Баймуратов М.О. Міжнародне публічне право (2008)
8. Правовий режим Арктики й Антарктики
Арктика — частина земної кулі, обмежена Північним полярним колом, що включає у себе околиці материків Євразія і Північна Америка, а також Північний Льодовитий океан.
Арктика національно привласнена, її територія поділена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних секторів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що володіють найбільшими приполярними узбережжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану.
Водночас США не розділяють позицію Канади і СРСР у відношенні Арктики і продовжують виступати проти секторальної системи і в даний час. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави думають, що за межами територіальних вод в Арктиці повинні діяти свободи відкритого моря. Данія, будучи сувереном Гренландії, схиляється до точки зору США і Норвегії. Постановою Президії ЦВК СРСР від 15 квітня 1926 року проголошуються територією Союзу РСР (у даний час — Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до Півночі від узбережжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в межах між меридіанами 32"04"35" східної довготи і 168°49"30" західної довготи, крім земель і острова архіпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжнародним договором від 9 лютого 1920 року.
Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до Півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 року в додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку отримати на це дозвіл канадської влади.
Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морського права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибережні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни.
У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних кораблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Приполярні держави встановлюють дозвільний порядок ведення господарської діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.
Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює статус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітаризованою і нейтралізованною територією, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Договором також передбачається вільний доступ на острови і води архіпелагу громадян усіх держав-учасниць договору для проведення господарської, наукової або іншої діяльності.
Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Канада) декларації, була створена нова регіональна міжнародна організація — Арктична Рада.
Відповідно до статутних документів її цілями є:
— здійснення співробітництва, координації і взаємодії арктичних держав при активній участі корінних народів Півночі й інших жителів Арктики із загальноарктичних питань;
— контроль і координація виконання екологічних програм;
— розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку;
— поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою. Неарктичні держави можуть брати участь у діяльності Арктичної Ради в якості спостерігачів. Україна, що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і наукова держава, повинна використовувати потенційні можливості цієї організації з метою створення нового
правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні інтереси.
Антарктика — це материк Антарктида, розташований навколо Південного полюса Землі, що обмежений
із півночі 60' південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі
моря.
Антарктика була відкрита в ході експедиції російських судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках.
Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.
За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованою територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнародним співтовариством у мирних цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.
Відповідно до положень Договору 1959 року всі територіальні претензії держав в Антарктиці «заморожувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра континенту містять великі мінеральні багатства. На претензіях особливо наполягають Великобританія, Франція, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зеландія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знайдений досить оригінальний: держави-учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики — Протокол про охорону навколишнього середовища, що став практично складовою частиною Договору про Антарктику. Ним фактично заморожується (забороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геологорозвідувальних робіт,, включаючи експлуатаційні, терміном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.
Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фарадей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією.
Арктика національно привласнена, її територія поділена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних секторів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що володіють найбільшими приполярними узбережжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану.
Водночас США не розділяють позицію Канади і СРСР у відношенні Арктики і продовжують виступати проти секторальної системи і в даний час. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави думають, що за межами територіальних вод в Арктиці повинні діяти свободи відкритого моря. Данія, будучи сувереном Гренландії, схиляється до точки зору США і Норвегії. Постановою Президії ЦВК СРСР від 15 квітня 1926 року проголошуються територією Союзу РСР (у даний час — Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до Півночі від узбережжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в межах між меридіанами 32"04"35" східної довготи і 168°49"30" західної довготи, крім земель і острова архіпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжнародним договором від 9 лютого 1920 року.
Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до Півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 року в додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку отримати на це дозвіл канадської влади.
Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морського права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибережні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни.
У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних кораблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Приполярні держави встановлюють дозвільний порядок ведення господарської діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.
Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює статус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітаризованою і нейтралізованною територією, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Договором також передбачається вільний доступ на острови і води архіпелагу громадян усіх держав-учасниць договору для проведення господарської, наукової або іншої діяльності.
Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Канада) декларації, була створена нова регіональна міжнародна організація — Арктична Рада.
Відповідно до статутних документів її цілями є:
— здійснення співробітництва, координації і взаємодії арктичних держав при активній участі корінних народів Півночі й інших жителів Арктики із загальноарктичних питань;
— розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку;
— поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою. Неарктичні держави можуть брати участь у діяльності Арктичної Ради в якості спостерігачів. Україна, що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і наукова держава, повинна використовувати потенційні можливості цієї організації з метою створення нового
правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні інтереси.
Антарктика — це материк Антарктида, розташований навколо Південного полюса Землі, що обмежений
із півночі 60' південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі
моря.
Антарктика була відкрита в ході експедиції російських судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках.
Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.
За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованою територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнародним співтовариством у мирних цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.
Відповідно до положень Договору 1959 року всі територіальні претензії держав в Антарктиці «заморожувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра континенту містять великі мінеральні багатства. На претензіях особливо наполягають Великобританія, Франція, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зеландія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знайдений досить оригінальний: держави-учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики — Протокол про охорону навколишнього середовища, що став практично складовою частиною Договору про Антарктику. Ним фактично заморожується (забороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геологорозвідувальних робіт,, включаючи експлуатаційні, терміном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.
Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фарадей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією.
