Дахно І.І. Зовнішньоекономічна діяльність (2006)
3.1. Енергетика і економіка
3.1.1. Історичний екскурс в енергетику
Нині 80 відсотків спожитої енергії людство продукує на комерційних засадах. Очевидно, світова енергетика почала розвиватися відтоді, як первісна людина здогадалася заготовити перший оберемок хмизу для підтримання вогню у багатті, запаленому, наприклад, блискавкою. Згодом людина почала використовувати для одержання потрібної їй енергії не лише біомасу (суху траву, солому, очерет, хмиз тощо), а й корисні копалини — вугілля, торф, нафту, газ, ядерні енергетичні матеріали тощо. Здавна людина навчилася використовувати енергію вітру та води, скажімо, для приведення у дію вітряків і
водяних млинів. Порівняно недавно розпочалася діяльність з акумуляції сонячної енергії і перетворення її на теплову або електричну та використання енергії, яку породжує внутрішнє тепло Землі. Дерево було першим паливом, яке використала людина, і посідало чільне місце серед енергоносіїв багато тисячоліть. Території з помірним кліматом довго залишалися широко залісненими. Дрова, зокрема в Європі, були традиційно дешевими. Цього не можна сказати про аридні зони, де дрова завжди були дефіцитними і, отже, дорогими. До XVI ст. Європа втратила багато своїх лісів, дрова стали дорогими і їх почали заміняти вугіллям.
Нафта використовується людством багато тисяч років. Давні фінікійці і єгиптяни вживали її як ліки. Ще до нашої ери її використовували в Індії для освітлення і як паливо. У давні часи нафту використовували у факелах, її додавали при виготовленні цегли, нею просочували кошики та днища кораблів.
Виливи нафти у природних умовах на земну поверхню траплялися нечасто. В історії людства були випадки її видобутку за допомогою звичайних колодязів, але цей спосіб одержання нафти не можна вважати масовим. Нафти було небагато, затрати на її видобуток — значними, а використання — обмеженим. Ситуація змінилася, коли людина навчилася видобувати нафту зі свердловин. Спочатку це робилося у досить зручних місцях суші, потім — у віддаленіших, бо людина навчилася транспортувати нафту за допомогою різних видів транспорту— водного, сухопутного та трубопровідного. Розвідавши в надрах морських просторів нафтородовища, людство зуміло розв'язати низку непростих технічних проблем, а саме — видобувати нафту з-під морського дна і доставляти її на сушу.
До середини XX ст. серед енергоносіїв вугілля відігравало основну роль. Згодом пальму першості у вугілля відібрали нафта і природний газ.
До жовтня 1973 р. тривала ера дешевої нафти, і здавалося, вона не скінчиться. На заміну вичерпаним нафтородовищам приходили нові зі справді казковими покладами цього енергоресурсу. Економічно розвинені країни буквально купалися у дешевій нафті. Промисловість не мала стимулів для розробки і використання енергоекономних пристроїв, устаткування й технологічних процесів.
Світова політична криза жовтня 1973 p., що виникла внаслідок чергового арабо-ізраїльського збройного конфлікту, приуроченого до найбільшого єврейського свята "йомкіпур" (спокути), означала кінець ери дешевого палива.
Індустріальний Захід був шокований. Вартість нафти підвищилася до 250-300 дол. за 1 тонну. Економічно розвинені країни Заходу вдалися до політики енергозбереження як до свого роду додаткового джерела енергоресурсів. За кілька років у галузі енергозабезпечення Захід досягнув великих успіхів. Якщо до кризи 1973 р, щорічні темпи збільшення енергоспоживання досягали 5 %, то надалі вони не перевищували 2 %. До середини 80-х років енергетична криза була подолана. Ціна 1 тонни нафти на світовому ринку знизилася приблизно до 100 дол.
Отже, країнам, що розвиваються, не вдалося диктувати умови індустріально розвиненим державам. В основі енергетичної кризи 70-х років XX ст. лежать чинники міжнародної політики, а не суто економічні. Нафта, як відомо, є джерелом енергії, що не відновлюється, але поки що нафти у світі достатньо для задоволення потреб людства.
Нині десять провідних промислово розвинених країн світу споживають близько 70 % загальної кількості продукованої у світі енергії. Хто ж її в основному виробляє? Це країни, що розвиваються. Отже, напрошується простий висновок: енергоресурси виробляють ті, хто їх сам мало використовує.
3.1.2. Європейська енергетична хартія
Ідею Європейської енергетичної хартії запропонував прем'єр-міністр Нідерландів Люберс на зустрічі у верхах Європейського економічного співтовариства, що відбулася у червні 1990 р. Хартію її автори вважають другою за значенням подією у післявоєнній історії дипломатії після створення ООН. 17 травня 1991 р. у Гаазі хартію підписали 50 країн, а також ЄЕС. Документ стосується держав, розміщених на різних континентах, тому назва "європейська" досить умовна, "світова" точніше б відображала коло її учасників. Основні засади Європейської енергетичної хартії:
• повага державного суверенітету над природними ресурсами;
• розвиток вільного й ефективного енергетичного ринку;
• усунення бар'єрів у торгівлі енергоресурсами;
• відсутність дискримінації між учасниками Хартії;
• поліпшення стану охорони навколишнього середовища;
• створення умов, що сприяють інвестиціям підприємств і приватних осіб в енергетичний сектор економіки.
Європейська енергетична хартія не є документом прямої дії. Після її підписання країни-учасниці провели міжнародні переговори про підписання Базисної угоди (згодом вона одержала назву "Договір хартії"), яка мала стати основою широкомасштабного і різностороннього співробітництва у сфері енергетики. Цей договір було підписано в Лісабоні у грудні 1994 р. Україна є учасницею договору.
Хартія є політичним документом, який проголосив певні принципи. Згідно ж з договором країни-учасниці взяли на себе конкретні зобов'язання.
Договір охоплює енергоресурси, стосується також оподаткування і доступу до капіталів та технологій. Країни-учасниці зобов'язалися не створювати перешкод для використання іноземними компаніями на ключових позиціях персоналу за їхнім вибором (незалежно від національності і громадянства). Договір поширюється на весь процес використання ядерного палива (тобто враховує принцип нерозповсюдження ядерної зброї).
Транзитні країни взяли на себе зобов'язання забезпечити свободу транзиту і не допускати дискримінації з огляду на країну походження енергоресурсів та власності на них. Країни не чинитимуть штучних перешкод для спорудження нових транзитних потужностей відповідного законодавства транзитної країни. Країни транзиту мають забезпечити безпеку та ефективність енергосистеми.
Згідно з договором, наприклад, Україна повинна безперешкодно пропускати своєю територією до Західної Європи закуплений нею У Росії газ, навіть якщо її громадяни замерзатимуть у своїх домівках. Свобода транзиту означає, що певна країна має пропускати через свою територію потік енергоресурсів з ворожої держави, який спрямовується до третьої країни.
Не можна не згадати інвестицій, без яких енергії не буває. Тому "Договір хартії" (складається з 50 статей) по-іншому ще можна назвати "договором про інвестиції". Промислово розвинений Захід хоче мати довготривалий надійний механізм одержання енергії зі Сходу. Захід готовий вкласти в енергетику великі гроші, але, зрозуміло, не хоче кидати їх на вітер, і таке бажання цілком зрозуміле.
Після підписання договору залишилося багато неузгоджених питань. Тому країни-учасниці провели переговори щодо укладена протоколів для узгодження діяльності у кожному секторі енергетики. Прогнозувалося, що розробка протоколів потребуватиме щонайменше трьох років. Хартія є основою для договору, а він, у свою чергу, — основою для протоколів.
"Договір хартії" можна ще назвати "договором про конкуренцію" , оскільки він передбачає її поширення на цю раніше високо монополізовану галузь колишніх соціалістичних і деяких капіталістичних країн.
Можна сподіватися, що договір і додаткові протоколи до нього спростять проблему транзиту та відповідатимуть інтересам держав, які володіють енергоресурсами, держав, які транспортують ресурси через свою територію, а також держав, які ці ресурси споживають.
3.1.3. Перспективи енергетики світу
Дослідники проблем енергетики вважають, що починаючи з 80-х років XX ст. світ вступив у нову енергетичну фазу своєї історії — період пошуку можливостей широкого використання відновлюваних джерел енергії (геотермальної, сонячної, вітрової, припливів). Після Чорнобильської катастрофи інтерес людства до ядерної енергії як потенційно необмеженого джерела енергії помітно знизився. Навколо проблеми ядерної енергетики ще довго не вщухатимуть суперечки. Будуть знаходитись як політичні сили, що рішуче виступатимуть на її захист, так і сили, що виступатимуть проти. Однак від цього джерела людство відмовиться лише тоді, коли знайде дешевший, ефективніший і безпечніший замінник.
Зрозуміло, що тривалий час людство не відмовиться і від використання традиційних джерел енергії — вугілля, нафти, газу, біомаси.
Наприкінці XX ст. місця у структурі паливно-енергетичного балансу світу розподілялися так: нафта, вугілля, газ, гідро- та атомна енергетика. Частка вугілля у загальносвітових запасах умовного палива становила близько 60 %, а нафти та газу — 27 %. Вартість нафти і газу становила 67 %, вугілля — ЗО % від вартості видобутих паливних ресурсів.
Нині 80 відсотків спожитої енергії людство продукує на комерційних засадах. Очевидно, світова енергетика почала розвиватися відтоді, як первісна людина здогадалася заготовити перший оберемок хмизу для підтримання вогню у багатті, запаленому, наприклад, блискавкою. Згодом людина почала використовувати для одержання потрібної їй енергії не лише біомасу (суху траву, солому, очерет, хмиз тощо), а й корисні копалини — вугілля, торф, нафту, газ, ядерні енергетичні матеріали тощо. Здавна людина навчилася використовувати енергію вітру та води, скажімо, для приведення у дію вітряків і
водяних млинів. Порівняно недавно розпочалася діяльність з акумуляції сонячної енергії і перетворення її на теплову або електричну та використання енергії, яку породжує внутрішнє тепло Землі. Дерево було першим паливом, яке використала людина, і посідало чільне місце серед енергоносіїв багато тисячоліть. Території з помірним кліматом довго залишалися широко залісненими. Дрова, зокрема в Європі, були традиційно дешевими. Цього не можна сказати про аридні зони, де дрова завжди були дефіцитними і, отже, дорогими. До XVI ст. Європа втратила багато своїх лісів, дрова стали дорогими і їх почали заміняти вугіллям.
Нафта використовується людством багато тисяч років. Давні фінікійці і єгиптяни вживали її як ліки. Ще до нашої ери її використовували в Індії для освітлення і як паливо. У давні часи нафту використовували у факелах, її додавали при виготовленні цегли, нею просочували кошики та днища кораблів.
Виливи нафти у природних умовах на земну поверхню траплялися нечасто. В історії людства були випадки її видобутку за допомогою звичайних колодязів, але цей спосіб одержання нафти не можна вважати масовим. Нафти було небагато, затрати на її видобуток — значними, а використання — обмеженим. Ситуація змінилася, коли людина навчилася видобувати нафту зі свердловин. Спочатку це робилося у досить зручних місцях суші, потім — у віддаленіших, бо людина навчилася транспортувати нафту за допомогою різних видів транспорту— водного, сухопутного та трубопровідного. Розвідавши в надрах морських просторів нафтородовища, людство зуміло розв'язати низку непростих технічних проблем, а саме — видобувати нафту з-під морського дна і доставляти її на сушу.
До середини XX ст. серед енергоносіїв вугілля відігравало основну роль. Згодом пальму першості у вугілля відібрали нафта і природний газ.
До жовтня 1973 р. тривала ера дешевої нафти, і здавалося, вона не скінчиться. На заміну вичерпаним нафтородовищам приходили нові зі справді казковими покладами цього енергоресурсу. Економічно розвинені країни буквально купалися у дешевій нафті. Промисловість не мала стимулів для розробки і використання енергоекономних пристроїв, устаткування й технологічних процесів.
Світова політична криза жовтня 1973 p., що виникла внаслідок чергового арабо-ізраїльського збройного конфлікту, приуроченого до найбільшого єврейського свята "йомкіпур" (спокути), означала кінець ери дешевого палива.
Індустріальний Захід був шокований. Вартість нафти підвищилася до 250-300 дол. за 1 тонну. Економічно розвинені країни Заходу вдалися до політики енергозбереження як до свого роду додаткового джерела енергоресурсів. За кілька років у галузі енергозабезпечення Захід досягнув великих успіхів. Якщо до кризи 1973 р, щорічні темпи збільшення енергоспоживання досягали 5 %, то надалі вони не перевищували 2 %. До середини 80-х років енергетична криза була подолана. Ціна 1 тонни нафти на світовому ринку знизилася приблизно до 100 дол.
Нині десять провідних промислово розвинених країн світу споживають близько 70 % загальної кількості продукованої у світі енергії. Хто ж її в основному виробляє? Це країни, що розвиваються. Отже, напрошується простий висновок: енергоресурси виробляють ті, хто їх сам мало використовує.
3.1.2. Європейська енергетична хартія
Ідею Європейської енергетичної хартії запропонував прем'єр-міністр Нідерландів Люберс на зустрічі у верхах Європейського економічного співтовариства, що відбулася у червні 1990 р. Хартію її автори вважають другою за значенням подією у післявоєнній історії дипломатії після створення ООН. 17 травня 1991 р. у Гаазі хартію підписали 50 країн, а також ЄЕС. Документ стосується держав, розміщених на різних континентах, тому назва "європейська" досить умовна, "світова" точніше б відображала коло її учасників. Основні засади Європейської енергетичної хартії:
• повага державного суверенітету над природними ресурсами;
• розвиток вільного й ефективного енергетичного ринку;
• усунення бар'єрів у торгівлі енергоресурсами;
• відсутність дискримінації між учасниками Хартії;
• поліпшення стану охорони навколишнього середовища;
• створення умов, що сприяють інвестиціям підприємств і приватних осіб в енергетичний сектор економіки.
Європейська енергетична хартія не є документом прямої дії. Після її підписання країни-учасниці провели міжнародні переговори про підписання Базисної угоди (згодом вона одержала назву "Договір хартії"), яка мала стати основою широкомасштабного і різностороннього співробітництва у сфері енергетики. Цей договір було підписано в Лісабоні у грудні 1994 р. Україна є учасницею договору.
Хартія є політичним документом, який проголосив певні принципи. Згідно ж з договором країни-учасниці взяли на себе конкретні зобов'язання.
Договір охоплює енергоресурси, стосується також оподаткування і доступу до капіталів та технологій. Країни-учасниці зобов'язалися не створювати перешкод для використання іноземними компаніями на ключових позиціях персоналу за їхнім вибором (незалежно від національності і громадянства). Договір поширюється на весь процес використання ядерного палива (тобто враховує принцип нерозповсюдження ядерної зброї).
Транзитні країни взяли на себе зобов'язання забезпечити свободу транзиту і не допускати дискримінації з огляду на країну походження енергоресурсів та власності на них. Країни не чинитимуть штучних перешкод для спорудження нових транзитних потужностей відповідного законодавства транзитної країни. Країни транзиту мають забезпечити безпеку та ефективність енергосистеми.
Згідно з договором, наприклад, Україна повинна безперешкодно пропускати своєю територією до Західної Європи закуплений нею У Росії газ, навіть якщо її громадяни замерзатимуть у своїх домівках. Свобода транзиту означає, що певна країна має пропускати через свою територію потік енергоресурсів з ворожої держави, який спрямовується до третьої країни.
Після підписання договору залишилося багато неузгоджених питань. Тому країни-учасниці провели переговори щодо укладена протоколів для узгодження діяльності у кожному секторі енергетики. Прогнозувалося, що розробка протоколів потребуватиме щонайменше трьох років. Хартія є основою для договору, а він, у свою чергу, — основою для протоколів.
"Договір хартії" можна ще назвати "договором про конкуренцію" , оскільки він передбачає її поширення на цю раніше високо монополізовану галузь колишніх соціалістичних і деяких капіталістичних країн.
Можна сподіватися, що договір і додаткові протоколи до нього спростять проблему транзиту та відповідатимуть інтересам держав, які володіють енергоресурсами, держав, які транспортують ресурси через свою територію, а також держав, які ці ресурси споживають.
3.1.3. Перспективи енергетики світу
Дослідники проблем енергетики вважають, що починаючи з 80-х років XX ст. світ вступив у нову енергетичну фазу своєї історії — період пошуку можливостей широкого використання відновлюваних джерел енергії (геотермальної, сонячної, вітрової, припливів). Після Чорнобильської катастрофи інтерес людства до ядерної енергії як потенційно необмеженого джерела енергії помітно знизився. Навколо проблеми ядерної енергетики ще довго не вщухатимуть суперечки. Будуть знаходитись як політичні сили, що рішуче виступатимуть на її захист, так і сили, що виступатимуть проти. Однак від цього джерела людство відмовиться лише тоді, коли знайде дешевший, ефективніший і безпечніший замінник.
Зрозуміло, що тривалий час людство не відмовиться і від використання традиційних джерел енергії — вугілля, нафти, газу, біомаси.
Наприкінці XX ст. місця у структурі паливно-енергетичного балансу світу розподілялися так: нафта, вугілля, газ, гідро- та атомна енергетика. Частка вугілля у загальносвітових запасах умовного палива становила близько 60 %, а нафти та газу — 27 %. Вартість нафти і газу становила 67 %, вугілля — ЗО % від вартості видобутих паливних ресурсів.
