Климко Г.Н. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект (1997)
17. Економічне співробітництво країн - членів СНД
СНД — організація співробітництва нових незалежних держав
Припинення існування СРСР мало наслідком виникнення цілої групи суверенних утворень, котрі у світовому співтоваристві отримали спільну назву нових незалежних держав. Три балтійські республіки — Естонія, Латвія та Литва — одразу ж обрали курс на остаточне припинення взаємин у межах пострадянського простору, решта ж намагалися знайти прийнятну політичну структуру збереження політичного й економічного співробітництва в цьому просторі. 21 грудня 1991 р. на Алматинській нараді представників цих країн була утворена міждержавна організація, яка дістала назву Співдружності Незалежних Держав. Рішення про утворення СНД було підписано 11 країнами — Азербайджаном, Білоруссю, Вірменією, Казахстаном, Киргизстаном, Молдовою, Росією, Таджикистаном, Туркменістаном, Узбекистаном і Україною, а в 1994 р. до складу цієї організації була прийнята Грузія.
Весь період існування Співдружності може бути поділений на три основні етапи. Перший з них охоплює 1992—1994 роки, коли в основному була сформована інституційна структура СНД, а також були узгоджені концептуальні засади діяльності цієї організації та започатковані деякі великомасштабні спільні проекти. Найважливішим актом цього етапу було прийняття 22 січня 1993 р. Статуту Співдружності Незалежних Держав, який визначив її функціональні та організаційні основи. Вищим органом СНД стала Рада глав держав, на яку було покладено завдання обговорення і вирішення принципових питань взаємодії в межах цього міждержавного утворення. Проблеми координації співробітництва органів виконавчої влади в економічній, соціальній та інших сферах були закріплені за іншим провідним органом СНД — Радою голів урядів. Згідно зі Статутом СНД та наступними рішеннями Ради глав держав були створені такі спільні органи, як Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів оборони, Економічний суд, Виконавчий комітет (до 1999 p. — Виконавчий секретаріат), Міжпарламентська асамблея СНД, комітети та ради міжгалузевого співробітництва тощо.
Необхідно зазначити, що українське керівництво (як і Туркменістану та Молдови) не погодилось із деякими статтями Статуту СНД, які стосувалися наднаціональних органів або порушували статус позаблокової країни. Внаслідок відсутності підпису під цим засадничим документом Україна із суто міжнародно-правового огляду формально не є членом СНД, але де-факто вона визнана таким усіма іншими учасниками та бере повноцінну участь у діяльності Співдружності.
24 вересня 1993 р. на спільному засіданні глав держав та глав урядів було вирішено сформувати Економічний союз СНД задля активізації співробітництва у господарській сфері (Україна є його асоційованим членом), а у грудні 1994 р. утворено Економічний комітет цього союзу (його неодноразово очолювали представники України).
Усього за період існування СНД її учасниками було прийнято понад 1000 різних багатосторонніх угод та інших документів, при цьому основна частина найважливіших із них припадає саме на перше п'ятиліття функціонування Співдружності. Саме тоді було закладено той механізм взаємних відносин між пострадянськими країнами, який в основних рисах зберігся донині й разом із тим не зміг забезпечити перетворення СНД на ефективно функціонуючу організацію, подібну до Європейського Союзу, НАФТА або інших інтеграційних угруповань світу. Головними причинами цього були переважання політичних мотивів прийняття рішень про співробітництво в економічній сфері, що заважало їхній реалізації на практиці, а також ставлення до СНД як Росії, що розглядала цю організацію як інструмент збереження свого впливу на пострадянський простір, так і більшості інших учасників з їхнім намаганням використати своє перебування у Співдружності для посилення власної економічної, а відтак і політичної незалежності.
Наступний етап функціонування СНД охоплює другу половину 90-х років та характеризується невдалими спробами знайти більш досконалі форми та методи взаємного співробітництва. Саме на початок цього періоду припадає зрив таких найбільш важливих попередніх спільних рішень, як угоди про створення зони вільної торгівлі в межах Співдружності, про Платіжний союз СНД, Ашгабатська домовленість про пільговий режим взаємних постачань товарів у межах виробничої кооперації тощо. Не виправдали себе й були ліквідовані Міжурядова рада з промисловості, Міждержавний банк, Рада з антимонопольної політики, інші міжурядові й міждержавні органи. Була припинена реалізація найбільшого спільного проекту про будівництво та наступну виробничу кооперацію в роботі автозаводу в м. Єлабузі. Відсутність ефективного механізму економічної взаємодії посилювала відцентрові тенденції в СНД: починаючи від середини 90-х років у зовнішній торгівлі майже всіх країн Співдружності, в тому числі Росії та України, переважають відносини з іншими секторами світового ринку.
Особливо негативну реакцію викликала теза про регіон СНД як «зону інтересів Росії» у затвердженому в вересні 1995 р. Президентом Б. Єльциним Стратегічному курсі Росії з державами—учасницями СНД. Пік конфронтації між Росією та основною частиною членів Співдружності припав на Кишинівський саміт глав держав у жовтні 1997 p., коли під загрозу було поставлено саме існування організації. Фактично цей саміт був останньою спробою перетворити СНД на ефективну міждержавну організацію, яка б раціонально об'єднувала інтереси всіх її членів. Відсутність реальних кроків з удосконалення механізму взаємного співробітництва із боку як найбільш економічно й політично вагомого члена — Росії, так і інших членів Співдружності триває до цього часу та перетворює її на малопотужний орган періодичних формальних, у кращому випадку консультаційних, зустрічей представників країн-учасниць.
Певні намагання оживити взаємодію цих держав якщо не на спільному, то хоч би на двосторонньому рівні була здійснена новим керівництвом Росії на початку сучасного етапу існування СНД. У 2000— 2002 pp. Президент В. Путін намагався здійснити ряд заходів із посилення взаємодії з Азербайджаном, Туркменістаном, у межах локальних союзів із Білоруссю, Казахстаном тощо. На двосторонній зустрічі керівництва України та Росії в Дніпропетровську (березень 2001 р.) були обговорені шляхи посилення співробітництва в галузях космонавтики й авіації, об'єднання електромереж та експорту електроенергії на Захід тощо. Значні сподівання покладалися на можливість використання об'єднаних зусиль чотирьох найбільших країн СНД на основі проекту 2003 р. про створення їхнього єдиного економічного простору, але й ця ідея протягом декількох років не виходила за межі переговорів між представниками України, Росії, Казахстану та Білорусі.
Відсутність кардинальних зрушень у системі взаємного співробітництва свідчить про повну стагнацію функціонування Співдружності як міжнародної організації пострадянських країн. Це підтверджується, зокрема, різким скороченням в останні п'ять років систематичних самітів на найвищому рівні, які згідно зі Статутом мають відбуватися не рідше, ніж двічі на рік для глав держав та чотири рази — для голів урядів. Крім періодичних зустрічей керівників зовнішньополітичних і прикордонних відомств та деяких галузевих комітетів і рад (із залізничного транспорту, космосу та ін.), суттєво обмежили свою діяльність інші органи СНД. З малою результативністю, зокрема стосовно узгодження так званих модельних актів (уніфіковані правові документи, рекомендовані для прийняття всім парламентам Співдружності), працює Міжпарламентська асамблея СНД, до роботи якої Україна приєдналася в 1999 р. після майже п'ятирічних дискусій у Верховній Раді про доцільність участі в цьому органі. Мало життєздатною виявилася сама закладена на початку 90-х років модель взаємодії парламентів, розрахована на збереження пріоритету відносин у межах цього міждержавного союзу. Більше того, на сучасному етапі посилюються відцентрові
тенденції таких країн, як Грузія (парламент цієї країни на початку 2006 р. навіть прийняв резолюцію про можливість виходу з СНД), Туркменістан, Азербайджан тощо.
Утім, сучасний стан СНД все ж таки свідчить про доцільність її збереження, але зовсім в іншому форматі — як організації взаємних консультацій щодо спільних регіональних проблем, з'ясування і погодження позицій у більш широких геополітичних питаннях, збереження та розвитку взаємовигідних напрямів економічного співробітництва. Чинні органи та механізми діяльності СНД дають змогу сподіватися на можливість виконання цих менш амбіційних, проте більш реальних завдань.
Загальновизнана низька ефективність діяльності СНД пов'язана із низкою факторів. На відміну від більшості в цілому успішно функціонуючих міждержавних союзів (ЄС, МЕРКОСУР, АСЕАН тощо), в які об'єдналися приблизно рівні за своїми економічними показниками країни, специфічною ознакою Співдружності є надзвичайне переважання в її складі однієї країни — Російської Федерації, на яку припадає більше 2/3 сукупних валового внутрішнього продукту та обсягу промислового виробництва в межах СНД. До того ж Росія виступає основним ринком збуту для неконкурентної в інших сегментах світового ринку продукції інших країн Співдружності та головним постачальником для них товарів «критичного імпорту», насамперед енергоносіїв. Подібна ситуація існує лише в одному інтеграційному об'єднанні — НАФТА, але там найбільш могутній член — США — разом із Канадою компенсує Мексиці її поступки на користь цієї спільної організації наданням кредитів, новітніх технологій, відкриттям ємного ринку збуту тощо. Росія не лише не надавала, а й унаслідок відсутності необхідних резервів не могла надавати такої компенсації іншим учасникам Співдружності. Більше того, її керівництво систематично намагалося використовувати наявний економічний дисбаланс для політичного тиску на своїх партнерів, як це сталося, наприклад, при розподілі Чорноморського флоту з Україною і Грузією, при вирішенні проблем каспійського нафтового шельфу або стосовно своєї присутності в зонах абхазького, південноосетинського чи придністровського конфліктів.
Господарські реформи в усіх країнах СНД проходили в набагато складніших умовах, ніж у регіоні Центральної Європи, бо після розпаду єдиного народногосподарського комплексу СРСР нові незалежні держави повинні були вирішувати непрості проблеми формування власної хоч би в основному збалансованої національної економіки. Внаслідок цього кризові явища в цих державах затягнулися практично на весь період 90-х років (у 1999 р. падіння ВВП було припинено у двох останніх державах — Україні та Молдові). Тим самим на першому та другому етапах існування СНД були різко звужені можливості налагодження раціонального економічного співробітництва, у членів цієї організації не було необхідних ресурсів для здійснення навіть найефективніших спільних господарських проектів. До того ж під час
реформ у кожній країні утворилися такі національні кланові структури, які ревно зберігали свої позиції у вітчизняній економіці, не бажаючи поступатися ними на користь бізнесових структур інших учасниць СНД, особливо більш могутнього російського бізнесу. Завоювання незалежності після багатовікового перебування у складі Російської імперії та Радянського Союзу також мало наслідком масове несприйняття корінним населенням більшості країн СНД ідей про можливість знов увійти до якоїсь наднаціональної політичної структури. Всі ці фактори не могли не вплинути негативно на розвиток економічного співробітництва в межах Співдружності, у тому числі на процеси економічної інтеграції.
Інтеграційні аспекти взаємодії на терені СНД
Початковий підхід учасників СНД до питань взаємного співробітництва концептуально не виключав можливість поступового посилення інтеграційних процесів за вже перевіреною на практиці моделлю Європейського Союзу. Зокрема у статті 4 прийнятої 1993 року Угоди про утворення Економічного союзу СНД прямо наголошувалося на поетапному поглибленні інтеграції — від асоціації вільної торгівлі через митний союз та спільний ринок до валютного (грошового) союзу. Але вже при перших спробах реалізації цих намірів з'ясувалося, що між учасниками Співдружності існують докорінні розходження стосовно не лише шляхів здійснення і механізму інтеграційних заходів, а й узагалі самої мети використання останніх у практиці взаємного співробітництва.
Керівництво Росії на чолі з Б. Єльциним було найбільш активним прихильником прискореного, всебічного і всеохоплюючого розвитку інтеграційного процесу, орієнтуючись на пріоритет багатосторонніх заходів для його здійснення як в економічній, так і в політичній сферах. Внутрішня господарська і політична ситуація (зокрема, переважання російськомовного населення та особливо висока залежність від економічних зв'язків з Росією) сприяла підтримці в основних рисах цієї політики керівництвом Казахстану і Білорусі. Проте представники владних структур України, Туркменістану, Молдови, Грузії, Азербайджану сприймали ідеї швидкої побудови спільного інтеграційного простору негативно або досить стримано, розуміючи, що це призведе до посилення панівної ролі Росії на всьому терені СНД. Вони підкреслювали пріоритетність спільних економічних, а не політичних, заходів, бажаність використання для подолання кризових явищ тих матеріальних, фінансових та природних ресурсів, які були створені або відкриті завдяки праці всіх народів за роки радянської влади, але залишилися у спадщину Росії як правонаступник СРСР. У суто інтеграційній сфері вони виступали прихильниками створення у Співдружності зони вільної торгівлі, заперечуючи перехід до більш високих форм інтеграції чи відкладаючи його на подальший термін. Стосовно механізму економічного й політичного співробітництва ці країни орієнтувалися на переважний розвиток двосторонніх міждержавних зв'язків, підкреслюючи їхні переваги над багатосторонніми відносинами, які неспроможні повною мірою враховувати специфіку інтересів партнерів. Представники цієї групи нових незалежних держав рішуче виступали проти обмеження своїх суверенних прав на користь наднаціональних органів Співдружності, відстоюючи пріоритет національних інструментів регулювання процесів суспільного життя.
В умовах докорінної різниці в підходах до принципових засад функціонування СНД реальне просування шляхом інтеграції відбутися не могло. Тому в середині 90-х років на зміну концепції суцільної інтеграції у керівництва Росії та в органах СНД почала переважати думка про доцільність використання моделі різношвидкісної інтеграції, створення такого інтеграційного ядра, яке могло б поступово втягнути в цей процес всі інші країни Співдружності. Саме пошуки та намагання реалізувати різні форми інтеграційної взаємодії із обмеженим колом учасників визначили характерні риси другого етапу існування СНД.
Для реалізації моделі «інтеграційного ядра» Росія та Білорусь 6 січня 1995 р. проголосили про утворення Митного союзу СНД, до якого вже 21 січня приєднався Казахстан, у 1996 р. — Киргизстан і в 1999 р. — Таджикистан. Протягом кількох наступних років його учасники уніфікували митне законодавство, здійснили низку заходів з установлення спільних митних тарифів, скасували тарифні й нетарифні обмеження у взаємній торгівлі. Були ліквідовані митний контроль і митне оформлення товарів на російсько-білоруському кордоні, а також введено спрощений контроль на митному кордоні Росії та Казахстану. Але в цілому поставлені організаторами Митного союзу цілі не були досягнуті в повному обсязі. Насамперед рівень конкретної участі його членів у процесах утворення спільного митного простору мав суттєві відмінності. Найбільший прогрес в цьому питанні був досягнутий у відносинах між Росією та Білоруссю, дещо менший — між Росією та Казахстаном, який у 1999 р. навіть був змушений закривати свою митну територію від експансії російських товарів. Практично формально брав участь у Митному союзі Таджикистан, прийняття якого було викликане переважно політичними причинами — намаганням захистити цю країну від експансії зовнішніх і внутрішніх ісламських екстремістів. Вступ Киргизстану в грудні 1998 р. до Світової організації торгівлі міг призвести до перетворення цієї країни у «вікно» полегшеного доступу товарів з усього світу до вже захищеної частковою уніфікацією тарифів спільної господарської території Митного союзу, що примусило інших його учасників застосувати додаткові обмеження у торговельному режимі з цією державою.
Оцінюючи певний прогрес у розвитку інтеграційних елементів взаємних відносин у межах Митного союзу СНД, необхідно зазначити, що цей союз не домігся двох найбільш вагомих цілей свого існування. Насамперед Митний союз не вийшов за рамки зони вільної торгівлі, до того ж із значними винятками та обмеженнями. Тим самим мета формування спільного митного простору всіма його учасниками не була досягнута. Не була вирішена й ще більш важлива проблема — те саме перетворення Митного союзу на своєрідний «локомотив інтеграції» в СНД, успішне здійснення чого спричинило би приєднання до інтеграційних процесів усіх або більшості нових незалежних держав. На певній стадії розвитку Митного союзу інтерес до вступу до нього виявляли Узбекистан, Туркменістан, не відкидали таку можливість й інші члени Співдружності. Але повільна й малорезультативна реалізація проголошених засновниками Митного союзу настанов примусила ці країни відмовитися від приєднання до його складу. Більше того, на практиці існування Митного союзу навіть зашкодило посиленню взаємодії в межах СНД, бо досягнуті домовленості про спільні митні тарифи в деяких випадках використовувалися проти розгортання двосторонніх торговельних відносин його членів з іншими учасниками Співдружності.
Відсутність кардинального прориву в інтенсифікації інтеграційних процесів підштовхнула найбільш активних їхніх прихильників наприкінці другого етапу існування СНД шукати нові форми інтеграційної взаємодії. 16 жовтня 2000 р. на саміті п'яти членів Митного союзу він був перетворений на Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС). Цільові функції нового утворення були суттєво розширені за рахунок реалізації раніше досягнутих цими п'ятьма державами домовленостей (Договір про поглиблення інтеграції в економічних та гуманітарних галузях 1996 р. і Договір про єдиний економічний простір 1999 p.). Основними завданнями ЄврАзЕС були визначені завершення формування Митного союзу й перехід до більш високих форм інтеграційної взаємодії в межах зазначеного економічного простору країн-учасниць. У цій організації продовжено функціонування таких органів колишнього Митного союзу, як Міждержавна рада, Інтеграційний комітет і Міжпарламентська асамблея ЄврАзЕС (останню треба відрізняти від МПА всієї СНД).
Показовою є процедура прийняття рішень із поточних питань у цьому міждержавному союзі, яка ув'язана з рівнем фінансування його діяльності окремими членами. Згідно з цим принципом Росія має 40 % голосів, Казахстан та Білорусь — по 20 %, а Киргизстан і Таджикистан — по 10 %, тобто спілка Росії з будь-яким іншим членом ЄврАзЕС дає їй змогу забезпечити прийняття бажаного для неї рішення. Процедурні норми організації передбачають можливість участі в її роботі спостерігачів, якими у 2002 р. стали Україна і Молдова. Але слід констатувати, що й утворення ЄврАзЕС не посприяло суттєвому посиленню інтеграційної взаємодії на пострадянському просторі.
Одним із субрегіональних міждержавних союзів на цьому просторі є організація ГУАМ, яка була заснована представниками Грузії, України, Азербайджану та Молдови 10 жовтня 1997 p., коли вони брали участь у засіданні Ради Європи у Страсбурзі. У квітні 1999 р. під час відзначення 50-річчя НАТО у Вашингтоні до цього союзу вступив Узбекистан, який у 2005 р. вийшов із його складу.
Основна мета створення ГУАМ, крім систематичних політичних консультацій між його учасниками, полягає у спільній роботі зі створення транзитних транспортних коридорів, у посиленні співробітництва в енергетичній галузі, у розширенні торговельно-економічних зв'язків, відносин у сферах культури, науки і освіти, туризму, а також у протидії міжнародному тероризмові, наркоторгівлі, незаконній міграції тощо. Структура ГУАМ визначає найвищим органом — щорічні зустрічі глав держав, виконавчою інституцією — Раду міністрів закордонних справ та робочим органом — Комітет національних координаторів, також діють вісім робочих груп із галузевого співробітництва. Ялтинською хартією ГУАМ (7 червня 2001 р.) були закладені основи для її розвитку як організації інтеграційного співробітництва. Цьому мають сприяти Угода про створення зони вільної торгівлі між країна-ми-учасницями, а також завдання уніфікації митного і тарифного законодавства. Разом із тим невисокий рівень взаємного економічного співробітництва (частка двосторонніх експортно-імпортних операцій із кожним партнером по ГУАМ не перевищує 1 — 1,5 % загального обсягу зовнішньої торгівлі у будь-якого члена цього союзу) суттєво знижує вагомість цієї спілки як одного з прикладів інтеграції в межах СНД.
Приблизно таку саму оцінку можна дати й іншому міждержавному утворенню — Центральноазійському економічному співтовариству (ЦАЕС), яке у квітні 1994 р. заснували Казахстан, Узбекистан і Киргизстан (у 1998 році до них приєднався Таджикистан). Первинним наміром учасників ЦАЕС було формування єдиного економічного простору, для чого вони ухвалили Програму інтеграції на 1995—2000 pp., а для підтримки цієї програми створили Центральноазійський банк розвитку і співробітництва. Але утворення спочатку Митного союзу, а потім ЄврАзЕС із участю всіх цих країн, крім Узбекистану, стало на заваді активному розвиткові ЦАЕС. Його функції нині зводяться до консультацій та обговорення лише деяких питань взаємного регіонального співробітництва.
Практично всі (крім Білорусі) учасники СНД беруть участь у міждержавних союзах із країнами, які не входять у Співдружність. Так, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія та Україна разом з іншими причорноморськими державами від 1992 року є членами Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Враховуючи те, що пріоритетним напрямом відносин для всіх учасників цієї організації виступають інші міждержавні утворення — СНД або Європейський Союз (Греція є членом ЄС, а Болгарія, Румунія та Туреччина перебувають в асоціації та готуються приєднатися до ЄС), ОЧЕС не має перспектив дієвого інтеграційного об'єднання і займається конкретними проблемами регіонального співробітництва у сферах транспорту, взаємної торгівлі, енергетики тощо.
Від 1992 p. Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан є членами Організації економічного співробітництва мусульманських держав (ЕКО) разом з Іраном, Пакистаном, Туреччиною і Афганістаном. Хоча учасники ЕКО й підписали у 2003 р. угоду про перехід протягом наступних восьми років на режим вільної торгівлі, визначити цю організацію як інтеграційний союз не видається можливим. її основне завдання полягає у сприянні регіональній торгівлі шляхом поступової лібералізації торговельних режимів, здійснення окремих спільних проектів в енергетиці, транспорті, промисловості тощо.
Навіть сама участь кожної з нових незалежних держав у кількох міждержавних союзах свідчить про відсутність однозначно прийнятного для них варіанту участі в інтеграційному співробітництві. Сучасне керівництво України та Грузії таким пріоритетом визначають курс на євроінтеграцію, але в ЄС до реалізації ідеї прийняття цих країн ставляться досить стримано, принаймні на короткострокову перспективу.
Практично єдиним прикладом поетапного реального просування шляхом інтеграції в межах СНД виступають російсько-білоруські відносини. Починаючи з угоди 1996 р. про утворення співтовариства двох держав та угоди 1997 р. про союз Росії та Білорусі ці держави поступово формували передумови для посилення інтеграційної взаємодії в економічній і політичній сферах. 8 грудня 1999 р. був укладений Договір про утворення союзної держави Росії та Білорусі, згідно з яким в економічній площині інтеграційним ознакам найвищого, навіть співставного з ЄС, рівня могли б відповідати наміри формування єдиного економічного простору, повної уніфікації внутрішніх господарських механізмів та системи зовнішніх економічних зв'язків, введення єдиної грошової одиниці. Але поряд із цим даний договір орієнтований на створення федерації Росії та Білорусі з єдиними вищими органами влади, громадянством, ліквідацією кордону між ними та встановленням спільного кордону з іншими державами. Тим самим це утворення набуває ознак окремої держави, тобто не може бути віднесене до категорії інтеграційних союзів.
Остання спроба реанімувати інтеграційні процеси в межах СНД пов'язана з проектом такої організації більш тісної взаємодії найбільших країн—членів Співдружності, бажаність створення якої була висловлена президентами Росії, Казахстану, Білорусі та України в лютому 2003 р. 19 вересня того ж року В. Путін, Н. Назарбаев, О. Лукашенко і Л. Кучма підписали Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП) цих чотирьох держав. Відповідно до статті 1 цієї Угоди під таким простором «...Сторони розуміють економічний простір, що об'єднує митні території Сторін, на якому функціонують механізми регулювання економік, засновані на єдиних принципах, що забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили, і проводиться єдина зовнішньоторговельна і узгоджена, в тій мірі і в тому обсязі , в яких це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції та підтримання макроекономічної стабільності, податкова, грошово-кредитна і валютно-фінансова політика». Якщо зіставити це базисне положення із загальновизнаними формами інтеграції, то ЄЕП можна віднести до формувань типу митного союзу із багатьма ознаками вищої форми — спільного ринку. При цьому на відміну від інших учасників цієї Угоди представники України намагалися обгрунтувати свою позицію щодо обмеження функціональних завдань ЄЕП виключно введенням режиму зони вільної торгівлі.
Саме підписання Угоди про ЄЕП попереднім керівництвом України стало предметом жорсткої політичної дискусії у Верховній Раді та партійних колах країни. За нової адміністрації Президента В. Ющенка негативне ставлення до участі у виконанні зазначеної Угоди посилилося, хоча певні контакти з партнерами не були перервані. Складність ситуації суттєво погіршується реальною відсутністю геоекономічної альтернативи, оскільки Європейський Союз досить стримано реагує на всі євроінтеграційні пропозиції української сторони.
На вирішення проблеми ЄЕП з особливою силою впливають суто політичні фактори. Інтеграційний процес узагалі, як це підтверджує світова практика, пов'язаний із частковими поступками національного економічного, а на більш високій стадії — і політичного суверенітету на користь наднаціональних інтересів. Наочним прикладом є, зокрема, досвід Європейського Союзу, де поки що невдалі спроби ухвалити спільну конституцію показали особливу складність проблеми політичної інтеграції. Суто економічні поступки мають компенсуватися істотними виграшами для кожного учасника інтеграційного союзу: покращання доступу на ринок партнерів, значне підвищення національної та сукупної конкурентоздатності виробництва товарів і послуг унаслідок ліквідації міждержавних економічних бар'єрів, спільний захист об'єднаного господарського простору і т. д. Але навіть якщо не враховувати можливі політичні аспекти розгортання інтеграції в межах ЄЕП, модель його створення лише частково вирішує проблему додаткового використання спільного господарського простору для подальшого розвитку української економіки. Якщо керівництво України й погодиться на участь в ЄЕП, то найбільш раціональним буде забезпечити оптимізацію економічних відносин із партнерами саме на умовах зони вільної торгівлі, а не переходити без належних передумов до тих більш високих форм інтеграційного співробітництва, які намічені в Угоді 2003 р.
Україна та Співдружність Незалежних Держав
Загальною тенденцією останнього десятиліття виступає переорієнтація України на інші, поза межами СНД, сектори світового господарства. Поряд із тим саме цей регіон донині залишається значною, але вже не провідною часткою економічних відносин нашої держави з міжнародним ринком (див. табл. 17.1).
Для порівняння треба вказати, що у 2005 р. на частку Європи припадало 33,5 % загального обсягу торговельних відносин України зі світовим ринком товарів (у тому числі 29,6 % із країнами ЄС), на частку Азії — 18,5 %, Америки — 4,4 %, Африки — 4,0 %, Австралії та Океанії — всього 0,2 %. Регіон СНД є основним споживачем українських товарів, куди йде близько третини експорту, разом із тим він задовольняє майже половину всіх імпортних потреб України. В основному це пов'язано з недостатньо високим рівнем конкурентоспроможності вітчизняних товарів в інших секторах світового ринку, а також із залежністю української економіки від постачань енергоносіїв та інших товарів «критичного імпорту» з Росії, Туркменістану та інших країн СНД. Звертає увагу поступове скорочення частки країн Співдружності в загальному обсязі української зовнішньої торгівлі. Це збігається з аналогічною тенденцією в усіх інших країнах СНД і свідчить про падіння їхньої заінтересованості в розвитку взаємних зв'язків, віднайденню певних альтернативних ніш для експорту на світовий ринок (для України, насамперед, для вивезення виробів металургійної та хімічної промисловості, а в останні роки ще й продуктів нафтопереробки), про посилення їхньої уваги до імпорту більш високотехнологічних товарів, які важко знайти у партнерів по Співдружності. Характерно, що у 2005 р. після Росії друге — шосте місця серед основних споживачів українського експорту займали такі країни, як Туреччина, Італія, ФРН, Польща, США, лише сьоме — Білорусь, а інші країни СНД змістилися до другої—четвертої десятки партнерів. Подібна ситуація характерна для імпорту, де до десятки основних постачальників товарів для України у 2005 р. входили лише Росія, Туркменістан та Білорусь.
Названими причинами пояснюється більш повільна динаміка розвитку торговельних відносин України з регіоном СНД порівняно із досить високим приростом її зовнішньої торгівлі в цілому, що відображають дані таблиці 17.2.
Отож загальні темпи приросту торгівлі України за останні 10 років в 1,5 раза перевищували її зростання у відносинах із країнами СНД. Це свідчить не лише про послідовне здійснення політики переорієнтації зовнішньоекономічних зв'язків, а й про вихід на ринки переважної більшості країн світу (вже у 1995 р. партнерами України були представники 156-ти держав, а у 2005 р. —203-х). Показовою є нестабільність торговельних відносин України з регіоном СНД, особливо у другій половині 90-х років (лише за 1999 р. обсяг торгівлі з цим регіоном упав майже на 20 %). При значному — в 2,2 раза — зростанні взаємної торгівлі за останнє п'ятиліття проблема стабільності у відносинах із країнами Співдружності залишається невирішеною. Наприклад, український експорт до Туркменістану в 2004 р. зріс на 27 %, а у 2005 р. впав на 17 %; імпорт із Таджикистану після зростання в 1,7 раза в 2004 р. впав на 38 % в 2005 р. Стосовно Узбекистану ситуація була прямо протилежною: падіння на 60 % у 2004 р. та зростання втричі за 2005 р. Такі коливання пов'язані з порушенням ще на початку 90-х років стабільних виробничо-коопераційних зв'язків, із відсутністю надійної товаропровідної мережі на національних ринках країн СНД, із підвищеним рівнем конкуренції з могутніми транснаціональними корпораціями-експортерами, а також із незначними резервами валюти для імпорту в більшості держав—членів Співдружності. Суттєвим негативним фактором є також вплив на взаємну торгівлю нестійких політичних відносин між країнами.
Взаємозалежність політичних та економічних аспектів співробітництва особливо характерна для відносин України з її головним партнером — Російською Федерацією. Ускладнення ситуації із доступом українських товарів на ємний російський ринок, так само як із цінами на імпорт енергоносіїв із Росії, відбувалося неодноразово в прямому зіставленні з розходженнями позицій керівництва двох держав стосовно розподілу Чорноморського флоту, посилення контактів із НАТО та ЄС, участі в ЄЕП тощо. Незважаючи на це, Росія залишається основним торговельним партнером України, хоча частка північної сусідки в обороті зовнішньої торгівлі України за останнє десятиліття впала в 1,6 раза. Росія займає перше місце в українському експорті: 7495,8 млн дол. у 2005 p., тобто 21,9 % загальних вивезень до світового ринку, що перевищує сукупний експорт до п'яти наступних основних партнерів — Туреччини, Італії, ФРН, Польщі та США. Стосовно ж усього регіону СНД, то експорт до Росії склав у 2005 р. 79,8 % сукупного експорту до країн Співдружності. Ще істотнішою є питома вага Росії в українському імпорті: 35,5 % у 2005 p., тобто більше імпортних поставок із восьми наступних світових партнерів по імпорту й 75,4 % сукупного надходження товарів із країн СНД (друге місце посів Туркменістан — 15,7 %, а на решту дев'ять держав Співдружності припало всього 8,9 % українського імпорту). Така надмірна концентрація імпорту в одного з партнерів не може бути визнана раціональною, тим більше що негативні наслідки залежності від Росії посилюються структуральною особливістю постачань із цієї країни, серед яких абсолютно переважають товари «критичного імпорту» — нафта, нафтопродукти, газ, лісопродукти, деякі хімічні продукти, а також товари, власне виробництво яких не задовольняє внутрішній попит (транспортні засоби, певні види машинного устаткування тощо). Саме неврівноваженість експортно-імпортних операцій з Росією виступає основним фактором пасивного торговельного балансу України з регіоном СНД (у торгівлі товарами в 2005 р. цей пасив склав 5347,6 млн дол., до чого додалося від'ємне сальдо в торгівлі з Туркменістаном у розмірі 2 490,7 млн дол.).
Від'ємне сальдо в торгівлі з Росією і Туркменістаном існує протягом усього існування суверенної України, але у 2000—2004 pp. воно перекривалося переважанням експорту над імпортом до світового ринку в цілому. Цього не було забезпечено у 2005 p., коли навіть традиційно активне сальдо в торгівлі товарами з більшістю інших країн світу не змогло збалансувати відносини з усіма торговельними партнерами: зведений пасив у торгівлі товарами склав 1 854,3 млн дол.
Важливим джерелом покриття такого пасиву виступають доходи від надання зарубіжним партнерам послуг, насамперед транспортних. Особливе значення транзитного положення України для загальноєвропейського співробітництва високо оцінюється зарубіжними партнерами. Наявність мережі потужних транзитних нафто-, газопроводів, продуктоводів, залізничних і шосейних магістралей з облаштованими пунктами перетину кордонів, морські та річкові порти міжнародного значення — все це забезпечує Україні позиції одного з центральних транспортних вузлів усього Євразійського материка.
Основною частиною послуг, які надаються транспортними підприємствами України зарубіжним партнерам, є вантажоперевезення із/до країн СНД. Із 6 134,7 млн дол. експорту послуг у 2005 р. фірми країн Співдружності сплатили 2 849,2 млн (46,4 % від загального рівня наданих Україною послуг), але й значна частина таких самих витрат інших країн була пов'язана з оплатою транзиту через українську територію до членів Співдружності, зокрема Росії. Як і у зовнішній торгівлі товарами, Російська Федерація є основним партнером України за цим показником: її частка у 2005 р. склала 42,0 % вартості всього експорту послуг.
Співробітництво України з країнами СНД у сфері послуг пов'язане з отриманням високих валютних надходжень. Якщо у 1990-ті роки перевищення надходжень над витратами у цій сфері складало в середньому 1—1,5 млрд дол., то у 2004—2005 pp. унаслідок зростання товарообороту між країнами СНД та світовим ринком активне сальдо торгівлі України послугами досягло 3,2 млрд дол., у тому числі з Росією — 2,1 млрд.
Необхідно вказати, що Росія як основний споживач транзитних послуг України останнім часом активно створює власну систему транспортного забезпечення відносин із зарубіжними партнерами в обхід української території. Так, у районі Санкт-Петербурга розбудовується надпотужний комплекс обслуговування експортно-імпортних операцій, існує проект залізничної магістралі від чесько-польського кордону через територію Росії до Тихого океану. Разом із німецькими партнерами Росія вирішила побудувати газопровід по дну Балтійського моря, що зменшить її залежність від транзиту енергоресурсів через територію України та Польщі. Все це може в майбутньому суттєво ускладнити позиції нашої держави як головного транзитного центру обслуговування перевезень між країнами СНД та ЄС.
У сфері інвестиційного співробітництва України держави СНД відіграють зовсім незначну роль. За даними на 1 січня 2006 р. прямі інвестиції Росії до української економіки склали 799,7 млн дол., або лише 4,9 % від загальної суми їх надходжень з-за кордону (шосте місце серед країн—експортерів капіталу). Невеликими є також інвестиційні внески в Україну таких держав, як Казахстан, Білорусь, Молдова. Основними об'єктами російського інвестування на території України є нафтопереробні підприємства, оздоровчі заклади, транспорт і зв'язок, освіта тощо. Це суттєво відрізняє структуру російських ПІІ від внесків найбільших експортерів капіталу — ФРН, Кіпру, США, Австрії та Великої Британії, спрямованих до підприємств оптової торгівлі, тютюнової та кондитерської промисловості, фінансових установ тощо. Казахстанські інвестиції в основному вкладені до нафтоперероблення, капітали інших країн СНД — неконцентровано до невеликих об'єктів різних галузей економіки. Незначні інвестиції українського бізнесу в Росії зосереджені переважно у сфері операцій з нерухомістю, в Узбекистані — в оптовій торгівлі, є також вкладання в економіку Грузії та інших країн СНД. У цілому ж інвестиційне співробітництво в рамках Співдружності не відповідає наявному потенціалу його використання для посилення взаємодії між національними економіками.
Таким чином, перед нами своєрідний феномен становища України в межах СНД та в геоекономічних координатах світу в цілому: тенденція до скорочення взаємних економічних зв'язків зі Співдружністю не привела до зменшення залежності від неї як щодо постачання товарів «критичного імпорту», так і щодо збереження позицій даного регіонального ринку як провідного для українського експорту. Розв'язання цієї складної проблеми можливе лише на шляхах докорінної перебудови сучасної і структури національної економіки на інноваційних засадах із переходом від переважання в її складі енерго- та сировинноємних галузей до поступового нарощування питомої ваги високотехнологічних виробів. Лише це дасть змогу суттєво скоротити нераціонально високі витрати на ввезення палива і сировини з Росії, Туркменістану, інших країн СНД, забезпечити якісне зростання конкурентоздатності українських товарів як в СНД, так і в інших сегментах світового ринку.
Припинення існування СРСР мало наслідком виникнення цілої групи суверенних утворень, котрі у світовому співтоваристві отримали спільну назву нових незалежних держав. Три балтійські республіки — Естонія, Латвія та Литва — одразу ж обрали курс на остаточне припинення взаємин у межах пострадянського простору, решта ж намагалися знайти прийнятну політичну структуру збереження політичного й економічного співробітництва в цьому просторі. 21 грудня 1991 р. на Алматинській нараді представників цих країн була утворена міждержавна організація, яка дістала назву Співдружності Незалежних Держав. Рішення про утворення СНД було підписано 11 країнами — Азербайджаном, Білоруссю, Вірменією, Казахстаном, Киргизстаном, Молдовою, Росією, Таджикистаном, Туркменістаном, Узбекистаном і Україною, а в 1994 р. до складу цієї організації була прийнята Грузія.
Весь період існування Співдружності може бути поділений на три основні етапи. Перший з них охоплює 1992—1994 роки, коли в основному була сформована інституційна структура СНД, а також були узгоджені концептуальні засади діяльності цієї організації та започатковані деякі великомасштабні спільні проекти. Найважливішим актом цього етапу було прийняття 22 січня 1993 р. Статуту Співдружності Незалежних Держав, який визначив її функціональні та організаційні основи. Вищим органом СНД стала Рада глав держав, на яку було покладено завдання обговорення і вирішення принципових питань взаємодії в межах цього міждержавного утворення. Проблеми координації співробітництва органів виконавчої влади в економічній, соціальній та інших сферах були закріплені за іншим провідним органом СНД — Радою голів урядів. Згідно зі Статутом СНД та наступними рішеннями Ради глав держав були створені такі спільні органи, як Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів оборони, Економічний суд, Виконавчий комітет (до 1999 p. — Виконавчий секретаріат), Міжпарламентська асамблея СНД, комітети та ради міжгалузевого співробітництва тощо.
Необхідно зазначити, що українське керівництво (як і Туркменістану та Молдови) не погодилось із деякими статтями Статуту СНД, які стосувалися наднаціональних органів або порушували статус позаблокової країни. Внаслідок відсутності підпису під цим засадничим документом Україна із суто міжнародно-правового огляду формально не є членом СНД, але де-факто вона визнана таким усіма іншими учасниками та бере повноцінну участь у діяльності Співдружності.
24 вересня 1993 р. на спільному засіданні глав держав та глав урядів було вирішено сформувати Економічний союз СНД задля активізації співробітництва у господарській сфері (Україна є його асоційованим членом), а у грудні 1994 р. утворено Економічний комітет цього союзу (його неодноразово очолювали представники України).
Усього за період існування СНД її учасниками було прийнято понад 1000 різних багатосторонніх угод та інших документів, при цьому основна частина найважливіших із них припадає саме на перше п'ятиліття функціонування Співдружності. Саме тоді було закладено той механізм взаємних відносин між пострадянськими країнами, який в основних рисах зберігся донині й разом із тим не зміг забезпечити перетворення СНД на ефективно функціонуючу організацію, подібну до Європейського Союзу, НАФТА або інших інтеграційних угруповань світу. Головними причинами цього були переважання політичних мотивів прийняття рішень про співробітництво в економічній сфері, що заважало їхній реалізації на практиці, а також ставлення до СНД як Росії, що розглядала цю організацію як інструмент збереження свого впливу на пострадянський простір, так і більшості інших учасників з їхнім намаганням використати своє перебування у Співдружності для посилення власної економічної, а відтак і політичної незалежності.
Наступний етап функціонування СНД охоплює другу половину 90-х років та характеризується невдалими спробами знайти більш досконалі форми та методи взаємного співробітництва. Саме на початок цього періоду припадає зрив таких найбільш важливих попередніх спільних рішень, як угоди про створення зони вільної торгівлі в межах Співдружності, про Платіжний союз СНД, Ашгабатська домовленість про пільговий режим взаємних постачань товарів у межах виробничої кооперації тощо. Не виправдали себе й були ліквідовані Міжурядова рада з промисловості, Міждержавний банк, Рада з антимонопольної політики, інші міжурядові й міждержавні органи. Була припинена реалізація найбільшого спільного проекту про будівництво та наступну виробничу кооперацію в роботі автозаводу в м. Єлабузі. Відсутність ефективного механізму економічної взаємодії посилювала відцентрові тенденції в СНД: починаючи від середини 90-х років у зовнішній торгівлі майже всіх країн Співдружності, в тому числі Росії та України, переважають відносини з іншими секторами світового ринку.
Особливо негативну реакцію викликала теза про регіон СНД як «зону інтересів Росії» у затвердженому в вересні 1995 р. Президентом Б. Єльциним Стратегічному курсі Росії з державами—учасницями СНД. Пік конфронтації між Росією та основною частиною членів Співдружності припав на Кишинівський саміт глав держав у жовтні 1997 p., коли під загрозу було поставлено саме існування організації. Фактично цей саміт був останньою спробою перетворити СНД на ефективну міждержавну організацію, яка б раціонально об'єднувала інтереси всіх її членів. Відсутність реальних кроків з удосконалення механізму взаємного співробітництва із боку як найбільш економічно й політично вагомого члена — Росії, так і інших членів Співдружності триває до цього часу та перетворює її на малопотужний орган періодичних формальних, у кращому випадку консультаційних, зустрічей представників країн-учасниць.
Певні намагання оживити взаємодію цих держав якщо не на спільному, то хоч би на двосторонньому рівні була здійснена новим керівництвом Росії на початку сучасного етапу існування СНД. У 2000— 2002 pp. Президент В. Путін намагався здійснити ряд заходів із посилення взаємодії з Азербайджаном, Туркменістаном, у межах локальних союзів із Білоруссю, Казахстаном тощо. На двосторонній зустрічі керівництва України та Росії в Дніпропетровську (березень 2001 р.) були обговорені шляхи посилення співробітництва в галузях космонавтики й авіації, об'єднання електромереж та експорту електроенергії на Захід тощо. Значні сподівання покладалися на можливість використання об'єднаних зусиль чотирьох найбільших країн СНД на основі проекту 2003 р. про створення їхнього єдиного економічного простору, але й ця ідея протягом декількох років не виходила за межі переговорів між представниками України, Росії, Казахстану та Білорусі.
тенденції таких країн, як Грузія (парламент цієї країни на початку 2006 р. навіть прийняв резолюцію про можливість виходу з СНД), Туркменістан, Азербайджан тощо.
Утім, сучасний стан СНД все ж таки свідчить про доцільність її збереження, але зовсім в іншому форматі — як організації взаємних консультацій щодо спільних регіональних проблем, з'ясування і погодження позицій у більш широких геополітичних питаннях, збереження та розвитку взаємовигідних напрямів економічного співробітництва. Чинні органи та механізми діяльності СНД дають змогу сподіватися на можливість виконання цих менш амбіційних, проте більш реальних завдань.
Загальновизнана низька ефективність діяльності СНД пов'язана із низкою факторів. На відміну від більшості в цілому успішно функціонуючих міждержавних союзів (ЄС, МЕРКОСУР, АСЕАН тощо), в які об'єдналися приблизно рівні за своїми економічними показниками країни, специфічною ознакою Співдружності є надзвичайне переважання в її складі однієї країни — Російської Федерації, на яку припадає більше 2/3 сукупних валового внутрішнього продукту та обсягу промислового виробництва в межах СНД. До того ж Росія виступає основним ринком збуту для неконкурентної в інших сегментах світового ринку продукції інших країн Співдружності та головним постачальником для них товарів «критичного імпорту», насамперед енергоносіїв. Подібна ситуація існує лише в одному інтеграційному об'єднанні — НАФТА, але там найбільш могутній член — США — разом із Канадою компенсує Мексиці її поступки на користь цієї спільної організації наданням кредитів, новітніх технологій, відкриттям ємного ринку збуту тощо. Росія не лише не надавала, а й унаслідок відсутності необхідних резервів не могла надавати такої компенсації іншим учасникам Співдружності. Більше того, її керівництво систематично намагалося використовувати наявний економічний дисбаланс для політичного тиску на своїх партнерів, як це сталося, наприклад, при розподілі Чорноморського флоту з Україною і Грузією, при вирішенні проблем каспійського нафтового шельфу або стосовно своєї присутності в зонах абхазького, південноосетинського чи придністровського конфліктів.
Господарські реформи в усіх країнах СНД проходили в набагато складніших умовах, ніж у регіоні Центральної Європи, бо після розпаду єдиного народногосподарського комплексу СРСР нові незалежні держави повинні були вирішувати непрості проблеми формування власної хоч би в основному збалансованої національної економіки. Внаслідок цього кризові явища в цих державах затягнулися практично на весь період 90-х років (у 1999 р. падіння ВВП було припинено у двох останніх державах — Україні та Молдові). Тим самим на першому та другому етапах існування СНД були різко звужені можливості налагодження раціонального економічного співробітництва, у членів цієї організації не було необхідних ресурсів для здійснення навіть найефективніших спільних господарських проектів. До того ж під час
реформ у кожній країні утворилися такі національні кланові структури, які ревно зберігали свої позиції у вітчизняній економіці, не бажаючи поступатися ними на користь бізнесових структур інших учасниць СНД, особливо більш могутнього російського бізнесу. Завоювання незалежності після багатовікового перебування у складі Російської імперії та Радянського Союзу також мало наслідком масове несприйняття корінним населенням більшості країн СНД ідей про можливість знов увійти до якоїсь наднаціональної політичної структури. Всі ці фактори не могли не вплинути негативно на розвиток економічного співробітництва в межах Співдружності, у тому числі на процеси економічної інтеграції.
Інтеграційні аспекти взаємодії на терені СНД
Початковий підхід учасників СНД до питань взаємного співробітництва концептуально не виключав можливість поступового посилення інтеграційних процесів за вже перевіреною на практиці моделлю Європейського Союзу. Зокрема у статті 4 прийнятої 1993 року Угоди про утворення Економічного союзу СНД прямо наголошувалося на поетапному поглибленні інтеграції — від асоціації вільної торгівлі через митний союз та спільний ринок до валютного (грошового) союзу. Але вже при перших спробах реалізації цих намірів з'ясувалося, що між учасниками Співдружності існують докорінні розходження стосовно не лише шляхів здійснення і механізму інтеграційних заходів, а й узагалі самої мети використання останніх у практиці взаємного співробітництва.
Керівництво Росії на чолі з Б. Єльциним було найбільш активним прихильником прискореного, всебічного і всеохоплюючого розвитку інтеграційного процесу, орієнтуючись на пріоритет багатосторонніх заходів для його здійснення як в економічній, так і в політичній сферах. Внутрішня господарська і політична ситуація (зокрема, переважання російськомовного населення та особливо висока залежність від економічних зв'язків з Росією) сприяла підтримці в основних рисах цієї політики керівництвом Казахстану і Білорусі. Проте представники владних структур України, Туркменістану, Молдови, Грузії, Азербайджану сприймали ідеї швидкої побудови спільного інтеграційного простору негативно або досить стримано, розуміючи, що це призведе до посилення панівної ролі Росії на всьому терені СНД. Вони підкреслювали пріоритетність спільних економічних, а не політичних, заходів, бажаність використання для подолання кризових явищ тих матеріальних, фінансових та природних ресурсів, які були створені або відкриті завдяки праці всіх народів за роки радянської влади, але залишилися у спадщину Росії як правонаступник СРСР. У суто інтеграційній сфері вони виступали прихильниками створення у Співдружності зони вільної торгівлі, заперечуючи перехід до більш високих форм інтеграції чи відкладаючи його на подальший термін. Стосовно механізму економічного й політичного співробітництва ці країни орієнтувалися на переважний розвиток двосторонніх міждержавних зв'язків, підкреслюючи їхні переваги над багатосторонніми відносинами, які неспроможні повною мірою враховувати специфіку інтересів партнерів. Представники цієї групи нових незалежних держав рішуче виступали проти обмеження своїх суверенних прав на користь наднаціональних органів Співдружності, відстоюючи пріоритет національних інструментів регулювання процесів суспільного життя.
В умовах докорінної різниці в підходах до принципових засад функціонування СНД реальне просування шляхом інтеграції відбутися не могло. Тому в середині 90-х років на зміну концепції суцільної інтеграції у керівництва Росії та в органах СНД почала переважати думка про доцільність використання моделі різношвидкісної інтеграції, створення такого інтеграційного ядра, яке могло б поступово втягнути в цей процес всі інші країни Співдружності. Саме пошуки та намагання реалізувати різні форми інтеграційної взаємодії із обмеженим колом учасників визначили характерні риси другого етапу існування СНД.
Для реалізації моделі «інтеграційного ядра» Росія та Білорусь 6 січня 1995 р. проголосили про утворення Митного союзу СНД, до якого вже 21 січня приєднався Казахстан, у 1996 р. — Киргизстан і в 1999 р. — Таджикистан. Протягом кількох наступних років його учасники уніфікували митне законодавство, здійснили низку заходів з установлення спільних митних тарифів, скасували тарифні й нетарифні обмеження у взаємній торгівлі. Були ліквідовані митний контроль і митне оформлення товарів на російсько-білоруському кордоні, а також введено спрощений контроль на митному кордоні Росії та Казахстану. Але в цілому поставлені організаторами Митного союзу цілі не були досягнуті в повному обсязі. Насамперед рівень конкретної участі його членів у процесах утворення спільного митного простору мав суттєві відмінності. Найбільший прогрес в цьому питанні був досягнутий у відносинах між Росією та Білоруссю, дещо менший — між Росією та Казахстаном, який у 1999 р. навіть був змушений закривати свою митну територію від експансії російських товарів. Практично формально брав участь у Митному союзі Таджикистан, прийняття якого було викликане переважно політичними причинами — намаганням захистити цю країну від експансії зовнішніх і внутрішніх ісламських екстремістів. Вступ Киргизстану в грудні 1998 р. до Світової організації торгівлі міг призвести до перетворення цієї країни у «вікно» полегшеного доступу товарів з усього світу до вже захищеної частковою уніфікацією тарифів спільної господарської території Митного союзу, що примусило інших його учасників застосувати додаткові обмеження у торговельному режимі з цією державою.
Оцінюючи певний прогрес у розвитку інтеграційних елементів взаємних відносин у межах Митного союзу СНД, необхідно зазначити, що цей союз не домігся двох найбільш вагомих цілей свого існування. Насамперед Митний союз не вийшов за рамки зони вільної торгівлі, до того ж із значними винятками та обмеженнями. Тим самим мета формування спільного митного простору всіма його учасниками не була досягнута. Не була вирішена й ще більш важлива проблема — те саме перетворення Митного союзу на своєрідний «локомотив інтеграції» в СНД, успішне здійснення чого спричинило би приєднання до інтеграційних процесів усіх або більшості нових незалежних держав. На певній стадії розвитку Митного союзу інтерес до вступу до нього виявляли Узбекистан, Туркменістан, не відкидали таку можливість й інші члени Співдружності. Але повільна й малорезультативна реалізація проголошених засновниками Митного союзу настанов примусила ці країни відмовитися від приєднання до його складу. Більше того, на практиці існування Митного союзу навіть зашкодило посиленню взаємодії в межах СНД, бо досягнуті домовленості про спільні митні тарифи в деяких випадках використовувалися проти розгортання двосторонніх торговельних відносин його членів з іншими учасниками Співдружності.
Відсутність кардинального прориву в інтенсифікації інтеграційних процесів підштовхнула найбільш активних їхніх прихильників наприкінці другого етапу існування СНД шукати нові форми інтеграційної взаємодії. 16 жовтня 2000 р. на саміті п'яти членів Митного союзу він був перетворений на Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС). Цільові функції нового утворення були суттєво розширені за рахунок реалізації раніше досягнутих цими п'ятьма державами домовленостей (Договір про поглиблення інтеграції в економічних та гуманітарних галузях 1996 р. і Договір про єдиний економічний простір 1999 p.). Основними завданнями ЄврАзЕС були визначені завершення формування Митного союзу й перехід до більш високих форм інтеграційної взаємодії в межах зазначеного економічного простору країн-учасниць. У цій організації продовжено функціонування таких органів колишнього Митного союзу, як Міждержавна рада, Інтеграційний комітет і Міжпарламентська асамблея ЄврАзЕС (останню треба відрізняти від МПА всієї СНД).
Показовою є процедура прийняття рішень із поточних питань у цьому міждержавному союзі, яка ув'язана з рівнем фінансування його діяльності окремими членами. Згідно з цим принципом Росія має 40 % голосів, Казахстан та Білорусь — по 20 %, а Киргизстан і Таджикистан — по 10 %, тобто спілка Росії з будь-яким іншим членом ЄврАзЕС дає їй змогу забезпечити прийняття бажаного для неї рішення. Процедурні норми організації передбачають можливість участі в її роботі спостерігачів, якими у 2002 р. стали Україна і Молдова. Але слід констатувати, що й утворення ЄврАзЕС не посприяло суттєвому посиленню інтеграційної взаємодії на пострадянському просторі.
Одним із субрегіональних міждержавних союзів на цьому просторі є організація ГУАМ, яка була заснована представниками Грузії, України, Азербайджану та Молдови 10 жовтня 1997 p., коли вони брали участь у засіданні Ради Європи у Страсбурзі. У квітні 1999 р. під час відзначення 50-річчя НАТО у Вашингтоні до цього союзу вступив Узбекистан, який у 2005 р. вийшов із його складу.
Приблизно таку саму оцінку можна дати й іншому міждержавному утворенню — Центральноазійському економічному співтовариству (ЦАЕС), яке у квітні 1994 р. заснували Казахстан, Узбекистан і Киргизстан (у 1998 році до них приєднався Таджикистан). Первинним наміром учасників ЦАЕС було формування єдиного економічного простору, для чого вони ухвалили Програму інтеграції на 1995—2000 pp., а для підтримки цієї програми створили Центральноазійський банк розвитку і співробітництва. Але утворення спочатку Митного союзу, а потім ЄврАзЕС із участю всіх цих країн, крім Узбекистану, стало на заваді активному розвиткові ЦАЕС. Його функції нині зводяться до консультацій та обговорення лише деяких питань взаємного регіонального співробітництва.
Практично всі (крім Білорусі) учасники СНД беруть участь у міждержавних союзах із країнами, які не входять у Співдружність. Так, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія та Україна разом з іншими причорноморськими державами від 1992 року є членами Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Враховуючи те, що пріоритетним напрямом відносин для всіх учасників цієї організації виступають інші міждержавні утворення — СНД або Європейський Союз (Греція є членом ЄС, а Болгарія, Румунія та Туреччина перебувають в асоціації та готуються приєднатися до ЄС), ОЧЕС не має перспектив дієвого інтеграційного об'єднання і займається конкретними проблемами регіонального співробітництва у сферах транспорту, взаємної торгівлі, енергетики тощо.
Від 1992 p. Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан є членами Організації економічного співробітництва мусульманських держав (ЕКО) разом з Іраном, Пакистаном, Туреччиною і Афганістаном. Хоча учасники ЕКО й підписали у 2003 р. угоду про перехід протягом наступних восьми років на режим вільної торгівлі, визначити цю організацію як інтеграційний союз не видається можливим. її основне завдання полягає у сприянні регіональній торгівлі шляхом поступової лібералізації торговельних режимів, здійснення окремих спільних проектів в енергетиці, транспорті, промисловості тощо.
Навіть сама участь кожної з нових незалежних держав у кількох міждержавних союзах свідчить про відсутність однозначно прийнятного для них варіанту участі в інтеграційному співробітництві. Сучасне керівництво України та Грузії таким пріоритетом визначають курс на євроінтеграцію, але в ЄС до реалізації ідеї прийняття цих країн ставляться досить стримано, принаймні на короткострокову перспективу.
Практично єдиним прикладом поетапного реального просування шляхом інтеграції в межах СНД виступають російсько-білоруські відносини. Починаючи з угоди 1996 р. про утворення співтовариства двох держав та угоди 1997 р. про союз Росії та Білорусі ці держави поступово формували передумови для посилення інтеграційної взаємодії в економічній і політичній сферах. 8 грудня 1999 р. був укладений Договір про утворення союзної держави Росії та Білорусі, згідно з яким в економічній площині інтеграційним ознакам найвищого, навіть співставного з ЄС, рівня могли б відповідати наміри формування єдиного економічного простору, повної уніфікації внутрішніх господарських механізмів та системи зовнішніх економічних зв'язків, введення єдиної грошової одиниці. Але поряд із цим даний договір орієнтований на створення федерації Росії та Білорусі з єдиними вищими органами влади, громадянством, ліквідацією кордону між ними та встановленням спільного кордону з іншими державами. Тим самим це утворення набуває ознак окремої держави, тобто не може бути віднесене до категорії інтеграційних союзів.
Остання спроба реанімувати інтеграційні процеси в межах СНД пов'язана з проектом такої організації більш тісної взаємодії найбільших країн—членів Співдружності, бажаність створення якої була висловлена президентами Росії, Казахстану, Білорусі та України в лютому 2003 р. 19 вересня того ж року В. Путін, Н. Назарбаев, О. Лукашенко і Л. Кучма підписали Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП) цих чотирьох держав. Відповідно до статті 1 цієї Угоди під таким простором «...Сторони розуміють економічний простір, що об'єднує митні території Сторін, на якому функціонують механізми регулювання економік, засновані на єдиних принципах, що забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили, і проводиться єдина зовнішньоторговельна і узгоджена, в тій мірі і в тому обсязі , в яких це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції та підтримання макроекономічної стабільності, податкова, грошово-кредитна і валютно-фінансова політика». Якщо зіставити це базисне положення із загальновизнаними формами інтеграції, то ЄЕП можна віднести до формувань типу митного союзу із багатьма ознаками вищої форми — спільного ринку. При цьому на відміну від інших учасників цієї Угоди представники України намагалися обгрунтувати свою позицію щодо обмеження функціональних завдань ЄЕП виключно введенням режиму зони вільної торгівлі.
Саме підписання Угоди про ЄЕП попереднім керівництвом України стало предметом жорсткої політичної дискусії у Верховній Раді та партійних колах країни. За нової адміністрації Президента В. Ющенка негативне ставлення до участі у виконанні зазначеної Угоди посилилося, хоча певні контакти з партнерами не були перервані. Складність ситуації суттєво погіршується реальною відсутністю геоекономічної альтернативи, оскільки Європейський Союз досить стримано реагує на всі євроінтеграційні пропозиції української сторони.
На вирішення проблеми ЄЕП з особливою силою впливають суто політичні фактори. Інтеграційний процес узагалі, як це підтверджує світова практика, пов'язаний із частковими поступками національного економічного, а на більш високій стадії — і політичного суверенітету на користь наднаціональних інтересів. Наочним прикладом є, зокрема, досвід Європейського Союзу, де поки що невдалі спроби ухвалити спільну конституцію показали особливу складність проблеми політичної інтеграції. Суто економічні поступки мають компенсуватися істотними виграшами для кожного учасника інтеграційного союзу: покращання доступу на ринок партнерів, значне підвищення національної та сукупної конкурентоздатності виробництва товарів і послуг унаслідок ліквідації міждержавних економічних бар'єрів, спільний захист об'єднаного господарського простору і т. д. Але навіть якщо не враховувати можливі політичні аспекти розгортання інтеграції в межах ЄЕП, модель його створення лише частково вирішує проблему додаткового використання спільного господарського простору для подальшого розвитку української економіки. Якщо керівництво України й погодиться на участь в ЄЕП, то найбільш раціональним буде забезпечити оптимізацію економічних відносин із партнерами саме на умовах зони вільної торгівлі, а не переходити без належних передумов до тих більш високих форм інтеграційного співробітництва, які намічені в Угоді 2003 р.
Україна та Співдружність Незалежних Держав
Загальною тенденцією останнього десятиліття виступає переорієнтація України на інші, поза межами СНД, сектори світового господарства. Поряд із тим саме цей регіон донині залишається значною, але вже не провідною часткою економічних відносин нашої держави з міжнародним ринком (див. табл. 17.1).
Для порівняння треба вказати, що у 2005 р. на частку Європи припадало 33,5 % загального обсягу торговельних відносин України зі світовим ринком товарів (у тому числі 29,6 % із країнами ЄС), на частку Азії — 18,5 %, Америки — 4,4 %, Африки — 4,0 %, Австралії та Океанії — всього 0,2 %. Регіон СНД є основним споживачем українських товарів, куди йде близько третини експорту, разом із тим він задовольняє майже половину всіх імпортних потреб України. В основному це пов'язано з недостатньо високим рівнем конкурентоспроможності вітчизняних товарів в інших секторах світового ринку, а також із залежністю української економіки від постачань енергоносіїв та інших товарів «критичного імпорту» з Росії, Туркменістану та інших країн СНД. Звертає увагу поступове скорочення частки країн Співдружності в загальному обсязі української зовнішньої торгівлі. Це збігається з аналогічною тенденцією в усіх інших країнах СНД і свідчить про падіння їхньої заінтересованості в розвитку взаємних зв'язків, віднайденню певних альтернативних ніш для експорту на світовий ринок (для України, насамперед, для вивезення виробів металургійної та хімічної промисловості, а в останні роки ще й продуктів нафтопереробки), про посилення їхньої уваги до імпорту більш високотехнологічних товарів, які важко знайти у партнерів по Співдружності. Характерно, що у 2005 р. після Росії друге — шосте місця серед основних споживачів українського експорту займали такі країни, як Туреччина, Італія, ФРН, Польща, США, лише сьоме — Білорусь, а інші країни СНД змістилися до другої—четвертої десятки партнерів. Подібна ситуація характерна для імпорту, де до десятки основних постачальників товарів для України у 2005 р. входили лише Росія, Туркменістан та Білорусь.
Названими причинами пояснюється більш повільна динаміка розвитку торговельних відносин України з регіоном СНД порівняно із досить високим приростом її зовнішньої торгівлі в цілому, що відображають дані таблиці 17.2.
Отож загальні темпи приросту торгівлі України за останні 10 років в 1,5 раза перевищували її зростання у відносинах із країнами СНД. Це свідчить не лише про послідовне здійснення політики переорієнтації зовнішньоекономічних зв'язків, а й про вихід на ринки переважної більшості країн світу (вже у 1995 р. партнерами України були представники 156-ти держав, а у 2005 р. —203-х). Показовою є нестабільність торговельних відносин України з регіоном СНД, особливо у другій половині 90-х років (лише за 1999 р. обсяг торгівлі з цим регіоном упав майже на 20 %). При значному — в 2,2 раза — зростанні взаємної торгівлі за останнє п'ятиліття проблема стабільності у відносинах із країнами Співдружності залишається невирішеною. Наприклад, український експорт до Туркменістану в 2004 р. зріс на 27 %, а у 2005 р. впав на 17 %; імпорт із Таджикистану після зростання в 1,7 раза в 2004 р. впав на 38 % в 2005 р. Стосовно Узбекистану ситуація була прямо протилежною: падіння на 60 % у 2004 р. та зростання втричі за 2005 р. Такі коливання пов'язані з порушенням ще на початку 90-х років стабільних виробничо-коопераційних зв'язків, із відсутністю надійної товаропровідної мережі на національних ринках країн СНД, із підвищеним рівнем конкуренції з могутніми транснаціональними корпораціями-експортерами, а також із незначними резервами валюти для імпорту в більшості держав—членів Співдружності. Суттєвим негативним фактором є також вплив на взаємну торгівлю нестійких політичних відносин між країнами.
Взаємозалежність політичних та економічних аспектів співробітництва особливо характерна для відносин України з її головним партнером — Російською Федерацією. Ускладнення ситуації із доступом українських товарів на ємний російський ринок, так само як із цінами на імпорт енергоносіїв із Росії, відбувалося неодноразово в прямому зіставленні з розходженнями позицій керівництва двох держав стосовно розподілу Чорноморського флоту, посилення контактів із НАТО та ЄС, участі в ЄЕП тощо. Незважаючи на це, Росія залишається основним торговельним партнером України, хоча частка північної сусідки в обороті зовнішньої торгівлі України за останнє десятиліття впала в 1,6 раза. Росія займає перше місце в українському експорті: 7495,8 млн дол. у 2005 p., тобто 21,9 % загальних вивезень до світового ринку, що перевищує сукупний експорт до п'яти наступних основних партнерів — Туреччини, Італії, ФРН, Польщі та США. Стосовно ж усього регіону СНД, то експорт до Росії склав у 2005 р. 79,8 % сукупного експорту до країн Співдружності. Ще істотнішою є питома вага Росії в українському імпорті: 35,5 % у 2005 p., тобто більше імпортних поставок із восьми наступних світових партнерів по імпорту й 75,4 % сукупного надходження товарів із країн СНД (друге місце посів Туркменістан — 15,7 %, а на решту дев'ять держав Співдружності припало всього 8,9 % українського імпорту). Така надмірна концентрація імпорту в одного з партнерів не може бути визнана раціональною, тим більше що негативні наслідки залежності від Росії посилюються структуральною особливістю постачань із цієї країни, серед яких абсолютно переважають товари «критичного імпорту» — нафта, нафтопродукти, газ, лісопродукти, деякі хімічні продукти, а також товари, власне виробництво яких не задовольняє внутрішній попит (транспортні засоби, певні види машинного устаткування тощо). Саме неврівноваженість експортно-імпортних операцій з Росією виступає основним фактором пасивного торговельного балансу України з регіоном СНД (у торгівлі товарами в 2005 р. цей пасив склав 5347,6 млн дол., до чого додалося від'ємне сальдо в торгівлі з Туркменістаном у розмірі 2 490,7 млн дол.).
Від'ємне сальдо в торгівлі з Росією і Туркменістаном існує протягом усього існування суверенної України, але у 2000—2004 pp. воно перекривалося переважанням експорту над імпортом до світового ринку в цілому. Цього не було забезпечено у 2005 p., коли навіть традиційно активне сальдо в торгівлі товарами з більшістю інших країн світу не змогло збалансувати відносини з усіма торговельними партнерами: зведений пасив у торгівлі товарами склав 1 854,3 млн дол.
Важливим джерелом покриття такого пасиву виступають доходи від надання зарубіжним партнерам послуг, насамперед транспортних. Особливе значення транзитного положення України для загальноєвропейського співробітництва високо оцінюється зарубіжними партнерами. Наявність мережі потужних транзитних нафто-, газопроводів, продуктоводів, залізничних і шосейних магістралей з облаштованими пунктами перетину кордонів, морські та річкові порти міжнародного значення — все це забезпечує Україні позиції одного з центральних транспортних вузлів усього Євразійського материка.
Основною частиною послуг, які надаються транспортними підприємствами України зарубіжним партнерам, є вантажоперевезення із/до країн СНД. Із 6 134,7 млн дол. експорту послуг у 2005 р. фірми країн Співдружності сплатили 2 849,2 млн (46,4 % від загального рівня наданих Україною послуг), але й значна частина таких самих витрат інших країн була пов'язана з оплатою транзиту через українську територію до членів Співдружності, зокрема Росії. Як і у зовнішній торгівлі товарами, Російська Федерація є основним партнером України за цим показником: її частка у 2005 р. склала 42,0 % вартості всього експорту послуг.
Необхідно вказати, що Росія як основний споживач транзитних послуг України останнім часом активно створює власну систему транспортного забезпечення відносин із зарубіжними партнерами в обхід української території. Так, у районі Санкт-Петербурга розбудовується надпотужний комплекс обслуговування експортно-імпортних операцій, існує проект залізничної магістралі від чесько-польського кордону через територію Росії до Тихого океану. Разом із німецькими партнерами Росія вирішила побудувати газопровід по дну Балтійського моря, що зменшить її залежність від транзиту енергоресурсів через територію України та Польщі. Все це може в майбутньому суттєво ускладнити позиції нашої держави як головного транзитного центру обслуговування перевезень між країнами СНД та ЄС.
У сфері інвестиційного співробітництва України держави СНД відіграють зовсім незначну роль. За даними на 1 січня 2006 р. прямі інвестиції Росії до української економіки склали 799,7 млн дол., або лише 4,9 % від загальної суми їх надходжень з-за кордону (шосте місце серед країн—експортерів капіталу). Невеликими є також інвестиційні внески в Україну таких держав, як Казахстан, Білорусь, Молдова. Основними об'єктами російського інвестування на території України є нафтопереробні підприємства, оздоровчі заклади, транспорт і зв'язок, освіта тощо. Це суттєво відрізняє структуру російських ПІІ від внесків найбільших експортерів капіталу — ФРН, Кіпру, США, Австрії та Великої Британії, спрямованих до підприємств оптової торгівлі, тютюнової та кондитерської промисловості, фінансових установ тощо. Казахстанські інвестиції в основному вкладені до нафтоперероблення, капітали інших країн СНД — неконцентровано до невеликих об'єктів різних галузей економіки. Незначні інвестиції українського бізнесу в Росії зосереджені переважно у сфері операцій з нерухомістю, в Узбекистані — в оптовій торгівлі, є також вкладання в економіку Грузії та інших країн СНД. У цілому ж інвестиційне співробітництво в рамках Співдружності не відповідає наявному потенціалу його використання для посилення взаємодії між національними економіками.
Таким чином, перед нами своєрідний феномен становища України в межах СНД та в геоекономічних координатах світу в цілому: тенденція до скорочення взаємних економічних зв'язків зі Співдружністю не привела до зменшення залежності від неї як щодо постачання товарів «критичного імпорту», так і щодо збереження позицій даного регіонального ринку як провідного для українського експорту. Розв'язання цієї складної проблеми можливе лише на шляхах докорінної перебудови сучасної і структури національної економіки на інноваційних засадах із переходом від переважання в її складі енерго- та сировинноємних галузей до поступового нарощування питомої ваги високотехнологічних виробів. Лише це дасть змогу суттєво скоротити нераціонально високі витрати на ввезення палива і сировини з Росії, Туркменістану, інших країн СНД, забезпечити якісне зростання конкурентоздатності українських товарів як в СНД, так і в інших сегментах світового ринку.
