Кримінальне право України: Загальна частина

1. Соціологічна школа виникла на початку 80-х років XIX ст. На цей час ідеї антропологів себе цілком дискредитували, злочинність зростала, особливо рецидивна, ширилася і юнацька злочинність. Розробки Кегле в сфері моральної статистики ставили нові проблеми перед наукою кримінального права. Теза Кетле про те, що «суспільство має тих злочинців, яких воно заслуговує», прямо пов'язує злочинність з соціальними та іншими факторами. Необхідно було сформулювати нову наукову концепцію кримінального права, що більшою мірою відповідала б потребам дійсності і була підставою для реформ законодавства. На цей час отримав значне поширення позитивізм — філософська течія, що виходить не з метафізичних умо-споглядань, а закладає в основу позитивні факти, що повинні визнаватися за допомогою їх опису, реєстрації. Саме позитивізм Конта і Спенсера, як метод аналізу окремих соціальних факторів, є філософською підставою соціологічної школи. Соціологи, як і антропологи, оголосили науку кримінального права, що існувала до них, такою, що не відповідає потребам суспільства, застаріла, і саме тому назвали її «класичною школою». Проте незабаром соціологічна школа пережила певну трансформацію. У 1889 р. соціологи організували Міжнародну спілку криміналістів, яка проіснувала до 404 Школи (основні напрямки) науки кримінального права першої світової війни і провела до 1915 р. 12 своїх з'їздів. Причому для участі в цих з'їздах запрошувалися криміналісти з багатьох країн, у тому числі і класики, неокласики, нормативісти. Поступово позиції класичної і соціологічної шкіл почали зближуватися. Зрештою соціологи, не відкидаючи своїх позицій, погодилися сприйняти концепції класиків щодо вини, осудності, покарання, залишивши поняття «небезпечного стану», заходів безпеки та інші свої погляди. Багато класиків визнали необхідним застосування цих положень щодо звичних злочинців і рецидивістів. З'явилася група криміналістів, які вперше інтегрували ці концепції, отримавши навіть найменування «третьої школи кримінального права». З того часу така інтеграція ще більше посилилася, і зараз серед спеціалістів, звичайно, не без винятків, ми в основному бачимо прихильників інтегративних ідей у сфері кримінального права. 2. Найбільш значними представниками соціологічної школи були: Ліст (1851-1919) — Німеччина, Принс (1845-1919), Бонгер (1876-1946) — Бельгія, Ван-Гамель (1842-1917) — Голландія, Тард (1843-1904) —Франція, Фойницький (1844-1910)— Росія, Чубинський (1870-1944), який працював багато років в Україні. Звичайно, погляди кожного з соціологів мають свої особливості, але для всіх характерним є розгляд таких проблем: вчення про причини злочинності, вчення про небезпечний стан і вчення про покарання і заходи безпеки. 3. Вчення про причини злочинності. Злочин не є результатом свободної волі, як про те писали класики. Злочин — це результат складної взаємодії різноманітних факторів, з однієї сторони — індивідуальних (у тому числі і біологічних), а з іншого боку — фізичних і соціальних. Фізичні фактори (іноді їх називають телуричними — від лат. tellus — земля) — це географічне середовище, клімат, пори року, кількість опадів, час доби тощо. Індивідуальні фактори — стать, вік, походження і виховання, освіта, родиний стан, хвороби, фізичні і психічні властивості. Соціальні фактори — безробіття, рівень цін на продукти харчування, рівень споживання алкоголю, заробітна плата, життєвий рівень, проституція, люмпенізація населення й ін. Соціологи пропонують ряд рекомендацій для усунення факторів злочинності, особливо соціальних: зниження безробіття шляхом створення нових робочих місць, регулювання цін, будівництво жи- 405 Розділ XXIV тла, допомога еміграції, допомога безпритульним дітям тощо. Соціологи вважали, слідом за антропологами і класиками, злочинність вічним явищем. «Сама думка, — як писав Ліст, — про можливість знищити злочинність належить до утопії». Зазначимо, що ідеї соціологів про фактори злочинності і про те, що її не можна знищити, нещадно критикувалися в радянській науці кримінального права і офіційній політиці. Так, наприклад, у програмі КПРС, прийнятій на XXII з'їзді, прямо ставилося завдання ліквідації злочинності в найближчі роки. Зараз, коли ці ідеї сприймаються як ще один міф радянської дійсності, погляди соціологів у цій частині повинні, звичайно, оцінюватися інакше. Таким чином, соціологи правильно визнавали злочинність явищем соціальним, яке породжується різними процесами, що відбуваються в суспільстві. 4. Вчення про небезпечний стан — це реакційна частина по глядів соціологів. Відкидаючи крайнощі антропологів про природже ного злочинця, вони підтверджували, що є люди, спосіб життя яких або особливості особи становлять загрозу для суспільства. До цих категорій людей належать не лише ті, хто вчиняє злочин, але й ті, хто не вчинив конкретно нічого злочинного, але внаслідок певних обставин мають визнаватися такими, що перебувають в небезпечно му стані. Це, на думку соціологів, учасники антигромадських орга нізацій, жебраки, бродяги, проститутки, сутенери, безробітні, алко голіки, дегенерати, душевно хворі тощо. Підставою для репресії, як про те твердили класики, є не діяння, а діяч, не склад злочину, а небезпечний стан. Невловимість ознак небезпечного стану відкриває широкі можливості для необгрунтованих репресій і свавілля. Тому відмова від понять осудності, вини, покарання та інших інститутів класичного кримінального права є характерною для соціологів. Наведемо лише дві цитати. Так, При-но писав без зайвої скромності: «Я показав, що перетворення в кримінальному праві змушують нас визнати небезпечний стан навіть там, де немає ще злочинця, і право втручання держави навіть туди, де немає ні злочину, ні злочинця». Йому ніби вторить Ван-Гамель: «Три поняття страшенно заважають нам, а саме: «осудність», «покарання», «злочин»; коли ми від них звільнимося, нарешті, усе тоді піде на краще». 5. Вчення про покарання і заходи безпеки. Соціологи розро били класифікацію злочинців і залежно від цього рекомендували 406 Школи (основні напрямки) науки кримінального права різні види репресії. До так званих «випадкових» злочинців слід застосовувати, виходячи з принципу моральної вини, «відплатне покарання», відносно звичних злочинців (невиправних) Ліст рекомендував їх елімінацію (тобто знищення) — смертну кару або довічне ув'язнення. До хронічних, звичних злочинців слід застосовувати також заходи безпеки, превентивне ув'язнення, поміщення до спеціальних закладів, відправлення у заслання, поліцейський нагляд тощо. Представники соціологічної школи пропонували систему неви-значених вироків, передаючи питання про строк покарання тюремній адміністрації. Водночас вони пропонували ввести до законодавства умовне засудження і умовно-дострокове звільнення від покарання, заміну короткострокового позбавлення волі штрафом, створення спеціальних судів і особливих місць позбавлення волі для неповнолітніх злочинців. 6. Ідеї соціологів зробили істотний вплив на законодавство. Так, у Франції у 1885 р. був виданий закон щодо непоправних рецидивістів, заходи безпеки вперше були передбачені КК Норвегії 1902 p., в Англії (1908 р.) був прийнятий закон щодо попередження злочинності. Взагалі майже всі кримінальні кодекси XX ст. відтворюють дуалістичну систему заходів репресії — покарання і заходів безпеки (у попередньому розділі підручника говорилося про ідею «подвійного шляху» у чинному КК Німеччини), причому не тільки в Європі, але, наприклад, і в країнах Латинської Америки. 7. Ідеї соціологів отримали новий імпульс після Другої світової війни, коли виникла школа нового соціального захисту, що об'єднує юристів, медиків і соціологів більше як 70 держав. Своїм вчителем вона називає бельгійського соціолога Адольфа Принса. Фундатором концепції нового соціального захисту вважається французький юрист М. Ансель (1902-1990), що був представником демократичного напрямку цієї течії. Школа нового соціального захисту відстоює збереження основних концепцій класиків, закріплених у КК цивілізованих країн (принцип відповідальності за вину, застосування покарання відповідно до тяжкості злочину), вимагаючи лише вилучення з наукового вжитку різноманітного роду фікцій, пов'язаних з «пануванням юридичного апріоризму» класичної школи (наприклад, вчення про негідний замах). У той же час головним завданням кримінального права новий соціальний захист вважає «ресоціалізацію» особи, з тим щоб повернути злочинця до «великої родини людей». Ансель та його прихильники виступають за збереження суду і кри- 407 Розділ XXIV мінального судочинства, але пропонують ввести спеціальне «досьє злочинця», у якому б фіксувалася «біографія» засудженого. Вони вважають за необхідне введення посади спеціального «судді з покарання», який би контролював поведінку засудженого. У той же час новий соціальний захист пропонує застосування заходів безпеки, у тому числі і до деяких «передделіктних станів» — до бродяг, жебраків'. Слід зазначити, що ідеї нового соціального захисту одержали закріплення у новому КК Франції 1992 р. Див.: Ансель М. Новий соціальний захист. - М., 1970. 408 Основна література з окремих тем курсу Загальної частини кримінального права, видана в Україні Ця література видана до прийняття КК 2001 року, проте більшість наукових концепцій, що розвиваються авторами, зберігає своє значення і тепер. Отже, ознайомлення з цими літературними джерелами з урахуванням норм, що містяться в новому КК України, може бути корисним при вивченні курсу кримінального права1. Грищук В. К. Кодифікація кримінального законодавства України. Львів, 1992. Кривоченко Л.Н. Классификация преступлений. X., 1983. Чубарев В.Л. Тяжесть преступного деяния. К., 1992. Брайнін Я.М. Основні питання загального складу злочину. К., 1964. Жеребкин В.Е. Логический анализ понятий права. К., 1976. Гл. III. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. К., 1999. Бурчак Ф. Г. Квалификация преступлений. К., 1983. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. К., 1995. Таций В.Я. Обьект и предмет преступления. X., 1988. ЯрмьішН. Н. Действие как признак обьективной стороньї преступления. X., 1998. Панов Н. И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. Х„ 1982. Трахтеров B.C. Вменяемость и невменяемость в уголовном праве. X., 1992. Устименко В.В. Специальньїй субьект преступления. X., 1989. Зелинский А.Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведений. X, 1986. Тарарухин С.А. Установление мотива и квалификация преступления. К., 1977. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии. К., 1969. Бурчак Ф.Г. Соучастие. Социальньїе, криминологические и правовьіе проблеми. К., 1986. Бажанов М. И. Множественность преступлений по уголовному праву Украйни. X., 2000. Кривошеин П.К. Повторность в уголовном праве. К., 1990. Зелинский А.Ф. Рецидив преступлений. X., 1980. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. X., 1991. Баулин Ю.В. Право граждан на задержание преступника. X., 1986. Дячук С І. Виконання наказу чи розпорядження у кримінальному праві. К., 2001. Коллектив авторов. Уголовное наказание. Киев-Донецк, 1997. Фролова ЕГ. Понятие наказания, его цели и система. Донецк, 1991. Тютюгин В.И. Лишение права занимать определенньїе должности как вид наказания. X., 1982. Бажанов М.И. Назначение наказания по уголовному праву. К., 1980. Скибицький В.В. Умовне засудження за законодавством України. X., 1971. Ломако В.А. Применение уголовного осуждения. X., 1976. Скибицкий В.В. Освобождение от уголовной ответственности и отбьівания наказания. К., 1987. Голина В.В. Погашение и снятие судимости. X., 1979. Музика А. А. Примусові заходи медичного і виховного характеру. К., 1997. 'Література наведена в послідовності викладення окремих тем курсу.