Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)

Поняття економічних ресурсів у контексті цивілізаційного розвитку

Соціально-економічний прогрес, цивілізаційний розвиток у комплексі своїх складових та характеристик час від часу викликають необхідність переосмислення сутності прогресу, його цілей, системи цінностей. Таку необхідність теоретико-методологічного змісту можуть обумовлювати різні причини, що їх породжує реальне життя: як якісні зміни в суспільних укладах, способах відтворення, так і катаклізми, котрі призводять до криз, навіть загибелі певних етнокультурних моделей організації соціуму.

Протягом останніх століть розвиток відтворювальних процесів характеризувався постійним кількісним зростанням обсягів споживання ресурсів. За минуле століття обсяги промислового виробництва зросли приблизно в півсотні разів, причому в ЗО разів зросли обсяги енергоспоживання (очікується, що воно зросте ще наполовину до 2010—2015 pp.). Пов'язані з цим ресурсово-екологічні проблеми загострювалися нерівномірно, і кількісне нарощування, витратний характер окремих технологічних видів виробництва надали цьому процесові безпрецедентних масштабів. У другій половині XX ст. ця тенденція призвела до небезпечного загострення ресурсової кризи. Адже 4/5 приросту виробництва та 3/4 зростання споживання палива припадають саме на цей невеликий термін. Означена криза відбивається на умовах практично всіх видів економічної діяльності людини в усіх країнах світу, і ситуація продовжує загострюватися. Тому реалії життя, які можна спостерігати нині, багато в чому вимагають згаданої принципової переоцінки цінностей. Досягнення науки, поширення нової парадигми прогресу, яке вочевидь набирає обертів, справді зумовлюють злам існуючих виробничих систем та способів виробництва. Виробничі системи та способи виробництва, що переважали у XX ст., домінують і тепер. Протягом останніх століть вони довели свої незаперечні переваги порівняно з попередніми. Але сьогодні ми стали свідками народження інших основ побудови відтворювальних механізмів, поширення нових цінностей та завдань економічного розвитку. Це переконливо ілюструє діалектику економічних процесів і відповідає розумінню економіки як відкритої та еволюційної системи, що діє в умовах природного середовища, зазнає технологічних змін і є залученою до більш загальних соціальних, культурних, політичних і владних відносин.



З фізичного погляду можна бачити радикальну зміну моделі глобального ресурсокористування, яка ламає традиційні міжлюдські стосунки на виробництві, навіть соціальні конструкції. Ця зміна викликана низкою причин:

• по-перше, неможливістю дотримання попередньої, витратної парадигми через її вже цілком очевидні руйнівні наслідки;

• по-друге, фізичною обмеженістю доступних матеріальних ресурсів, яка унеможливлює задоволення дедалі більших потреб у^споживанні;

• по-третє, набагато більшою ефективністю інформаційної економіки, її здатністю краще задовольняти згадані потреби;

• по-четверте, виникненням нових потреб, які втілюються в нові види та форми попиту. Причому такі потреби, як правило, вимагають інноваційності в організації суспільного виробництва, змістом якої є дематеріалізація відтворення та самих потреб, дедалі більша вага інформації, знань, інтелектуальних умінь та способів самореалізації індивідів.

Отож можна говорити про складну систему зворотних зв'язків між ресурсокористуванням та господарськими системами. Взагалі світове виробництво як таке можна вважати економічно доцільним переробленням людством глобальних природних ресурсів. Але ресурсокористування ми розглядаємо як категорію значно ширшу, ніж таку, що пов'язана тільки з технологією виробництва. Характер ресурсокористування розкриває принципові моменти у ставленні людини до світу. Світ для людини може бути безмежним та незбагненним, невимовно красивим та жорстоким і страшним, а світ цей — лише відомий невеликому племені, яке не на жарт змагається за виживання, ареал проживання на невеликій планеті.

Ресурсоперероблення є змістом, матеріальним наповненням економіки, економічно-виробничих процесів, відтворення як такого. Розглядаючи світову, регіональну, національну, місцеву економічну систему, економічну діяльність окремого суб'єкта виробництва, ми обов'язково характеризуватимемо модель ресурсоперероблення — від глобального до індивідуального масштабів. Інша річ, що економіка не зводиться до ресурсоперероблення. У ній є елементи соціального плану, на неї впливають етнокультурні та інші чинники. Разом із тим тенденції ресурсоперероблення перебувають у безумовному взаємному зв'язку із загальноекономічними тенденціями, значною мірою визначають їх та збігаються з ними. Еволюція технологій, зміна об'єктів перероблення та потреб людини в тих чи інших ресурсово-матеріальних формах задоволення її інтересів не може не викликати відповідних змін у системі економічних відносин, виникнення нових форм, сфер, галузей господарювання.

Зміна якості ресурсокористування, наприклад у зв'язку з переходом до інформаційних його видів, означає й принципові зміни економічних систем. Суто зовнішнім проявом таких змін є поява нових робочих місць, збільшення/зменшення попиту/пропозиції на певні товари, цін на них тощо. Більш прискіпливий погляд розкриває фундаментальну реорганізацію економічних відносин, поширення економічної логіки на сфери життя людини під впливом ресурсової еволюції і навпаки — вивільнення міжлюдських відносин, певних видів активності особистості від економічної логіки.

Але зв'язок між ресурсовими та соціально-економічними моделями не є однобічним. По-перше, суто економічні явища своєю чергою визначають масштаби та якість ресурсоперероблення. Скажімо, поділ праці на різних етапах його поглиблення та диверсифікації, корпоратизація як суто економічні явища свого часу означали можливість концентрації виробничих зусиль, потенціалу обробки ресурсів, кількості та якості залучуваних обсягів ресурсів. По-друге, екзогенні (тобто позасистемні відносно суто внутрішньої логіки) для економіки чинники, передусім культурно-інтелектуальний прогрес, удосконалення та розширення мережі освіти означають оновлення кваліфікаційного потенціалу, навіть формування нового корпусу кадрів. А такий потенціал є найважливішою складовою ресурсоперероблення.

Загальноцивілізаційні пріоритети і ринковий, конкурентний характер відносин з приводу обмежених ресурсів об'єктивно змушують висувати питання про такий економічний розподіл, який дав би змогу якнайефективніше їх використовувати, максимізувати прибуток, що отримується в результаті виробничого процесу. Проте проблема насправді є значно ширшою, вона не зводиться лише до прибутку, а стосується найбільш загальних завдань розвитку людства на сучасному етапі й за всіма критеріями потрапляє до категорії глобальних. Причому, зважаючи на характер та особливості сучасного розвитку людства, ця проблема може вважатись однією з найбільш нагальних і такою, що матиме вирішальний вплив на умови та перспективи суспільно-економічного життя.

У чому проявляються значущість, загальність і невідворотність ресурсової проблеми? По-перше, вона безпосередньо зачіпає інтереси усіх людей, народів, країн та регіонів світу, обумовлюючи не тільки відмітні особливості сучасного буття, а й саму парадигму їхнього подальшого існування та розвитку. По-друге, вона має обов'язковий та безумовний характер і не може бути проігнорована або недооцінена, оскільки подібне могло б мати надзвичайно несприятливі та навіть фатальні наслідки для мільярдів людей. По-третє, з погляду практичного ставлення до себе вона потребує участі всіх держав з метою комплексного розв'язання численних пов'язаних з нею питань за безумовної відповідальності щодо результативності зусиль.

Сучасні реалії ресурсокористування, умови розвитку відкритих економік потребують ґрунтовної та комплексної оцінки можливостей національної інтеграції до світового господарського простору. Актуальність проблематики такої інтеграції, а також практичні потреби в ній зумовлюються не тільки потенціалом торговельно-інвестиційного партнерства, розвитку спеціалізованого виробництва (причому процеси реалізації означеного потенціалу обумовлюються чинниками глобального економічного середовища), а й тенденціями цивілізаційних процесів у широкому розумінні.

На зламі тисячоліть людство зіткнулося зі складними та принципово новими для себе проблемами забезпеченості, використання ресурсів та наслідками їх обробки у процесі економічної діяльності. Ситуація, що при цьому виникла, є справді загрозливою. Можна навіть сказати, що вона зумовила великі та принципові виклики традиційним моделям суспільно-господарської діяльності в масштабах усього світу. Справедливою є думка А. Печчеї про те, що тільки якісний стрибок в усій еволюції людського мислення може допомогти усвідомити сучасні небезпеки зростання та прокласти новий курс. Модель господарського розвитку ХХІ ст. вже формується суворою необхідністю забезпечувати зростання та поліпшення якості продукції за умов обмеженості ресурсів. Це ставить завдання не просто підвищити ефективність використання ресурсів, остаточно замінити екстенсивні механізми ресурсоперероблення на інтенсивні, а сформувати принципово відмінну від індустріальної парадигму прогресу.

Під економічними ресурсами ми можемо розуміти ті матеріальні об'єкти (елементи буття, які відповідно до своєї природи піддаються фізичній оцінці), а також цінності ментально-естетичного характеру, що піддаються виробничому, фізіологічному, інтелектуально-духовному переробленню або застосуванню з метою використання їхніх властивостей та/або зростання їхньої корисності для людини (суспільства).

Важливою тенденцією економічного розвитку є те, що змінюється співвідносна вагомість окремих видів (типів) ресурсів. Передусім слід зазначити зростання значення ресурсів інтелектуально-духовного вмісту, і це означає відносне зниження ролі матеріальних носіїв економічного інтересу людини. Згадаймо: якщо раніше цінності більшою мірою стосувалися таких матеріальних критеріїв, як площа (земельних угідь, ділянок), вага (золота, хліба), довжина (тканини) тощо, то пізніше цінність «інтелектуалізується». Люди дедалі частіше вимірюють свій економічний інтерес у категоріях інформаційних (байти, кіло-, мега-, гігабайти і т. п.), застосовують безліч професійних або відчуттєвих, емоційних характеристик. Але це вже предмет цілком окремого розгляду.

Економічна природа ресурсів людства проявляється і в тому, що вони є обмеженими. Це пов'язано з:

• технічною неможливістю їх нелімітованого залучення до процесу виробництва;

• екологічними межами економічного зростання, промислової діяльності, кількості споживаної енергії;

• фізичним вичерпуванням природних ресурсів.

Відбувається постійне збільшення обсягів ресурсів, які вилучаються з надр Землі, що означає як наближення людства до вичерпання багатьох традиційних джерел природних матеріалів, так і розширення фізичних обсягів виробництва і збільшення навантаження на навколишнє середовище. Про динаміку обсягів мінеральної сировини, яка вилучається з надр планети, свідчить рисунок 23.1.



Поступовий вихід перероблення та споживання окремих видів природних ресурсів на фізично можливі, екологічно допустимі або економічно доцільні максимальні позиції спричиняє загострення соціально-економічного становища. А зважаючи на подальший технологічний прогрес, об'єктивні, зокрема екологічні, обмеження екстенсивного зростання, не важко передбачити несприятливі міжнародно-кон'юнктурні умови розвитку в глобальному масштабі. Необхідність оптимізації ресурсокористування потребує розгляду основних видів ресурсів, виявлення типологічних ознак кожного з них. Це допоможе не тільки зрозуміти сутність цього завдання, а й відшукати оптимальні алгоритми його розв'язання. Тому наведемо класифікацію ресурсів, які використовуються цивілізацією та є важливим формувальним елементом системи міжнародних економічних відносин.

Критеріями класифікації ресурсів можна обрати характер їхнього походження, наявні фізичні обсяги, зіставну (порівняно з функцією споживання людиною) здатність природних систем до відтворення конкретних своїх елементів, які розглядаються як економічні ресурси, а також відповідні (до сказаного) перспективи використання ресурсів.

Отже, природні ресурси можна умовно поділити на групи, що охоплюють однопорядкові, але знаково різні елементи:

• необмежені та обмежені ресурси;

• поновлювані та непоновлювані ресурси;

• матеріальні та інформаційно-духовні ресурси.

Необмежені та обмежені ресурси

Передусім зауважимо, що поняття обмеженості/необмеженості є значною мірою умовними. Уявлення про те, яким саме є конкретний ресурс протягом економічної історії, можуть варіюватися залежно від обсягів споживання ресурсу, потреб (реальних або потенційних) у ньому, навіть знань про Всесвіт. Отже, констатація обмеженості ресурсу пов'язана з «живим» відчуттям, передбаченням ситуації, за якої використання певного ресурсу буде або неможливим, або дуже обмеженим.

Що можна сказати стосовно сутнісної економічної характеристики необмежених та обмежених ресурсів з урахуванням глобальних реалій? Наведемо два визначення, пам'ятаючи про умовність як самих понять обмеженості/необмеженості, так і відмінностей між ними.

Необмеженими ресурсами вважаються ті, використання яких людством не веде до їх вичерпання у доступній для огляду перспективі. Для точності додамо: у хронологічних і технологічних уявленнях про просторово-часові та технологічні параметри цивілізаційного розвитку.

Обмеженими є такі ресурси, запаси яких скорочуються у процесі використання. Класичні приклади обмежених ресурсів — поклади вугілля, руд металів, інших мінералів та корисних копалин, газові родовища. Фізично обмеженими видами ресурсів є як поновлювані, так і непоновлювані ресурси планети.

Люди Середньовіччя і навіть часів «дикого капіталізму» могли вважати необмеженими вуглеводневі енергоносії, тоді як пізніші покоління вже знали, що це не так. Подібна трансформація сприйняття проявилася, зокрема, в тому, що для людей XX ст. необмеженими ресурсами були енергія випромінювання Сонця, енергія морських припливів, вітру, а також деякі природні хімічні речовини, які можуть знову й знову потрапляти до виробничого обігу за умов достатньо потужних природних процесів рециклювання. Як практично необмежені інколи й тепер трактуються поклади носіїв термоядерної енергії. Щоправда, ураховуючи те, що практично немає можливості збільшення обсягів сукупного енергетичного споживання через потепління клімату на планеті, виникає новий вимір «обмеженості необмеженого».

Отже, між умовними необмеженістю та обмеженістю ресурсу інколи лише один крок, якщо розглядати ці кроки в широкому історичному контексті цивілізаційного розвитку, зростання потреб і технологічного потенціалу людства. Інакше кажучи, відповідно до уявлень людства про наявні ресурси, власні потреби в них та можливості їх використання відбувається й зміна співвідношення між обмеженими та необмеженими економічними ресурсами: на практиці перелік перших зростає; до нього потрапляють ті види ресурсів, які раніше вважалися необмеженими.

Спостерігається і різниця в усвідомленні нагальних проблем ресурсокористування, необхідності переходу на більш заощадливу та екологічно прийнятну модель. Тому одні країни більше уваги приділяють певним проблемам ресурсокористування, інші ж потерпають від легковажного ставлення до екологічної проблематики своїх сусідів.

Отже, економічні поняття необмеженості та обмеженості мають діалектичний характер та змінюються в часі.

Коли йдеться про найбільш загальні питання природокористування, особливо тісно поєднуються проблеми економіки, зокрема використання енергоресурсів, та екології. Адже людство не може дедалі збільшувати обсяги споживання енергії у фізичних межах планети як цілісного організму. Уже сьогодні надмірне споживання енергоресурсів призводить до глобального потепління, погіршання клімату, природних катастроф та поглинання Світовим океаном великих територій суші. Отже, фактично йдеться про фізичну енергетично-сировинну «стелю» розвитку світового господарства, людства взагалі, що має значно змінити самооцінку цивілізації та звичні критерії розвитку.

Територія, ділянки суші та моря також є обмеженим ресурсом (табл. 23.1). Як відомо, загальна площа поверхні Землі становить 510 млн кв. км, з яких суходолом є 149 млн кв. км, причому 20 млн кв. км площі суходолу — льодяні пустелі.



Зростання чисельності населення планети, яке відбувалося протягом значного історичного періоду й особливо вражаюче у XX ст., розширення обсягів виробничої діяльності та залучення до неї дедалі нових земель значно підвищують їхню вартість. Це відбувається через утилітарно-економічні причини (відповідно до ринкових функцій попиту й пропозиції) та через абсолютну, безумовну самоцінність ресурсів такого типу. Наочний приклад високої економічної вартісної оцінки земель уже яскраво демонструє Японія, яка, маючи незначну площу та велику кількість населення, першою з індустріально розвинутих країн потрапила в ситуацію гострого територіального дефіциту. Втім слід зазначити, що не тільки ринкові закони та атрибути, зокрема ціна земельних ділянок, можуть бути економічним засобом регулювання обігу та використання земельно-територіальних ресурсів. Як такі можуть застосовуватися заходи заохочення розвитку нових територій, раціонування землекористування тощо.

Поновлювані та непоновлювані ресурси

Інша «діалектична пара» у ресурсовій класифікації формується ознакою здатності до самовідтворення. Відповідно до неї весь ресурсовий масив можна поділити на ресурси поновлювані та непоновлювані.

До поновлюваних природних ресурсів можна віднести ті з них, які відносно швидко створюються та відтворюються в комплексі своїх характеристик та суттєвих рис згідно з природними законами. Це — вода, ресурси флори, фауни та ін. Важливо зазначити, що актуальна екологічна проблематика з технічного погляду найбільшою мірою стосується стану ресурсів даної класифікаційної групи.

Раніше поновлювані ресурси сприймались як необмежені за своїм характером і фактично ототожнювалися з ними. Подібне сприйняття пояснювалося порівняно невеликими обсягами виробничого та побутового споживання, що були, як правило, значно меншими за відтворювальні можливості природного середовища. Шкода, яка заподіювалася довкіллю, здебільшого просто не помічалася. Через це відмінності поновлюваних від необмежених ресурсів тривалий час навіть не позначалися на умовах міжнародної економічної діяльності й інколи не позначаються і тепер, що призводить до загострення ресурсової та екологічної кризи. Втім ситуація дещо змінюється, і свідченням цього є, наприклад, міжнародні обмеження на торгівлю дикими тваринами, виробами та препаратами, які виготовляються з них.

Деякі поновлювані за своєю сутністю ресурси, наприклад сільськогосподарські грунти й навіть ліси, які можуть використовуватись як у внутрішньо-, так і у відкритогосподарському режимі, мають настільки великі цикли природного відтворювання, що їх з економічного погляду можна віднести і до класу невідтворюваних. Найбільш відомими у світі випадками втрати подібного роду «поновлюваних» ресурсів є загибель грунтів, унаслідок чого відбувається розширення Сахари в Африці, інших пустель (у цьому зв'язку особливої уваги потребують родючі фунти в державах з найбільш інтенсивним їх використанням; наприклад, відомо, що Україна з характерними для неї неадекватними підходами до меліорації земель є найбільш розораною територією в Європі). Погіршання стану екосистем, котрі забезпечують природний баланс Світового океану, хижацьке вирублення лісів у Бразилії також стають незворотними. Нарешті, загальна тваринна та рослинна маса, що як системна цілісність є обмеженим та поновлюваним (за відомих умов) ресурсом, обчислюється конкретною цифрою — 20 млрд т, що вказує на загальні ліміти природної репродукції та здатності витримувати антропогенне навантаження.

Отже, потенційна здатність ресурсів до поновлювання не означає, що можна легковажно ставитися до них. Викладене вище свідчить про необхідність адміністративно-регулятивних обмежень, громадського контролю у відповідних сферах ресурсокористування, а також у процесі міжнародно-економічної діяльності комерційних суб'єктів та країн.

Непоновлювані ресурси — це ті матеріали, передусім корисні копалини, які повністю використовуються протягом виробничого процесу. Очевидно, що з економічного погляду вони виступають як енергоносії та сировина, котрі використовуються у циклі відтворення. Тобто це нафта, газ, інші енергоносії, руди металів, поклади неметалевих мінералів та інші корисні копалини.

Ще кілька десятиліть тому непоновлювані за своєю природою ресурси здебільшого також розглядались якщо не як необмежені, то такі, кінця використання яких не видно. Втім сьогодні вже існують конкретні розрахунки кількості цих видів ресурсів та хронологічного періоду, протягом якого вони ще будуть використовуватися, і будь-які непоновлювані ресурси є за своєю природою обмеженими.

Давно минули ті часи, коли людство ще могло дозволити собі нерозважливо ставитися до використання природних сировинних матеріалів та енергоносіїв (хоча насправді, як уже зрозуміло сьогодні, це не можна було вважати виправданим і раніше). Але нині, ураховуючи обсяги необхідних для функціонування сучасного виробництва палива та сировини, а також їх відчутне фізичне зменшення, вони вже не вважаються невичерпними. Разом із тим сьогодні має місце неповне використання родовищ, лише часткове вилучення корисних копалин. Так, глибина видобувних розрізів не перевищує 700 м, шахт — 2,5 км, свердловин — 10 тис. м. Тому актуальним завданням, зокрема умовою покращання паливного балансу, є перехід до більш інтенсивного, повнішого вилучення корисних копалин. Звичайно, є й інші резерви раціоналізації та більш заощадливого використання природних ресурсів.

Матеріальні та інформаційно-духовні ресурси

Підстави для введення даного класифікаційного критерію з'явилися зовсім недавно, і саме в цьому аспекті нині відбуваються найбільш масштабні зміни у сфері ресурсоперероблення. Вони пов'язані зі зростанням потреб людини в інформації, а також з інформаційними можливостями підвищувати ефективність виробничої діяльності. Це — в кількісному аспекті. Що ж стосується якісної оцінки, то можна говорити про інформатизацію природи суспільного та індивідуального буття людини, про дедалі більше значення суто інформаційних цінностей. При цьому цінності матеріальні не просто зберігають своє абсолютне значення (хоча б через незмінність матеріальної тілесної природи людини), а навіть збільшуються кількісно. Разом із тим це не суперечить тезі про співвідносне зниження спектра матеріальних цінностей порівняно з цінностями інформаційного характеру.

Для розуміння даного історичного переходу людства до принципово нової ціннісної системи визначимось із загальним розумінням предмета — з тим, що ми вважаємо системами матеріальними, а що — системами інформаційними.

Матеріальними ресурсами слід вважати речовинні об'єкти й природні явища, енергетичний потенціал як стан матерії, що застосовуються у процесах соціально-економічного відтворення.

Речовинні об'єкти, якщо казати спрощено, — це природні матеріали, сировина, а також ті продукти, зокрема й засоби виробництва, які застосовуються у репродуктивних процесах.

Розглянемо один із принципових «нижніх» з інформаційного погляду поверхів матеріальних ресурсів, на якому умовно розташована сировина.

Сировинні ресурси являють собою первинну матеріальну, природну субстанцію економічної діяльності людства (окремої країни, регіону) та виступають предметом міжнародного економічного співробітництва.

Сировина, як і будь-які інші природні ресурси, що їх використовує людина у своїй господарській діяльності, має подвійну природу. З одного боку, сировина з фізичного погляду є невід'ємною складовою навколишнього середовища, в якому відбувається виробнича діяльність людини. З іншого боку, вона — об'єкт докладання трудових зусиль та предмет перероблення. У процесі такого перероблення сировина втрачає ряд природних властивостей, зберігаючи інші (можливо, такі властивості навіть підсилюються), які людина вважає корисними для себе.

Сировина, яка продається на національних та міжнародних ринках, за своєю економічною сутністю відрізняється від тих природних матеріалів, що містяться в надрах землі. Адже для того, аби такі матеріали можна було класифікувати як сировину, до них слід докласти працю людини. Отже, з погляду факторної оцінки, у структурі експортно-імпортного постачання видобуті корисні копалини можуть вважатися близькими за характером до аграрно-продовольчих товарів, для виробництва яких інтенсивно застосовуються фактор «земля», а також фактор «праця».

Економічна наука як система знань вивчає суспільні відносини з приводу розподілу та використання обмежених ресурсів. Тому кількісна лімітація, з погляду економіста, є цілком типовою характеристикою досліджуваного об'єкта. Така постановка питання стосується господарських відносин як національного, так і світового рівня. Ураховуючи це, можна сказати, що функції попиту й пропозиції щодо природно-сировинних об'єктів ринкових відносин підлягають універсальним законам, за якими відбувається купівля-продаж товарів на внутрішньому та світовому ринках.

Наприклад, неможливо залучити до економічного обігу, виробництва та споживання якусь дуже велику кількість природних ресурсів — через те що процеси їх видобування, доставляння самі по собі потребують певних коштів та зусиль, а також часу. Серед інших обмежень подібного роду можна назвати фізичну неможливість концентрації або залучення до технологічних процесів певної надвеликої маси ресурсів у конкретному місці.

Використання сировинних ресурсів — це проблематика, на якій відображається поглиблення інтернаціоналізації. У свою чергу, реальну картину розвитку міжнародних економічних відносин з приводу ресурсоспоживання доповнює ряд характерних відмінностей купівлі-продажу саме таких товарів, як сировина, природні матеріали, пов'язана з цим технологічна специфіка процесів виробництва та споживання. Нарешті, мають місце історичні, покраїнові, секторальні, галузеві особливості ресурсокористування й торгівлі ресурсами. Що мається на увазі? Скажімо, певна держава, зокрема Україна, має родовища нафти й природного газу, але не в достатній кількості та не дуже великої потужності, отже, мусить закуповувати їх за кордоном.

Узагалі питання про те, яку роль відіграють сировинні ресурси в системі міжнародної економічної діяльності, є важливим для розуміння специфіки міжнародного співробітництва за участі окремої держави, а також її місця у світовому господарстві.

Інформаційними, інформаційно-духовними ресурсами є цінності, пов'язані з певними знаннями, даними, відомостями, етико-естетичними, культурними явищами, які використовуються у процесах відтворення та становлять основу прогресу у відповідних нематеріальних сферах.

Інформація створюється людиною, споживається та фетишизується нею. Вона постає метою прогресу та виробничих циклів, а також їхнім потужним прискорювачем і навіть необхідною умовою. Інформатизація ресурсоспоживання пов'язана з багатьма проблемами соціального розвитку індивідуального, національного, міжнародного та глобального масштабів. Причому цей зв'язок є вельми неоднозначним. Скажімо, зниження матеріального вмісту в продукції, оптимізація енерго- та матеріалоспоживання на базі високих технологій можуть розглядатись як важливий чинник екологізації репродуктивних механізмів. Разом із тим інформатизація та технологічний поступ зумовлюють безпрецедентно великі виклики розвиткові, збільшуючи масштаби небезпек технотронної ери.

Інформація — найбільш відкритий за характером вид ресурсів. Здатність ефективно використовувати інформаційний ресурс є важливою умовою успішності суб'єкта соціально-економічних відносин. Історичне підтвердження сказаного — різні національні підходи до сприйняття інформації, можливостей її застосування, які, наприклад, спричинили відставання Китаю від європейських країн за часів інформаційно-культурної революції Відродження.

Аби відчути всю гостроту проблеми використання людством сировинних ресурсів та наслідків такого використання в комплексі її численних аспектів, варто було б поглянути на передісторію теперішньої ситуації. Адже історичний підхід до проблематики ресурсоспоживання може розкрити чимало цікавих нюансів.

Вважається і, як правило, справедливо, що розвиток продуктивних сил супроводжується дедалі більшим залученням ресурсів. Причому вихід за межі доцільного залучення ресурсів спричиняв порушення балансу між технологічним потенціалом суспільства, масштабом тиску людини на природу та її відтворювальним потенціалом. Таке порушення балансу призводило до виникнення антропогенних криз, до переворотів в історії людства та зумовлювало становлення нових форм суспільного буття. При цьому в тих випадках, коли сил конструктивного потенціалу суспільства виявлялося замало, окремі соціальні форми, людські популяції зникали з лиця Землі. Існує припущення про те, що таким чином зник цілий вид людей — неандертальці, які використовували методи випалювання лісів, знищуючи навколишні біосистеми, знижуючи продуктивність ландшафтів та погіршуючи екологічні умови власного існування.

Сучасні ландшафти містять незрівнянно більше слідів втручання людини, ніж сто, триста, тисячу років тому. Але великі проекти минулого й сьогодні вражають масштабами. Велика Китайська стіна, Змієві вали, піраміди Єгипту, зіккурати Шумеро-Вавилонської цивілізації, Стоунгендж... Важко уявити державу, яка б насмілилася відволікти такі великі ресурси (тим більше якщо казати про їхню співвідносну вагу в сукупному багатстві) від власне репродуктивного механізму. Подібне можна констатувати й стосовно масштабів будівництв Античного світу та європейського Середньовіччя, які можуть справити велике враження, причому не тільки суто естетичне, а й з погляду економічного.

Спочатку згадаємо, що в минулому при спробах виявити історичні закономірності розвитку економічних систем застосовувалася широка палітра інструментів — описові, функціональні, такі, що базувалися на тих чи інших важливих компонентах процесу відтворення.

Наприклад, О. Тоффлер писав про три хвилі цивілізаційного розвитку — аграрну, індустріальну та постіндустріальну, і це хоч і адекватно ілюструє події історико-економічного розвитку, але не більше ніж ілюструє.

Справді, можна казати, що дикоспоживчому типу господарювання відповідають часи аграрної цивілізації. Остання зумовлює виникнення перших цивілізацій, вона ж закладає потенціал подальшого розвитку.

Аграрна цивілізація, за Тоффлером, завершує своє існування внаслідок другої хвилі історичного прогресу — хвилі індустріалізації, відомої як індустріальна революція, що відбулася три століття тому. Глибокий поділ праці, вузька спеціалізація, стандартизація, масове виробництво, поширення високих технологій — ось лише окремі з великої кількості характерних для індустріального способу життя багатопланових проявів.

Нарешті, на зламі тисячоліть ми є свідками виникнення нової, постіндустріальної, а точніше — інформаційної революції. Труднощі, які об'єктивно супроводжують інформатизацію, згідно з оптимістичним тоффлеровським поглядом у майбутнє мають природу «хвороб росту». Високі технології несуть свободу, бо вивільняють людину від рутинної праці, а ще — ламають хребет тоталітаризмові, який унаслідок властивого йому бюрократизму не здатний вистояти у вирі історії.

Цікаві думки, які можуть використовуватись із класифікаційними цілями, висловлював М. Вебер, який виділяв раціональні (по суті, для М. Вебера — капіталістичні) відносини як антипод традиційному та харизматичному способам організації суспільства. Інакше кажучи, раціональне в суспільному будівництві передбачає заміну схильності до традицій, патріархальних звичаїв та стереотипів на планомірне узгодження інтересів членів соціуму. Позитивним моментом була широта підходу — М. Вебер наполягав на врахуванні культурних, особливо релігійно-етичних факторів. Разом із тим перелік важливих формувальних чинників сучасної епохи означає, що й інші епохи потребували в минулому чи в майбутньому потребуватимуть задля своєї ідентифікації подібної (більш або менш стислої) описової характеристики.

Марксизм дав приклад такого історико-узагальнювального підходу, який претендував на вичерпність трактування соціально-економічного розвитку, спираючись на тезу про наявність в аналізі форм виробництва та власності усіх можливих відповідей щодо відносин між людьми, їхнього культурного життя.

Хоч би якими були конкретні історичні обставини, модель ресурсо-споживання — це механізм перероблення матеріалів, відповідно до якого реалізуються процеси суспільного виробництва. Фактично ресурсоспоживання націлюється на утилізацію корисних властивостей певних матеріалів, предметів обробки, а також на надання цим матеріалам та предметам нових корисних властивостей, які будуть використовуватись у подальшому.

У традиційному розумінні ресурсоспоживання пов'язується з енергосировинними матеріалами, які переробляються у кінцеву придатну для споживання продукцію. Звичайно це відбувається відповідно до

реальних промислово-технологічних умов (історичний контекст), до цінових та інших ринкових критеріїв ефективності певного виду виробничої діяльності, зниження трансакційних витрат (комерційний аспект), нарешті — відповідно до екологічних вимог та стандартів (сучасна новація, зумовлена обсягами та якістю ресурсопереробки). Але сучасне розуміння природи виробничого процесу, характеру функціонування ринкових систем, соціально-економічних потреб вимагає розширення поняття ресурсоспоживання за рахунок використання інформаційного ресурсу.

Можна помітити й інше: криза соціальних моделей (як таких, що вже стали фактом, так і тієї, що функціонує нині) може трактуватись як оформлення результату природокористування певного типу. . Кінець кінцем так званий соціалізм можна розуміти не тільки відповідно до прийнятих ідеологічних штампів, а ще й як такий підхід до ресурсів, який передбачав суспільне володіння ними, своєрідну квазіобщинну власність. Криза класичного капіталістичного ресурсо-користування передусім полягає в тому, що непрямі регулятори «працюють» тільки у таких масштабах, які «пробачають» безліч неточних рішень та забезпечують природну репродукцію базисних відносин у хаотичній системі. Але сьогодні таке «пробачення» вже неможливе. Промислова аварія міжнародної корпорації Union Carbide в індійському Бхопалі — наочне свідчення потреби у відокремленні принципових рішень щодо проектів, масштабних за екологічним ризиком, потенційним негативним впливом на здоров'я та життя людей, на екосистеми, від міркувань комерційної вигоди, взагалі від міркувань утилітаризму.

Узагальнюючи розгляд окремих історичних фрагментів еволюції ресурсоспоживання, можна констатувати кілька положень.

• Ресурсоспоживання є відносно автономним процесом зі власною логікою та специфічним змістовим наповненням. Еволюція та наступність соціально-економічних систем перебувають у взаємному зв'язку зі змінами моделей ресурсоспоживання, отримуючи від нього важливі складові внутрішньої логіки організації та справляючи утилітарні впливи.

• Як і економіка, ресурсоспоживання приймає як даність численні екзогенні впливи та реалізується у комплексі проявів інтересів діючих суб'єктів та інших складових та чинників цивілізаційного розвитку.

• Вимога ефективності ресурсоспоживання не завжди є безумовно домінуючою. Економічний утилітаризм може мати впливові альтернативи у вигляді суспільно-історичних традицій, релігійних обмежень, звичаїв та переконань.

• Неадекватні, занадто великі попит на ресурси та їх споживання, неефективне або недбале ресурсокористування можуть зумовити ситуацію, за якої вплив із боку ресурсокористування руйнує або загрожує руйнацією соціально-економічних, етнонаціональних, цивілізаційних, глобальних систем.

Міжнародні економічні відносини як сфера реалізації тенденцій ресурсокористування

Типова тенденція розвитку міжнародних економічних відносин на початку XXI ст. — інтернаціоналізація, важливими виявами якої є як глобалізація, так і регіоналізм. «Від пошуку можливостей співробітництва — до взаємної Адаптації, від взаємовигідних контактів — до інтеграції зусиль, від обміну — до взаємопроникнення, від взаємопроникнення — до формування єдиного ринкового і навіть соціального простору, єдиного механізму ресурсоперероблення» — ось принципи, що становлять основу конкретних рис економічного сьогодення. Ці особливості розвитку зумовлюють нові характеристики міжнародних економічних відносин як особливої сфери реалізації інтересів людини.

Міжнародне співробітництво пройшло чимало еволюційних етапів, відповідно до яких воно змінювало свою якість (скоріше можна казати про набуття нових якостей на додаток до наявних). Спочатку таке співробітництво було засобом доступу до товарів, які не можуть вироблятися у певній країні, шляхом реалізації надлишкового або відносно надлишкового продукту. Пізніше воно набуло значення динамізатора розвитку, завдяки спеціалізації виробництва стало засобом реалізації факторних переваг. Іще по якомусь часі міжнародне співробітництво виступало багатофункціональним інструментом розвитку — безальтернативним засобом акумуляції ресурсів (утілення великомасштабних проектів, які за своєю вартістю, технологічною складністю або масштабністю трудовитрат є недоступними для реалізації окремою країною), балансування економіки (частково ця функція мала місце і раніше, але особливо широко почала використовуватися від другої половини XX ст.), реалізації моделей розподілу функцій згідно з рівнями технологічної розвинутості, багатства та військово-політичної сили. Нарешті, міжнародне співробітництво вже само перетворилося на своєрідну самоціль: наприкінці минулого століття виникла ситуація, за якої рівень залученості до певних інтеграційних об'єднань означає не тільки наявність додаткових ринків збуту, а й можливість використання більш розвинутих країн як локомотивів прогресу.

Остання ситуація частково повторює стару схему, обстоювану ідеологією фритредерства: відкритість як фактор підвищення ефективності. У нові часи така відкритість набула нових якостей, вона пов'язана навіть зі знищенням колишніх уявлень про суб'єктність міжнародних економічних відносин. Нарешті, така форсована відкритість (або темпи набуття рис відкритості, інакше кажучи — темпи інтеграції) розглядаються як ключовий інструмент глобальної конкурентної боротьби.

У чому полягає сьогоденна специфіка механізму міжнародних економічних відносин? Нині, коли людство ввійшло у третє тисячоліття, навіть на відміну від тих моделей світового економічного розвитку, які існували ще порівняно недавно (перша половина XX ст., перші десятиліття після Другої світової війни), міжнародна система господарських відносин вирізняється значно більшою інтегративністю.

Утім інтегративність, попри її безумовний потенціал підвищувати ефективність своїх системних елементів, значно загострює багато цивілізаційних проблем розвитку, які пов'язані з розподілом світового продукту. У свою чергу несправедливість розподілу світового продукту, неможливість дотримування старої парадигми міжнародного поділу праці ставлять завдання утвердження нового міжнародного економічного устрою. Адже відповідно до зміни системи суспільних цінностей, до ситуації, коли відбулася, з одного боку, економічна фетишизація капіталів, фінансів, віртуальних грошей, а з іншого — в ролі головного виду ресурсів стала закріплюватися саме інформація, змінився характер ставлення метрополій до колоній (безперечно, у новому розумінні цих термінів). Певною мірою колоніалізм став іще більш хижацьким і жорстоким. Звичайно, уже немає легальних форм рабства та деяких форм неприхованого грабунку. Разом із тим якщо раніше метрополії були зацікавлені в колоніях переважно як ринках збуту товарів, довезення сировини, отримання ресурсів, що зумовлювало потребу в опікуванні підконтрольних територій, то нині пріоритети й інтереси змінилися: потреба в отриманні передусім інтелектуальних ресурсів та чітке розуміння обмеженості можливостей сукупного світового споживання змінює відносини між розвинутими та слаборозвинутими країнами, додатково зумовлює інтерес перших у погіршанні стану других.

Новий міжнародний економічний устрій — це концепція реформи міжнародних економічних відносин, яка передбачає звільнення їх від дискримінації, нерівноправ'я та диктату, а також ураховує необхідність допомоги найбіднішим країнам, розв'язання спільними зусиллями ряду ключових проблем людства. Технічно йдеться про створення нового механізму перерозподілу доходів, за якого був би неможливим значний перелив фінансових ресурсів із країн, що розвиваються, до високорозвинутих країн. Ідея нового міжнародного економічного устрою була сформульована в 1973 р. на IV Конференції Руху неприєднання та схвалена рішеннями Генеральної Асамблеї ООН, багатьма іншими міжнародними організаціями та об'єднаннями.

Перерозподіл доходів пов'язаний із характером світових цін, стихійним та цілеспрямованим заниженням цін на продукцію слаборозвинутих країн із низьким технологічним вмістом виробленої продукції та відносним й абсолютним завищенням цін на високотехнологічні товари.

Об'єктивність таких цінових ножиць — це і соціальні переваги того, хто спеціалізується на високотехнологічному виробництві (введення соціальних, освітніх, медичних тощо витрат у кінцеву ціну багатокомпонентного за ціною складного виробу), і момент цінового монополізму технологічного лідера (можливість установлювати більш високу ціну на товар, який конкуренти не можуть виробляти або взагалі, або у достатній кількості).

Цілеспрямованість цінових диспропорцій пов'язана з явним та прихованим підтриманням урядами високорозвинутих країн конкурентної стратегії «своїх» ТНК, прямим політичним тиском на уряди держав, які не мають повноцінного апарату гарантування економічної безпеки та реального суверенітету тощо.

Взагалі ж питання про співвідношення цін на сировинні товари та продукцію глибокого перероблення є однією з найважливіших складових проблеми нового міжнародного економічного устрою. Слаборозвинуті країни отримують майже всі свої експортні надходження від продажу так званих первинних товарів (бананів, помаранчів, корисних копалин тощо), а близько половини з них узагалі залежать від якогось одного продукту і дуже вразливі від попиту на нього. Фактично йдеться про несприятливі для таких країн умови торгівлі товарами, які виражаються у співвідношенні індексів експортних та імпортних цін (Рх / Рm). Таке співвідношення для країн третього світу не тільки не вигідне, останніми десятиліттями воно дедалі погіршується, що змушує їх експортувати більше й більше ресурсів, аби покрити нагальні свої потреби.

У зв'язку з цим мета оновлення механізму співробітництва, забезпечення сприятливіших умов участі в торгівлі держав, які поступаються світовим лідерам за рівнем розвитку й добробуту, активно обговорюється на міжнародних форумах і визначає напрями діяльності багатьох міжнародних організацій та об'єднань. Ця мета була покладена в основу діяльності Руху неприєднання, «групи 77», деяких регіональних утворень. Чимало разів вона ставилася на порядок денний в ООН міжнародними організаціями, що покликані сприяти розвиткові торгівлі та фінансової сфери. Утім основними здобутками країн третього світу були тільки деякі пільги у сфері митно-тарифного регулювання, а ключові проблеми участі в міжнародній кооперації, неадекватності умов торгівлі сировинними й технологічними товарами все ще лишаються нерозв'язаними.

Більше того, вичерпування природних ресурсів на тлі зростання обсягів світового виробництва поки що не привело до відповідного зростання цін на них та оптимізації співвідношення цін на сировину і готові товари. Певним винятком є ціни на нафту й газ. Такі значні підвищення цін на нафту, як ті, що відбулися, наприклад, у 2000 p., можна пов'язувати з кон'юнктурою та політичними ускладненнями. Разом із тим цілком зрозуміло, що в довгостроковій перспективі ціни на даний вид пального будуть зростати. Утім економічними вигодами від такого підвищення користуються, як правило, далеко не найбідніші країни.

Можна констатувати й протиставлення цілей та інтересів «успішних» і «неуспішних» країн, причому як економічного, так і еколого-гуманітарного характеру. Сутність проблеми полягає у «подвійному програші» найбідніших та найслабших країн. З одного боку, левова частка сукупного виробленого продукту перерозподіляється на користь найбагатших країн, а з іншого — витрати світових ресурсів та екологічне навантаження — це також їхній «здобуток». «Золотий мільярд» споживає енергії та природних ресурсів у 10 разів більше, ніж інша частина людства, причому в сім разів більше від решти людства дає відходів та забруднює навколишнє середовище. І глобалізація закріплює за сильними державами «право» на збереження подібного стану речей.

Слід чітко визначити такий принциповий момент: відмінності в якості виробничих циклів, що обумовлюють відмінності в якості життя, можливості надмірного ресурсокористування (залучення та перероблення необгрунтовано великої кількості ресурсів, причому в екологічно неприйнятних формах), є об'єктивними та вигідними найбільш впливовим агентам міжнародних економічних відносин.

Об'єктивними вони є тому, що матеріаломісткі, шкідливі для здоров'я людини та навколишнього середовища виробництва все ж таки виробляють продукцію, потрібну для цивілізації (як для безпосереднього вжитку, так і у вигляді окремих елементів складних технологічних циклів). Просто ці виробництва виносяться «на задвірки» — території найбідніших та найменш вимогливих щодо екології та вигідності моделі спеціалізації країн.

Вигідними згадані відмінності моделей ресурсоспоживання є для сильних держав, оскільки закріплюють їхній домінантно-споживацький статус. Обмежена кількість світових ресурсів, обмежені можливості їх концентрованого використання з метою споживання, обмежені «ліміти шкоди» — тиску виробничої діяльності людини на навколишнє середовище — все це спонукає до свідомого відтворення бідності та відсталості країн, що розвиваються. Сам цей термін можна вважати недолугим семантично, неадекватним за змістом та лицемірним за мотивацією вживання. З одного боку, «розвиток» не має кінцевих орієнтирів і не може «закінчитися» тоді, коли буде досягнуто стану, що вважається «достатнім». З іншого боку, насправді розвиваються саме ті країни, чий добробут і технологічні параметри, соціальні умови розглядаються як взірець для наслідування. Доля відсталих країн на початку XXI ст. — це подальше зубожіння, СНІД, роль націй-рабів, що виконують нав'язану їм роль у системі міжнародного поділу праці, міжнародного розподілу багатств.

Глобалізація та економічні ресурси

Для визначення сутності глобалізації як явища, що інтегрує всі глобальні проблеми людства, проблематику ресурсоспоживання, ресурсоперероблення різними країнами, економічними агентами, необхідно розглядати всі її прояви як єдиний загальносвітовий процес, з'ясувати ключові її характеристики, внутрішні риси.

З економічного погляду глобалізація — це форма соціально-економічної єдності, яка виникає на сучасному етапі інтернаціоналізації та пов'язана з установленням системи зворотних зв'язків між попитом і пропозицією у світовому масштабі, коли реально створюється єдиний планетарний ринок, із формуванням механізму коопераційних контактів, розширенням поля діяльності глобальних комерційних агентів до загальносвітових вимірів.

Глобалізація економічного життя згідно з закономірностями міжнародного поділу праці та завдяки збільшеному потенціалу національної спеціалізації повинна мати об'єктивними наслідками зростання обсягів сукупного світового виробництва та підвищення ефективності господарських механізмів, які постають об'єктами інтеграції. Це можна пояснити тим, що фізичне розширення господарського простору дає змогу оптимізувати процеси відтворення, краще використати наявні економічні ресурси. Крім того, нові системи та методи транспортування, логістики сприяють максимізації та оптимізації товарних потоків.

Передусім слід сказати про те, що ключовий інструмент глобалізації — лібералізація — не є гарантією рівномірного розподілу вигід від співробітництва, який би задовольняв усіх його учасників. Більше того, навіть сам факт збільшення валових обсягів світового виробництва не означає поліпшення економічного стану кожної з країн, які беруть участь в інтеграційному процесі. У свою чергу консервація соціально-економічних ускладнень для багатьох країн та регіонів світу означає недовикористання наявних у них ресурсів; отже, нерівномірність розподілу ресурсів та економічних вигід означає і негативний тиск на валові обсяги світового виробництва.

У технічному вираженні головним засобом торговельної лібералізації є зниження та скасування митних тарифів, причому саме в тих сферах, де найбільш відчутними є абсолютні, відносні, факторні переваги провідних ринкових держав. Тому не дивно, що найбільший виграш від лібералізації торгівлі в короткостроковій перспективі отримують промислово розвинуті країни, які вже мають невисокі митні тарифи (5—6 % на кінцеву продукцію промисловості), конкурентоспроможну товарну продукцію високого ступеня обробки (машинно-технічного та споживчого характеру), диверсифікований і потужний сектор послуг (який досягає 50—60 % ВВП). Відтак США, Японія та ЄС фактично здійснюють контроль за світовими товарними потоками. Частка США у світовому експорті — 12,2 % (688,9 млрд дол.), у світовому імпорті — 16,1 % (899,2 млрд дол.).

Причиною непропорційного розподілу досягнутого приросту та інтеграційних переваг за сучасних умов передусім є стихія ринку та дія законів конкуренції. Адже згідно з цими природними законами у лібералізації світогосподарських зв'язків та в ужитті відповідних заходів зовнішньоекономічного регулювання з боку окремих країн заінтересовані провідні індустріально розвинуті держави з найбільш конкурентними виробничими системами, а також такі держави, які спромоглися забезпечити розвиток ефективних експортоорієнтованих галузей. І навпаки, країни з неконкурентним виробництвом, а також ті, які з неекономічних, зокрема з політичних, причин утримуються від лібералізації зовнішньоекономічних відносин із зовнішнім світом, об'єктивно заінтересовані у збереженні тих чи інших тарифних і нетарифних обмежень, захищаючи власний ринок та національні галузі.

Глобалізація пов'язана із цілком конкретними методами присвоєння результатів ресурсокористування, а це означає, що можливість загальної максимізації статку в принципі зовсім не свідчить про те, що для окремих країн, суб'єктів міжнародного економічного життя економічна ситуація у зв'язку з глобалізацією поліпшується. Слід ураховувати, що, крім об'єктивних передумов глобалізації, важливу роль відіграє і свідома, цілеспрямована політика урядів, особливо провідних ринкових держав. Останні справді виступають найпотужнішими інтеграторами та лібералізаторами світової економіки, оскільки саме вони заінтересовані в реалізації чинної моделі глобалізації. Вони лобіюють торговельну, валютно-фінансову складові глобалізації і таким чином стимулюють процес у цілому. Не слід забувати й міжнародні організації, а надто такі, як Генеральна угода з тарифів і торгівлі, Світова організація торгівлі, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк. Відповідно до своєї компетенції вони намагаються сприяти усуненню тарифних та нетарифних обмежень зовнішньої торгівлі, перешкод рухові факторів виробництва, насамперед капіталів, стимулюють окремі країни до лібералізації ними міжнародного співробітництва.

Сказане своєю чергою потребує історичного погляду на еволюцію моделі диспропорційного розподілу багатства.

Отже, синтезуючи розгляд експансіоністської природи глобалізації за сучасними інформатизаційними реаліями, можна сказати, що глобалізацію слід розглядати далеко не тільки як лібералізацію руху товарів і тих факторів виробництва, які асоціюються з індустріальною фазою розвитку суспільства. Глобалізація як інтернаціоналізація часів поширення інформаційних технологій та перетворення інформації на головний рушій соціальних змін переносить інтеграційний акцент на формування єдиного загальносвітового інформаційного простору. При цьому водночас відбуваються об'єднання баз даних, каналів інформаційного зв'язку та універсалізація використання ресурсів, що продукують інформацію, інтелектуального потенціалу людей, їхніх творчих здібностей при значно більших можливостях їх переміщення та концентрації.

Цьому слугують як традиційні засоби масової інформації, особливо електронні, так і Інтернет, поява якого означала справжню інформаційну революцію, що триває починаючи з 1990-х років і веде до створення системи глобального інформування, глобальної інформаційної політики (а інколи — антагоністичних інформаційних стратегій, як це, наприклад, спостерігається стосовно висвітлення політичних катаклізмів на Близькому Сході, у Перській затоці, Центральній Азії та у південних регіонах пострадянського простору).

Глобалізація — це й цивілізаційний феномен. З цивілізаційного погляду глобалізація — це максимальне зближення людей, спільнот і націй, яке веде до формування нової системної цілісності, до якої належать групи певної етнічно-національної, історико-культурної належності. Таке зближення відбувається відповідно до зниження адміністративно-державної відокремленості, зменшення ролі суверенітету як такого, що має результатом якісне збільшення міжетнічних контактів, перегляд інструментів етнокультурної самоідентифікації.

Ключовим та найбільш видимим цивілізаційним проявом глобалізації є посилення взаємних зв'язків між людьми, суспільствами та державами — збільшення їхньої кількості та перехід у нову якість системної цілісності.

Щодо першого (кількісного) аспекту можна передусім констатувати:

• радикальне збільшення контактів по всьому спектру соціально-економічних, культурологічних відносин між людьми, соціумами, людьми, які належать до різних соціальних груп, державних юрисдикцій;

• максимізацію можливої утилітарної користі від взаємодії, причому йдеться про взаємодію не тільки сусідів, а й найбільш віддалених її учасників (звичайно, бурхливий інформаційний прогрес особливо багато додає до тенденції інтенсифікації міжлюдських контактів). Стосовно другого аспекту слід згадати кілька принципових явищ,

які помітно змінюють умови життя. Такими явищами є:

• суперсимволізм — заміна фізичних цінностей інформаційними, навіть заміна персонального контакту віртуальним, причому така заміна стає дедалі повноціннішою, передаючи більше й більше інформаційних характеристик міжособистісного спілкування;

• створення державно-етнічних конгломератів, які стають виявом інтернаціоналізації та своєрідним узгодженням утилітарних конкурентних завдань та цілей збереження національного суверенітету;

* посилення взаємної вразливості та взаємозалежності держав, націй, етносів в економічному, екологічному, політичному та інших векторах залежності.

Зростання чисельності населення світу, що відбулося та відбувається надалі, хоча й дещо повільнішими темпами, зростання комунікаційних можливостей, інтеграційні процеси, розширення масштабів виробництва спричиняють своєрідне звуження геоекономічного простору, тобто на

одиницю земної площі припадає дедалі більше подій різного гатунку. Якщо до сказаного додати загострення екологічних проблем, зростання різного роду небезпек (наприклад тероризму), то ще рельєфніше проявиться теза про єдність та неподільність інтересів людства.

Такі єдність та неподільність є необхідною передумовою ефективної відповіді людей на різнопланові виклики сьогодення. Така відповідь з необхідністю пов'язана з відповідальністю, причому вперше в історії цивілізації поняття «відповідальність» переноситься на національний рівень. Адже обсяги споживання ресурсів та еконавантаження з боку тільки однієї країни можуть знівелювати багатосторонні міжнародні зусилля. Ще гіршим явищем є міжкраїнова, міжблокова конкуренція за ресурси. Причому йдеться не просто про нагромадження та концентрацію багатств на певній території, а про обсяги та темпи перероблення ресурсів, які всупереч загальноцивілізаційним інтересам означають посилення конкурентних позицій окремих країн. Відтак геоекономічні інтереси повинні компенсуватися нормами та логікою геоекології, техногуманітарного екологічного балансу, загально-цивілізаційними програмами захисту природного середовища.

Регіоналізація та економічні ресурси

Економічні, політичні, етнокультурні обмеження глобалізації, а також те, що культурно, історично, економічно, етнічно та в багатьох випадках географічно близькі нації відчувають природний потяг до взаємного зближення, зумовлюють тенденції економічної регіоналізації. З погляду ресурсоперероблення та ресурсоспоживання це означає створення внутрішньо лібералізованих спільних репродуктивних систем, рівного доступу учасників інтеграційного об'єднання до ресурсів, можливостей їх обробки чи виробничого застосування, побутового чи виробничого споживання.

Найбільшу активність у цьому плані виявляють саме провідні ринкові країни, які не тільки мають подібні між собою соціально-економічні механізми та інституції державного устрою, а й визначаються стабільністю політичних систем, здатністю узгоджувати інколи суперечливі інтереси. Крім того, стимулом до поєднання зусиль провідних країн при проведенні стратегії перероблення та споживання ресурсів є їхня відносно мала забезпеченість цими ресурсами.

Регіоналізація є процесом поступального формування спільного ринкового та відтворювального простору, ресурсоперероблення та ресурсоспоживання географічно, історично й культурно споріднених країн. Цей процес зумовлюється об'єктивними факторами, стимулюється заінтересованими агентами економічного життя та його управління, супроводжується уніфікацією умов торговельно-економічної діяльності, зниженням і скасуванням взаємних обмежень з метою підвищення економічної ефективності та розв'язання глобально-конкурентних завдань.

Регіоналізація приводить до нового типу міжнаціональних економічних зв'язків, нових уявлень про макрорівень загальноструктурного регулювання і навіть до нового рівня суб'єктності міжнародної кооперації виробництва. Останнє своєю чергою є об'єктивною передумовою подальшого розвитку міжнародної кооперації, інтернаціональних тенденцій у світовому масштабі. Зокрема це стосується створення режимів ресурсокористування, які реалізуються у практиці господарювання та економічного регулювання міждержавного рівня.

Таким чином, виникає специфічна ситуація, що веде навіть до філософського висновку: наближення міжнародної інтеграції до, так би мовити, абсолютного стану свого розвитку, пов'язаного зі скасуванням митних бар'єрів, кордонів узагалі та з більш вільним переміщенням робочої сили та капіталів тощо, скасовує основні її принципи, самі ознаки міжнародності щодо рівня господарювання та соціально-економічного регулювання. За цих умов якщо вже й вживати терміни «міжнародна економічна діяльність», «міжнародне регулювання», то лише умовно, поряд із такими як «супернаціональна», «наднаціональна» тощо система економічних, соціально-економічних відносин.

Утім інтеграційні процеси, які втілюються у феномені регіоналізму стосовно наявної ресурсової бази, реалізуються не у вигляді простої лінійної функції та виступають як вельми неоднозначні прояви. Здавалося би природним об'єднувати потенціали за принципом ресурсової асиметрії: наявні ресурси та потреба в їх споживанні справді можуть виступати своєрідним магнітом інтересів. Але така логіка побудови міжнародних економічних відносин на природно-кліматичних, факторно-географічних (скажімо, типу Північ—Південь) передумовах, тобто відповідно до відмінностей у виробничих можливостях та відповідної спеціалізації, є лише окремим і далеко не домінуючим випадком більш загальних тенденцій. Значно вагомішим аргументом є вигоди від поєднання подібних у ключових рисах суспільно-господарських систем, співнацілених інтересів, що реалізується у вигляді інтеграційних процесів у рамках ЄС, НАФТА, контактів країн азійсько-тихоокеанської групи тощо, країн — експортерів нафти.

Типологічна близькість соціальних систем виступає і важливим чинником розвитку інтеграційних процесів. Узагалі сучасні умови розвитку відкритих економік вимагають ґрунтовної та комплексної оцінки можливостей національної інтеграції до світового господарського, цивілізаційного простору. Актуальність проблематики такої інтеграції, а також практичні потреби в ній зумовлюються як потенціалом, так і потребами торговельно-інвестиційного партнерства, розвитку спеціалізованого виробництва. Причому процеси реалізації означеного потенціалу зумовлюються факторами глобального економічного, суспільно-політичного середовища, взагалі тенденціями цивілізаційних процесів. Такими тенденціями є перехід до якісно нового технологічного укладу виробництва, що базується на знаннях, інформаційних ресурсах і технологіях, а також лібералізаційні процеси, які відбуваються у світі, регіоналізація.

Зазначимо, що нарощування інтеграційних зусиль поступово створює передумови, коли до тих чи інших регіональних об'єднань на правах периферії долучаються конкурентно слабкіші держави.

Отже, на регіональному рівні виникають аргументи на користь зближення високорозвинутих макро- та мікроекономічних систем із менш розвинутими. Але ця тенденція наштовхується на те, що «первинно-природний» розподіл факторів стає дедалі менш впливовим. Це відбувається передусім тому, що зменшується питома вага матеріальних ресурсів у загальній ціні кінцевої продукції. Натомість зростає значення тієї спеціалізації, що склалась у результаті розвитку інформаційно містких, орієнтованих на науку та високі технології виробничих систем, унаслідок логіки конкурентної боротьби останніх десятиліть.

З погляду еволюції моделей ресурсокористування у міру поглиблення тенденцій регіоналізації виникає новий тип відносин, пов'язаний із консолідацією важелів його регулювання та централізацією механізму прийняття рішень, контролю за їх упровадженням. Адже для держав, що інтегруються, формують спільні ринкові простори, уніфікують соціальні інституції та нормативні системи, переходять до вироблення спільних адміністративних систем, поступово скорочуються обсяг повноважень, функціональне навантаження на макрорівень економічного життя та соціального управління. Отже, за умов, коли джерело регулювання переміщується на міждержавний або навіть наддержавний рівень, ті господарські, технологічні процеси, які раніше підпадали під дію інструментів національного регулювання та, в найкращому випадку, міжнародних узгоджень, нині стають об'єктом цілісного інструментарію внутрішньої і зовнішньої політики певних блоків та угруповань. Це відбувається внаслідок того, що національні держави добровільно відмовляються від певної частини суверенітету (насамперед в економічній сфері), а саме від цілого ряду інструментів регулювання (у вигляді митних стягнень, кількісних обмежень зовнішньої торгівлі та ін.). А оскільки відповідні права та обов'язки делегуються спільним органам влади й управління за фактичної ліквідації кордонів, колишні зовнішньоекономічні зв'язки змінюють свій характер і починають виступати внутрішніми господарськими контактами в межах єдиного ринкового простору.

Це значно змінює умови технологічної діяльності, розгортання НТП, можливості впливу держави або міждержавних, наддержавних структур на комерційну діяльність із приводу ресурсоперероблення.

Природні ресурси в системі міжнародних ринків

Разом із новими реаліями збуту виробленої продукції, переходу до більш прогресивних стадій технологічного розвитку кількісні зміни наявних ресурсів зумовлюють географічну реструктуризацію світової промисловості. Причому ця реструктуризація виступає як засобом peaгування на зміни в забезпеченості ресурсами, так і своєрідною відповіддю на очевидну потребу зміни витратної моделі розвитку людства на більш ресурсоощадну та орієнтовану на сучасні досягнення науки й технологічного прогресу.

Проблема ресурсоспоживання має й такий географічно-стратегічний аспект. У минулі століття економічні вигоди, які могли забезпечуватися завдяки створенню міжнародних систем виробничого кооперування, стимулювали концентрацію виробництва на території провідних ринкових країн. Як справедливо зазначає Ю. В. Шишков, «у першій третині XX ст. на цьому грунті стало розвиватися міжнародне виробниче кооперування, тобто формування технологічних та економічно цілісних виробничих ланцюжків, окремі ланки яких дислоковані в різних країнах, але функціонують згідно з єдиним планом і в єдиному ритмі, подібно до цехів однієї фабрики». Причому «в другій половині XX ст., особливо в останні десятиліття, дедалі більша частина таких потоків набувала міжнародного характеру, хоча й протікала нерідко по внутрішніх каналах тієї чи іншої корпорації». Вичерпування власних природних ресурсів і вимушена переорієнтація сировинно-обробних галузей на імпортовані сировину та енергоносії з країн, що розвиваються, стимулювали провідні країни Заходу розпочати проведення реструктуризації як паливно-енергетичного, так і мінерально-сировинного комплексів, переміщувати виробничі потужності ближче до морських портів з метою економії на відносно дорогих перевезеннях суходолом. Із цих самих причин їм довелося скоротити внутрішньоконтинентальні виробничі потужності, відмовитися від використання багатьох промислових об'єктів, які програвали в конкурентній боротьбі через своє гірше географічне розташування та додаткові транспортні витрати.

Умови ринкової економіки, процеси глобалізації та регіоналізації в сучасному світі змушують дивитися на природні, сировинні ресурси широко та комплексно. Адже вони не тільки виступають предметом та первинною матеріальною субстанцією виробничих процесів, засобом натурально-речовинного балансування на національному рівні. Вони є також і об'єктом купівлі-продажу, взагалі об'єктом міжнародних економічних відносин. Ця обставина спонукає до подальшого розширення міжнародних торговельних контактів, транскордонного руху таких факторів виробництва, як капітал, праця.

Нерівномірність географічно-геологічного розподілу ресурсів і несиметричність попиту на них є передумовою того, що одні країни виступають у ролі продавців певних ресурсів на світовому ринку, а інші відчувають сировинну, взагалі ресурсову, залежність, перетворюються на покупців відповідних видів ресурсів.

За умов відкритості ринкових систем та конкуренції попиту й пропозиції сировинних ресурсів (ідеться про ті ресурси, які підлягають купівлі та продажу) утворився гнучкий та динамічний механізм ціноутворення. Взагалі можна говорити про єдиний світовий ринок на сировинні товари, причому основними його характеристиками є агрегатні показники видобутку та споживання, попиту й пропозиції відповідних природних ресурсів.

Унаслідок такого балансування ресурсами на світовому ринку національне господарство забезпечується потрібними йому сировинними ресурсами, а продаж відносно надлишкових природних ресурсів дає змогу отримувати прибуток і поліпшувати міжнародний торговельний та платіжний баланси.

У сучасній міжнародній економічній діяльності надзвичайно важливу роль відіграють відносини з приводу перерозподілу сировинних ресурсів. Цей перерозподіл здебільшого відбувається у формі торгівлі. Узагальнюючи, слід зазначити, що аналогічне твердження є справедливим і стосовно міжнародного співробітництва з участю інших держав — як переважно експортерів, так і переважно імпортерів основних видів енергоносіїв та матеріалів, що використовуються у виробництві. Причому окремі країни можуть компенсувати відносну нестачу деяких із таких видів ресурсів шляхом їх імпортної закупівлі, продаючи за експортом інші, відносно надлишкові.

У результаті практично всі країни світу виявилися тісно пов'язаними між собою обміном сировинних та енергетичних ресурсів. Фізичною передумовою цього стали обмеженість, нерівномірність та асиметричність географічного розподілу окремих видів корисних копалин. Причому з економічного погляду ці особливості у забезпеченості ресурсами, що спонукають до міжнародного обміну, набувають вигляду об'єктивних передумов, які породжують необхідність у співробітництві на рівні країн. Такими передумовами є:

• абсолютні обсяги наявних покладів;

• співвідносні обсяги різних видів ресурсів (ідеться про порівняльні кількісні показники за окремими видами ресурсово-сировинної бази щодо можливості залучення до виробництва);

• співвідношення обсягів наявних ресурсів та наявних факторів виробництва (кількість та кваліфікаційна структура робочої сили, забезпеченість капіталами);

• співвідношення обсягів наявних ресурсів та господарської інфраструктури, що склалась історично (тут слід ураховувати насиченість технологіями, поширеність окремих видів промислових потужностей, які придатні до обробки відповідних ресурсів).

Отже, характеризуючи міжнародне співробітництво у ресурсовій сфері, до констатації переважно географічних даностей, які самі по собі не є предметом економічних дисциплін, слід додати власне економічну специфіку. І тут уже необхідно мати на увазі дію універсальних закономірностей ринку, наявність конкурентних попиту й пропозиції, глобальний характер найбільш нагальних проблем, які виникають у зв'язку з негативними наслідками використання ресурсів і потребують відповідних фінансових та політико-організаційних зусиль.

У цьому контексті необхідно розуміти загальний характер природокористування у світі. Причому слід зазначити, що у процесі глобального відтворення саме міжнародна взаємодія у цій сфері виступає надзвичайно важливим чинником. Сказане зумовлюється тим, що країни, які є головними виробниками продукції та послуг у світі, в більшості випадків залежать від постачань енергоносіїв та переважної частини сировини. Найбільш яскравий приклад — Японія, яка практично не має власних корисних копалин, але якій це не завадило досягти вражаючих результатів у розвитку переробних галузей виробництва і передусім у високотехнологічних галузях.

Головними споживачами сировинних ресурсів у світі є провідні індустріальні країни; втім у структурі споживання ресурсів зростає питома частка країн, що розвиваються. Наприклад, від середини 1980-х до середини 90-х років за споживанням кольорових металів вона збільшилася з 18 до 25 %.

Узагалі традиційне уявлення стосовно того, що індустріально розвинуті країни переважно імпортують енергоносії та сировину, інколи може не відповідати дійсності. Скажімо, Норвегія, індустріально розвинута країна, контролює великі паливні родовища у Північному морі. Номенклатура експортної спеціалізації цієї країни охоплює як промислові вироби, так і продукти екстракції з надр моря та суходолу. Великі поклади залізної руди є в Австралії, Канаді, США, ПАР, ФРН, Франції, Великій Британії, Швеції. На території США є значні поклади фосфоритів, а Канада, ФРН та Ізраїль володіють головними родовищами калійної солі.

Разом із тим для багатьох країн світу характерною є переважна спеціалізація на експорті на світовий ринок саме товарів гірничовидобувної галузі, матеріалів для наступної обробки. Особливо типовою така модель участі в міжнародному співробітництві є для країн, що розвиваються. Втім така характеристика великої групи країн досить умовна і стосується як порівняно бідних країн, що спеціалізуються на вивезенні кількох або навіть одного виду сировини, так і багатих арабських країн — експортерів нафти (Кувейт, наприклад, видобуває 20—30 тис. т нафти на душу населення щороку, причому ця країна володіє покладами, які можуть забезпечити їй ще на два з половиною століття сучасні обсяги видобутку). Але характер експортної спеціалізації таких країн споріднює те, що перелік видів сировинної продукції, яка постачається ними на світовий ринок, якісна різноманітність та кількісна насиченість номенклатурних позицій залежать від природного (географічного, геологічного) розподілу корисних копалин.

Зауважимо, що на країни, які розвиваються, припадає основна маса покладів корисних копалин. За загальним переліком видів ресурсів, якими ці держави володіють, вони значно переважають частку провідних індустріальних країн. Так, згідно з оцінками, належна країнам так званого третього світу питома частка таких найважливіших видів ресурсів, як залізна руда, молібден, уран та інші, становить 30—40 %; а таких, як кобальт, нікель, цина, фосфати, а також нафта тощо — до 60—90 %.

Сировинні ресурси як первинна субстанція виробництва — важливий фактор господарської діяльності будь-якої країни світу та людства в цілому. Але особливістю сучасного етапу є складний перехід від екстенсивної моделі ресурсоспоживання до такої парадигми зростання, яка зорієнтована на наукову, науково-технічну діяльність, причому як фундаментальну, так і прикладну, передові досягнення НДДКР, інформаційні технології.

На параметри й тенденції розвитку ресурсово-енергетичного сектора світової економіки дедалі сильніше впливають екзогенні обмежувальні природні чинники. Йдеться не тільки про те, що сировинні поклади фізично обмежені, а й про побічні наслідки використання природних ресурсів у вигляді негативного впливу на життя людей, країн та регіонів планети. Більше того, фактично виникає ситуація, за якої головна проблема людства полягає не в тому, що застосовується мало ресурсів, а навпаки — застосовується більше від їхнього оптимального обсягу за реальних технологічних умов репродуктивний процесів.

Природна характеристика ситуації в ресурсовому забезпеченні країн є достатньо мінливою, оскільки певні поклади ресурсів можуть вичерпатися та вийти з активного розроблення. Інші ж, навпаки, можуть бути щойно відкриті та залучені до ресурсового обігу. Отже, вид ресурсів, який слугував предметом імпорту, може перетворитися на джерело експортних надходжень.

Сучасні тенденції ресурсокористування

На початку нового тисячоліття характер і тенденції ресурсокористування обумовлюються дією багатьох факторів, які пов'язані як із явищами технологічного порядку, що відображають нові реалії прогресу виробничих систем, інформатизаційні чинники, так і з регіональними, покраїновими особливостями виробничої діяльності, характером міжнародного поділу праці. Причому останній не тільки визначає механічну комбінацію видів виробництва по різних секторах земної кулі, а й сукупні параметри ресурсоспоживання та екологічні його наслідки. На проблему можна дивитися ширше та інтегрувати глобальні екологічні інтереси, нові ресурсово-екологічні детермінанти розвитку з іншими впливовими чинниками соціально-економічного розвитку, які змінюють логіку останнього та поведінкові закономірності окремих агентів. Можна сказати, що відбувається своєрідний перелив факторів економічного розвитку з тієї підсистеми, яка раніше трактувалась як екзогенна, до підсистеми ендогенних чинників. Такими факторами є ресурсово-екологічні чинники (приклад: логіка Кіотського протоколу,

згідно з якою кількість парникових газів має конкретні економічні виміри), чинники етнокультурного, гуманітарно-цивілізаційного, глобально-конкурентного, інформаційного порядку.

Отже, якщо висловити означені думки більш концептуально, то про сучасні детермінанти цивілізаційного процесу, які визначають характер ресурсоспоживання, можна було б сказати, що вони мають дихотомічну природу.

Перший блок детермінант пов'язаний із тенденціями та феноменами, технологічними за своєю природою. Ними є ті явища у сфері виробництва, змістом яких є поява нового обладнання, більш ефективної та такої, що вирішує принципово нові завдання, техніки, нових підходів до організації менеджменту сфери господарювання, залучення у процеси виробництва принципово нових матеріалів та ін. Ідеться не лише про застосування поліпшених способів і засобів задоволення потреб, а й про появу нових цінностей та критеріїв благополуччя й прогресу.

Усі ці різнорідні за своєю природою події, явища, способи поведінки людей та матеріальні процеси заведено позначати терміном «інновації», який радше є категоріальною прив'язкою до часу (йдеться про те, що з'являється зараз або з'явиться незабаром, чого не було раніше або немає зараз), ніж до певного буттєвого «наповнення» (адже через різнорідність інновацій не можна казати про якусь онтологічну єдність усіх інновацій).

Інформаційно-інноваційна складова як основний чинник технологічного прогресу не тільки зумовлює зміни у реальному секторі, а й викликає до життя нові теоретичні підходи, видозмінені уявлення про зміст базових економічних категорій. Одним із характерних «технічних» прикладів суспільно-економічної новизни, що її породжує інформатизація, є зміна природи послуг як одного з різновидів торгівлі та економічної діяльності взагалі (відтак частково відбувається і зміна уявлень про природу сучасних міжнародних економічних відносин, для яких торгівля послугами стає динамізуючим компонентом). Якщо раніше вважалося, що послуга існує тільки як результат «живого», фізично безпосереднього спілкування продавця та покупця, то сьогодні послуга, яка надається через Інтернет-сервер, може бути спожита і у хронологічно віддалений момент.

Утім значення, яке має адекватна оцінка інформатизації економічного життя, міжнародних економічних відносин, не зводиться лише до новацій у виробництві та не обмежується рамками абстрактних схем і категоріального аналізу, що не має практичного значення для життя суб'єктів господарських відносин. Необхідно згадати велике значення цього явища для параметрів глобалізації, умов розподілу світового багатства, розв'язання соціальних, гуманітарних проблем.

Отож перейдемо до розгляду другого блоку детермінант, зміст якого наповнюють явища, події та чинники геоекономічного порядку. У цьому контексті передусім можна казати про інтернаціоналізацію — процес розширення господарської діяльності за межі окремих національних економік у вигляді багатобічних коопераційних контактів з метою збільшення продуктивності та підвищення ефективності виробництва. Ключовою рисою такої транснаціоналізації ринкової діяльності є усунення перешкод рухові товарів і факторів виробництва з боку урядів, подальша активізація міжнародних організацій, які сприяють лібералізації руху товарів і факторів виробництва.

Разом із тим згадані процеси є багатовимірними за своєю природою, а їхні наслідки для окремих країн — надто неоднозначними. Очевидно, позитивні наслідки (можливість розвивати спеціалізоване виробництво, зниження витрат на утримання контрольно-адміністративних інституцій, передусім митниць та регламентуючих відомств) супроводжуються негативними явищами. Вони, з одного боку, є віддзеркаленням позитиву, а з іншого — пов'язані з негативними наслідками інтернаціоналізації.

У першому випадку йдеться про додаткові можливості збільшення маси ресурсів, які залучаються до процесів економічної обробки та застосування. Своєю чергою це зумовлює загострення ресурсово-екологічної проблеми, висуває додаткові вимоги до політики охорони природи, раціоналізації виробництва.

У другому випадку геоекономічні чинники можуть призвести до підвищення вразливості фінансових систем, небезпеки колапсу ряду галузей національного виробництва, що спричинить падіння рівня життя, соціально-політичні ускладнення, деградацію виробничих систем і відповідне погіршання умов ресурсоспоживання. Наприклад, згідно з деякими експертними оцінками, обсяги доларової маси, яка «кинулася» до США як до осередку фінансової стабільності та, на думку багатьох, провокатора кризових подій 1997—1998 pp. (а отже, і контролюючого події суб'єкта, який може почуватися у безпеці), обчислювалися цифрами з 13 знаків (!). Це означає не просто відплив капіталів із багатьох інших країн, а й інколи істотні ускладнення для донорів капіталів, виникнення значних дефіцитів обігових коштів. Це своєю чергою спричинює неможливість модернізації виробництва, а надто погіршання умов відтворення, а в тих випадках, коли проблеми, пов'язані з дефіцитом фінансування та інвестування, переходять критичну межу, навіть веде до технологічної консервації, деградації, унеможливлення доцільної екологічної політики, поширення несприятливих моделей ресурсоспоживання.

Отже, сучасні глобальні фінансові механізми функціонують як засіб грошового «визнання» головних ресурсових переваг — технологічно-інформаційних, а також закріплення, навіть посилення наявних конкурентних переваг. Із технічного погляду цьому сприяють диверсифікація фінансових закладів у світі, підвищення вразливості неметропольних фінансових систем.

Сучасний прогрес технологій, поширення інформаційних моделей в усіх сферах соціального буття в масштабах світової економіки набувають специфічного вигляду та форм. їх можна описати в термінах політико-стратегічного протистояння — як намагання посилити/послабити позиції певних країн, забезпечити певні умови перерозподілу світового продукту. Інший важливий аспект, який випливає з цього, пов'язаний із проблематикою гуманітарного плану. Адже апетити «сильних світу цього» не задовольняються на підході до порогу суцільного зубожіння цілих країн та регіонів світу, з яких прискореними темпами до них пливуть фінансові й трудові ресурси.

Отже, інформаційні технології докорінно змінюють глобальне конкурентне середовище, радикально впливають на процеси розміщення економічних ресурсів та на їх перерозподіл. Більше того, спостереження взаємозв'язку між основними параметрами технологічного розвитку окремих країн, а також із характером їхньої участі в системі міжнародного поділу праці, у глобальній конкурентній боротьбі, у фактичному розподілі світового сукупного продукту дає змогу констатувати навіть такий принциповий момент. Із функціонального погляду, а також відповідно до інтересів найбільш впливових агентів сучасної світової економіки технологічні переваги постають дієвим інструментом формування механізму диспропорційного розвитку. Що мається на увазі? Або: яким чином функціонують інформаційні засоби конкурентної боротьби?

На ті сектори економіки, розвиток яких характеризується інноваційністю, а також на ті економіки, в яких інноваційні сектори домінують, поширюється дія механізмів концентрації фінансово-інвестиційних ресурсів, навіть випереджального нагромадження доданої вартості. Ці механізми реалізуються в різнопланових процесах інноваційної, комерційно-господарської діяльності, національного, регіонального, а також міждержавного регулювання як результат упровадження політичних, геополітичних проектів. Реальними формами та засобами означеного фінансового перерозподілу є:

• залучення капіталів до інвестиційно привабливих інноваційних проектів, пов'язаних з інноваційними та технологічно авангардними проектами внаслідок прибутковості та комерційної вигідності останніх узагалі;

• нееквівалентний обмін, який можливий при здійсненні експортно-імпортних операцій; такий обмін властивий різним соціальним системам і навіть епохам, стадіям економічного розвитку, але за умов інформаційної доби та глобалізації він зумовлюється як об'єктивними, так і цілеспрямовано утвореними механізмами заниження цін на ресурсомісткі продукти та завищення цін на високо-технологічні товари;

• концентрація фінансових ресурсів довкола широкої соціальної сфери (освіта, підготовка кадрів, соціальне страхування, охорона здоров'я тощо), розвиток якої супроводжує функціонування та розширення інноваційних секторів економіки;

• додаткові заходи з обмеження доступу конкурентів до інформаційних масивів, що унеможливлює або позбавляє ефективності певні види комерційної діяльності;

• адміністративний перерозподіл владними органами держави, міждержавними структурами інформаційних та інших ресурсів, які сприяють залученню відповідної інформації; подібний перерозподіл реалізується як на рівні окремих країн, так і в масштабах геополітики.

Ураховуючи більшу комерційну ефективність інформаційно містких ресурсів, можна констатувати швидкий перелив фінансово-капітального потенціалу від традиційних матеріаломістких до інноваційно-інформаційних виробництв у розвинутих країнах та консервацію сировинних і напівфабрикатних, вузькоскладальних виробництв у країнах інформаційної периферії. Така ситуація постає як результат виникнення в останніх так званих факторних переваг. Ідеться про відомі з базової теорії факторні переваги, які лежать в основі відносних переваг при виробництві, у даному випадку, низькотехнологічної продукції. Але розуміння цих формальних, умовних переваг як переваг безумовних

• постає однією з найбільших небезпек для периферійних країн, оскільки дотримання логіки застарілих уже парадигм позбавляє шансів на ефективний розвиток, на здобуття сприятливого місця в системі міжнародного поділу праці. Більше того, гонитва за удаваними вигодами рутинної економіки в реальності виявиться причиною ще більшого технологічного, а отже й загального соціально-економічного відставання, подальшого зубожіння і навіть деградації.

Проведення політики оптимізації ресурсокористування, яка грунтується на впровадженні інноваційних досягнень, пов'язане з підвищенням ефективності господарської системи, ринкового середовища. Причому практика показує, що найбільших успіхів досягали ті країни, котрі органічно поєднували наявний фундамент господарських відносин, ринкові механізми та цілеспрямовані заходи, що передбачали додаткові «правила гри», стимулювали до більш продуктивної діяльності, формували сприятливий для національної економіки зовнішній простір, вигідний міжнародний економічний режим.

Але при цьому важливим завданням урядових структур є запобігання проникненню на територію країни товарів неякісних, таких, що не відповідають технічним, екологічним, медичним вимогам. Це особливо актуально для трансформаційних економік, ринок яких руйнується, а споживачі страждають через недостатність ужитих заходів щодо сертифікації імпорту та контролю за якістю продукції, що ввозиться.

З метою фінансової стабілізації всередині країни повноцінно «ринковий» уряд може вдатися до примусу експортерів продавати валюту (всю валютну виручку або її частину), яку вони заробляють на зовнішніх ринках. Подібні заходи на різних історичних етапах уживалися різними за рівнями соціально-економічного розвитку та моделями регулювання країнами. На початкових етапах системного реформування економік вони є типовими для пострадянських, посткомуністичних держав, таких як Україна, Росія та ін. Але й деякі провідні ринкові країни при виникненні валютно-фінансових диспропорцій або в разі загрози можливих ускладнень запроваджували жорсткі обмеження режиму валютно-фінансового обігу.

Фактично йдеться про однопорядковість інституційних завдань, але самі ці завдання мають відповідати потребам часу свого розв'язання. Повоєнна відбудова Німеччини, постсоціалістичний ренесанс Китаю — все це завдання створення ефективної ринково-конкурентної моделі, що було та є вповні стандартною метою для свого часу... Епоха ж сучасна потребує формування не просто «кращої» моделі ресурсокористування, а забезпечення якості стабільного та безпечного розвитку й оптимальних, екологічно виважених механізмів перероблення, застосування природних ресурсів.