Баймуратов М.О. Міжнародне публічне право (2008)
3. Припинення громадянства
У законодавстві держав про громадянство існує декілька засобів припинення громадянства., До них належать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.
Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) відносяться до виняткової компетенції конкретної держави. У відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадянином безпосередньо. Водночас, якщо Конвенцією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені» (п. «b» абз. 1 статті 4), отже, такий же порядок можливий і при виході з громадянства. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України. Міжнародне право приділяє особливу увагу субінститутам втрати і позбавлення громадянства. Це пояснюється насамперед тим, що в «запуску» такого механізму припинення громадянства ініціатива належить винятково державі, тобто індивід позбавляється громадянства не тільки з волі держави, але і з його ініціативи. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина.
Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припинення громадянства. Насамперед слід зазначити Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що у п. 2 статті 15 закріпила положення, відповідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.
Проблема позбавлення громадянства регулюється Конвенцією про скорочення без громадянства від 30 серпня 1961 року, відповідно до положень котрої істотно обмежуються умови, при яких громадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або групове позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або політичних мотивів.
У сучасному міжнародному праві інститут позбавлення громадянства вважається неприйнятним. Таке відношення було вироблено світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фашистських держав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водночас не варто забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних державах, у тому числі в СРСР, дуже часто практикувалося позбавлення громадянства за політичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні громадянства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Солженіцин, М. Растропович, Г. Вишневська, Й. Бродський і багато інших ). І хоча в СРСР
така практика була згодом засуджена, вона донині нагадує нам про найбрутальніше порушення прав людини з боку держави.
Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим нормам. Хоча варто підкреслити, що в першому національному акті профільного характеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжнародних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були внесені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. Так, наприклад, розділ III Закону в початковій редакції носив найменування «Призупинення громадянства України», у даний час — «Припинення громадянства України».
Розділ III Закону України від 18 січня 2001 року також носить найменування «Припинення громадянства України та скасування рішень про набуття громадянства України». Такі зміни, як вважається, були внесені не тільки тому, що поняття «призупинення» у міжнародно-правових документах не зустрічається, але і головним чином тому, що воно не відповідає етимологічному змістові поняття цього субінституту.
Особливістю механізму втрати громадянства в Україні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні конкретного громадянина. Тут законодавець пішов шляхом формального закріплення в нормативно-правовому акті переліку діянь, при вчиненні яких настає втрата громадянства.
Так, у відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року громадянство України втрачається:
1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої
держави.
Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:
а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави;
б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя;
в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з
іноземцем;
г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;
2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;
3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;
4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;
5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.
Однак, слід мати на увазі, що положення пунктів 1,2,3, 5 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства. Таке положення цілком відповідає положенням Конвенції 1861 року.
Важливим положенням закону є і те, що за громадянином України не визнається приналежність до іноземного громадянства до ухвалення рішення про втрату громадянства України. Таким чином, учинення зазначених вище діянь не є підставою для автоматичної втрати громадянства — необхідно ухвалення рішення компетентним державним органом.
У цілому зміст статті 18 українського закону про громадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року що називає в числі таких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій державі, отримання винагороди від іншої держави, приношення присяги або здійснення офіційної заяви про вірність іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використовує в цих випадках термін «позбавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі згадується втрата громадянства, у зв'язку з представленням явно неправильних відомостей при його набутті, У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня 2001 року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у початковій редакції закону, привела його, загалом, у відповідність із п. 4 статті 7 Конвенції 1961 року (закріплює семирічний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім.
Втрата громадянства на підставі міжнародного договору має місце у випадках зміни статусу території, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.
Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) відносяться до виняткової компетенції конкретної держави. У відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадянином безпосередньо. Водночас, якщо Конвенцією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені» (п. «b» абз. 1 статті 4), отже, такий же порядок можливий і при виході з громадянства. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України. Міжнародне право приділяє особливу увагу субінститутам втрати і позбавлення громадянства. Це пояснюється насамперед тим, що в «запуску» такого механізму припинення громадянства ініціатива належить винятково державі, тобто індивід позбавляється громадянства не тільки з волі держави, але і з його ініціативи. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина.
Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припинення громадянства. Насамперед слід зазначити Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що у п. 2 статті 15 закріпила положення, відповідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.
Проблема позбавлення громадянства регулюється Конвенцією про скорочення без громадянства від 30 серпня 1961 року, відповідно до положень котрої істотно обмежуються умови, при яких громадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або групове позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або політичних мотивів.
У сучасному міжнародному праві інститут позбавлення громадянства вважається неприйнятним. Таке відношення було вироблено світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фашистських держав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водночас не варто забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних державах, у тому числі в СРСР, дуже часто практикувалося позбавлення громадянства за політичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні громадянства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Солженіцин, М. Растропович, Г. Вишневська, Й. Бродський і багато інших ). І хоча в СРСР
така практика була згодом засуджена, вона донині нагадує нам про найбрутальніше порушення прав людини з боку держави.
Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим нормам. Хоча варто підкреслити, що в першому національному акті профільного характеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжнародних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були внесені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. Так, наприклад, розділ III Закону в початковій редакції носив найменування «Призупинення громадянства України», у даний час — «Припинення громадянства України».
Розділ III Закону України від 18 січня 2001 року також носить найменування «Припинення громадянства України та скасування рішень про набуття громадянства України». Такі зміни, як вважається, були внесені не тільки тому, що поняття «призупинення» у міжнародно-правових документах не зустрічається, але і головним чином тому, що воно не відповідає етимологічному змістові поняття цього субінституту.
Особливістю механізму втрати громадянства в Україні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні конкретного громадянина. Тут законодавець пішов шляхом формального закріплення в нормативно-правовому акті переліку діянь, при вчиненні яких настає втрата громадянства.
Так, у відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року громадянство України втрачається:
держави.
Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:
а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави;
б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя;
в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з
іноземцем;
г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;
2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;
3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;
4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;
5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.
Однак, слід мати на увазі, що положення пунктів 1,2,3, 5 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства. Таке положення цілком відповідає положенням Конвенції 1861 року.
Важливим положенням закону є і те, що за громадянином України не визнається приналежність до іноземного громадянства до ухвалення рішення про втрату громадянства України. Таким чином, учинення зазначених вище діянь не є підставою для автоматичної втрати громадянства — необхідно ухвалення рішення компетентним державним органом.
У цілому зміст статті 18 українського закону про громадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року що називає в числі таких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій державі, отримання винагороди від іншої держави, приношення присяги або здійснення офіційної заяви про вірність іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використовує в цих випадках термін «позбавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі згадується втрата громадянства, у зв'язку з представленням явно неправильних відомостей при його набутті, У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня 2001 року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у початковій редакції закону, привела його, загалом, у відповідність із п. 4 статті 7 Конвенції 1961 року (закріплює семирічний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім.
