Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)
25. Економічна політика перехідних суспільств
Теоретичні основи
Економічна політика перехідних суспільств базується, з одного боку, на загальних принципах, а з іншого — на врахуванні цілої низки специфічних особливостей, що притаманні господарствам трансформаційного типу. її суть полягає у визначенні цілей, засобів та механізмів системних перетворень у колишніх соціалістичних країнах. Економічна політика, спрямована на такі фундаментальні зміни, дістала назву політики реформ. Крім того, розрізняють якісну політику, що супроводжується структурними перетвореннями, і кількісну, зумовлену лише динамікою вартісних змінних.
Визначальною особливістю політики реформ є необхідність одночасного узгодженого здійснення системної трансформації та вирішення поточних соціально-економічних питань (економічне зростання, соціальні проблеми, збереження довкілля тощо). За такої ситуації дуже часто спостерігається дисбаланс між цілями економічної політики та реальними засобами й механізмами їх реалізації. До того ж у перехідних суспільствах виникає і гостро дискутується проблема адекватного формулювання самих цілей економічної політики, що пов'язане з певними політико-економічними пріоритетами, а зрештою — з вибором тієї чи іншої моделі соціально-економічного устрою.
У загальнотеоретичному плані цілі економічної політики поділяються на дві категорії: стратегічні (самостійні) та інструментальні.
Стратегічні цілі являють собою інтегральні суспільні цінності, що об'єктивно існують у суспільстві, і урядові інституції намагаються їх реалізувати засобами економічної політики. Це можуть бути максимізація суспільного багатства, підвищення економічної ефективності виробничих ресурсів, забезпечення соціальної справедливості та ін.
Інструментальні цілі не мають самодостатнього характеру і підпорядковуються, як правило, досягненню самостійних цілей. Дана категорія цілей спрямована насамперед на отримання різноманітних ресурсів (політичних, фінансових, інтелектуальних, організаційних тощо)
задля досягнення стратегічних цілей. Інструментальні цілі, таким чином, є водночас обмеженнями, які звужують коло самостійних цілей та спонукають до пошуку альтернативних варіантів економічної політики. Важливим принципом є пошук компромісу між окремими цілями.
Цілі економічної політики можуть бути кінцевими та проміжними. Кінцеві цілі означають отримання довершених результатів чи досягнення кінцевих станів, на які спрямована економічна політика. Проміжні цілі грунтуються на побудові чи визначенні засобів досягнення кінцевих результатів. Загалом чітке ранжирування цілей у трансформаційній економіці, коли безпосередньо здійснюється політика реформ, є досить складним завданням.
Кінцевою, основоположною метою виступає досягнення якісно нового стану економіки з огляду її внутрішнього змісту (власність, матеріально-технічна база, галузева й територіальна структура, система управління на макро- та мікрорівні тощо). Водночас важливе значення мають забезпечення економічного зростання, вирішення соціальних питань, розбудова системи ринкових інституцій, охорона довкілля. Інструментальними, чи проміжними, цілями виступають приватизація власності, лібералізація економічних процесів, запровадження власної грошової одиниці, фінансова стабілізація, макроекономічна рівновага.
Подібний чи близький набір рекомендацій пропонувався постсоціалістичним країнам міжнародними фінансовими організаціями під умовною назвою вашінгтонського консенсусу. Малося на увазі, що така сукупність економічних заходів та їхня певна логічна послідовність узгоджені між такими вашінгтонськими установами, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Всеамериканський банк розвитку, Міністерство фінансів США та Американська агенція міжнародного розвитку (USAID).
Пріоритетним завданням перехідних суспільств є вибір оптимальної стратегії ринкових реформ. Загальні принципи і форми їх реалізації мають ураховувати особливості кожної країни, що зумовлюються історичними, культурними, географічними та багатьма іншими чинниками. Однак за всіх відмінностей колишні соціалістичні країни на старті ринкових перетворень мали багато спільного: низьку ефективність виробництва, глибокі диспропорції у структурі економіки, ресурсовий дефіцит, високу інфляцію, значну зовнішню заборгованість та ін. Тому й завдання, що постали перед постсоціалістичними країнами, мали багато спільного, а отже вимагали адекватних заходів економічної політики, які об'єднуються у три головні блоки: інституційні перетворення, макроекономічна стабілізація та мікроекономічна лібералізація.
Інституційні перетворення є головним чинником системної трансформації, її базу складають формування підприємництва, конкурентного середовища, здійснення структурних реформ в економіці. Це передбачає зміни відносин власності, проведення приватизації та аграрної реформи, формування ринків праці й капіталів, розвиток антимонопольного законодавства та фінансової інфраструктури, створення податкової служби, судової та правоохоронної системи.
Структурні зрушення спрямовуються на пристосування національних економік до нових умов внутрішнього та зовнішнього ринків. Більшості країн із перехідною економікою необхідно було здійснити конверсію військової промисловості, запровадити політику ресурсозбереження, підсилити експортний потенціал та конкурентоспроможність виробництва.
Особливість інституційних змін полягає в тому, що кожен процес має свою траєкторію руху в просторі й часі, певні оптимальні темпи, які вимірюються мінімальним часом, що має минути від започаткування заходу до отримання очікуваного результату.
Макроекономічна (фінансова) стабілізація залишається предметом гострих дискусій серед фахівців. Одні вважають, що вона має завершувати перший етап трансформаційного процесу, інші переконані в тому, що макроекономічна стабілізація є передумовою, визначальною, первинною фазою ринкової трансформації. Практика ринкових перетворень свідчить, що макроекономічна стабілізація становить одне з першочергових завдань трансформаційного процесу. Це пов'язане, з одного боку, з тим, що на попередніх етапах у колишніх соціалістичних країнах сформувалися глибокі макроекономічні диспропорції. З іншого боку, макроекономічна нестабільність посилювалася внаслідок розпаду народногосподарського комплексу СРСР та розриву зв'язків між країнами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ).
Політика макроекономічної стабілізації в перехідних суспільствах реалізується шляхом використання фіскальних та грошових інструментів, управління обмінним курсом, контролю за заробітною платою тощо.
Важливими завданнями макроекономічної стабілізації є вгамування інфляції, скорочення бюджетного дефіциту, стабілізація обмінного курсу національних грошей, подолання платіжної кризи.
Домінанта мікроекономічної лібералізації полягає у забезпеченні вільного руху всіх видів ресурсів, у ліквідації правових та бюрократичних обмежень господарської діяльності, розширенні коридору економічної свободи. Програма лібералізації створює необхідний вододіл між командно-адміністративною і ринковою економікою. На цій основі формується нова система ціноутворення, стимулюються позитивні структурні зміни в економіці.
Моделі ринкової трансформації
Вступивши на шлях реформ, деякі постсоціалістичні країни вибрали модель шокової терапії, інші пішли курсом поступових; соціально-економічних перетворень, що дістали назву градуалізму (від англ. gradual — поступовий, послідовний).
Шокова терапія орієнтується на здійснення радикальних реформ у стислі строки, що вимагає, як правило, наявності відповідного соціального консенсусу в суспільстві, тобто згоди його основних верств на проведення непопулярних і болючих заходів. Ключовими елементами шокової терапії є лібералізація економіки та макроекономічна стабілізація з подальшим забезпеченням відповідних інституційних змін.
Градуалізм віддає перевагу створенню інституційних передумов ринкової економіки з одночасним поступовим формуванням її глибинних, сутнісних основ (приватна власність, вільне ціноутворення, конкуренція тощо).
Програма шокової терапії концентрує увагу на фінансовій стабілізації та зміні форм власності (приватизації), а також на істотному розширенні прав економічних агентів шляхом лібералізації господарських взаємовідносин. Крім того, дана модель зосереджується на заходах швидкого формування ринкового середовища: лібералізації цін, комерціалізації торгівлі, розвиткові дрібного підприємництва, лібералізації валютного ринку. Стабілізаційні програми при цьому мають досить жорсткий характер. Залежно від головних стабілізаторів, чи «якорів», розрізняють ортодоксальний та гетеродоксальний варіанти макроекономічної стабілізації. Перший спирається на жорсткі обмеження у бюджетній та грошово-кредитній політиці. За монетарної стабілізації номінальним «якорем» слугують обсяги грошової маси, а за стабілізації на основі обмінного курсу ним стає фіксований валютний курс національної грошової одиниці.
Гетеродоксальна стабілізація широко застосовувалась у країнах Латинської Америки, її особливість полягає у доповненні ортодоксального варіанту фіксацією (заморожуванням) зарплати й цін та укладанням «пакту стабільності» між урядом, працедавцями та профспілками. З-поміж колишніх соціалістичних країн найповніше даний варіант реалізували Польща, Румунія, Словенія, Чехія, Естонія. На пострадянському просторі використовуються переважно монетарні стабілізатори, які в багатьох випадках не вписуються у класичні трансформаційні моделі (платіжна криза, заборгованості з виплати зарплат, пенсій та ін.).
Трансформаційні процеси, що віддзеркалюють політику ринкових реформ, можна схарактеризувати чотирма групами показників (індикаторів):
• індикатори трансформації підприємств, які відображають велику й малу приватизацію, реструктуризацію підприємств, а також питому вагу приватного сектора у валовому внутрішньому продукті;
• індикатори трансформації ринків і торгівлі з такими елементами: масштаб лібералізації цін, обсяг лібералізації торгівлі, конвертованість валюти та інтенсивність конкурентної політики;
• індикатори трансформації грошово-кредитної системи з елементами: рівень банківської реформи й лібералізації процентової політики, а також рівень розвитку ринку цінних паперів;
• індикатори трансформації правової системи, в тому числі масштаби та ефективність правового регулювання інвестиційної діяльності.
Дані таблиці 25.1 свідчать, що процеси ринкової трансформації відбуваються в усіх колишніх соціалістичних країнах.
Більш високі темпи ринкових перетворень характерні для країн Центральної Європи та Балтії, які від травня 2004 р. стали членами Європейського Союзу. У Білорусі, в окремих балканських та централь-ноазійских державах ці процеси з різних причин здійснюються значно повільніше. Україна за даними показниками займає проміжні позиції між лідерами та аутсайдерами.
Завершення перехідного періоду зумовлюється багатьма чинниками економічного, політичного, соціально-культурного характеру, які залежать від внутрішніх і зовнішніх умов розвитку певної групи держав.
Крім наведених, важливу роль у характеристиці процесів ринкового реформування відіграють і такі показники, як рівень інфляції, ефективність функціонування державних установ, розвиток ринкових інституцій та підприємницького потенціалу.
Слід ураховувати і «спадщину» колишніх соціалістичних країн у вигляді застарілих виробничих фондів, великої питомої ваги ВПК у структурі виробництва, екологічних проблем. Нарешті, не можна абстрагуватися від політичних факторів, політичної ситуації в країні, яка може справляти визначальний вплив на процеси ринкової трансформації.
Головними недоліками трансформаційних програм країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР були:
• по-перше, орієнтація на індустріальні, а то й доіндустріальні, моделі економічного розвитку, тоді як сучасне господарство базується головним чином на інноваційних, технологічних, інтелектуальних ресурсах;
• по-друге, всупереч загальносвітовим тенденціям останнього часу недооцінювалася роль держави в економічних перетвореннях перехідного періоду;
• по-третє, не враховувався вплив зростаючої глобалізації економічних процесів на внутрішній соціально-економічний розвиток, а особливо дія світових фінансових турбуленцій на макроекономічне становище перехідних суспільств;
• по-четверте, абсолютно неадекватним виявився соціальний зміст ринкових реформ, і насамперед трансформація таких сфер, як освіта, охорона здоров'я, пенсійне забезпечення, інші види соціальної підтримки. Невдачі на шляху реалізації стратегічних цілей, таких як економічне зростання, структурні перетворення, та надто висока соціальна ціна реформ загострюють суспільно-політичну ситуацію у пост-соціалістичних країнах, вимагають пошуку нових підходів до поглиблення трансформаційних процесів. У світовій літературі такі підходи дістали назву поствашінгтонського консенсусу (рис. 25.1), суть якого зводиться до пріоритетного розвитку соціальної сфери, задоволення першочергових потреб широких верств населення. Крім того, передбачається значне зміцнення фінансово-економічної бази ринкових перетворень за рахунок упорядкування бюджетного процесу, розширення бази місцевих фінансів та фінансів підприємств. У це річище спрямовуються і приватизаційні процеси. Важливим аспектом є створення прозорої сучасної інституційної структури на основі функціонування сукупності ринків усіх видів ресурсів і послуг, законодавства, що встановлює чіткі правила гри для суб'єктів підприємництва, антимонопольного регулювання і формування конкурентного середовища, розвитку належної банківської системи та фондового ринку. Нарешті, інвестування в людський капітал, охорона довкілля, участь громадян у процесі прийняття рішень покликані розширити соціальну базу ринкових реформ, піднести їхню атрактивність та соціально-економічну ефективність усього процесу системної трансформації суспільства.
У багатьох постсоціалістичних країнах ринкові реформи продемонстрували позитивні результати. Для таких же держав, як Україна, що змушені одночасно вирішувати комплекс проблем державотворення, ринкові реформи мають бути доповнені програмою всеосяжної модернізації всіх сфер суспільного життя й економіки зокрема. Це зумовлено тим, що Україна, входячи протягом тривалого часу територіально до складу інших держав, не здійснила повною мірою процесу модернізації, що відбувався в Європі в останні століття. Процес самоідентифікації України як незалежної суверенної держави в політичній, економічній, культурологічній, світоглядній сферах доводиться здійснювати в сучасних значно складніших умовах. Стосовно ж економічної модернізації, то вона має розгортатися на такому головному напрямі, як цілковитий демонтаж застарілих соціально-економічних відносин, що грунтувалися на монопольному, неподільному пануванні державної форми власності на умови й засоби виробництва. На цій основі формується змішана економіка, яка дає змогу органічно поєднувати інтереси держави, регіонів, підприємств та домашніх господарств (населення). Основною ознакою такої економіки є соціальна спрямованість, забезпечення твердих соціальних гарантій. Щодо матеріальних активів, то економічна модернізація передбачає повне оновлення наявного технічного базису, впровадження високих технологій, системи корпоративного управління, маркетингу.
Ефективне функціонування сучасної економіки можливе лише за умови створення адекватної інфраструктури, конкурентного середовища, відповідних інституційних форм, законодавчого забезпечення економічної модернізації. Насамперед ідеться про формування адаптованих до умов економічної модернізації податкової, фінансової, банківської систем, адміністративно-правових структур на всіх рівнях державного та економічного управління.
Економічна модернізація вимагає, звичайно, відповідної якості людського капіталу — стосовно як його професійно-кваліфікаційного рівня, так і економічної свідомості, господарської ментальності, які б засвідчили здатність homo oeconomicus опанувати модернізаційні процеси.
Нарешті, слід ураховувати, що модернізація відбувається в конкретній країні й має повною мірою втілювати національні, історичні традиції та навички народу, його культуру і побут, самобутність і неповторність, які, органічно вписавшись у модернізаційні процеси, спроможні підвищити їхню динаміку та внутрішній потенціал.
Градуалістська стратегія ринкових реформ спрямована на їх поетапну реалізацію протягом тривалого Періоду. Вона не передбачає разової лібералізації цін та швидкої приватизації власності. Прикладом успішного застосування стратегії градуалізму вважається Китай, який здійснює поступові ринкові перетворення починаючи від 1978 р. При цьому зберігаються стабільно високі темпи економічного зростання та макроекономічна й соціальна рівновага.
Китайські реформи пройшли чотири етапи. Перший охоплює період від 1978 до 1984 р. На даному етапі головна увага приділялась аграрній реформі, яка проводилася шляхом поступової ліквідації народних комун і запровадження сімейного підряду. Ця система зберігала колективний характер власності на землю, але надавала селянам можливість індивідуально обробляти свою частину (система сільської відповідальності) і залишати собі весь дохід після сплати встановлених угодою відрахувань. Це істотно підвищило матеріальну заінтересованість селян у збільшенні виробництва. Водночас були переглянуті у бік підвищення заготівельні ціни на головні сільськогосподарські культури. Отже, першою складовою реформ стали перетворення в аграрній сфері.
Друга складова реформ полягала у пом'якшенні обмежень на діяльність недержавних промислових підприємств та в запровадженні приватного сектора в окремих сферах економічної діяльності. Розпочалося роздержавлення системи матеріально-технічного забезпечення та роздрібної торгівлі.
Третя складова охоплювала зовнішньоекономічну сферу, передбачала відкритість економіки, створення спільних підприємств, вільних економічних зон, залучення іноземних інвестицій та технологій шляхом лібералізації податкового й валютного законодавства.
На другому етапі (1984—1988 pp.) аграрні перетворення поглиблювалися, система примусової закупівлі сільськогосподарської продукції була ліквідована і замінена на договірну, відповідно до якої визначений угодою обсяг продукції реалізовувався за встановленою державою ціною, а залишки можна було продати на ринку за вільними цінами. Реформування міжбюджетних відносин дало змогу місцевим органам влади концентрувати податкові надходження і прискорити розвиток місцевої промисловості. Розпочалися реформи державних підприємств на основі впровадження системи сучасного корпоративного управління, введення міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Здійснювалось акціонування державних підприємств, вони надавалися в довгострокову оренду, їхні акції стали продаватися на внутрішньому та міжнародному фондовому ринках. Зростала роль банківської системи у фінансуванні державних підприємств.
На третьому етапі (1988—1991 pp.) почали проявлятися деякі негативні процеси, пов'язані з макроекономічною незбалансованістю, різким зростанням інфляції, що свідчило про «перегрів» економіки і необхідність здійснення корекції реформи. В цей період проводилася більш жорстка фінансова і грошово-кредитна політика, було скорочено виробничий та споживчий попит, зупинено процес лібералізації цін.
Усе це засвідчило, що потенціал першої хвилі реформ в основному вичерпано і необхідно приймати більш радикальні рішення, які й поклали початок новому, четвертому етапу ринкової трансформації. Від 1992 р. практично повністю лібералізовано торгівлю сільськогосподарською продукцією, сировиною та напівфабрикатами. Відбулося злиття ринкових і планових цін. Суб'єктами ринку стали поряд із дрібними великі й середні державні підприємства. Державні банки були трансформовані в комерційні банківські установи. Розпочато реформи житлово-комунального господарства та охорони здоров'я. Поглиблювалася політика відкритості.
Узагальнюючи досвід китайських економічних реформ, виділяють такі їхні головні риси:
• двоколійна, чи дуальна, система, що передбачає існування планового та ринкового регулювання і двох видів цін на аналогічну продукцію;
• концентрація економічного зростання в секторах, що регулюються ринком, та поступове скорочення сфери планового регулювання;
• ослаблення монопольних функцій держави у промисловості, створення умов для відносно вільного доступу на ринок нових фірм (як приватних, так і колективних), а також іноземних компаній з метою формування дієвого конкурентного середовища в країні;
• поетапна лібералізація цін: перехід у середині 80-х років до ринкових цін на понадпланову продукцію державних промислових підприємств і поступове звільнення від державного контролю цін на споживчі товари;
• поглиблення реформ управління на державних підприємствах, поступовий перехід в оцінці їхньої діяльності від показників виконання державного плану до показників отриманого прибутку;
• надання можливостей окремим секторам економіки та окремим економічним регіонам вести господарську діяльність поза межами централізованого планування, створення відносно відокремлених господарських територій та вільних економічним зон зі спеціальним статусом;
• використання у процесі реформ адміністративних важелів регулювання для ліквідації найгостріших економічних диспропорцій та виконання завдань макроекономічної стабілізації на початкових етапах перетворень;
• циклічні коливання між різними методами економічної політики у процесі здійснення реформ: уряд періодично вдавався до експансіоністської макроекономічної політики та жорсткої політики стримування;
• досягнення високого рівня заощаджень та інвестицій шляхом підвищення особистих доходів за умов скорочення нагромаджень у громадському секторі.
Таким чином, ринкові реформи в перехідних суспільствах є відповіддю на об'єктивні виклики й потреби внутрішнього та зовнішнього розвитку. За умов їх успішного проведення велика група країн зможе повніше залучитися до сучасних цивілізаційних процесів, стати органічною складовою світової економіки.
Економічна політика перехідних суспільств базується, з одного боку, на загальних принципах, а з іншого — на врахуванні цілої низки специфічних особливостей, що притаманні господарствам трансформаційного типу. її суть полягає у визначенні цілей, засобів та механізмів системних перетворень у колишніх соціалістичних країнах. Економічна політика, спрямована на такі фундаментальні зміни, дістала назву політики реформ. Крім того, розрізняють якісну політику, що супроводжується структурними перетвореннями, і кількісну, зумовлену лише динамікою вартісних змінних.
Визначальною особливістю політики реформ є необхідність одночасного узгодженого здійснення системної трансформації та вирішення поточних соціально-економічних питань (економічне зростання, соціальні проблеми, збереження довкілля тощо). За такої ситуації дуже часто спостерігається дисбаланс між цілями економічної політики та реальними засобами й механізмами їх реалізації. До того ж у перехідних суспільствах виникає і гостро дискутується проблема адекватного формулювання самих цілей економічної політики, що пов'язане з певними політико-економічними пріоритетами, а зрештою — з вибором тієї чи іншої моделі соціально-економічного устрою.
У загальнотеоретичному плані цілі економічної політики поділяються на дві категорії: стратегічні (самостійні) та інструментальні.
Стратегічні цілі являють собою інтегральні суспільні цінності, що об'єктивно існують у суспільстві, і урядові інституції намагаються їх реалізувати засобами економічної політики. Це можуть бути максимізація суспільного багатства, підвищення економічної ефективності виробничих ресурсів, забезпечення соціальної справедливості та ін.
Інструментальні цілі не мають самодостатнього характеру і підпорядковуються, як правило, досягненню самостійних цілей. Дана категорія цілей спрямована насамперед на отримання різноманітних ресурсів (політичних, фінансових, інтелектуальних, організаційних тощо)
задля досягнення стратегічних цілей. Інструментальні цілі, таким чином, є водночас обмеженнями, які звужують коло самостійних цілей та спонукають до пошуку альтернативних варіантів економічної політики. Важливим принципом є пошук компромісу між окремими цілями.
Цілі економічної політики можуть бути кінцевими та проміжними. Кінцеві цілі означають отримання довершених результатів чи досягнення кінцевих станів, на які спрямована економічна політика. Проміжні цілі грунтуються на побудові чи визначенні засобів досягнення кінцевих результатів. Загалом чітке ранжирування цілей у трансформаційній економіці, коли безпосередньо здійснюється політика реформ, є досить складним завданням.
Кінцевою, основоположною метою виступає досягнення якісно нового стану економіки з огляду її внутрішнього змісту (власність, матеріально-технічна база, галузева й територіальна структура, система управління на макро- та мікрорівні тощо). Водночас важливе значення мають забезпечення економічного зростання, вирішення соціальних питань, розбудова системи ринкових інституцій, охорона довкілля. Інструментальними, чи проміжними, цілями виступають приватизація власності, лібералізація економічних процесів, запровадження власної грошової одиниці, фінансова стабілізація, макроекономічна рівновага.
Пріоритетним завданням перехідних суспільств є вибір оптимальної стратегії ринкових реформ. Загальні принципи і форми їх реалізації мають ураховувати особливості кожної країни, що зумовлюються історичними, культурними, географічними та багатьма іншими чинниками. Однак за всіх відмінностей колишні соціалістичні країни на старті ринкових перетворень мали багато спільного: низьку ефективність виробництва, глибокі диспропорції у структурі економіки, ресурсовий дефіцит, високу інфляцію, значну зовнішню заборгованість та ін. Тому й завдання, що постали перед постсоціалістичними країнами, мали багато спільного, а отже вимагали адекватних заходів економічної політики, які об'єднуються у три головні блоки: інституційні перетворення, макроекономічна стабілізація та мікроекономічна лібералізація.
Інституційні перетворення є головним чинником системної трансформації, її базу складають формування підприємництва, конкурентного середовища, здійснення структурних реформ в економіці. Це передбачає зміни відносин власності, проведення приватизації та аграрної реформи, формування ринків праці й капіталів, розвиток антимонопольного законодавства та фінансової інфраструктури, створення податкової служби, судової та правоохоронної системи.
Структурні зрушення спрямовуються на пристосування національних економік до нових умов внутрішнього та зовнішнього ринків. Більшості країн із перехідною економікою необхідно було здійснити конверсію військової промисловості, запровадити політику ресурсозбереження, підсилити експортний потенціал та конкурентоспроможність виробництва.
Особливість інституційних змін полягає в тому, що кожен процес має свою траєкторію руху в просторі й часі, певні оптимальні темпи, які вимірюються мінімальним часом, що має минути від започаткування заходу до отримання очікуваного результату.
Макроекономічна (фінансова) стабілізація залишається предметом гострих дискусій серед фахівців. Одні вважають, що вона має завершувати перший етап трансформаційного процесу, інші переконані в тому, що макроекономічна стабілізація є передумовою, визначальною, первинною фазою ринкової трансформації. Практика ринкових перетворень свідчить, що макроекономічна стабілізація становить одне з першочергових завдань трансформаційного процесу. Це пов'язане, з одного боку, з тим, що на попередніх етапах у колишніх соціалістичних країнах сформувалися глибокі макроекономічні диспропорції. З іншого боку, макроекономічна нестабільність посилювалася внаслідок розпаду народногосподарського комплексу СРСР та розриву зв'язків між країнами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ).
Політика макроекономічної стабілізації в перехідних суспільствах реалізується шляхом використання фіскальних та грошових інструментів, управління обмінним курсом, контролю за заробітною платою тощо.
Важливими завданнями макроекономічної стабілізації є вгамування інфляції, скорочення бюджетного дефіциту, стабілізація обмінного курсу національних грошей, подолання платіжної кризи.
Домінанта мікроекономічної лібералізації полягає у забезпеченні вільного руху всіх видів ресурсів, у ліквідації правових та бюрократичних обмежень господарської діяльності, розширенні коридору економічної свободи. Програма лібералізації створює необхідний вододіл між командно-адміністративною і ринковою економікою. На цій основі формується нова система ціноутворення, стимулюються позитивні структурні зміни в економіці.
Моделі ринкової трансформації
Вступивши на шлях реформ, деякі постсоціалістичні країни вибрали модель шокової терапії, інші пішли курсом поступових; соціально-економічних перетворень, що дістали назву градуалізму (від англ. gradual — поступовий, послідовний).
Шокова терапія орієнтується на здійснення радикальних реформ у стислі строки, що вимагає, як правило, наявності відповідного соціального консенсусу в суспільстві, тобто згоди його основних верств на проведення непопулярних і болючих заходів. Ключовими елементами шокової терапії є лібералізація економіки та макроекономічна стабілізація з подальшим забезпеченням відповідних інституційних змін.
Градуалізм віддає перевагу створенню інституційних передумов ринкової економіки з одночасним поступовим формуванням її глибинних, сутнісних основ (приватна власність, вільне ціноутворення, конкуренція тощо).
Програма шокової терапії концентрує увагу на фінансовій стабілізації та зміні форм власності (приватизації), а також на істотному розширенні прав економічних агентів шляхом лібералізації господарських взаємовідносин. Крім того, дана модель зосереджується на заходах швидкого формування ринкового середовища: лібералізації цін, комерціалізації торгівлі, розвиткові дрібного підприємництва, лібералізації валютного ринку. Стабілізаційні програми при цьому мають досить жорсткий характер. Залежно від головних стабілізаторів, чи «якорів», розрізняють ортодоксальний та гетеродоксальний варіанти макроекономічної стабілізації. Перший спирається на жорсткі обмеження у бюджетній та грошово-кредитній політиці. За монетарної стабілізації номінальним «якорем» слугують обсяги грошової маси, а за стабілізації на основі обмінного курсу ним стає фіксований валютний курс національної грошової одиниці.
Гетеродоксальна стабілізація широко застосовувалась у країнах Латинської Америки, її особливість полягає у доповненні ортодоксального варіанту фіксацією (заморожуванням) зарплати й цін та укладанням «пакту стабільності» між урядом, працедавцями та профспілками. З-поміж колишніх соціалістичних країн найповніше даний варіант реалізували Польща, Румунія, Словенія, Чехія, Естонія. На пострадянському просторі використовуються переважно монетарні стабілізатори, які в багатьох випадках не вписуються у класичні трансформаційні моделі (платіжна криза, заборгованості з виплати зарплат, пенсій та ін.).
• індикатори трансформації підприємств, які відображають велику й малу приватизацію, реструктуризацію підприємств, а також питому вагу приватного сектора у валовому внутрішньому продукті;
• індикатори трансформації ринків і торгівлі з такими елементами: масштаб лібералізації цін, обсяг лібералізації торгівлі, конвертованість валюти та інтенсивність конкурентної політики;
• індикатори трансформації грошово-кредитної системи з елементами: рівень банківської реформи й лібералізації процентової політики, а також рівень розвитку ринку цінних паперів;
• індикатори трансформації правової системи, в тому числі масштаби та ефективність правового регулювання інвестиційної діяльності.
Дані таблиці 25.1 свідчать, що процеси ринкової трансформації відбуваються в усіх колишніх соціалістичних країнах.
Більш високі темпи ринкових перетворень характерні для країн Центральної Європи та Балтії, які від травня 2004 р. стали членами Європейського Союзу. У Білорусі, в окремих балканських та централь-ноазійских державах ці процеси з різних причин здійснюються значно повільніше. Україна за даними показниками займає проміжні позиції між лідерами та аутсайдерами.
Завершення перехідного періоду зумовлюється багатьма чинниками економічного, політичного, соціально-культурного характеру, які залежать від внутрішніх і зовнішніх умов розвитку певної групи держав.
Крім наведених, важливу роль у характеристиці процесів ринкового реформування відіграють і такі показники, як рівень інфляції, ефективність функціонування державних установ, розвиток ринкових інституцій та підприємницького потенціалу.
Слід ураховувати і «спадщину» колишніх соціалістичних країн у вигляді застарілих виробничих фондів, великої питомої ваги ВПК у структурі виробництва, екологічних проблем. Нарешті, не можна абстрагуватися від політичних факторів, політичної ситуації в країні, яка може справляти визначальний вплив на процеси ринкової трансформації.
Головними недоліками трансформаційних програм країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР були:
• по-перше, орієнтація на індустріальні, а то й доіндустріальні, моделі економічного розвитку, тоді як сучасне господарство базується головним чином на інноваційних, технологічних, інтелектуальних ресурсах;
• по-друге, всупереч загальносвітовим тенденціям останнього часу недооцінювалася роль держави в економічних перетвореннях перехідного періоду;
• по-третє, не враховувався вплив зростаючої глобалізації економічних процесів на внутрішній соціально-економічний розвиток, а особливо дія світових фінансових турбуленцій на макроекономічне становище перехідних суспільств;
• по-четверте, абсолютно неадекватним виявився соціальний зміст ринкових реформ, і насамперед трансформація таких сфер, як освіта, охорона здоров'я, пенсійне забезпечення, інші види соціальної підтримки. Невдачі на шляху реалізації стратегічних цілей, таких як економічне зростання, структурні перетворення, та надто висока соціальна ціна реформ загострюють суспільно-політичну ситуацію у пост-соціалістичних країнах, вимагають пошуку нових підходів до поглиблення трансформаційних процесів. У світовій літературі такі підходи дістали назву поствашінгтонського консенсусу (рис. 25.1), суть якого зводиться до пріоритетного розвитку соціальної сфери, задоволення першочергових потреб широких верств населення. Крім того, передбачається значне зміцнення фінансово-економічної бази ринкових перетворень за рахунок упорядкування бюджетного процесу, розширення бази місцевих фінансів та фінансів підприємств. У це річище спрямовуються і приватизаційні процеси. Важливим аспектом є створення прозорої сучасної інституційної структури на основі функціонування сукупності ринків усіх видів ресурсів і послуг, законодавства, що встановлює чіткі правила гри для суб'єктів підприємництва, антимонопольного регулювання і формування конкурентного середовища, розвитку належної банківської системи та фондового ринку. Нарешті, інвестування в людський капітал, охорона довкілля, участь громадян у процесі прийняття рішень покликані розширити соціальну базу ринкових реформ, піднести їхню атрактивність та соціально-економічну ефективність усього процесу системної трансформації суспільства.
У багатьох постсоціалістичних країнах ринкові реформи продемонстрували позитивні результати. Для таких же держав, як Україна, що змушені одночасно вирішувати комплекс проблем державотворення, ринкові реформи мають бути доповнені програмою всеосяжної модернізації всіх сфер суспільного життя й економіки зокрема. Це зумовлено тим, що Україна, входячи протягом тривалого часу територіально до складу інших держав, не здійснила повною мірою процесу модернізації, що відбувався в Європі в останні століття. Процес самоідентифікації України як незалежної суверенної держави в політичній, економічній, культурологічній, світоглядній сферах доводиться здійснювати в сучасних значно складніших умовах. Стосовно ж економічної модернізації, то вона має розгортатися на такому головному напрямі, як цілковитий демонтаж застарілих соціально-економічних відносин, що грунтувалися на монопольному, неподільному пануванні державної форми власності на умови й засоби виробництва. На цій основі формується змішана економіка, яка дає змогу органічно поєднувати інтереси держави, регіонів, підприємств та домашніх господарств (населення). Основною ознакою такої економіки є соціальна спрямованість, забезпечення твердих соціальних гарантій. Щодо матеріальних активів, то економічна модернізація передбачає повне оновлення наявного технічного базису, впровадження високих технологій, системи корпоративного управління, маркетингу.
Ефективне функціонування сучасної економіки можливе лише за умови створення адекватної інфраструктури, конкурентного середовища, відповідних інституційних форм, законодавчого забезпечення економічної модернізації. Насамперед ідеться про формування адаптованих до умов економічної модернізації податкової, фінансової, банківської систем, адміністративно-правових структур на всіх рівнях державного та економічного управління.
Економічна модернізація вимагає, звичайно, відповідної якості людського капіталу — стосовно як його професійно-кваліфікаційного рівня, так і економічної свідомості, господарської ментальності, які б засвідчили здатність homo oeconomicus опанувати модернізаційні процеси.
Градуалістська стратегія ринкових реформ спрямована на їх поетапну реалізацію протягом тривалого Періоду. Вона не передбачає разової лібералізації цін та швидкої приватизації власності. Прикладом успішного застосування стратегії градуалізму вважається Китай, який здійснює поступові ринкові перетворення починаючи від 1978 р. При цьому зберігаються стабільно високі темпи економічного зростання та макроекономічна й соціальна рівновага.
Китайські реформи пройшли чотири етапи. Перший охоплює період від 1978 до 1984 р. На даному етапі головна увага приділялась аграрній реформі, яка проводилася шляхом поступової ліквідації народних комун і запровадження сімейного підряду. Ця система зберігала колективний характер власності на землю, але надавала селянам можливість індивідуально обробляти свою частину (система сільської відповідальності) і залишати собі весь дохід після сплати встановлених угодою відрахувань. Це істотно підвищило матеріальну заінтересованість селян у збільшенні виробництва. Водночас були переглянуті у бік підвищення заготівельні ціни на головні сільськогосподарські культури. Отже, першою складовою реформ стали перетворення в аграрній сфері.
Друга складова реформ полягала у пом'якшенні обмежень на діяльність недержавних промислових підприємств та в запровадженні приватного сектора в окремих сферах економічної діяльності. Розпочалося роздержавлення системи матеріально-технічного забезпечення та роздрібної торгівлі.
Третя складова охоплювала зовнішньоекономічну сферу, передбачала відкритість економіки, створення спільних підприємств, вільних економічних зон, залучення іноземних інвестицій та технологій шляхом лібералізації податкового й валютного законодавства.
На другому етапі (1984—1988 pp.) аграрні перетворення поглиблювалися, система примусової закупівлі сільськогосподарської продукції була ліквідована і замінена на договірну, відповідно до якої визначений угодою обсяг продукції реалізовувався за встановленою державою ціною, а залишки можна було продати на ринку за вільними цінами. Реформування міжбюджетних відносин дало змогу місцевим органам влади концентрувати податкові надходження і прискорити розвиток місцевої промисловості. Розпочалися реформи державних підприємств на основі впровадження системи сучасного корпоративного управління, введення міжнародних стандартів бухгалтерського обліку. Здійснювалось акціонування державних підприємств, вони надавалися в довгострокову оренду, їхні акції стали продаватися на внутрішньому та міжнародному фондовому ринках. Зростала роль банківської системи у фінансуванні державних підприємств.
На третьому етапі (1988—1991 pp.) почали проявлятися деякі негативні процеси, пов'язані з макроекономічною незбалансованістю, різким зростанням інфляції, що свідчило про «перегрів» економіки і необхідність здійснення корекції реформи. В цей період проводилася більш жорстка фінансова і грошово-кредитна політика, було скорочено виробничий та споживчий попит, зупинено процес лібералізації цін.
Усе це засвідчило, що потенціал першої хвилі реформ в основному вичерпано і необхідно приймати більш радикальні рішення, які й поклали початок новому, четвертому етапу ринкової трансформації. Від 1992 р. практично повністю лібералізовано торгівлю сільськогосподарською продукцією, сировиною та напівфабрикатами. Відбулося злиття ринкових і планових цін. Суб'єктами ринку стали поряд із дрібними великі й середні державні підприємства. Державні банки були трансформовані в комерційні банківські установи. Розпочато реформи житлово-комунального господарства та охорони здоров'я. Поглиблювалася політика відкритості.
Узагальнюючи досвід китайських економічних реформ, виділяють такі їхні головні риси:
• двоколійна, чи дуальна, система, що передбачає існування планового та ринкового регулювання і двох видів цін на аналогічну продукцію;
• концентрація економічного зростання в секторах, що регулюються ринком, та поступове скорочення сфери планового регулювання;
• ослаблення монопольних функцій держави у промисловості, створення умов для відносно вільного доступу на ринок нових фірм (як приватних, так і колективних), а також іноземних компаній з метою формування дієвого конкурентного середовища в країні;
• поетапна лібералізація цін: перехід у середині 80-х років до ринкових цін на понадпланову продукцію державних промислових підприємств і поступове звільнення від державного контролю цін на споживчі товари;
• поглиблення реформ управління на державних підприємствах, поступовий перехід в оцінці їхньої діяльності від показників виконання державного плану до показників отриманого прибутку;
• надання можливостей окремим секторам економіки та окремим економічним регіонам вести господарську діяльність поза межами централізованого планування, створення відносно відокремлених господарських територій та вільних економічним зон зі спеціальним статусом;
• використання у процесі реформ адміністративних важелів регулювання для ліквідації найгостріших економічних диспропорцій та виконання завдань макроекономічної стабілізації на початкових етапах перетворень;
• циклічні коливання між різними методами економічної політики у процесі здійснення реформ: уряд періодично вдавався до експансіоністської макроекономічної політики та жорсткої політики стримування;
• досягнення високого рівня заощаджень та інвестицій шляхом підвищення особистих доходів за умов скорочення нагромаджень у громадському секторі.
Таким чином, ринкові реформи в перехідних суспільствах є відповіддю на об'єктивні виклики й потреби внутрішнього та зовнішнього розвитку. За умов їх успішного проведення велика група країн зможе повніше залучитися до сучасних цивілізаційних процесів, стати органічною складовою світової економіки.
