Яртися Лекції з історії світової та вітчизняної культури (2005)
5. Світове значення античної культури. "грецьке диво"
Досягнення античної культури, зокрема грецької, не перестають дивувати світ. Афінська держава, вільні громадяни якої становили близько 200 тис. осіб, лише за V ст. до н.е. дало людству таких "вічних супутників" його культури, як Сократ, Платон і Арістотель, Есхіл, Софокл, Еврипід і Арістофан, Фідій і Фукідід, Перікл і Геродот. Дослідники пояснюють "грецьке диво" то розповсюдженням заліза, то національним характером, то соціальними умовами, то демократичним ладом. Національний характер стародавніх греків проникнутий агональним (полемічним, змага-льницьким) духом, зокрема бажанням слави. Цей дух пронизував усі сторони життя: політику, спорт, мистецтво, економічні стосунки. У давніх греків змагалися навіть боги. Культ слави, невгамовне бажання зберегти своє ім'я в пам'яті потомків (навіть як Герострат) були для грека вищим, духовним способом життя, непідвладним закону смерті. Духовні, моральні й інтелектуальні інтереси переважали над матеріальними. Це засвідчує виникнення філософії — теоретичного знання, якому греки віддавали багато часу і сил. Вони цінували істину заради істини, знання заради знання, а не задля практичної користі. Час показав, що саме безкорислива любов до істини і тяжіння до мудрості становить одну з психологічних передумов фундаментальних відкриттів і творчих досягнень взагалі. Перехід від емпіричних уявлень до понятійно-доказового знання знаменував відкриття науки як нового виду інтелектуальної активності.
Дух змагання і прагнення слави, що вимагали великого напруження духовних сил, сприяли досягненню численних значних результатів у різних галузях життя й культури греків. Проте це і заважало їм об'єднатися, створити міцну державу. На відміну від давніх римлян, давні греки — народ громадянської общини, а не державний. Вони так і не об'єдналися у федерацію чи конфедерацію, і дивує те, як цей талановитий народ винищував сам себе на ґрунті суперництва партій та громад — полісів. На думку істориків, Елладу знищила "любов до незгоди".
Дух суперництва, однак, породив "змагання в мові" — діалектику. Це становить оригінальний продукт грецької національної культури. Фундаментом тези про те, що "в суперечці народжується істина", була висока оцінка греками свободи як найвищого дару і впевненість у тому, що вільна людина може сама домогтися можливого щастя власними зусиллями. Свобода виділяла греків з-поміж інших людей. Зовнішнім виразом внутрішньої свободи греків стала їх демократія, хоча вона також могла, як зазначав Платон, призводити до тиранії.
Однак антична демократія як політичий устрій греків — унікальне явище у стародавньому світі. Повіривши у свободу як вищу цінність, греки обрали соціально-політичний устрій, назвавши його демократією. На такому шляху розвитку вони досягли успіхів у різних сферах життя і діяльності, яких немає ніде в історії. Демократична парадигма греків надихала людей у періоди Відродження і західноєвропейських буржуазних революцій. Вона й донині вселяє надію в людські можливості.
Генетичною передумовою надзвичайної обдарованості давніх греків, зокрема афінян, вчені вважають той факт, що в них були надзвичайно розвинуте логічне мислення — властивість лівої півкулі мозку та образно-художнє — правої. Платон слугує прототипом грецького генія. В його творчості поєднуються риси поета і мислителя, мрійники і політика. Проте в такій "універсальній обдарованості" греків дослідники вбачають джерело не лише успіхів, а й поразок і нещасть. Наприклад, спортивні ігри греків переважно мали на меті здобуття слави, а не утилітарно-військові цілі. Римляни, які створили могутню армію і завоювали півсвіту, вважали негідним воїна та громадянина заняття спортом чи атлетичні змагання. Якщо для грека "споглядання", філософські роздуми во ім'я істини і знання як такого без корисливої мети були найкращою формою життя, то для римлянина це вважалося втратою часу. Сократ, закинувши господарство, шукав істину як етичну цінність, а Катон Старший старанно займався господарством, хвалив селянську працю, хоча був відомим державним діячем. Тому саме римляни мали успіхи в політиці й юриспруденції. Можна стверджувати, що греки були певною мірою абстрактними мрійниками і теоретиками, а римляни — строгими реалістами і прагматиками. Вони не зраджували себе навіть тоді, коли зверталися до грецької філософії, запозичуючи переважно лише її практичну частину — вчення про мораль і державу, тобто те, що відповідало національному вподобанню і до сприйняття чого вони були підготовлені власною історією. Отже, греки, переважаючи римлян в одному напрямі, уступали їм в іншому. Елліни, які дали світові великих філософів і вчених, поетів і митців, були на диво висо-кообдарованим народом. Та це не забезпечило їм жодних переваг в історичній долі. Навпаки, римляни, котрі здавалися менш обдарованими інтелектуально, підкорили еллінів, довівши своєрідну перевагу здорового глузду, орієнтованого на практику, над теоретичним розумом. Та. це перевага у зовнішньому суспільно-політичному житті, а не у внутрішній сфері, тобто у власне культурній галузі.
Якщо стародавні греки не зуміли відповісти на виклик історії, подолавши свій партикуляризм, полісну систему, і тому врешті-решт потерпіли поразку, то римляни — народ державний, імперський. Завоювавши все Середземномор'я і створивши на основі нещадної експлуатації провінцій своєрідне суспільство масового споживання, римляни стали народом-паразитом, який вимагав "хліба і видовищ". Саме тому деградовані й розбещені в гедонізмі римляни не могли вистояти перед натиском "варварів" — германських племен.
Історія культури античного світу переконує в істинності слів Геракліта про те, що характер народу визначає його долю. У цьому полягає повчальний урок для всього світу, поданий народами античності.
Дух змагання і прагнення слави, що вимагали великого напруження духовних сил, сприяли досягненню численних значних результатів у різних галузях життя й культури греків. Проте це і заважало їм об'єднатися, створити міцну державу. На відміну від давніх римлян, давні греки — народ громадянської общини, а не державний. Вони так і не об'єдналися у федерацію чи конфедерацію, і дивує те, як цей талановитий народ винищував сам себе на ґрунті суперництва партій та громад — полісів. На думку істориків, Елладу знищила "любов до незгоди".
Дух суперництва, однак, породив "змагання в мові" — діалектику. Це становить оригінальний продукт грецької національної культури. Фундаментом тези про те, що "в суперечці народжується істина", була висока оцінка греками свободи як найвищого дару і впевненість у тому, що вільна людина може сама домогтися можливого щастя власними зусиллями. Свобода виділяла греків з-поміж інших людей. Зовнішнім виразом внутрішньої свободи греків стала їх демократія, хоча вона також могла, як зазначав Платон, призводити до тиранії.
Однак антична демократія як політичий устрій греків — унікальне явище у стародавньому світі. Повіривши у свободу як вищу цінність, греки обрали соціально-політичний устрій, назвавши його демократією. На такому шляху розвитку вони досягли успіхів у різних сферах життя і діяльності, яких немає ніде в історії. Демократична парадигма греків надихала людей у періоди Відродження і західноєвропейських буржуазних революцій. Вона й донині вселяє надію в людські можливості.
Генетичною передумовою надзвичайної обдарованості давніх греків, зокрема афінян, вчені вважають той факт, що в них були надзвичайно розвинуте логічне мислення — властивість лівої півкулі мозку та образно-художнє — правої. Платон слугує прототипом грецького генія. В його творчості поєднуються риси поета і мислителя, мрійники і політика. Проте в такій "універсальній обдарованості" греків дослідники вбачають джерело не лише успіхів, а й поразок і нещасть. Наприклад, спортивні ігри греків переважно мали на меті здобуття слави, а не утилітарно-військові цілі. Римляни, які створили могутню армію і завоювали півсвіту, вважали негідним воїна та громадянина заняття спортом чи атлетичні змагання. Якщо для грека "споглядання", філософські роздуми во ім'я істини і знання як такого без корисливої мети були найкращою формою життя, то для римлянина це вважалося втратою часу. Сократ, закинувши господарство, шукав істину як етичну цінність, а Катон Старший старанно займався господарством, хвалив селянську працю, хоча був відомим державним діячем. Тому саме римляни мали успіхи в політиці й юриспруденції. Можна стверджувати, що греки були певною мірою абстрактними мрійниками і теоретиками, а римляни — строгими реалістами і прагматиками. Вони не зраджували себе навіть тоді, коли зверталися до грецької філософії, запозичуючи переважно лише її практичну частину — вчення про мораль і державу, тобто те, що відповідало національному вподобанню і до сприйняття чого вони були підготовлені власною історією. Отже, греки, переважаючи римлян в одному напрямі, уступали їм в іншому. Елліни, які дали світові великих філософів і вчених, поетів і митців, були на диво висо-кообдарованим народом. Та це не забезпечило їм жодних переваг в історичній долі. Навпаки, римляни, котрі здавалися менш обдарованими інтелектуально, підкорили еллінів, довівши своєрідну перевагу здорового глузду, орієнтованого на практику, над теоретичним розумом. Та. це перевага у зовнішньому суспільно-політичному житті, а не у внутрішній сфері, тобто у власне культурній галузі.
Якщо стародавні греки не зуміли відповісти на виклик історії, подолавши свій партикуляризм, полісну систему, і тому врешті-решт потерпіли поразку, то римляни — народ державний, імперський. Завоювавши все Середземномор'я і створивши на основі нещадної експлуатації провінцій своєрідне суспільство масового споживання, римляни стали народом-паразитом, який вимагав "хліба і видовищ". Саме тому деградовані й розбещені в гедонізмі римляни не могли вистояти перед натиском "варварів" — германських племен.
Історія культури античного світу переконує в істинності слів Геракліта про те, що характер народу визначає його долю. У цьому полягає повчальний урок для всього світу, поданий народами античності.
