Етика
Дружба
На відміну від товариськості дружба являє собою інтимніше спілкування, яке, за визначенням І. С. Кона, передбачає «не тільки взаємодопомогу, а й внутрішню близькість, відвертість, довіру, любов» '. Аналіз літературних пам'яток показує, що дружба завжди пошановувалася як найбільша соціальна і моральна цінність. Дві глави своєї «Нікомахової етики» присвятив дружбі Арістотель, розглядаючи її як чесноту й найнеобхідніше для життя. За Арі-стотелем, «ніхто не вибере життя без друзів (philoi), навіть в обмін на всі інші блага... Дружба — це не тільки щось необхідне, а й щось морально прекрасне...» 2.
Дружбу оспівували скальди, у котрих порушення її накликало прокляття. Звідси слова клятви: «Став би я татем дружби...» 3. Втрата дружби розглядалася як одне з найбільших нещасть, які можуть упасти на людину. Давньоєгипетський папірус, датований XXII—XXIII ст. до н. е., доносить до нас ремствування людини, котра втратила можливість спілкуватися з близькими:
Кому мені відкритися сьогодні? Брати безчесні, Друзі охололи...4
Що ж відрізняє дружбу від інших міжособистісних відносин і прихильностей? Передусім дружба є почуттям са-моцінним, вона — сама по собі благо. Якщо в ділових стосунках людина використовує іншого як засіб для досягнення певної мети, то друзі допомагають один одному, що й знайшло своє відображення у словах: «Не в службу, а в дружбу». Дружба — не послуга, за неї не дякують, зазначав Г. Р. Державін.
Дружба — індивідуально-вибіркова й грунтується на взаємній симпатії. Це відрізняє її від близькості, характерної для кревнородинних відносин, і від товариськості, де відносини формуються колективом, необхідністю виконувати спільну справу. «Серцями схожі ми: він — ніби другий я»,— писав О. С Пушкін.
Нарешті, дружба, як уже зазначалося, є ставленням глибоким і інтимним. Дружба, що має підґрунтям товариські стосунки, звичайно ж, передбачає взаємодопомогу, готовність до самопожертви. Разом із тим вона передбачає й внутрішню близькість, відвертість, довіру, любов. Довіра була визначена Ж. Лабрюйєром як перша передумова дружби. Підкреслював цю особливість дружби й В. Г. Бєлінський, котрий вважав, що там, де немає цілковитої відвертості, цілковитої довірливості, де приховується хоч малість яка-небудь, там немає й не може бути дружби.
Уявлення про дружбу й реальні міжособистісні відносини людей великою мірою залежать від історичної епохи, від того, які соціальні класи чи групи вони представляють, нарешті, від рівня моральної культури окремих індивідів.
Етимологічний аналіз понять «друг» і «дружба» в різних мовах простежує зв'язок їхнього змісту зі словами, що позначають спорідненість, товариськість (передусім, воїнську) і любов. Так, давньослов'янське слово «дроужьба» тлумачилося як близькість, товаришування, товариство, Слово «дружина» в російській та українській мовах — це військовий загін, а в українській також жінка, жона. У словенській і болгарській мовах слово «дружина» має на увазі сім'ю, людей, близьких за родинністю стосунків. Етимологія слова «дружба» вказує на те, що в глибокій давнині всі ці аспекти суспільних та особистих відносин практично не розрізнялися, «співіснуючи» у пов'язаних з ними емоційних формах.
Етичний аналіз, черпаючи з історії та соціології багатий матеріал, наголошує передусім на ціннісному аспекті дружби, її значенні для життя суспільства. Психологія допомагає досліджувати принципи — моральні орієнтири дружніх відносин. Звернення до історії культури дає змогу простежити становлення дружби як особливого соціального інституту, що має специфічну цінність для суспільства, котре виробляє й систему моральних норм, покликаних регулювати функціонування виниклого інституту.
Становлення дружби пов'язане з поступовою втратою абсолютної цінності для життя суспільства кревнородин-них відносин. Включення свояцтва в коло сімейно-родинних відносин сприяло, напевно, початкові виокремлення дружби в автономний соціальний інститут. Свояцтво як стосунки, що існують між одним із подружжя та родичами іншого, а також між родичами їх обох (Ю. І. Семенов), протиставлялося «природній» кревності.
Історія знає різні види «штучного» родичання — кумівство, побратимство, «кревне братство», «співбатьківство» і т. д. Становлення дружби пов'язане з побратимством. У первісному суспільстві вже трапляються примітивні його форми, наприклад у вигляді системи вікових груп, пов'язаних обрядами ініціації. Хоча ті, хто вступав у відносини такого поріднення, не вибирали одне одного у відповідності з особистими смаками, вони на все життя зберігали почуття групової солідарності, відчуття необхідності взаємовиручки та підтримки.
З розпадом родоплемінних відносин новостворювані соціальні та економічні зв'язки людей чимраз частіше набувають особистісного характеру, звільняючися при цьому від впливу кревнородинної чи територіально-общинної належності. Ритуалізовані особисті стосунки (побратимство в тому числі) частково компенсували ослаблення родинних і територіальних уз у класовому суспільстві.
Сучасні студії дають можливість виокремити чотири загальні ознаки ритуалізованих особистих відносин:
по-перше, виростаючи з родинних відносин, вони (ритуалізовані особисті відносини) мають партикуляристський характер, тобто взаємні зобов'язання їхніх учасників завжди мають на увазі конкретного іншого й виключають заміну партнера іншою людиною;
по-друге, ритуалізовані відносини стають індивідуально-вибірковими, зв'язуючи людей особистими, індивідуальними узами. Маючи особистий характер, вони відрізняються від стосунків кревної спорідненості або стосунків, диктованих особливостями вікової групи, члени якої зв'язані обрядами ініціації;
по-третє, ритуалізовані відносини є добровільними, оскільки виникають за добровільною обопільною згодою партнерів;
нарешті, по-четверте, ці відносини залишаються цілком інституціоналізованими, оскільки через традицію здійснюються контроль за виконанням обов'язків і захист тих, хто вступає у дружні відносини як стосовно один одного, так і стосовно общини загалом.
Така ритуалізована дружба може розглядатися як один із механізмів соціальної інтеграції, який об'єктивно пом'якшує внутрішньогрупові та міжгрупові конфлікти, сприяє формуванню общини із включенням до неї представників «чужих» родів і племен.
Цікавий і другий аспект історії дружби — зміна уявлень про її функції. Прийнято розрізняти інструментальні (ділові) та емоційно-експресивні функції дружби. їх протиставлення виникло з розвитком класового суспільства. В умовах же докласового та ранньокласового суспільства інструментальні та експресивні цінності дружби існували в єдності. Спілкування побратимів, друзів включало в себе як обов'язковий елемент обмін дарунками, спільні бенкети. Сам дарунок виступав речовою формою людських відносин, опредмеченими почуттями однієї із сторін.
Доки дружні відносини тільки починали виокремлюватися з сукупності соціальних відносин (передусім із родинних), вони були жорстко регламентовані суспільством, тісно пов'язані з певними ритуалами. В подальшому регламентація послаблюється, міжособистісне спілкування індивідуалізується й психологізується, тому розуміння дружби як соціального інституту без урахування її психологічних і моральних аспектів було б після цих змін однобічним. Дружба перетворюється з договірних стосунків на емоційну прихильність.
Подібний шлях виокремлення дружби з соціальних відносин добре простежується на матеріалі античної культури. Давньогрецьке слово philia (дружба, приязність) мало широку гаму смислів і позначало й універсальну космічну силу (Емпедокл), і певний ступінь свояцтва, близькості людей (Гомер). Слово «друг», уживане на практиці, мало виразити найвищий ступінь прихильності до найближчих із оточення, прирівнюючи їх до родичів. Так, у грецькій міфології Кастор і Полідевк, близнюки, сини Зевса (Діо-скури) пошановувалися як утілення та покровителі дружби, їхнє життя та звершені подвиги підтверджували цінність взаємної підтримки, взаємодопомоги, зв'язку, спілки, готовності до самопожертви в ім'я друга.
Безсмертний Полідевк був узятий Зевсом на Олімп, але з любові до брата виділив йому частину свого безсмертя. Міф про Діоскурів був продовженням традиції стародавнього індоєвропейського пошанування божественних близнюків як помічників людини (особливо воїнів, вершників, моряків). Таким чином, у стародавніх греків, як і в інших народів, очевидний зв'язок формованих дружніх стосунків зі стосунками родинності.
Греція докласичного періоду знала вже й форму дружби, схожу з ритуалізованими особистими стосунками — вояцьким товариством. У такій формі дружба ще виступає як відношення суспільне, що виникає саме серед тих, хто виконує спільну справу. В «Іліаді» Одіссей, поранений у бою, «друзів прикликав» на допомогу, і Менелай, зачувши поклик, звертається до Аякса: «Друже, у натовп рвонімось, бо захистить Одіссея належить!» ' Друзями називаються вожді та правителі данаїв, пани та їхні слуги. Па-трокл для Ахіллеса — «друг найлюбіший для серця», тому, забувши кривди, завдані співвітчизниками, Ахіллес повертається на поле бою, щоб помститися за смерть Па-трокла. В класичний період відбувається дальше відокремлення дружніх зв'язків від стосунків рідства.
Як уже зазначалося, цьому сприяли розпад общинно-родових зв'язків і поява класів та держави. В деяких випадках мистецтво (трагедія) фіксує цілковитий розрив родинних і дружніх відносин: «Брат став ворогом і все-таки залишається близьким» (Евріпід). Описуючи укладення мирних договорів між державами, Геродот першим ужив поняття «політична дружба», яке поширилося на міжосо-бистісні відносини. Ставши раціональнішою, вибірковою, дружба означає тепер контакти однодумців, кола людей, об'єднаних спільними інтересами, прибічників однієї політичної партії. Таке розуміння дружби переходить у римську культуру. Так, у своїх «Листах» Пліній Молодший згадує «дружбу принцепсів», тобто тісне коло близьких імператорові людей, з якими він радився про різні справи — і державні, й приватні.
Ціцерон у діалозі «Про дружбу» також розглядає дружні стосунки як практиковані між громадянами, близькими за політичними поглядами. Однак у Ціцерона ми знаходимо й положення, що свідчить про перетворення дружніх стосунків із інституціалізованих на морально-психологічні. Ніби продовжуючи роздуми Платона про те, що друзі «набагато ближчі один одному, ніж мати і батько, і дружба між ними міцніша»2, Ціцерон зауважує: «...той, хто дивиться на істинного друга, дивиться немовби на свій власний відбиток» 3.
Емоційна та духовна природа дружби висувається в центр філософських міркувань. Колізії політичної дружби не могли не викликати протиставлення їй дружби інтимної. Це мало наслідком поширення культу героїчної дружби, в якій на перше місце поряд із традиційною вірністю висувалися емоційно-експресивні цінності. Згода в усіх справах, доброзичливість і прихильність, чесність, моральність (несуперечливість учинків із сумлінням), взаємна вимогливість — усе це становило обов'язкову умову істинної й досконалої дружби. Формується й ідеал, заснований тільки на емоційному тяжінні дружби-любові.
Нарешті, Арістотель, розробляючи першу етичну теорію дружби, виокремлює три її види: дружбу-благодіяння, в якій зичать блага іншому заради нього самого; дружбу, в якій друг люблений, бо приносить задоволення; дружбу, яка виникає на грунті взаємної вигоди. Саме перший тип, за Арістотелем, і є істинною дружбою. Дружба відрізняється від простої доброзичливості або симпатії, котрі виникають і в стосунках незнайомих людей. Відрізняється вона й від кохання, яке є пристрастю, «дружба ж — набута якість душі».
Перетворення дружби з договірних відносин на емоційну прихильність, зміна у зв'язку з цим сфери її мотивації привернули увагу до її ціннісного аспекту. Далі етична теорія виконувала завдання обгрунтування ідеалу дружби, враховуючи особливості дружніх обов'язків, зв'язок дружби та суспільного обов'язку.
Раннє середньовіччя Європи різко контрастує своїм розумінням ідеалу дружби на фоні високо індивідуалізованого ідеалу античності. Живлячись особливостями життя середньовічної людини як невід'ємної частки общини, ідеал пройнятий духом станової належності. Нарешті, християнська мораль іще несе в собі заряд боротьби проти язичницької культури. Все, що відвертає віруючого від Бога, навіть якщо це прихильність до якої-небудь людини, є гріховним. У своїй «Сповіді» (397—398) Августин Блаженний засуджує свої юнацькі дружні почуття до товариша в іграх та школі, з яким він був «однією душею в двох тілах».
Земна дружба виявляється й причиною того, що Августин дитиною брав участь у крадіжці фруктів. Пригадуючи цей випадок, Августин визнає, що сам він ніколи б цього не зробив, але був утягнутий групою друзів: «Сам я не вчинив би цієї крадіжки, бо те, що мені подобалося в ній, було не те, що я крав, а те, що я крав. Отже, для мене самого це було зробити неможливо, і я цього не зробив би.
О, дружба надто ворожа, несповідима спокуса духу! Від гри і жарту народжується невситиме жадання шкодити, апетит чинити погане іншим...» ' Істинна дружба покидає, таким чином, земну обитель і стає можливою тільки на небі, переростає в ідеальні стосунки.
В середні віки складається своєрідний канон дружби, провідною характеристикою якого (як і особистих стосунків на практиці) буває становість. Васальна вірність і заступництво сеньйора як головні особливості укладу життя феодалів визначили зміст «воїнської (рицарської) дружби». За високими взірцями рицарської дружби на сторінках «рицарських романів» середньовіччя вгадуюються ідеалізовані відносини васальної залежності.
Життєвий побут селянської общини зводив дружні зв'язки до стосунків родичів і близьких сусідів. У великих українських та російських селах жили звичайно «кутками» та «кінцями», «водилися» зі своїми, спірні питання часто вирішувалися саме за участі сусідів. Психологічна інтимність знову була реабілітована в Нові часи. Якщо життя середньовічної людини постійно було на виду у оточення, сусідів по общині, представників одного з нею стану, то й «виливати душу» нікому, окрім Бога, не випадало. В Новий же час побут поступово роз'єднує людей, відбувається звільнення від впливу релігії, що не могло не викликати посилення потреби людей у спілкуванні, повернення до розуміння дружби як природного людського почуття.
Гуманісти епохи Відродження сприяли формуванню нового розуміння дружби. Згідно з таким розумінням дружба передусім є інтелектуальним спілкуванням, для якого відправним пунктом буде спільність духовних інтересів. Так потрактовували дружбу представники одного з провідних напрямів італійського гуманізму початку XV ст.— громадянського гуманізму (Колюччо Салютаті, Леонардо Бруні, Маттео Пальмієрі та ін.'). Визнаючи високу цінність культури, цивілізації, підкреслюючи безмежність творчих здатностей людини, гуманісти підривали тим самим ідею аскетичного презирства до земного світу. Тому взаємна симпатія людей (у якнайширшому спектрі — від родинних почуттів до любові до всього людства) виокремлюється ними серед моральних устоїв, покликаних підтримувати соціальний мир і гармонію. Довершена дружба добровільна, незалежна й неділима (Монтень).
В епоху Просвітництва дружба починає осмислюватися з точки зору її моральної цінності. П вважають однією ? найзагальніших передумов моралі. У А. Шефтсбері друж» ба з окремою людиною тісно пов'язана з наявністю розвинутого почуття обов'язку щодо суспільства. Така гуманістична позиція включає уявлення про дружбу як про вершину «істинно людських» стосунків. Одним із наслідків такого культу дружби було формування романтичної дружби, що виступала своєрідною реакцією на невдалі спроби реалізувати на практиці раціоналістичний ідеал дружби Просвітництва.
Романтична дружба вирізнялася глибиною інтимності, експресивності взаємин, пов'язувалася з юністю людини — віком «істинної дружби». На думку романтиків, дружба є живе почуття, котре може щиро й чисто переживати тільки юнак. Нове розуміння дружби коренилося в мінливих реальних стосунках. Криза патріархальної сім'ї, супроводжувана складним процесом формування сім'ї буржуазної, звузила рамки віку «істинної дружби», набула в літературі форми конфлікту батьків і дітей, такої популярної в XIX ст.
Сама система педагогічного виховання кінця XVIII — початку XIX ст., що вважала небезпечним товариство ровесників для підлітка й позбавляла його таким чином особливої емоційної атмосфери дійства, зорієнтовувала свідомість вихованця «до омріяного друга» (О. І. Герцен). Студентське середовище, основний склад якого формувався з привілейованих верств суспільства, починає практикувати новий тип дружнього спілкування. Дружні гуртки об'єднувалися спільними інтересами у вивченні філософії, літератури, музики, театру. Суттєву роль відігравала при цьому й особиста прихильність.
Романтичний канон дружби піддавався критиці уже в середині XIX ст. Ототожнюючи «істинну дружбу» з юністю, теоретики романтизму вказували тим самим на її віковий, минущий характер. Гіпертрофування чуттєвості й романтичної дружби спричинювало дистанціювання від реальних стосунків людей. Критикуючи романтичний ідеал дружби, Гегель слушно підкреслював, що насправді «дружба грунтується на схожості характерів та інтересів у спільній, сумісній справі, а не на задоволенні, котре дістаєш від особистості іншого»'. Гегель помітив головну слабкість романтичної дружби — взаємна симпатія, духовна близькість у ній мало пов'язані зі схожістю «характерів та інтересів», що проявляються у спільній справі, тобто в особистісно й соціально значущій діяльності.
На фоні дружби, що грунтується на сукупній діяльності й має на меті благо інших людей, романтична дружба виявляє риси елітарності з властивим їй прагненням піднестися над рівнем буденності, вирватися з умовностей організованих форм «справ» земних, з її претензією на вищий смисл своїх переживань.
Наслідком процесів урбанізації, прискорення темпів соціальних новацій стало формування уявлень про ослаблення дружніх стосунків у сучасному суспільстві. «Найчастіше ми вступаємо з людьми, що нас оточують,— пише А. Тоффлер,— у поверхові, ділові відносини. Свідомо чи ні, ми будуємо наші відносини з більшістю людей на функціональній основі» '.
Велика вразливість дружби змушує людину ретельніше, вимогливіше вибирати своє друге «я» — того, кому можна довірити свої інтимні переживання, потаємне свого внутрішнього світу. Посилення вибірковості дружби вказує на те, що людина стає дедалі залежнішою від задоволення потреби в емоційному співпереживанні, створенні атмосфери психологічної інтимності, близькості моральних ідеалів.
Ідеалові дружби не може серйозно загрожувати атомарний характер сучасного міського життя. Акцентування уваги на наслідках урбанізації суспільства відтісняє на другий план особисту відповідальність особистості у підтриманні дружніх стосунків. «Некомунікативність» сучасної людини є результатом бідності її діяльності, її емоційного світу. Тому так легко дає вона відтягти себе від спілкування з друзями до «спілкування» з «голубим екраном», яке будується за готовими кліше й не потребує постійної особистої відповідальності для свого підтримання. Таким чином, основна перепона на шляху сучасної дружби здоланна й вимагає не усунення якихось зовнішніх сил, негативного впливу певних чинників, а формування внутрішньої культури особистості.
В різних вікових групах взаємини дружби мають особливі риси, вивчення яких важливе для складання ефективних виховних програм. Мабуть, про початки дружби в цьому розумінні можна говорити вже з появою вибірковості в дитячому спілкуванні. Психолог Л. В. Артемова дійшла висновку, що у чотирирічних дітей уже існує поділ однолітків на вузьке й ширше коло спілкування.
Дитяча дружба безпосередня й не рефлективна. Вона пов'язана передусім з груповою діяльністю (ігровою). Тому у менших дошкільнят (3—5 років) моральні якості при оцінці однолітків посідають друге місце після якостей, що сприяють успіхові ігрової діяльності. Як правило, сама оцінка якостей ровесників дається в цьому віці за ставленням до себе. З віком у дитини розвивається здатність оцінювати моральні якості товаришів за ставленням до інших, колективу з цілому. В дошкільному віці закладаються основи дружніх стосунків, розвивається здатність зрозуміти іншого, здатність співпереживання, складаються уявлення про вірність, чесність, здійснюються перші альтруїстичні вчинки.
У шкільному віці спостерігаються дальші ускладнень розглядуваних проблем, посилюється індивідуалізації спілкування. В підлітковому та юнацькому віці найактивніше розвивається самосвідомість. Триває «переробка» усталених стереотипів поведінки, спостерігається підвищений інтерес до «вічних питань». При цьому виникає потреба в інтимній дружбі, в другові, якому можна було б довірити пов'язані з цим переживання, який поділив би оцінку всього, що діється в складному світі молодої людини. На цьому ступені дружніх стосунків головними цінностями стають розуміння й саморозкриття. Коло друзів звужується, число ж приятелів шириться. Це явище, що спостерігається після шостого класу, свідчить про дальшу індивідуалізацію дружби, посилення вибірковості.
Романтична дружба своїм ідеалом найближча юнацькій дружбі. В повісті «Юність» Л. М. Толстого прекрасно висвітлені риси такої дружби: сповненість принадністю й поезією, відвертість, ніжність, надія, захопленість. У юності весь світ виявився поділеним на дві частини: одну, освячену дружбою та духовною близькістю; іншу — морально ворожу, хоч інколи й притягуючу до себе.
З образом Миколоньки Іртеньєва пов'язана одна з найулюбленіших і заповітних думок Толстого — думка прове-, личезні можливості людини, народженої для поступу, морального та духовного зростання. Головне достоїнство толстовського героя розкривається в його здатності долати звичні рамки буття й не застигати при цьому, в здатності постійно змінюватися й оновлюватися. «Люди мов ріки»,— так звучить славнозвісний афоризм із роману «Воскресіння». Працюючи над своїм останнім романом, Толстой записав у щоденнику: «Одна з найбільших помилок при судженнях про людину в тому, що ми називаємо, визначаємо людину розумною, дурною, доброю, злою, дужою, слабкою, а людина є все: всі можливості, є текучою речовиною» '. Ця здатність «текти» дає Іртеньєву моральне опертя для протистояння тій другій, ворожій, відсталій частині світу.
Юнацькій дружбі притаманні й утрати дружби романтичної, наприклад егоцентризм. Нарешті, Микола Іртень-єв помічає, що й безмежна відвертість на певному рівні стосунків дружби починає обтяжувати: інтимні «зізнання не тільки не стягували більше зв'язок, що єднав нас, але й засушували саме почуття і роз'єднували нас...» 2.
Юнацька дружба пов'язана з першим досвідом самостійного вибору прихильності, тому вона так дуже емоційно забарвлена. Ця дружба готує грунт для формування високого почуття любові.
Для життя дорослих характерна втрата винятковості дружніх відносин, що пов'язане з ускладненням, диференціацією, поглибленням почуттів дорослої людини, розширення сфери значущих стосунків за рахунок включення в неї сімейних, суспільних, виробничих відносин. Дружба дорослих передбачає й точніші сприйняття та «прочитання» чужих переживань, чому сприяє глибший контроль почуттів та емоцій розумом. «Заземлений», предметніший характер такої дружби особливо сильно впливає на зміст і структуру спілкування у дорослих.
Найвище оцінюються душевні якості друзів: щирість, чесність, чуйність, простота, вірність («Вірність друга потрібна і в щасті, в біді ж вона абсолютно необхідна»,— зауважив Сенека). Особливо слід наголосити на такій якості, як терпимість до таких рис характеру у друга, що відрізняються від твоїх. Ця якість указує на рівень культури дружніх стосунків. Можна сказати, що молоді люди прагнуть будувати стосунки дружби з тими, хто поділяє їхні погляди та інтереси. Для дорослих у цьому разі достатньо співзвучності інтересів, адже чим складніша людина, чим багатогранніший її внутрішній світ, тим складніше (а то й зовсім неможливо) знайти його цілковиту подобу. Тому в зрілому віці у людини водночас може бути друг дитинства (і тут співзвучні спогади дитинства та юності), друг-колега (співзвучні інтереси спільної справи), друг по улюбленому заняттю (співзвучні інтелектуальні інтереси чи естетичні переживання) і т. д. Чудово висловив відмінність «дорослої» дружби від юнацької А. А. Ух-томський: лише коли людина «поставить центр тяжіння на обличчі іншого, вона одержує вперше Співбесідника. Двійник помирає, щоб дати місце Співбесідникові» '. Подібний характер стосунків сповна розкриває моральний сенс дружби, тих світоглядних цінностей, що зміцнюють її. Дружнє спілкування, наявність друзів справедливо вважаються найважливішими передумовами формування почуття вдоволеності життям, упевненості в осмисленості життя.
ЛЮБОВ
Найунікальнішою в ряду розглянутих форм спілкування, яка дає найбільше міжособистісне єднання, є любов. Упродовж багатовікового існування людської культури вона вважалася однією з основних моральних цінностей. Любов фокусує етичний вимір людського існування й може, на думку В. Г. Бєлінського, «слугувати пробним каменем моральності».
Істинний розгляд любові можливий лише у світлі найвищого сенсу людського спілкування. Тільки в такому масштабі може бути поясненою та обгрунтованою всепро-никна сила любові, котру вже з давнину ототожнювали із загальною космічною силою, що діє скрізь і всюди. Людське існування потребує одухотвореності любов'ю, бо без неї людина може не відбутися. Справжня творчість існує тільки там, де є любов. Давно підмічено, що й пізнає людина настільки, наскільки любить. «Немає істини, де немає любові».
За всієї очевидної важливості та цінності любові для людини в її існуванні важливіше, чи осягнула вона істинну сутність цього почуття? Сказане ще в давнину про любов, що «таїна ця велика є», актуалізується щоразу в кожній новій спробі раціонального осягнення такого інтимного і всеохоплюючого явища культури. Проте людина вперто продовжує спроби розкриття цієї великої таємниці, бо «любов є сила життя» (Л. М. Толстой).
Відкидаючи всі більш чи менш туманні міркування про любов і розглядаючи її в світлі сенсу людського існування, можна стверджувати, що любов — це інтимне, глибоке почуття, котре характеризується високою емоційнодуховною напруженістю, це галузь реалізації цінності «переживання» іншого в усій його своєрідності й неповторності, це піднесення предмета «до сутності й, таким чином, предмет лише як сутність стає об'єктом любові» '.
У- своєму устремлінні любов може бути спрямована на людську сутність, ідею, іншу людину і т. д. Однак її сутність найповніше проявляється у стосунках між людьми, відкритті та визнанні максимальної цінності іншої конкретної людини. Любов — одна з форм подолання відчуження людини від людини і завдяки цьому вона визнається вершиною морального ставлення до особистості. Як така вона, наприклад, є суттєвим елементом дружби як форми морального спілкування.
Однак у сутності любові є щось зовсім унікальне, що виводить її з ряду вище розглянутих форм міжлюдського спілкування і що з максимальною яскравістю, і з усією мірою притаманної їй загадковості й неповторності розкривається в індивідуальному статевому коханні. Саме тут з усією невідворотністю постає вільне й остільки «неперед-бачуване» вираження глибини особистості. Тут осягається сутність іншої статі, а коханий в усій його особистісній незамінності та своєрідності дарує люблячому ту завершеність цілого, котра долає окремість і самотність людського існування. «Любов—це... сила, котра руйнує стіни, що відділяють людину від її ближніх; котра єднає її з іншими» 2.
Водночас це й відкриття нового бачення людиною світу, чарівне перетворення людського ставлення до світу. «Врата у світ цінностей немовби розчиняються... Для того, хто кохає, кохання накладає чари на увесь світ, огортаючи світ додатковими цінностями»,— підкреслював В. Франкл3. Той, хто кохав по-справжньому якусь одну людину, говорив Е. Фромм, любить увесь світ. І в цьому процесі здійснюється творчий перегляд усієї системи цінностей, зміна способу її існування. Часто це прорив крізь конкретно-історичну обмеженість панівної моральної свідомості до загальнолюдських моральних ідеалів як шлях присвоєння людиною своєї людської сутності всебічним способом.
Заслуга любові не тільки в творчому перегляді світовідчуття, посиленні морально-ціннісного виміру своєї життєдіяльності. Значною мірою істинна її заслуга в творенні людини.
Є в народній мудрості твердження, що любов зла. Однак тут більшою мірою підкреслюється «непередбачу-ваність» кохання: його не можна примусово ні викликати, ні здолати. «Кохання — емоційно перетворююче ставлення, в якому інший сприймається сповна, незалежно від його якостей та їх оцінки, приймається як даність, в усьому багатстві й незводимості до власних уявлень та ідеалів» '. Більш того, трапляється й так, що і достоїнства коханої людини гіпертрофуються силою почуття люблячого. І в цьому часом витоки багатьох розчарувань. Та все ж поряд із цим «обманом зору» в коханні є така прозорливість, яка недоступна іншому почуттю. Очі кохання бачать у людині такі її глибини, про які іноді не знає й вона сама.
Любов висвічує в коханому його можливості. В існуючому образі коханої людини їй удається розгледіти її потенційний образ. Цю загадку любові, її унікальну здатність у людському творенні влучно підмітив М. М. При-швін: «...та людина, яку ти любиш у мені, звичайно, краща за мене: я не такий. Але ти люби і я постараюся бути кращим за себе».
Розкриваючи духовну сутність коханої людини, її неповторність, зачаєні в ній потенційні цінності, люблячий стикається з особистістю іншої людини як із цілим унікальним світом, що в свою чергу розширює його власний світ. Вказані процеси поглиблюють особистість, роблять її душевно тонкою, «видющою», творчою. «Благодіяння любові не тільки в тому, що вона навіює нам віру в іншу людину, а й у тому, що ми знаходимо віру в себе» (Р. Рол-лан).
Унікальний творчий потенціал любові виявляє в кінцевому підсумку прагнення людини до цілісності, осягнення світу в усьому його багатстві. Однак реалізація, відстоювання цієї творчої могуті любові, а отже істинного її здійснення, вимагає в свою чергу тієї висоти морального ставлення, морального способу існування людини, котра зобов'язує її інтелектуально-емоційно-вольову систему до гранично високого напруження. Любов — величезна сила, вона може бути творчою, але може бути й руйнівною, призводити до морального падіння. Все залежить від моральної спроможності людини, міри її особистісного розвитку.
Важливість і складність любові багато в чому визначається тим, що в ній, як у фокусі, перетинаються протилежності біологічного й духовного, особистісного й соціального, інтимного й загальнозначущого. В любові як у жодній іншій галузі необхідно відрізняти вище від нижчого, прекрасне від потворного, справжнє людське почуття від його викривлених, спотворених форм, бо втрати тут — це втрати людського начала, людської сутності. Так, статевий потяг не є простим уподібненням тваринному з характерним для нього диктатом статевого інстинкту. И хоч останній не може зрівнюватися зі свідомими діями людини, йому все ж притаманна своя «мудрість». Людина ж у втраті свого людського начала може впасти й значно нижче від «природної мудрості». Тому вже у давнину було прийнято розрізняти типи кохання, його психологічно-емоційні стани. Наприклад, давні греки чітко розрізняли пристрасне кохання («ерос») і ніжну, жертовну любов («агапе»).
«Ерос» — це стихійна й палка жага володіння улюбленою істотою, що не лишає місця для жалості чи милостивості. «Агапе» — це потреба в самовіддачі, милостива любов до «ближнього», жадання люблячого розчинитися в коханому. Поряд із цими типами любові виокремлюється ще «філія» — любов-дружба, любов-приязнь індивіда до індивіда, зумовлена соціальними зв'язками й особистим вибором, і «сторге» — любов-прихильність, особливо сімейна.
Із точки зору психологічних фаз любов характеризують як закоханість (або сексуальний тип), любов-при-страсть (або еротичний тип) і любов-прихильність (або духовний тип). Цікава класифікація типів любові та різних її рівнів запропонована К. С Льюїсом, котрий розрізняє любов-потребу, прихильність; любов-оцінку, закоханість; любов-дар, милосердя '.
У спеціальній психологічній літературі наводяться й ще детальніші класифікації любові. В нашому випадку типологія любові — не самоціль. Та водночас звернення до результатів такого аналізу дає можливість простежити сутнісно закономірне в цьому явищі через з'ясування об'єднуючого, схожого в цих класифікаціях.
Таким є осягнення того, що найвищою, найзначущі-шою для людини формою любові виступає цілісна під егідою духовності спрямованість суті однієї людини до іншої. «Це сміливе занурення в переживання єдності» (Е. Фромм) в усій багатоманітності сторін, але передусім у духовній.
І тому це насамперед здатність любити, що виступає як ставлення людини до світу взагалі, людини взагалі. «...Якщо я справді люблю якусь людину, я люблю всіх людей, я люблю світ, я люблю життя. Якщо я можу сказати комусь «я люблю тебе», я мушу бути здатним сказати «я люблю в тобі все», «я люблю завдяки тобі увесь світ, я люблю в тобі самого себе» '.
Таким чином, любов постає як глибоко моральне ставлення, що підноситься до субстанційних основ людського буття. Крім того, любов є діяльна, активна заінтересованість у житті та розвитку коханого, високе почуття відповідальності та обов'язку. Це буття як самовіддача, як утвердження іншого. «Любов до когось це не просто сильне почуття — це рішимість, це розумний вибір, це обіцянка»2. І, нарешті, не можна зазнати справжньої любові, якщо головною цінністю стала вона сама, а не той, кого любиш. Насолоджуватися справжнім коханням, прагнучи тільки любовних утіх, неможливо. «Природна любов, ставши богом, не залишається любов'ю» (К- С. Льюїс).
Проілюструвати сказане можна, звернувшися до еволюції культури «пристрасті» в її культурно-історичному втіленні. Зведена свого часу на п'єдестал романтизму (XVII—XIX ст.) як ідеал, що дарує захист від ницості й жорстокості довколишнього світу, в своїй абсолютизації пристрасть призвела в підсумку до девальвації кохання (стихія «сексуальної революції» в XX ст.).
Ця закономірність проявляється не тільки у сфері інтимних міжособистісних стосунків. Такий же підсумок і для любові як спрямованості на ідею, людську сутність, Батьківщину, Бога. І тут любов як самоціль плодить і множить зло. Наприклад, у своїй крайній, безумній формі патріотизм стає расизмом натовпу, служіння ідеї чревате фанатизмом і т. п.
Таким чином, істинна любов завжди моральна як активне проникнення в іншому, як виходження за себе самого сьогоднішнього, обмеженого, до нових висот людського виміру, де «в акті віддавання себе, в акті проникнення вглиб іншої людини, я знаходжу себе, я відкриваю себе, я відкриваю нас обох, я відкриваю людину»3.Любов — одна з найвищих моральних цінностей. Саме такою вона спроможна в людській життєдіяльності, постає як глибинне джерело і моральна основа шлюбних відносин і сім'ї.
Дружбу оспівували скальди, у котрих порушення її накликало прокляття. Звідси слова клятви: «Став би я татем дружби...» 3. Втрата дружби розглядалася як одне з найбільших нещасть, які можуть упасти на людину. Давньоєгипетський папірус, датований XXII—XXIII ст. до н. е., доносить до нас ремствування людини, котра втратила можливість спілкуватися з близькими:
Кому мені відкритися сьогодні? Брати безчесні, Друзі охололи...4
Що ж відрізняє дружбу від інших міжособистісних відносин і прихильностей? Передусім дружба є почуттям са-моцінним, вона — сама по собі благо. Якщо в ділових стосунках людина використовує іншого як засіб для досягнення певної мети, то друзі допомагають один одному, що й знайшло своє відображення у словах: «Не в службу, а в дружбу». Дружба — не послуга, за неї не дякують, зазначав Г. Р. Державін.
Дружба — індивідуально-вибіркова й грунтується на взаємній симпатії. Це відрізняє її від близькості, характерної для кревнородинних відносин, і від товариськості, де відносини формуються колективом, необхідністю виконувати спільну справу. «Серцями схожі ми: він — ніби другий я»,— писав О. С Пушкін.
Нарешті, дружба, як уже зазначалося, є ставленням глибоким і інтимним. Дружба, що має підґрунтям товариські стосунки, звичайно ж, передбачає взаємодопомогу, готовність до самопожертви. Разом із тим вона передбачає й внутрішню близькість, відвертість, довіру, любов. Довіра була визначена Ж. Лабрюйєром як перша передумова дружби. Підкреслював цю особливість дружби й В. Г. Бєлінський, котрий вважав, що там, де немає цілковитої відвертості, цілковитої довірливості, де приховується хоч малість яка-небудь, там немає й не може бути дружби.
Уявлення про дружбу й реальні міжособистісні відносини людей великою мірою залежать від історичної епохи, від того, які соціальні класи чи групи вони представляють, нарешті, від рівня моральної культури окремих індивідів.
Етимологічний аналіз понять «друг» і «дружба» в різних мовах простежує зв'язок їхнього змісту зі словами, що позначають спорідненість, товариськість (передусім, воїнську) і любов. Так, давньослов'янське слово «дроужьба» тлумачилося як близькість, товаришування, товариство, Слово «дружина» в російській та українській мовах — це військовий загін, а в українській також жінка, жона. У словенській і болгарській мовах слово «дружина» має на увазі сім'ю, людей, близьких за родинністю стосунків. Етимологія слова «дружба» вказує на те, що в глибокій давнині всі ці аспекти суспільних та особистих відносин практично не розрізнялися, «співіснуючи» у пов'язаних з ними емоційних формах.
Етичний аналіз, черпаючи з історії та соціології багатий матеріал, наголошує передусім на ціннісному аспекті дружби, її значенні для життя суспільства. Психологія допомагає досліджувати принципи — моральні орієнтири дружніх відносин. Звернення до історії культури дає змогу простежити становлення дружби як особливого соціального інституту, що має специфічну цінність для суспільства, котре виробляє й систему моральних норм, покликаних регулювати функціонування виниклого інституту.
Становлення дружби пов'язане з поступовою втратою абсолютної цінності для життя суспільства кревнородин-них відносин. Включення свояцтва в коло сімейно-родинних відносин сприяло, напевно, початкові виокремлення дружби в автономний соціальний інститут. Свояцтво як стосунки, що існують між одним із подружжя та родичами іншого, а також між родичами їх обох (Ю. І. Семенов), протиставлялося «природній» кревності.
З розпадом родоплемінних відносин новостворювані соціальні та економічні зв'язки людей чимраз частіше набувають особистісного характеру, звільняючися при цьому від впливу кревнородинної чи територіально-общинної належності. Ритуалізовані особисті стосунки (побратимство в тому числі) частково компенсували ослаблення родинних і територіальних уз у класовому суспільстві.
Сучасні студії дають можливість виокремити чотири загальні ознаки ритуалізованих особистих відносин:
по-перше, виростаючи з родинних відносин, вони (ритуалізовані особисті відносини) мають партикуляристський характер, тобто взаємні зобов'язання їхніх учасників завжди мають на увазі конкретного іншого й виключають заміну партнера іншою людиною;
по-друге, ритуалізовані відносини стають індивідуально-вибірковими, зв'язуючи людей особистими, індивідуальними узами. Маючи особистий характер, вони відрізняються від стосунків кревної спорідненості або стосунків, диктованих особливостями вікової групи, члени якої зв'язані обрядами ініціації;
по-третє, ритуалізовані відносини є добровільними, оскільки виникають за добровільною обопільною згодою партнерів;
нарешті, по-четверте, ці відносини залишаються цілком інституціоналізованими, оскільки через традицію здійснюються контроль за виконанням обов'язків і захист тих, хто вступає у дружні відносини як стосовно один одного, так і стосовно общини загалом.
Така ритуалізована дружба може розглядатися як один із механізмів соціальної інтеграції, який об'єктивно пом'якшує внутрішньогрупові та міжгрупові конфлікти, сприяє формуванню общини із включенням до неї представників «чужих» родів і племен.
Цікавий і другий аспект історії дружби — зміна уявлень про її функції. Прийнято розрізняти інструментальні (ділові) та емоційно-експресивні функції дружби. їх протиставлення виникло з розвитком класового суспільства. В умовах же докласового та ранньокласового суспільства інструментальні та експресивні цінності дружби існували в єдності. Спілкування побратимів, друзів включало в себе як обов'язковий елемент обмін дарунками, спільні бенкети. Сам дарунок виступав речовою формою людських відносин, опредмеченими почуттями однієї із сторін.
Доки дружні відносини тільки починали виокремлюватися з сукупності соціальних відносин (передусім із родинних), вони були жорстко регламентовані суспільством, тісно пов'язані з певними ритуалами. В подальшому регламентація послаблюється, міжособистісне спілкування індивідуалізується й психологізується, тому розуміння дружби як соціального інституту без урахування її психологічних і моральних аспектів було б після цих змін однобічним. Дружба перетворюється з договірних стосунків на емоційну прихильність.
Подібний шлях виокремлення дружби з соціальних відносин добре простежується на матеріалі античної культури. Давньогрецьке слово philia (дружба, приязність) мало широку гаму смислів і позначало й універсальну космічну силу (Емпедокл), і певний ступінь свояцтва, близькості людей (Гомер). Слово «друг», уживане на практиці, мало виразити найвищий ступінь прихильності до найближчих із оточення, прирівнюючи їх до родичів. Так, у грецькій міфології Кастор і Полідевк, близнюки, сини Зевса (Діо-скури) пошановувалися як утілення та покровителі дружби, їхнє життя та звершені подвиги підтверджували цінність взаємної підтримки, взаємодопомоги, зв'язку, спілки, готовності до самопожертви в ім'я друга.
Безсмертний Полідевк був узятий Зевсом на Олімп, але з любові до брата виділив йому частину свого безсмертя. Міф про Діоскурів був продовженням традиції стародавнього індоєвропейського пошанування божественних близнюків як помічників людини (особливо воїнів, вершників, моряків). Таким чином, у стародавніх греків, як і в інших народів, очевидний зв'язок формованих дружніх стосунків зі стосунками родинності.
Греція докласичного періоду знала вже й форму дружби, схожу з ритуалізованими особистими стосунками — вояцьким товариством. У такій формі дружба ще виступає як відношення суспільне, що виникає саме серед тих, хто виконує спільну справу. В «Іліаді» Одіссей, поранений у бою, «друзів прикликав» на допомогу, і Менелай, зачувши поклик, звертається до Аякса: «Друже, у натовп рвонімось, бо захистить Одіссея належить!» ' Друзями називаються вожді та правителі данаїв, пани та їхні слуги. Па-трокл для Ахіллеса — «друг найлюбіший для серця», тому, забувши кривди, завдані співвітчизниками, Ахіллес повертається на поле бою, щоб помститися за смерть Па-трокла. В класичний період відбувається дальше відокремлення дружніх зв'язків від стосунків рідства.
Як уже зазначалося, цьому сприяли розпад общинно-родових зв'язків і поява класів та держави. В деяких випадках мистецтво (трагедія) фіксує цілковитий розрив родинних і дружніх відносин: «Брат став ворогом і все-таки залишається близьким» (Евріпід). Описуючи укладення мирних договорів між державами, Геродот першим ужив поняття «політична дружба», яке поширилося на міжосо-бистісні відносини. Ставши раціональнішою, вибірковою, дружба означає тепер контакти однодумців, кола людей, об'єднаних спільними інтересами, прибічників однієї політичної партії. Таке розуміння дружби переходить у римську культуру. Так, у своїх «Листах» Пліній Молодший згадує «дружбу принцепсів», тобто тісне коло близьких імператорові людей, з якими він радився про різні справи — і державні, й приватні.
Ціцерон у діалозі «Про дружбу» також розглядає дружні стосунки як практиковані між громадянами, близькими за політичними поглядами. Однак у Ціцерона ми знаходимо й положення, що свідчить про перетворення дружніх стосунків із інституціалізованих на морально-психологічні. Ніби продовжуючи роздуми Платона про те, що друзі «набагато ближчі один одному, ніж мати і батько, і дружба між ними міцніша»2, Ціцерон зауважує: «...той, хто дивиться на істинного друга, дивиться немовби на свій власний відбиток» 3.
Нарешті, Арістотель, розробляючи першу етичну теорію дружби, виокремлює три її види: дружбу-благодіяння, в якій зичать блага іншому заради нього самого; дружбу, в якій друг люблений, бо приносить задоволення; дружбу, яка виникає на грунті взаємної вигоди. Саме перший тип, за Арістотелем, і є істинною дружбою. Дружба відрізняється від простої доброзичливості або симпатії, котрі виникають і в стосунках незнайомих людей. Відрізняється вона й від кохання, яке є пристрастю, «дружба ж — набута якість душі».
Перетворення дружби з договірних відносин на емоційну прихильність, зміна у зв'язку з цим сфери її мотивації привернули увагу до її ціннісного аспекту. Далі етична теорія виконувала завдання обгрунтування ідеалу дружби, враховуючи особливості дружніх обов'язків, зв'язок дружби та суспільного обов'язку.
Раннє середньовіччя Європи різко контрастує своїм розумінням ідеалу дружби на фоні високо індивідуалізованого ідеалу античності. Живлячись особливостями життя середньовічної людини як невід'ємної частки общини, ідеал пройнятий духом станової належності. Нарешті, християнська мораль іще несе в собі заряд боротьби проти язичницької культури. Все, що відвертає віруючого від Бога, навіть якщо це прихильність до якої-небудь людини, є гріховним. У своїй «Сповіді» (397—398) Августин Блаженний засуджує свої юнацькі дружні почуття до товариша в іграх та школі, з яким він був «однією душею в двох тілах».
Земна дружба виявляється й причиною того, що Августин дитиною брав участь у крадіжці фруктів. Пригадуючи цей випадок, Августин визнає, що сам він ніколи б цього не зробив, але був утягнутий групою друзів: «Сам я не вчинив би цієї крадіжки, бо те, що мені подобалося в ній, було не те, що я крав, а те, що я крав. Отже, для мене самого це було зробити неможливо, і я цього не зробив би.
О, дружба надто ворожа, несповідима спокуса духу! Від гри і жарту народжується невситиме жадання шкодити, апетит чинити погане іншим...» ' Істинна дружба покидає, таким чином, земну обитель і стає можливою тільки на небі, переростає в ідеальні стосунки.
В середні віки складається своєрідний канон дружби, провідною характеристикою якого (як і особистих стосунків на практиці) буває становість. Васальна вірність і заступництво сеньйора як головні особливості укладу життя феодалів визначили зміст «воїнської (рицарської) дружби». За високими взірцями рицарської дружби на сторінках «рицарських романів» середньовіччя вгадуюються ідеалізовані відносини васальної залежності.
Життєвий побут селянської общини зводив дружні зв'язки до стосунків родичів і близьких сусідів. У великих українських та російських селах жили звичайно «кутками» та «кінцями», «водилися» зі своїми, спірні питання часто вирішувалися саме за участі сусідів. Психологічна інтимність знову була реабілітована в Нові часи. Якщо життя середньовічної людини постійно було на виду у оточення, сусідів по общині, представників одного з нею стану, то й «виливати душу» нікому, окрім Бога, не випадало. В Новий же час побут поступово роз'єднує людей, відбувається звільнення від впливу релігії, що не могло не викликати посилення потреби людей у спілкуванні, повернення до розуміння дружби як природного людського почуття.
Гуманісти епохи Відродження сприяли формуванню нового розуміння дружби. Згідно з таким розумінням дружба передусім є інтелектуальним спілкуванням, для якого відправним пунктом буде спільність духовних інтересів. Так потрактовували дружбу представники одного з провідних напрямів італійського гуманізму початку XV ст.— громадянського гуманізму (Колюччо Салютаті, Леонардо Бруні, Маттео Пальмієрі та ін.'). Визнаючи високу цінність культури, цивілізації, підкреслюючи безмежність творчих здатностей людини, гуманісти підривали тим самим ідею аскетичного презирства до земного світу. Тому взаємна симпатія людей (у якнайширшому спектрі — від родинних почуттів до любові до всього людства) виокремлюється ними серед моральних устоїв, покликаних підтримувати соціальний мир і гармонію. Довершена дружба добровільна, незалежна й неділима (Монтень).
В епоху Просвітництва дружба починає осмислюватися з точки зору її моральної цінності. П вважають однією ? найзагальніших передумов моралі. У А. Шефтсбері друж» ба з окремою людиною тісно пов'язана з наявністю розвинутого почуття обов'язку щодо суспільства. Така гуманістична позиція включає уявлення про дружбу як про вершину «істинно людських» стосунків. Одним із наслідків такого культу дружби було формування романтичної дружби, що виступала своєрідною реакцією на невдалі спроби реалізувати на практиці раціоналістичний ідеал дружби Просвітництва.
Романтична дружба вирізнялася глибиною інтимності, експресивності взаємин, пов'язувалася з юністю людини — віком «істинної дружби». На думку романтиків, дружба є живе почуття, котре може щиро й чисто переживати тільки юнак. Нове розуміння дружби коренилося в мінливих реальних стосунках. Криза патріархальної сім'ї, супроводжувана складним процесом формування сім'ї буржуазної, звузила рамки віку «істинної дружби», набула в літературі форми конфлікту батьків і дітей, такої популярної в XIX ст.
Сама система педагогічного виховання кінця XVIII — початку XIX ст., що вважала небезпечним товариство ровесників для підлітка й позбавляла його таким чином особливої емоційної атмосфери дійства, зорієнтовувала свідомість вихованця «до омріяного друга» (О. І. Герцен). Студентське середовище, основний склад якого формувався з привілейованих верств суспільства, починає практикувати новий тип дружнього спілкування. Дружні гуртки об'єднувалися спільними інтересами у вивченні філософії, літератури, музики, театру. Суттєву роль відігравала при цьому й особиста прихильність.
Романтичний канон дружби піддавався критиці уже в середині XIX ст. Ототожнюючи «істинну дружбу» з юністю, теоретики романтизму вказували тим самим на її віковий, минущий характер. Гіпертрофування чуттєвості й романтичної дружби спричинювало дистанціювання від реальних стосунків людей. Критикуючи романтичний ідеал дружби, Гегель слушно підкреслював, що насправді «дружба грунтується на схожості характерів та інтересів у спільній, сумісній справі, а не на задоволенні, котре дістаєш від особистості іншого»'. Гегель помітив головну слабкість романтичної дружби — взаємна симпатія, духовна близькість у ній мало пов'язані зі схожістю «характерів та інтересів», що проявляються у спільній справі, тобто в особистісно й соціально значущій діяльності.
На фоні дружби, що грунтується на сукупній діяльності й має на меті благо інших людей, романтична дружба виявляє риси елітарності з властивим їй прагненням піднестися над рівнем буденності, вирватися з умовностей організованих форм «справ» земних, з її претензією на вищий смисл своїх переживань.
Наслідком процесів урбанізації, прискорення темпів соціальних новацій стало формування уявлень про ослаблення дружніх стосунків у сучасному суспільстві. «Найчастіше ми вступаємо з людьми, що нас оточують,— пише А. Тоффлер,— у поверхові, ділові відносини. Свідомо чи ні, ми будуємо наші відносини з більшістю людей на функціональній основі» '.
Велика вразливість дружби змушує людину ретельніше, вимогливіше вибирати своє друге «я» — того, кому можна довірити свої інтимні переживання, потаємне свого внутрішнього світу. Посилення вибірковості дружби вказує на те, що людина стає дедалі залежнішою від задоволення потреби в емоційному співпереживанні, створенні атмосфери психологічної інтимності, близькості моральних ідеалів.
Ідеалові дружби не може серйозно загрожувати атомарний характер сучасного міського життя. Акцентування уваги на наслідках урбанізації суспільства відтісняє на другий план особисту відповідальність особистості у підтриманні дружніх стосунків. «Некомунікативність» сучасної людини є результатом бідності її діяльності, її емоційного світу. Тому так легко дає вона відтягти себе від спілкування з друзями до «спілкування» з «голубим екраном», яке будується за готовими кліше й не потребує постійної особистої відповідальності для свого підтримання. Таким чином, основна перепона на шляху сучасної дружби здоланна й вимагає не усунення якихось зовнішніх сил, негативного впливу певних чинників, а формування внутрішньої культури особистості.
В різних вікових групах взаємини дружби мають особливі риси, вивчення яких важливе для складання ефективних виховних програм. Мабуть, про початки дружби в цьому розумінні можна говорити вже з появою вибірковості в дитячому спілкуванні. Психолог Л. В. Артемова дійшла висновку, що у чотирирічних дітей уже існує поділ однолітків на вузьке й ширше коло спілкування.
Дитяча дружба безпосередня й не рефлективна. Вона пов'язана передусім з груповою діяльністю (ігровою). Тому у менших дошкільнят (3—5 років) моральні якості при оцінці однолітків посідають друге місце після якостей, що сприяють успіхові ігрової діяльності. Як правило, сама оцінка якостей ровесників дається в цьому віці за ставленням до себе. З віком у дитини розвивається здатність оцінювати моральні якості товаришів за ставленням до інших, колективу з цілому. В дошкільному віці закладаються основи дружніх стосунків, розвивається здатність зрозуміти іншого, здатність співпереживання, складаються уявлення про вірність, чесність, здійснюються перші альтруїстичні вчинки.
У шкільному віці спостерігаються дальші ускладнень розглядуваних проблем, посилюється індивідуалізації спілкування. В підлітковому та юнацькому віці найактивніше розвивається самосвідомість. Триває «переробка» усталених стереотипів поведінки, спостерігається підвищений інтерес до «вічних питань». При цьому виникає потреба в інтимній дружбі, в другові, якому можна було б довірити пов'язані з цим переживання, який поділив би оцінку всього, що діється в складному світі молодої людини. На цьому ступені дружніх стосунків головними цінностями стають розуміння й саморозкриття. Коло друзів звужується, число ж приятелів шириться. Це явище, що спостерігається після шостого класу, свідчить про дальшу індивідуалізацію дружби, посилення вибірковості.
З образом Миколоньки Іртеньєва пов'язана одна з найулюбленіших і заповітних думок Толстого — думка прове-, личезні можливості людини, народженої для поступу, морального та духовного зростання. Головне достоїнство толстовського героя розкривається в його здатності долати звичні рамки буття й не застигати при цьому, в здатності постійно змінюватися й оновлюватися. «Люди мов ріки»,— так звучить славнозвісний афоризм із роману «Воскресіння». Працюючи над своїм останнім романом, Толстой записав у щоденнику: «Одна з найбільших помилок при судженнях про людину в тому, що ми називаємо, визначаємо людину розумною, дурною, доброю, злою, дужою, слабкою, а людина є все: всі можливості, є текучою речовиною» '. Ця здатність «текти» дає Іртеньєву моральне опертя для протистояння тій другій, ворожій, відсталій частині світу.
Юнацькій дружбі притаманні й утрати дружби романтичної, наприклад егоцентризм. Нарешті, Микола Іртень-єв помічає, що й безмежна відвертість на певному рівні стосунків дружби починає обтяжувати: інтимні «зізнання не тільки не стягували більше зв'язок, що єднав нас, але й засушували саме почуття і роз'єднували нас...» 2.
Юнацька дружба пов'язана з першим досвідом самостійного вибору прихильності, тому вона так дуже емоційно забарвлена. Ця дружба готує грунт для формування високого почуття любові.
Для життя дорослих характерна втрата винятковості дружніх відносин, що пов'язане з ускладненням, диференціацією, поглибленням почуттів дорослої людини, розширення сфери значущих стосунків за рахунок включення в неї сімейних, суспільних, виробничих відносин. Дружба дорослих передбачає й точніші сприйняття та «прочитання» чужих переживань, чому сприяє глибший контроль почуттів та емоцій розумом. «Заземлений», предметніший характер такої дружби особливо сильно впливає на зміст і структуру спілкування у дорослих.
Найвище оцінюються душевні якості друзів: щирість, чесність, чуйність, простота, вірність («Вірність друга потрібна і в щасті, в біді ж вона абсолютно необхідна»,— зауважив Сенека). Особливо слід наголосити на такій якості, як терпимість до таких рис характеру у друга, що відрізняються від твоїх. Ця якість указує на рівень культури дружніх стосунків. Можна сказати, що молоді люди прагнуть будувати стосунки дружби з тими, хто поділяє їхні погляди та інтереси. Для дорослих у цьому разі достатньо співзвучності інтересів, адже чим складніша людина, чим багатогранніший її внутрішній світ, тим складніше (а то й зовсім неможливо) знайти його цілковиту подобу. Тому в зрілому віці у людини водночас може бути друг дитинства (і тут співзвучні спогади дитинства та юності), друг-колега (співзвучні інтереси спільної справи), друг по улюбленому заняттю (співзвучні інтелектуальні інтереси чи естетичні переживання) і т. д. Чудово висловив відмінність «дорослої» дружби від юнацької А. А. Ух-томський: лише коли людина «поставить центр тяжіння на обличчі іншого, вона одержує вперше Співбесідника. Двійник помирає, щоб дати місце Співбесідникові» '. Подібний характер стосунків сповна розкриває моральний сенс дружби, тих світоглядних цінностей, що зміцнюють її. Дружнє спілкування, наявність друзів справедливо вважаються найважливішими передумовами формування почуття вдоволеності життям, упевненості в осмисленості життя.
ЛЮБОВ
Найунікальнішою в ряду розглянутих форм спілкування, яка дає найбільше міжособистісне єднання, є любов. Упродовж багатовікового існування людської культури вона вважалася однією з основних моральних цінностей. Любов фокусує етичний вимір людського існування й може, на думку В. Г. Бєлінського, «слугувати пробним каменем моральності».
Істинний розгляд любові можливий лише у світлі найвищого сенсу людського спілкування. Тільки в такому масштабі може бути поясненою та обгрунтованою всепро-никна сила любові, котру вже з давнину ототожнювали із загальною космічною силою, що діє скрізь і всюди. Людське існування потребує одухотвореності любов'ю, бо без неї людина може не відбутися. Справжня творчість існує тільки там, де є любов. Давно підмічено, що й пізнає людина настільки, наскільки любить. «Немає істини, де немає любові».
За всієї очевидної важливості та цінності любові для людини в її існуванні важливіше, чи осягнула вона істинну сутність цього почуття? Сказане ще в давнину про любов, що «таїна ця велика є», актуалізується щоразу в кожній новій спробі раціонального осягнення такого інтимного і всеохоплюючого явища культури. Проте людина вперто продовжує спроби розкриття цієї великої таємниці, бо «любов є сила життя» (Л. М. Толстой).
Відкидаючи всі більш чи менш туманні міркування про любов і розглядаючи її в світлі сенсу людського існування, можна стверджувати, що любов — це інтимне, глибоке почуття, котре характеризується високою емоційнодуховною напруженістю, це галузь реалізації цінності «переживання» іншого в усій його своєрідності й неповторності, це піднесення предмета «до сутності й, таким чином, предмет лише як сутність стає об'єктом любові» '.
У- своєму устремлінні любов може бути спрямована на людську сутність, ідею, іншу людину і т. д. Однак її сутність найповніше проявляється у стосунках між людьми, відкритті та визнанні максимальної цінності іншої конкретної людини. Любов — одна з форм подолання відчуження людини від людини і завдяки цьому вона визнається вершиною морального ставлення до особистості. Як така вона, наприклад, є суттєвим елементом дружби як форми морального спілкування.
Однак у сутності любові є щось зовсім унікальне, що виводить її з ряду вище розглянутих форм міжлюдського спілкування і що з максимальною яскравістю, і з усією мірою притаманної їй загадковості й неповторності розкривається в індивідуальному статевому коханні. Саме тут з усією невідворотністю постає вільне й остільки «неперед-бачуване» вираження глибини особистості. Тут осягається сутність іншої статі, а коханий в усій його особистісній незамінності та своєрідності дарує люблячому ту завершеність цілого, котра долає окремість і самотність людського існування. «Любов—це... сила, котра руйнує стіни, що відділяють людину від її ближніх; котра єднає її з іншими» 2.
Водночас це й відкриття нового бачення людиною світу, чарівне перетворення людського ставлення до світу. «Врата у світ цінностей немовби розчиняються... Для того, хто кохає, кохання накладає чари на увесь світ, огортаючи світ додатковими цінностями»,— підкреслював В. Франкл3. Той, хто кохав по-справжньому якусь одну людину, говорив Е. Фромм, любить увесь світ. І в цьому процесі здійснюється творчий перегляд усієї системи цінностей, зміна способу її існування. Часто це прорив крізь конкретно-історичну обмеженість панівної моральної свідомості до загальнолюдських моральних ідеалів як шлях присвоєння людиною своєї людської сутності всебічним способом.
Заслуга любові не тільки в творчому перегляді світовідчуття, посиленні морально-ціннісного виміру своєї життєдіяльності. Значною мірою істинна її заслуга в творенні людини.
Є в народній мудрості твердження, що любов зла. Однак тут більшою мірою підкреслюється «непередбачу-ваність» кохання: його не можна примусово ні викликати, ні здолати. «Кохання — емоційно перетворююче ставлення, в якому інший сприймається сповна, незалежно від його якостей та їх оцінки, приймається як даність, в усьому багатстві й незводимості до власних уявлень та ідеалів» '. Більш того, трапляється й так, що і достоїнства коханої людини гіпертрофуються силою почуття люблячого. І в цьому часом витоки багатьох розчарувань. Та все ж поряд із цим «обманом зору» в коханні є така прозорливість, яка недоступна іншому почуттю. Очі кохання бачать у людині такі її глибини, про які іноді не знає й вона сама.
Любов висвічує в коханому його можливості. В існуючому образі коханої людини їй удається розгледіти її потенційний образ. Цю загадку любові, її унікальну здатність у людському творенні влучно підмітив М. М. При-швін: «...та людина, яку ти любиш у мені, звичайно, краща за мене: я не такий. Але ти люби і я постараюся бути кращим за себе».
Розкриваючи духовну сутність коханої людини, її неповторність, зачаєні в ній потенційні цінності, люблячий стикається з особистістю іншої людини як із цілим унікальним світом, що в свою чергу розширює його власний світ. Вказані процеси поглиблюють особистість, роблять її душевно тонкою, «видющою», творчою. «Благодіяння любові не тільки в тому, що вона навіює нам віру в іншу людину, а й у тому, що ми знаходимо віру в себе» (Р. Рол-лан).
Унікальний творчий потенціал любові виявляє в кінцевому підсумку прагнення людини до цілісності, осягнення світу в усьому його багатстві. Однак реалізація, відстоювання цієї творчої могуті любові, а отже істинного її здійснення, вимагає в свою чергу тієї висоти морального ставлення, морального способу існування людини, котра зобов'язує її інтелектуально-емоційно-вольову систему до гранично високого напруження. Любов — величезна сила, вона може бути творчою, але може бути й руйнівною, призводити до морального падіння. Все залежить від моральної спроможності людини, міри її особистісного розвитку.
Важливість і складність любові багато в чому визначається тим, що в ній, як у фокусі, перетинаються протилежності біологічного й духовного, особистісного й соціального, інтимного й загальнозначущого. В любові як у жодній іншій галузі необхідно відрізняти вище від нижчого, прекрасне від потворного, справжнє людське почуття від його викривлених, спотворених форм, бо втрати тут — це втрати людського начала, людської сутності. Так, статевий потяг не є простим уподібненням тваринному з характерним для нього диктатом статевого інстинкту. И хоч останній не може зрівнюватися зі свідомими діями людини, йому все ж притаманна своя «мудрість». Людина ж у втраті свого людського начала може впасти й значно нижче від «природної мудрості». Тому вже у давнину було прийнято розрізняти типи кохання, його психологічно-емоційні стани. Наприклад, давні греки чітко розрізняли пристрасне кохання («ерос») і ніжну, жертовну любов («агапе»).
«Ерос» — це стихійна й палка жага володіння улюбленою істотою, що не лишає місця для жалості чи милостивості. «Агапе» — це потреба в самовіддачі, милостива любов до «ближнього», жадання люблячого розчинитися в коханому. Поряд із цими типами любові виокремлюється ще «філія» — любов-дружба, любов-приязнь індивіда до індивіда, зумовлена соціальними зв'язками й особистим вибором, і «сторге» — любов-прихильність, особливо сімейна.
Із точки зору психологічних фаз любов характеризують як закоханість (або сексуальний тип), любов-при-страсть (або еротичний тип) і любов-прихильність (або духовний тип). Цікава класифікація типів любові та різних її рівнів запропонована К. С Льюїсом, котрий розрізняє любов-потребу, прихильність; любов-оцінку, закоханість; любов-дар, милосердя '.
У спеціальній психологічній літературі наводяться й ще детальніші класифікації любові. В нашому випадку типологія любові — не самоціль. Та водночас звернення до результатів такого аналізу дає можливість простежити сутнісно закономірне в цьому явищі через з'ясування об'єднуючого, схожого в цих класифікаціях.
Таким є осягнення того, що найвищою, найзначущі-шою для людини формою любові виступає цілісна під егідою духовності спрямованість суті однієї людини до іншої. «Це сміливе занурення в переживання єдності» (Е. Фромм) в усій багатоманітності сторін, але передусім у духовній.
І тому це насамперед здатність любити, що виступає як ставлення людини до світу взагалі, людини взагалі. «...Якщо я справді люблю якусь людину, я люблю всіх людей, я люблю світ, я люблю життя. Якщо я можу сказати комусь «я люблю тебе», я мушу бути здатним сказати «я люблю в тобі все», «я люблю завдяки тобі увесь світ, я люблю в тобі самого себе» '.
Таким чином, любов постає як глибоко моральне ставлення, що підноситься до субстанційних основ людського буття. Крім того, любов є діяльна, активна заінтересованість у житті та розвитку коханого, високе почуття відповідальності та обов'язку. Це буття як самовіддача, як утвердження іншого. «Любов до когось це не просто сильне почуття — це рішимість, це розумний вибір, це обіцянка»2. І, нарешті, не можна зазнати справжньої любові, якщо головною цінністю стала вона сама, а не той, кого любиш. Насолоджуватися справжнім коханням, прагнучи тільки любовних утіх, неможливо. «Природна любов, ставши богом, не залишається любов'ю» (К- С. Льюїс).
Проілюструвати сказане можна, звернувшися до еволюції культури «пристрасті» в її культурно-історичному втіленні. Зведена свого часу на п'єдестал романтизму (XVII—XIX ст.) як ідеал, що дарує захист від ницості й жорстокості довколишнього світу, в своїй абсолютизації пристрасть призвела в підсумку до девальвації кохання (стихія «сексуальної революції» в XX ст.).
Ця закономірність проявляється не тільки у сфері інтимних міжособистісних стосунків. Такий же підсумок і для любові як спрямованості на ідею, людську сутність, Батьківщину, Бога. І тут любов як самоціль плодить і множить зло. Наприклад, у своїй крайній, безумній формі патріотизм стає расизмом натовпу, служіння ідеї чревате фанатизмом і т. п.
Таким чином, істинна любов завжди моральна як активне проникнення в іншому, як виходження за себе самого сьогоднішнього, обмеженого, до нових висот людського виміру, де «в акті віддавання себе, в акті проникнення вглиб іншої людини, я знаходжу себе, я відкриваю себе, я відкриваю нас обох, я відкриваю людину»3.Любов — одна з найвищих моральних цінностей. Саме такою вона спроможна в людській життєдіяльності, постає як глибинне джерело і моральна основа шлюбних відносин і сім'ї.
