Гребельник О.П. Основи митної справи (2003)
Митно-тарифна система за Козацької держави
За часів Козацької держави з метою створення сприятливих умов для торгівлі видавались спеціальні універсали про охорону особи, товарів, майна купців. При цьому українським купцям надавались окремі привілеї при продажу товару, зокрема звільнення від торгового мита. Іноземні ж купці повинні були сплачувати ввізне мито, а також провізне мито за транзит та право складування товарів. Але з метою стимулювання торгівлі, іноземним купцям дозволялося після сплати двох відсотків ввізного мита вільно продавати свої товари на території України. Вивізне мито складало 2 відсотка від вартості товару. Така ставка мита була однією з найменших у Європі, що стимулювало товаропотік через територію України.
Разом з тим існувала і досить жорстка система покарань у випадках реалізації іноземними купцями товарів при посередництві українських купців, що мали пільги, а саме: всі товари конфісковувались митними чиновниками, при цьому половина товарів надходила до гетьманської скарбниці, а половина безпосередньо митникові, що активізувало роботу митних органів.
Таким чином, у період правління Богдана Хмельницького митні відносини реформувались у державну структуру, яка функціонувала з метою захисту ринку України, а митні збори від зовнішньої торгівлі ставали одним із основних джерел поповнення державної казни. Прикордонне мито стягувалось безпосередньо військовим збирачем мита «екзактором», або через орендарів — відкупників, які брали на себе функції митниці. Автор записок про подорож на Схід Європи в 1653-1656 роках Павло Алепський констатує даний факт так: «Хмельницький віддає на відкуп усю митну плату з купців на кордонах своєї держави, а також прибутки з меду, пива, горілки за 100 тисяч динарів (червінців) утримувачам митниць. Цього стає йому на витрати на цілий рік».
Б.Хмельницький намагається проводити багатовекторну політику міжнародного визнання України як держави. У 1649 році підписується Угода з Туреччиною, за якою Туреччина надавала українським купцям право вільно ходити по Чорному морю й безмитно торгувати в турецьких володіннях, а також Угода про безмитну торгівлю з Росією, яка дозволяла без сплати мита реалізовувати російські товари в Україні, а українські в Росії. Як описує Д. Дорошенко, якщо гетьману вдавалося добитися значних успіхів у зборі податків з населення, то «для самого українського уряду залишилось як головне джерело прибутків до державного скарбу мито з привізного краму й посередні податки з меду, пива і горілки».
Впорядковуючи митну справу, Б. Хмельницький універсалом від 28 квітня 1654 р. доручив організувати митну службу на кордонах України (турецькому і московському). За товар, який вивозився, гетьманська адміністрація стягувала митний податок у формі евекти (лат. Evectus — який вивозиться), а за товар, який ввозився, стягувався митний податок у формі індукти (лат. Inductus — запроваджений).
Митна політика Козацької держави грунтувалася на попередніх митних постановах, однак не повністю скопійованих, а періодично вводились зміни відповідно до потреб української торгівлі. Важливим було те, що мито платили тільки чужоземні купці, за часів же польської влади індукту та евекту сплачувати зобов'язані були також і місцеві купці. Причому, як вже зазначалось вище, заборонялось українським купцям брати на своє ім'я товар чужоземного купця під загрозою конфіскації. Скасовувались також всі колишні звільнення від мита для чужоземних купців «щоб і найменша шкода скарбові нашому військовому не була».
Відзначалися особливостями і торговельно-митні відносини Запорізької Січі, яка володіла територією, на якій проживали у Середньому Подніпров'ї між Гетьманською Україною, Литвою, Польщею, Росією, з одного боку, та Кримом і Туреччиною — з іншого. Володіючи значною частиною «водного шляху з варяг у греки», запорожці фактично контролювали торгівлю між Польщею, Литвою, Україною і Південною Росією у XVI — XVIII ст.
За допомогою митного регулювання торгівля давала великі доходи запорізьким торговцям і в цілому Війську Запорізькому. Це сприяло пожвавленню господарського життя., розвиткові торгівлі і зростанню виробництва продуктів на експорт. Головними місцями торгівлі і збирання мита запоріжців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа, Козлів, з поляками Умань, Корсунь, Лисянка, Торговиця, з росіянами — Стародуб, Миргород, Хорол, Лубни, Ромни.
Митні збори стягувались з запорізьких козаків, насамперед, з торгівлі на ринках. Щоб брати мито з покупців, на всіх запорізьких територіях були особливі начальники — військові кантаржії (від турецького «кантар» — вага). Вони стежили за точністю міри і ваги, визначали ціну на товар, збирали мито у військову скарбницю.
Важливим джерелом прибутків у запорізьких козаків було також «мостове» мито, тобто митна плата з проїжджих купців, торговців і чумаків за перевіз через річки. Плата від різних возів і в різний час була різною. Збиралась також певна плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Наприклад, з порожнього воза на Микитинській заставі бралось по копійці, з навантаженого — від 2 до 10 копійок. Плата за охорону купця до місця збуту його товару значно перевищувала плату за перевіз. Це можна пояснити більшими економічними витратами митних чиновників на таку послугу, а також тим, що вона пов'язувалась з певним фізичним та економічним ризиком не тільки для покупця, а й для самих охоронців. Для стягнення мита на переправах існувала окрема старшина військових чиновників, що складалась з шафарів, підшафарів, писарів, підписарів.
Розуміючи, що зовнішня торгівля є важливим джерелом доходів Уряд Російської імперії приймає у 1653 році Торговий статут. У відповідності до нього, всі види мита з продавців товарів були трансформовані в єдине карбованцеве мито в розмірі 5% з обороту товарів, для солі — 10% від ціни. На рибу і хутровину були встановлені особливі мита. Іноземні купці були зобов'язані платити мито в розмірі 6% із ціни товару на внутрішніх митницях і 2% колишніх мит на прикордонних митницях при вивозі товарів.
Після введення в 1667 році Новоторгового статуту мита стали стягуватися монетами, золотому і «єфимками». Новоторговий статут значно змінив митні ставки при ввезенні іноземних товарів — вони збільшилися у 4 рази.
Оскільки в економічній теорії домінували ідеї меркантилізму, то кожна із країн базувала свою економічну систему на жорсткій політиці стосовно імпорту товарів. У законодавчому порядку було встановлено правила перевезення товарів через державний кордон, а для здійснення контролю над перевезенням товарів і нарахуванням митних зборів було створено спеціальні державні заклади — митниці. Усяке порушення правил, встановлених законодавчими актами щодо перевезення товарів та цінностей через кордон, одержало назву «контрабанда», а винні у скоєні таких дій підлягали покаранню.
Тому, перше десятиліття XVIII століття ознаменувалось посиленням протекціоністських тенденцій у митній політиці Російської імперії, які були спрямовані, перш за все, на підтримання щойно зароджених мануфактур. У 1712 році на сухопутній межі Росії була відновлена відкупна система при стягуванні митних платежів. У відповідному указі було зафіксовано, що вона вводилася для поповнення грошової скарбниці.
В 1714 році Петро І заборонив ввезення в Україну панчіх, золотих та срібних ниток, дорогоцінних матеріалів, шовкових тканин, цукру, фарб, полотна, столової білизни, тютюну, карт і сукна з метою змусити українців купувати ці товари тільки в Росії, а не у західноєвропейських виробників, як було раніше.
Одностороння фіскальна спрямованість російської митної політики в міру формування національної промисловості поступово вирівнювалася. Так, з 1723 року запроваджувався наступний механізм оподаткування ввізним митом імпорту: якщо у вартісному співвідношенні внутрішнє виробництво якогось товару досягало 25% імпортованого аналогу, то мито складало четверту частину ціни останнього, якщо третину — третю частину, якщо половину то відповідно 50%, якщо перевищувало то — 75%: «Арифметичний» масштаб для оподаткування товарів митом був покладений в основу загального митного тарифу 1724 року. Наприклад, залізо, парусина, стрічки, голки, віск оподатковувалися митом у розмірі 75% ціни; полотнина і оксамит — 50% ціни; вовняні тканини і зброя — 25% ціни. З товарів, вироблених не в країні, стягувалося помірне мито — від 4 до 10%. Експортні товари оподатковувалися 3%-вим митом, крім промислової сировини і напівфабрикатів, необхідних для фабрик (наприклад, пряжа вовняна
і льняна). Стосовно до них застосовувалося, по суті, заборонне мито.
В 1724 р. було прийнято за наказом Катерини І «Покровительський митний тариф», згідно з яким товари, що ввозилися іноземними купцями, обкладались митом, у свою чергу національні товари вивозилися без перешкод.
Мито на закордонні товари сплачувалось тільки золотом та сріблом. Воно було настільки велике, що інколи складало 3/4 від вартості виробів, які вироблялись в Російській імперії (парусина, залізо, віск, та ін.), а також на деякі предмети розкоші. В той же час товари, які не вироблялись на російському ринку, оподатковувались 25% імпортним митом. Імпортне мито також було диференційовано, наприклад, на необроблену шкіру мито становило 25%, а з обробленої 6%.
Таким чином, високі ставки мита були запроваджені стосовно українських товарів: так, на льняну пряжу і необроблену шкіру мито сягало 37%, а знову дозволені до ввезення в Росію горілка і тютюн оподатковувались 30% митом — крім того, що при вивозі потрібно було сплачувати ще й гетьманську евекту.
Разом з тим, щоб усунути реальну небезпеку зменшення митних доходів, Росія підписала торговельні договори з Англією (1726 р.) і Прусією (1728 р.) про встановлення з даними країнами режиму митного взаємосприяння. А у 1731 році був впроваджений Митний тариф, який замінив явно протекціоністський тариф 1724 року і значно полегшив умови імпорту іноземних товарів. Відповідно до нього було встановлено 20% мито стосовно тих товарів, які вироблялися у Російській імперії, а інші товарні групи при імпорті оподатковувалися — 10% ставкою. Відпускні мита були скасовані майже за всіма статтями митного тарифу. Таким чином, із виданням тарифу 1731 року фактично була залишена протекціоністська система Петра І.
У середині XVIII століття в Російській імперії стягувалися 17 різних видів митних податків. Процедура огляду товарів і запису в книгах була дуже складною і відповідно все це серйозно перешкоджало розвитку зовнішньої торгівлі. Найважливішими заходами в сфері митно-тарифних відносин стала ліквідація митних обмежень усередині країни. У 1753-1754 роках внутрішні мита, а також усі 17 «дріб'язкових митних зборів» були замінені однаковим митом у розмірі 13 копійок із карбованця вартості на кордонах держави, які стягувалися як при вивезенні, так і при ввезенні товарів. У 1754 році було
видано табель нормальних цін, на основі якого розраховувались нові збори.
На відміну від «єфімочного» мита, яке стягувалося відповідно до тарифу 1731 року в золотій валюті, 13%-ве мито сплачувалося російськими грошима, що надзвичайно ускладнювало роботу митних чиновників. Суперечливість такого порядку була очевидна. Однак вона могла бути переборена лише шляхом загального перегляду тарифу 1731 року.
Відповідно до нового тарифу 1757 року розмір митного оподаткування при ввезені фабрично-заводських виробів встановлювався в залежності від наявності національного виробництва. При цьому митна ставка підвищувалася одночасно з підвищенням ступеня обробки сировини. Ввезені товари оподатковувалися 17,5-25%-вим «єфімочним» митом, а також «внутрішнім» митом. У сумі це складало 30-33% від вартості товару, імпортованого в країну.
Реформа 1753-1757 років принесла державній скарбниці значний прибуток. Так, якщо при імператриці Єлизаветі митні платежі складали понад 900 тисяч карбованців, то на початку царювання Катерини II прикордонні митниці дали скарбниці понад 2 мільйони карбованців.
Слід зауважити, що крім фіскальної функції реформи, які відбувалися у сфері митно-тарифних відносин в Російській імперії, реалізовували й політичні цілі. Розуміючи, що підґрунтям автономії України є можливість самостійного збирання коштів в державну скарбницю та незалежне їх використання, російський уряд почав проводити політику економічної експансії стосовно України. 20 грудня 1753р. було видано указ імператриці Єлизавети про ліквідацію в Російській державі всіх внутрішніх митниць і стягнення ними мита і зборів (всього 16 видів). Було встановлено єдину ставку внутрішнього мита — «с привозного и отвозного товара» — 13 коп. з кожного рубля його вартості. Єдине мито було впроваджено в Україну 18 січня 1754 року. При закордонних операціях на українсько-російському кордоні сплачували особливе мито в російську казну, але якщо той самий вантаж необхідно було вивозити через російські порти, то потрібно було сплачувати ще раз мито — від 5% до 10% від вартості товару — обов'язково золотом.
15 липня 1754 р. іменним указом Єлизавети фактично було зруйновано митну систему України, відмінені митні збори у вигляді індукти та евекти, які збирались для української скарбниці. Гетьман К.Розумовський спробував відстояти права та норми незалежності
України, закріплені Угодою між двома державами 1654р. Російський дипломат Бестужев-Рюмін переконав імператрицю, що створені митниці будуть збирати значно більше, ніж отримував гетьман від індукти, мита, і тому російська казна не втратить, якщо Україні буде повернуто суму, яку вона мала від щорічної індукти. Єлизавета задовольнила матеріальні претензії гетьмана виплатою Україні з митних зборів по 50 тисяч рублів щорічно. Зрозуміло, що це стало «мізерною» економічною компенсацією в порівнянні з політико-правовими втратами країни — знищення одного з основних елементів державної автономії України — самостійної митної системи.
На наш погляд, доцільно акцентувати увагу на тому, що власна митна система була однією з складових, на якій базувалася незалежність державного існування України. "Московський уряд усе ж таки трактував Україну як окрему державу... Про це свідчать такі факти: по-перше, протягом ста років після договору 1654 р. Україна існувала і трактувалася як незалежна від Москви автономна державно-господарська одиниця з окремими від Москви господарською системою і політикою, самостійними торговельними шляхами, закордонними ринками збуту й привозу; по-друге: між Україною та Москвою існував державний кордон, прикордонні митниці (до 1754 p.), збиралося мито з московських купців нарівні з чужоземними, а з другого боку заборонялося українським купцям вільно торгувати в московській державі» Таким чином, з другої половини XVIII століття і до поновлення державності в Україні (після створення Української Народної Республіки в листопаді 1917 року) митна справа на території України (малоросі) регулювалась виключно законодавством Російської Імперії.
Використана література: Гребельник, О.П. Основи митної справи: Навчальний посібник / О П Гребельник. — К.: Центр навчальної літератури, 2003.
Разом з тим існувала і досить жорстка система покарань у випадках реалізації іноземними купцями товарів при посередництві українських купців, що мали пільги, а саме: всі товари конфісковувались митними чиновниками, при цьому половина товарів надходила до гетьманської скарбниці, а половина безпосередньо митникові, що активізувало роботу митних органів.
Таким чином, у період правління Богдана Хмельницького митні відносини реформувались у державну структуру, яка функціонувала з метою захисту ринку України, а митні збори від зовнішньої торгівлі ставали одним із основних джерел поповнення державної казни. Прикордонне мито стягувалось безпосередньо військовим збирачем мита «екзактором», або через орендарів — відкупників, які брали на себе функції митниці. Автор записок про подорож на Схід Європи в 1653-1656 роках Павло Алепський констатує даний факт так: «Хмельницький віддає на відкуп усю митну плату з купців на кордонах своєї держави, а також прибутки з меду, пива, горілки за 100 тисяч динарів (червінців) утримувачам митниць. Цього стає йому на витрати на цілий рік».
Б.Хмельницький намагається проводити багатовекторну політику міжнародного визнання України як держави. У 1649 році підписується Угода з Туреччиною, за якою Туреччина надавала українським купцям право вільно ходити по Чорному морю й безмитно торгувати в турецьких володіннях, а також Угода про безмитну торгівлю з Росією, яка дозволяла без сплати мита реалізовувати російські товари в Україні, а українські в Росії. Як описує Д. Дорошенко, якщо гетьману вдавалося добитися значних успіхів у зборі податків з населення, то «для самого українського уряду залишилось як головне джерело прибутків до державного скарбу мито з привізного краму й посередні податки з меду, пива і горілки».
Впорядковуючи митну справу, Б. Хмельницький універсалом від 28 квітня 1654 р. доручив організувати митну службу на кордонах України (турецькому і московському). За товар, який вивозився, гетьманська адміністрація стягувала митний податок у формі евекти (лат. Evectus — який вивозиться), а за товар, який ввозився, стягувався митний податок у формі індукти (лат. Inductus — запроваджений).
Митна політика Козацької держави грунтувалася на попередніх митних постановах, однак не повністю скопійованих, а періодично вводились зміни відповідно до потреб української торгівлі. Важливим було те, що мито платили тільки чужоземні купці, за часів же польської влади індукту та евекту сплачувати зобов'язані були також і місцеві купці. Причому, як вже зазначалось вище, заборонялось українським купцям брати на своє ім'я товар чужоземного купця під загрозою конфіскації. Скасовувались також всі колишні звільнення від мита для чужоземних купців «щоб і найменша шкода скарбові нашому військовому не була».
Відзначалися особливостями і торговельно-митні відносини Запорізької Січі, яка володіла територією, на якій проживали у Середньому Подніпров'ї між Гетьманською Україною, Литвою, Польщею, Росією, з одного боку, та Кримом і Туреччиною — з іншого. Володіючи значною частиною «водного шляху з варяг у греки», запорожці фактично контролювали торгівлю між Польщею, Литвою, Україною і Південною Росією у XVI — XVIII ст.
За допомогою митного регулювання торгівля давала великі доходи запорізьким торговцям і в цілому Війську Запорізькому. Це сприяло пожвавленню господарського життя., розвиткові торгівлі і зростанню виробництва продуктів на експорт. Головними місцями торгівлі і збирання мита запоріжців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа, Козлів, з поляками Умань, Корсунь, Лисянка, Торговиця, з росіянами — Стародуб, Миргород, Хорол, Лубни, Ромни.
Митні збори стягувались з запорізьких козаків, насамперед, з торгівлі на ринках. Щоб брати мито з покупців, на всіх запорізьких територіях були особливі начальники — військові кантаржії (від турецького «кантар» — вага). Вони стежили за точністю міри і ваги, визначали ціну на товар, збирали мито у військову скарбницю.
Важливим джерелом прибутків у запорізьких козаків було також «мостове» мито, тобто митна плата з проїжджих купців, торговців і чумаків за перевіз через річки. Плата від різних возів і в різний час була різною. Збиралась також певна плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Наприклад, з порожнього воза на Микитинській заставі бралось по копійці, з навантаженого — від 2 до 10 копійок. Плата за охорону купця до місця збуту його товару значно перевищувала плату за перевіз. Це можна пояснити більшими економічними витратами митних чиновників на таку послугу, а також тим, що вона пов'язувалась з певним фізичним та економічним ризиком не тільки для покупця, а й для самих охоронців. Для стягнення мита на переправах існувала окрема старшина військових чиновників, що складалась з шафарів, підшафарів, писарів, підписарів.
Після введення в 1667 році Новоторгового статуту мита стали стягуватися монетами, золотому і «єфимками». Новоторговий статут значно змінив митні ставки при ввезенні іноземних товарів — вони збільшилися у 4 рази.
Оскільки в економічній теорії домінували ідеї меркантилізму, то кожна із країн базувала свою економічну систему на жорсткій політиці стосовно імпорту товарів. У законодавчому порядку було встановлено правила перевезення товарів через державний кордон, а для здійснення контролю над перевезенням товарів і нарахуванням митних зборів було створено спеціальні державні заклади — митниці. Усяке порушення правил, встановлених законодавчими актами щодо перевезення товарів та цінностей через кордон, одержало назву «контрабанда», а винні у скоєні таких дій підлягали покаранню.
Тому, перше десятиліття XVIII століття ознаменувалось посиленням протекціоністських тенденцій у митній політиці Російської імперії, які були спрямовані, перш за все, на підтримання щойно зароджених мануфактур. У 1712 році на сухопутній межі Росії була відновлена відкупна система при стягуванні митних платежів. У відповідному указі було зафіксовано, що вона вводилася для поповнення грошової скарбниці.
В 1714 році Петро І заборонив ввезення в Україну панчіх, золотих та срібних ниток, дорогоцінних матеріалів, шовкових тканин, цукру, фарб, полотна, столової білизни, тютюну, карт і сукна з метою змусити українців купувати ці товари тільки в Росії, а не у західноєвропейських виробників, як було раніше.
Одностороння фіскальна спрямованість російської митної політики в міру формування національної промисловості поступово вирівнювалася. Так, з 1723 року запроваджувався наступний механізм оподаткування ввізним митом імпорту: якщо у вартісному співвідношенні внутрішнє виробництво якогось товару досягало 25% імпортованого аналогу, то мито складало четверту частину ціни останнього, якщо третину — третю частину, якщо половину то відповідно 50%, якщо перевищувало то — 75%: «Арифметичний» масштаб для оподаткування товарів митом був покладений в основу загального митного тарифу 1724 року. Наприклад, залізо, парусина, стрічки, голки, віск оподатковувалися митом у розмірі 75% ціни; полотнина і оксамит — 50% ціни; вовняні тканини і зброя — 25% ціни. З товарів, вироблених не в країні, стягувалося помірне мито — від 4 до 10%. Експортні товари оподатковувалися 3%-вим митом, крім промислової сировини і напівфабрикатів, необхідних для фабрик (наприклад, пряжа вовняна
і льняна). Стосовно до них застосовувалося, по суті, заборонне мито.
В 1724 р. було прийнято за наказом Катерини І «Покровительський митний тариф», згідно з яким товари, що ввозилися іноземними купцями, обкладались митом, у свою чергу національні товари вивозилися без перешкод.
Мито на закордонні товари сплачувалось тільки золотом та сріблом. Воно було настільки велике, що інколи складало 3/4 від вартості виробів, які вироблялись в Російській імперії (парусина, залізо, віск, та ін.), а також на деякі предмети розкоші. В той же час товари, які не вироблялись на російському ринку, оподатковувались 25% імпортним митом. Імпортне мито також було диференційовано, наприклад, на необроблену шкіру мито становило 25%, а з обробленої 6%.
Таким чином, високі ставки мита були запроваджені стосовно українських товарів: так, на льняну пряжу і необроблену шкіру мито сягало 37%, а знову дозволені до ввезення в Росію горілка і тютюн оподатковувались 30% митом — крім того, що при вивозі потрібно було сплачувати ще й гетьманську евекту.
Разом з тим, щоб усунути реальну небезпеку зменшення митних доходів, Росія підписала торговельні договори з Англією (1726 р.) і Прусією (1728 р.) про встановлення з даними країнами режиму митного взаємосприяння. А у 1731 році був впроваджений Митний тариф, який замінив явно протекціоністський тариф 1724 року і значно полегшив умови імпорту іноземних товарів. Відповідно до нього було встановлено 20% мито стосовно тих товарів, які вироблялися у Російській імперії, а інші товарні групи при імпорті оподатковувалися — 10% ставкою. Відпускні мита були скасовані майже за всіма статтями митного тарифу. Таким чином, із виданням тарифу 1731 року фактично була залишена протекціоністська система Петра І.
У середині XVIII століття в Російській імперії стягувалися 17 різних видів митних податків. Процедура огляду товарів і запису в книгах була дуже складною і відповідно все це серйозно перешкоджало розвитку зовнішньої торгівлі. Найважливішими заходами в сфері митно-тарифних відносин стала ліквідація митних обмежень усередині країни. У 1753-1754 роках внутрішні мита, а також усі 17 «дріб'язкових митних зборів» були замінені однаковим митом у розмірі 13 копійок із карбованця вартості на кордонах держави, які стягувалися як при вивезенні, так і при ввезенні товарів. У 1754 році було
видано табель нормальних цін, на основі якого розраховувались нові збори.
На відміну від «єфімочного» мита, яке стягувалося відповідно до тарифу 1731 року в золотій валюті, 13%-ве мито сплачувалося російськими грошима, що надзвичайно ускладнювало роботу митних чиновників. Суперечливість такого порядку була очевидна. Однак вона могла бути переборена лише шляхом загального перегляду тарифу 1731 року.
Відповідно до нового тарифу 1757 року розмір митного оподаткування при ввезені фабрично-заводських виробів встановлювався в залежності від наявності національного виробництва. При цьому митна ставка підвищувалася одночасно з підвищенням ступеня обробки сировини. Ввезені товари оподатковувалися 17,5-25%-вим «єфімочним» митом, а також «внутрішнім» митом. У сумі це складало 30-33% від вартості товару, імпортованого в країну.
Слід зауважити, що крім фіскальної функції реформи, які відбувалися у сфері митно-тарифних відносин в Російській імперії, реалізовували й політичні цілі. Розуміючи, що підґрунтям автономії України є можливість самостійного збирання коштів в державну скарбницю та незалежне їх використання, російський уряд почав проводити політику економічної експансії стосовно України. 20 грудня 1753р. було видано указ імператриці Єлизавети про ліквідацію в Російській державі всіх внутрішніх митниць і стягнення ними мита і зборів (всього 16 видів). Було встановлено єдину ставку внутрішнього мита — «с привозного и отвозного товара» — 13 коп. з кожного рубля його вартості. Єдине мито було впроваджено в Україну 18 січня 1754 року. При закордонних операціях на українсько-російському кордоні сплачували особливе мито в російську казну, але якщо той самий вантаж необхідно було вивозити через російські порти, то потрібно було сплачувати ще раз мито — від 5% до 10% від вартості товару — обов'язково золотом.
15 липня 1754 р. іменним указом Єлизавети фактично було зруйновано митну систему України, відмінені митні збори у вигляді індукти та евекти, які збирались для української скарбниці. Гетьман К.Розумовський спробував відстояти права та норми незалежності
України, закріплені Угодою між двома державами 1654р. Російський дипломат Бестужев-Рюмін переконав імператрицю, що створені митниці будуть збирати значно більше, ніж отримував гетьман від індукти, мита, і тому російська казна не втратить, якщо Україні буде повернуто суму, яку вона мала від щорічної індукти. Єлизавета задовольнила матеріальні претензії гетьмана виплатою Україні з митних зборів по 50 тисяч рублів щорічно. Зрозуміло, що це стало «мізерною» економічною компенсацією в порівнянні з політико-правовими втратами країни — знищення одного з основних елементів державної автономії України — самостійної митної системи.
На наш погляд, доцільно акцентувати увагу на тому, що власна митна система була однією з складових, на якій базувалася незалежність державного існування України. "Московський уряд усе ж таки трактував Україну як окрему державу... Про це свідчать такі факти: по-перше, протягом ста років після договору 1654 р. Україна існувала і трактувалася як незалежна від Москви автономна державно-господарська одиниця з окремими від Москви господарською системою і політикою, самостійними торговельними шляхами, закордонними ринками збуту й привозу; по-друге: між Україною та Москвою існував державний кордон, прикордонні митниці (до 1754 p.), збиралося мито з московських купців нарівні з чужоземними, а з другого боку заборонялося українським купцям вільно торгувати в московській державі» Таким чином, з другої половини XVIII століття і до поновлення державності в Україні (після створення Української Народної Республіки в листопаді 1917 року) митна справа на території України (малоросі) регулювалась виключно законодавством Російської Імперії.
Використана література: Гребельник, О.П. Основи митної справи: Навчальний посібник / О П Гребельник. — К.: Центр навчальної літератури, 2003.
