Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)
5. Світова економічна динаміка
Концепції економічної динаміки
Спрямованість економічного розвитку та його динаміка розглядаються в широкому й вузькому розумінні. Широке охоплює аналіз руху соціальних систем у просторі й часі, їхній суспільно-історичний розвиток. Вузьке розуміння стосується власне економічної складової та закономірностей суто господарської динаміки.
Існують три основні підходи до розуміння динаміки соціально-економічних систем у їхній історичній протяжності, ретроспективі та перспективі.
• Прогресивно-поступальний шлях розвитку якнайповніше відображено у творах французьких енциклопедистів і німецьких філософів. Його суть полягає в ускладненні соціальних систем, у зміні періодів революційного та еволюційного розвитку, в якісному вдосконаленні одних елементів і відмиранні інших. У цілому ці системи змінюються й розвиваються в односпрямованому прогресивному напрямку, який прийнято називати «стрілою розвитку».
• Інший підхід, відомий ще стародавнім філософам, грунтується на циклічному характері руху соціальних систем: поряд із прогресивно-поступальним розвитком проявляється зворотний рух не лише окремих елементів, а й цілих систем, що переживають стадії стагнації та занепаду, повернення до початкового рівня. Розвиток уявляється у вигляді більш-менш однотипних циклів, через які мають пройти окремі цивілізації, етноси й держави. Інтегральна динаміка такого розвитку має характеристики великого кола, орбіта якого визначає місце й роль тих чи інших соціальних утворень.
• Третій підхід намагається подолати обмеженості перших двох, зняти суперечності, закладені в них. Він розглядає розвиток як хвилеподібну структуру з безліччю переходів і критичних поворотних "точок біфуркації", у яких подальша еволюція часто є невизначеною, стохастичною, недетермінованою, як у перших двох випадках. У цьому, на нашу думку, полягають своєрідна «таємниця» розвитку, його непередбачуваність, неможливість у зв'язку з цим соціального проектування та ін. Саме такий період переживають нині колишні соціалістичні країни, й Україна зокрема. Багатоманітність, різноспрямованість, різноякісність внутрішніх і зовнішніх чинників, що впливають на майбутній вибір, надзвичайно ускладнюють відповідь на запитання про те, якою буде остаточна модель соціально-економічного розвитку країни в XXI ст.
У сучасній літературі найбільша увага приділяється економічним циклам, які визначаються як періодичне зростання та зниження рівня господарської активності. Під ними розуміють також циклічні коливання навколо головного напрямку розвитку — циклу зростання, який є більш сприятливим тоді, коли темпи зростання високі, а спади відбуваються досить рідко.
Цикл складається з одночасного піднесення в багатьох видах економічної діяльності, за яким ідуть загальний спад і скорочення економічної активності, що поступово змінюються стадією відродження, яка своєю чергою переростає в економічне піднесення наступного циклу. Така послідовність є постійною, але не періодичною.
Кожний економічний цикл починається з найнижчої точки (дна) економічної активності, проходить через фазу зростання, досягаючи найвищої позначки (піку) циклу. Потім знову йде стадія спаду — аж до досягнення наступної найнижчої позначки. Повний економічний цикл охоплює період господарської динаміки від однієї найнижчої точки до іншої.
Причинами циклічності можуть бути:
• технічні нововведення, які впливають на інвестиції та споживчі витрати, а відповідно — на виробництво, зайнятість і рівень цін;
• політичні й соціальні події (наприклад, війни, «перебудова» в СРСР та перехідний період у нових незалежних державах);
• зміни у грошово-кредитній політиці (коливання обсягів грошової маси, обмінного курсу, відсоткової ставки);
• брак національних інвестицій;
• цінові коливання на внутрішніх та світових ринках.
Окремі економічні цикли суттєво відрізняються один від одного за тривалістю та інтенсивністю, проте всі вони складаються з одних і тих самих фаз (рис. 5.1). При цьому циклічно змінюються обсяги виробництва, рівні зайнятості, безробіття, інфляції, процентові ставки, обсяги грошової маси тощо. Проте основними індикаторами фази циклу є рівень зайнятості, рівень безробіття та обсяг виробництва.
Пік ділової активності. На вершині
циклу ділової активності економіка переживає бум. Зростають показники зайнятості, інвестицій та споживчих витрат. Прискорення економічного розвитку відбувається внаслідок запровадження нововведень, випуску великої кількості нових товарів, створення нових та модернізації наявних підприємств. Стрімко зростають капіталовкладення, курси акцій та інших цінних паперів, процентові ставки, доходи.
Збільшення попиту на товари й послуги спричинює зростання цін. Піднесення економіки часто набуває ажіотажного характеру, що може призвести до її «перегріву».
Різко зростає попит на продукцію високотехнологічних галузей, що визначають головні тенденції в розвитку науково-технічного прогресу. Розширення масштабів виробництва інвестиційних товарів потребує пропорційної кількості сировинних ресурсів, що зумовлює відповідне підвищення цін, як це відбувалося на світовому ринку нафти у 70— 80-ті роки минулого століття та на початку XXI ст.
Водночас здійснюється тиск на баланси банків, збільшуються товарні запаси. Економіка наближається до наступної фази. Спад ділової активності. Після проходження піка активності споживачі й підприємці починають зменшувати обсяги свого споживання. Зростає безробіття, згортається виробництво, виникає надлишок виробничих потужностей. Скорочення ділових і споживчих витрат означає, що починається період спаду.
Спад економічної кон'юнктури найпомітніше впливає на:
• галузі промисловості, що випускають засоби виробництва (промислове, транспортне, сільськогосподарське та інше обладнання), адже інвестиції в засоби виробництва різко зменшуються;
• галузі виробництва, які випускають споживчі товари тривалого користування, оскільки населення починає відкладати купівлю цих товарів;
• будівельну промисловість, позаяк зменшується попит на будівництво житла та промислових споруд.
Якщо досягнення нижньої точки спаду триває від шести місяців до одного року — це є ознакою рецесії. У найнижчій точці ділової активності спостерігаються найвищий рівень безробіття, найбільша кількість банкрутств.
Тривала рецесія трансформується в депресію — фазу (тривалістю від 1,5 до трьох років), коли відбувається пристосування господарського життя до нових умов і потреб, до набуття нової рівноваги. Вона означає такий стан економіки, за якого реально споживаний дохід чи обсяг споживання на душу населення, а також зайнятість падають або перебувають на рівні, нижчому від звичайного. Недостатньо використовуються ресурси, виробничі потужності, робоча сила. Характерними ознаками депресії є скорочення запасів, призупинення різкого зниження цін, падіння виробництва, зниження процентових ставок.
Підйом ділової активності. Після періоду спаду в економіці, як правило, починається пожвавлення. При цьому зростають ділові та споживчі витрати. Знижується рівень безробіття, оскільки створюються додаткові робочі місця. Це веде до зростання витрат споживачів і подальшого збільшення завантаження виробництва. Отож фаза підйому супроводжується:
• певним зростанням споживчого попиту;
• незначним підвищенням рівня виробництва;
• розширенням капіталовкладень підприємств в обладнання та будівлі;
• підвищенням цін на сировину та матеріали, товари й послуги;
• зростанням позичкового відсотка;
• підвищенням цін на акції;
• скороченням безробіття;
• розширенням кредиту.
На стадії піднесення (буму) реально споживаний дохід, реально вироблений дохід та рівень зайнятості є високими чи підвищуються, а невикористовуваних ресурсів та безробітних або нема зовсім, або є в незначній кількості.
Таким чином, головними критеріями при визначенні процвітання чи депресії слугують такі головні показники: зайнятість, реально споживаний дохід та реально вироблений дохід.
Економічні цикли зумовлюються зовнішніми і внутрішніми факторами.
Зовнішні фактори — це явища, які знаходяться поза власне економічною системою:
• зміна чисельності населення, що впливає на попит і пропозицію (зростання населення сприяє, за інших сприятливих умов, збільшенню виробництва та зайнятості);
• винаходи та інновації (докорінні зміни технології спричиняють вибух ділової активності й розширення інвестування, що супроводжується створенням нових робочих місць і настанням періоду підйому);
• війни та інші політичні події.
Внутрішні фактори існують усередині економічної системи:
• споживання (принцип акселератора), коли споживчі витрати зростають, підприємства наймають додаткових робітників і підвищують рівень свого виробництва; таким чином виробництво продукції, зайнятість та обсяги продажу зростають і економіка входить у період підйому;
• інвестування (принцип мультиплікатора), вкладання коштів в основні фонди створює нові робочі місця, таким чином збільшуючи купівельну спроможність споживачів, а зростання витрат, викликане початковим збільшенням інвестицій, веде до ще більших капіталовкладень, споживання та збільшення масштабів виробництва;
• діяльність уряду (такий вплив здійснюється з допомогою двох методів: фіскальної та монетарної (грошової) політики).
Дуже важливо оцінити відносний вплив головних факторів на природу тих чи інших циклів, з одного боку, та характер і детермінізм їхнього перебігу та здійснення, з іншого. Зокрема, за підрахунками лауреата Нобелівської премії Р. Солоу, зростання валової продукції у США за період 1909—1949 pp. було забезпечено на 12,5 % за рахунок підвищення капіталоозброєності праці та на 87,5 % за рахунок технологічних змін. Економічні цикли мають універсальні риси й ознаки, однак форма їхнього прояву буває різноманітною у тих чи інших країнах, які відрізняються одна від одної рівнем розвитку, ступенем відкритості, обсягом внутрішнього ринку, забезпеченістю ресурсами тощо. Останнім часом надзвичайно важливого значення набуває участь країни у світогосподарських процесах, особливо взаємодія зі світовими фінансовими, валютними і товарними ринками, ринками технологій та іншої інтелектуальної продукції.
Теорія ділових циклів
Перші систематичні дослідження ділових циклів з'явилися наприкінці XIX ст. На зламі XIX—XX ст. розпочався перехід від вивчення економічних криз до з'ясування глибинних причин коливання
рівня ділової активності. Пояснення циклів варіюються від фантастичних, космофізичних у В. Джевонса, який пов'язував економічні кризи 1816, 1825, 1837, 1847, 1857, 1866 і 1873 років із циклами сонячної активності, до здійсненого на основі математичних розрахунків нашим співвітчизником Є. Слуцьким імпульсно-поширювального підходу, сформульованого у роботі «Нагромадження випадкових причин як джерело циклічних процесів» (1927 p.).
В економічній літературі першої третини XX ст. дослідники природи коливань рівня ділової активності поділялися на прихильників теорій надвиробництва (або недоспоживання) та адептів закону Ж.-Б. Сея, котрі намагалися пояснити природу циклів у термінах концепції диспропорційності виробництва (або інвестування) та недостатнього заощадження (надмірного споживання). Водночас ідеологи неокласичної ортодоксії виступали, як правило, авторами грошово-кредитних концепцій функціонування циклу, що базувалися на модифікаціях кількісної теорії грошей, обстоювали ідеї саморегуляції та самоналагодження економіки. Елементи цих обох концепцій часто переплітались та поєднувались, про що яскраво свідчать праці А. Шпітгоффа, М. Туган-Барановського, Дж. Робертсона.
Г. Габерлер у своїй фундаментальній праці, присвяченій теоретичному аналізу циклічних коливань, називає такі головні теорії економічних циклів: грошову, екзогенні та ендогенні, теорію перенагромадження. У складі останньої виділяються три школи: неовікселіанська, яка дотримується грошового тлумачення економічного циклу (Гайєк, Махлуп, Мізес, Роббінс); школа, аргументи якої грунтуються на не-грошових факторах ( Робертсон, Пігу, Шумпетер, Гансен та ін.); школа, яка пояснює перенагромадження змінами у виробництві споживчих товарів: принцип акселерації (Афталіон, Кларк, Гаррод, Мітчелл). Крім того, існують немонетарні теорії перенагромадження, основу яких знаходимо у Маркса. Принципові позиції даної школи викладені у працях Шпітгоффа, Касселя, Туган-Барановського.
Головні відмінності між монетарними та немонетарними теоріями перенагромадження полягають у тому, що вони по-різному оцінюють роль грошей та кредитно-грошових факторів та інституцій у виникненні буму та перенагромадження, що зумовлюють наступні крах і депресію. Теорія недоспоживання практично є ровесницею класичної політичної економії, першими прибічниками якої були Лодердель,
Мальтус і Сісмонді. У подальшому найбільший внесок у її розвиток зробили Гобсон, Фостер, Кетчінгс та Ледерер. Вважається, що теорія недоспоживання являє собою радше теорію кризи й депресії, ніж власне теорію економічного циклу.
Частковим випадком теорії недоспоживання, за оцінкою Г. Габерлера, є теорія неповної зайнятості Дж. Кейнса. Окремі автори (Міт-челл, Робертсон, Рьопке, Шпітгофф) дотримуються психологічних теорій торговельно-промислового циклу. Йдеться про поведінку, про типову реакцію головним чином підприємців та вкладників грошей за різних економічних обставин. Зрозуміло, що психологічні фактори розглядаються як додаткові до монетарних та інших економічних чинників, а не як альтернативні причини виникнення та протікання ділового циклу. Кейнс зазначав у цьому зв'язку, що психологічна теорія сумісна з будь-якою чи зі всіма іншими гіпотезами. Розрізняють також статичні й динамічні теорії економічного циклу.
Сучасні причини циклічних коливань пояснюється:
• змінами на базі сукупного попиту;
• змінами у пропозиції;
• змінами і попиту, і пропозиції.
Нинішня інтерпретація імпульсів, чи шоків, які впливають на економічну динаміку, як зазначалося вище, полягає в тому, що виділяють три основні типи турбуленцій, які впливають на економічний розвиток.
Спрямованість економічного розвитку та його динаміка розглядаються в широкому й вузькому розумінні. Широке охоплює аналіз руху соціальних систем у просторі й часі, їхній суспільно-історичний розвиток. Вузьке розуміння стосується власне економічної складової та закономірностей суто господарської динаміки.
Існують три основні підходи до розуміння динаміки соціально-економічних систем у їхній історичній протяжності, ретроспективі та перспективі.
• Прогресивно-поступальний шлях розвитку якнайповніше відображено у творах французьких енциклопедистів і німецьких філософів. Його суть полягає в ускладненні соціальних систем, у зміні періодів революційного та еволюційного розвитку, в якісному вдосконаленні одних елементів і відмиранні інших. У цілому ці системи змінюються й розвиваються в односпрямованому прогресивному напрямку, який прийнято називати «стрілою розвитку».
• Інший підхід, відомий ще стародавнім філософам, грунтується на циклічному характері руху соціальних систем: поряд із прогресивно-поступальним розвитком проявляється зворотний рух не лише окремих елементів, а й цілих систем, що переживають стадії стагнації та занепаду, повернення до початкового рівня. Розвиток уявляється у вигляді більш-менш однотипних циклів, через які мають пройти окремі цивілізації, етноси й держави. Інтегральна динаміка такого розвитку має характеристики великого кола, орбіта якого визначає місце й роль тих чи інших соціальних утворень.
• Третій підхід намагається подолати обмеженості перших двох, зняти суперечності, закладені в них. Він розглядає розвиток як хвилеподібну структуру з безліччю переходів і критичних поворотних "точок біфуркації", у яких подальша еволюція часто є невизначеною, стохастичною, недетермінованою, як у перших двох випадках. У цьому, на нашу думку, полягають своєрідна «таємниця» розвитку, його непередбачуваність, неможливість у зв'язку з цим соціального проектування та ін. Саме такий період переживають нині колишні соціалістичні країни, й Україна зокрема. Багатоманітність, різноспрямованість, різноякісність внутрішніх і зовнішніх чинників, що впливають на майбутній вибір, надзвичайно ускладнюють відповідь на запитання про те, якою буде остаточна модель соціально-економічного розвитку країни в XXI ст.
У сучасній літературі найбільша увага приділяється економічним циклам, які визначаються як періодичне зростання та зниження рівня господарської активності. Під ними розуміють також циклічні коливання навколо головного напрямку розвитку — циклу зростання, який є більш сприятливим тоді, коли темпи зростання високі, а спади відбуваються досить рідко.
Цикл складається з одночасного піднесення в багатьох видах економічної діяльності, за яким ідуть загальний спад і скорочення економічної активності, що поступово змінюються стадією відродження, яка своєю чергою переростає в економічне піднесення наступного циклу. Така послідовність є постійною, але не періодичною.
Кожний економічний цикл починається з найнижчої точки (дна) економічної активності, проходить через фазу зростання, досягаючи найвищої позначки (піку) циклу. Потім знову йде стадія спаду — аж до досягнення наступної найнижчої позначки. Повний економічний цикл охоплює період господарської динаміки від однієї найнижчої точки до іншої.
• технічні нововведення, які впливають на інвестиції та споживчі витрати, а відповідно — на виробництво, зайнятість і рівень цін;
• політичні й соціальні події (наприклад, війни, «перебудова» в СРСР та перехідний період у нових незалежних державах);
• зміни у грошово-кредитній політиці (коливання обсягів грошової маси, обмінного курсу, відсоткової ставки);
• брак національних інвестицій;
• цінові коливання на внутрішніх та світових ринках.
Окремі економічні цикли суттєво відрізняються один від одного за тривалістю та інтенсивністю, проте всі вони складаються з одних і тих самих фаз (рис. 5.1). При цьому циклічно змінюються обсяги виробництва, рівні зайнятості, безробіття, інфляції, процентові ставки, обсяги грошової маси тощо. Проте основними індикаторами фази циклу є рівень зайнятості, рівень безробіття та обсяг виробництва.
Пік ділової активності. На вершині
циклу ділової активності економіка переживає бум. Зростають показники зайнятості, інвестицій та споживчих витрат. Прискорення економічного розвитку відбувається внаслідок запровадження нововведень, випуску великої кількості нових товарів, створення нових та модернізації наявних підприємств. Стрімко зростають капіталовкладення, курси акцій та інших цінних паперів, процентові ставки, доходи.
Збільшення попиту на товари й послуги спричинює зростання цін. Піднесення економіки часто набуває ажіотажного характеру, що може призвести до її «перегріву».
Різко зростає попит на продукцію високотехнологічних галузей, що визначають головні тенденції в розвитку науково-технічного прогресу. Розширення масштабів виробництва інвестиційних товарів потребує пропорційної кількості сировинних ресурсів, що зумовлює відповідне підвищення цін, як це відбувалося на світовому ринку нафти у 70— 80-ті роки минулого століття та на початку XXI ст.
Водночас здійснюється тиск на баланси банків, збільшуються товарні запаси. Економіка наближається до наступної фази. Спад ділової активності. Після проходження піка активності споживачі й підприємці починають зменшувати обсяги свого споживання. Зростає безробіття, згортається виробництво, виникає надлишок виробничих потужностей. Скорочення ділових і споживчих витрат означає, що починається період спаду.
Спад економічної кон'юнктури найпомітніше впливає на:
• галузі промисловості, що випускають засоби виробництва (промислове, транспортне, сільськогосподарське та інше обладнання), адже інвестиції в засоби виробництва різко зменшуються;
• будівельну промисловість, позаяк зменшується попит на будівництво житла та промислових споруд.
Якщо досягнення нижньої точки спаду триває від шести місяців до одного року — це є ознакою рецесії. У найнижчій точці ділової активності спостерігаються найвищий рівень безробіття, найбільша кількість банкрутств.
Тривала рецесія трансформується в депресію — фазу (тривалістю від 1,5 до трьох років), коли відбувається пристосування господарського життя до нових умов і потреб, до набуття нової рівноваги. Вона означає такий стан економіки, за якого реально споживаний дохід чи обсяг споживання на душу населення, а також зайнятість падають або перебувають на рівні, нижчому від звичайного. Недостатньо використовуються ресурси, виробничі потужності, робоча сила. Характерними ознаками депресії є скорочення запасів, призупинення різкого зниження цін, падіння виробництва, зниження процентових ставок.
Підйом ділової активності. Після періоду спаду в економіці, як правило, починається пожвавлення. При цьому зростають ділові та споживчі витрати. Знижується рівень безробіття, оскільки створюються додаткові робочі місця. Це веде до зростання витрат споживачів і подальшого збільшення завантаження виробництва. Отож фаза підйому супроводжується:
• певним зростанням споживчого попиту;
• незначним підвищенням рівня виробництва;
• розширенням капіталовкладень підприємств в обладнання та будівлі;
• підвищенням цін на сировину та матеріали, товари й послуги;
• зростанням позичкового відсотка;
• підвищенням цін на акції;
• скороченням безробіття;
• розширенням кредиту.
На стадії піднесення (буму) реально споживаний дохід, реально вироблений дохід та рівень зайнятості є високими чи підвищуються, а невикористовуваних ресурсів та безробітних або нема зовсім, або є в незначній кількості.
Таким чином, головними критеріями при визначенні процвітання чи депресії слугують такі головні показники: зайнятість, реально споживаний дохід та реально вироблений дохід.
Економічні цикли зумовлюються зовнішніми і внутрішніми факторами.
Зовнішні фактори — це явища, які знаходяться поза власне економічною системою:
• зміна чисельності населення, що впливає на попит і пропозицію (зростання населення сприяє, за інших сприятливих умов, збільшенню виробництва та зайнятості);
• винаходи та інновації (докорінні зміни технології спричиняють вибух ділової активності й розширення інвестування, що супроводжується створенням нових робочих місць і настанням періоду підйому);
• війни та інші політичні події.
• споживання (принцип акселератора), коли споживчі витрати зростають, підприємства наймають додаткових робітників і підвищують рівень свого виробництва; таким чином виробництво продукції, зайнятість та обсяги продажу зростають і економіка входить у період підйому;
• інвестування (принцип мультиплікатора), вкладання коштів в основні фонди створює нові робочі місця, таким чином збільшуючи купівельну спроможність споживачів, а зростання витрат, викликане початковим збільшенням інвестицій, веде до ще більших капіталовкладень, споживання та збільшення масштабів виробництва;
• діяльність уряду (такий вплив здійснюється з допомогою двох методів: фіскальної та монетарної (грошової) політики).
Дуже важливо оцінити відносний вплив головних факторів на природу тих чи інших циклів, з одного боку, та характер і детермінізм їхнього перебігу та здійснення, з іншого. Зокрема, за підрахунками лауреата Нобелівської премії Р. Солоу, зростання валової продукції у США за період 1909—1949 pp. було забезпечено на 12,5 % за рахунок підвищення капіталоозброєності праці та на 87,5 % за рахунок технологічних змін. Економічні цикли мають універсальні риси й ознаки, однак форма їхнього прояву буває різноманітною у тих чи інших країнах, які відрізняються одна від одної рівнем розвитку, ступенем відкритості, обсягом внутрішнього ринку, забезпеченістю ресурсами тощо. Останнім часом надзвичайно важливого значення набуває участь країни у світогосподарських процесах, особливо взаємодія зі світовими фінансовими, валютними і товарними ринками, ринками технологій та іншої інтелектуальної продукції.
Теорія ділових циклів
Перші систематичні дослідження ділових циклів з'явилися наприкінці XIX ст. На зламі XIX—XX ст. розпочався перехід від вивчення економічних криз до з'ясування глибинних причин коливання
рівня ділової активності. Пояснення циклів варіюються від фантастичних, космофізичних у В. Джевонса, який пов'язував економічні кризи 1816, 1825, 1837, 1847, 1857, 1866 і 1873 років із циклами сонячної активності, до здійсненого на основі математичних розрахунків нашим співвітчизником Є. Слуцьким імпульсно-поширювального підходу, сформульованого у роботі «Нагромадження випадкових причин як джерело циклічних процесів» (1927 p.).
В економічній літературі першої третини XX ст. дослідники природи коливань рівня ділової активності поділялися на прихильників теорій надвиробництва (або недоспоживання) та адептів закону Ж.-Б. Сея, котрі намагалися пояснити природу циклів у термінах концепції диспропорційності виробництва (або інвестування) та недостатнього заощадження (надмірного споживання). Водночас ідеологи неокласичної ортодоксії виступали, як правило, авторами грошово-кредитних концепцій функціонування циклу, що базувалися на модифікаціях кількісної теорії грошей, обстоювали ідеї саморегуляції та самоналагодження економіки. Елементи цих обох концепцій часто переплітались та поєднувались, про що яскраво свідчать праці А. Шпітгоффа, М. Туган-Барановського, Дж. Робертсона.
Г. Габерлер у своїй фундаментальній праці, присвяченій теоретичному аналізу циклічних коливань, називає такі головні теорії економічних циклів: грошову, екзогенні та ендогенні, теорію перенагромадження. У складі останньої виділяються три школи: неовікселіанська, яка дотримується грошового тлумачення економічного циклу (Гайєк, Махлуп, Мізес, Роббінс); школа, аргументи якої грунтуються на не-грошових факторах ( Робертсон, Пігу, Шумпетер, Гансен та ін.); школа, яка пояснює перенагромадження змінами у виробництві споживчих товарів: принцип акселерації (Афталіон, Кларк, Гаррод, Мітчелл). Крім того, існують немонетарні теорії перенагромадження, основу яких знаходимо у Маркса. Принципові позиції даної школи викладені у працях Шпітгоффа, Касселя, Туган-Барановського.
Головні відмінності між монетарними та немонетарними теоріями перенагромадження полягають у тому, що вони по-різному оцінюють роль грошей та кредитно-грошових факторів та інституцій у виникненні буму та перенагромадження, що зумовлюють наступні крах і депресію. Теорія недоспоживання практично є ровесницею класичної політичної економії, першими прибічниками якої були Лодердель,
Мальтус і Сісмонді. У подальшому найбільший внесок у її розвиток зробили Гобсон, Фостер, Кетчінгс та Ледерер. Вважається, що теорія недоспоживання являє собою радше теорію кризи й депресії, ніж власне теорію економічного циклу.
Частковим випадком теорії недоспоживання, за оцінкою Г. Габерлера, є теорія неповної зайнятості Дж. Кейнса. Окремі автори (Міт-челл, Робертсон, Рьопке, Шпітгофф) дотримуються психологічних теорій торговельно-промислового циклу. Йдеться про поведінку, про типову реакцію головним чином підприємців та вкладників грошей за різних економічних обставин. Зрозуміло, що психологічні фактори розглядаються як додаткові до монетарних та інших економічних чинників, а не як альтернативні причини виникнення та протікання ділового циклу. Кейнс зазначав у цьому зв'язку, що психологічна теорія сумісна з будь-якою чи зі всіма іншими гіпотезами. Розрізняють також статичні й динамічні теорії економічного циклу.
Сучасні причини циклічних коливань пояснюється:
• змінами на базі сукупного попиту;
• змінами у пропозиції;
• змінами і попиту, і пропозиції.
Нинішня інтерпретація імпульсів, чи шоків, які впливають на економічну динаміку, як зазначалося вище, полягає в тому, що виділяють три основні типи турбуленцій, які впливають на економічний розвиток.
