Кучик Міжнародні економічні відносини

1.1.1. Історія формування СНД

Історія людства стала свідком загибелі всіх великих імперій. Зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу — одна з найважливіших подій другої половини XX століття. Під тиском внутрішніх і зовнішніх проблем розвалилася наддержава, яка майже 70 років суттєво впливала на перебіг міжнародних подій.

Розпад СРСР зумовили як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Попри формально закріплене Конституцією право союзних республік на державний суверенітет, Союз РСР фактично був унітарною державою, створеною як високоценралізована, тоталітарна й авторитарна системи, несумісна з засадами демократії.

Насильницьки запроваджуючи химерну ідею злиття всіх націй в одну і створення "радянської людини нового типу," — без національної свідомості, мови і культури, — КПРС заперечувала загальнолюдські демократичні цінності та принципи суспільного життя. Але ні єдиний економічний простір, ні прагнення партійної номенклатури створити спільноту без національних ознак не могли подолати розбіжностей між різними регіонами країни. Найбільше це проявилося за умов наростання кризи в економіці СРСР та ослаблення "керівної ролі" КПРС. Тоді дуже чітко вималювалися розходження між Україною, Балтією, Закавказзям, Середньою Азією та центральною частиною Росії. Ці розбіжності й стали основою для виокремлення, а згодом і відділення республік.

Унаслідок цього виникла низка внутрішніх і зовнішніх чинників, що прискорили розпад Радянського Союзу.

Серед внутрішніх слід назвати насамперед однопартійність, яка вже тільки своїм змістом заперечувала можливість існування альтернативних інституцій, поглядів, думок.

Серед економічних чинників надавалася перевага політичним, командним, а не ринковим методам управління народним господарством. Критичної межі досягли диспропорції економічного розвитку республік, регіонів, областей.



У соціальній сфері посилювався процес відчуження народу від влади та власності. Панівна ідеологія дедалі більше перетворювалась на догму, не відповідала вимогам часу, сучасній ситуації в світі.

Усе це в середині 80-х років XX ст. загострило "хронічну хворобу" радянського суспільства — застій.

На міжнародній арені загострювалася "холодна війна". Захід намагався економічно послабити СРСР. Розпаду ж цієї гігантської державної структури він відверто побоювався, бо під її уламками, внаслідок неминучого ядерного конфлікту, могла бути похована вся світова цивілізація. Тому, не припиняючи різноманітних підривних заходів, Захід в останні роки існування СРСР еволюціонував від доктрини хрестового походу проти комунізму до політики налагодження широкомасштабних дипломатичних переговорів щодо гострих міжнародних проблем.

Радянський Союз, перебуваючи в стані глибокого застою, все ж не коригував власної зовнішньої політики. Ахіллесовою п'ятою радянського суспільного ладу стала війна в Афганістані. Втрутившись у справи суверенної держави, розв'язавши на її території справжню бійню, СРСР був підданий широкому міжнародному осудові.

Війна в Афганістані, як і революційна боротьба в інших країнах світу, виявилась бездонною бочкою, радянська гегемонія в Східній Європі не давала дивідендів. Стратегія М. Горбачова полягала в тому, щоб, спершу ліквідувавши притаманну "холодній війні" атмосферу страху й ненависті, в якій процвітала стара система, перейти до складніших проблем внутрішнього реформування.

Нищівного удару економіці країни завдала скоординована Заходом широка кампанія з різкого скорочення надходжень у Радянський Союз твердої валюти від експорту сировини. Ще у січні 1981 року директор ЦРУ У. Кейсі в доповіді Президентові США Р. Рейгану повідомляв: "Це дуже серйозно. Ситуація гірша, ніж ми собі уявляли. Я хочу, щоб ви самі побачили, наскільки хвора їхня економіка і наскільки легкою мішенню вони можуть стати.

В економіці повний хаос. У Польщі повстання. Вони застрягли в Афганістані, Кубі, Анголі й В'єтнамі. Імперія для них самих стала тягарем. У нас є історичний шанс — ми можемо завдати їм серйозної шкоди" [16, с 143].

Ця програма й почала реалізовуватись влітку 1985 року, коли Саудівська Аравія різко збільшила видобуток нафти. Впродовж лічених тижнів він зріс із двох до шести, а невдовзі — до дев'яти мільйонів барелів щодня. Світові ціни на цей важливий енергоносій відразу ж стали демпінговими. Якщо раніше барель коштував 30 дол., то за п'ять місяців його ціна впала до 12 дол. Країни, що споживали нафту (ті ж США), отримали сотні мільйонів доларів прибутку. Для Радянського Союзу таке падіння цін на нафту та газ загрожувало неминучою катастрофою. Валютні запаси різко скоротилися. Дефіцитним став торговельний баланс експортних операцій СРСР. Щоб вирівняти ситуацію, довелося подвоїти обсяги продажу золота.

Радянський Союз тримав одне з перших місць щодо масштабів та асортименту світової торгівлі зброєю. її купували здебільшого багаті нафтодоларами країни Близького Сходу. В 70-ті роки обсяг продажу радянської зброї за кордоном зріс уп'ятеро й продовжував залишатися на високому рівні і пізніше. Коли ж ціни на енергоносії впали, надходження нафтодоларів до країн Близького Сходу різко скоротилося. Як наслідок, у 1986 році СРСР не дорахувався 2 млрд дол.

Сполучені Штати пішли ще на один безпрецедентний крок. Вони впродовж року на чверть штучно знизили курс долара. Девальвація допомогла вирівняти експорт США, але ж відповідно на чверть скорочувався зовнішньоторговельний обіг Радянського Союзу. Фінансове становище СРСР наблизилось до критичного рівня. Тепер не було за що купувати промислові та продовольчі товари, обладнання, базоване на передових технологіях. Довелося відмовитись від реалізації запланованих загальнодержавних проектів. За всю історію свого існування Радянський Союз вперше потрапив у залежність від закордонних позичок.

Суттєво підривала радянську економіку гонка озброєнь. Намагаючись постійно триматися у цій сфері на належному рівні СРСР виснажував свою й без того слабку, нестабільну господарську систему.

Крім того, з початку 80-х років Захід вів проти СРСР забезпечену солідними коштами широкомасштабну так звану психологічну війну, спрямовану на підтримання в країні атмосфери страху, невдоволення заходами влади.

Реформувати те, що не витримувало випробування часом, спробував після приходу до влади навесні 1985 року М. Горбачов. Проте, як це часто бувало в історії радянської держави, за справу взялися без глибокого вивчення стану речей, реальних, перспективних розробок шляхів подолання недоліків. Перебудова, гласність, нове політичне мислення — ці сповнені надії гасла не мали конкретного, а головне, чіткого програмного підґрунтя. Тому, замість покращення становища в багатьох сферах суспільного життя, воно лише погіршувалось. Радянську систему без радикального трансформування суспільно-політичного ладу реформувати не вдалося. В неї "не вписувались" цінності ринкових відносин, різні форми власності, відкритість зовнішньої політики.

Усередині країни щораз дієвіше заявляли про себе нові лідери та еліти неросійських республік. Проте політична ситуація в кожній з них складалася по-різному. Найрішучіше були налаштовані народи Балтії. Не з власної волі опинившись у складі СРСР, вони постійно нагадували про своє непереборне бажання вийти з нього. Литва стала лідером визвольного руху в Радянському Союзі.

До другої групи можна віднести Азербайджан, Грузію, Молдавію, де також досить широко розгорнувся масовий рух за повний суверенітет. Значною мірою його посилила поява танків на вулицях Баку та Тбілісі під час придушення досить мирних виступів і демонстрацій. Люди чітко усвідомили, що єдиною гарантією уникнути таких варварських методів з метою порятунку імперії є вихід з неї.

Своєрідна ситуація склалася в Україні. Політична еліта, прагнучи більше привілеїв та прав для себе, висловлювала глухе невдоволення всевладдям Кремля. Проте вона зовсім не думала про суверенітет. По-іншому була налаштована значна частина української інтелігенції. Відчувши ослаблення влади центру, вона де далі гучніше висловлювала протест проти політики партії в га лузі освіти, науки, культури, вживання рідної мови. Саме ці діячі створили опозиційний владі "Рух" і повели цілеспрямовану діяльність щодо здобуття суверенітету України.

Отже, до моменту розпаду в СРСР склалася специфічна ситуація Лише частина еліти та більшість корінного населення балтійських республік висловлювали відверте бажання стати незалежними. Інші народи поводилися стриманіше, хоча невдоволення накопиченими негараздами все частіше проривалося назовні.

У кожній республіці мешкала значна частина національних меншин. Особливо дратувала їхня присутність народи нечисельних за кількістю корінних мешканців республік. Саме етнічний момент міг стати і зрештою певною мірою став тією вибухівкою, закладеною під будову донедавна ще такого міцного СРСР.

Першим виник вірмено-азербайджанський конфлікт, що спалахнув через проблеми Нагірного Карабаху. Симптоматичним є те, що ця міжнаціональна сутичка була першою на території ще цілісного СРСР. Війна велася між двома союзними республіками, які входили до складу однієї держави. Непримиренність сторін, запеклість бойових дій пояснювалися й ослабленням регулюючого впливу центральних органів влади.

Запеклими та кривавими стали грузинсько-абхазький та грузинсько-осетинський конфлікти, збройне зіткнення між Північною Осетією та Інгушетією. Власна еліта свідомо нацьковувала людей на чужинців, яких звинувачували в усіх негараздах. Величезними зусиллями вдалося уникнути двох глобальних конфліктів, що могли спалахнути через російсько-український конфлікт за статус Криму та східноукраїнських земель. Не менш небезпечним міг стати й конфлікт у північних та східних районах Казахстану, де мешкають переважно росіяни.

Таким чином, зміни, що назрівали в СРСР, мали не просто локальне значення, а глобальний геополітичний характер і неминуче мусили вплинути на світовий устрій.

Приблизно з 1988 року центр утратив можливість впливати на економічні процеси. Дедалі більше лунало думок про необхідність реформування підґрунтя політичного життя країни. Розуміючи, що уникнути цього не вдасться, М. Горбачов сам на 3-му з'їзді народних депутатів у березні 1990 року вніс пропозицію скасувати статтю 6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС. На цьому з’їзді М. Горбачов був обраний Президентом країни.

Центральна влада втрачала позиції. Навесні 1990 року вибори у республіках Балтії принесли перемогу політичним рухам, які виступали за повний суверенітет поза межами СРСР. Зміцнили своє становище національно-демократичні сили в парламентах України, Молдови, Білорусі, інших республік. Знаменним став

так званий парад суверенітетів, початок якому дала Литва, Верховна Рада якої 11 березня 1990 року проголосила відновлення повного державного суверенітету. А згодом упродовж 1990 року майже всі республіки, серед яких однією з перших була РРФСР (12 червня), ухвалили декларації про державний суверенітет. Такий документ 16 липня 1990 року прийняла й Верховна Рада Української РСР.

Пересвідчившись, що СРСР невпинно йде до розпаду, і бажаючи принаймні стримати цей процес, М. Горбачов та його оточення вирішили провести всенародний референдум 17 березня 1991 року Питання в бюлетені формулювалося так, що учасники голосування могли висловитися на підтримку ідеї оновленої федерації. Як завжди, акції передувала потужна пропагандистська кампанія, внаслідок чого понад 3/4 учасників референдуму проголосували за збереження Союзу РСР. Але в референдумі офіційно не взяли участь Грузія, Вірменія, Молдова, республіки Балтії.

Однак підсумки референдуму не зупинили процес розпаду СРСР. Тоді М. Горбачов зробив інший тактичний крок. 23 квітня 1991 року він зумів підписати у підмосковній резиденції Ново-Огарьово угоду з керівництвом дев'яти союзних республік — Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України. У цій угоді, відомій як "Заява 9 + 1", декларувалися принципи нового союзного договору. За наслідками угоди була надрукована спільна заява про невідкладні заходи щодо стабілізації ситуації в країні та подолання кризи. Проте, на тлі протистояння Горбачов — Єльцин між парламентами СРСР та Росії розгорнулася справжня "війна законів", яка паралізувала будь-яку конструктивну діяльність і породила відвертий вакуум влади.

Праця над проектом нової союзної угоди викликала багато суперечностей — не лише між центром та республіками, але й всередині союзних суб'єктів. Горбачов прагнув створення Союзу Суверенних Держав (ССД) як федерації, яка мала регулюватися конституцією союзного утворення, бо в іншому випадку вся повнота влади належала б республіканським лідерам.

Після тривалих дискусій 23 липня 1991 року в тому ж Ново-Огарьово ухвалено проект угоди про створення ССД. Дата її остаточного підписання — 20 серпня 1991 року Проект документа ряснів суперечностями. Не вирішувалося питання про статус шести республік — Вірменії, Грузії, Молдови, Естонії, Латвії та Литви, які взагалі не мали наміру підписувати союзний договір. Напередодні офіційного подання тексту Україна дала зрозуміти, що за будь-якого вирішення спірних питань не підпише угоду до прийняття власної Конституції. Республіки Середньої Азії потай від центру уклали між собою двосторонні угоди. За таких умов у керівництва країни виникло чимало сумнівів щодо можливості прийняття угоди про ССД. З метою випередження небажаного розгортання подій робиться крайній крок — спроба державного перевороту.

Підготовка до путчу велася заздалегідь. У червні 1991 року на закритому засіданні Верховної Ради СРСР голова Кабінету Міністрів країни В. Павлов, міністр оборони Д. Язов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго висунули пропозицію про надання Кабінетові Міністрів надзвичайних повноважень. А 19 серпня 1991 року, напередодні підписання угоди щодо ССД, вони ще з чотирма керівними особами держави оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС).

Заявивши про те, що М. Горбачов, перебуваючи на відпочинку в Криму, "за станом здоров'я не може виконувати свої обов'язки", ДКНС розкрив свій намір відновити порядок у країні й відвернути розпад СРСР. Надзвичайний стан вводився на півроку, впроваджувалася цензура, заборонялися опозиційні видання. Комітет складався з восьми осіб. Головою вони обрали заступника Горбачова Г. Янаєва. Захід був настільки спантеличений, що дехто — зокрема і французький президент — почали налагоджувати добрі стосунки з путчистами [10, с 729].

Але свою справу вони програли за якихось три дні — як через погану її організацію, так і через енергійні дії Б. Єльцина. Він засів у "Білому домі" російського парламенту, а згодом, підтриманий чималим натовпом, наважився вийти до танків, звернувся з посередньо до солдатів, закликав мешканців Москви до загального страйку.

Провал спроби державного перевороту прискорив розвал СРСР.

М. Горбачов швидко втрачав свій вплив та владу. Скасовується більшість центральних державних органів. Відразу після провалу путчу вісім республік заявили про свою незалежність. Зокрема,

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, за яким колишня союзна республіка стала суверенною державою. Балтійські республіки, вже визнали світовим співтовариством як незалежні держави, домоглися того що 6 вересня 1991 року Державна Рада СРСР за ініціативою М. Горбачова проголосувала за визнання самостійності Естонії Латвії та Литви. Так на зміну "парадові суверенітетів" прийшов "парад незалежності".

Під тиском обставин М. Горбачов змушений був залишити по саду Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустити її централь ний комітет. Діяльність Комуністичної партії спочатку була призупинена, а невдовзі й заборонена.

Питання економічної співпраці були винесені також на останній в історії СРСР 5-й надзвичайний з'їзд народних депутатів, що розпочав засідання 2 вересня 1991 року у Кремлі. На цей час усі зрозуміли, що розпад СРСР уже стався, тому в центрі уваги були економічні проблеми. Депутатів турбувала розірваність господарських зв'язків, яка вже завдавала великих збитків. Вони спробували створити структури, які б компенсували наявні і можливі втрати. Висуваються пропозиції організації конфедеративної Верховної Ради СРСР, яка мала формуватися з делегацій республік, а також Міжреспубліканського економічного комітету, що мусив діяти на паритетних засадах. Аморфність і нежиттєздатність цих органів була очевидною.

Парафування міждержавної економічної угоди Верховною Радою СРСР 6 листопада 1991 року реанімувало надії союзного центру на доповнення господарських домовленостей політичною спілкою. 14 листопада за ініціативою М. Горбачова лідери семи колишніх республік (Узбекистан відмовився) досягли домовленості про створення Союзу Суверенних Держав, а Україна винесла питання на всенародне обговорення. 1 грудня 1991 року понад 90 % тих, хто взяв участь у референдумі, підтвердили Акт про незалежність.

Цю подію М. Горбачов сприйняв як трагічну, що привела країну в стан небезпеки. На противагу йому Б. Єльцин опублікував заяву про визнання незалежності України.

8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі в Білорусі лідери Російської Федерації, України та Білорусі прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). "Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна, як держави-засновниці Союзу РСР, які підписали Союзний Договір 1922 року, далі звані Високими Договірними Сторонами, констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування", — така преамбула "Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав" [31].

25 грудня 1991 року М. Горбачов склав свої повноваження Президента СРСР. ЗО грудня на зустрічі глав СНД у Мінську ухвалюється рішення про остаточне скасування державних структур СРСР.

Передісторія підписання договору почалася з повідомлення в одній із газет 11 грудня 1991 року: "Два вихідні в урядовій резиденції "Віскулі", що в Біловезькій Пущі, лідери трьох держав — Росії, Білорусі й України вели абсолютно таємні переговори: в Москву час від часу надходила коротка і незрозуміла інформація. А українське телебачення мовчало, повідомляючи в чергових випусках УТН, що творча група перебуває в Борисполі і чекає на повернення Л. М. Кравчука..." [ЗО, с 264].

Після запрошення Шушкевича, Кравчук у складі незначної делегації (прем'єр-міністра В. Фокіна, уповноваженого представника України в Росії В. Крижанівського тощо) прибув до Білорусі. З Б. Єльциним прилетіла делегація: Бурбуліс, Шахрай, Гайдар та інші. Він передав Л. Кравчуку бажання М. Горбачова створити союз з елементами федерації та конфедерації.

Отже, в ході переговорів "біловезькі зубри"(як їх потім назвуть, у народі) дійшли висновку, що Союз в такій формі, як зараз, більше існувати не може. Який же сенс було підписувати цю угоду, якщо український народ проголосував за незалежність? Але й просто знищити Союз було неможливо. Як сказав Л. Кравчук: "Якщо ми вийдемо до народу й оголосимо, що Союзу немає, а на його місце нічого не запропонуємо — вибух неминучий. Потрібний варіант перехідний" [ЗО, с 269].

Плідно шукали назву нового утворення. Пропонувався і Союз Суверенних Республік, і Союз Суверенних Держав, Співдружність Демократичних Держав, тобто СДД, але потім було вирішено, що держави ще не є належно демократичними. Тому об'єднання дістало назву Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Робота над підписанням Декларації про створення СНД тривала шість годин. Як сказав Кравчук: "Не кожна імперія так безкровно і мирно закінчувала свої дні" [ЗО, с 269]. В основу цього документа було покладено Договір 1990 року про українсько-російське співробітництво, а за ніч з 7 на 8 грудня підготовлено проект колективної Заяви.

Спірним стало питання легітимності рішення розпуску Союзу без участі союзного президента та представників інших республік. Але було вирішено, оскільки Росія, Україна і Білорусь стояли біля витоків Союзу, то вони мали на це право. І дійсно, згідно з конституціями своїх республік, вони мали право підписувати міждержавні і міжнародні договори (п.10 ст.121 —125 Конституції Російської Федерації 1978 року, п. 8 ст. 114—115 Конституції України 1978 року) і жодних додаткових повноважень для цього не потрібно [12, с 137].

А чи мали право всього лише три республіки з тих дванадцяти, що залишилися після відновлення державності прибалтійських країн, оголосити про припинення існування СРСР? У цьому, безперечно, й полягає недосконалість прийнятої угоди, адже це було відверте нехтування думкою решти повноправних членів Союзу. Але, враховуючи політичні реалії, коли фактично та юридично в Союзі залишилися лише Росія та Казахстан, виникла необхідність вжити термінових заходів, щоб запобігти неконтрольованому розпадові держави та формувати нову правову основу для подальшого співіснування республік.

В угоді про створення СНД зазначалося, що на території держав, які його підписали, не допускається застосування норм права третіх держав, у тому числі й Союзу РСР, а діяльність його органів влади припиняється. Три країни проголосили недоторканість кордонів у рамках Співдружності, гарантували їхню відкритість і свободу пересування громадян. Сторони вирішили зберегти об'єднане командування спільним військово-стратегічним простором. Угода проголошувалась відкритою для приєднання всіх держав колишнього СРСР. В ухваленій паралельно з Угодою тристоронній Заяві зазначалось, що країни пішли на такий крок, бо "переговори про підготовку Нового Союзного Договору зайшли в глухий кут", а "недалекоглядна політика Центру призвела до глибокої економічної та політичної кризи".

Процес ратифікації угоди про створення СНД відбувався до сить складно. У Верховній Раді України обговорення цього документа було надзвичайно гострим. Та все ж 288 голосами із загальної кількості 367 депутатів, присутніх на засіданнях, Верховна Рада України 10 грудня 1991 року ратифікувала Угоду, але з застереженнями з 12 пунктів. У них йшлося про необхідність захисту самобутності національних меншин (ст. 3), відповідну правову базу для безпосереднього контактування громадян СНД та передачі інформації (ст. 5), доповнювалась ст. 6 про те, що всі країни прагнуть ліквідації ядерних озброєнь, загального і цілковитого роззброєння під суворим міжнародним контролем, а також зобов'язуються проводити узгоджену політику соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їхніх сімей. До ст. 7 Угоди вважалося доцільним додати, що координаційні інститути створюються на паритетній основі, а їх рекомендації приймаються за загальною згодою. Щодо ст. 9 суперечки і застосування норм цієї Угоди мають вирішуватися шляхом переговорів на основі міжнародного права. Ст. 11 пропонувалося вилучити як тавтологічну. До преамбули рекомендувалося вставити слова "територіальної цілісності та недоторканості кордонів". Таким чином, застереження свідчать, що Україна на основі норм міжнародного права намагалася всіляко протидіяти перетворенню СНД у наддержавну структуру.

Більшість поправок були спрямовані на приведення пунктів Угоди у відповідність міжнародним нормам і на забезпечення незалежності України як суб'єкта міжнародного права. Подібні поправки були прийняті білоруською та російською сторонами. Після тривалого і гострого обговорення 10 грудня 1991 року Угоду про створення СНД ратифікувала Верховна Рада Білорусі, а 12 грудня 1991 року — Верховна Рада РРФСР.

20 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла заяву "З приводу укладення Україною угоди про Співдружність Незалежних Держав", у якій заперечувалася можливість функціонування СНД як державного утворення. Наголошувалося, що Україна створюватиме відкриту економічну систему шляхом запровадження власних митної, банківської служб та грошової одиниці. Кордони України проголошувалися незмінними та недоторканними. 13 грудня того самого року президенти азіатських республік колишнього СРСР заявили, що вони також бажають стати членами СНД. 21 грудня 1991 року в Алма-Аті СНД було значно розширено: Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, а також Вірменія, Молдова, Азербайджан разом з іншими учасниками СНД підписали Декларацію, яка отримала назву Алматинської. Крім Декларації про приєднання до СНД, було прийнято Угоду про координаційні інститути СНД. На цій зустрічі

обговорювалися питання правонаступництва. Рішенням глав держав місце СРСР у різних міжнародних організаціях передавалось Російській Федерації. Було підписано також і Угоду про спільні зусилля з питань ядерної зброї. У Протоколі наради глав Незалежних Держав усі учасники погодились, щоб тактичну ядерну зброю було вивезено з території ядерних держав (України, Білорусі, Казахстану) у Росію до 1 липня 1992 року.

Наступне засідання СНД відбулося в Мінську ЗО грудня 1991 року, на якому були підписані: Угода між державами-учасницями СНД щодо власності колишнього СРСР за кордоном, по стратегічних силах; кілька протоколів: про Спітак (щодо допомоги у ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії), про Арал (його загрожуючий екологічний стан), ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, про збереження рибних ресурсів Каспійського моря. Крім того, підписано Угоду про спільну діяльність у дослідженні та використанні космічного простору, Угоду про збройні сили та прикордонні війська, тимчасові угоди про Раду глав держав і Раду глав урядів. Усього на засіданні у Мінську було розглянуто 9 міждержавних і 6 міжурядових угод.

На черговому засіданні глав держав СНД розглядалися військові питання. Підписано Договір про колективну безпеку — "Ташкентський договір" (15 травня 1992 року), прийнято Заяву глав держав-учасниць СНД з військових питань, Протокол про реформування і Статут збройних сил колишнього СРСР, а також Протокол про військово-морську символіку.

Науковці по-різному ставляться до факту створення СНД. Зокрема, негативний зміст у ньому вбачає Б. Олійник: "Ніхто не заперечує того факту, що колишній унітарний Союз, дедалі більше нагадуючи загін національно знівельованих складників, вичерпав себе. Одначе "розлучатися" після сімдесятиліття спільного життя треба було цивілізовано, а не зопалу. В кущах чи в посадці можна похапцем "роздушити пляшку" — і розбігтися. Та коли в кущах, з-під поли, ледве чи не при ліхтарику, майже на коліні, нашвидкоруч підписуються акти, які визначають історичну долю цілих держав, то й маємо те, що маємо.

То міф, що у нас не вистачало історичного часу на зважене, з урахуванням національних інтересів, розлучення. Не історія, а Єльцин гнав нас у шию, аби, на догоду своїм хворобливим амбіціям, чим скоріше посісти апартаменти Горбачова..." [16, с 260]-

До факту появи СНД можна ставитися неоднозначно, але в той час вона була компромісом між повним роз'єднанням України та Росії і утворенням конфедеративного типу, бажаного для Москви.

Поспішність створення СНД, як зазначає Колісник, "була виправдана необхідністю виходу з ситуації, неможливістю реанімувати ідею дискредитованого (через власну немічність і бездіяльність) союзного центру та можливими адекватними діями М. Горбачова" [12, с 140].

1.1.2. Структура та цільові завдання організації

Згідно із Статутом СНД, цілі та принципи цієї організації викладені у першому розділі. Зокрема, в ст. 2 зазначається таке:

— здійснення співробітництва в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших сферах;

— всесторонній та збалансований економічний і соціальний розвиток держав-членів у рамках спільного економічного простору, міждержавна кооперація та інтеграція;

— забезпечення основних прав та свобод людини відповідно до загальноприйнятих норм та принципів міжнародного права і документів ОБСЄ;

— співробітництво між державами-членами з метою забезпечення міжнародного миру та безпеки, здійснення ефективних заходів по скороченню озброєнь та військових затрат, ліквідація ядерної та інших видів зброї масового знищення, досягнення всезагального та повного роззброєння;

сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні, контактах та пересуванні в межах Співдружності;

взаємна правова допомога та співпраця в інших сферах правових відносин;

мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами Співдружності.

Згідно з ст. З для досягнення цілей Співдружності держав-членів, виходячи з загальноприйнятих норм міжнародного права і Хельсінського Заключного Акта, будують свої відносини на основі таких принципів, як:

— повага суверенітету держав-членів, невід'ємного права народів на самовизначення і права розпоряджатися своєю долею без зовнішнього втручання;

— непорушність державних кордонів, визнання існуючих кордонів і відмова від протиправних територіальних загарбань;

— територіальна цілісність держав і відмова від будь-яких дій, направлених на розчленування чужої території;

— незастосування сили чи погрози силою проти держав-членів;

— вирішення суперечок мирним шляхом задля безпеки і справедливості;

— верховенство міжнародного права в міждержавних відносинах;

— невтручання у внутрішні та зовнішні справи один одного;

— забезпечення основних прав та свобод людини без різниці у расі, етнічній приналежності, мові, релігії, політичних чи інших переконань;

— добросовісне виконання прийнятих на себе зобов'язань згідно з документами СНД;

— врахування інтересів один одного і Співдружності в цілому, надання допомоги на основі взаємозгоди в усіх сферах їх взаємовідносин;

— об'єднання зусиль і надання допомоги один одному з метою створення мирних умов життя народів держав-членів СНД, забезпечення їхнього політичного, економічного і соціального прогресу;

— розвиток взаємовигідного економічного та науково-технічного співробітництва, розширення інтеграційних процесів;

— духовне єднання всіх народів, ґрунтоване на повазі їх самобутності, тісна співпраця з метою збереження культурних цінностей і культурного обміну [33].

Статут СНД, затверджений на нараді глав держав 22 січня 1993 року, набув чинності 22 січня 1994 року. Згідно із Статутом, всі органи СНД мають суто консультативні та координаційні функції. У межах СНД створюються такі структурні органи:

1. Рада голів держав — учасниць Співдружності;

2. Міжпарламентська Асамблея (МПА):

а) Рада МПА СНД;

б) Комісії МПА:

— з правових питань;

__ з питань економіки та фінансів;

— з питань соціальної політики та прав людини;

__з питань аграрної політики, природних ресурсів та екології;

__з політичних питань і міжнародної співпраці;

— з питань оборони та безпеки;

— з питань науки та освіти;

— з питань культури, інформації, туризму і спорту,

— з питань вивчення досвіду державного будівництва і місцевого самоврядування;

— контрольно-бюджетна комісія;

3. Рада голів урядів;

4. Рада міністрів закордонних справ (РМЗС);

5. Координаційно-консультативний комітет держав-учасниць (створений у квітні 1993 року), що працює на постійній основі;

6. Міждержавний економічний комітет (реформований у Виконавчий Комітет);

7. Економічний суд;

8. Рада міністрів оборони держав-учасниць (РМО);

9. Штаб координації військового співробітництва держав-учасниць;

10. Рада командувачів прикордонними військами;

11. Комісія з питань прав людини (ліквідована);

12. Органи галузевого співробітництва.

У Статуті вказано, що робоча мова Співдружності — російська, а офіційне місце перебування координуючих органів СНД — м. Мінськ (Білорусь), де знаходяться Виконавчий секретаріат, Економічний суд Співдружності та низка галузевих органів.

Витрати з фінансування діяльності органів Співдружності розподіляються на основі пайової участі держав-членів СНД. За рішенням Ради глав держав від 9 вересня 1994 року частка України затверджена у розмірі 14 % від загальної суми. Частка Російської Федерації — 50 %, Білорусі, Узбекистану, Казахстану — по 5, інших семи країн — по 3 % . На 1995 рік кошторис виконавчого секретаріату СНД (м. Мінськ, вул. Кірова, 17) рішенням Ради глав урядів затверджено в сумі 8531 млн російських рублів та 300 тис. дол. США [24, с. 32].

1.1.2.1. Рада голів держав-учасниць

Головним органом СНД є Рада голів держав-учасниць, що обговорює і вирішує принципові питання, пов'язані з діяльністю держав-учасниць, які стосуються їхніх спільних інтересів, а також розглядає будь-які питання, в яких зацікавлені окремі держави-члени Співдружності, враховуючи інтереси решти учасниць.

Рада голів держав-учасниць на своїх засіданнях приймає також рішення щодо:

— внесення поправок до Статуту СНД;

— створення нових або ліквідації існуючих органів Співдружності;

— оптимізації структури СНД, удосконалення діяльності органів Співдружності;

— заслуховування доповідей про діяльність органів СНД;

— призначення голів органів, що відносяться до її компетенції;

— делегування повноважень іншим органам СНД;

— затвердження положень про органи СНД, що входять у її компетенцію.

Рада голів держав-учасниць збирається на засідання двічі на рік. За ініціативою будь-якого з членів можуть скликатися позачергові засідання Ради. Діяльність Ради голів держав і Ради голів урядів регулюється Договором про створення СНД від 8 грудня 1991 року, Статутом Співдружності від 22 січня 1993 року, документами, прийнятими в процесі їхнього розвитку, а також Правилами процедури Ради голів держав і Ради голів урядів СНД, затвердженими Рішенням Ради голів держав від 17 травня 1996 року. Рішення Ради голів держав і Ради голів урядів приймаються консенсусом. Проте будь-яка з держав-членів може заявити про свою незацікавленість тим чи іншим питанням і це не повинно розглядатись в якості перешкоди для прийняття рішення. Тому прийняті рішення можуть стосуватися не всіх держав-членів-Основною правовою базою міждержавних відносин у рамках Співдружності є багатосторонні і двосторонні договори в різних сфеpax взаємовідносин держав. Головування в органах СНД здійснюється згідно з рішенням Ради голів держав від 2 квітня 1999 року по черзі кожною державою-членом в особі її представника на основі принципу ротації, терміном не більше одного року. Попередній і наступний голова органу Співдружності будуть його співголовами. Це узгоджується з міжнародною практикою, досвідом функціонування вищих і координаційних органів СНД.

Рішенням Ради голів держав від 25 січня 2000 року Головою Ради голів держав був затверджений Президент Російської Федерації В. Путін. На Мінському саміті СНД 1 червня 2001 року голови держав вирішили продовжити головування в своїй Раді Російської Федерації в особі Президента В. Путіна.

З 29 січня 2003 року Головою Ради голів держав СНД був обраний український Президент Л. Кучма.

20 березня 1992 року в Києві відбулося засідання Ради голів держав СНД. Особлива увага приділялася військовим питанням. Були вирішені проблеми, пов'язані з повноваженнями вищих органів СНД з питань оборони, командування Об'єднаними Військовими Силами СНД, правових основ діяльності ОВС і принципів їх комплектування. Прийнято такі документи: Договір про групи військових спостерігачів і Колективних сил з підтримки миру в межах СНД, Угода про статус Прикордонних військ СНД, Декларація про незастосування сили чи погрози силою у взаємовідносинах між державами-членами СНД.

15 травня 1992 року в Ташкенті був підписаний Договір про колективну безпеку.

24 вересня 1993 року глави держав СНД підписали Договір про створення Економічного союзу, що базується на концепції трансформації економічної взаємодії в рамках СНД; на порозумінні необхідності: формування загального економічного простору, заснованого на вільному переміщенні товарів, послуг, робочої сили, капіталів; розробки погодженої грошово-кредитної, податкової, Цінової, митної, зовнішньоекономічної політики; зближення методів регулювання господарської діяльності; створення сприятливих умов для розвитку прямих виробничих зв'язків.

4 червня 1999 року в Мінську підписано Договір про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі з тероризмом (учасниці - Азербайджан, Російська Федерація, Таджикистан). 21 червня 2000 року в рамках проведення саміту країн СНД у Москві Рада голів держав СНД затвердила Програму боротьби з Міжнародним тероризмом та іншими проявами екстремізму на період до 2003 року. У контексті реалізації цієї Програми 1 грудня 2000 року держави-члени СНД під час проведення саміту у мінську дійшли згоди щодо створення антитерористичного центру (АТЦ).

1 червня 2001 року Рада голів держав СНД прийняла рішення про координацію зовнішньополітичної діяльності і доручила Раді міністрів закордонних справ СНД вжити заходів з метою підвищення ефективності координації цієї діяльності, передусім у рамках ООН і ОБСЄ. Азербайджан, Грузія та Україна не координують свою зовнішньополітичну діяльність з іншими державами у форматі СНД.

29—ЗО листопада 2001 року у Москві відбувся ювілейний саміт СНД. У прийнятій Радою Заяві у зв'язку з 10-річчям утворення СНД подано оцінку історичного шляху Співдружності, підтверджено прихильність держав-учасниць її динамічному розвитку, визначено важливі напрями співробітництва. До порядку денного було включено питання щодо ситуації навколо Афганістану. Було схвалено Положення про порядок організації та проведення спільних антитерористичних заходів на територіях держав-учасниць СНД. Україна приєдналась до цього Положення із застереженнями, що її участь у спільних антитерористичних заходах відповідатиме вимогам національного законодавства.

18—19 вересня 2003 року відбувся Ялтинський саміт, на якому розглядалися актуальні питання співробітництва в соціальній, гуманітарній, військовій та інших сферах взаємодій держав, були проаналізовані результати виконання Програми дій з розвитку СНД на період до 2005 року. Лідери країн СНД визнали безумовний пріоритет формування і функціонування зони вільної торгівлі з поступовим розширенням інтеграції до єдиного економічного простору. Була прийнята відповідна Заява і затверджений План реалізації важливих заходів, спрямованих на розвиток і підвищення ефективності взаємодії держав-членів СНД в економічній сфері на 2003—2010 роки. План складається з 10 розділів і включає більше 70 заходів. У ньому береться до уваги світовий досвід з такими головними напрямками діяльності: нормативно-правова база, раціональне використання паливно-енергетичних та інших видів ресурсів, розвиток транспортних комплексів, технічна модернізація виробництва, підвищення конкурентоздатності продукції, спільні програми з метою витіснення тіньової економіки.

1.1.2.2. Рада голів урядів

Рада голів урядів Співдружності координує співробітництво органів виконавчої влади в економічній, соціальній та інших сферах спільних інтересів. Вона вирішує такі питання:

— реалізації доручень Ради голів держав, даних Раді голів урядів;

_реалізації положень, зафіксованих у Договорі про створення Економічного союзу, а також фактичного функціонування зони вільної торгівлі;

_прийняття спільних програм розвитку промисловості, сільського господарства та інших галузей економіки з їх фінансуванням;

— розвитку систем транспорту, зв'язку, енергетики;

— співробітництва у питаннях тарифікації, кредитно-фінансової і податкової політики;

— розробки механізмів, які спрямовані на формування науково-технологічного простору;

— створення органів Співдружності в рамках її компетенції;

— призначення (затвердження) керівних органів Співдружності, що входять до її компетенції;

— фінансового забезпечення органів Співдружності.

Ради голів урядів засідають 4 рази на рік, позачергові засідання можуть скликатися за ініціативою уряду однієї з держав-членів. Знову ж таки, рішення приймаються на основі консенсусу за умови, що будь-яка з держав може відмовитися брати участь у вирішенні того чи іншого питання. Рада голів держав і Рада голів Урядів можуть проводити спільні засідання.

Головою Ради голів урядів є прем'єр-міністр Киргизької Республіки — М. Танаєв.

14 лютого 1992 року на Мінській зустрічі голів держав і голів урядів держав-членів СНД Киргизстан і Таджикистан були представлені головами урядів. На зустрічі прийнято Заяву про недопущення застосування чи погрози застосування сили.

22 січня 1993 року в Мінську відбулось спільне засідання Ради голів держав та Ради голів урядів СНД. Серед прийнятих документів було рішення про створення Міждержавного Суду Співдружності, Договір про заснування міждержавного банку.

24 вересня 1993 року в Москві відбулося спільне засідання, на якому прийнято Рішення про створення Економічного Coюзу (Україна приєдналась до Економічного Союзу 15 квітня 1994 року на правах асоційованого члена).

1—2 квітня 1999 року в Москві відбулося спільне засідання Було розглянуто питання про розподіл повноважень між Радою голів держав і Радою голів урядів СНД, було прийнято рішення про Механізм реалізації їхніх планів.

31 травня 2001 року в штаб-квартирі СНД відбулося засідання Ради голів урядів. Основна увага була сконцентрована на питаннях взаємодії в сфері економіки, охорони здоров'я, освіти, боротьби з злочинністю і тероризмом, військово-технічної співпраці. Прийнято ряд важливих документів, наприклад: Договір про співробітництво в сфері санітарної охорони територій держав-учасниць СНД, Договір про обмін інформацією в сфері освіти держав-членів СНД, Рішення про створення Координаційної ради керівників податкових служб держав-членів СНД. Основні напрямки діяльності Координаційної ради — співпраця між податковими службами держав-членів, розробка пропозицій з удосконалення та гармонізації національних законодавств, сприяння реалізації прийнятих міждержавних та міжурядових угод та рішень у сфері податкової політики. На засіданні був затверджений Перспективний план розвитку військового співробітництва держав-членів СНД до 2005 року. Він передбачав розробку нормативно-правових, інформаційно-аналітичних та інших документів з питань співробітництва у військово-політичній, військовій, військово-технічній, миротворчій діяльності та в гуманітарній сфері.

29—ЗО листопада 2001 року в Москві відбувся ювілейний саміт СНД. Голови урядів ухвалили проект Рішення Ради голів держав стосовно Аналітичної доповіді "Підсумки діяльності СНД за 10 років і завдання на перспективу"; затвердили: Міждержавну пре граму створення мережі інформаційно-маркетингових центрів з метою просування товарів та послуг на національних ринках дер жав-членів СНД на період до 2005 року; Порядок організації взаємодії держав-членів СНД з ліквідації наслідків надзвичайних ситуації! природного і техногенного характеру. Рада голів урядів СНД схвалила Програму основних напрямів співробітництва дер жав-членів СНД у сфері культури на період до 2005 року. Підписано Угоду про координацію робіт у галузі ліцензування освітньої діяльності атестації та акредитації освітніх установ країн СНД, затверджено Міждержавну програму реалізації Концепції формування єдиного (спільного) освітнього простору СНД (але Україна до неї не приєдналась).

1.1.2.3. Міжпарламентська Асамблея СНД

Міжпарламентська Асамблея (МПА) держав-учасниць СНД утворена в результаті Угоди, підписаної в Алма-Аті 27 березня 1992 року Головами Верховних Рад держав-учасниць СНД: Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Російської Федерації, Таджикистану та Узбекистану як консультативний інститут для обговорення питань і розгляду проектів документів, що представляють спільний інтерес. У 1993—1995 роках членами МПА стали парламенти Азербайджанської Республіки, Грузії, Молдови. У 1999 році до Алматинського договору приєдналась Україна. У травні 1995 року голови держав СНД підписали Конвенцію про Міжпарламентську Асамблею, яка вступила в силу 16 січня 1996 року. Згідно з цією Конвенцією, МПА отримала офіційний статус міждержавного органу і зайняла важливе місце в системі органів

СНД.

Пленарні засідання МПА відбуваються не рідше, як двічі на рік (місце роботи МПА — Санкт-Петербург, Таврійський палац). У них беруть участь парламентські делегації, очолювані керівниками національних парламентів, представники установчих і галузевих органів СНД, спостерігачі міжнародних і громадських організацій. За 1992—2001 роки проведено 18 пленарних засідань. Найбільше значення в діяльності МПА мають питання, пов'язані з гармонізацією і зближенням законодавств країн СНД. Ця робота здійснюється шляхом прийняття МПА модельних законодавчих актів і рекомендацій, при створенні яких береться до уваги досвід парламентів країн СНД і міжнародних парламентських організацій. За роки діяльності Асамблеї було прийнято більше 130 документів, які забезпечують зближення національних законодавств. Рішення МПА та її органів приймаються на основі консенсусу.

Зростає роль Асамблеї в розробці спільних підходів до вирішення проблем соціальної політики, дотримання основних прав та свобод людини, гуманітарного співробітництва. Важливим етапом у цьому процесі стало прийняття Хартії соціальних прав та гарантій громадян незалежних держав парламентаріїв-учасників, була досягнена домовленість щодо формування спільного освітнього простору, створення законодавчого механізму, який забезпечив би проведення скоординованої політики в сфері науки, науково-технічної діяльності. Створюються умови для розвитку інтеграційного співробітництва в сфері охорони навколишнього середовища. Асамблея звернулась до міжнародних організацій урядів та парламентів держав СНД з пропозицією прийняття Конвенції про колективну екологічну безпеку. Розробляється спільна законодавча база для боротьби із злочинністю та корупцією в межах Співдружності, приділяється увага і питанням у сфері правового забезпечення боротьби з міжнародним тероризмом.

За участю Європейського Банку Реконструкції та Розвитку (ЄБРР) було розроблено модельний закон "Про ринок цінних паперів".

МПА брала участь у розробці багатьох міждержавних програм, серед яких:

— Програма дій щодо розвитку СНД на період до 2005 року;

— Міждержавна програма для спільних дій у боротьбі зі злочинністю на період 2000—2003 років;

— Програма щодо боротьби з міжнародним тероризмом та іншими проявами екстремізму на період до 2003 року.

Прийняті МПА модельні законодавчі акти та рекомендації надходять до національних парламентів для їх використання при підготовці нових законів і внесення змін до діючого законодавства. Асамблея бере активну участь у розвитку інтеграційних процесів на території Співдружності, направляючи, згідно з Конвенцією про МПА СНД, свої рекомендації і пропозиції Раді голів держав та Раді голів урядів. З метою демократизації суспільного життя Асамблея посилає в держави СНД своїх спостерігачів на парламентські вибори і вибори голів держав.

МПА здійснює апробацію багатьох міждержавних документів-Так, проект Статуту СНД перед його прийняттям Радою голів держав СНД було розглянуто на другому пленарному засіданні Асамблеї. Прапор та емблема Співдружності були прийняті відповідно до результатів проведеного МПА міжнародного конкурсу а положення — підготовлені Міжпарламентською Асамблеєю і по дані на розгляд Ради голів держав.

Організаційну діяльність МПА здійснює Рада МПА, яка складається з голів парламентських делегацій. Декілька разів на рік, збираючись на своїх засіданнях, Рада обговорює актуальні проблеми Співдружності, розглядає питання, пов'язані з підготовкою і проведенням пленарних засідань Асамблеї, міжнародних науково-практичних конференцій і семінарів, координує миротворчу діяльність парламентаріїв.

Головами Ради МПА СНД в різні часи були Хасбулатов, Шумейко Строев. 3 2002 року головою Ради МПА є Голова Ради Федерації Федерального зібрання Російської Федерації С. Міронов.

Адміністративний орган Ради — Секретаріат. Він займається питаннями аналітичного й організаційно-технічного забезпечення діяльності Асамблеї, Ради і постійних комісій, працює у тісній взаємодії з установчими, галузевими інтеграційними органами, а також з Виконавчим комітетом СНД. Генеральним секретарем Ради МПА СНД є М. Кротов.

Важливу роль у розробці і підготовці модельних законодавчих актів, інших документів відіграють постійні комісії МПА: 1) з правових питань; 2) з питань економіки та фінансів; 3) з питань соціальної політики та прав людини; 4) з питань аграрної політики, природних ресурсів та екології; 5) з політичних питань і міжнародної співпраці; 6) з питань оборони та безпеки; 7) з питань науки та освіти; 8) з питань культури, інформації, туризму і спорту; 9) з питань вивчення досвіду державного будівництва і місцевого самоврядування; 10) контрольно-бюджетна комісія. Кожну з них очолює на основі ротації член парламенту тієї чи іншої держави.

МПА формує тимчасові комісії, інші органи для попереднього вивчення питань, які потім можуть бути винесені на обговорення. До роботи в тимчасових комісіях залучаються представники різних парламентських організацій. Як свідчить практика, керівниками цих комісій призначаються представники Російської Федерації.

З метою обґрунтування модельних законодавчих актів та інших документів Міжпарламентська Асамблея провела більше 140 міжнародних наукових та науково-практичних конференцій, семінарів

у зустрічей, які були присвячені конституційним та господарським реформам, міжнародній політиці, екології, боротьбі з організованою злочинністю тощо. В їхній роботі брали участь парламентарії СНД, вчені та спеціалісти з багатьох країн, у тому числі Великобританії, Німеччини, США, Франції та ін.

Тільки за останній час під егідою Асамблеї було проведено такі міжнародні науково-практичні конференції та конгреси: "Законодавча та представницька влади: історія та сучасність", "Актуальні проблеми формування спільного освітнього простору дер. жав-членів СНД", "Ринкова економіка і стратегія безпечного розвитку особистості", "Розвиток телекомунікацій та будівництво інформаційного суспільства в країнах СНД". У липні 2001 року Всесвітній банк при сприянні Уряду РФ і при участі МПА СНД провів у Таврійському палаці міжнародну конференцію "Права захищеність і можливості їх забезпечення на основі закону і правосуддя".

Велике значення має розвиток інформаційних зв'язків між парламентами держав-членів Співдружності. У Секретаріаті Ради МПА створено єдиний фонд національних законодавств держав-членів Асамблеї. Комп'ютеризація фонду національних законодавчих актів задовільняє різноманітні тематичні та інші запити користувачів фонду.

МПА СНД має доступ до Інтернету, детальну інформацію можна знайти на її сайті www.iacis.ru.

Друкованими органами МПА є "Інформаційний бюлетень" (російською та англійською мовами), в якому публікуються офіційні документи Асамблеї, Ради МПА, міжнародний журнал "Вісник Міжпарламентської Асамблеї". В журналі друкуються матеріали, пов'язані з діяльністю МПА, національних парламентів, доповіді, виступи, заключні документи проведених міжнародних конференцій, семінарів, статті з питань історії парламентаризму, використання досвіду зарубіжної законотворчості, коментарі до законодавчих актів держав-учасниць СНД тощо.

На сайті МПА можна отримати інформацію про її успішну миротворчу діяльність, зокрема в Придністров'ї та Абхазії, Нагірному Карабасі, Грузії, Молдові, а також на зовнішніх кордо нах Співдружності (Таджикистан). Радою МПА були створені комісії з врегулювання конфліктів у вказаних регіонах СНД.

За ініціативою МПА СНД в грудні 1993 року на Аландських островах відбувся семінар, присвячений мирному врегулюванню нагірно-карабаського конфлікту. Вперше з початку бойових дій зустрілися представники конфліктуючих сторін, МПА СНД та МЗС Росії. Були досягнені важливі результати, серед яких підписання в травні 1994 року Бішкекського протоколу — єдиного політичного документа, що забезпечував припинення вогню в Нагірному Карабасі. Окрім цього, депутати МПА СНД сприяли звільненню 95 військовополонених і заручників з обох сторін конфлікту. У жовтні 1999року і січні 2000 року група депутатів парламентів-членів МПА працювала в районі Північного Кавказу РФ (Чечня, Інгушетія, Дагестан) з метою отримання інформації про хід антитерористичної операції федеральних сил Росії в Чечні і про стан тимчасово депортованих осіб на територію Інгушетії. Результати роботи депутатської групи були доведені до відома депутатів ПАРЄ, ПА ОБСЄ та Європарламенту. Але не всі члени МПА схвалюють її діяльність у цьому напрямку.

Наприклад, представники Азербайджану неодноразово на засіданнях Асамблеї та її комісій висловлювали обурення з приводу допомоги Вірменії своїм карабаським одноплемінникам у збройній боротьбі з урядовими військами Азербайджану. Водночас вірменська делегація намагалася внести до порядку денного МПА питання про недопущення блокади країнами-учасницями СНД одна одної. Ці факти свідчать про глибокі суперечності, які існують між країнами-членами МПА, а відмова розгляду цих проблем — про неможливість їх розв'язання в рамках СНД [25, с 111].

З першого року своєї діяльності МПА встановила контакти з міжнародними міжпарламентськими організаціями — Північною Радою (березень 1993), Міжпарламентським Союзом (червень 1993), Європарламентом (жовтень 1993). З вересня 1993 року МПА отримала статус спостерігача в Міжпарламентському Союзі (МПС) [31].

З багатьма організаціями взаємовідносини будуються на договірній основі. Так, у червні 1997 року був підписаний Договір про співробітництво між МПА і ПАРЄ. В червні 1998 року підписано Спільну заяву Ради МПА і Бюро ПА ОБСЄ і Меморандум про співробітництво Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) з Секретаріатом Ради МПА. У грудні 1998 року був підписаний Протокол про співпрацю між МПА і ПАЧЕС. У січні 1999 року в Гватемалі — Договір про обмін інформацією між Радою МПА і Центральноамериканським парламентом (ЦАП). У червні 1999 року в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку відбулась урочиста церемонія підписання Меморандуму про наміри між Департаментом ООН з економічних та соціальних питань (ДЕСП) і МПА із співпраці в економічній, соціальній та інших суміжних областях.

Та, крім активної діяльності МПА СНД, виникають численні запитання щодо її статусу. З боку Російської Федерації проглядається тенденція розширення повноважень МПА. Головним донором МПА є Російська Федерація, яка хоче використати її як засіб домінування над іншими державами за рахунок гармонізації законодавств держав-членів СНД. Генеральною лінією, яка проводиться ініціаторами створення МПА СНД, є поступова трансформація її з органу міжпарламентської співпраці в наддержавну структуру. Варто звернути увагу і на висловлювання тодішнього Голови Ради Асамблеї В. Шумейка, який вважає, що "у майбутньому роль Міжпарламентської Асамблеї країн-учасниць СНД посилюватиметься, і, цілком можливо, вона буде перейменована в парламентську асамблею з правом приймати закони, обов'язкові до виконання на всій території Співдружності" [25, с. 114].

Згідно з ст. 5 Конвенції від 26 травня 1995 року парламентська делегація кожної держави-учасниці має один голос, якщо МПА не прийме іншого рішення. На практиці це означає, що при вирішенні принципових питань Асамблея завжди голосуватиме в інтересах Росії.

Ст. 12 Конвенції фактично ототожнює статус МПА (а значить і СНД) із статусом міжнародної організації, тобто МПА надається статус суб'єкта міжнародного права. Претензії на статус міжнародної організації з правами юридичної особи втілені також у ст. 13—17 Конвенції. Стаття 16, наприклад, передбачає надання МПА, її посадовим особам імунітетів та привілеїв, аналогічних імунітетам і привілеям, що надаються співробітникам секретаріатів міжнародних організацій.

Усе це свідчить, що апарат МПА об'єктивно зацікавлений у посиленні її впливу.

1.1.2.4. Рада міністрів закордонних справ

Рада міністрів закордонних справ створена Рішенням Ради голів держав Співдружності від 24 вересня 1993 року для здійснення координації зовнішньополітичної діяльності. Рішенням Ради глав держав від 2 квітня 1999 року була прийнята нова редакція Положення про РМЗС, де остання була визначена як головний виконавчий орган, що забезпечує співробітництво у зовнішньополітичній діяльності держав-учасників СНД. РМЗС у своїй діяльності керується цілями і принципами Статуту ООН і Організації

з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) основоположними документами СНД, договорами.

Основними завданнями РМЗС є:

— виконання рішень Ради голів держав і Ради голів урядів Співдружності;

_сприяння розвитку співробітництва держав-учасників у зовнішньополітичній сфері;

__пошук шляхів мирного врегулювання суперечок і конфліктів, створення підвалин для миру, порозуміння і стабільності;

— сприяння закріпленню дружби, добросусідства і взаємовигідного міжнародного співробітництва.

Засідання відбуваються не рідше, як раз на три місяці, позачергові — за рішенням Ради голів держав, а також за пропозицією одного з членів, підтриманих двома іншими.

У рамках РМЗС і для виконання Угоди про групи військових спостерігачів і колективні сили для підтримання миру в СНД, а також наступних Ташкентських протоколів до цієї Угоди, створена постійна консультативна комісія з миротворчої діяльності. Зараз головою Ради міністрів закордонних справ є К. Грищенко, міністр закордонних справ України.

29 листопада 2001 року в рамках ювілейного саміту відбулося засідання РМЗС. Керівники зовнішньополітичних відомств розглянули 16 питань. Вони затвердили план заходів з підвищення ефективності координації зовнішньополітичної діяльності держав-членів СНД, проаналізували стан виконання плану багаторівневих міжміністерських консультацій у рамках Співдружності на 2001 рік. Була підтримана ініціатива про підготовку проекту документа, який би регламентував порядок організації і проведення спільних антитерористичних заходів на території держав-членів СНД.

26 березня 2003 року відбулося чергове засідання, на якому було розглянуто ЗО питань і прийнято відповідні рішення. Питання стосувались співробітництва в сфері боротьби з викраденням автотранспортних засобів і забезпечення їхнього повернення, боротьби з організованою злочинністю та інших небезпечних видів злочинів (зокрема, із незаконним обігом наркотиків), затвердили Положення про Місії наглядачів від СНД на президентських і парламентських виборах, а також на референдумах.

Керівники зовнішньополітичних відомств підтримали пропозицію РФ про розгляд на своїх засіданнях проблеми нерозповсюдження зброї масового знищення, а також вирішили розглянуті на черговому засіданні питання про підготовку держав-членів СНД до Оглядової конференції 2005 року по Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Також була підтримана ініціатива Російської Федерації про створення регіональної групи на зразок Групи розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF).

1.1.2.5. Рада міністрів оборони держав-членів СНД (РМО)

Була створена Рішенням Ради голів держав СНД від 14 лютого 1992 року. Вона є органом Ради голів держав з питань військової політики та будівництва держав-членів Співдружності.

Членами РМО є міністри оборони держав-членів СНД (окрім Молдови, Туркменістану та України) і Начальник Штабу з координації військового співробітництва СНД.

Штаб з координації військового співробітництва СНД є постійно діючим робочим органом Ради міністрів оборони. При РМО діють Комітет начальників штабів, Координаційний комітет з питань протиповітряної оборони, Військово-технічний та інші комітети.

Засідання РМО проводяться в міру необхідності, але, як правило, не рідше, ніж один раз у три місяці.

Рада міністрів оборони виконує такі функції:

— розглядає концептуальні підходи з питань військової політики і військового будівництва держав Співдружності і при необхідності вносить пропозиції на розгляд Ради голів держав СНД;

— здійснює координацію військового співробітництва держав-членів СНД;

— розробляє пропозиції щодо координації зусиль, які спрямовані на попередження збройних конфліктів на територіях держав-членів СНД і їхніх зовнішніх кордонів; щодо зближення нормативно-правових баз держав у галузі військового будівництва і соціального захисту військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, і членів їхніх сімей;

— здійснює організацію діяльності груп військових спостерігачів і колективних сил з підтримки миру в межах СНД.

Головою Ради міністрів оборони є С. Іванов, міністр оборони РФ.

На засіданні РМО СНД у червні 2002 року розглянуто питання розширення участі держав-учасниць Співдружності в операціях з підтримки миру в зоні грузино-абхазького конфлікту, пропозиції щодо зміни "мандату миротворців". Військову складову співробітництва характеризує періодичне проведення військових навчань Колективних сил швидкого реагування, зокрема військових навчань "Південний щит Співдружності".

Військово-політичне співробітництво ряду країн СНД характеризується підписанням ними Договору про колективну безпеку (ДКБ) 15 травня 1992 року ("Ташкентський договір"). У квітні 1999 року прийнято рішення щодо продовження термінів його дії. Учасниками ДКБ є Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія і Таджикистан. 14 травня 2002 року на засіданні Ради колективної безпеки за участю голів держав-учасниць ДКБ ухвалено рішення про підвищення статусу цієї організації, що перетворило її у повноцінну міжнародну військово-політичну структуру; досягнуто домовленостей щодо прискорення розробки статуту, додаткових правових документів, які б регламентували діяльність ДКБ, а також щодо нової назви організації — "Організація Договору про колективну безпеку" (ОДКБ).

1.1.2.6. Рада командувачів Прикордонними військами (РКПВ)

Була створена Радею голів держав СНД від 6 липня 1992 року. Є колегіальним органом Ради голів держав і Ради голів урядів СНД з питань координації охорони зовнішніх кордонів Співдружності та економічних зон держав-членів СНД.

Членами Ради командувачів є начальники Прикордонних військ (або інші повноважні представники) держав-членів СНД (окрім Азербайджану, Молдови й України), а також Голова Координаційної служби Ради Командувачів.

Координаційна служба — постійний робочий орган РКПВ, який забезпечує виконання взятих на Раду функцій.

Засідання РКПВ проводяться в міру необхідності, але не менше одного разу в квартал.

Головою є перший замісник Директора Федеральної служби безпеки РФ, голова прикордонної служби В. Пронічев.

Рада командувачів Прикордонними військами виконує такі Функції;

— узгоджує наміри держав-членів СНД щодо реалізації рішень Ради голів держав, Ради голів урядів і власних рішень, а також положень Статуту СНД, що стосуються прикордонних питань;

— координує зусилля Прикордонних військ у сфері охорони зовнішніх кордонів і економічних зон;

— розвиває дружні зв'язки між Прикордонними військами держав-членів СНД;

— сприяє розвитку і зміцненню Прикордонних військ держав-членів СНД шляхом зближення національних законодавств з питань, що стосуються кордонів та їхньої безпеки, взаємного обміну інформацією, співробітництва в сфері військово-технічної політики і підготовки кадрів.

1.1.2.7. Економічний Суд СНД

Був заснований згідно зі ст.5 Договору Ради голів держав СНД про покращення розрахунків між господарськими організаціями країн-членів СНД від 15 травня 1992 року.

Основним документом, що визначає статус Економічного Суду, є Договір про статус Економічного Суду СНД від 6 липня 1992 року, а також затверджене цим Договором Положення про Економічний Суд СНД. Країнами-учасницями цього Договору є: Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Росія, Таджикистані Узбекистан.

Відповідно до ст. 2 Договору про статус Економічного Суду СНД встановлена квота числа суддів від країн-членів, що призначаються в склад Економічного Суду, в кількості двох осіб. Головою був обраний А. Керимбаєв. Вищим колегіальним органом визначено Пленум EC. Секретар Пленуму — суддя Г. Симонян.

До повноважень Економічного Суду відносять вирішення міждержавних економічних спорів:

— що виникають при виконанні економічних зобов'язань, передбачених договорами і рішеннями Ради голів держав, Ради голів урядів та інших інститутів;

— щодо відповідності нормативних та інших актів держав-членів СНД економічним питанням договорів та інших актів СНД.

Більшість розглянутих справ стосувалися тлумачення актів Співдружності, які були прийняті з економічних питань, визнання та забезпечення соціально-економічних прав громадян, що проживають на території держав Співдружності.

У 1997—1998 роках Економічний Суд розглянув ряд справ, пов’язаних з неоднозначним трактуванням органами положень про Митний союз і зону вільної торгівлі, що базуються на Договорі про створення Економічного Союзу від 24 березня 1993 року.

Рішення Економічного Суду щодо тлумачення надали можливість уточнити статус деяких органів СНД, забезпечити застосування міжнародно-правових гарантій у тій чи іншій сфері їхньої

діяльності.

Практика діяльності Суду показала, що Суд має великі потенційні можливості для вирішення спірних питань, пов'язаних з діяльністю Співдружності. Але цьому перешкоджає вузькоспеціалізована юрисдикція Суду, обмеженість кола суб'єктів, які можуть звертатись до Суду, відсутність механізму забезпечення виконання його рішень.

1.1.2.8. Міждержавний економічний комітет

Задля координації економічної діяльності у сферах цінової, податкової та бюджетної політики спочатку було створено Економічний союз, в який Україна (і Туркменістан) входила на правах асоційованого члена. Восени 1994 року його було перетворено на Міждержавний економічний комітет (МЕК), до якого повноправно ввійшла Україна.

МЕК був постійно діючим виконавчим органом, що мав контрольні та розпорядчі функції, підконтрольні Раді глав держав та Раді глав урядів. Керівними органами Міждержавного економічного комітету були президія та колегія, яка працювала на постійній основі, керувала діяльністю апарату МЕК. Кошторис МЕК затверджувала Рада глав держав, квота України становила 14 % .

Згідно з положенням, функції МЕК були дуже широкі: від налізу здійснення економічних реформ до розпорядчих дій щодо об’єктів транснаціонального характеру. При цьому МЕК надавалося право готувати і виносити на розгляд найвищих органів СНД проекти міждержавних документів, здійснювати експертизу угод,

програм та інших документів, підготовлених державами-членами СНД. МЕК також мав право приймати рішення розпорядчого характеру, обов'язкові для виконання виконавчими структурами держав за умови отримання від них відповідних повноважень.

В угоді про МЕК передбачалося здійснення обстеження на місцях, отримання інформації від державних органів про виконання зобов'язань і вжиття заходів для усунення існуючих ускладнень та вирішення спорів. В угоді про створення Міждержавного банку закладено норму, відповідно до якої розрахунки між членами здійснюються в рублях, що емітуються Центральним банком Росії, Вільні кошти банку повинні зберігатися на кореспондентському рахунку в Центральному банку Росії, що означає автоматичне кредитування країнами СНД російської економіки.

Договір про Економічний союз, підписаний 24 вересня 1993 року, виявився відірваним від життя і не підкріпленим правовою базою. При укладанні угоди Україна виступила з заявою про асоційоване членство і набула його у квітні 1994 року. До речі, ці утворення не відбулися.

1.1.2.9. Виконавчий Комітет

З метою підвищення ефективності та реформування структури СНД на базі вже існуючих двох таких органів, як Виконавчий Секретаріат (створений у травні 1993 року) та Міждержавний економічний комітет (МЕК) 21 червня 2000 року Радою голів держав СНД було затверджено Положення про Виконавчий Комітет СНД.

Відповідно до цього Положення, Виконавчий Комітет є єдиним постійно діючим виконавчим, адміністративним і координуючим органом Співдружності, який забезпечує організацію роботи Ради голів держав, Ради голів урядів, Ради міністрів закордонних справ, Економічної Ради та інших органів СНД.

Його основні функції:

— забезпечення діяльності Ради голів держав, Ради голів урядів, Ради міністрів закордонних справ, Економічної ради;

— надання рекомендацій щодо перспектив розвитку та стратегії СНД;

— юридична обробка документів;

— аналіз процесу реалізації рішень, договорів;

— систематичне інформування вищих органів Співдружності тощо.

Комітет підзвітний Раді голів держав, Раді голів урядів, а також (у межах їхньої компетенції) Раді міністрів закордонних справ і Економічній раді.

Комітет може подавати на розгляд проекти в сферах: економічного співробітництва, освіти, соціального захисту, культури, екології тощо.

Комітет сприяє створенню сучасного інформаційного простору: видає інформаційний вісник Ради голів держав, Ради голів урядів і економічний вісник Співдружності, створив web-сторінку СНД — www.cis.minsk.by.

Комітет складається з Голови Виконавчого Комітету — Виконавчого секретаря, його замісників, департаментів та інших структурних підрозділів. Голова Комітету є основним адміністративним представником Співдружності, який призначається за пропозицією держави-члена СНД Радою голів держав терміном на З роки рішенням, прийнятим консенсусом.

1.1.2.10. Економічна Рада СНД

25 січня 2000 року рішенням голів держав-членів СНД було засновано Економічну Раду СНД. Знову створений орган — Економічна Рада — головний виконавчий орган, який забезпечує виконання угод, прийнятих у рамках СНД, рішень Ради голів держав і Ради голів урядів про формування і функціонування зони вільної торгівлі та інших питань соціально-економічного співробітництва.

У своїй діяльності Економічна Рада підзвітна Раді голів держав і Раді голів урядів, і складається із замісників голів урядів держав-членів СНД.

При Раді на постійній основі діє Комісія з економічних питань з місцем перебування в Москві. Комісія складається з повноважних представників держав-членів Співдружності при Економічній Раді СНД, а також замісників Голови Виконкому з правом дорадчого голосу. Комісія забезпечує всесторонню обробку і розгляд проектів документів соціально-економічного характеру, які готуються Виконкомом СНД і галузевими органами.

Рішення ЕР приймаються консенсусом із питань формування зони вільної торгівлі та інших стратегічних питань розвитку Співдружності, а простою більшістю — із процедурних питань.

Засідання Ради проводяться при необхідності, але не рідше одного разу в квартал, а засідання Комісії — не рідше одного разу в місяць.

Та на цьому реформування не закінчено. У майбутньому необхідно акцентувати на вдосконаленні підбору кадрів, створенні ефективного переговорно-консультаційного механізму для реалізації багатостороннього співробітництва. Необхідна гнучка та оперативна система, яка б дозволила приймати рішення консенсусом з ключових питань, при цьому враховуючи позиції держав-членів СНД.

1.1.2.11. Органи галузевого співробітництва

Статутом передбачено (розділ 6, ст. 34) створення органів галузевого співробітництва [33]. Вони діють відповідно до Загального Положення про міждержавні (міжурядові) органи СНД, прийнятого Радою голів держав 21 жовтня 1994 року.

Зараз функціонує більше 70 таких органів.

Апарат Виконкому СНД виконує функції робочих органів 32 рад. Решта мають власні апарати або їхні функції виконують відомства головуючої держави.

У більшості рад представлені всі держави Співдружності. У роботі деяких органів також беруть участь окремі країни Балтії, Східної і Західної Європи, Туреччини, Пакистану та ін.

У склад галузевих органів входять керівники відповідних органів виконавчої влади держав-членів СНД. Ці органи в межах своєї компетенції приймають рекомендації, а також при необхідності виносять пропозиції на розгляд Ради голів урядів.

Одним із перших, в грудні 1991 року, був створений Статистичний комітет СНД, який згідно з Рішенням Ради голів урядів від 25 травня 1995 року був перетворений на Міждержавний статистичний комітет Співдружності.

Міждержавні та міжурядові ради діють у сфері економіки, науки, екології, транспорту та координують взаємодію у цих сферах.

Проаналізувавши ефективність діяльності галузевих органів, 12 травня 2002 року Рада постійних представників запропонувала:

— ліквідувати Комісію з прав людини, Спільну консультацій" ну комісію з питань роззброєння, Раду керівників зовнішньоекономічних відомств та ін.;

— реорганізувати і підвищити статус рад з культурного співробітництва та інформатизації держав, Комісії з мирного використання атомної енергії, Міждержавної ради "Радіонавігація", Координадійної ради з бухгалтерського обліку при Виконавчому Комітеті СНД, Міждержавної науково-технічної ради і Міждержавної координаційної ради з науково-технічної інформатизації, Регіональної Співдружності в галузі зв'язку.

Незважаючи на велику кількість створених галузевих органів, спостерігаються численні недоліки в їхній діяльності. Зокрема:

— засідання рад проходять нерегулярно;

_ деякі члени рад часто відсутні на засіданнях. У таких випадках засідання проводяться при відсутності кворуму, і прийняті рішення є нелегітимними. Нерідко засідання проводяться за участю посадових осіб, які не мають повноважень приймати рішення з питань, що розглядаються;

— важливою проблемою є недостатнє фінансове забезпечення.

Діяльність більше ніж половини галузевих органів характеризується інертністю та безперспективністю. Виникає необхідність зменшити кількість існуючих органів і реформувати внутрішню структуру.

Крім того, у зв'язку з відсутністю реальної роботи було ліквідовано такі органи СНД, як Міжурядова рада з промисловості, Міждержавна комісія з військово-економічного співробітництва, Рада з антимонопольної політики, ряд інших міжурядових і міждержавних органів. Не розгорнули відповідно до спільних рішень свою діяльність Міждержавний валютний комітет, Міждержавний банк.

Не знайшли втілення у життя або були реалізовані лише частково рішення про створення Платіжного союзу, Євразійського об’єднання вугілля та металу, Міждержавної ради з нафти та газу тощо.

Тобто, на папері і зараз існують та функціонують органи СНД, але їхня ефективність та життєздатність ставиться під сумнів. Хоча існують і протилежні думки. Зокрема, Беляев у своїй статті

"Замість СНД — конфедерація?" наводить приклади і переконує нас у реальному втіленні економічної інтеграції (дія Ашгабадської угоди про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей від 23 грудня 1993 року)

Але, чи це не єдина угода, яка знайшла реальне втілення?

1.1.3. СНД — важливий напрям зовнішньої політики України

1.1.3.1. Україна — країна-учасниця Співдружності

Україна як одна з держав-засновниць СНД розвивала співробітництво з іншими державами, базуючись на основоположних для неї документах — "Основних напрямках зовнішньої політики" Концепції національної безпеки, Угоді про створення Співдружності СНД від 8 грудня 1991 року із Застереженнями Верховної Ради України про Співдружність Незалежних Держав.

Ці документи, що стали частиною національного законодавства, разом з іншими законодавчими актами визначали загальну позицію України щодо СНД. Зазначена позиція давала можливість з достатньою повнотою реалізувати національні інтереси України у відносинах з колишніми республіками, а нині самостійними державами як у рамках Співдружності, так і в двосторонніх відносинах.

Розглядаючи СНД як механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями, Україна вважає участь у СНД важливим вектором своєї зовнішньої політики. Вона не підтримувала спроб інституціалізації форм міждержавного співробітництва, здатної перетворити Співдружність на державну структуру конфедеративного чи федеративного типу [19, с 631; 21, с. 317]. При цьому наша держава заперечувала надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права.

Україна у ставленні до СНД виходить насамперед із реалій економічної доцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних відносин між державами-членами, які покликані розв'язати проблеми економічного характеру, що виникли після розпаду СРСР. Від самого початку формування процесу СНД наша держава виступала з пропозиціями, які передбачали трансформування СНД у раціональний механізм економічного співробітництва, спрямований на створення зони вільної торгівлі з урахуванням вимог ГАТТ/COT, оптимізацію її структури, створення механізму сприяння інтеграції країн СНД у світовий економічний простір.

Співробітництво у рамках СНД у всіх сферах діяльності Україна розглядає в загальному контексті своїх національних інтересів, При цьому в політичній сфері виходить з того, що вона як незалежна держава самостійно формує позицію щодо проведення активної і гнучкої політики в межах СНД, яка повинна забезпечувати реалізацію її національних інтересів.

Україна відстоює право кожної держави-учасниці СНД самостійно визначати напрямки своєї власної політичної діяльності в рамках Співдружності, змінювати форми участі в СНД або припинити цю участь взагалі, а також самій вирішувати, які угоди та інші документи в рамках СНД можуть бути нею підписані, а які — ні [11, с. 57]. Цим постулатом міжнародного права Україна постійно керувалася і буде керуватися, формулюючи таким чином свою принципову позицію.

Україна виступала і виступає проти перетворення СНД на державне утворення зі своїми органами влади й управління. Координаційні інститути не можуть виконувати владні функції, їхні рішення для України є лише рекомендаційними. Тому вона й надалі уникатиме участі в інституціалізації форм міждержавного співробітництва, здатного перетворити СНД у наддержавну структуру. В разі набуття подібної тенденції домінуючого характеру, вона залишає за собою право переглянути своє ставлення до участі

У Співдружності.

Готуючи документи про утворення та функціонування Співдружності, уряд Б. Єльцина навмисне не визначав статусу цього міждержавного утворення [19, с 631]. Вважалося, що колишні радянські республіки все одно висловляться за еволюцію СНД у напрямку об'єднання в єдину державу, бо не можуть існувати відірвано від Росії [19, с 631]. В ініційованих Москвою документах - Угоді про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 ), Договорі про колективну безпеку (травень 1992), Договорі про укладання Економічного союзу (вересень 1993) передбачалося утворення наднаціональних органів, здатних розв'язувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами членів Співдружності. У військово-політичній сфері Україна стоїть на позиції неучасті в угодах військово-політичного характеру на геополітичному просторі колишнього СРСР, адже тоді вони суперечили б проголошеному

Верховною Радою України прагненню в майбутньому набути нейтрального статусу. Верховна Рада й Президент України Л. Kpaвчук ретельно слідкували за тим, щоб Співдружність не переросла у військово-політичний блок, а тим більше у новий варіант Радянського Союзу. За 1992—1993 роки Радою голів держав та Радою голів урядів держав СНД було схвалено близько 400 угод рішень та інших документів, зокрема й таких, що надавали інститутам Співдружності наддержавних повноважень, розширюючи шлях до всеохоплюючої інтеграції. З цієї кількості Україна підписала не більше 200 документів, які не загрожували її суверенітету [19, с 631].

Відомо також, що Україна виступає за єдність Європи, тому вважає створення нових військо-політичних блоків у регіоні ОБСЄ поверненням до блокової політики, несумісної з вимогами часу [11, с 57]. З огляду на це Україна й надалі йтиме шляхом власної військової доктрини й реформування національної армії, вважаю чи пріоритетними напрямами своєї зовнішньої політики сприяння створенню надійної всеохоплючої системи загальної Європейської безпеки. Україна гарантує виконання міжнародних зобов'язань, які випливають для неї з договорів колишнього СРСР. Шляхом знищення всіх ядерних арсеналів під ефективним міжнародним контролем наша держава, як відомо, прагнутиме набути статусу без'ядерної та позаблокової.

Україна не має жодних територіальних претензій до сусідніх держав, у тому числі до держав-учасниць СНД. Водночас свої державні кордони, що склалися на період розпаду СРСР, вона вважає непорушними.

Як відомо, Україна не підписала і не ратифікувала Статут СНД з огляду на те, що він містить цілий ряд положень, які суперечать чинному законодавству України. Зокрема, статті 4, 11, 12—14, 19, 21, 22, 25—28, 30—34, 36 фактично передбачають перетворення СНД на державне утворення зі своїми органами влади і управління.

Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею Рада голів урядів, а далі — координуючі інститути. Наприкінці 1996 року їх діяло 80, а в 57 з них Україна брала участь. 99 % усіх пропозицій України береться до уваги в проектах текстів декларацій [19, с 188].

Таким чином, Україна має в СНД юридичний статус асоційованого члена (хоч і є однією із засновниць СНД), не більше. Україна не взяла участі в Митному і Платіжному союзах. Вона не бере участі в органах військового співробітництва й дотримується визначеного Декларацією про державний суверенітет позаблокового статусу спостерігача і в Міжнародній Асамблеї. Те, що Україна, проявивши гнучкість, наполягала на своєму асоційованому членстві в Економічному союзі, можна вважати перемогою молодої української дипломатії. Подібний статус дає можливість брати участь тільки в тих програмах, які дійсно потрібні Україні. З іншого боку, в українській зовнішній політиці прийшов період здорового прагматизму. Україні потрібно мати представництво в усіх органах СНД, які дійсно мають реальні можливості вирішувати проблеми української економіки чи інших галузей.

В Ашгабаді 23 грудня 1993 року члени Співдружності уклали Угоду "Про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць СНД". Україна ратифікувала її.

14 березня 1995 року на товари, вироблені виробничою кооперацією, між підприємствами СНД поширювався пільговий митний режим. Україна уклала такі міжнародні договори з Азербайджаном, Грузією, Туркменістаном, Казахстаном, Узбекистаном та Киргизією. У межах виробничої кооперації укладено угоди з міністерствами і відомствами Росії (9), Молдови (3), Туркмені-стану (2), Казахстану (2), Вірменії (1), Киргизії (1). Між підприємствами Мінмашпрому України і СНД підписано 693 угоди, з них 642 з Росією. Обсяг взаємопоставок становив 9387 тис. дол., з них на Росію припадало 8900 дол. [21, с 189].

1.1.3.2. Двосторонні відносини України з країнами СНД

Розглядаючи СНД як консультативний механізм перехідного періоду до остаточного становлення незалежних держав, вирішення проблем спадщини СРСР і пошуку шляхів співробітництва між ними на засадах рівноправного партнерства, Україна надавала першочергового значення двостороннім відносинам з незалежними державами. До того ж ці відносини вона розглядає не як альтернативу співробітництву в рамках СНД, а як такі, що здатні позитивно вплинути на вдосконалення методів, форм і механізму його реалізації. Пріоритетне місце у двосторонніх відносинах, без сумні ву, посідає Російська Федерація.

Національна структура економіки України з притаманним їй гіпертрофованим розвитком важкої промисловості, військово-промислового комплексу та незамкнутими технологічними циклами, на яку припадає близько 80 % валового виробництва, не може функціонувати без імпорту сировини, енергоносіїв тощо. Потреби в них Україна задовольняє в основному за рахунок поставок з Росії.

Економічна взаємозалежність, тісні науково-технічні, культурні та гуманітарні зв'язки потребують розвитку стосунків між двома сусідніми державами. Проте після розвалу Союзу українсько-російським відносинам бракувало прогресивних зрушень. На їх стан негативно впливала позиція російського керівництва, яке одноосібно взяло на себе місію розв'язання проблем колишнього Союзу. Зокрема, військово-політичні проблеми Росія намагалася розв'язати максимально вигідно для себе, нехтуючи інтересами інших республік Союзу. Так, сильну протидію Росії викликав намір України будувати власні збройні сили. Ще в грудні 1991 року президент Б. Єльцин заявив, що "ні про який розподіл Збройних Сил мови бути не може", а 17 січня 1992 року, навіть після досягнення домовленості на нараді глав держав СНД про створення повноважної групи для розгляду комплексу питань щодо реформування і статусу Збройних Сил колишнього Союзу він знову підкреслив, що "Росія виступала і виступає за об'єднані збройні сили" [7, с 35].

Особливі проблеми виникли навколо Чорноморського флотує Як стратегічну силу Росія намагалася залишити флот під командуванням ОЗС СНД, а фактично під своєю юрисдикцією. Так, 8 січня 1992 року Б. Єльцин зазначав, що Чорноморський флот "перебуває під єдиним командуванням держав-членів СНД", а у ви ступі на Ульяновському авіазаводі заявив, що "Чорноморський флот був, є і буде російським" [7, с 36].

Безсумнівно, вікове значення мало набуття чинності трьох базових угод щодо Чорноморського флоту, які забезпечували правові засади перебування ЧФ РФ на території України (підписані 28—31 травня 1997 року, набули чинності 16 липня 1999 року).

Негативно на українсько-російські відносини впливала також проблема ядерної зброї, розташованої в Україні. Погодившись на оперативне підпорядкування її Об'єднаного командування стратегічним силам СНД, уряд нашої країни передав адміністративне управління всією ядерною зброєю на території держави її Мінобороні, що суперечило забезпеченню єдиного контролю. Ці заходи розцінювалися в Росії як прагнення України володіти ядерною зброєю. Наприклад, висловлювалися думки про те, що зміна існуючого режиму в Україні може призвести до відмови від проголошеного нею прагнення домагатися неядерного статусу та готовності вивезти всю ядерну зброю до Росії.

У відносинах з Україною РФ використовує іноді методи, далекі від загальноприйнятих у цивілізованому світі. Шляхом політичного тиску, використання економічних важелів її керівництво хотіло, щоб Україна поступилася в питаннях, пов'язаних з Чорноморським флотом, боргами й активами колишнього Союзу, ядерною зброєю, стала лояльнішою і щодо СНД тощо.

Віддаючи перевагу розвиткові відносин з РФ, Україна зацікавлена в збереженні та розвитку тісних взаємин з усіма державами-суб'єктами колишнього Союзу.

Спорідненістю культур, відсутністю територіальних претензій, спільним кордоном зумовлюються тісні взаємозв'язки між Україною і Білоруссю. Дипломатичні відносини між ними встановлені 27 грудня 1991 року, двосторонні відносини регулюються Договором від 29 грудня 1990 року, понад 50 угодами і домовленостями. У 1995 році зовнішньоторговельний обіг між країнами становив 741 млн дол. США, а у першій половині 1997 року — 601 млн дол. США, тобто існує тенденція до збільшення всього обсягу торговельних відносин. Останні домовленості під час зустрічей Президентів Л. Кучми і О. Лукашенка можуть активізувати двосторонні зв'язки.

Україна для Білорусі є також і надійним інвестором: за її участю в Білорусі діють ряд підприємств (500 тис. дол. США становлять інвестиції), а в Україні функціонують 40 білоруських підприємств (інвестиції — 17 млн дол. США). Серед спільних українсько-білоруських підприємств можна назвати СП Київський завод "Арсенал" і Мінський завод годинників "Луч", які виробляють годинники з комплектуючих деталей білоруського заводу. Україна закуповувала в Білорусі кормозбиральні комбайни тощо.

У 1994 році торговельно-економічне співробітництво двох сусідніх держав зменшилось через недопостачання білоруській стороні цукру й олії, а Україні з боку Білорусі — нафтопродуктів мінеральних добрив, скла і тракторів.

З квітня 1996 року працює спільна Міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торговельно-економічного співробітництва. Широко розвивається співробітництво прикордонних регіонів: створено транскордонне об'єднання Єврорегіон "Буг" розробляється угода про співробітництво прикордонних областей. Активізується багатостороння співпраця України і Білорусі в рамках СНД у галузі виробничої кооперації підприємств і галузей країн-учасниць СНД (23 грудня 1993 року), передбачено максимальну лібералізацію взаємних поставок продукції без митних зборів, ПДВ та акцизів. Обидві країни співпрацюють у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, що відбувається за програмами "Саса-кава — Чорнобиль" та "АЙФІКА". До того ж українська сторона надає білоруській допомогу в дезактивації забруднених територій, оздоровленні у Криму постраждалих дітей та ін.

Негативним фактором, що впливає на двосторонні зв'язки, є незадовільна розробка законодавчої бази торговельно-економічного співробітництва, зумовленого приєднанням Республіки Білорусь до Митного союзу між Росією, Казахстаном і Киргизстаном, створенням Співтовариства РБ та РФ, орієнтацією Білорусі на Росію. Цим пояснюється стримана позиція Білорусі щодо рішення України про роззброєння, намагання уникнути оцінок зазіхань Росії на територіальну цілісність України тощо.

У 1995 році було підписано Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між Україною і РБ, який ратифіковано парламентом Білорусі у квітні 1996 року. Влітку 1996 року проблеми регіонального співробітництва у рамках програми Єврорегіон "Буг" обговорювались на зустрічі Президентів України, Білорусі та Республіки Польща.

Непросто складаються відносини України з Республікою Молдова. Україна і Молдова є стратегічними партнерами і мають сталі двосторонні зв'язки. Це зумовлено спільним кордоном, взаємодоповненістю економік, наявністю значної кількості українців у Молдові (понад 600 тис. осіб) і понад 250 тис. молдаван в Україні, які проживають в Одеській, Закарпатській, Чернівецькій областях.

Декларація про незалежність Республіки Молдова була проголошена парламентом 27 серпня 1991 року, тобто в рік утворення незалежних держав на просторі колишнього СРСР. Молдова вирішує подібні до українських проблеми. Так, відбувається подолання економічної кризи, інфляція знизилась з 20 % у 1992 році до 1,1 % У 1995 році, молдовський лей став конвертованим і стабільним. Міжнародні фінансові структури надали Молдові фінансову (У розмірі 600 млн дол. США), а також технічну допомогу. Країни СНД традиційно посідають переважно перші місця у торговельно-економічному обігу Молдови, на частку країн Співдружності припадає понад 67 % цього обігу.

Значні преференції Молдові в економічній співпраці надала сусідня Румунія. З цією країною жваво розвивається торговельний обмін, який зростає щорічно майже вдвічі. Але Румунія не поступалася своєю позицією щодо тексту базового договору між країнами і наполягала на збереженні в цьому документі положення про пакт "Ріббентропа-Молотова" щодо Бессарабії, Буковини, повіту Герца. Це, на думку молдовської сторони, поставило б під сумнів існування РМ, засвідчило б штучність створення Республіки Молдова.

Дипломатичні відносини між Україною і Республікою Молдова були встановлені 10 березня 1992 року. Посольства розпочали свою роботу у 1993 році, що сприяло налагодженню тісних контактів, розвитку добросусідських зв'язків, партнерства та взаємодопомоги. Базовий договір про добросусідство, дружбу та співробітництво підписано 23 жовтня 1992 року президентами обох держав, договірно-правову базу двосторонніх відносин становлять близько 30 документів (угод і протоколів). Молдова експортує в Україну товарів на суму 70 млн дол. США, а імпортує з України на суму 232 млн дол. США. У 1994 році розпочалося створення українсько-молдовської спільної комісії торговельно-економічного співробітництва.

Проблемами, що потребують найшвидшого розв'язання, є оформлення державного кордону між Україною і Молдовою (до чого прикордонні комітети приступили наприкінці 1996 року), будівництво порту на р. Дунай поблизу с. Джурджулешти.

Найскладнішою є проблема кордонів, і це зрозуміло: Молдова - сусідка Румунії, яка донедавна зазіхала на територіальну цілісність нашої держави. Молдовський порт має частково займати

територію України. Останнє питання можна вирішити в робочому порядку, віддаючи цю територію в оренду або розпочати будівництво на спільних паях обох держав. Слід також вирішити долю 259 об'єктів (за підрахунками молдовської сторони), що знаходяться на території України і є власністю Молдови. Україна не має своїх об'єктів на території Молдови. Загальна вартість молдовських об'єктів становить 453,8 млн карбованців у цінах '1991 року Це — санаторії, пансіонати, бази відпочинку і підприємства в Одеській, Миколаївській, Херсонській областях. Крім того необхідно визначитися з проблемою залізниці: 7 ділянок молдовської залізниці, яка була утворена у колишньому СРСР лише у 1979 році, проходить через територію України, на них розташовані 12 залізничних станцій та ряд інших об'єктів, які охороняються молдовською поліцією. Це ще більше ускладнює вирішення питання.

З обранням нового Президента Молдови, яким став П. Лучинський, у країні намітилися позитивні тенденції її подальшого виходу з економічної кризи, співробітництва з сусідами, зокрема і з Україною.

Дипломатичні відносини між Україною і Республікою Казахстан були встановлені 23 липня 1992 року. В обох країнах діють посольства. 20 лютого 1991 року було укладено міждержавний Договір про дружбу і співробітництво між тодішніми УРСР і КРСР. За час існування незалежних держав укладено 46 угод і протоколів про співробітництво. Казахстан виявляє інтерес до вироблення спільних з Україною позицій з багатьох питань міжнародної політики.

Співпраця між Україною і Казахстаном у торговельно-економічній сфері має значні резерви. У 1994 році товарообіг між ними становив майже 300 млн дол. США, у 1995 році — 312 млн дол. США, а за шість місяців 1997 року — 249 млн дол. США. Це було спричинено зменшенням постачання енергоносіїв з Казахстану до України. Зрозуміло, що такий рівень торговельних зв’язків не влаштовує обидві сторони.

Становище, що склалося, поступово змінюється: ряд областей і регіонів обох країн зацікавлені у поновленні і розвитку економічних зв'язків. Так, пропозиції про співробітництво з підприємства ми Казахстану вже надійшли від Донецької, Запорізької, Харківської, Луганської, Кіровоградської та інших областей України.

Об’єднуючу роль у поновленні розірваних зв'язків можуть відігравати і торговельні місії та представництва, як, наприклад, Запорізького автомобільного, Дніпропетровського і Новокраматорського машинобудівних заводів, об'єднання "Мотор-Січ" та ін. Крім цього, Україна передбачає участь у проектах пошуку нафти і газу, видобуванні покладів у шельфі Каспійського моря, у будівництві експортних трубопроводів, нафтопереробних заводів, реконструкції підприємств важкої промисловості, а також космічній, суднобудівній, металургійній, хімічній, легкій та фармацевтичній галузях. Цікавим є проект євроазійського транспортного коридору, використовуючи який Україна вийшла б на ринки азіатських країн, а Казахстан — на європейські.

Казахстан потребує поставок з України цукру, продукції хімічної промисловості, обладнання (котлів, парових турбін, насосів, холодильників, автонавантажувачів), електричних машин, залізничного транспорту, засобів наземного транспорту, будівельних збірних конструкцій, спирту. Із Казахстану імпортуються азбест, слюда, мінеральне паливо (кам'яне вугілля, нафта, нафтопродукти), продукція хімічної промисловості, бавовна, механічне обладнання, мідь та вироби з неї, зерно.

Нині Казахстан постачає Україні переважно сировину, тому він зацікавлений у співпраці з Україною у використанні її промислового потенціалу, устаткування, технологій для переробки сировини, у виході через Україну на треті держави. Сьогодні азіатські країни шукають своє місце у системі міждержавних і світових відносин, у цьому ракурсі Казахстан претендує, як і Узбекистан, на лідерство в азіатському регіоні колишнього СРСР. Багато в чому саме цим пояснюється пропозиція Казахстану щодо створення євроазійського простору в цих межах, до якої Україна ставиться із зрозумілою обережністю.

Рівноправне економічне співробітництво передбачає і взаєморозрахунки, які ще остаточно не здійснені. Заборгованість казахстанських підприємств тільки за 1995 рік перевищує борг України Казахстану в 2,5 раза. Лише Новокраматорському комбінату казахстанська сторона заборгувала 43 млрд російських рублів. Дипломатичні відносини між Україною і Туркменістаном були встановлені 10 жовтня 1992 року. Договір про дружбу і співробітництво між країнами укладено під час візиту Президента України

Л. Кравчука до Ашгабата. Договірно-правова база українсько-туркменських зв'язків була значно розширена під час візиту до Туркменістану тодішнього Прем'єр-міністра України Л. Кучми (лютий 1993 року): підписано 12 угод і протоколів про подальше співробітництво.

Природний газ в Україну надходить з Туркменістану з листопада 1992 року. У 1994 році обсяги поставок досягли 28 млрд куб. м Обидві країни зіткнулися з труднощами транспортування та оплати. У листопаді 1994 року під час візиту Президента Україна Л. Кучми до Туркменістану було підписано кілька міжурядових угод, зокрема про вільну торгівлю, реструктуризацію державного боргу України Туркменістану, виробничу кооперацію, відкриття посольств (посольства були відкриті у 1995 році). Зараз договірно-правову базу двостороннього співробітництва становлять 54 договори та угоди. З туркменськими партнерами було досягнуто домовленостей щодо реструктуризації боргу за 1993 — 2002 роки, вироблено порядок розрахунків за поставки газу у 1994 році. Наступного 1995 року під час візиту в Україну Президента Туркменістану С. Ніязова обговорювалося питання про постачання газу в Україну.

Наступною сходинкою розвитку українсько-туркменського співробітництва стало залучення до нього іранської сторони. Меморандум про тристороннє співробітництво між Україною, Туркменістаном і Ісламською Республікою Іран було укладено у квітні 1995 року. Вихід із складного становища щодо платежів за газ було віднайдено у постачанні української продукції до Ірану за рахунок частини оплати поставок туркменського газу в Україну в 1995 році. Доречно нагадати, що виходу на туркменський ринок шукає і Словаччина, яка розраховує на щорічну закупівлю 2 млрд куб. м газу.

У співробітництві з туркменськими партнерами є певні труднощі. Туркменський газ надходить в Україну транзитом через Узбекистан, Росію і Казахстан. Російське акціонерне об'єднання "Газпром", щоб використати транзитування, створило туркмено-російське акціонерне товариство "Туркменросгаз" з участю приватної компанії "Ітера Інтернешнл Інерджі", зареєстрованої у США Незважаючи на це, Україні вдалося домовитись з Туркменістаном про постачання газу в обсязі 20 млрд куб. м (1995 рік). Укрїна розраховувалася за газ товарними поставками і валютою у спів відношенні 60 % : 40 % . Валютний еквівалент складав 60 млн дол.

США, а товарна маса перевищувала необхідну доларову суму на 22 млн дол. США. У погашення боргу України були зараховані медикаменти (8 млн дол. США), спорудження українськими фахівцями газопроводу Казанджик — Кизил-Арват. Вартість будівельних робіт оцінюється в 23 млн дол. США, частина яких піде також на оплату газу.

Україна і Туркменістан спільно споруджують залізниці на території Туркменістану, Україна готує для цієї держави військових, працівників міліції, органів безпеки, прокуратури.

Республіка Узбекистан у 1990 році прийняла Декларацію про суверенітет. У результаті всенародного референдуму, що відбувся ЗО грудня 1991 року, Узбекистан було проголошено незалежною республікою.

Українсько-узбецькі відносини започатковані Договором про основи міждержавних відносин, дружбу і співробітництво від 28 жовтня 1991 року. Узбецька сторона підтримує самостійний зовнішньополітичний курс нашої держави, підкреслює свою зацікавленість у збереженні сильної суверенної України, у співробітництві з Україною в галузі виробництва та поставок авіаційної техніки, вантажних перевезень, військово-технічних зв'язках, розвитку режиму вільної торгівлі, постачанні продуктів харчування, зокрема цукру.

Україна отримує з Узбекистану газ, який, за пропозицією Уряду Туркменістану, оплачується поставками в Республіку Узбекистан товарів і продукції з України в рахунок взаєморозрахунків за транзит туркменського газу (на суму 120 млн дол. США). Досягнуто домовленостей про постачання узбецького газу в Україну і в 1997 році. РАО "Газпром" постачає на український ринок, крім 53 млрд куб. м свого газу, ще 10 млрд куб. м узбецького.

Потенціал українсько-узбецьких відносин повною мірою ще не реалізовано. Досить низький торговельно-економічний обіг між двома країнами (у 1994 році — 165 млн дол. США, у 1995 році —

понад 100 млн дол. США, у 1996 році— 259,5 млн дол. США).

Україна експортує до Узбекистану цукор, кондитерські вироби, м’ясо та субпродукти, тютюн, вироби з чорних металів, котли, обладнання, електричні машини, продукцію хімічної та нафто-хімічної промисловості, а імпортує бавовняне волокно, газ, тканини, нафту та нафтопродукти, мідь та вироби з неї, цинк, алюміній тощо.

Інтенсивному розвитку двосторонніх зв'язків перешкоджають неузгодженість розрахунків за минулі роки, недопоставка українським партнерам у 1995 і 1996 роках бавовни-сирцю. Зазначені труднощі покликана усунути українсько-узбецька комісія з торговельно-економічного і гуманітарного співробітництва.

Між Україною та Узбекистаном укладено 50 угод і домовленостей. Під час візиту до Узбекистану Президента України Л. Кучми (червень 1995 року) було підписано Договір про поглиблення економічної інтеграції між Україною та Республікою Узбекистан а також угоди про співпрацю в галузі культури, науки, охорони здоров'я, спорту, туризму, інформації. З 1993 року в Узбекистані діє посольство України, а з 1995 року— посольство Республіки Узбекистан в Україні.

Киргизстан. Через незначні людські ресурси (4 млн осіб населення) за економічним розвитком країна належить до найвідсталіших районів колишнього азіатського радянського простору. Економічні негаразди посилюються протистоянням гілок влади (Президент і ВР), етнічними конфліктами.

Катастрофічна ситуація, в якій опинилася економіка Киргизстану після розпаду СРСР, прискорила проведення ринкових реформ. Рівень стабілізації та лібералізації економіки в цій країні помітно вищий, ніж в інших республіках. У 1993 році було запроваджено національну валюту (сом), проведено лібералізацію цін, розпочато приватизацію. Пріоритетом зовнішньої політики Киргизстану є Казахстан та Росія, що пояснюється залежністю від російських енергоносіїв, прив'язаністю до промислового потенціалу, ринку збуту.

Киргизстан є суб'єктом тристоронніх угод (Узбекистан, Казахстан, Киргизстан), членом Митного союзу між Російською Федерацією, Республікою Білорусь і Республікою Казахстан та Договору про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній сфеpax і всестороннє зближення між зазначеними країнами (29 березня 1996 року). У перспективі можливий розвиток співпраці з Туреччиною, Китаєм та Іраном.

Українсько-киргизькі відносини спираються на Договір про дружбу і співробітництво між УРСР та КРСР від 2 квітня 1991 року, підписаного у Бішкеку. У 1995 році питома вага Киргизстану у зовнішньоторговельному обігу України з країнами Центральної Азії становила 4 % або 17 млн дол. США. Договірно-правову базу

міждержавних відносин з Киргизстаном складають понад 20 угод і протоколів. Існуючі зв'язки з Киргизстаном мають потенційні можливості: планується співробітництво в галузі енергетики, золото видобувній промисловості тощо.

Українсько-таджицькі відносини розвиваються на основі міжурядових угод: про економічне і культурне співробітництво на 1991-1995 роки (1990 рік), про організацію розрахунків між Україною і Таджикистаном,, торговельно-економічне співробітництво (1993 рік), про співробітництво з поштових переказів та ін Україна, враховуючи внутрішні та прикордонні конфлікти, немає зобов'язань перед цією країною. Україна не підписала Договір про колективну безпеку СНД від 15 травня 1992 року та рішення країн-учасниць СНД від 22 січня 1993 року про додаткові заходи щодо стабілізації ситуації в Республіці Таджикистан. Позиція України щодо врегулювання конфлікту в Таджикистані базується на загальновизнаних нормах міжнародного права. Під час конфліктів Україна надавала Таджикистану гуманітарну допомогу.

У 1994 році торговельний обіг з Таджикистаном становив 9,6 млн дол. США, у 1996 році — 28,9 млн дол. США. Україна постачає Таджикистану цукор, кондитерські вироби (45 % експорту), а ввозить м'ясо, горіхи тощо (72 % імпорту). Намічено спільно освоювати землі для виробництва бавовни-сирцю за рахунок інвестування українською стороною, використовувати будівельну індустрію України для завершення будівництва Рогунської ГЕС та інших енергоспоруд Таджикистану, розвивати кооперативні зв'язки в інших сферах двостороннього співробітництва, у тому числі и військового. Але все це буде можливим лише за умов стабілізації ситуації в Республіці Таджикистан.

Українсько-грузинські відносини мають глибоку історію, Україна і Грузія уклали перший міждержавний Договір про дружбу і співробітництво 5 грудня 1918 року. 12 грудня 1991 року Республіка Грузія визнала суверенітет, державну незалежність, територіальну цілісність України. Візити президентів обох країн закріпили і розширили договірно-правову базу двосторонніх відносин підписанням угод, зокрема Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною та Республікою Грузія (12 квітня 1993 року). Україна і Грузія уклали понад 20 угод і протоколів про вільну торгівлю, виробничу кооперацію, сприяння та взаємний захист інвестицій, організацію розрахунків, пенсійне

забезпечення, міжбанківську угоду тощо. Посольство України в Республіці Грузія було відкрито у 1994 році.

Відчутну допомогу Уряд України надав Грузії під час абхазького конфлікту, коли гелікоптери українських ВПС вивезли 7634 біженців, доставили 500 т продуктів, медикаментів, одягу, пального. Транспортними літаками України із Кельна (Німеччина) до Тбілісі було перевезено понад 50 т гуманітарної допомоги, громадські організації України надавали допомогу постраждалим предметами першої необхідності.

Грузія також розглядає СНД як корисну, але не єдину форму об'єднання для двостороннього та багатостороннього співробітництва, висловлюється проти створення наднаціональних структур. Торговельно-економічний обіг між країнами сягає 62 млн дол. США, що, звісно, не відповідає бажанням і можливостям двох держав. Найперспективнішою формою співробітництва може бути створення транскавказького транспортного коридору, який має з'єднати Центральну Азію з Західною Європою. Україні та Грузії необхідно скористатися вигідним географічним розташуванням і взяти участь у проекті транспортування каспійської нафти. Українські фірми могли б взяти участь у будівництві нафтопроводу та його інфраструктурі. Існує варіант прокладання трубопроводу через Україну і Західну Європу. Також можливе співробітництво держав у створенні оптико-волоконної комунікаційної лінії з Китаю до Західної Європи. У пошуках альтернативних енергоносіїв Грузія придбає в Україні вітряні електростанції, що виробляються в Павлодарі та Дніпропетровську. Вона може стати найважливішим партнером України у вирішенні проблеми забезпечення її енергоресурсами.

Азербайджан — Україна. Дипломатичні відносини між Україною та Азербайджаном встановлені в лютому 1992 року. Договірно-правова база двосторонніх відносин розширюється іноді із залученням третіх країн, як, наприклад, Ісламської Республіки Іран, з якою домовлено про будівництво та експлуатацію трьохлінійного газопроводу. Міждержавний Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Азербайджанською Республікою (АР) було підписано 9 грудня 1992 року. Правову базу відносин поширено ще на 11 державних, урядових та відомчих угод під час перебування в АР Президента України Л. Кучми (липень 1995 року) - Україна має можливість узяти участь і в проекті видобутку нафти на території Азербайджану.

Міжнародний консорціум, який складається з 40 % власності американських членів, 17 % англійської "Брітіш петролеум", російської компанії "ЛукОЙЛ" (10%), Азербайджану (10%), Туреччини (5 %), зайнявся організацією видобутку нафти на бакинських нафтопромислах (за оцінками експертів її залягає тут

понад 500 млн т) та її відправкою на Захід. У цьому грандіозному проекті століття беруть участь 12 фірм із 7 країн світу.

Варіантів транзитних територій, де проходитиме нафтопровід, було кілька, але зупинилися на двох — на російському і грузинському з подальшим продовженням до Туреччини. У цьому проекті зацікавлені й СІЛА, які використовують майже 40 % усього світового видобутку нафти. Фінансувати такі широкомасштабні проекти могли б міжнародні фінансові структури.

Україна виступає за непорушність кордонів і територіальну цілісність держав закавказького регіону. Під час візиту Л. Кучми до Азербайджану у 1995 році було укладено понад десять різних документів, що стосуються різнобічного співробітництва, серед них угоди про торгово-економічне співробітництво, виробничу кооперацію, вільну торгівлю тощо.

Особливе місце в українсько-азербайджанському діалозі посідають питання можливої спільної розробки нафтових і газових покладів як в Азербайджані, так і в Україні. Спеціалісти-нафтовики Азербайджану мають значний досвід у видобутку нафти і газу як на морі, так і на суходолі, можуть допомогти українським колегам у розробці нафтових покладів у Чорноморському шельфі. В обмін на нафтопродукти Азербайджан отримує вугілля, сільськогосподарську продукцію, продукцію чорної металургії та машинобудування.

Вірменія, що переживає відчутну кризу в результаті фактичної блокади транспортних шляхів та енергопроводів, спромоглася зменшити падіння виробництва і стабілізувати національну валюту. У 1995 році вона досягла 7 % зростання валового національного продукту. Визнання економічних реформ Вірменії обумовило підтримку провідних світових фінансових структур, тому зростають інвестиційний потік у країну, кількість спільних підприємств (400), обсяг іноземних валютних коштів (кредитів). Найтісніші зв’язки Вірменія має з Європейським Союзом і прагне стати його учасницею Українсько-вірменські зв'язки розвиваються з грудня 1991 року, коли дві країни визнали одна одну. З 1993 року торговельні відносини регулюються щорічними угодами про торговельно-економічне співробітництво, які доповнені переліками продукції для зустрічної торгівлі. Всього Україна та Вірменія підписали понад двадцять документів. Зовнішньоторговельний обіг у 1996 році між країнами становив 29 млн дол. США. Український експорт — це переважно продукція АПК (42 %), продукція хімічної та металургійної промисловості (ЗО %) — шини, смоли, медичні препарати, а також продукція машинобудування (16 %) — апаратура радіотелефонного зв'язку, вантажні автомобілі. З Вірменії надходить продукція хімічної та металургійної промисловості (51 %) — каучук, фольга, органічні хімічні сполуки, продукція машинобудування (43 %) — двигуни, генератори, прилади, дріт, оптична апаратура. Порівняно з минулим періодом, показники торговельного обігу у 1996 році були значно нижчими через скорочення експорту до Вірменії продукції АПК.

Розширення співробітництва з Вірменією, як і з іншими республіками Закавказзя, передбачено програмою на період 1996—2000 років. Згідно з нею, Україна і Вірменія спільно розвиватимуть атомну галузь — вироблятимуть атомні реактори, навчатимуть обслуговуючий персонал, розв'язуватимуть проблеми утилізації радіаційних відходів, а також співпрацюватимуть у вдосконаленні залізничного транспорту, волоконно-оптичних систем.

1.1.4. Перспективи СНД

Отже, СНД виявилася компромісом між повним роз'єднанням України та Росії та утворенням конфедеративного типу, бажаного для Москви. Стосовно республік, які приєдналися до СНД в Алма-Аті, можна зазначити: за тодішньої ситуації вони просто не мали куди подітись. Навряд у них були якісь далекосяжні плани. Частина середньоазіатських республік з недовірою ставилася до оточення за межами колишнього СРСР. Казахстан мав заспокоїти росіян, що опинилися на його території, а, крім того, Назарбаєв плекав амбітні надії щодо свого місця на пострадянському просторі. Вірменія ж взагалі була дуже тісно пов'язана з Москвою — карабаська проблема.

Можна сказати, що головними полюсами СНД стали Росія та Україна. Але згодом свої особливі інтереси мали майже всі члени спільноти. Надто різні цілі, які ставили перед собою суб'єкти об'єднання, не могли не позначитися на формах та методах існування Співдружності. Більше того, строкатість "компаньйонів" призвела до сучасного стану СНД, якій властива певна амфорність. Значна частина рішень, прийнята на зустрічах лідерів країн-учасниць, не виконується і не може бути виконаною, передусім, через занадто різний економічний стан цих країн.

Звичайно, стрижнем СНД була і є Росія. Природним виглядало і продовження повноважень голови СНД Б. Єльцина. Інші лідери ніби казали: "Вам це найбільше потрібно? То й головуйте". І це насправді так. Проте й у самій Росії, серед угрупувань владної верхівки, немає єдиної думки шодо Співдружності. "Роман-тики-імперіалісти" вважають, що СНД має поступово перетворитися на конфедеративну державу. Звідси незграбні спроби денонсування Біловезьких угод, які нібито мають прискорити цей процес. Можна вважати, що ці сили спираються на "п'яту колону" у колишніх республіках Союзу. Справді, є певні умови, за яких владні еліти у цих країнах можуть піти на скасування, принаймні дуже повільне, своїх держав заради входження у російський "вищий світ" [20, с 61].

Проте це їхнє бажання наштовхується на позицію кремлівських прагматиків, які вважають за краще тримати сусідів у стані напівколоній і за їх рахунок вирішувати російські проблеми. їм конче необхідно збереження СНД як "ширми", за якою можна приховати справжній характер взаємовідносин. Доти, доки "прагматизм" і "романтизм" не порозуміються у Москві, не буде у Росії чіткої політики щодо СНД. Правда, "прагматики" після 1996 року набирають сили, тож вони і мають можливість зміцнити свої позиції настільки, що не звертатимуть уваги на противників. Проте, немає жодних гарантій, що від цього стане легше сусідам. Досвід неоколоніалізму свідчить — формальна незалежність коштує дорожче, ніж формальна залежність.

Україна вважається не дуже зручним партнером для Росії. Це продуктовано великою зацікавленістю Москви в Україні — з одного боку, та усвідомленням Києвом переваг зміцнення стосунків з партнерами на Заході — з іншого. Проміжне становище країни дає змогу її керівництву маневрувати, хоча в досить обмеженому

діапазоні.

В Україні існує два підходи до СНД. Перший передбачає її роз пуск. Він має достатню кількість прихильників. Просте навряд чи хтось на владному Олімпі наважиться його "озвучити". З огляду на "східний" електорат, радше за все розголосу набуде другий підхід, який передбачає активізацію Співдружності. Хоч усі, звичайно, розуміють — сумістити в одній парадигмі наголос на двосторонніх відносинах та посилення ваги наддержавних утворень неможливо. Результатом цієї непевності є дальше перебування країни у складі СНД. Щоправда, без особливої активності.

З огляду на сучасний стан Співдружності, можна розглянути кілька сценаріїв розвитку подій.

І чи не найвірогіднішою слід вважати ситуацію, за якої, власне, ніякого розвитку не буде. На користь цього сценарію свідчить не надто палке бажання багатьох суб'єктів СНД щось радикально змінювати. Так може тривати доти, доки якась із країн не зміцнить своє становище настільки, що вирішить вийти із СНД. Навряд чи при цьому вона не подбає про підтримку з боку інших — самотужки протистояти Москві тяжко. Тоді ймовірним стане напівстихійний розпад Співдружності, внаслідок якого це утворення буде обмежене чотирма членами, а може, навіть і двома. Але, якщо ініціатором розпуску стане Росія, що реально з огляду на внутрішньополітичні обставини в Москві, організація припинить існування взагалі.

Україна, мабуть, ніколи не стане ініціатором розпуску СНД, але так само, як у 1991 році, використає такий перебіг подій на свою користь. Тоді Київ нарешті зможе зосередитися на європейському напрямку розвитку зовнішніх зносин.

З пострадянським простором за цього сценарію станеться те, що має статися. Грузія через посередництво України намагатиметься зайняти своє місце в Європі. Внутрішня стабільність може їй дати можливість відіграти роль "транзитної держави", що обіцяє вигоду і європейським, і азіатським країнам.

Азербайджан прагнутиме посісти своє місце серед мусульманських країн. І передусім тих, які мають підтримку з боку США Країни Середньої Азії, напевне, вибиратимуть між інтересами Ірану, Китаю, Туреччини та Пакистану. Отже, обов'язково при стануть до спілки з Вашингтоном, який може убезпечити їх від ймовірного тиску з боку сильних сусідів.

А Молдова продовжить своє просування до Європи. Зміцнення стосунків з Україною допоможе їй вирішити придністровську проблему.

Зрештою, Росія остаточно залишиться з тими країнами, яким нікуди податися — Вірменією, Таджикистаном та Білоруссю. Це був би невтішний підсумок імперського розвитку великої держави. Серед безлічі міфів, що супроводжують існування СНД, найнебезпечнішим є міф про палке бажання країн інтегруватися за відсутності умов для цього всередині кожної. Україна, наприклад, дуже хоче тіснішого союзу з Росією та Білоруссю. Але економічно вона дещо відстає. Та й законодавство у нас недосконале. Так з'являється теза про інтеграцію на різних швидкостях. І виходить, що найвправнішою тут є Білорусь. Далі йдуть Казахстан і Киргизія.

Звичайно, такий склад нової Співдружності не вдовольнить інтеграторські амбіції Москви. Тому слід очікувати на тиск з її боку на інші країни, заохочення до утворення "четвірки". І той, либонь, матиме як позитивний, так і негативний відтінки. Позитив — гарантії вирішення застарілих проблем. Абхазької — в Грузії, придністровської — у Молдові тощо. Негатив — економічний та політичний шантаж з метою зламати "непокірних". Україна, мабуть, зазнає саме такого. У політиці це означатиме, що ставка робитиметься на сили з, проросійською орієнтацією. В економіці — це залежність від ринків збуту та інвестицій (дійовим засобом проти цього може стати поліпшення економічного стану в країні). Нарешті, третій сценарій майбутнього СНД. Він передбачає перетворення цієї аморфної організації на дійову і впливову. З огляду на чинники, висвітлені вище, такий розвиток подій здається найнеймовірнішим. Але шанс вижити, і не просто вижити, а й здобути нове дихання, у Співдружності є. Для цього необхідне усвідомлення, що СНД не може бути засобом досягнення мети лише судного або кількох її суб'єктів. її призначення — бути інструментом узгодженої і взаємовигідної політики, економічного й культурного розвитку, що сприятиме встановленню "нових демократій".

За такого сценарію Співдружності протипоказаний замкнений світ, альтернативний загальноєвропейському та загальносвітовому. Вона повинна сприяти безболісному входженню країн-членів до світового співтовариства. А відтак виникають запитання. Навіщо таку увагу приділяти Міжпарламентській Асамблеї СНД, якщо є Рада Європи? Багато говориться про узгодження законодавств у межах СНД, але взірцем тут є не загальноприйнята європейська нормативна база, а російська.

Є всі підстави для виникнення таких запитань. Це, в свою чергу, аж ніяк не свідчить про бездоганне "здоров'я" СНД. Було б наївним сподіватися, що ці підозри та сумніви зникнуть самі собою Треба пройти занадто довгий шлях. А навряд чи у когось є таке бажання.

Недавні події в рамках СНД безумовно вплинули на його подальший розвиток. У січні 2003 року президент України Л. Кучма був обраний головою Ради голів держав СНД [34].

Варто зауважити, що з 1991 року в Раді глав держав СНД беззмінно головувала Росія. Хоча, згідно з процедурою, щороку повинна була відбуватися ротація за російським алфавітом. Сьогодні Рада вперше вирішила інакше — пропустити наступних за чергою Ніязова, Рахмонова й Каримова, і запропонувати вічно російське крісло українському президентові [34].

Що ж наштовхнуло російського президента наважитись на цей крок? Мабуть, СНД для Росії дійсно перестало бути безумовним пріоритетом.

Стосовно цього варто висвітлити декілька аспектів.

По-перше, на думку М. Томенка: "У Москві сподіваються, що цей дипломатичний хід дозволить стимулювати інтеграційні процеси на Україні таким чином, що російська сторона спробує "використовувати зацікавленість українського президента в рішенні кадрового питання для просування ідеї повного членства України в ЄврАзЕс" [34].

По-друге, мабуть за цією спробою стоїть прагнення "прив'язати Україну до євразійського простору, відірвати нашу державу від проголошених стратегічних зовнішньополітичних пріоритетів, а саме: європейської і євроатлантичної інтеграції" [36].

По-третє, як зазначає народний депутат О. Рибачук від "Нашої України", в обранні він бачить "певний елемент політичної гри, адже зустріч в Україні відбувається напередодні президентських виборів у нашій країні". Росія дбає про політичне майбутнє нашого президента і таким чином хоче його вивести з гри, залишив ши на посаді голови Ради СНД [35].

Що ж дає це головування Україні?

А фактично нічого. Адже й обговорюваний порядок денний, і рішення затверджуються на самітах тільки за загальної згоди. І навряд чи центр прийняття рішень переміститься до Києва. Швидше за все він надалі залишиться в Кремлі.