захисту, що вимагаються в її становищі як малолітньої з боку її сім'ї, суспільства і держави.

3. Кожна дитина повинна бути зареєстрована негайно після її народження і повинна мати ім'я.

4. Кожна дитина має право на придбання громадянства» (стаття 24 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття» (ч.2 статті 51 Конституції України).

Законодавство України про сім'ю містить положення, відповідно до яких батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. При відмові батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку (стст. 82-89, 91-94 Кодексу про шлюб і сім'ю України).

Обов'язок захищати Вітчизну

«Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону» (стаття 65 Конституції України).

Конституція України встановлює в якості одного з найважливіших і почесних обов'язків громадян Украї- ни захист Батьківщини, її незалежності і територіальної цілісності. Насамперед мається на увазі захист України від збройної агресії, що є найважливішою функцією держави і справою честі всього українського народу, обов'язком кожного її громадянина.

Правові основи діяльності органів державної влади у відношенні забезпечення оборони України визначені Законом «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року. Але захист Батьківщини не повинний обмежуватися

тільки цим аспектом. Одночасно він означає, що кожен громадянин України, незалежно від національності, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової й іншої діяльності, зобов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад від будь-яких зазіхань, підтримувати громадянський порядок, зберігати національну культуру та ін.

Саме тому які-небудь зазіхання на незалежність України, її територіальну цілісність, спроби змінити насильницьким шляхом державний лад, скинути державну владу належать до державних злочинів і суворо караються законом.

Порядок і правила проходження військової служби визначаються законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року (із змінами і доповненнями), «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року та ін. Загальний військовий обов'язок установлюється з метою забезпечення комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства, а також підготовки населення до захисту держави.

Обов'язок не завдавати шкоди навколишньому природному середовищу

«Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (стаття 66 Конституції України).

Цей обов'язок конкретизований Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року. У його зміст входять обов'язки громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи із запобігання, псування, забруднення, виснаження природних ресурсів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища.

Якщо об'єктам природи нанесена шкода, то її розмір визначається за спеціальними таксами щодо об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначаються збитки, нанесені рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного простору. В інших випадках розмір збитків визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів. Чинне законодавство України встановлює правило, за яким, у випадку відмови в добровільному відшкодуванні збитків, заподіяних порушенням порядку використання й охорони природних ресурсів, пам'ятників історії і культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Обов'язок кожного сплачувати податки «Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом» (стаття 67 Конституції України).

Одним з конституційних обов'язків осіб, які одержують прибутки від трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також з інших джерел, є обов'язок брати участь у формуванні державного і місцевих бюджетів шляхом сплати податків і зборів.

Відповідно до Закону України «Про бюджетну систему України» у редакції від 29 червня 1995 року загальнодержавний бюджет забезпечує необхідними коштами фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюджети — заходів економічного і соціального розвитку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій.

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів і інших обов'язкових платежів, напрямки їх зарахування і використання, перелік платників податків і об'єктів оподаткування і відповідальність за порушення податкового законодавства визначається Законом України «Про систему оподаткування» у редакції від 18 лютого 1997 року.

Відповідно до Конституції України всі громадяни України зобов'язані подавати в податкові адміністрації за місцем проживання декларації про свій майновий стан і прибутки за минулий рік. На основі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих прибутків, податкова адміністрація у випадку виявлення порушень податкового законодавства вимагає їх усунення, а при наявності підстав накладає адміністративні стягнення на громадян, винних у неподанні або в невчаснім наданні декларацій про прибутки або у включенні в декларації невірних даних, а також у випадках інших порушень податкового законодавства.

Обов'язок кожного дотримуватися Конституції і законів України

«Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності» (стаття 68 Конституції України).

Юридична відповідальність — це особливі, передбачені й урегульовані нормами права відносини між громадянами і державою, що виникають у випадку вчинення правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопорядку, правове виховання людей і покарання винних осіб за вчинене.

Юридична відповідальність може бути (у залежності від виду правопорушення) карною, адміністративною, цивільною і дисциплінарною, що передбачається нормами відповідного законодавства. При цьому усі види юридичної відповідальності встановлюють передбачені санкції за правопорушення, а правопорушник терпить державний примус за допомогою позбавлення певних благ (позбавлення волі, виплата штрафу та ін.).