Савельєв Є.В. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів (2001)
2. Етапи розвитку міжнародної мобільності робочої сили
Робоча сила в усі часи належала до мобільних факторів виробництва. її переміщення з країни в країну були епізодичними і масовими, здійснювались у добровільному й примусовому порядку, мали економічні та політичні причини. У будь-якому разі це явище досить старовинне і дуже впливає на розвиток людства.
В історичній літературі систематизовані факти міжнародного переміщення населення за багато тисячоліть до наших днів. Велич держав Стародавнього світу (Єгипет, Вавілон, Персія, Греція, Рим) значною мірою була створена рабською працею. Основну масу рабів становили вихідці з країн, яких захоплювали під час воєн і походів того періоду.
Особливістю епохи середньовіччя, особливо раннього, було різке послаблення, порівняно з античністю, міжнародної міграції робочої сили. У цей період набувала поширення так звана «військова» форма міграції. Найпопулярнішою вона стала у феодально роздрібненій Західній Європі, де відбувалися численні війни. Щодо експортерів військової робочої сили, то ними були окремі німецькі князівства й особливо кантони центральної Швейцарії (Урі, Швіц, Унтервальден та ін.). Швейцарські найманці завоювали таку репутацію, що й нині Ватикан охороняють швейцарські гвардійці. Імпортом солдатів і офіцерів-найманців займалися переважно королі Франції, Швеції, Польщі, імператори Священної Римської імперії, монархи Італії та інших європейських держав.
Сильним поштовхом до масової міграції робочої сили стали великі географічні відкриття і розвиток капіталізму в Європі. З кінця XV століття, після відкриття Америки, морського шляху в Індію, островів Тихого океану та інших земель, що були до цього невідомими для європейців, на нові землі поринув потік переселенців. Період з цього часу й аж до 60-х років XIX століття вважають первісною або старою міграцією.
Стара міжнародна міграція мала два основних потоки. Один з них був спрямований з Африки у Північну й Південну Америку та Вест-Індію. Імпортерами робочої сили служили в ці часи колонії Іспанії, Португалії, Великобританії, Франції, Голландії і Данії, а з кінця XIX - початку XX століття - і нові незалежні держави, серед яких найбільшими імпортерами були США й Бразилія. Головні експортери робочої сили - колонії європейських держав на атлантичному узбережжі Африки та їхні сусіди всередині континенту. За більш як три з половиною століття у Західну півкулю з Африки було примусово вивезено від 20 до 30 мільйонів чорних невільників, багато з яких померли ще у дорозі, не витримуючи жахливих умов.
Другий потік старої міграції спрямовувався на «нові» землі з Європи. Основними експортерами робочої сили були провідні колоніальні держави: Іспанія, Португалія, Голландія, Великобританія і Франція. Основними імпортерами стали колонії цих держав в Америці (Нова Іспанія, Нова Гренада, Ла-Плата, Бразилія, Нова Голландія, Гвіана, Ямайка, Нова Франція, Луїзіана та ін.) і в Азії (Філіппіни, Діу, Гоа, Ява і т. д.). На відміну від африканців, європейці виїжджали до Нового Світу добровільно, що знаменувало перехід від неекономічного до економічного примусу.
Наступний період міжнародного переміщення робочої сили називається новою міграцією. Він розпочався з кінця 60-х років XIX століття і тривав до Другої світової війни. Його започаткування пов'язане з Громадянською війною у США 1861—1865 років, селянською реформою у Росії 1861 року, об'єднанням Німеччини 1866—1871 років, заснуванням двоєдиної Австро-Угорщини.
Крім припинення потоку чорних невільників, нова міграція була характерна якісними змінами. Зокрема, серед провідних країн-експортерів зменшилася роль старих колоніальних країн, особливо Іспанії, Португалії та Нідерландів. Проте зросло значення таких країн, як Австро-Угорщина, Італія, Німеччина і Росія. Серед країн-імпортерів визначився явний лідер - США. Разом із цим міграційні потоки з Європи спрямовувалися до Канади, Австралії, Нової Зеландії, Південної Африки, Аргентини.
Найбільш широкомасштабні міграції робочої сили припадають на кінець XIX початок XX століття. У цей час десятки мільйонів робітників переїхали з Європи до Північної та Південної Америки, а мільйони індусів і китайців емігрували в Африку і Південно-Східну Азію. З 1920 року широкомасштабну міграцію населення призупинили обмеження в еміграційному законодавстві, й відтоді найбільші міграційні хвилі були обумовлені наслідками війн і громадянських конфліктів.
Після Другої світової війни зростання масштабів міграції супроводжувалося зміною її пріоритетних напрямків. Поряд із США і Канадою міграційні потоки спрямовувалися до Західної Європи, особливо в країни Європейської Економічної Співдружності. Найбільші міграції з економічних причин були всередині Європи. З 1950-х до початку 1970-х років до багатих країн Західної Європи переїхали мільйони робітників з відсталих регіонів на півдні й південному сході: Португалії, Іспанії, Південної Італії, Югославії, Греції, Туреччини і Північної Африки. Цих робітників називали «гастарбайтерами» («гостями-робітниками»), бо вони приїжджали лише на деякий час, залишаючи вдома сім'ї.
Феномен гастарбайтерства полягав у тому, що в еміграції робітники могли
заробляти у десятки разів більше, ніж на батьківщині. З економічної точки зору в умовах повної зайнятості у країнах Західної Європи протягом 1960-х і на початку 1970-х років гастарбайтери давали змогу зняти обмеження економічного зростання через нестачу пропозиції робочої сили. Хоча міграція завжди створювала багато проблем, що особливо пов'язані з перетворенням гастарбайтерів у людей нижчого гатунку, особливо в Швейцарії, де вони становили третину робочої сили. У швейцарського письменника Макса Фріша є така фраза: «Ми замовляли працівників, а приїхали людські істоти».
До 1990-х років утворилося кілька центрів, які найбільше притягують до себе іноземців. Це, зокрема:
1. США, Канада й Австралія. Згадані країни приймають переважно кваліфікованих спеціалістів. Відомо, наприклад, що близько половини американських математиків - вихідці з країн колишнього Радянського Союзу, а третина лауреатів Нобелівської премії - іммігранти.
2. Країни Західної Європи. Тут зберігається тенденція утримання іноземців на непрестижних, важких і шкідливих для здоров'я роботах.
3. Нафтовидобувні країни Близького Сходу. Вони охоче беруть на роботу іноземних спеціалістів, а також некваліфікованих робітників із сусідніх арабських країн.
4. Нові індустріальні країни Південно-Східної Азії.
Третє тисячоліття розпочинається в умовах, коли сформувався світовий ринок робочої сили, для якого характерною рисою є високий ступінь мобільності трудових ресурсів. За приблизними оцінками, чисельність мігрантів у середині 1990-х років становила 125 млн. осіб, а щорічно з країни в країну переміщується приблизно 20 млн. осіб. Щодо окремих країн картина міграції показана у таблиці 9.1. Якщо уявити собі гіпотетичну ситуацію, за якою всі ці мігранти повернуться додому, а подальший рух робочої сили між державами стане неможливим, то можна з абсолютною впевненістю, спрогнозувати світову кризу з припиненням роботи тих чи інших галузей, фінансовим колапсом у багатьох країнах, особливо тих, в яких перекази з-за кордону становлять важливе джерело валютних надходжень.
Для розробки теорії міжнародної економіки важливими є нові тенденції у русі робочої сили. Виділимо принаймні дві з них: збільшення кількості країн, що втягуються у процес одночасної еміграції та імміграції населення, й великі переміщення трудових ресурсів усередині самих країн, що розвиваються (люди переміщуються у ті країни, які швидше просуваються на шляху реформ).
В історичній літературі систематизовані факти міжнародного переміщення населення за багато тисячоліть до наших днів. Велич держав Стародавнього світу (Єгипет, Вавілон, Персія, Греція, Рим) значною мірою була створена рабською працею. Основну масу рабів становили вихідці з країн, яких захоплювали під час воєн і походів того періоду.
Особливістю епохи середньовіччя, особливо раннього, було різке послаблення, порівняно з античністю, міжнародної міграції робочої сили. У цей період набувала поширення так звана «військова» форма міграції. Найпопулярнішою вона стала у феодально роздрібненій Західній Європі, де відбувалися численні війни. Щодо експортерів військової робочої сили, то ними були окремі німецькі князівства й особливо кантони центральної Швейцарії (Урі, Швіц, Унтервальден та ін.). Швейцарські найманці завоювали таку репутацію, що й нині Ватикан охороняють швейцарські гвардійці. Імпортом солдатів і офіцерів-найманців займалися переважно королі Франції, Швеції, Польщі, імператори Священної Римської імперії, монархи Італії та інших європейських держав.
Сильним поштовхом до масової міграції робочої сили стали великі географічні відкриття і розвиток капіталізму в Європі. З кінця XV століття, після відкриття Америки, морського шляху в Індію, островів Тихого океану та інших земель, що були до цього невідомими для європейців, на нові землі поринув потік переселенців. Період з цього часу й аж до 60-х років XIX століття вважають первісною або старою міграцією.
Стара міжнародна міграція мала два основних потоки. Один з них був спрямований з Африки у Північну й Південну Америку та Вест-Індію. Імпортерами робочої сили служили в ці часи колонії Іспанії, Португалії, Великобританії, Франції, Голландії і Данії, а з кінця XIX - початку XX століття - і нові незалежні держави, серед яких найбільшими імпортерами були США й Бразилія. Головні експортери робочої сили - колонії європейських держав на атлантичному узбережжі Африки та їхні сусіди всередині континенту. За більш як три з половиною століття у Західну півкулю з Африки було примусово вивезено від 20 до 30 мільйонів чорних невільників, багато з яких померли ще у дорозі, не витримуючи жахливих умов.
Другий потік старої міграції спрямовувався на «нові» землі з Європи. Основними експортерами робочої сили були провідні колоніальні держави: Іспанія, Португалія, Голландія, Великобританія і Франція. Основними імпортерами стали колонії цих держав в Америці (Нова Іспанія, Нова Гренада, Ла-Плата, Бразилія, Нова Голландія, Гвіана, Ямайка, Нова Франція, Луїзіана та ін.) і в Азії (Філіппіни, Діу, Гоа, Ява і т. д.). На відміну від африканців, європейці виїжджали до Нового Світу добровільно, що знаменувало перехід від неекономічного до економічного примусу.
Наступний період міжнародного переміщення робочої сили називається новою міграцією. Він розпочався з кінця 60-х років XIX століття і тривав до Другої світової війни. Його започаткування пов'язане з Громадянською війною у США 1861—1865 років, селянською реформою у Росії 1861 року, об'єднанням Німеччини 1866—1871 років, заснуванням двоєдиної Австро-Угорщини.
Крім припинення потоку чорних невільників, нова міграція була характерна якісними змінами. Зокрема, серед провідних країн-експортерів зменшилася роль старих колоніальних країн, особливо Іспанії, Португалії та Нідерландів. Проте зросло значення таких країн, як Австро-Угорщина, Італія, Німеччина і Росія. Серед країн-імпортерів визначився явний лідер - США. Разом із цим міграційні потоки з Європи спрямовувалися до Канади, Австралії, Нової Зеландії, Південної Африки, Аргентини.
Найбільш широкомасштабні міграції робочої сили припадають на кінець XIX початок XX століття. У цей час десятки мільйонів робітників переїхали з Європи до Північної та Південної Америки, а мільйони індусів і китайців емігрували в Африку і Південно-Східну Азію. З 1920 року широкомасштабну міграцію населення призупинили обмеження в еміграційному законодавстві, й відтоді найбільші міграційні хвилі були обумовлені наслідками війн і громадянських конфліктів.
Феномен гастарбайтерства полягав у тому, що в еміграції робітники могли
заробляти у десятки разів більше, ніж на батьківщині. З економічної точки зору в умовах повної зайнятості у країнах Західної Європи протягом 1960-х і на початку 1970-х років гастарбайтери давали змогу зняти обмеження економічного зростання через нестачу пропозиції робочої сили. Хоча міграція завжди створювала багато проблем, що особливо пов'язані з перетворенням гастарбайтерів у людей нижчого гатунку, особливо в Швейцарії, де вони становили третину робочої сили. У швейцарського письменника Макса Фріша є така фраза: «Ми замовляли працівників, а приїхали людські істоти».
До 1990-х років утворилося кілька центрів, які найбільше притягують до себе іноземців. Це, зокрема:
1. США, Канада й Австралія. Згадані країни приймають переважно кваліфікованих спеціалістів. Відомо, наприклад, що близько половини американських математиків - вихідці з країн колишнього Радянського Союзу, а третина лауреатів Нобелівської премії - іммігранти.
2. Країни Західної Європи. Тут зберігається тенденція утримання іноземців на непрестижних, важких і шкідливих для здоров'я роботах.
3. Нафтовидобувні країни Близького Сходу. Вони охоче беруть на роботу іноземних спеціалістів, а також некваліфікованих робітників із сусідніх арабських країн.
4. Нові індустріальні країни Південно-Східної Азії.
Третє тисячоліття розпочинається в умовах, коли сформувався світовий ринок робочої сили, для якого характерною рисою є високий ступінь мобільності трудових ресурсів. За приблизними оцінками, чисельність мігрантів у середині 1990-х років становила 125 млн. осіб, а щорічно з країни в країну переміщується приблизно 20 млн. осіб. Щодо окремих країн картина міграції показана у таблиці 9.1. Якщо уявити собі гіпотетичну ситуацію, за якою всі ці мігранти повернуться додому, а подальший рух робочої сили між державами стане неможливим, то можна з абсолютною впевненістю, спрогнозувати світову кризу з припиненням роботи тих чи інших галузей, фінансовим колапсом у багатьох країнах, особливо тих, в яких перекази з-за кордону становлять важливе джерело валютних надходжень.
Для розробки теорії міжнародної економіки важливими є нові тенденції у русі робочої сили. Виділимо принаймні дві з них: збільшення кількості країн, що втягуються у процес одночасної еміграції та імміграції населення, й великі переміщення трудових ресурсів усередині самих країн, що розвиваються (люди переміщуються у ті країни, які швидше просуваються на шляху реформ).
