Козик В.В. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини (2003)
2.3. Західна Європа у світовій економіці
2.3.1. Особливості економічного розвитку регіону
Західноєвропейський регіон, який зазвичай виділяють в окремий суб'єкт світової економіки, об'єднує 25 промислово розвинених країн, кожна з яких має власний соціально-економічний та науково-технічний потенціал. Сьогоднішня частка Західної Європи у світовому сукупному ВВП становить 28 %. У ній проживає 7 % населення світу. Утворення у 1957 р. Спільного ринку та Європейської асоціації вільної торгівлі у 1962 p., підписання між ними угод про вільну торгівлю промисловими товарами, а у травні 1992 р. — угоди про Європейський економічний простір (ЄЕП) започаткували формування у Західній Європі зони вільної торгівлі та регіонального економічного комплексу. ЄЕП об'єднує 19 західноєвропейських держав, встановлює тут свободу руху товарів, послуг, капіталу та людей. Ринок нараховує 380 млн споживачів. На нього припадає майже половина світової торгівлі. Все більша інтернаціоналізація виробництва, існуючий механізм економічної співпраці забезпечують західноєвропейському регіону важливу роль у світовій політиці та економіці.
Усі країни Західної Європи належать до групи індустріальних розвинених країн з переважно однотипною економікою. Вони характеризуються досить високим рівнем розвитку, посідаючи за ВВП на душу населення 2—44 місця серед країн світу. За рівнем економічного розвитку, за характером структури економіки та її
масштабами західноєвропейські країни діляться на кілька груп. В основному економічну потужність регіону забезпечують чотири найрозвиненіші країни — ФРН, Франція, Великобританія та Італія, що входять у "велику сімку" і зосереджують 50 % населення та 70 % ВВП Західної Європи. Саме ці держави значною мірою зумовлюють загальні тенденції економічного та соціально-політичного розвитку усього регіону.
Інші держави належать до групи малих промислово розвинених країн. Особливе місце цих країн у регіоні та світі визначається високим рівнем спеціалізації на виробництві технічно складної, високоякісної продукції.
Малі країни суттєво відрізняються між собою за ВВП. Умовно до першої групи належать Бельгія, Іспанія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія. Вони поступаються великим державам регіону за ВВП у 4—5 разів і на їхню частку припадає 20,1 % його ВВП. У другу групу входять Австрія, Данія, Греція, Норвегія, Фінляндія. їхнє значення у західноєвропейському господарстві відносно невелике — близько 8,1 % ВВП. Третя група країн об'єднує Португалію, Ірландію, Ісландію, Кіпр, Люксембург і Мальту. Частка цих країн становить близько 2 % регіонального ВВП, але в окремих видах виробництва їхня роль є досить значною. Окрему групу західноєвропейських країн утворюють так звані карликові держави — Монако, Сан-Марино, Андорра, Ліхтенштейн, Ватикан.
Усі ці країни дещо відрізняються одна від одної за рівнем економічного розвитку. Наприклад, в Ірландії, Іспанії, Греції, Португалії національний дохід на душу населення не перевищує 60 % від середнього показника для усіх країн ЄС (у Португалії — навіть 50 %). Відчутними є й відмінності у структурі господарства. В Італії, Греції, Португалії та Іспанії досить високою є питома вага сільського господарства. У "карликових" державах домінує сфера послуг.
В останні десятиліття становище Західної Європи у світовій економіці змінилося. її частка у ВВП світу за 1970—1980 pp. зросла з 25 до 31 %, а пізніше скоротилася до 25 % у 1989 р. і досягла 28 % У середині 90-х років Економічне зростання регіону загальмувалося, а в певні періоди (1975 p., 1981,1993 pp.) сукупний ВВП західноєвропейських країн зменшувався (відповідно на 1,2, 0,2 і 0,3 %).
У промисловості економічні проблеми 70—80-х pp. уражали Західну Європу сильніше, ніж інші центри економічної активності. Утворення величезної митної зони сприяло більшій синхронізації Циклічного розвитку, що й посилювало кризові явища. Взаємна лібералізація зовнішніх зв'язків держав позбавила країни ряду національних важелів впливу на їхні економіки, що певною мірою підвищило нестабільність цих економік.
Протекціоністський характер Європейського співтовариства, захищаючи деякі галузі промисловості (чорну металургію, хімію, текстильну промисловість) від зовнішньої конкуренції, сприяв старінню структури господарства. Це зумовило поглиблення структурної кризи згаданих галузей.
Негативний вплив на економічний розвиток Західної Європи і, насамперед, на стан її фінансів мало збільшення витрат на озброєння країн — членів НАТО. Частка західноєвропейських країн у загальнонатівських військових витратах зросла з 22,7 до 47,5 % за 1970—1987 pp. Це стало однією з причин бюджетних дефіцитів і зростання державного боргу.
Внаслідок вищеназваних явищ частка Західної Європи у промисловому виробництві країн ОЕСР скоротилася з 49 % у 1970 р. до 32,2 % у 1990 р. Знизилася частка за рахунок Великобританії, ФРН, Італії, Нідерландів, Швейцарії та Швеції. Дещо збільшилась частка малих держав у промисловому виробництві індустріальних держав. Відмінність у темпах економічного зростання пояснюється особливостями структури національних економік західноєвропейських країн та можливостями адаптацій до змін попиту.
Йдеться перш за все про традиційно активну участь держави в економічних процесах західноєвропейських країн, властиву економікам цього регіону. Соціальна орієнтація економічної моделі у Західній Європі є найвищою у сучасному світі, держава тут виконує найбільшу кількість соціальних функцій. Цей факт забезпечує відчутні переваги за показниками соціальної забезпеченості, соціального захисту для переважної більшості населення західноєвропейських країн. Майже усі вони за класифікацією Світового банку входять до групи держав з високим рівнем доходу на душу населення, наприклад, середня погодинна заробітна плата в Англії дорівнює 11 дол. США, у Німеччині — 10,5 дол., в Італії — 10 дол., у Швеції близько — 9,5 дол. З іншого боку, високий рівень державного втручання в економічні процеси має й негативні наслідки. Це певне зниження ефективності цих процесів через існування проблем, пов'язаних з негнучкістю ринків, наявність часом дуже відчутного податкового тягаря* або державного боргу тощо.
Однією з найскладніших проблем економічного розвитку Західної Європи стало масове безробіття — близько 18 млн чоловік за даними на кінець 90-х років. Більш ніж 80 % безробітних зосереджено у країнах ЄС. Лише в одній Німеччині у 1998 р. нараховувалося більше ніж 5 млн непрацюючих. Це — майже 10 % всієї робочої сили, а у східних землях країни — 30 %. Середній показник рівня безробіття у Західній Європі становить приблизно 10 % робочої сили у порівнянні з 5 % у США і 2,5 % — у Японії. Найбільші проблеми у галузі зайнятості мають південні країни регіону (Іспанія — 21 % безробітних, Португалія — 12 %).
Основна причина, що зумовлює наявність дефіциту попиту на ринках праці західноєвропейських країн у сучасних умовах, — це мінімальний прогрес процесу лібералізації цих ринків. Значні внески, які компанії повинні сплачувати за кожного робітника у фонди соціального забезпечення, високий рівень мінімальної заробітної плати та законодавчі обмеження тривалості робочого дня позбавляють роботодавців стимулу створювати нові робочі місця. Досі
лише деякі європейські країни — Голландія, Франція, Іспанія - наважилися поєднати реформи ринку праці з обмеженнями росту заробітної плати. Це привело до того, що компанії стали наймати більше молодих і менше кваліфікованих працівників, розширяти часткову зайнятість, чого раніше не могли собі дозволити. Але, якщо мати на увазі демографічні особливості (перш за все старіння населення при низькій народжуваності), кількість працездатного населення в Європі буде скорочуватися. І доки західноєвропейські уряди не реформують ринки праці у своїх країнах, нестача робочих місць буде й далі гальмувати економічне зростання.
У Західній Європі значним є потенціал науково-технічних досліджень. Провідні країни витрачають на це більше ніж 2 % ВВП. Але важливо те, що витрати Західної Європи — це сума витрат окремих країн. їхній загальний ефект знижується дублюванням досліджень. Є ще й інші причини невідповідності сукупного науково-технічного потенціалу Західної Європи рівню її виробництва.
Країни — члени ЄС витрачають на цивільні дослідження на 16 % менше, ніж американці, але удвічі більше за Японію. Однак витрати західноєвропейських країн значною мірою орієнтовані на фундаментальні дослідження. Західноєвропейські країни відстають у таких провідних напрямках, як виробництво інтегральних схем та напівпровідників, виготовлення мікропроцесорів, супер ЕОМ, біоматеріалів. Це й не дивно, тому що до останнього часу вони асигнували на дослідження у галузі мікроелектроніки майже стільки ж, скільки у США витрачає одна компанія IBM.
На інших напрямках західноєвропейські компанії лідирують (будівництво АЕС, низка фармацевтичних препаратів, техніка зв'язку, окремі галузі транспортного машинобудування тощо). Але ці види техніки та продуктів дуже мало впливають на технологічну структуру виробництва. Тому вужчий ринок наукової продукції у Західній Європі порівняно з США меншою мірою формується за рахунок внутрішнього виробництва.
За минулі 10—15 років Західна Європа певною мірою відставала від основних конкурентів у прогресивності галузевої структури національних економік. На вироби, що користуються високим попитом, припадає 25 % продукції обробної промисловості ЄС. У США цей показник дорівнює приблизно ЗО %, в Японії — 40 %. У західноєвропейській економіці значна роль відводиться модернізації виробництва, що функціонує рентабельно, а не його значному оновленню на базі нової техніки.
Саме певне відставання Західної Європи у напрямі розвитку нової економіки, тобто тієї її частини, що виробляється у новітніх технологічних галузях, спричиняє уповільнення темпів зростання продуктивності праці у країнах регіону. Так, ріст продуктивності праці у країнах "зони евро" у 1999 році дорівнював лише 0,6 % — найнижчий показник за останні 25 років. За період з 1973 по 1995 pp. зростання продуктивності, наприклад, у Німеччині або Франції, складало більше, як півтора проценти на рік, тоді як у США ці темпи були у чотири рази нижчі. У 1995 р. вони зрівнялися, а потім Європа значно відстала. Однією з причин експерти називають зниження темпів технічного прогресу.
Загалом економічні зрушення західноєвропейських держав відобразилися у скороченні питомої ваги галузей матеріального виробництва і збільшенні частки послуг у ВВП. Саме цей сектор сьогодні значною мірою зумовлює зростання національного виробництва й динаміку інвестицій. На сферу послуг припадає 1/3 економічно активного населення. Це збільшує значення західноєвропейських країн як фінансового центру світу, центру надання послуг.
Структурна перебудова у галузі інвестиційної діяльності (злиття та поглинання) у другій половині 80-х років привела до суттєвого зміцнення позицій західноєвропейських компаній у світовій економіці. За 70—80-ті роки серед 50 найбільших компаній світу кількість західноєвропейських зросла з 9 до 24. Змінилося й співвідношення сил між самими західноєвропейськими гігантами. Уперед вийшли транснаціональні корпорації Німеччини, меншою мірою — Франції та Італії. Позиції британських компаній послабшали. Зберегли свої позиції великі банки Західної Європи. 23 з них входять у групу 50-ти найбільших банків світу (зокрема 8 — німецьких, 6 — французьких).
Найміцніші позиції великі західноєвропейські компанії займають у традиційних галузях, значно відстаючи у новітніх наукових передовсім від північноамериканських корпорацій. Галузева спеціалізація найбільших об'єднань Західної Європи менш рухома, ніж у американських компаній. Це, своєю чергою, гальмує структурну перебудову економік західноєвропейського регіону.
На ринку майбутнього попит на масові види продукції з невисокою собівартістю буде меншим. У сучасних умовах зростає значення компаній, що орієнтуються на широку виробничу програму з частою зміною виробництва моделей та ефективного пристосування до мінливих умов ринку. На зміну "економіці масштабів" приходить "економіка можливостей". Набуває сили децентралізація управління виробництвом, зростає внутрішньофірмовий розподіл праці. Все більше дроблення ринків у міру поглиблення спеціалізації споживчого попиту, розвиток сфери послуг сприяють зростанню малого підприємництва, на частку якого припадає до 30—45 % ВВП. Збільшення малого підприємництва підвищує гнучкість господарських структур.
Відносна слабкість найбільших компаній у наукових галузях спонукає ЄС і національні держави певною мірою коригувати діяльність приватного капіталу. Державне регулювання економічних процесів у Західній Європі відбувається як на національному, так і на наднаціональному рівнях (насамперед у межах ЄС). Державний сектор в економіці регіону традиційно відіграє більшу роль, ніж у США або Японії. Загальновідомим є високий рівень соціальної захищеності громадян Західної Європи. Так, середня погодинна заробітна плата в Англії дорівнює 11 дол. США, у Німеччині — 10,5 дол., у Франції — 10 дол., в Італії — 10 дол., у Швеції близько 9,5 дол.*
З 80-х років відбувається переорієнтація державного регулювання у напрямку посилення ролі ринку та конкуренції. Скоротилося державне підприємництво (більшою мірою — у Франції, меншою — в Італії, країнах, де з часів Другої світової війни держава була дуже активним суб'єктом економічного життя). Державні компанії були приватизовані у Великобританії, Франції, Португалії та інших країнах. Сьогодні Маастрихтські угоди вимагають від західноєвропейських держав скорочення дефіцитів держбюджетів,
що спричиняє певне зменшення соціальних видатків урядів цих країн. Характерним прикладом, що ілюструє важливість зазначених перетворень у регіоні, є приклад економічного піднесення сьогоднішньої Великобританії. За даними на кінець 90-х років саме Англія є лідером в ЄС. Країна має один з найменших у Західній Європі показник рівня безробіття — майже 5 %. За рівнем реальних доходів вона у 1997 р. була другою у світі після Люксембургу. Причинами економічних успіхів Великобританії вважають: невисокі податки, гнучку макроекономічну політику, високий рівень конкуренції у промисловості, менші соціальні видатки уряду. Для порівняння: тут немає мінімальної оплачуваної відпустки, тоді як, наприклад, у Франції вона становить 7 тижнегодин. У Великобританії вартість години роботи одного робітника 18 дол. США, а у Німеччині — 28 дол.
Отже, Західна Європа сьогодні переживає перебудову економіки і державного макроекономічного регулювання. Першочерговими завданнями для західноєвропейських держав є реорганізація промисловості на основі енерго- і матеріалоощадних технологій, опанування новітніми досягненнями науки і техніки. Уряди країн особливу увагу приділяють цілеспрямованому "згортанню" і перебудові "структурно хворих" галузей, розвитку нових і новітніх галузей. Розвиваються програми модернізації окремих галузей. Зокрема, у рамках ЄС були розроблені програми з часткового згортання та реорганізації традиційних і ряду нових виробництв — сталеварного, синтетичних волокон, текстильного, нафтохімічного, суднобудування. Одним з напрямів структурної політики держав Західної Європи стало залучення прямих інвестицій закордонних компаній.
Загалом на 2000—2001 pp. експерти в галузі міжнародної економіки прогнозують для Західної Європи темпи зростання обсягу її ВВП на рівні 3—3,5 %, що є показником, співставним з аналогічним, прогнозованим для економіки Сполучених Штатів.
2.3.2. Західна Європа у системі світових зовнішньоекономічних зв'язків
Розвиток західноєвропейських країн мав значний вплив на структуру та стан зовнішньоекономічних зв'язків світу ще з 70-х років, коли європейський "Спільний ринок" перетворився у потужний торговельний блок сучасного світу. Експорт країн об'єднання більш ніж втричі перевищує американський (41,8 % світового експорту в 1990 p.). І на сьогодні високий ступінь відкритості світовому господарству та інтернаціоналізація господарського життя є важливою характерною рисою економік країн Західної Європи.
Зрушення в економіках країн Західної Європи впливали на масштаби та характер їхньої участі у системі міжнародного поділу праці. Посилилось переміщення міжнародних зв'язків з експорту товарів на експорт капіталу. Частка країн ЄС в експорті капіталу у формі прямих інвестицій зросла з 8,7 % у 1960—1964 pp. до 37,4 % у 1975—1979 pp. і до 59 % у 1985—1989 pp., а частка у світовому експорті товарів зросла з 34,4 % у 1970 р. до 41,8 % у 1990 р. (включаючи внутрішньорегіональні потоки). Західноєвропейські ТНК на початку 80-х років за масштабами закордонних активів вийшли у лідери і відтіснили на другі позиції американські компанії. Але значна частина (40 %) інвестицій країн Західної Європи розміщена всередині регіону, в інших районах світу вони поступаються американським.
Поряд з активізацією експорту капіталу, зростанням значення ТНК змінився склад основних експортерів. Посилили активність міжнародні компанії ФРН, які зміцнили позиції у нових і новітніх галузях світової економіки. Частка Німеччини в експорті капіталу у формі прямих інвестицій зросла, а роль колишніх колоніальних держав Великобританії та Франції зменшилась. Зростання впливу західнонімецьких компаній пояснюється достатньо високими темпами розвитку економіки країни протягом тривалого періоду (аж до 1993 p.), потребою забезпечити просування товарів на світових ринках.
Проте і донині за обсягом прямих капіталовкладень Великобританія суттєво випереджає інші великі західноєвропейські держави — 32,6 % інвестицій Західної Європи, в той час як ФРН — 18,3 %.
Швидко нарощували свої закордонні активи малі країни, серед яких провідні позиції посідає Швейцарія. її частка у західноєвропейських активах за кордоном дорівнює 1/6.
Активізація експорту капіталу ТНК зумовила зростання ступеня інтеграції Західної Європи у світове господарство. Усе більша частина виробничих потужностей західноєвропейських ТНК переноситься за межі регіону. Співвідношення між вартістю продукції закордонних дочірніх підприємств і ВВП поступово змінюється на користь закордонного виробництва: 1960 р. — 11,3 % ВВП, 1980 p. — 25 % (США — 10,8% у 1960 p. і 40 % у 1980 p.; Японія — 1,2 і 15 %).
У Західній Європі виділяється група країн — Великобританія, Бельгія, Нідерланди, у яких обсяг перенесеного за кордон виробництва дорівнює 1/5 їх ВВП. А такі країни, як Франція, Італія мають дещо нижчий показник вартості закордонного виробництва — 8 15 % ВВП. Однією з причин такої суттєвої активізації закордонного інвестування у формі прямих інвестицій була цілеспрямована політика західноєвропейських країн. Йдеться, зокрема, про вдосконалення системи гарантування приватних інвестицій. Державні гарантії приватного інвестування за кордоном були доповнені системою угод про захист інвестицій, укладених з країнами, що розвиваються. Метою цих угод є забезпечення недоторканності приватних інвестицій у країнах, що розвиваються, на випадок можливої націоналізації, внутрішніх економічних реформ або змін у законодавствах цих країн. Зазначені угоди не лише забезпечують сприятливий інвестиційний клімат, але й створюють передумови для реалізації інших урядових заходів, спрямованих на стимулювання капіталовкладень приватного сектора у країнах, що розвиваються. Політика у галузі експорту капіталу безпосередньо впливає на характер торговельних зв'язків. Значення торгівлі для західноєвропейських країн є дуже великим. Питома вага їх торгівлі у світовій торгівлі перевищує їх частку у виробництві.
Залежність цих країн від зовнішньої торгівлі вища, ніж у інших промислово розвинених регіонів. Експортна квота Західної Європи більш ніж утричі перевищує аналогічний показник для СІЛА і більш ніж вдвічі — для Японії. Необхідно враховувати, що основна частина зовнішньоторговельного обороту (до 2/3) країн Західної Європи припадає на торгівлю в межах ЄС. Якщо не враховувати внутрішні поставки, то експортна квота ЄС дорівнюватиме 9,4 %, а не 22 % ВВП. Країни Західної Європи відрізняються одна від одної за показниками частки експорту у ВВП. Для малих країн вона є вищою порівняно з великими західноєвропейськими державами. У ФРН, Франції, Великобританії частка експорту у ВВП країн становить 20—25 %, а у Нідерландах та інших країнах Бенілюксу — відповідно 46 і 60 %, в Ірландії — 56 %.
Західна Європа випереджує інші індустріально розвинені країни за показниками зовнішньоторговельного обороту на душу населення. У зовнішній торгівлі західноєвропейських країн велику роль відіграють іноземні ТНК. На закордонні, переважно американські компанії припадає в окремих галузях до 30 % експорту готових виробів. Західна Європа є провідним експортером продукції машинобудування, хімічної промисловості. На цей регіон припадає більше ніж половина світового експорту цих груп товарів (без взаємної торгівлі — 20—23 %). Однак у 80-х роках з'явилася тенденція до послаблення позицій в експорті ряду найпрогресивніших і найпер-спективніших виробів. Частка високотехнологічних товарів в експорті продукції обробної промисловості дорівнює 13,1 %, а у США й Японії — 25,9 і 23,6 % відповідно.
Відбулося певне звуження експортної спеціалізації західноєвропейського регіону. У групу високоспеціалізованих галузей (коефіцієнт експортної спеціалізації більший за 1,3) входять лише обладнання для текстильної, харчової та шкірообробної галузей. До групи галузей з недостатньо вираженою експортною спеціалізацією (коефіцієнт менший за 0,9) належать: конторське обладнання та ЕОМ, телекомунікаційне обладнання та засоби зв'язку, електронне обладнання. До того ж необхідно зауважити, що у цій групі знизився рівень міжнародної спеціалізації.
Послаблення позицій Західної Європи у міжнародному поділі праці відображає стан балансу обміну науковою продукцією, який зводиться з від'ємним сальдо за рахунок електронного обладнання і побутової електроніки у торгівлі зі США та Японією.
Західна Європа має пасивне сальдо у торгівлі патентами та ліцензіями. Певною мірою західноєвропейський регіон залежить від США у науково-технічному обміні. Компанії Західної Європи закуповують у США більше ніж половину зарубіжних науково-технічних нововведень.
Західна Європа посідає друге місце у світі (після США) з експорту сільськогосподарської продукції (13 % обсягу світового експорту).
Серед статей імпорту цього регіону важливе значення мають мінеральна сировина та напівфабрикати, ряд сільськогосподарських товарів тощо.
Загалом спеціалізація та кооперація у промисловості Західної Європи розвиваються найінтенсивніше між країнами, де науково-технічний прогрес досягає найвищого розвитку. 3/4 торговельного обороту західноєвропейських держав припадає на розвинені капіталістичні країни. За 60—80-ті роки питома вага товарообігу всередині Союзу зросла з 36 до 60 %.
В останні десять років дещо послабились торговельні зв'язки зі США і зросли з Японією, але торгівля з Японією все ще незначна: більше ніж 4 % імпорту та 2 % — експорту.
Враховуючи той факт, що країни Західної Європи переважно є колишніми метрополіями, важливою складовою їхньої зовнішньоекономічної стратегії є збереження та поглиблення своєї присутності у країнах "третього" світу. Задля реалізації цієї мети західноєвропейські держави провадять курс на встановлення системи особливих відносин з країнами, що розвиваються. Зокрема, останні користуються значними митними преференціями у постачанні сільськогосподарської продукції в Європейський Союз. У лютому 1975 р. у Ломі — столиці Того була укладена конвенція між ЄС та Державами Африки, басейну Карибського моря і Тихого океану (країни АКТ), згідно з якою були відмінені усі митні збори та кількісні обмеження для більшості товарів з країн, що розвиваються.
ЄС на кожний п'ятирічний термін виділяє країнам АКТ фінансову та технічну допомогу. Зроблена спроба знайти форму стабілізації деяких товарних ринків. Була затверджена система гарантування доходів країнам, що розвиваються, від експорту основних сировинних товарів (система "стабекс"); система захисту та стимулювання гірничовидобувної промисловості ("сисмін"), що є своєрідною системою страхування.
Усього ж ЄС виділяє на допомогу країнам, що розвиваються, 0,42— 0,49 % їх сукупного ВВП. Це значно більше за аналогічний показник для США (0,21—0,24 %) та Японії (0,29—0,31 %). Члени ЄС доповнюють одне одного у фінансуванні допомоги. Кожна країна надає її на двосторонній основі, а ЄС — на багатосторонній. Допомога безпосередньо від ЄС становить 13 % від всього обсягу, що надають країни-члени. Серед держав — учасниць Союзу найбільшу частину ВВП у вигляді економічної допомоги виділяють Нідерланди, Данія (0,9—1 %), Франція (0,7—0,8 %).
Західноєвропейські компанії прагнуть повніше використовувати місткість, яка зростає, ринків країн, що розвиваються, для форсування свого експорту товарів у цей регіон. Важливо зазначити, що зростає питома вага вивезення машин та обладнання. Особливе місце у структурі експорту провідних західноєвропейських країн займають поставки зброї.
Найбільш конкурентоспроможним у Західній Європі є експортне виробництво ФРН. На країну припадає приблизно 14 % експорту промислово розвинених країн і 25 % експорту регіону. Другою у розвитку зовнішньої торгівлі західноєвропейського регіону є Франція. Вона, зокрема, утримує провідні позиції за обсягом сільськогосподарського експорту (поступаючись лише США) та вивезення зброї.
Частка малих країн у загальному експорті Західної Європи значно перевищує їхню питому вагу у промисловому виробництві.
Закономірним є те, що західноєвропейські країни підтримують активні зовнішньоекономічні зв'язки з державами Центральної та Східної Європи. Частка останніх у зовнішній торгівлі ЄС становить 2—3 %, що вище від аналогічних показників у США та Японії. Хоча у середині 90-х років спостерігалося певне загальмування зазначених зв'язків, що пояснюється низькою платоспроможністю країн Центральної та Східної Європи, слабкою конкурентоспроможністю їхніх товарів на західних ринках. Але, очевидно, у міру поліпшення економічного становища центрально- та східноєвропейських країн, поступового наближення їх до західноєвропейських економічних і політичних структур різноманітні зовнішньоекономічні зв'язки Центральної, Східної та Західної Європи повинні пожвавитися вже на якісно новій основі.
Однією з важливих особливостей зовнішньоекономічних зв'язків Західної Європи є їхня дефіцитність. Величезний дисбаланс існує у торгівлі з Японією та Сполученими Штатами — відповідно 44,6 та 28,4 % усього зовнішньоторговельного дефіциту. Стан платіжних балансів окремих країн регіону характеризується значною специфікою, що відображає відмінності в економічних потенціалах держав, у використанні ними досягнень НТП, у валютно-політичних заходах. Ця специфіка визначається й станом національних валют західноєвропейських країн. Найміцніші позиції на валютних ринках займає німецька марка. Вочевидь, у майбутньому валютний ринок значною мірою залежатиме від ефективності функціонування у межах ЄС єдиної валюти — евро. І взагалі на подальше економічне становище країн Західної Європи у системі світового господарства суттєво впливатиме успішне втілення у життя рішень Маастрихтських угод, а також розширення ЄС за рахунок майбутнього членства у ньому країн Центральної Європи.
Після появи у 1999 р. так званої "зони євро", що об'єднує 11 країн, єдина європейська валюта вже змогла затвердитися як друга з резервних валют світу — після долара, випередивши японську ієну. У 1998 р. міжнародні корпорації випустили облігацій, номінованих в євро більше, ніж номінованих у доларах. Але разом з тим за час існування вартість єдиної європейської валюти знизилася на 22 % незважаючи на стабільне відродження економік західноєвропейських країн. Перша з причин, якими експерти пояснюють стале зниження курсу євро — те, що темпи зростання економіки США перевищують західноєвропейські. Це зумовлює відплив капіталовкладень за межі Європи, зокрема у США. Тільки за один 1999 р. 150 млрд дол. США прямих і портфельних інвестицій вклали країни єврозони в економіку Сполучених Штатів. Друга причина слабкості євро, на думку аналітиків, це невіра фінансових ринків у наявність реального бажання та політичної волі в урядів європейських країн провести довгоочікувані, назрілі структурні реформи: дерегуляцію, податкові реформи та лібералізацію ринків праці. Поки реформи не стануть очевидними, курс європейської валюти, як вважають експерти, навряд чи почне стабільно зростати.
Важливу роль у майбутньому зміцненні економічного становища країн Західної Європи у системі світового господарства відіграватимуть також успішне подальше втілення у життя рішень Маастрихтських угод і заплановане розширення ЄС за рахунок країн Центральної та Східної Європи.
Західноєвропейський регіон, який зазвичай виділяють в окремий суб'єкт світової економіки, об'єднує 25 промислово розвинених країн, кожна з яких має власний соціально-економічний та науково-технічний потенціал. Сьогоднішня частка Західної Європи у світовому сукупному ВВП становить 28 %. У ній проживає 7 % населення світу. Утворення у 1957 р. Спільного ринку та Європейської асоціації вільної торгівлі у 1962 p., підписання між ними угод про вільну торгівлю промисловими товарами, а у травні 1992 р. — угоди про Європейський економічний простір (ЄЕП) започаткували формування у Західній Європі зони вільної торгівлі та регіонального економічного комплексу. ЄЕП об'єднує 19 західноєвропейських держав, встановлює тут свободу руху товарів, послуг, капіталу та людей. Ринок нараховує 380 млн споживачів. На нього припадає майже половина світової торгівлі. Все більша інтернаціоналізація виробництва, існуючий механізм економічної співпраці забезпечують західноєвропейському регіону важливу роль у світовій політиці та економіці.
Усі країни Західної Європи належать до групи індустріальних розвинених країн з переважно однотипною економікою. Вони характеризуються досить високим рівнем розвитку, посідаючи за ВВП на душу населення 2—44 місця серед країн світу. За рівнем економічного розвитку, за характером структури економіки та її
масштабами західноєвропейські країни діляться на кілька груп. В основному економічну потужність регіону забезпечують чотири найрозвиненіші країни — ФРН, Франція, Великобританія та Італія, що входять у "велику сімку" і зосереджують 50 % населення та 70 % ВВП Західної Європи. Саме ці держави значною мірою зумовлюють загальні тенденції економічного та соціально-політичного розвитку усього регіону.
Інші держави належать до групи малих промислово розвинених країн. Особливе місце цих країн у регіоні та світі визначається високим рівнем спеціалізації на виробництві технічно складної, високоякісної продукції.
Малі країни суттєво відрізняються між собою за ВВП. Умовно до першої групи належать Бельгія, Іспанія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія. Вони поступаються великим державам регіону за ВВП у 4—5 разів і на їхню частку припадає 20,1 % його ВВП. У другу групу входять Австрія, Данія, Греція, Норвегія, Фінляндія. їхнє значення у західноєвропейському господарстві відносно невелике — близько 8,1 % ВВП. Третя група країн об'єднує Португалію, Ірландію, Ісландію, Кіпр, Люксембург і Мальту. Частка цих країн становить близько 2 % регіонального ВВП, але в окремих видах виробництва їхня роль є досить значною. Окрему групу західноєвропейських країн утворюють так звані карликові держави — Монако, Сан-Марино, Андорра, Ліхтенштейн, Ватикан.
Усі ці країни дещо відрізняються одна від одної за рівнем економічного розвитку. Наприклад, в Ірландії, Іспанії, Греції, Португалії національний дохід на душу населення не перевищує 60 % від середнього показника для усіх країн ЄС (у Португалії — навіть 50 %). Відчутними є й відмінності у структурі господарства. В Італії, Греції, Португалії та Іспанії досить високою є питома вага сільського господарства. У "карликових" державах домінує сфера послуг.
В останні десятиліття становище Західної Європи у світовій економіці змінилося. її частка у ВВП світу за 1970—1980 pp. зросла з 25 до 31 %, а пізніше скоротилася до 25 % у 1989 р. і досягла 28 % У середині 90-х років Економічне зростання регіону загальмувалося, а в певні періоди (1975 p., 1981,1993 pp.) сукупний ВВП західноєвропейських країн зменшувався (відповідно на 1,2, 0,2 і 0,3 %).
У промисловості економічні проблеми 70—80-х pp. уражали Західну Європу сильніше, ніж інші центри економічної активності. Утворення величезної митної зони сприяло більшій синхронізації Циклічного розвитку, що й посилювало кризові явища. Взаємна лібералізація зовнішніх зв'язків держав позбавила країни ряду національних важелів впливу на їхні економіки, що певною мірою підвищило нестабільність цих економік.
Негативний вплив на економічний розвиток Західної Європи і, насамперед, на стан її фінансів мало збільшення витрат на озброєння країн — членів НАТО. Частка західноєвропейських країн у загальнонатівських військових витратах зросла з 22,7 до 47,5 % за 1970—1987 pp. Це стало однією з причин бюджетних дефіцитів і зростання державного боргу.
Внаслідок вищеназваних явищ частка Західної Європи у промисловому виробництві країн ОЕСР скоротилася з 49 % у 1970 р. до 32,2 % у 1990 р. Знизилася частка за рахунок Великобританії, ФРН, Італії, Нідерландів, Швейцарії та Швеції. Дещо збільшилась частка малих держав у промисловому виробництві індустріальних держав. Відмінність у темпах економічного зростання пояснюється особливостями структури національних економік західноєвропейських країн та можливостями адаптацій до змін попиту.
Йдеться перш за все про традиційно активну участь держави в економічних процесах західноєвропейських країн, властиву економікам цього регіону. Соціальна орієнтація економічної моделі у Західній Європі є найвищою у сучасному світі, держава тут виконує найбільшу кількість соціальних функцій. Цей факт забезпечує відчутні переваги за показниками соціальної забезпеченості, соціального захисту для переважної більшості населення західноєвропейських країн. Майже усі вони за класифікацією Світового банку входять до групи держав з високим рівнем доходу на душу населення, наприклад, середня погодинна заробітна плата в Англії дорівнює 11 дол. США, у Німеччині — 10,5 дол., в Італії — 10 дол., у Швеції близько — 9,5 дол. З іншого боку, високий рівень державного втручання в економічні процеси має й негативні наслідки. Це певне зниження ефективності цих процесів через існування проблем, пов'язаних з негнучкістю ринків, наявність часом дуже відчутного податкового тягаря* або державного боргу тощо.
Однією з найскладніших проблем економічного розвитку Західної Європи стало масове безробіття — близько 18 млн чоловік за даними на кінець 90-х років. Більш ніж 80 % безробітних зосереджено у країнах ЄС. Лише в одній Німеччині у 1998 р. нараховувалося більше ніж 5 млн непрацюючих. Це — майже 10 % всієї робочої сили, а у східних землях країни — 30 %. Середній показник рівня безробіття у Західній Європі становить приблизно 10 % робочої сили у порівнянні з 5 % у США і 2,5 % — у Японії. Найбільші проблеми у галузі зайнятості мають південні країни регіону (Іспанія — 21 % безробітних, Португалія — 12 %).
Основна причина, що зумовлює наявність дефіциту попиту на ринках праці західноєвропейських країн у сучасних умовах, — це мінімальний прогрес процесу лібералізації цих ринків. Значні внески, які компанії повинні сплачувати за кожного робітника у фонди соціального забезпечення, високий рівень мінімальної заробітної плати та законодавчі обмеження тривалості робочого дня позбавляють роботодавців стимулу створювати нові робочі місця. Досі
лише деякі європейські країни — Голландія, Франція, Іспанія - наважилися поєднати реформи ринку праці з обмеженнями росту заробітної плати. Це привело до того, що компанії стали наймати більше молодих і менше кваліфікованих працівників, розширяти часткову зайнятість, чого раніше не могли собі дозволити. Але, якщо мати на увазі демографічні особливості (перш за все старіння населення при низькій народжуваності), кількість працездатного населення в Європі буде скорочуватися. І доки західноєвропейські уряди не реформують ринки праці у своїх країнах, нестача робочих місць буде й далі гальмувати економічне зростання.
У Західній Європі значним є потенціал науково-технічних досліджень. Провідні країни витрачають на це більше ніж 2 % ВВП. Але важливо те, що витрати Західної Європи — це сума витрат окремих країн. їхній загальний ефект знижується дублюванням досліджень. Є ще й інші причини невідповідності сукупного науково-технічного потенціалу Західної Європи рівню її виробництва.
Країни — члени ЄС витрачають на цивільні дослідження на 16 % менше, ніж американці, але удвічі більше за Японію. Однак витрати західноєвропейських країн значною мірою орієнтовані на фундаментальні дослідження. Західноєвропейські країни відстають у таких провідних напрямках, як виробництво інтегральних схем та напівпровідників, виготовлення мікропроцесорів, супер ЕОМ, біоматеріалів. Це й не дивно, тому що до останнього часу вони асигнували на дослідження у галузі мікроелектроніки майже стільки ж, скільки у США витрачає одна компанія IBM.
На інших напрямках західноєвропейські компанії лідирують (будівництво АЕС, низка фармацевтичних препаратів, техніка зв'язку, окремі галузі транспортного машинобудування тощо). Але ці види техніки та продуктів дуже мало впливають на технологічну структуру виробництва. Тому вужчий ринок наукової продукції у Західній Європі порівняно з США меншою мірою формується за рахунок внутрішнього виробництва.
За минулі 10—15 років Західна Європа певною мірою відставала від основних конкурентів у прогресивності галузевої структури національних економік. На вироби, що користуються високим попитом, припадає 25 % продукції обробної промисловості ЄС. У США цей показник дорівнює приблизно ЗО %, в Японії — 40 %. У західноєвропейській економіці значна роль відводиться модернізації виробництва, що функціонує рентабельно, а не його значному оновленню на базі нової техніки.
Саме певне відставання Західної Європи у напрямі розвитку нової економіки, тобто тієї її частини, що виробляється у новітніх технологічних галузях, спричиняє уповільнення темпів зростання продуктивності праці у країнах регіону. Так, ріст продуктивності праці у країнах "зони евро" у 1999 році дорівнював лише 0,6 % — найнижчий показник за останні 25 років. За період з 1973 по 1995 pp. зростання продуктивності, наприклад, у Німеччині або Франції, складало більше, як півтора проценти на рік, тоді як у США ці темпи були у чотири рази нижчі. У 1995 р. вони зрівнялися, а потім Європа значно відстала. Однією з причин експерти називають зниження темпів технічного прогресу.
Загалом економічні зрушення західноєвропейських держав відобразилися у скороченні питомої ваги галузей матеріального виробництва і збільшенні частки послуг у ВВП. Саме цей сектор сьогодні значною мірою зумовлює зростання національного виробництва й динаміку інвестицій. На сферу послуг припадає 1/3 економічно активного населення. Це збільшує значення західноєвропейських країн як фінансового центру світу, центру надання послуг.
Структурна перебудова у галузі інвестиційної діяльності (злиття та поглинання) у другій половині 80-х років привела до суттєвого зміцнення позицій західноєвропейських компаній у світовій економіці. За 70—80-ті роки серед 50 найбільших компаній світу кількість західноєвропейських зросла з 9 до 24. Змінилося й співвідношення сил між самими західноєвропейськими гігантами. Уперед вийшли транснаціональні корпорації Німеччини, меншою мірою — Франції та Італії. Позиції британських компаній послабшали. Зберегли свої позиції великі банки Західної Європи. 23 з них входять у групу 50-ти найбільших банків світу (зокрема 8 — німецьких, 6 — французьких).
Найміцніші позиції великі західноєвропейські компанії займають у традиційних галузях, значно відстаючи у новітніх наукових передовсім від північноамериканських корпорацій. Галузева спеціалізація найбільших об'єднань Західної Європи менш рухома, ніж у американських компаній. Це, своєю чергою, гальмує структурну перебудову економік західноєвропейського регіону.
Відносна слабкість найбільших компаній у наукових галузях спонукає ЄС і національні держави певною мірою коригувати діяльність приватного капіталу. Державне регулювання економічних процесів у Західній Європі відбувається як на національному, так і на наднаціональному рівнях (насамперед у межах ЄС). Державний сектор в економіці регіону традиційно відіграє більшу роль, ніж у США або Японії. Загальновідомим є високий рівень соціальної захищеності громадян Західної Європи. Так, середня погодинна заробітна плата в Англії дорівнює 11 дол. США, у Німеччині — 10,5 дол., у Франції — 10 дол., в Італії — 10 дол., у Швеції близько 9,5 дол.*
З 80-х років відбувається переорієнтація державного регулювання у напрямку посилення ролі ринку та конкуренції. Скоротилося державне підприємництво (більшою мірою — у Франції, меншою — в Італії, країнах, де з часів Другої світової війни держава була дуже активним суб'єктом економічного життя). Державні компанії були приватизовані у Великобританії, Франції, Португалії та інших країнах. Сьогодні Маастрихтські угоди вимагають від західноєвропейських держав скорочення дефіцитів держбюджетів,
що спричиняє певне зменшення соціальних видатків урядів цих країн. Характерним прикладом, що ілюструє важливість зазначених перетворень у регіоні, є приклад економічного піднесення сьогоднішньої Великобританії. За даними на кінець 90-х років саме Англія є лідером в ЄС. Країна має один з найменших у Західній Європі показник рівня безробіття — майже 5 %. За рівнем реальних доходів вона у 1997 р. була другою у світі після Люксембургу. Причинами економічних успіхів Великобританії вважають: невисокі податки, гнучку макроекономічну політику, високий рівень конкуренції у промисловості, менші соціальні видатки уряду. Для порівняння: тут немає мінімальної оплачуваної відпустки, тоді як, наприклад, у Франції вона становить 7 тижнегодин. У Великобританії вартість години роботи одного робітника 18 дол. США, а у Німеччині — 28 дол.
Отже, Західна Європа сьогодні переживає перебудову економіки і державного макроекономічного регулювання. Першочерговими завданнями для західноєвропейських держав є реорганізація промисловості на основі енерго- і матеріалоощадних технологій, опанування новітніми досягненнями науки і техніки. Уряди країн особливу увагу приділяють цілеспрямованому "згортанню" і перебудові "структурно хворих" галузей, розвитку нових і новітніх галузей. Розвиваються програми модернізації окремих галузей. Зокрема, у рамках ЄС були розроблені програми з часткового згортання та реорганізації традиційних і ряду нових виробництв — сталеварного, синтетичних волокон, текстильного, нафтохімічного, суднобудування. Одним з напрямів структурної політики держав Західної Європи стало залучення прямих інвестицій закордонних компаній.
Загалом на 2000—2001 pp. експерти в галузі міжнародної економіки прогнозують для Західної Європи темпи зростання обсягу її ВВП на рівні 3—3,5 %, що є показником, співставним з аналогічним, прогнозованим для економіки Сполучених Штатів.
2.3.2. Західна Європа у системі світових зовнішньоекономічних зв'язків
Розвиток західноєвропейських країн мав значний вплив на структуру та стан зовнішньоекономічних зв'язків світу ще з 70-х років, коли європейський "Спільний ринок" перетворився у потужний торговельний блок сучасного світу. Експорт країн об'єднання більш ніж втричі перевищує американський (41,8 % світового експорту в 1990 p.). І на сьогодні високий ступінь відкритості світовому господарству та інтернаціоналізація господарського життя є важливою характерною рисою економік країн Західної Європи.
Зрушення в економіках країн Західної Європи впливали на масштаби та характер їхньої участі у системі міжнародного поділу праці. Посилилось переміщення міжнародних зв'язків з експорту товарів на експорт капіталу. Частка країн ЄС в експорті капіталу у формі прямих інвестицій зросла з 8,7 % у 1960—1964 pp. до 37,4 % у 1975—1979 pp. і до 59 % у 1985—1989 pp., а частка у світовому експорті товарів зросла з 34,4 % у 1970 р. до 41,8 % у 1990 р. (включаючи внутрішньорегіональні потоки). Західноєвропейські ТНК на початку 80-х років за масштабами закордонних активів вийшли у лідери і відтіснили на другі позиції американські компанії. Але значна частина (40 %) інвестицій країн Західної Європи розміщена всередині регіону, в інших районах світу вони поступаються американським.
Поряд з активізацією експорту капіталу, зростанням значення ТНК змінився склад основних експортерів. Посилили активність міжнародні компанії ФРН, які зміцнили позиції у нових і новітніх галузях світової економіки. Частка Німеччини в експорті капіталу у формі прямих інвестицій зросла, а роль колишніх колоніальних держав Великобританії та Франції зменшилась. Зростання впливу західнонімецьких компаній пояснюється достатньо високими темпами розвитку економіки країни протягом тривалого періоду (аж до 1993 p.), потребою забезпечити просування товарів на світових ринках.
Проте і донині за обсягом прямих капіталовкладень Великобританія суттєво випереджає інші великі західноєвропейські держави — 32,6 % інвестицій Західної Європи, в той час як ФРН — 18,3 %.
Швидко нарощували свої закордонні активи малі країни, серед яких провідні позиції посідає Швейцарія. її частка у західноєвропейських активах за кордоном дорівнює 1/6.
Активізація експорту капіталу ТНК зумовила зростання ступеня інтеграції Західної Європи у світове господарство. Усе більша частина виробничих потужностей західноєвропейських ТНК переноситься за межі регіону. Співвідношення між вартістю продукції закордонних дочірніх підприємств і ВВП поступово змінюється на користь закордонного виробництва: 1960 р. — 11,3 % ВВП, 1980 p. — 25 % (США — 10,8% у 1960 p. і 40 % у 1980 p.; Японія — 1,2 і 15 %).
У Західній Європі виділяється група країн — Великобританія, Бельгія, Нідерланди, у яких обсяг перенесеного за кордон виробництва дорівнює 1/5 їх ВВП. А такі країни, як Франція, Італія мають дещо нижчий показник вартості закордонного виробництва — 8 15 % ВВП. Однією з причин такої суттєвої активізації закордонного інвестування у формі прямих інвестицій була цілеспрямована політика західноєвропейських країн. Йдеться, зокрема, про вдосконалення системи гарантування приватних інвестицій. Державні гарантії приватного інвестування за кордоном були доповнені системою угод про захист інвестицій, укладених з країнами, що розвиваються. Метою цих угод є забезпечення недоторканності приватних інвестицій у країнах, що розвиваються, на випадок можливої націоналізації, внутрішніх економічних реформ або змін у законодавствах цих країн. Зазначені угоди не лише забезпечують сприятливий інвестиційний клімат, але й створюють передумови для реалізації інших урядових заходів, спрямованих на стимулювання капіталовкладень приватного сектора у країнах, що розвиваються. Політика у галузі експорту капіталу безпосередньо впливає на характер торговельних зв'язків. Значення торгівлі для західноєвропейських країн є дуже великим. Питома вага їх торгівлі у світовій торгівлі перевищує їх частку у виробництві.
Залежність цих країн від зовнішньої торгівлі вища, ніж у інших промислово розвинених регіонів. Експортна квота Західної Європи більш ніж утричі перевищує аналогічний показник для СІЛА і більш ніж вдвічі — для Японії. Необхідно враховувати, що основна частина зовнішньоторговельного обороту (до 2/3) країн Західної Європи припадає на торгівлю в межах ЄС. Якщо не враховувати внутрішні поставки, то експортна квота ЄС дорівнюватиме 9,4 %, а не 22 % ВВП. Країни Західної Європи відрізняються одна від одної за показниками частки експорту у ВВП. Для малих країн вона є вищою порівняно з великими західноєвропейськими державами. У ФРН, Франції, Великобританії частка експорту у ВВП країн становить 20—25 %, а у Нідерландах та інших країнах Бенілюксу — відповідно 46 і 60 %, в Ірландії — 56 %.
Західна Європа випереджує інші індустріально розвинені країни за показниками зовнішньоторговельного обороту на душу населення. У зовнішній торгівлі західноєвропейських країн велику роль відіграють іноземні ТНК. На закордонні, переважно американські компанії припадає в окремих галузях до 30 % експорту готових виробів. Західна Європа є провідним експортером продукції машинобудування, хімічної промисловості. На цей регіон припадає більше ніж половина світового експорту цих груп товарів (без взаємної торгівлі — 20—23 %). Однак у 80-х роках з'явилася тенденція до послаблення позицій в експорті ряду найпрогресивніших і найпер-спективніших виробів. Частка високотехнологічних товарів в експорті продукції обробної промисловості дорівнює 13,1 %, а у США й Японії — 25,9 і 23,6 % відповідно.
Відбулося певне звуження експортної спеціалізації західноєвропейського регіону. У групу високоспеціалізованих галузей (коефіцієнт експортної спеціалізації більший за 1,3) входять лише обладнання для текстильної, харчової та шкірообробної галузей. До групи галузей з недостатньо вираженою експортною спеціалізацією (коефіцієнт менший за 0,9) належать: конторське обладнання та ЕОМ, телекомунікаційне обладнання та засоби зв'язку, електронне обладнання. До того ж необхідно зауважити, що у цій групі знизився рівень міжнародної спеціалізації.
Послаблення позицій Західної Європи у міжнародному поділі праці відображає стан балансу обміну науковою продукцією, який зводиться з від'ємним сальдо за рахунок електронного обладнання і побутової електроніки у торгівлі зі США та Японією.
Західна Європа має пасивне сальдо у торгівлі патентами та ліцензіями. Певною мірою західноєвропейський регіон залежить від США у науково-технічному обміні. Компанії Західної Європи закуповують у США більше ніж половину зарубіжних науково-технічних нововведень.
Західна Європа посідає друге місце у світі (після США) з експорту сільськогосподарської продукції (13 % обсягу світового експорту).
Загалом спеціалізація та кооперація у промисловості Західної Європи розвиваються найінтенсивніше між країнами, де науково-технічний прогрес досягає найвищого розвитку. 3/4 торговельного обороту західноєвропейських держав припадає на розвинені капіталістичні країни. За 60—80-ті роки питома вага товарообігу всередині Союзу зросла з 36 до 60 %.
В останні десять років дещо послабились торговельні зв'язки зі США і зросли з Японією, але торгівля з Японією все ще незначна: більше ніж 4 % імпорту та 2 % — експорту.
Враховуючи той факт, що країни Західної Європи переважно є колишніми метрополіями, важливою складовою їхньої зовнішньоекономічної стратегії є збереження та поглиблення своєї присутності у країнах "третього" світу. Задля реалізації цієї мети західноєвропейські держави провадять курс на встановлення системи особливих відносин з країнами, що розвиваються. Зокрема, останні користуються значними митними преференціями у постачанні сільськогосподарської продукції в Європейський Союз. У лютому 1975 р. у Ломі — столиці Того була укладена конвенція між ЄС та Державами Африки, басейну Карибського моря і Тихого океану (країни АКТ), згідно з якою були відмінені усі митні збори та кількісні обмеження для більшості товарів з країн, що розвиваються.
ЄС на кожний п'ятирічний термін виділяє країнам АКТ фінансову та технічну допомогу. Зроблена спроба знайти форму стабілізації деяких товарних ринків. Була затверджена система гарантування доходів країнам, що розвиваються, від експорту основних сировинних товарів (система "стабекс"); система захисту та стимулювання гірничовидобувної промисловості ("сисмін"), що є своєрідною системою страхування.
Усього ж ЄС виділяє на допомогу країнам, що розвиваються, 0,42— 0,49 % їх сукупного ВВП. Це значно більше за аналогічний показник для США (0,21—0,24 %) та Японії (0,29—0,31 %). Члени ЄС доповнюють одне одного у фінансуванні допомоги. Кожна країна надає її на двосторонній основі, а ЄС — на багатосторонній. Допомога безпосередньо від ЄС становить 13 % від всього обсягу, що надають країни-члени. Серед держав — учасниць Союзу найбільшу частину ВВП у вигляді економічної допомоги виділяють Нідерланди, Данія (0,9—1 %), Франція (0,7—0,8 %).
Західноєвропейські компанії прагнуть повніше використовувати місткість, яка зростає, ринків країн, що розвиваються, для форсування свого експорту товарів у цей регіон. Важливо зазначити, що зростає питома вага вивезення машин та обладнання. Особливе місце у структурі експорту провідних західноєвропейських країн займають поставки зброї.
Найбільш конкурентоспроможним у Західній Європі є експортне виробництво ФРН. На країну припадає приблизно 14 % експорту промислово розвинених країн і 25 % експорту регіону. Другою у розвитку зовнішньої торгівлі західноєвропейського регіону є Франція. Вона, зокрема, утримує провідні позиції за обсягом сільськогосподарського експорту (поступаючись лише США) та вивезення зброї.
Частка малих країн у загальному експорті Західної Європи значно перевищує їхню питому вагу у промисловому виробництві.
Закономірним є те, що західноєвропейські країни підтримують активні зовнішньоекономічні зв'язки з державами Центральної та Східної Європи. Частка останніх у зовнішній торгівлі ЄС становить 2—3 %, що вище від аналогічних показників у США та Японії. Хоча у середині 90-х років спостерігалося певне загальмування зазначених зв'язків, що пояснюється низькою платоспроможністю країн Центральної та Східної Європи, слабкою конкурентоспроможністю їхніх товарів на західних ринках. Але, очевидно, у міру поліпшення економічного становища центрально- та східноєвропейських країн, поступового наближення їх до західноєвропейських економічних і політичних структур різноманітні зовнішньоекономічні зв'язки Центральної, Східної та Західної Європи повинні пожвавитися вже на якісно новій основі.
Однією з важливих особливостей зовнішньоекономічних зв'язків Західної Європи є їхня дефіцитність. Величезний дисбаланс існує у торгівлі з Японією та Сполученими Штатами — відповідно 44,6 та 28,4 % усього зовнішньоторговельного дефіциту. Стан платіжних балансів окремих країн регіону характеризується значною специфікою, що відображає відмінності в економічних потенціалах держав, у використанні ними досягнень НТП, у валютно-політичних заходах. Ця специфіка визначається й станом національних валют західноєвропейських країн. Найміцніші позиції на валютних ринках займає німецька марка. Вочевидь, у майбутньому валютний ринок значною мірою залежатиме від ефективності функціонування у межах ЄС єдиної валюти — евро. І взагалі на подальше економічне становище країн Західної Європи у системі світового господарства суттєво впливатиме успішне втілення у життя рішень Маастрихтських угод, а також розширення ЄС за рахунок майбутнього членства у ньому країн Центральної Європи.
Після появи у 1999 р. так званої "зони євро", що об'єднує 11 країн, єдина європейська валюта вже змогла затвердитися як друга з резервних валют світу — після долара, випередивши японську ієну. У 1998 р. міжнародні корпорації випустили облігацій, номінованих в євро більше, ніж номінованих у доларах. Але разом з тим за час існування вартість єдиної європейської валюти знизилася на 22 % незважаючи на стабільне відродження економік західноєвропейських країн. Перша з причин, якими експерти пояснюють стале зниження курсу євро — те, що темпи зростання економіки США перевищують західноєвропейські. Це зумовлює відплив капіталовкладень за межі Європи, зокрема у США. Тільки за один 1999 р. 150 млрд дол. США прямих і портфельних інвестицій вклали країни єврозони в економіку Сполучених Штатів. Друга причина слабкості євро, на думку аналітиків, це невіра фінансових ринків у наявність реального бажання та політичної волі в урядів європейських країн провести довгоочікувані, назрілі структурні реформи: дерегуляцію, податкові реформи та лібералізацію ринків праці. Поки реформи не стануть очевидними, курс європейської валюти, як вважають експерти, навряд чи почне стабільно зростати.
Важливу роль у майбутньому зміцненні економічного становища країн Західної Європи у системі світового господарства відіграватимуть також успішне подальше втілення у життя рішень Маастрихтських угод і заплановане розширення ЄС за рахунок країн Центральної та Східної Європи.
