Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
1. Політичне становище України. Руїни.
Україна після Переяславської ради.
Визвольна війна 1648—1654 pp., відрив України від Польщі, поява на європейському терені нової, Української козацької держави та перехід її під протекторат московського царя стали визначними подіями в житті українського народу і в європейській історії взагалі. Але ці події не розв'язали повною мірою завдань, які стояли перед українським народом напередодні визвольної війни. Укладення договору між Україною та Росією не гарантувало Україні безпеки з боку Польщі та кримських татар. Не було возз'єднано в межах Української держави всі етнічно-українські землі. Тому необхідно було спільно з московським військом добитися перемоги над шляхетською Польщею, змусити її визнати незалежність Української держави та погодитись на перехід до її складу всіх західних і північно-західних українських земель.
Складними були відносини і всередині українського суспільства. Селяни й рядові козаки хотіли бути вільними господарями-землеробами, а старшина, шляхта, вище духівництво в переважній частині прагнули зосередити в своїх руках якнайбільше земель та інших багатств, перетворити селян у своїх підданих, стати панами над ними, зайнявши місце польських магнатів і шляхтичів. Це стало основою гострих соціальних конфліктів.
Нарешті царський уряд уже з перших днів намагався обмежити права Української держави, став вести лінію на її повне підпорядкування, а потім і на її повну ліквідацію. Це викликало незадоволення і опір як серед старшин, так і в народних масах. У боротьбі за незалежність Української держави різні групи старшин орієнтувались на різні держави — Польщу, Туреччину, Росію, Швецію.
Численні напади польських військ, турків, кримських -татар, наступ російського царизму на волю України і її спротив, гострі соціальні суперечності, що зумовлювали вибухи народних повстань, боротьба старшинських угруповань, — все це вело до руйнування міст і сіл України, підриву її економіки, марного витрачання народних сил, запустіння цілих районів України. І, мабуть, не без підстав у старій історіографії розглядуваний період дістав назву Руїни.
У перші роки після Переяславської ради (1654—1656) Богдан Хмельницький ставив своєю головною метою з допомогою московських військ захистити Україну від зовнішніх ворогів, передусім повністю унезалежнити її від шляхетської Польщі і возз'єднати всі українські землі в межах своєї держави, а також не допустити ущемлення суверенних прав Української держави з боку російських царських властей.
Характеризуючи плани, здійсненню яких присвятив Хмельницький останні роки життя, історик В. К. Липинський у праці «Україна на переломі. 1657—1659» писав: «Головною метою цих планів гетьманських було: унезалежнити себе від агресивної політики Москви; відібрати від Річ Посполитої ті північно-західні українські землі, що в склад державної козацької України, визнаної і Переяславським трактатом, ще не ввійшли; зробити нешкідливим для України татарський Крим, і, врешті, здобути міжнародне признання для своїх династичних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити наслідування Верховної Влади в новій Українській Державі. Все це разом означало забезпечення і ґрунтування державної незалежності України, і це було те завдання, якому Великий Гетьман віддав усю свою кипучу енергію, всю свою фанатичну впертість і весь свій багатий досвід останніх літ свого життя».
Незважаючи на складність зовнішньополітичного становища (неминучість війни з Польщею, загроза з боку Швеції з північного заходу і Туреччини та Кримського ханства — з півдня), Російська держава уже незабаром після Переяславської ради (1654) вступила у боротьбу проти Польщі.
Головні сили російського війська, що мали 40 тис. чол. на чолі з царем Олексієм Михайловичем, навесні 1654 р.
вирушили на Смоленщину і Білорусь. На допомогу йому Богдан Хмельницький послав до Гомеля три козацькі полки (Ніжинський, Чернігівський і Стародубський) чисельністю 20 тис. козаків під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка, а під Смоленськ рушили 12 тис. козаків на чолі з полковником Василем Золотаренком.
При активній підтримці і допомозі місцевого населення Смоленщини і Білорусі російські війська й українські козаки успішно просувалися вперед. Російська армія зайняла Дорогобуж, Рославль, Полоцьк, Могильов та інші міста. Українські козаки на чолі з Іваном Золотаренком взяли Гомель, Речицю, Пропойськ, Новий Бихов.
Золотаренко став заводити в південній Білорусі українську адміністрацію, ділячи відвойовані землі на полки й сотні. Діючи, очевидно, відповідно до волі гетьмана, він мав метою приєднати Білорусь до України. Це привело до конфлікту з московськими воєводами, які намагалися прилучити білоруські землі до Москви.
У серпні 1654 р. нищівної поразки зазнало польсько-литовське військо на чолі з литовським гетьманом Янушем Радзивіллом на р. Шкловці (15 верст від Борисова). Поранений Радзивілл ледве врятувався. 23 вересня 1654 р. було зайнято Смоленськ, а на кінець цього року вся Смоленщина і значна частина Білорусі (воєводства Полоцьке, Вітебське і Мстиславське) були визволені від польсько-литовського панування.
В Україні польсько-шляхетські війська вдерлися на Поділля, Волинь, Брацлавщину ще в лютому — березні 1654 p., але, діставши під Уманню і Брацлавом відсіч від місцевого населення та козацьких військ, очолюваних вінницьким полковником Іваном Богуном, повернули назад до Польщі.
Улітку в Україні було затишшя. Але восени коронний гетьман С. Потоцький повів на Поділля й Брацлавщину польсько-шляхетські війська. 18 жовтня вони дійшли до Бара. Населення й козацькі війська чинили героїчний опір. Особливу мужність виявили захисники м. Буші Брацлавського воєводства (тепер село Ямпільського р-ну Вінницької обл.). Після того як польські жовніри вдерлися до міста, частина жителів і козаків закрилася в замку. Коли триматися далі стало неможливо, вони висадили в повітря пороховий погріб. Його підпалила дружина сотника Олена Зависна. Внаслідок вибуху разом з мужніми захисниками міста загинуло багато ворогів.
Наступна запекла битва сталася 19—22 січня 1655 р. під Охматовом (тепер село Жашківського р-ну Черкаської обл.).
Вона дістала назву Дрижипільеької, оскільки відбувалася на відкритій місцевості у сильні морози. У цій битві російські війська й українські козаки виявили великий героїзм. Як писав Самовидець, «трупом жолнірським козаки отаборились, бо не тилко вдень, а й уночи билися рукопаш». Зазнавши великих втрат, польсько-шляхетські війська разом з татарами, що прийшли їм на допомогу, відступили з Правобережної України за Буг.
У серпні — вересні 1655 р. козацькі полки і російські війська розпочали наступ і з допомогою місцевих повстанців визволили від польсько-шляхетських військ Поділля, значну частину Східної Галичини і підійшли до Львова.
Вторгнення в Україну в жовтні 1655 р. тридцятитисячної татарської орди і просування її на захід на допомогу шляхетській Польщі змусили російські війська й українських козаків відійти у листопаді 1655 р. з-під Львова на Подніпров'я.
Напади ворожих військ, численні воєнні дії, пограбування й виведення татарами в полон населення уже протягом 1654—1655 pp. привели до зруйнування й спустошення південної Київщини, Брацлавщини й Поділля. Між Дністром і Бугом, оповідав один із сучасників, було зруйновано 270 містечок і сіл, татари взяли в ясир 200 тис. чоловік, а скільки загинуло в боях — не полічити.
На білорусько-литовському фронті влітку 1655 р. російські війська та українські козаки, відновивши наступ, успішно просувалися вперед і незабаром зайняли Мінськ, Вільно, Ковно і Гродно.
Поразками польської армії вирішив скористатися шведський король Карл X Густав. Його війська почали наступ і зайняли центральну частину Польщі.
Польсько-шляхетська держава, яку роз'їдали чвари магнатсько-шляхетських угруповань, стояла на грані катастрофи. Польський уряд, скориставшись з того, що в 1656 р. між Росією й Швецією почалася війна і Росія не могла одночасно вести війну проти Швеції Й.Польщі, для врятування своєї держави запропонував російському урядові укласти перемир'я.
Віленське перемир'я 1656 р.
У 1656 р. у Вільні між представниками польського і російського урядів було підписано угоду про перемир'я. Припинялися воєнні дії, обидві країни зобов'язувалися не вступати в переговори про мир із Швецією. Обговорювалося питання про трактат, за яким після смерті Яна II Казимира королем польським мав стати Олексій Михайлович. Українські посли на чолі з Романом Гапоненком до участі в переговорах не були допущені.
Між Хмельницьким і Росією виникли суперечності. Гетьман розраховував з допомогою Москви відвоювати всі українські землі і об'єднати їх в одну Українську державу. Московський уряд, навпаки, хотів підпорядкувати собі Україну та її політику, з допомогою України відвоювати Білорусь і Литву, причому всі відвойовані землі мали перейти під владу царя.
Хмельницький розгорнув активну зовнішньополітичну діяльність. Він уклав угоди з шведським королем Карлом-Густавом X та семиградським (трансільванським) князем Юрієм II Ракоцієм і продовжував разом з ними війну проти Польщі. На допомогу Ракоцію в Галичину пішов 20-ти-сячний козацький загін під командою полковника Антона Ждановича. Але бої врешті-решт були невдалі. Ракоцій капітулював, корпус Ждановича з Смерть Богдана Хмельницького.
Незабаром, 27 липня 1657 р., у Чигирині помер Богдан Хмельницький. З великим сумом сприйняли українські народні маси звістку про смерть свого улюбленого ватажка. У народній думі говориться:
То не чорні хмари ясне сонце заступали,
То не буйні вітри в темнім лузі бушували.
Козаки Хмельницького ховали, Батька свого оплакали.
Поховано Хмельницького у Суботові, в Іллінській церкві. Там прах його спокійно лежав до 1664 p., коли польський шляхтич Чарнецький з загоном своїх військ напав на ці землі, і кістки Богдана були викинуті з-під мурів церкви.
Оцінка діяльності Хмельницького в історіографії.
Богдан Хмельницький своєю титанічною працею в організації боротьби за визволення України з-під влади шляхетської Польщі і розбудові Української. козацької держави зажив небувало високого авторитету й слави уже в сучасників і найближчих до них поколінь. Про нього складено немало народних дум і пісень та інших творів, у яких він змальовувався як «богом даний вождь», як «Мойсей, що вивів український народ із єгипетської неволі лядської». Козацькі літописці Самовидець, Величко і Грабянка з великою похвалою відгукуються про діяння Хмельницького. Для Грабянки Хмельницький — це «муж поістині гетьманського імені достоїн», «преславний вождь запорозький».
Г. Сковорода про Хмельницького писав:
Будь славен вовек, о муже избрание,
Вольности отче, герою Богдане.
Високо оцінював Богдана Хмельницького автор анонімного трактату «Історія русів». Він писав: «...таких людей судьба Божія веками только производит в человечестве для нарочитых ея намерений и устроений. Он, при превосходном своем разуме, был весьма добродушен и справедлив; в делах национальных совершенный политик, а в войне неустрашимый и предприимчивый вождь. Храбрость его равнялась равнодушию. В победах своих никогда не тщеславился, а в неудачах вовсе не унывал. Терпение его в тягчайших трудах и подвигах никак ему не изменяло. Голод и жажду, холод и зной, сносил он с совершенным спокойствием. Отечество свое и народ так любил, что покоем своим, здоровьем и самою жизнию всегда ему жертвовал без малейшего роптания. Словом сказать, был совершенный в народе верховный начальник, а в войске беспримерный вождь».
Т. Шевченко називав гетьмана «славним Богданом» (поема «Гайдамаки») і «геніальним бунтовщиком». Шевченко писав:
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили?
Де лежить Останок славного Богдана?
Разом з тим, викриваючи колоніальну політику царизму в Україні, Шевченко неприязно відгукався про Хмельницького, який передав Україну під владу гнобителів — російських царів. Він говорив:
Якби-то ти, Богдане п'яний,
Тепер на Переяслав глянув,
а на замчище подививсь!
Упився б!
Здорово упивсь!
У поемі «Розрита могила» Шевченко писав:
...Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,—
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Неоднозначну оцінку особа й діяльність Хмельницького дістала від істориків.
Російські дореволюційні історики змальовували Хмельницького переважно як «воссоединителя Руси» (Соловйов, Іловайський та ін.). Так оцінював Хмельницького й М. Костомаров і через це, ознайомившись з матеріалами про згоду Хмельницького перейти у підданство до турецького султана, став відгукатися про нього негативно, як про порушувача присяги.
Негативно оцінювали Хмельницького за відрив України від Польщі і багато польських істориків, наприклад Ф. Равіта-Гавронський. Лише Людовік Кубаля, який багато років вивчав життя й діяльність Хмельницького, у праці про війну Московську (Kubala L. Srkice historyczne. Serja III (Wojna moskiewska). Warszawa, 1910) вважав Хмельницького геніальним противником Речі Посполитої. Не можна, писав Кубаля, «легковажити пам'ять людини, з котрою ми не могли дати ради, коли були в силі, ай тепер ще нам з могили грозить... Чужинці порівнювали Хмельницького з Кромвелем,— порівняння само насувалося, особливо на той час, коли вони обидва майже виключно звертали на себе увагу сходу й заходу Європи... Але треба признати, що Хмельницький мав при тому далеко важчі завдання... була то людина з кожного погляду надзвичайних розмірів, він переростав талановитих людей настільки, що переходив межі зрозумілого. Можна про нього сказати, що він уродився на володаря: умів укрити свої заміри, в критичних моментах не вагався — скрізь сильна воля й залізна рука... Не було такої ситуації, з якої він не потрапив би вийти з користю для себе».
Серед українських істориків і громадських діячів щодо Хмельницького різко вороже був настроєний П. Куліш в останні роки свого життя. На його думку, вся Хмельниччина — один руїнницький вибух темних соціальних сил, котрим народні маси послужили тільки знаряддям, «гарматним м'ясом», обдуреним свободолюбними гаслами, а в результаті — руїна України, занепад культурного життя, а Хмельницький, на думку Куліша, «наш цвітучий край обернув у пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків».
В. Антонович вважав, що Хмельницький «не загарантував автономних прав на Україні» і що слід «признати повну недотепність його у політичних справах». Але разом з тим Антонович вважав Хмельницького «великим діячем нашого краю». Він писав: «Залишаючись на історичному ґрунті, треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонової маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу й культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інтелектуальних сил, що довело його до перевтоми й прискорило кінець великого патріота».
Як великого будівника Української держави й відроджувача української нації характеризував Богдана Хмельницького В. Липинський. Він писав: «Ми забули вже, що з нації нашої вийшов один з найбільш геніальних державних мужів Східної Європи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний «Великим» Петро зробив у п'ятдесят літ пізніше для Московщини. Бо Петро Великий тільки реформував готову вже державу, тільки європеїзував готовий татарський державний поміст, який покривав пасивне, стояче й омертвіле в своєму поневоленню московське море. А Богдан Хмельницький творив нову європейську державу і відбудовував націю серед гуркоту. падаючих румовищ старої, ним же розваленої Річ Посполитої. Він усував ті Шумовища й одночасно укріплював західну культуру в Україні в обличчю постійної татарської й московської небезпеки зі Сходу — і серед української громади, яка вся від верху до низу носила шаблі при боці, яку ділили глибокі різниці протилежних цивілізаційних впливів і яка кожної хвилини готова була кинутись до оружної боротьби сама поміж собою».
М. Грушевський у праці «Історія України-Руси» (т. 9, 2 половина) пише, що «Богдан був людиною високих здібностей», що «Богдан був безсумнівно великий чоловік» (с. 1486). І далі: «...Хмельницький лишається не тільки центральною фігурою, репрезентантом найважнішої епохи в житті нашого народу — найбільшої революції, ним пережитої, — а й великим діячем, головним актором її, людиною, дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але сих здібностей не вистачило йому для розв'язання історичного вузла нашого життя...». Грушевський вважав, що «політика Хмельницького... повна фатальних помилок» (с. 1497), що в ній не було твердої постійної лінії, державної ідеї. Він писав: «...У суперечних борсаннях українського уряду трудно вхопити яку-небудь тактичну лінію. В сих скоках з одної орієнтації в другу я власне бачу доказ того, що Богдан досить легко підпадав впливам близьких людей; в сій затяжній кризі спиралися суперечні гадки різних близьких йому людей і він давав тебе вести то в один бік, то в другий. Я думаю, що був тільки один пункт, на котрім він не давав себе збити з орієнтації, яку йому давала його інтуїція — там, де панував інстинкт самозаховання — себто заховання своєї влади. Тут Богдан був безоглядний і рішучий і не піддавався нікому. В політиці ж і у нього не було твердої лінії, і тому, що в сім політичнім присмерку інстинкт не виручав і «поночі всі коти сірі», він так легко йшов то за одною орієнтацією, то за другою». «Хмельницький був великий чоловік...» Але в Хмельницькім «занадто багато від Азії, від великих азійських завойовників-кочівників, фундаторів держав-Орд. З тою важною відміною, що для нього матеріалом, гарматним м'ясом служили не чужі, підбиті племена, а свій власний народ...».
Проте, відзначаючи непослідовність, часто суперечливість і не завжди конструктивність політики Хмельницького, Грушевський писав, що «Хмельниччина була все таки великим етаном у поході українського народу, українських мас до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів. Ся кривава, руїнна, облита слізьми і потом, хаотична і невдала в своїх досягненнях доба була і зістанеться великим і високим моментом українського життя, повним великого напруження і величних змагай... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя... І Хмельницький як головний потрясатель зостанеться героєм української історії».
Після 1917 р., за радянських часів, особливо в час відзначення 300-річчя приєднання України до Росії, в Тезах, схвалених ЦК КПРС з цього приводу і відповідно до цього, особа Хмельницького в значній мірі ідеалізувалась. При цьому його вихваляли за те, чого він не вчинив та і не мав наміру вчиняти. У Тезах вказувалось, що Хмельницький «наполегливо добивався возз'єднання України з Росією». Саме на це акцентувалось і в більшості праць істориків. А головне — боротьба Хмельницького за створення Української незалежної держави — залишалося в тіні.
Саме найбільшою заслугою Хмельницького та його сподвижників і була напружена, послідовна праця по створенню Української національної держави. Здійсненню цього історичного завдання була підпорядкована вся діяльність великого гетьмана.
Для визволення України від чужоземного, польсько-шляхетського гноблення під Керівництвом Хмельницького була створена народна армія, яка здобула багато блискучих перемог. Хмельницький вніс немало нового у військове мистецтво. Він завжди умів правильно визначити напрям головного удару, ніколи не розпорошував своїх сил, вдало роз'єднував сили ворога і бив їх по частинах, майстерно використовував у боях артилерію, блискуче організовував партизанську війну в тилу польсько-шляхетських військ.
Під проводом Хмельницького в Україні було ліквідовано старий польсько-шляхетський режим й створено новий державний, адміністративний апарат, який відповідав завданням воєнного часу, завданням формування нової, Української держави. Із лав козацтва, шляхти, міщан, із народних мас висунулися сотні видатних військових і державних діячів, які змогли сформувати козацькі полки, забезпечити їх усім необхідним, налагодити економіку, фінансові справи. Богдан Хмельницький вів широку дипломатичну діяльність, вивів Україну на міжнародну арену.
Отже, Хмельницький проявив себе як видатний державний діяч, дипломат і полководець.
Крім того, слід мати на увазі, що в ході визвольної війни під проводом Хмельницького серед широких мас народу виробилися почуття власної людської гідності, повновартісності, прагнення до волі, енергія, ненависть до підданства панам, віра в свої сили. Це не один раз відзначали шляхтичі: «Чернь готова на все і завзята на панів своїх, бажає війни», «Мужики пекельним ядом заражені — плюють на ляхів», «Доконче хочуть скинути з себе ярмо підданства». Визнаючи гордість, розум і завзяття українських повстанців, коронний гетьман Микола Потоцький писав королеві: «Чи у них один Хмельницький? Тисячами їх рахувати б треба! Одного сьогодні стратять,— на його місце іншого, справнішого і розумнішого виберуть, і то такого, щоб їх справи пильнував!»
Отже, Богдан Хмельницький, визвольна війна підняли народ до активної діяльності. «Велике потрясіння, викликане Хмельниччиною, було для народу благодійне,— писав Гру шевський.— Воно високо підняло «простих людей» над рівнем їх неволі й упослідження. Дало їм відчути себе людьми — не простими, а повновартними. Оживила в їх думах невмирущий потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а «навіки». Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя... І Хмельницький як головний потрясатель зістанеться героєм української історії».
Богдана Хмельницького вшановували за Радянської влади. Президія Верховної Ради СРСР у 1943 р. встановила бойовий орден Богдана Хмельницького, а місто Переяслав, де було проголошено приєднання України до Росії, перейменовано в Переяслав-Хмельницький.
На ознаменування 300-річчя возз'єднання України з Росією указом Президії Верховної Ради УРСР від 16 січня 1954 р. місто Проскурів перейменовано в місто Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область — у Хмельницьку область. Рішенням виконкому Московської Ради депутатів трудящих вулицю Маросейку в м. Москві було перейменовано у вулицю. Богдана Хмельницького. В пам'ять 300-річчя возз'єднання України з Росією за постановою Ради Міністрів Союзу РСР у м. Москві на площі Київського вокзалу споруджено монумент.
За розпорядженням Президента України від 19 лютого 1993 р. вирішено, враховуючи історичне значення діяльності Богдана Хмельницького для становлення української державності, відзначити в 1995 р. 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького.
Визвольна війна 1648—1654 pp. і постать Богдана Хмельницького знайшли широке відображення в художній літературі. Цим проблемам присвячені роман М. Стариць-кого «Богдан Хмельницький», повість Г. Хоткевича «Богдан Хмельницький, гетьман України», романи І. Ле «Богдан Хмельницький», Н. Рибака «Переяславська рада», П. Панча «Гомоніла Україна», П. Загребёльного «Я, Богдан» та- ін. Серед творів польських істориків найбільш відома повість Г. Сенкевича «Вогнем і мечем».
Загострення суспільних суперечностей.
Складними були політичне становище і суспільні відносини в Україні на початку другої половини XVII ст., на час смерті Богдана Хмельницького. Хоч на Переяславській раді було проголошено приєднання України до Росії, але ще тривалий час не припинялися напади на Україну польських шляхтичів, кримських татар, турків. Багато разів вони вдиралися в українські землі, несучи
руйнування і смерть. Почав наступ проти української державності російський царський уряд. Гетьмани і козацька старшина намагалися забезпечити незалежне існування Української держави і шукали шляхи для досягнення цієї мети.
Разом з тим козацька старшина, українські шляхтичі і вище православне духівництво, які після вигнання польських магнатів і шляхтичів стали панівною силою в Україні, піклувалися передусім про свої кланові інтереси. Вони мріяли якнайшвидше зосередити в своїх руках якнайбільше земель і багатств, закріпачити народні маси. Для досягнення своїх егоїстичних інтересів частина старшини використовувала різні засоби.
Більшість козацької старшини розуміла, що після великої визвольної війни, яка піднесла антикріпосницькі настрої в народі на небувалу висоту, неможливо одразу поновити кріпосницькі порядки. Частина старшини вважала, що це треба робити не поспішаючи, поступово, при активній допомозі царського уряду.
Інша, невелика група старшини (генеральний військовий писар Іван Виговський, генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний, миргородський полковник Григорій Лісницький, шляхтич Юрій Немирич та ін.) прагнула до негайного, швидкого поновлення кріпосницьких порядків при допомозі шляхетської Польщі.
Численні війни, наступ козацької старшини та шляхти на народні маси, незрозуміла їм поведінка частини панівної верхівки — усе це посилювало і загострювало соціальні й політичні суперечності в Україні.
Гетьман І. Виговський. Народні повстання 1657—1658 pp.
Обстановка в Україні загострила ся одразу ж після смерті Богдана Хмельницького. Ще за життя старого гетьмана козацька рада обрала наступником його шістнадцятирічного сина Юрія Хмельницького, кволого здоров'ям і слабовольного. Після смерті Богдана Хмельницького гетьманом став генеральний військовий писар Іван Виговський.
Іван Остапович Виговський походив з дрібношляхетської родини з с. Вигово Овруцького повіту на північній Київщині. Навчався в Києво-Могилянській колегії, служив у земському суді в Луцьку, після придушення повстань 1637—1638 pp. займав посаду писаря при польському комісарі, що керував реєстровими козаками. В цей час він був знайомий з Богданом Хмельницьким. На початку визвольної війни Виговський служив у польсько-шляхетському війську і після його поразки в бою під Жовтими Водами потрапив до татар у полон, звідки, за переказом, був викуплений Хмельницьким за коня («за шкапу»).
Швидко Виговський зумів здобути довір'я Хмельницького і, маючи гарну освіту, обійняв посаду генерального військового писаря.
Ставши гетьманом, Виговський щедро роздавав землі старшині, українським шляхтичам і православним монастирям, намагався якнайшвидше поновити кріпосницький гніт і повернути Україну до складу шляхетської Польщі, розраховуючи цим шляхом забезпечити широку автономію українських земель.
Проти політики Виговського та його прихильників уже наприкінці 1657 р. виступили селяни, козаки, міщани. Боротьбу проти Виговського підтримала і більшість козацької старшини. Народні повстання охопили Лівобережжя, особливо Полтавський полк, і Запоріжжя. Очолили повстанців полтавський полковник Мартин Пушкар і запорізький кошовий отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з московськими урядовцями, обвинувачуючи Виговського у зв'язках з Польщею.
Найбільш злиденні з повстанців, так звані дейнеки (від турецького — люди, озброєні киями), нападали на маєтки шляхтичів, монастирів, старшини, громили їх, що свідчило про антифеодальну спрямованість повстань. Цьому не могли співчувати старшини.
Не маючи змоги спертись на козаків, Виговський почав наймати військо з числа кримських татар. Після ряду запеклих боїв Виговському в червні 1658 р. вдалося перемогти повстанські загони. Полтаву було зруйновано і спалено. Мартин Пушкар загинув у бою, Яків Барабаш був схоплений і страчений.
У ході боїв загинуло 50 тис. чол. Як сповіщав літописець Грабянка, Виговський зруйнував Зіньків, Гадяч, Веприк, Рашівку, Лютенку, Сорочинці, Ковалівку, Яреськи, Шишак, Миргород та «велике число інших міст та сіл віддав татарам на пограбування та на ясир».
Гадяцький договір 1658 р.
Прагнучи забезпечити незалежність Української держави, Виговський разом з частиною старшин 6 вересня 1658 р. у місті Гадячі на Полтавщині уклав з представниками польського уряду договір, відомий під назвою Гадяцького. За цим договором Україна виходила із складу Російської держави і поверталася в межі Речі Посполитої. Три воєводства — Київське, Брацлавське і Чернігівське — мали скласти так зване Велике князівство Руське, яке об'єднувалось з Литвою і Польщею на рівних правах, «як вільний до вільних, як рівний до рівних».
Отже, створювалася своєрідна федерація. У Великому князівстві Руському законодавча влада мала належати зборам депутатів від усієї України, виконавча — гетьманові, обраному пожиттєво і затверджуваному королем. Князівство Руське матиме свій уряд, свій суд, свій скарб, монетну систему, своє військо, козаків. Коронні війська не могли стояти на території князівства Руського, а коли «скрута до цього змусить», то ці війська мали бути під командою гетьмана. Гетьман навічно ставав київським воєводою і генералом.
Частина козацької старшини урівнювалася в правах з польською шляхтою. Зокрема щороку гетьман мав подавати королеві список по сто козаків з кожного полку для надання їм шляхетської гідності. Обіцялися поступки в релігійних питаннях і привілеї вищому православному духівництву — скасування унії, урівняння православної церкви з католицькою, право митрополитові київському і п'яти епіскопам православним засідати в сенаті польському на однакових правах з прелатами католицькими, право на відкриття двох університетів, у Києві православної академії і т. п. Отже, за Гадяцькою угодою Виговський повертав Україну до складу Польщі. У народній думі говориться:
Ой, плач, Україно, сирото небого!
Твою долю розшарпав Виговський,
Що серце, мов камінь, а розум бісовський.
Війна з Москвою.
Після одержання звістки про укладення Виговський Галицької угоди з Польщею цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, в якій оголосив гетьмана Виговського зрадником і закликав народ не підкорятися йому.
Виговський звернувся до всіх європейських дворів з маніфестом, в якому писав, що Москва «готує нам ярмо» і «ми примушені підняти законну оборону».
На початку 1659 р. розгорнулася війна між українськими і московськими військами. Московська армія (100 тис. чол.) під проводом князів Трубецького, Ромодановського й Пожарського вирушила з-під Путивля в Україну. Виговський, крім козацьких полків, створив загони з чужоземців-сербів, поляків, німців, волохів, закликав кримських татар на чолі з ханом Мехмет-Гіреєм. Вирішальний бій відбувся 28—29 червня 1659 р. коло с Соснівки, недалеко від Конотопа на Чернігівщині. Московське військо було вщент розгромлено. Тринадцять тисяч московських вояків полягли на полі бою. «Цвіт московської кінноти, що здійснив щасливі походи 54-го і 55-го років,— писав російський історик С. Соловйов, — згинув в один день... Ніколи після того цар московський не був уже в змозі вивести в поле такого сильного ополчення. У жалібному одязі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах напав на Москву. Удар був тим тяжчий, чим несподіваніший».
Крах політики Виговського та оцінка його діяльності в історіографії.
Але Виговський не зміг скористатися з перемоги над російськими військами. Хоча Гадяцька угода й була укладена, але в життя вона не була проведена. Народні маси і більшість козацької старшини, що залишилися вірними союзу з Росією, виступили проти дій Виговського. Повстання очолили паволоцький полковник Іван Богун, запорізький кошовий отаман Іван Сірко і обраний наири-" кінці 1658 р. наказний гетьман Іван Безпалий. Разом з повстанцями діяли російські війська під командуванням воєводи Богдановського. Боротьба розгорнулась як на Лівобережжі, особливо в полках Переяславському, Ніжинському, Чернігівському, Лубенському, так і на Правобережжі. Хоч Виговський на допомогу закликав татар і почав переговори з Туреччиною, натискові народних мас він протистояти не міг і в 1659 р. «верхи в одній сермязі» втік до Польщі. У 1664 р. Виговський був звинувачений у зраді Польщі і за вироком польського суду розстріляний.
Діяльність Виговського і, зокрема, Гадяцький договір дістали неоднозначну оцінку в історичній літературі.
Історик М. Стадник у статті «Гадяцька унія» (1910— 1911) «з погляду української демократичності» оцінює цю угоду негативно, вважаючи її за «один із темніших пунктів у розвитку політичної думки на Україні».
Але більшість українських істориків Гадяцький договір вважали видатним твором української політичної думки. Так оцінювали його О. Левицький, М. Драгоманов, В. Антонович та ін. М. Грушевський вважав, що Гадяцький договір не міг бути здійсненим, оскільки польська шляхта не могла примиритися з втратою свого панування в Україні, а український народ не міг погодитися знову повернутися в польсько-шляхетське ярмо. Але в цілому Виговського Грушевський оцінював як видатного діяча української історії. «Виговський,— писав він,— був чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім без сумніву — патріот український, завзятий автономіст, однодумець старшини, що разом з нею бажав забезпечити свободу і незалежність України».
Особу Виговського високо оцінював В. Липинський. Він писав, що Виговський, «незважаючи на зроблені ним політичні помилки, останеться все одним із найбільш освічених, найбільш патріотичних державних мужів України».
У російській історіографії мала поширення думка Петра І про те, що в Україні «со времени первого гетмана Богдана Хмельницкого даже до Скоропадского все гетманы явились изменниками...» Більшість російських істориків, відповідно, оцінювали Виговського як зрадника. Така оцінка була офіційною в усій українській радянській історіографії.
Після проголошення Україною незалежності іде перегляд стереотипів, що утвердилися в науці, в тому числі й в характеристиці діяльності Виговського. Однозначну оцінку їй дати не можна, треба вивчати її всебічно, але ясно, що вважати Виговського зрадником українського народу підстав немає.
Обрання гетьманом Ю. Хмельницького. Переяславські статті 1659 р.
Після падіння Виговського гетьманом знову проголошений Юрій Хмельницький (1659—1663). На козацькій раді в Переяславі, що відбулася в грудні 1659 р. в присутності царських послів і воєводи князя Трубецького, було підтверджено приєднання України до Росії з посиленням влади царизму в Україні.
За новими Переяславськими статтями 1659 p., схваленими царським урядом і прийнятими старшиною, зберігалися козацькі права й вольності. Разом з тим царизм включив пункти, які унеможливлювали б нові спроби шляхетсько-старшинських груп відірвати Україну від Росії'. Тепер гетьман не мав права зноситися з будь-якою державою і приймати послів. Без царського указу гетьману з Військом Запорізьким заборонялося вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам.
Царські воєводи з військами, крім Києва, тепер мали стояти також у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Царський уряд посилював контроль за діяльністю старшини. Без царського указу козацька старшина і військо не мали права замінити гетьмана. Гетьман же без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральних старшин. Гетьман і його уряд мусили видавати російським поміщикам їхніх селян-кріпаків, що втекли в Україну, а царський уряд мав повертати українських селян-утікачів.
Наступ польсько-шляхетських військ на Україну.
Польські магнати й шляхтичі не хотіли примиритися з втратою України. Щоб розв'язати собі руки для нової війни за Україну, в 1660—1662 pp. польський уряд уклав у квітні 1660 р. мир з Швецією і слідом за цим почав наступ на Правобережну Україну. Проти польсько-шляхетських військ виступила російська армія на чолі з воєводою В. Шереметєвим. Але під Чудновом, на Житомирщині, вона зазнала поразки від переважаючих сил польсько-шляхетських військ і татар, а сам Шереметев потрапив у полон до татар. Правобережжя знову загарбала шляхетська Польща.
А слабовольний і безхарактерний Ю. Хмельницький піддався впливу пропольського шляхетсько-старшинського угруповання на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким і уклав того ж 1660 р. Під м. Слободищем (тепер село на Житомирщині) з представниками Польщі трактат, за яким Україна мала бути знову повернена під владу Польщі на умовах Гадяцької угоди (без пункту про «Руське князівство»).
Але народні маси і основна частина козацької стар
Визвольна війна 1648—1654 pp., відрив України від Польщі, поява на європейському терені нової, Української козацької держави та перехід її під протекторат московського царя стали визначними подіями в житті українського народу і в європейській історії взагалі. Але ці події не розв'язали повною мірою завдань, які стояли перед українським народом напередодні визвольної війни. Укладення договору між Україною та Росією не гарантувало Україні безпеки з боку Польщі та кримських татар. Не було возз'єднано в межах Української держави всі етнічно-українські землі. Тому необхідно було спільно з московським військом добитися перемоги над шляхетською Польщею, змусити її визнати незалежність Української держави та погодитись на перехід до її складу всіх західних і північно-західних українських земель.
Складними були відносини і всередині українського суспільства. Селяни й рядові козаки хотіли бути вільними господарями-землеробами, а старшина, шляхта, вище духівництво в переважній частині прагнули зосередити в своїх руках якнайбільше земель та інших багатств, перетворити селян у своїх підданих, стати панами над ними, зайнявши місце польських магнатів і шляхтичів. Це стало основою гострих соціальних конфліктів.
Нарешті царський уряд уже з перших днів намагався обмежити права Української держави, став вести лінію на її повне підпорядкування, а потім і на її повну ліквідацію. Це викликало незадоволення і опір як серед старшин, так і в народних масах. У боротьбі за незалежність Української держави різні групи старшин орієнтувались на різні держави — Польщу, Туреччину, Росію, Швецію.
Численні напади польських військ, турків, кримських -татар, наступ російського царизму на волю України і її спротив, гострі соціальні суперечності, що зумовлювали вибухи народних повстань, боротьба старшинських угруповань, — все це вело до руйнування міст і сіл України, підриву її економіки, марного витрачання народних сил, запустіння цілих районів України. І, мабуть, не без підстав у старій історіографії розглядуваний період дістав назву Руїни.
У перші роки після Переяславської ради (1654—1656) Богдан Хмельницький ставив своєю головною метою з допомогою московських військ захистити Україну від зовнішніх ворогів, передусім повністю унезалежнити її від шляхетської Польщі і возз'єднати всі українські землі в межах своєї держави, а також не допустити ущемлення суверенних прав Української держави з боку російських царських властей.
Характеризуючи плани, здійсненню яких присвятив Хмельницький останні роки життя, історик В. К. Липинський у праці «Україна на переломі. 1657—1659» писав: «Головною метою цих планів гетьманських було: унезалежнити себе від агресивної політики Москви; відібрати від Річ Посполитої ті північно-західні українські землі, що в склад державної козацької України, визнаної і Переяславським трактатом, ще не ввійшли; зробити нешкідливим для України татарський Крим, і, врешті, здобути міжнародне признання для своїх династичних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити наслідування Верховної Влади в новій Українській Державі. Все це разом означало забезпечення і ґрунтування державної незалежності України, і це було те завдання, якому Великий Гетьман віддав усю свою кипучу енергію, всю свою фанатичну впертість і весь свій багатий досвід останніх літ свого життя».
Незважаючи на складність зовнішньополітичного становища (неминучість війни з Польщею, загроза з боку Швеції з північного заходу і Туреччини та Кримського ханства — з півдня), Російська держава уже незабаром після Переяславської ради (1654) вступила у боротьбу проти Польщі.
Головні сили російського війська, що мали 40 тис. чол. на чолі з царем Олексієм Михайловичем, навесні 1654 р.
вирушили на Смоленщину і Білорусь. На допомогу йому Богдан Хмельницький послав до Гомеля три козацькі полки (Ніжинський, Чернігівський і Стародубський) чисельністю 20 тис. козаків під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка, а під Смоленськ рушили 12 тис. козаків на чолі з полковником Василем Золотаренком.
Золотаренко став заводити в південній Білорусі українську адміністрацію, ділячи відвойовані землі на полки й сотні. Діючи, очевидно, відповідно до волі гетьмана, він мав метою приєднати Білорусь до України. Це привело до конфлікту з московськими воєводами, які намагалися прилучити білоруські землі до Москви.
У серпні 1654 р. нищівної поразки зазнало польсько-литовське військо на чолі з литовським гетьманом Янушем Радзивіллом на р. Шкловці (15 верст від Борисова). Поранений Радзивілл ледве врятувався. 23 вересня 1654 р. було зайнято Смоленськ, а на кінець цього року вся Смоленщина і значна частина Білорусі (воєводства Полоцьке, Вітебське і Мстиславське) були визволені від польсько-литовського панування.
В Україні польсько-шляхетські війська вдерлися на Поділля, Волинь, Брацлавщину ще в лютому — березні 1654 p., але, діставши під Уманню і Брацлавом відсіч від місцевого населення та козацьких військ, очолюваних вінницьким полковником Іваном Богуном, повернули назад до Польщі.
Улітку в Україні було затишшя. Але восени коронний гетьман С. Потоцький повів на Поділля й Брацлавщину польсько-шляхетські війська. 18 жовтня вони дійшли до Бара. Населення й козацькі війська чинили героїчний опір. Особливу мужність виявили захисники м. Буші Брацлавського воєводства (тепер село Ямпільського р-ну Вінницької обл.). Після того як польські жовніри вдерлися до міста, частина жителів і козаків закрилася в замку. Коли триматися далі стало неможливо, вони висадили в повітря пороховий погріб. Його підпалила дружина сотника Олена Зависна. Внаслідок вибуху разом з мужніми захисниками міста загинуло багато ворогів.
Наступна запекла битва сталася 19—22 січня 1655 р. під Охматовом (тепер село Жашківського р-ну Черкаської обл.).
Вона дістала назву Дрижипільеької, оскільки відбувалася на відкритій місцевості у сильні морози. У цій битві російські війська й українські козаки виявили великий героїзм. Як писав Самовидець, «трупом жолнірським козаки отаборились, бо не тилко вдень, а й уночи билися рукопаш». Зазнавши великих втрат, польсько-шляхетські війська разом з татарами, що прийшли їм на допомогу, відступили з Правобережної України за Буг.
У серпні — вересні 1655 р. козацькі полки і російські війська розпочали наступ і з допомогою місцевих повстанців визволили від польсько-шляхетських військ Поділля, значну частину Східної Галичини і підійшли до Львова.
Вторгнення в Україну в жовтні 1655 р. тридцятитисячної татарської орди і просування її на захід на допомогу шляхетській Польщі змусили російські війська й українських козаків відійти у листопаді 1655 р. з-під Львова на Подніпров'я.
Напади ворожих військ, численні воєнні дії, пограбування й виведення татарами в полон населення уже протягом 1654—1655 pp. привели до зруйнування й спустошення південної Київщини, Брацлавщини й Поділля. Між Дністром і Бугом, оповідав один із сучасників, було зруйновано 270 містечок і сіл, татари взяли в ясир 200 тис. чоловік, а скільки загинуло в боях — не полічити.
На білорусько-литовському фронті влітку 1655 р. російські війська та українські козаки, відновивши наступ, успішно просувалися вперед і незабаром зайняли Мінськ, Вільно, Ковно і Гродно.
Поразками польської армії вирішив скористатися шведський король Карл X Густав. Його війська почали наступ і зайняли центральну частину Польщі.
Польсько-шляхетська держава, яку роз'їдали чвари магнатсько-шляхетських угруповань, стояла на грані катастрофи. Польський уряд, скориставшись з того, що в 1656 р. між Росією й Швецією почалася війна і Росія не могла одночасно вести війну проти Швеції Й.Польщі, для врятування своєї держави запропонував російському урядові укласти перемир'я.
Віленське перемир'я 1656 р.
У 1656 р. у Вільні між представниками польського і російського урядів було підписано угоду про перемир'я. Припинялися воєнні дії, обидві країни зобов'язувалися не вступати в переговори про мир із Швецією. Обговорювалося питання про трактат, за яким після смерті Яна II Казимира королем польським мав стати Олексій Михайлович. Українські посли на чолі з Романом Гапоненком до участі в переговорах не були допущені.
Хмельницький розгорнув активну зовнішньополітичну діяльність. Він уклав угоди з шведським королем Карлом-Густавом X та семиградським (трансільванським) князем Юрієм II Ракоцієм і продовжував разом з ними війну проти Польщі. На допомогу Ракоцію в Галичину пішов 20-ти-сячний козацький загін під командою полковника Антона Ждановича. Але бої врешті-решт були невдалі. Ракоцій капітулював, корпус Ждановича з Смерть Богдана Хмельницького.
Незабаром, 27 липня 1657 р., у Чигирині помер Богдан Хмельницький. З великим сумом сприйняли українські народні маси звістку про смерть свого улюбленого ватажка. У народній думі говориться:
То не чорні хмари ясне сонце заступали,
То не буйні вітри в темнім лузі бушували.
Козаки Хмельницького ховали, Батька свого оплакали.
Поховано Хмельницького у Суботові, в Іллінській церкві. Там прах його спокійно лежав до 1664 p., коли польський шляхтич Чарнецький з загоном своїх військ напав на ці землі, і кістки Богдана були викинуті з-під мурів церкви.
Оцінка діяльності Хмельницького в історіографії.
Богдан Хмельницький своєю титанічною працею в організації боротьби за визволення України з-під влади шляхетської Польщі і розбудові Української. козацької держави зажив небувало високого авторитету й слави уже в сучасників і найближчих до них поколінь. Про нього складено немало народних дум і пісень та інших творів, у яких він змальовувався як «богом даний вождь», як «Мойсей, що вивів український народ із єгипетської неволі лядської». Козацькі літописці Самовидець, Величко і Грабянка з великою похвалою відгукуються про діяння Хмельницького. Для Грабянки Хмельницький — це «муж поістині гетьманського імені достоїн», «преславний вождь запорозький».
Г. Сковорода про Хмельницького писав:
Будь славен вовек, о муже избрание,
Вольности отче, герою Богдане.
Високо оцінював Богдана Хмельницького автор анонімного трактату «Історія русів». Він писав: «...таких людей судьба Божія веками только производит в человечестве для нарочитых ея намерений и устроений. Он, при превосходном своем разуме, был весьма добродушен и справедлив; в делах национальных совершенный политик, а в войне неустрашимый и предприимчивый вождь. Храбрость его равнялась равнодушию. В победах своих никогда не тщеславился, а в неудачах вовсе не унывал. Терпение его в тягчайших трудах и подвигах никак ему не изменяло. Голод и жажду, холод и зной, сносил он с совершенным спокойствием. Отечество свое и народ так любил, что покоем своим, здоровьем и самою жизнию всегда ему жертвовал без малейшего роптания. Словом сказать, был совершенный в народе верховный начальник, а в войске беспримерный вождь».
Т. Шевченко називав гетьмана «славним Богданом» (поема «Гайдамаки») і «геніальним бунтовщиком». Шевченко писав:
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили?
Де лежить Останок славного Богдана?
Разом з тим, викриваючи колоніальну політику царизму в Україні, Шевченко неприязно відгукався про Хмельницького, який передав Україну під владу гнобителів — російських царів. Він говорив:
Якби-то ти, Богдане п'яний,
Тепер на Переяслав глянув,
Упився б!
Здорово упивсь!
У поемі «Розрита могила» Шевченко писав:
...Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,—
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Неоднозначну оцінку особа й діяльність Хмельницького дістала від істориків.
Російські дореволюційні історики змальовували Хмельницького переважно як «воссоединителя Руси» (Соловйов, Іловайський та ін.). Так оцінював Хмельницького й М. Костомаров і через це, ознайомившись з матеріалами про згоду Хмельницького перейти у підданство до турецького султана, став відгукатися про нього негативно, як про порушувача присяги.
Негативно оцінювали Хмельницького за відрив України від Польщі і багато польських істориків, наприклад Ф. Равіта-Гавронський. Лише Людовік Кубаля, який багато років вивчав життя й діяльність Хмельницького, у праці про війну Московську (Kubala L. Srkice historyczne. Serja III (Wojna moskiewska). Warszawa, 1910) вважав Хмельницького геніальним противником Речі Посполитої. Не можна, писав Кубаля, «легковажити пам'ять людини, з котрою ми не могли дати ради, коли були в силі, ай тепер ще нам з могили грозить... Чужинці порівнювали Хмельницького з Кромвелем,— порівняння само насувалося, особливо на той час, коли вони обидва майже виключно звертали на себе увагу сходу й заходу Європи... Але треба признати, що Хмельницький мав при тому далеко важчі завдання... була то людина з кожного погляду надзвичайних розмірів, він переростав талановитих людей настільки, що переходив межі зрозумілого. Можна про нього сказати, що він уродився на володаря: умів укрити свої заміри, в критичних моментах не вагався — скрізь сильна воля й залізна рука... Не було такої ситуації, з якої він не потрапив би вийти з користю для себе».
Серед українських істориків і громадських діячів щодо Хмельницького різко вороже був настроєний П. Куліш в останні роки свого життя. На його думку, вся Хмельниччина — один руїнницький вибух темних соціальних сил, котрим народні маси послужили тільки знаряддям, «гарматним м'ясом», обдуреним свободолюбними гаслами, а в результаті — руїна України, занепад культурного життя, а Хмельницький, на думку Куліша, «наш цвітучий край обернув у пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків».
В. Антонович вважав, що Хмельницький «не загарантував автономних прав на Україні» і що слід «признати повну недотепність його у політичних справах». Але разом з тим Антонович вважав Хмельницького «великим діячем нашого краю». Він писав: «Залишаючись на історичному ґрунті, треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонової маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу й культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інтелектуальних сил, що довело його до перевтоми й прискорило кінець великого патріота».
Як великого будівника Української держави й відроджувача української нації характеризував Богдана Хмельницького В. Липинський. Він писав: «Ми забули вже, що з нації нашої вийшов один з найбільш геніальних державних мужів Східної Європи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний «Великим» Петро зробив у п'ятдесят літ пізніше для Московщини. Бо Петро Великий тільки реформував готову вже державу, тільки європеїзував готовий татарський державний поміст, який покривав пасивне, стояче й омертвіле в своєму поневоленню московське море. А Богдан Хмельницький творив нову європейську державу і відбудовував націю серед гуркоту. падаючих румовищ старої, ним же розваленої Річ Посполитої. Він усував ті Шумовища й одночасно укріплював західну культуру в Україні в обличчю постійної татарської й московської небезпеки зі Сходу — і серед української громади, яка вся від верху до низу носила шаблі при боці, яку ділили глибокі різниці протилежних цивілізаційних впливів і яка кожної хвилини готова була кинутись до оружної боротьби сама поміж собою».
М. Грушевський у праці «Історія України-Руси» (т. 9, 2 половина) пише, що «Богдан був людиною високих здібностей», що «Богдан був безсумнівно великий чоловік» (с. 1486). І далі: «...Хмельницький лишається не тільки центральною фігурою, репрезентантом найважнішої епохи в житті нашого народу — найбільшої революції, ним пережитої, — а й великим діячем, головним актором її, людиною, дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але сих здібностей не вистачило йому для розв'язання історичного вузла нашого життя...». Грушевський вважав, що «політика Хмельницького... повна фатальних помилок» (с. 1497), що в ній не було твердої постійної лінії, державної ідеї. Він писав: «...У суперечних борсаннях українського уряду трудно вхопити яку-небудь тактичну лінію. В сих скоках з одної орієнтації в другу я власне бачу доказ того, що Богдан досить легко підпадав впливам близьких людей; в сій затяжній кризі спиралися суперечні гадки різних близьких йому людей і він давав тебе вести то в один бік, то в другий. Я думаю, що був тільки один пункт, на котрім він не давав себе збити з орієнтації, яку йому давала його інтуїція — там, де панував інстинкт самозаховання — себто заховання своєї влади. Тут Богдан був безоглядний і рішучий і не піддавався нікому. В політиці ж і у нього не було твердої лінії, і тому, що в сім політичнім присмерку інстинкт не виручав і «поночі всі коти сірі», він так легко йшов то за одною орієнтацією, то за другою». «Хмельницький був великий чоловік...» Але в Хмельницькім «занадто багато від Азії, від великих азійських завойовників-кочівників, фундаторів держав-Орд. З тою важною відміною, що для нього матеріалом, гарматним м'ясом служили не чужі, підбиті племена, а свій власний народ...».
Проте, відзначаючи непослідовність, часто суперечливість і не завжди конструктивність політики Хмельницького, Грушевський писав, що «Хмельниччина була все таки великим етаном у поході українського народу, українських мас до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів. Ся кривава, руїнна, облита слізьми і потом, хаотична і невдала в своїх досягненнях доба була і зістанеться великим і високим моментом українського життя, повним великого напруження і величних змагай... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя... І Хмельницький як головний потрясатель зостанеться героєм української історії».
Після 1917 р., за радянських часів, особливо в час відзначення 300-річчя приєднання України до Росії, в Тезах, схвалених ЦК КПРС з цього приводу і відповідно до цього, особа Хмельницького в значній мірі ідеалізувалась. При цьому його вихваляли за те, чого він не вчинив та і не мав наміру вчиняти. У Тезах вказувалось, що Хмельницький «наполегливо добивався возз'єднання України з Росією». Саме на це акцентувалось і в більшості праць істориків. А головне — боротьба Хмельницького за створення Української незалежної держави — залишалося в тіні.
Саме найбільшою заслугою Хмельницького та його сподвижників і була напружена, послідовна праця по створенню Української національної держави. Здійсненню цього історичного завдання була підпорядкована вся діяльність великого гетьмана.
Для визволення України від чужоземного, польсько-шляхетського гноблення під Керівництвом Хмельницького була створена народна армія, яка здобула багато блискучих перемог. Хмельницький вніс немало нового у військове мистецтво. Він завжди умів правильно визначити напрям головного удару, ніколи не розпорошував своїх сил, вдало роз'єднував сили ворога і бив їх по частинах, майстерно використовував у боях артилерію, блискуче організовував партизанську війну в тилу польсько-шляхетських військ.
Під проводом Хмельницького в Україні було ліквідовано старий польсько-шляхетський режим й створено новий державний, адміністративний апарат, який відповідав завданням воєнного часу, завданням формування нової, Української держави. Із лав козацтва, шляхти, міщан, із народних мас висунулися сотні видатних військових і державних діячів, які змогли сформувати козацькі полки, забезпечити їх усім необхідним, налагодити економіку, фінансові справи. Богдан Хмельницький вів широку дипломатичну діяльність, вивів Україну на міжнародну арену.
Отже, Хмельницький проявив себе як видатний державний діяч, дипломат і полководець.
Крім того, слід мати на увазі, що в ході визвольної війни під проводом Хмельницького серед широких мас народу виробилися почуття власної людської гідності, повновартісності, прагнення до волі, енергія, ненависть до підданства панам, віра в свої сили. Це не один раз відзначали шляхтичі: «Чернь готова на все і завзята на панів своїх, бажає війни», «Мужики пекельним ядом заражені — плюють на ляхів», «Доконче хочуть скинути з себе ярмо підданства». Визнаючи гордість, розум і завзяття українських повстанців, коронний гетьман Микола Потоцький писав королеві: «Чи у них один Хмельницький? Тисячами їх рахувати б треба! Одного сьогодні стратять,— на його місце іншого, справнішого і розумнішого виберуть, і то такого, щоб їх справи пильнував!»
Отже, Богдан Хмельницький, визвольна війна підняли народ до активної діяльності. «Велике потрясіння, викликане Хмельниччиною, було для народу благодійне,— писав Гру шевський.— Воно високо підняло «простих людей» над рівнем їх неволі й упослідження. Дало їм відчути себе людьми — не простими, а повновартними. Оживила в їх думах невмирущий потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а «навіки». Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя... І Хмельницький як головний потрясатель зістанеться героєм української історії».
Богдана Хмельницького вшановували за Радянської влади. Президія Верховної Ради СРСР у 1943 р. встановила бойовий орден Богдана Хмельницького, а місто Переяслав, де було проголошено приєднання України до Росії, перейменовано в Переяслав-Хмельницький.
На ознаменування 300-річчя возз'єднання України з Росією указом Президії Верховної Ради УРСР від 16 січня 1954 р. місто Проскурів перейменовано в місто Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область — у Хмельницьку область. Рішенням виконкому Московської Ради депутатів трудящих вулицю Маросейку в м. Москві було перейменовано у вулицю. Богдана Хмельницького. В пам'ять 300-річчя возз'єднання України з Росією за постановою Ради Міністрів Союзу РСР у м. Москві на площі Київського вокзалу споруджено монумент.
За розпорядженням Президента України від 19 лютого 1993 р. вирішено, враховуючи історичне значення діяльності Богдана Хмельницького для становлення української державності, відзначити в 1995 р. 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького.
Визвольна війна 1648—1654 pp. і постать Богдана Хмельницького знайшли широке відображення в художній літературі. Цим проблемам присвячені роман М. Стариць-кого «Богдан Хмельницький», повість Г. Хоткевича «Богдан Хмельницький, гетьман України», романи І. Ле «Богдан Хмельницький», Н. Рибака «Переяславська рада», П. Панча «Гомоніла Україна», П. Загребёльного «Я, Богдан» та- ін. Серед творів польських істориків найбільш відома повість Г. Сенкевича «Вогнем і мечем».
Загострення суспільних суперечностей.
Складними були політичне становище і суспільні відносини в Україні на початку другої половини XVII ст., на час смерті Богдана Хмельницького. Хоч на Переяславській раді було проголошено приєднання України до Росії, але ще тривалий час не припинялися напади на Україну польських шляхтичів, кримських татар, турків. Багато разів вони вдиралися в українські землі, несучи
руйнування і смерть. Почав наступ проти української державності російський царський уряд. Гетьмани і козацька старшина намагалися забезпечити незалежне існування Української держави і шукали шляхи для досягнення цієї мети.
Разом з тим козацька старшина, українські шляхтичі і вище православне духівництво, які після вигнання польських магнатів і шляхтичів стали панівною силою в Україні, піклувалися передусім про свої кланові інтереси. Вони мріяли якнайшвидше зосередити в своїх руках якнайбільше земель і багатств, закріпачити народні маси. Для досягнення своїх егоїстичних інтересів частина старшини використовувала різні засоби.
Більшість козацької старшини розуміла, що після великої визвольної війни, яка піднесла антикріпосницькі настрої в народі на небувалу висоту, неможливо одразу поновити кріпосницькі порядки. Частина старшини вважала, що це треба робити не поспішаючи, поступово, при активній допомозі царського уряду.
Інша, невелика група старшини (генеральний військовий писар Іван Виговський, генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний, миргородський полковник Григорій Лісницький, шляхтич Юрій Немирич та ін.) прагнула до негайного, швидкого поновлення кріпосницьких порядків при допомозі шляхетської Польщі.
Численні війни, наступ козацької старшини та шляхти на народні маси, незрозуміла їм поведінка частини панівної верхівки — усе це посилювало і загострювало соціальні й політичні суперечності в Україні.
Гетьман І. Виговський. Народні повстання 1657—1658 pp.
Обстановка в Україні загострила ся одразу ж після смерті Богдана Хмельницького. Ще за життя старого гетьмана козацька рада обрала наступником його шістнадцятирічного сина Юрія Хмельницького, кволого здоров'ям і слабовольного. Після смерті Богдана Хмельницького гетьманом став генеральний військовий писар Іван Виговський.
Іван Остапович Виговський походив з дрібношляхетської родини з с. Вигово Овруцького повіту на північній Київщині. Навчався в Києво-Могилянській колегії, служив у земському суді в Луцьку, після придушення повстань 1637—1638 pp. займав посаду писаря при польському комісарі, що керував реєстровими козаками. В цей час він був знайомий з Богданом Хмельницьким. На початку визвольної війни Виговський служив у польсько-шляхетському війську і після його поразки в бою під Жовтими Водами потрапив до татар у полон, звідки, за переказом, був викуплений Хмельницьким за коня («за шкапу»).
Швидко Виговський зумів здобути довір'я Хмельницького і, маючи гарну освіту, обійняв посаду генерального військового писаря.
Ставши гетьманом, Виговський щедро роздавав землі старшині, українським шляхтичам і православним монастирям, намагався якнайшвидше поновити кріпосницький гніт і повернути Україну до складу шляхетської Польщі, розраховуючи цим шляхом забезпечити широку автономію українських земель.
Проти політики Виговського та його прихильників уже наприкінці 1657 р. виступили селяни, козаки, міщани. Боротьбу проти Виговського підтримала і більшість козацької старшини. Народні повстання охопили Лівобережжя, особливо Полтавський полк, і Запоріжжя. Очолили повстанців полтавський полковник Мартин Пушкар і запорізький кошовий отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з московськими урядовцями, обвинувачуючи Виговського у зв'язках з Польщею.
Найбільш злиденні з повстанців, так звані дейнеки (від турецького — люди, озброєні киями), нападали на маєтки шляхтичів, монастирів, старшини, громили їх, що свідчило про антифеодальну спрямованість повстань. Цьому не могли співчувати старшини.
Не маючи змоги спертись на козаків, Виговський почав наймати військо з числа кримських татар. Після ряду запеклих боїв Виговському в червні 1658 р. вдалося перемогти повстанські загони. Полтаву було зруйновано і спалено. Мартин Пушкар загинув у бою, Яків Барабаш був схоплений і страчений.
У ході боїв загинуло 50 тис. чол. Як сповіщав літописець Грабянка, Виговський зруйнував Зіньків, Гадяч, Веприк, Рашівку, Лютенку, Сорочинці, Ковалівку, Яреськи, Шишак, Миргород та «велике число інших міст та сіл віддав татарам на пограбування та на ясир».
Гадяцький договір 1658 р.
Прагнучи забезпечити незалежність Української держави, Виговський разом з частиною старшин 6 вересня 1658 р. у місті Гадячі на Полтавщині уклав з представниками польського уряду договір, відомий під назвою Гадяцького. За цим договором Україна виходила із складу Російської держави і поверталася в межі Речі Посполитої. Три воєводства — Київське, Брацлавське і Чернігівське — мали скласти так зване Велике князівство Руське, яке об'єднувалось з Литвою і Польщею на рівних правах, «як вільний до вільних, як рівний до рівних».
Отже, створювалася своєрідна федерація. У Великому князівстві Руському законодавча влада мала належати зборам депутатів від усієї України, виконавча — гетьманові, обраному пожиттєво і затверджуваному королем. Князівство Руське матиме свій уряд, свій суд, свій скарб, монетну систему, своє військо, козаків. Коронні війська не могли стояти на території князівства Руського, а коли «скрута до цього змусить», то ці війська мали бути під командою гетьмана. Гетьман навічно ставав київським воєводою і генералом.
Частина козацької старшини урівнювалася в правах з польською шляхтою. Зокрема щороку гетьман мав подавати королеві список по сто козаків з кожного полку для надання їм шляхетської гідності. Обіцялися поступки в релігійних питаннях і привілеї вищому православному духівництву — скасування унії, урівняння православної церкви з католицькою, право митрополитові київському і п'яти епіскопам православним засідати в сенаті польському на однакових правах з прелатами католицькими, право на відкриття двох університетів, у Києві православної академії і т. п. Отже, за Гадяцькою угодою Виговський повертав Україну до складу Польщі. У народній думі говориться:
Ой, плач, Україно, сирото небого!
Твою долю розшарпав Виговський,
Що серце, мов камінь, а розум бісовський.
Війна з Москвою.
Після одержання звістки про укладення Виговський Галицької угоди з Польщею цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, в якій оголосив гетьмана Виговського зрадником і закликав народ не підкорятися йому.
Виговський звернувся до всіх європейських дворів з маніфестом, в якому писав, що Москва «готує нам ярмо» і «ми примушені підняти законну оборону».
На початку 1659 р. розгорнулася війна між українськими і московськими військами. Московська армія (100 тис. чол.) під проводом князів Трубецького, Ромодановського й Пожарського вирушила з-під Путивля в Україну. Виговський, крім козацьких полків, створив загони з чужоземців-сербів, поляків, німців, волохів, закликав кримських татар на чолі з ханом Мехмет-Гіреєм. Вирішальний бій відбувся 28—29 червня 1659 р. коло с Соснівки, недалеко від Конотопа на Чернігівщині. Московське військо було вщент розгромлено. Тринадцять тисяч московських вояків полягли на полі бою. «Цвіт московської кінноти, що здійснив щасливі походи 54-го і 55-го років,— писав російський історик С. Соловйов, — згинув в один день... Ніколи після того цар московський не був уже в змозі вивести в поле такого сильного ополчення. У жалібному одязі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах напав на Москву. Удар був тим тяжчий, чим несподіваніший».
Крах політики Виговського та оцінка його діяльності в історіографії.
Але Виговський не зміг скористатися з перемоги над російськими військами. Хоча Гадяцька угода й була укладена, але в життя вона не була проведена. Народні маси і більшість козацької старшини, що залишилися вірними союзу з Росією, виступили проти дій Виговського. Повстання очолили паволоцький полковник Іван Богун, запорізький кошовий отаман Іван Сірко і обраний наири-" кінці 1658 р. наказний гетьман Іван Безпалий. Разом з повстанцями діяли російські війська під командуванням воєводи Богдановського. Боротьба розгорнулась як на Лівобережжі, особливо в полках Переяславському, Ніжинському, Чернігівському, Лубенському, так і на Правобережжі. Хоч Виговський на допомогу закликав татар і почав переговори з Туреччиною, натискові народних мас він протистояти не міг і в 1659 р. «верхи в одній сермязі» втік до Польщі. У 1664 р. Виговський був звинувачений у зраді Польщі і за вироком польського суду розстріляний.
Діяльність Виговського і, зокрема, Гадяцький договір дістали неоднозначну оцінку в історичній літературі.
Історик М. Стадник у статті «Гадяцька унія» (1910— 1911) «з погляду української демократичності» оцінює цю угоду негативно, вважаючи її за «один із темніших пунктів у розвитку політичної думки на Україні».
Але більшість українських істориків Гадяцький договір вважали видатним твором української політичної думки. Так оцінювали його О. Левицький, М. Драгоманов, В. Антонович та ін. М. Грушевський вважав, що Гадяцький договір не міг бути здійсненим, оскільки польська шляхта не могла примиритися з втратою свого панування в Україні, а український народ не міг погодитися знову повернутися в польсько-шляхетське ярмо. Але в цілому Виговського Грушевський оцінював як видатного діяча української історії. «Виговський,— писав він,— був чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім без сумніву — патріот український, завзятий автономіст, однодумець старшини, що разом з нею бажав забезпечити свободу і незалежність України».
Особу Виговського високо оцінював В. Липинський. Він писав, що Виговський, «незважаючи на зроблені ним політичні помилки, останеться все одним із найбільш освічених, найбільш патріотичних державних мужів України».
У російській історіографії мала поширення думка Петра І про те, що в Україні «со времени первого гетмана Богдана Хмельницкого даже до Скоропадского все гетманы явились изменниками...» Більшість російських істориків, відповідно, оцінювали Виговського як зрадника. Така оцінка була офіційною в усій українській радянській історіографії.
Після проголошення Україною незалежності іде перегляд стереотипів, що утвердилися в науці, в тому числі й в характеристиці діяльності Виговського. Однозначну оцінку їй дати не можна, треба вивчати її всебічно, але ясно, що вважати Виговського зрадником українського народу підстав немає.
Обрання гетьманом Ю. Хмельницького. Переяславські статті 1659 р.
Після падіння Виговського гетьманом знову проголошений Юрій Хмельницький (1659—1663). На козацькій раді в Переяславі, що відбулася в грудні 1659 р. в присутності царських послів і воєводи князя Трубецького, було підтверджено приєднання України до Росії з посиленням влади царизму в Україні.
За новими Переяславськими статтями 1659 p., схваленими царським урядом і прийнятими старшиною, зберігалися козацькі права й вольності. Разом з тим царизм включив пункти, які унеможливлювали б нові спроби шляхетсько-старшинських груп відірвати Україну від Росії'. Тепер гетьман не мав права зноситися з будь-якою державою і приймати послів. Без царського указу гетьману з Військом Запорізьким заборонялося вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам.
Царські воєводи з військами, крім Києва, тепер мали стояти також у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Царський уряд посилював контроль за діяльністю старшини. Без царського указу козацька старшина і військо не мали права замінити гетьмана. Гетьман же без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральних старшин. Гетьман і його уряд мусили видавати російським поміщикам їхніх селян-кріпаків, що втекли в Україну, а царський уряд мав повертати українських селян-утікачів.
Наступ польсько-шляхетських військ на Україну.
Польські магнати й шляхтичі не хотіли примиритися з втратою України. Щоб розв'язати собі руки для нової війни за Україну, в 1660—1662 pp. польський уряд уклав у квітні 1660 р. мир з Швецією і слідом за цим почав наступ на Правобережну Україну. Проти польсько-шляхетських військ виступила російська армія на чолі з воєводою В. Шереметєвим. Але під Чудновом, на Житомирщині, вона зазнала поразки від переважаючих сил польсько-шляхетських військ і татар, а сам Шереметев потрапив у полон до татар. Правобережжя знову загарбала шляхетська Польща.
А слабовольний і безхарактерний Ю. Хмельницький піддався впливу пропольського шляхетсько-старшинського угруповання на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким і уклав того ж 1660 р. Під м. Слободищем (тепер село на Житомирщині) з представниками Польщі трактат, за яким Україна мала бути знову повернена під владу Польщі на умовах Гадяцької угоди (без пункту про «Руське князівство»).
Але народні маси і основна частина козацької стар
