Крип'якевич Всесвітня історія (1995)
Єгипетська культура
Розвиток релігії. Єгипетська релігія упродовж тисячоліть зазнавала різнорідних внутрішніх перемін. У найдавніші часи народні вірування мали дуже примітивний характер. Кожна оселя, кожна округа мала своїх богів. Шанували старі дерева, дивовижні скелі, граничні2 стовпи, ріку Ніл, а найбільше — звірів, що відзначалися силою, меткістю чи іншими прикметами. Так, божеською пошаною користувалися лев, вовк, шакал, кіт, корова, крокодил, скорпіон, сокіл, ібіс і багато інших. Пізніше божества прийняли людську подобу, але часто давали їм звірячі голови. Єгиптяни наївно уявляли собі світ і природу. Єгипетський хлібороб уважав небо за велику корову, яка передніми ногами спирається на захід, задніми — на схід, а на череві її містяться зорі. Сонце родиться щодня на сході, як мале теля. Інші порівнювали сонце із соколом, який щоденно пролітає [через! Усе небо. Про початок світу оповідали, що спочатку існувало саме тільки море, на морі з'явилося яйце, з яйця зросла квітка, а з неї вийшло сонце. Із сонця породилися інші боги.
Коли з різнорідних країн Єгипту утворилася одна держава, з-поміж різних богів на перше місце висунувся бог Горішнього Єгипту — Гор. Його знаком був сокіл. Про перемогу Гора оповідали довгу легенду. Батьками його були Осіріс та Ісіда. Бог пустелі Сет чарами обдурив Осіріса, вбив його й загорнув його земне царство. Але коли Гор підріс, [він] виступив проти Сета, у страшній боротьбі поконав його й добув собі батьківські володіння. Єгиптяни уважали Гора головним опікуном своєї країни й приписували йому об'єднання Долішнього Єгипту з Горішнім. Фараони звалися «слугами Гора», а з часом навіть ім'я бога ставало титулом фараона. Головна святиня Гора була у Гієранкополі. Щодва роки відбувалися тут особливо урочисті свята на честь бога.
Шанування Ра підупало в епоху наїзду кочових гіксосів. Коли Єгипетська держава знову відновилася, провідне місце зайняв бог А м о н. Він був спочатку місцевим богом у Фівах. Але коли фіванська династія опанувала весь Єгипет, культ Амона зайняв перше місце в цій країні. Як і Ра, його уважали божеством Сонця й уживали навіть спільну назву Амон-Ра. Фараони фіванської династії прилучають ім'я бога до свого: Аменемхет, Аменхотеп. Ь часом Амон став найпопулярнішим з усіх богів, і його іменем єгиптянин клявся в щоденній молитві: «Як мене Амон затримає при житті» і т. п.
Три головні божества, котрі по черзі панували над Єгиптом, — Гор, Ра й Амон — репрезентують три ступені розвитку єгипетської релігії. Гор має риси народного божества, котре вийшло з легенд, видуманих простолюдом. Це вказує на те, що він походить із часів, коли ще культура була в зародку. Р а був уже богом «писарів» —новопосталого стану інтелігенції, яка не вдовольнялася вже давніми народними міфами, а старалася давнім переказам дати новий зміст. Божества, що спочатку мали напівзвірячі прикмети, приймають постаті людей, і то людей вищого стану — царів, володарів, що орудують людською долею. Казкову балаканину довгих легенд писарі намагаються очистити від наївних поглядів, додають змістовні пояснення, уводять міфи в суцільну логічну форму. Ще інакше виглядає А м о н. Це вже твір фахових духівників-жерців. Вони підносять боже єство на ще вищий ступінь, зображують богів як істот, котрі стоять понад людьми, живуть окремим надлюдським життям. Давній антропоморфізм, що уявляв собі богів у людській подобі, вже не задовольняє жерців-філософів. Вони уважають божество духом, прапочатком усякого існування. До остаточного завершення ці погляди довів фараон Аменхотеп IV — Ехнатон. Він виступив із наукою, що існує тільки одне божество, яке всім рядить і все обіймає, — Сонце, А т о н. Фараон-революціонер змагав до того, щоб в усьому Єгипті єдино обов'язував культ його бога, а всіх інших богів намагався винищити. Але його змагання розуміли тільки вищі верстви. Народна маса не прийняла цього культу й залишилася при давніх численних богах.
Народні боги. Поруч із головними богами, культ яких протегувала сама держава, існувала ціла маса другорядних божеств, які мали свої святині в різних сторонах Єгипту. Вже за Старої держави, рівночасно з могутнім Ра, до значення прийшов Птах — бог ремісників і митців, якого здавна шанували в Мемфісі. Його жерці за V династії набули великого впливу при королівському дворі, так що з-поміж них фараон добирав собі міністрів. У п'ятьох поколіннях вони носять ім'я Птахотеп. Святиня Птаха у Мемфісі славилася тим, що тут виробляли найкращі статуї богів і всякі богослужебні предмети, які розходилися широко по всьому Єгипту.
До найстарших богів належала божеська «дев'ятка». Прабатьком її був сам Ра, що видав з себе чотирьох дітей: Ш у, Тефнут, ГебіНут. Спочатку всі вони лежали з батьком на океані, але пізніше Шу і Тефнут, що втілювали собою атмосферу, повстали проти своєї рідні, й тоді бог Геб став землею, а богиня Нут — небом. Геб і Нут стали потім батьками двох божеських пар, якими були Осірістаїсіда, СетіНефтіда. Всі дев'ятеро богів царювали разом в одному колі.
У пізніші часи найвизначніше місце займав Осіріс. Його уважали паном землі й наступником Сонця та славили його як добродія людства і справедливогосуддю. Але проти нього виступив брат — бог Сет — і вбив його у зрадливий спосіб. Сестра й жінка ла його тіло, бог Анубіс забальзамував його і приготував до похоронів. Але Ісіда могутніми закляттями знищила силу смерті і повернула свого чоловіка до життя. Однак Осіріс не міг уже залишитися між живими. Він став богом підземного світу й там судив душі померлих. Святим деревом Осіріса уважали кедр, а символом його був фенікс.
Сет набув собі слави лихого божества. Він царював у «червоній землі» — пустелі й через те був богом «усіх лихих, червоних речей». Уважали його за бога кочовиків-гіксосів. Але Рамзес II привернув йому добре ім'я й побудував на його честь нові святині. Звали його також іменем С у т є х.
У підземному світі, окрім Осіріса, перебували ще Вепвавет, якого зображували як вовка, та А н у б і с — із головою собаки або шакала. М і н, володар міста Коптос, опікувався купцями, котрі виправлялися на схід, й оберігав пустельні шляхи.
Тот, бог Місяця, був мудрим лікарем, винахідником письма та вмів обчислювати час. Пізніше став він протектором писарів і вчених. Греки звали його Гермесом. Його головна святиня стояла в Гермополі. Священним птахом Тота був ібіс.
С об к, чи С є б є к, спочатку славився як бог крокодилів. Мав своє священне місто, яке греки звали Крокодилополем. Пізніше він став богом води й опікуном рибалок та мореплавців. Гончарі мали свого бога, що звався X н у м.
Поруч з іншими богами єгиптяни шанували також ріку Н і л як божество, що дає Єгиптові добробут і багатство. Зображували його в короні з очеретяного листя, з овочами і рогом достатку в руках. Пізніше греки постать Нілу виідеалізували в мистецькій різьбі.
Від найдавніших часів розвинулося також шанування священного бика—А п і с а. Найдавніша його святиня стояла біля святині Птаха у Мемфісі. Апіса вважали спочатку за двійника Птаха, за зовнішній прояв божеської природи. Пізніше він був символом плідності. У Мемфісі була величаво уладжена гробниця Апісів, яку греки звали Серапейон.
Серед єгипетських богинь на першому місці стояла І с і д а — жінка Осіріса й мати Гора; її шанували як ідеал вірної жінки й доброї матері. Г а т о р, богиня корів (у зв'язку з міфом про корову), була образом світу. С є х м є т, богиня з левиною головою, відзначалася войовничістю, але також опікувалася лікарями; М а а т була опікункою судців; Н є ї т уважали за богиню жінок і любові; Б а с т, або Б а с т є т, перебувала серед котів і славилася своєю веселістю.
Коли Єгипет розпочав політичну експансію на Азію, прийшли над Ніл деякі азійські божества, особливо з Сирії, — Баал, Кадеш, Астарта, Решеп, Анат. Вони знайшли своїх приклонників найбільше серед суспільних низів.
Богослужіння й жерці. Способи шанування богів в Єгипті не відзначалися великою різнорідністю. Особливо в перші часи зміст богослужіння був простим і невиробленим. Пошана богів обмежувалася тим, що до святині доставляли харчі й напої. Це відбувалося з деякими церемоніями: народ входив на подвір'я святині й тут, на призначеному місці, складав свої дарунки. На утримання святих місць фараони визначали доходи з окремих земель і доставляли жерцям збіжжя, вино, олію, мед. Деякі святині добули собі величезні маєтності.
При більших святинях у рокові1 свята відбувалися святкові процесії, під час яких жерці переносили статую бога на ношах, подібних до корабля. Божество було вбране в дорогоцінний одяг і прикрашене золотом, сріблом і самоцвітами. У святинях Осіріса жерці відігравали драматичні картини, що ілюстрували життя. Особливо святково відбувалося кладення божества до могили. Ці містерії стягали До святинь велику силу народу. У пізніші часи до великої слави дійшла святиня на краї пустелі під Абідосом, де нібито відкрито «священний гріб» Осіріса. В дійсності це була гробниця фараона Цера з І династії. Ця місцина мала найбільшу популярність між усіма святими місцями в Єгипті. З усіх сторін ішов туди на прощу побожний люд, і стару могилу фараона засипали цілою горою горщиків, в яких вірні складали свої дарунки. Освічені верстви єгиптян також ставилися до цієї святині з особливою пошаною. До доброго тону належало дати поховати себе в Абідосі. Хто не міг собі цього дозволити, наказував, щоб його мумію на якийсь час перевозили до Осірісової святині, в якій вона могла взяти участь під час тамтешніх свят. В Абідосі залишилося багато пам'ят-кових таблиць, на яких різні визначні люди оповідають про свої прощі та висловлюють всякі прохання до могутнього божества.
Молитви єгиптян були прості, але не раз повні релігійного почування. Так, наприклад, якийсь звичайний чоловік молиться до божества: «Амон-Ра, я люблю тебе і зачинив тебе у моїм серці. Я не допускаю журби до серця. Що Амон каже, то нехай буде!» Молитва Рамзеса IV до Осіріса виглядає так: «Дай мені здоров'я, життя й довге панування, тривкість усім моїм членам, зір моїм очам, слух моїм вухам і щоденну радість моєму серцеві. Ти повинен дати мені їсти, щоб я наситився, і пити, щоб я напився. Ти повинен мій рід заховати на королівському престолі на віки вічні. Дай мені високі й широкі виливи Нілу, щоб можна було обдарувати жертвами і тебе, і всіх богів та богинь полудня й півночі, щоб утримати при житті священних биків і щоб виживити в твоїх країнах людей, їхню худобу й городи, що їх твоя рука створила. Бо ти є той, хто їх усіх створив, і ти не дозволиш, щоб дати їм іншу долю, бо це було б не справедливо!»
У найдавніші часи в Єгипті не було постійних жерців, а богослужбу у святинях повнили самі члени громади. У кожній святині назначали чергу, в якій різні мешканці оселі мали відбувати релігійні церемонії. Так, при святинях Гора існували чотири зміни таких релігійних служителів, — греки звали ці братства «філами». Головний провід мав пан даної оселі або князь усієї провінції. Часом до служби в святинях управитель міста призначав своїх урядовців. Але з часом релнійне життя розвинулося сильніше, число святинь збільшилося, так що служба в них ставала для громадян усе важчою. Мусили були постати спеціальні «доглядачі святинь», «читці» й інші релігійні функціонери. До того ж святиш діставали від щедрих жертводавців великі земельні маєтності й мусили журитися їхньою управою. Таким чином поволі витворився окремий жрецький стан, який взяв на себе всі релігшні обов'язки. Кожна святиня мала свою жрецьку колегію, при більших святинях число жерців було дуже велике. За Нової держави колегії різних святинь злучилися в одну організащю під проводом архіжерця Амона у Фшах. Але найвищим жерцем уважали завжди фараона. Він, як «син богів», був із божествами у найближчому зв'язку. Інші жерці тільки заступали особу короля і всі жертви складали за його «життя, успіхи та здоров'я».
Віра в посмертне життя. Ніякий народ стародавнього світу не дбав так старанно про померлих, як єгиптяни. Вони вірили, що в людському тілі містяться різні животворні сили, які є чимось окремим від тіла. Вони мали рЬні назви. «Ба» — це була немов душа, що, залишаючи тіло, прибирала вигляд птаха або квітки, часом вужа або й крокодила. Іншою формою душі був «ех»—у розумінні розуму чи духу. «Каїбіт» мав вигляд тші. Але за найважливішу форму душі вважали «ка» — також немов тінь людини, що разом із нею приходить на світ і товаришить їй усе життя. Ка має вигляд тіла, але є легким, немов віддих, прозорим і дуже рухливим. Він залишає деколи людське тіло, наприклад, уві сні або коли людина тратить притомність. Та найважливішим є те, що, коли чоловік помирає, ка залишає тіло й шукає собі іншого пристановища. Він може замешкати, наприклад, у портреті померлого. Однак його можна також затримати при тілі, якщо забезпечити тіло від знищення.
Забальзамоване тіло ховали святочно, з приписаним церемоніалом, який натякав на міф про смерть і воскресіння Осіріса. Дуже важливо було вуста й вуха померлого відчинити за допомогою чародійних замовлянь, щоб на другому світі він міг говорити й чути. Мумію клали до гробниці в дерев'яній або кам'яній домовиш. В найдавніші часи тіло клали на лівий бік. До гробниці давали посуд із харчами й напоями та різні предмети, що їх небіжчик уживав за життя. Найчастіше це було хліборобське знаряддя, бо народ вірив, що позагробове життя є продовженням земного, і кожний хлібороб буде зобов'язаний стати до рільничих робіт. Коли хто бажав звільнити свого мерця від такої праці, радив собі так, що до гробниці поруч із мумією клали статую людської подоби з усякими знаряддями, що служили до пільної роботи. Ця статуя, скріплена відповідними чарами, відбувала повинність за мерця. На грудях мумії приміщували різні амулети, що мали боронити небіжчика від поза гробових небезпек. Найчастіше це був священний жук — скарабей із чародійним замовлянням такого, наприклад, змісту: «О, моє серце, не ставай проти мене за свідка!» Коли тіло було так забезпечене, душа мала надію дійти до країни померлих. Душа перелітала туди, наче птах, або її переносили священні птахи — сокіл чи ібіс. Інших перевозили човном чотири приязні духи — сини Гора, але найчастіше мерці користувалися човном перевізника, який звався «відвертай лице», бо, веслуючи, [він] не дивився у напрямі, куди їхали душі. Країна померлих лежала на заході, за пустелею, тому й цвинтарі будували на західному боці оселі, а померлі звалися «західними людьми». Ця країна була немов островом, обведеним довкола водою; звали її також «полем харчів», бо відзначалася вона буйною рослинністю. Душі, які тут жили, щодня ввечері радісно вітали сонце, котре туди приходило після заходу.
Небіжчик, що діставався до того світу, мусив наперед очиститися перед судом, в якому засідали бог підземелля ОсірІс і 42 боги-судді — представники єгипетських округ. Перед кожним суддею він мав оправдатися з одного гріха. Ці 42 гріхи торкалися таких злочинів, як убивство, крадіжка, особливо — покривдження неповнолітніх, брехня, ошуканство, неправдиве свідчення, наклеп, лайка, підслуховування, подружня зрада, богохульство і т. под. Виказ цих провин вказує, як високо стояли в Єгипті моральні вимоги. Щоб небіжчик умів оборонитися перед судом богів, до домовини давали йому т. зв. «к н и г у п о м є р л и х», в якій були готові відповіді на запитання суддів. Померлий говорив так: «Я не допустив брехні. Не поводився зле зі своїми. Не грішив у місці правди [святині]. Не виголоджував нікого. Не витискав сліз нікому. Не вбивав. Не зменшував жертв богам. Не відбирав молока від вуст дитини. Не затримував воду під час повені. Я є чистий, чистий, чистий...»
Під час цієї сповіді боги важили ще душу людини: на одну терезку клали серце померлого, на другу — перо — знак правди. Небіжчика чекали в підземному світі ще різні небезпеки, які він мусив перемогти. Летючі дракони намагалися відібрати йому віддих; крокодил насідався на нього, щоб видерти його амулет; коли хотів пити, вода перемінялася на вогонь; вороги могли йому забрати вуста, серце, голову. Лихих людей зараз при вході роздирали потвори, котрі лучили в собі вигляд крокодила, лева й нільського коня. Або вони гинули, засуджені на голод, спрагу й вічну темряву. Проти всіх цих труднощів родина забезпечувала мерця різними чародійними замовляннями, виписаними на. внутрішньому боці домовини. Деколи давали небіжчикові до гробниці цілий провідник, в якому був докладно описаний увесь шлях на той світ, з усіма його небезпеками.
Єгиптяни мали глибоку віру, що справедливий остаточно осягне спасіння. «Як Осіріс живе, так і він житиме, як Осіріс не вмер, так і він не вмре». Боги збудять померлого зі сну й візьмуть його до себе: «Ворота неба відчиняються перед тобою і двері відчиняються. Знайдеш там Ра, він візьме тебе за руку й поведе до священного місця в небі й посадить на престолі Осіріса, на твоєму мідному престолі, щоб ти панував між благословенними. Божі слуги стоять за тобою, а божі пани стоять перед тобою і кличуть: «Ходи, ти, боже, ходи, власнику Осірісового трону». Ісіда говорить із тобою і Нефтіда здоровить тебе. Благословенні приходять до тебе і вклоняються, щоб цілувати землю біля твоїх ніг. Ти такий озброєний і прикрашений, як бог, прибраний у постать Осіріса, на престолі найстаршого між тими, що є на заході». Недвозначно виявляється віра у безсмертність: «Вони йдуть туди не як мертві, а як ті, що живуть».
Письмо. Стародавні греки розрізняли три види єгипетського письма: ієрогліфи, письмо ієратичне й демотичне. Ієрогліфи, «вирите святе письмо», — це монументальне письмо, вживане для написів у святинях, гробницях і при всяких урочистих обставинах. Письмо ієратичне («священне») ідемотичне («народне») — це в дійсності те саме письмо, яким користувалися в щоденному громадянському житті. Від ієрогліфів вони відрізнялися тим, що літери не ставлено окремо, а лучено їх разом.
Ієрогліфи — це письмо образкове1: кожний предмет зображували окремим малюнком. Ось зразки:
Рух чи діяльність означали так, як вони уявлялися очам. Наприклад, людина з києм означала «бити», птах із розпростертими крилами — «летіти», ноги в русі — «ходити».
Малюнкове.
Важче було зображувати речі, що їх ми не бачимо, та абстрактні поняття. Єгиптянин радив собі так, що на означення вітру малював напнуте вітрило, на означення слова «чистий» — дзбанок, з якого ллється вода, замість «панувати» давав скіпетр. Деколи один і той же знак уживали для означення двох слів, які подібно звучали. Так, об-
Ієратичне письмо
раз зайця означав і «заєць», і «бути», бо обидва слова в єгипетській мові звучать «вен»; образ ока означає «око» і «робити».
З образкового письма з часом витворилося письмо звукове. Деякі образки вживалися і як слова, і як літери. Наприклад, хвиляста лінія означала й «воду» (нв), і початкову літеру цього слова — «н»; відкриті вуста означали «вуста» (ре) й літеру «р». Обидві системи — образкова і звукова — виступають часто разом поруч із собою й тому єгипетське письмо дуже важке для читання. Щоб усунути непорозуміння, єгипетські писарі при сумнівних словах ставили ще «знак означення». Скажімо, людина з рукою при вустах означала, що йдеться про мову і про всякі духовні діяння; чоловік із києм указував на насильницькі виступи; сувій папірусу вміщували при абстрактах.
Єгипетське письмо мало понад 500 знаків, чи літер. Єгиптяни подібно, як і інші східні народи, не зазначали цілком самозвуків2. Писали найчастіше від правої руки до лівої, але на монументальних пам'ятках є написи зліва направо.
За матеріал для писання правив папірус (по-єгипет-ськи — «па-п-іур» — «рослина Нілу»). Це — рід тростини. Єгиптяни перерізували її бильця вздовж і зліплювали разом в аркуші. Папірус був доволі дорогим і тільки заможніші люди могли ним користуватися; бідніші писали не раз на кам'яних табличках, шкаралупках мушель тощо. На папірусі писали пензлем, який умочали в туш, спрепаровану із сажі й гуми.
Збір папірусу. Двоє робітників зривають тростину, двоє в'яжуть її у снопи, четверо переносять в'язанки
XVII ст. Тодішні археологи вважали написи на пірамідах за метеорологічні записки або за переклади Давидових псалмів. На правильний шлях першим ступив датський учений Зога, який у 1797 р. опублікував написи зі славного обеліска в Римі і вказав, що імена фараонів тут позначені окремими знаками. Вирішальне значення для неї справи мала експедиція Наполеона до Єгипту в 1798 р. Бонапарт сам дуже цікавився старовиною й утворив науковий єгипетський інститут, що мав зайнятися студіями єгипетської культури. Серед зібраних тоді пам'яток знайшовся базальтовий блок із Розетти з написом у трьох письмах. Як виявилося пізніше, це був декрет жерця з Мемфіса на честь Птолемея Епіфанеса від 196 р. до Хр., складений «священною, народною та грецькою мовами». Відчитанням цього напису зайнявся французький учений Жан Франсуа Шампольон (1822 p.). Наперед він порівняв три особисті імені — Птолемея, Александра і Кле-опатри, а що вони були писані звуковим письмом, він добув кільканадцять єгипетських літер та за їхньою допомогою почав відчитувати решту. У 1822 р. Шампольон вів одночасно студії над коптською мовою й відкрив у ній діалект мови давніх єгиптян, і власне це дало йому ключ до розуміння єгипетського письма.
Письменство. На ниві літератури єгиптяни не дали творів найвищого рівня. В їхніх письменницьких працях виявляється якась тверезість і поміркованість, яка примушує їх триматися конвенціональних1 зразків і не дозволяє розвинути ширше індивідуальні сили. Коли з'являлася якась літературна форма, письменники трималися "ії цілими століттями, не зважуючись чим-будь змінити спосіб писання. Тому єгипетське письменство здається нам одноманітним і сірим.
Найстарший вид літератури в Єгипті — це приповідки філософічно-морального змісту. Вже з часів
Тут — таких, яы відповідають усталеним традиціям.
ІІтахотеп, королівський міністр із часів V династії, починає свої міркування такими словами: «Приходить слабість, і людина стає дитиною. Кожний день приносить свою біду. Очі слабнуть, вуха глухнуть; серце затикається, вуста мовкнуть; пам'ять зникає й її не вистачає, щоб затримати1 те, що сталося вчора. Що було добрим, стає лихим. Людина втрачає апетит; ніс її затканий, вже не віддихає...» Старий філософ звертається до людей різних станів і дає їм практичні вказівки, як жити. Багатий може вживати життя по своїй уподобі, бо має всього доволі. Але йому загрожує небезпека від облесників та від його власних пристрастей. Треба стримувати свою вдачу, утримувати лице у спокої, завжди мати погідний погляд. Коли він мудрий — одружується вчасно, добре поводиться з жінкою, живить її й одягає. Хто шукає жінок у чужих домах, той пропадає. Освічений писар повинен бути приязним до всіх, бо від кожного можна чогось навчитися. Треба мовчки прислуховуватися, як говорять люди, що добули мудрість. Не треба впадати у гнів, навіть коли хто має за собою правду. Люди залежні повинні бути покірливими і слухняними: панові подобається покора і глибокий уклін слуги. Хто слухатиме таких вказівок, той зайде високо й сам стане паном. Люди говоритимуть про нього: «Яким добрим є те, що виходить із його вуст!»
Писар Енеї у своїх повчаннях говорить багато про жінок. Він наказує мати найглибшу пошану до матері й вірність для дружини. Мудрий чоловік старається утримати жінку в добрім гуморі, не докучає їй непотрібними наказами, завжди є погідним, не починає сварки. Але від чужих жінок треба триматися здалека: «Бережися перед жінкою, яку не знають у місті. Не дивися на неї, як вона проходить, не старайся познайомитися з нею. Вона є як потік глибокої води: його вирів ніхто не знає!»
Найглибші за змістом є повчання фараона Аменемхета І, що їх він залишив своєму синові (ми навели їх в іншому місці). Це вже не практичні вказівки щодо життя, а поважний погляд на світ і його вартість. Заповіт фараона сумний: він зневірений у людях — всі вони зрадливі й невірні, важко між ними знайти добро й чесноту...
До приповідок близько стоїть єгипетська сатира. До найстарших її зразків належить історія про «вимовного мужика». Нечесний урядовець безправно забрав у селянина віслюка, але мужик так хитро й вимовно боронив свою справу, що його промову записали й передали фараонові. «Серцю його світлості це було приємніше, ніж усе, що є в усій країні». Це — сатира на єгипетське урядництво.
У сатирі на вибір звання писар жартує з долі військового старшини: «Що ти кажеш, що офіцерові доводиться краще, ніж писареві? Ходи, оповім тобі про долю славетного офіцера! Приводять його ще дитиною й замикають в казармі. Дістає кулаком у живіт, дістає вдруге в чоло, голову має розлупану раною, кладуть його і б'ють, аж нагаї ріжуть йому шкіру. Ходи, я скажу тоді, як він іде походом до Сирії, як марширує через гори; свої харчі й воду несе сам на рамені, навантажений, наче віслюк... Коли зійдеться з ворогом, то є як зловлений птах. Коли повернеться назад, до Єгипту, то є як дерево, яке перегриз хробак. Він хворий, лежить, везуть його на віслюкові додому, його вбрання розкрадають, а його служник утікає. Тому, писарю, завертай назад зі своєю
Колодязь в оазі серед пустелі ДУМКОЮ ПрО ЩаСТЯ Офіцера».
Ту саму тему зустрічаємо в листах писаря Веннофре до його приятеля Нехтсотепа. І тут із гумором й іронією описано, як амбітний старшина старається добути собі вищу кар'єру й як потрапляє в усякі трагікомічні ситуації.
Роман. Коли в приповідках і сатирах виявляється духовна тверезість єгипетського народу, то в казках і оповіданнях єгиптянин дає волю своїй буйній фантазії.
Першою спробою р о м а н у є оповідання про пригоди князя Сінуге — свояка Аменемхета І, який, лякаючись за своє життя, втік з Єгипту до Сирії. Князь сам описує свою втечу, під час якої в тривозі ховався в чагарнику, на човнику без керми переправлявся через ріку, перекрадався пустелею, щоб не зустріти нікого з людей. Він зайшов над «гірке озеро» й тут упав, знеможений спрагою. «Так смакує смерть!» — сказав собі. Але нараз почув мекання овець. Надійшли степові пастухи, дали йому води, зварили молока й забрали із собою. В Сирії князь Тену прийняв його гостинно, віддав йому за жінку найстаршу доньку і зробив його намісником країни Яа. «Це була гарна країна. Ростуть у ній фіги й виноград, а вина там більше, ніж води- Вона багата медом й оливками, всякі овочі ростуть на деревах. Є там ячмінь і пшениця, а отар ховають без ліку. Щоденно я пив вино, їв хліб, варене м'ясо й гусячу печеню, до того ще й дичину, яку для мене ловили...»
Сінуге прожив у Сирії багато років, відзначився як лицар і войовник і здобув собі велику славу. Але на старості віку затужив за рідною землею й повернувся до Єгипту. Фараон зустрів його з гнівом. Люди чудувалися: «Дивіться, це Сінуге, що став бедуїном». Але остаточно прощено князеві провини, і він знову став єгиптянином: «Обголили мене і скинули з мене бруд пустелі та одяг мешканців піскової країни. Вбрали мене в тонке полотно, намастили оливою, і я заснув на ліжку...»
Перевезення статуї фараона. Тягнуть її 172 чоловіка, уставлені в 4 колони
Більш фантастичний зміст має казка про князя, якому пророчня1 заповіла, що він згине від крокодила, гадюки або собаки. Князь подався на мандрівку й зайшов до Нагарини в Сирії. Тамтешній король оголосив, що віддасть свою доньку за жінку тому, хто добудеться до її вікна, а вікно було високо: 70 ліктів від землі. Князь здобув королівну, й вона стала йому вірною дружиною, вбила гадюку, яка вночі наближалася до князевої постелі, добула його з пащеки крокодила, але князь не минувся своєї долі й згинув відхсвого улюбленого пса...
Із часів Середньої держави походить оповідання про моряка, що розбився на морі й дістався на таємничий острів, де панувала цариця-гадюка. Тут знайшов він розкішну рослинність і всякі багатства. Царицю він приєднав собі оповіданням про свої пригоди й повернувся щасливо додому з усякими дорогоцінними речами. Це — прототип поширеного потім на Сході оповідання про моряка Синдбада.
Жіноча зрада — це головний мотив оповідання про двох братів — Анупа й Бату. Старший брат, Ануп, мав жінку^яка забажала спокусити молодшого — Бату. Коли ж той не піддався на її намови, зрадлива жінка оббрехала його перед чоловіком, і той у гніві кинувсь із сокирою на молодшого брата. Але Бата втік, а боги, бачачи його невинність, кинули за ним ріку, повну крокодилів. По довгій мандрівці Бата зайшов до кедрової долини і тут зустрів дев'ятьох богів, і вони створили йому жінку. Вона була легкодушна й цікава. Незважаючи на заборону Бати, пішла над беріг моря, й море забрало в неї один кучер волосся. Цей кучер передали фараонові, й він наказав шукати цю жінку по всій країні, знайшов її і взяв собі за дружину. Щоб забезпечитися від Бати, • за намовою жінки він вирубав усі кедриг й тоді впав також кедр, з яким було зв'язане життя Бати, й той помер. Але боги оживили його, і він став фараоном Єгипту.
Гімни й пісні. Улюбленою поетичною формою Давнього Єгипту були г і м н и на честь богів і фараонів. У них єгипетський поет оповідав про свою любов до природи, до сонця, до всесвіту, до всього далекого й недосяжного. Найстарші гімни мають будову доволі просту. Ось, наприклад, гімн до Ра: «Слава тобі, великий, сину великого! До тебе біжить великий дім володаря полудня, до тебе біжить великий дім володаря півночі! Ти відчиняєш отвори небесних вод, перед тобою відкривається небо. Слава тобі, одинокий1, що триває вічно!..»
Але пізніше зміст пісні стає багатший, а форма — більш викінченою. В одному гімні Ра сам оспівує свою велич: «Я є той, хто створив небо й землю, підняв гори і всім істотам дав життя. Я є той, хто створив воду і привів велику повінь та дав життя плідному бикові. Я є той, хто створив небо й таємницю його обріїв і посадив туди душі богів. Коли я відкриваю очі, стає ясно, коли замикаю — темнішає. Вода Нілу тече, коли я накажу. Я є той, хто творить години і створює дні. Я є той, хто починає ріки і творить повінь. Я є той, хто створив живий вогонь...»
До найвищої форми довів цей вид поезії фараон Ехнатон. В іншому місці ми вже навели його гімн до сонця-Атона, повний глибокого філософічного змісту.
Простою й маловибагливою була єгипетська народна пісня. Знаємо лише невеликі зразки її з нагробних написів. Пастух, що гнав овець через поля, залиті водою Нільської повені, співав:
Ваш пастух є у воді, між рибами.
Вія говорить із сомом,
Вія здоровить щуку...
Ваш пастух — пастух заходу...
Коли молотили збіжжя, погонич волів співав:
Молотіть для себе, молотіть для себе. Ви, воли, молотіть для себе!
Єгипетська святиня. Реконструкція подає в одній половині загальний вигляд, у другій — поземний план
Молотіть для себе солому на поживу, А зерно для вашого пана! Не спочивайте, воли, СЬОГОДНІ нам холодно!
На народних мотивах розвинулася любовна лірика. Коханці звали себе словами: «мій брат», «моя сестра». Ось пісня закоханої дівчини:
Голос голубки кличе.
Вона каже: «Земля є ясна!»
Що маю я діяти?
Пташки, не картайте мене!
Я зустріла мого брата.
Моє серце щасливе надмірно!
Ми кажемо: «Не розлучимося ніколи!»
Дівчина-стрілець у такій строфі оспівує своє кохання:
Скаржиться дика гуска, Зловилася на принаду, — Твоя любов тримає мене, Не можу звільнитися від неї. Заберу мої сіті додому, — Але що скажу моїй мамі: Щодень поверталася я зі здобиччю... Не поставлю вже сітей сьогодні, — Полонила мене твоя любов.
За XIX—XX династій постали майстерні любовні пісні, в яких виступають різні дерева як символи кохання. Поет вихваляє сикомору, яку посадила любка власною рукою: «Вона є гарна, гілля її миле, свіжо-зелене. Вона має багато овочів, — вони червоні, як кармін, листя їх, як малахіт, світяться, як скло. Вона витягає рамена, тінь її холодна. Вона кладе листя до рук малої дівчинки-садівнички й посилає її швидко до любої: «Прийди, пробудь одну хвилину серед молоді! Гай, повний зелені, святкує свій день; хатина й шатро готові; молодь радіє, що тебе побачить... Прийди, святкуй цей день у веселості—сьогодні, й завтра, й післязавтра—три дні! Сідай у моїй тіні!.. Як оп'янілий бенкет заметушиться, сама залишишся з твоїм братом. Але я [сикомора] мовчазна й не розповім того, що побачу».
Як єгиптяни цінували життя й як вміли його уживати, про це свідчить пісня, яку мав скласти поет Манерос: «Одні люди проходять, інші залишаються від часів предковічних. Боги, що колись жили, спочивають у своїх пірамідах. Так само поховано і шляхту, і мудреців. Ті, хто будував доми, не мають тепер своєї містини, — бачиш, що сталося з ними. Я чув слова Імхотепа і Гардедефа, які кажуть так у своїх приповідках: «Дивися, їхні доми, їхні мури розпадаються, нема їм місця, так, ніби їх ніколи і не було! Ніхто не приходить звідти, щоб нам сказати, що з ними сталося, щоб скріпити наше серце, коли підемо туди, куди вони пішли!..» «З веселим серцем не забувай величаво жити. Іди за своїм серцем, як довго живеш! Поклади мірру на свою голову, одягнися в тонке полотно, намастися правдивими божими чудесами! Прикрасися як тільки можеш і не дай впасти твоєму серцеві. Іди за своїм серцем і [за] своїми радощами, поки живеш. Не засмучуй свого серця, поки не прийде день жалощів. Але той, чиє серце стоїть тихо, не чує жалів, а той, хто лежить у могилі, не приймає смутку. З ясним лицем святкуй радісний день і не спочивай у ньому, бо ніхто не бере з собою свого добра й ніколи не повертається той, хто відійшов туди...»
Ця пісня, що своїм змістом нагадує пізніші оди Гора-ція, — це, мабуть, найпомітніший твір єгипетської поезії.
Наука. Єгипет створив перші почини наукових дослідів. Єгиптяни не були творцями яких-будь наукових теорій, але практично розв'язали багато наукових проблем. В обсязі математики писарі уживали звичайних арифметичних ділань1, а також простіших рахунків із дробами. Розв'язували також без труду прості алгебраїчні завдання. В геометрії вміли обчислити поверхню квадрату, трикутника, трапеції й приблизну поверхню кола. З практичних причин, для поміру кількості збіжжя, навчилися обраховувати об'єм кулі й вальця. Як знаменито єгипетські архітектори оперували математичними правилами, про це свідчать піраміди: скільки ж тут рахункових проблем вимагало розв'язки! Найповніша збірка єгипетських математичних правил — це т. зв. папірус Рінд — рахунковий підручник, що дає багато практичних прикладів і потрохи переходить до теорії. Характеристичним є його заголовок: «Приписи, як дійти до знання усіх темних речей, усіх таємниць, що містяться у предметах».
Єгиптяни знали найважливіші закони механіки, завдяки яким уміли пересувати з місця на місце великі маси, наприклад, колосальні моноліти, а також підносити їх вгору, на вищі місця. Щодо пірамід — треба ще відмітити, — то вони незвичайно докладно зорієнтовані до сторін світу. Таку докладність осягають тільки дуже прецизійні1 новочасні інструменти.
Багато практичного знання добули єгиптяни з обсягу астрономії. Вони знали докладно рухи Сонця й Місяця, мабуть, також планет, ділили небо на частини й дали назви головним зіркам. За допомогою примітивних інструментів вони означували також положення різних небесних тіл.
Найбільшим науковим осягом єгипетської астрономії був календар, що в головних основах служить людству дотепер. Вже у найдавнішій добі єгиптяни рахували час від одного виливу Нілу до другого. Сонячний рік із трьома порами — повінню, сівбою і жнивами — це, так би сказати, народне єгипетське числення часу. Відомий історик стародавнього світу Едуард Майєр обчислив, що коло 4241 року до Хр. в околицях Мемфіса рахували вже час на роки — по 365 днів, ділили на 12 місяців по ЗО днів, а накінці долучали ще 5 святочних днів. Рік починався з днем, в якім зірка Сотіс, тобто Сіріус, з'являється на східному горизонті одночасно зі сходом Сонця, — дня 19 липня. Докладності календаря доглядав перший міністр фараона. Єгипетський календар пізніше (46 рік до Хр.) увів у Римі Юлій Цезар, і він дотепер доховався в грецькій церкві під назвою юліанського.
Дуже високо стояла в Єгипті медицина. Релігія наказувала препарувати тіло, щоб забезпечити душі життя, — завдяки тому єгиптяни всесторонньо пізнали будову людського тіла, і їхнє лікарське мистецтво спиралося на певну основу досвіду. Заховалося кілька рукописів, що містять лікарські приписи. Найцінніший із них — це т. зв. папірус Еберса, що має заголовок: «Таємна книга лікаря про знання артерій і серця». Єгиптяни розслідили доволі докладно кровоносні судини, і їхня наука про «соки» — це найдавніша фізіологія. Тодішні ліки були переважно рослинні, але лікарі користувалися також нерідко всякими замовляннями й чародійними формулами. Дуже популярна була універсальна мікс
Коли з різнорідних країн Єгипту утворилася одна держава, з-поміж різних богів на перше місце висунувся бог Горішнього Єгипту — Гор. Його знаком був сокіл. Про перемогу Гора оповідали довгу легенду. Батьками його були Осіріс та Ісіда. Бог пустелі Сет чарами обдурив Осіріса, вбив його й загорнув його земне царство. Але коли Гор підріс, [він] виступив проти Сета, у страшній боротьбі поконав його й добув собі батьківські володіння. Єгиптяни уважали Гора головним опікуном своєї країни й приписували йому об'єднання Долішнього Єгипту з Горішнім. Фараони звалися «слугами Гора», а з часом навіть ім'я бога ставало титулом фараона. Головна святиня Гора була у Гієранкополі. Щодва роки відбувалися тут особливо урочисті свята на честь бога.
Шанування Ра підупало в епоху наїзду кочових гіксосів. Коли Єгипетська держава знову відновилася, провідне місце зайняв бог А м о н. Він був спочатку місцевим богом у Фівах. Але коли фіванська династія опанувала весь Єгипет, культ Амона зайняв перше місце в цій країні. Як і Ра, його уважали божеством Сонця й уживали навіть спільну назву Амон-Ра. Фараони фіванської династії прилучають ім'я бога до свого: Аменемхет, Аменхотеп. Ь часом Амон став найпопулярнішим з усіх богів, і його іменем єгиптянин клявся в щоденній молитві: «Як мене Амон затримає при житті» і т. п.
Три головні божества, котрі по черзі панували над Єгиптом, — Гор, Ра й Амон — репрезентують три ступені розвитку єгипетської релігії. Гор має риси народного божества, котре вийшло з легенд, видуманих простолюдом. Це вказує на те, що він походить із часів, коли ще культура була в зародку. Р а був уже богом «писарів» —новопосталого стану інтелігенції, яка не вдовольнялася вже давніми народними міфами, а старалася давнім переказам дати новий зміст. Божества, що спочатку мали напівзвірячі прикмети, приймають постаті людей, і то людей вищого стану — царів, володарів, що орудують людською долею. Казкову балаканину довгих легенд писарі намагаються очистити від наївних поглядів, додають змістовні пояснення, уводять міфи в суцільну логічну форму. Ще інакше виглядає А м о н. Це вже твір фахових духівників-жерців. Вони підносять боже єство на ще вищий ступінь, зображують богів як істот, котрі стоять понад людьми, живуть окремим надлюдським життям. Давній антропоморфізм, що уявляв собі богів у людській подобі, вже не задовольняє жерців-філософів. Вони уважають божество духом, прапочатком усякого існування. До остаточного завершення ці погляди довів фараон Аменхотеп IV — Ехнатон. Він виступив із наукою, що існує тільки одне божество, яке всім рядить і все обіймає, — Сонце, А т о н. Фараон-революціонер змагав до того, щоб в усьому Єгипті єдино обов'язував культ його бога, а всіх інших богів намагався винищити. Але його змагання розуміли тільки вищі верстви. Народна маса не прийняла цього культу й залишилася при давніх численних богах.
Народні боги. Поруч із головними богами, культ яких протегувала сама держава, існувала ціла маса другорядних божеств, які мали свої святині в різних сторонах Єгипту. Вже за Старої держави, рівночасно з могутнім Ра, до значення прийшов Птах — бог ремісників і митців, якого здавна шанували в Мемфісі. Його жерці за V династії набули великого впливу при королівському дворі, так що з-поміж них фараон добирав собі міністрів. У п'ятьох поколіннях вони носять ім'я Птахотеп. Святиня Птаха у Мемфісі славилася тим, що тут виробляли найкращі статуї богів і всякі богослужебні предмети, які розходилися широко по всьому Єгипту.
До найстарших богів належала божеська «дев'ятка». Прабатьком її був сам Ра, що видав з себе чотирьох дітей: Ш у, Тефнут, ГебіНут. Спочатку всі вони лежали з батьком на океані, але пізніше Шу і Тефнут, що втілювали собою атмосферу, повстали проти своєї рідні, й тоді бог Геб став землею, а богиня Нут — небом. Геб і Нут стали потім батьками двох божеських пар, якими були Осірістаїсіда, СетіНефтіда. Всі дев'ятеро богів царювали разом в одному колі.
У пізніші часи найвизначніше місце займав Осіріс. Його уважали паном землі й наступником Сонця та славили його як добродія людства і справедливогосуддю. Але проти нього виступив брат — бог Сет — і вбив його у зрадливий спосіб. Сестра й жінка ла його тіло, бог Анубіс забальзамував його і приготував до похоронів. Але Ісіда могутніми закляттями знищила силу смерті і повернула свого чоловіка до життя. Однак Осіріс не міг уже залишитися між живими. Він став богом підземного світу й там судив душі померлих. Святим деревом Осіріса уважали кедр, а символом його був фенікс.
Сет набув собі слави лихого божества. Він царював у «червоній землі» — пустелі й через те був богом «усіх лихих, червоних речей». Уважали його за бога кочовиків-гіксосів. Але Рамзес II привернув йому добре ім'я й побудував на його честь нові святині. Звали його також іменем С у т є х.
У підземному світі, окрім Осіріса, перебували ще Вепвавет, якого зображували як вовка, та А н у б і с — із головою собаки або шакала. М і н, володар міста Коптос, опікувався купцями, котрі виправлялися на схід, й оберігав пустельні шляхи.
Тот, бог Місяця, був мудрим лікарем, винахідником письма та вмів обчислювати час. Пізніше став він протектором писарів і вчених. Греки звали його Гермесом. Його головна святиня стояла в Гермополі. Священним птахом Тота був ібіс.
Поруч з іншими богами єгиптяни шанували також ріку Н і л як божество, що дає Єгиптові добробут і багатство. Зображували його в короні з очеретяного листя, з овочами і рогом достатку в руках. Пізніше греки постать Нілу виідеалізували в мистецькій різьбі.
Від найдавніших часів розвинулося також шанування священного бика—А п і с а. Найдавніша його святиня стояла біля святині Птаха у Мемфісі. Апіса вважали спочатку за двійника Птаха, за зовнішній прояв божеської природи. Пізніше він був символом плідності. У Мемфісі була величаво уладжена гробниця Апісів, яку греки звали Серапейон.
Серед єгипетських богинь на першому місці стояла І с і д а — жінка Осіріса й мати Гора; її шанували як ідеал вірної жінки й доброї матері. Г а т о р, богиня корів (у зв'язку з міфом про корову), була образом світу. С є х м є т, богиня з левиною головою, відзначалася войовничістю, але також опікувалася лікарями; М а а т була опікункою судців; Н є ї т уважали за богиню жінок і любові; Б а с т, або Б а с т є т, перебувала серед котів і славилася своєю веселістю.
Коли Єгипет розпочав політичну експансію на Азію, прийшли над Ніл деякі азійські божества, особливо з Сирії, — Баал, Кадеш, Астарта, Решеп, Анат. Вони знайшли своїх приклонників найбільше серед суспільних низів.
Богослужіння й жерці. Способи шанування богів в Єгипті не відзначалися великою різнорідністю. Особливо в перші часи зміст богослужіння був простим і невиробленим. Пошана богів обмежувалася тим, що до святині доставляли харчі й напої. Це відбувалося з деякими церемоніями: народ входив на подвір'я святині й тут, на призначеному місці, складав свої дарунки. На утримання святих місць фараони визначали доходи з окремих земель і доставляли жерцям збіжжя, вино, олію, мед. Деякі святині добули собі величезні маєтності.
При більших святинях у рокові1 свята відбувалися святкові процесії, під час яких жерці переносили статую бога на ношах, подібних до корабля. Божество було вбране в дорогоцінний одяг і прикрашене золотом, сріблом і самоцвітами. У святинях Осіріса жерці відігравали драматичні картини, що ілюстрували життя. Особливо святково відбувалося кладення божества до могили. Ці містерії стягали До святинь велику силу народу. У пізніші часи до великої слави дійшла святиня на краї пустелі під Абідосом, де нібито відкрито «священний гріб» Осіріса. В дійсності це була гробниця фараона Цера з І династії. Ця місцина мала найбільшу популярність між усіма святими місцями в Єгипті. З усіх сторін ішов туди на прощу побожний люд, і стару могилу фараона засипали цілою горою горщиків, в яких вірні складали свої дарунки. Освічені верстви єгиптян також ставилися до цієї святині з особливою пошаною. До доброго тону належало дати поховати себе в Абідосі. Хто не міг собі цього дозволити, наказував, щоб його мумію на якийсь час перевозили до Осірісової святині, в якій вона могла взяти участь під час тамтешніх свят. В Абідосі залишилося багато пам'ят-кових таблиць, на яких різні визначні люди оповідають про свої прощі та висловлюють всякі прохання до могутнього божества.
Молитви єгиптян були прості, але не раз повні релігійного почування. Так, наприклад, якийсь звичайний чоловік молиться до божества: «Амон-Ра, я люблю тебе і зачинив тебе у моїм серці. Я не допускаю журби до серця. Що Амон каже, то нехай буде!» Молитва Рамзеса IV до Осіріса виглядає так: «Дай мені здоров'я, життя й довге панування, тривкість усім моїм членам, зір моїм очам, слух моїм вухам і щоденну радість моєму серцеві. Ти повинен дати мені їсти, щоб я наситився, і пити, щоб я напився. Ти повинен мій рід заховати на королівському престолі на віки вічні. Дай мені високі й широкі виливи Нілу, щоб можна було обдарувати жертвами і тебе, і всіх богів та богинь полудня й півночі, щоб утримати при житті священних биків і щоб виживити в твоїх країнах людей, їхню худобу й городи, що їх твоя рука створила. Бо ти є той, хто їх усіх створив, і ти не дозволиш, щоб дати їм іншу долю, бо це було б не справедливо!»
У найдавніші часи в Єгипті не було постійних жерців, а богослужбу у святинях повнили самі члени громади. У кожній святині назначали чергу, в якій різні мешканці оселі мали відбувати релігійні церемонії. Так, при святинях Гора існували чотири зміни таких релігійних служителів, — греки звали ці братства «філами». Головний провід мав пан даної оселі або князь усієї провінції. Часом до служби в святинях управитель міста призначав своїх урядовців. Але з часом релнійне життя розвинулося сильніше, число святинь збільшилося, так що служба в них ставала для громадян усе важчою. Мусили були постати спеціальні «доглядачі святинь», «читці» й інші релігійні функціонери. До того ж святиш діставали від щедрих жертводавців великі земельні маєтності й мусили журитися їхньою управою. Таким чином поволі витворився окремий жрецький стан, який взяв на себе всі релігшні обов'язки. Кожна святиня мала свою жрецьку колегію, при більших святинях число жерців було дуже велике. За Нової держави колегії різних святинь злучилися в одну організащю під проводом архіжерця Амона у Фшах. Але найвищим жерцем уважали завжди фараона. Він, як «син богів», був із божествами у найближчому зв'язку. Інші жерці тільки заступали особу короля і всі жертви складали за його «життя, успіхи та здоров'я».
Віра в посмертне життя. Ніякий народ стародавнього світу не дбав так старанно про померлих, як єгиптяни. Вони вірили, що в людському тілі містяться різні животворні сили, які є чимось окремим від тіла. Вони мали рЬні назви. «Ба» — це була немов душа, що, залишаючи тіло, прибирала вигляд птаха або квітки, часом вужа або й крокодила. Іншою формою душі був «ех»—у розумінні розуму чи духу. «Каїбіт» мав вигляд тші. Але за найважливішу форму душі вважали «ка» — також немов тінь людини, що разом із нею приходить на світ і товаришить їй усе життя. Ка має вигляд тіла, але є легким, немов віддих, прозорим і дуже рухливим. Він залишає деколи людське тіло, наприклад, уві сні або коли людина тратить притомність. Та найважливішим є те, що, коли чоловік помирає, ка залишає тіло й шукає собі іншого пристановища. Він може замешкати, наприклад, у портреті померлого. Однак його можна також затримати при тілі, якщо забезпечити тіло від знищення.
Забальзамоване тіло ховали святочно, з приписаним церемоніалом, який натякав на міф про смерть і воскресіння Осіріса. Дуже важливо було вуста й вуха померлого відчинити за допомогою чародійних замовлянь, щоб на другому світі він міг говорити й чути. Мумію клали до гробниці в дерев'яній або кам'яній домовиш. В найдавніші часи тіло клали на лівий бік. До гробниці давали посуд із харчами й напоями та різні предмети, що їх небіжчик уживав за життя. Найчастіше це було хліборобське знаряддя, бо народ вірив, що позагробове життя є продовженням земного, і кожний хлібороб буде зобов'язаний стати до рільничих робіт. Коли хто бажав звільнити свого мерця від такої праці, радив собі так, що до гробниці поруч із мумією клали статую людської подоби з усякими знаряддями, що служили до пільної роботи. Ця статуя, скріплена відповідними чарами, відбувала повинність за мерця. На грудях мумії приміщували різні амулети, що мали боронити небіжчика від поза гробових небезпек. Найчастіше це був священний жук — скарабей із чародійним замовлянням такого, наприклад, змісту: «О, моє серце, не ставай проти мене за свідка!» Коли тіло було так забезпечене, душа мала надію дійти до країни померлих. Душа перелітала туди, наче птах, або її переносили священні птахи — сокіл чи ібіс. Інших перевозили човном чотири приязні духи — сини Гора, але найчастіше мерці користувалися човном перевізника, який звався «відвертай лице», бо, веслуючи, [він] не дивився у напрямі, куди їхали душі. Країна померлих лежала на заході, за пустелею, тому й цвинтарі будували на західному боці оселі, а померлі звалися «західними людьми». Ця країна була немов островом, обведеним довкола водою; звали її також «полем харчів», бо відзначалася вона буйною рослинністю. Душі, які тут жили, щодня ввечері радісно вітали сонце, котре туди приходило після заходу.
Небіжчик, що діставався до того світу, мусив наперед очиститися перед судом, в якому засідали бог підземелля ОсірІс і 42 боги-судді — представники єгипетських округ. Перед кожним суддею він мав оправдатися з одного гріха. Ці 42 гріхи торкалися таких злочинів, як убивство, крадіжка, особливо — покривдження неповнолітніх, брехня, ошуканство, неправдиве свідчення, наклеп, лайка, підслуховування, подружня зрада, богохульство і т. под. Виказ цих провин вказує, як високо стояли в Єгипті моральні вимоги. Щоб небіжчик умів оборонитися перед судом богів, до домовини давали йому т. зв. «к н и г у п о м є р л и х», в якій були готові відповіді на запитання суддів. Померлий говорив так: «Я не допустив брехні. Не поводився зле зі своїми. Не грішив у місці правди [святині]. Не виголоджував нікого. Не витискав сліз нікому. Не вбивав. Не зменшував жертв богам. Не відбирав молока від вуст дитини. Не затримував воду під час повені. Я є чистий, чистий, чистий...»
Під час цієї сповіді боги важили ще душу людини: на одну терезку клали серце померлого, на другу — перо — знак правди. Небіжчика чекали в підземному світі ще різні небезпеки, які він мусив перемогти. Летючі дракони намагалися відібрати йому віддих; крокодил насідався на нього, щоб видерти його амулет; коли хотів пити, вода перемінялася на вогонь; вороги могли йому забрати вуста, серце, голову. Лихих людей зараз при вході роздирали потвори, котрі лучили в собі вигляд крокодила, лева й нільського коня. Або вони гинули, засуджені на голод, спрагу й вічну темряву. Проти всіх цих труднощів родина забезпечувала мерця різними чародійними замовляннями, виписаними на. внутрішньому боці домовини. Деколи давали небіжчикові до гробниці цілий провідник, в якому був докладно описаний увесь шлях на той світ, з усіма його небезпеками.
Єгиптяни мали глибоку віру, що справедливий остаточно осягне спасіння. «Як Осіріс живе, так і він житиме, як Осіріс не вмер, так і він не вмре». Боги збудять померлого зі сну й візьмуть його до себе: «Ворота неба відчиняються перед тобою і двері відчиняються. Знайдеш там Ра, він візьме тебе за руку й поведе до священного місця в небі й посадить на престолі Осіріса, на твоєму мідному престолі, щоб ти панував між благословенними. Божі слуги стоять за тобою, а божі пани стоять перед тобою і кличуть: «Ходи, ти, боже, ходи, власнику Осірісового трону». Ісіда говорить із тобою і Нефтіда здоровить тебе. Благословенні приходять до тебе і вклоняються, щоб цілувати землю біля твоїх ніг. Ти такий озброєний і прикрашений, як бог, прибраний у постать Осіріса, на престолі найстаршого між тими, що є на заході». Недвозначно виявляється віра у безсмертність: «Вони йдуть туди не як мертві, а як ті, що живуть».
Письмо. Стародавні греки розрізняли три види єгипетського письма: ієрогліфи, письмо ієратичне й демотичне. Ієрогліфи, «вирите святе письмо», — це монументальне письмо, вживане для написів у святинях, гробницях і при всяких урочистих обставинах. Письмо ієратичне («священне») ідемотичне («народне») — це в дійсності те саме письмо, яким користувалися в щоденному громадянському житті. Від ієрогліфів вони відрізнялися тим, що літери не ставлено окремо, а лучено їх разом.
Рух чи діяльність означали так, як вони уявлялися очам. Наприклад, людина з києм означала «бити», птах із розпростертими крилами — «летіти», ноги в русі — «ходити».
Малюнкове.
Важче було зображувати речі, що їх ми не бачимо, та абстрактні поняття. Єгиптянин радив собі так, що на означення вітру малював напнуте вітрило, на означення слова «чистий» — дзбанок, з якого ллється вода, замість «панувати» давав скіпетр. Деколи один і той же знак уживали для означення двох слів, які подібно звучали. Так, об-
Ієратичне письмо
раз зайця означав і «заєць», і «бути», бо обидва слова в єгипетській мові звучать «вен»; образ ока означає «око» і «робити».
З образкового письма з часом витворилося письмо звукове. Деякі образки вживалися і як слова, і як літери. Наприклад, хвиляста лінія означала й «воду» (нв), і початкову літеру цього слова — «н»; відкриті вуста означали «вуста» (ре) й літеру «р». Обидві системи — образкова і звукова — виступають часто разом поруч із собою й тому єгипетське письмо дуже важке для читання. Щоб усунути непорозуміння, єгипетські писарі при сумнівних словах ставили ще «знак означення». Скажімо, людина з рукою при вустах означала, що йдеться про мову і про всякі духовні діяння; чоловік із києм указував на насильницькі виступи; сувій папірусу вміщували при абстрактах.
Єгипетське письмо мало понад 500 знаків, чи літер. Єгиптяни подібно, як і інші східні народи, не зазначали цілком самозвуків2. Писали найчастіше від правої руки до лівої, але на монументальних пам'ятках є написи зліва направо.
За матеріал для писання правив папірус (по-єгипет-ськи — «па-п-іур» — «рослина Нілу»). Це — рід тростини. Єгиптяни перерізували її бильця вздовж і зліплювали разом в аркуші. Папірус був доволі дорогим і тільки заможніші люди могли ним користуватися; бідніші писали не раз на кам'яних табличках, шкаралупках мушель тощо. На папірусі писали пензлем, який умочали в туш, спрепаровану із сажі й гуми.
Збір папірусу. Двоє робітників зривають тростину, двоє в'яжуть її у снопи, четверо переносять в'язанки
XVII ст. Тодішні археологи вважали написи на пірамідах за метеорологічні записки або за переклади Давидових псалмів. На правильний шлях першим ступив датський учений Зога, який у 1797 р. опублікував написи зі славного обеліска в Римі і вказав, що імена фараонів тут позначені окремими знаками. Вирішальне значення для неї справи мала експедиція Наполеона до Єгипту в 1798 р. Бонапарт сам дуже цікавився старовиною й утворив науковий єгипетський інститут, що мав зайнятися студіями єгипетської культури. Серед зібраних тоді пам'яток знайшовся базальтовий блок із Розетти з написом у трьох письмах. Як виявилося пізніше, це був декрет жерця з Мемфіса на честь Птолемея Епіфанеса від 196 р. до Хр., складений «священною, народною та грецькою мовами». Відчитанням цього напису зайнявся французький учений Жан Франсуа Шампольон (1822 p.). Наперед він порівняв три особисті імені — Птолемея, Александра і Кле-опатри, а що вони були писані звуковим письмом, він добув кільканадцять єгипетських літер та за їхньою допомогою почав відчитувати решту. У 1822 р. Шампольон вів одночасно студії над коптською мовою й відкрив у ній діалект мови давніх єгиптян, і власне це дало йому ключ до розуміння єгипетського письма.
Письменство. На ниві літератури єгиптяни не дали творів найвищого рівня. В їхніх письменницьких працях виявляється якась тверезість і поміркованість, яка примушує їх триматися конвенціональних1 зразків і не дозволяє розвинути ширше індивідуальні сили. Коли з'являлася якась літературна форма, письменники трималися "ії цілими століттями, не зважуючись чим-будь змінити спосіб писання. Тому єгипетське письменство здається нам одноманітним і сірим.
Найстарший вид літератури в Єгипті — це приповідки філософічно-морального змісту. Вже з часів
Тут — таких, яы відповідають усталеним традиціям.
ІІтахотеп, королівський міністр із часів V династії, починає свої міркування такими словами: «Приходить слабість, і людина стає дитиною. Кожний день приносить свою біду. Очі слабнуть, вуха глухнуть; серце затикається, вуста мовкнуть; пам'ять зникає й її не вистачає, щоб затримати1 те, що сталося вчора. Що було добрим, стає лихим. Людина втрачає апетит; ніс її затканий, вже не віддихає...» Старий філософ звертається до людей різних станів і дає їм практичні вказівки, як жити. Багатий може вживати життя по своїй уподобі, бо має всього доволі. Але йому загрожує небезпека від облесників та від його власних пристрастей. Треба стримувати свою вдачу, утримувати лице у спокої, завжди мати погідний погляд. Коли він мудрий — одружується вчасно, добре поводиться з жінкою, живить її й одягає. Хто шукає жінок у чужих домах, той пропадає. Освічений писар повинен бути приязним до всіх, бо від кожного можна чогось навчитися. Треба мовчки прислуховуватися, як говорять люди, що добули мудрість. Не треба впадати у гнів, навіть коли хто має за собою правду. Люди залежні повинні бути покірливими і слухняними: панові подобається покора і глибокий уклін слуги. Хто слухатиме таких вказівок, той зайде високо й сам стане паном. Люди говоритимуть про нього: «Яким добрим є те, що виходить із його вуст!»
Писар Енеї у своїх повчаннях говорить багато про жінок. Він наказує мати найглибшу пошану до матері й вірність для дружини. Мудрий чоловік старається утримати жінку в добрім гуморі, не докучає їй непотрібними наказами, завжди є погідним, не починає сварки. Але від чужих жінок треба триматися здалека: «Бережися перед жінкою, яку не знають у місті. Не дивися на неї, як вона проходить, не старайся познайомитися з нею. Вона є як потік глибокої води: його вирів ніхто не знає!»
Найглибші за змістом є повчання фараона Аменемхета І, що їх він залишив своєму синові (ми навели їх в іншому місці). Це вже не практичні вказівки щодо життя, а поважний погляд на світ і його вартість. Заповіт фараона сумний: він зневірений у людях — всі вони зрадливі й невірні, важко між ними знайти добро й чесноту...
До приповідок близько стоїть єгипетська сатира. До найстарших її зразків належить історія про «вимовного мужика». Нечесний урядовець безправно забрав у селянина віслюка, але мужик так хитро й вимовно боронив свою справу, що його промову записали й передали фараонові. «Серцю його світлості це було приємніше, ніж усе, що є в усій країні». Це — сатира на єгипетське урядництво.
У сатирі на вибір звання писар жартує з долі військового старшини: «Що ти кажеш, що офіцерові доводиться краще, ніж писареві? Ходи, оповім тобі про долю славетного офіцера! Приводять його ще дитиною й замикають в казармі. Дістає кулаком у живіт, дістає вдруге в чоло, голову має розлупану раною, кладуть його і б'ють, аж нагаї ріжуть йому шкіру. Ходи, я скажу тоді, як він іде походом до Сирії, як марширує через гори; свої харчі й воду несе сам на рамені, навантажений, наче віслюк... Коли зійдеться з ворогом, то є як зловлений птах. Коли повернеться назад, до Єгипту, то є як дерево, яке перегриз хробак. Він хворий, лежить, везуть його на віслюкові додому, його вбрання розкрадають, а його служник утікає. Тому, писарю, завертай назад зі своєю
Колодязь в оазі серед пустелі ДУМКОЮ ПрО ЩаСТЯ Офіцера».
Роман. Коли в приповідках і сатирах виявляється духовна тверезість єгипетського народу, то в казках і оповіданнях єгиптянин дає волю своїй буйній фантазії.
Першою спробою р о м а н у є оповідання про пригоди князя Сінуге — свояка Аменемхета І, який, лякаючись за своє життя, втік з Єгипту до Сирії. Князь сам описує свою втечу, під час якої в тривозі ховався в чагарнику, на човнику без керми переправлявся через ріку, перекрадався пустелею, щоб не зустріти нікого з людей. Він зайшов над «гірке озеро» й тут упав, знеможений спрагою. «Так смакує смерть!» — сказав собі. Але нараз почув мекання овець. Надійшли степові пастухи, дали йому води, зварили молока й забрали із собою. В Сирії князь Тену прийняв його гостинно, віддав йому за жінку найстаршу доньку і зробив його намісником країни Яа. «Це була гарна країна. Ростуть у ній фіги й виноград, а вина там більше, ніж води- Вона багата медом й оливками, всякі овочі ростуть на деревах. Є там ячмінь і пшениця, а отар ховають без ліку. Щоденно я пив вино, їв хліб, варене м'ясо й гусячу печеню, до того ще й дичину, яку для мене ловили...»
Сінуге прожив у Сирії багато років, відзначився як лицар і войовник і здобув собі велику славу. Але на старості віку затужив за рідною землею й повернувся до Єгипту. Фараон зустрів його з гнівом. Люди чудувалися: «Дивіться, це Сінуге, що став бедуїном». Але остаточно прощено князеві провини, і він знову став єгиптянином: «Обголили мене і скинули з мене бруд пустелі та одяг мешканців піскової країни. Вбрали мене в тонке полотно, намастили оливою, і я заснув на ліжку...»
Перевезення статуї фараона. Тягнуть її 172 чоловіка, уставлені в 4 колони
Більш фантастичний зміст має казка про князя, якому пророчня1 заповіла, що він згине від крокодила, гадюки або собаки. Князь подався на мандрівку й зайшов до Нагарини в Сирії. Тамтешній король оголосив, що віддасть свою доньку за жінку тому, хто добудеться до її вікна, а вікно було високо: 70 ліктів від землі. Князь здобув королівну, й вона стала йому вірною дружиною, вбила гадюку, яка вночі наближалася до князевої постелі, добула його з пащеки крокодила, але князь не минувся своєї долі й згинув відхсвого улюбленого пса...
Із часів Середньої держави походить оповідання про моряка, що розбився на морі й дістався на таємничий острів, де панувала цариця-гадюка. Тут знайшов він розкішну рослинність і всякі багатства. Царицю він приєднав собі оповіданням про свої пригоди й повернувся щасливо додому з усякими дорогоцінними речами. Це — прототип поширеного потім на Сході оповідання про моряка Синдбада.
Жіноча зрада — це головний мотив оповідання про двох братів — Анупа й Бату. Старший брат, Ануп, мав жінку^яка забажала спокусити молодшого — Бату. Коли ж той не піддався на її намови, зрадлива жінка оббрехала його перед чоловіком, і той у гніві кинувсь із сокирою на молодшого брата. Але Бата втік, а боги, бачачи його невинність, кинули за ним ріку, повну крокодилів. По довгій мандрівці Бата зайшов до кедрової долини і тут зустрів дев'ятьох богів, і вони створили йому жінку. Вона була легкодушна й цікава. Незважаючи на заборону Бати, пішла над беріг моря, й море забрало в неї один кучер волосся. Цей кучер передали фараонові, й він наказав шукати цю жінку по всій країні, знайшов її і взяв собі за дружину. Щоб забезпечитися від Бати, • за намовою жінки він вирубав усі кедриг й тоді впав також кедр, з яким було зв'язане життя Бати, й той помер. Але боги оживили його, і він став фараоном Єгипту.
Гімни й пісні. Улюбленою поетичною формою Давнього Єгипту були г і м н и на честь богів і фараонів. У них єгипетський поет оповідав про свою любов до природи, до сонця, до всесвіту, до всього далекого й недосяжного. Найстарші гімни мають будову доволі просту. Ось, наприклад, гімн до Ра: «Слава тобі, великий, сину великого! До тебе біжить великий дім володаря полудня, до тебе біжить великий дім володаря півночі! Ти відчиняєш отвори небесних вод, перед тобою відкривається небо. Слава тобі, одинокий1, що триває вічно!..»
Але пізніше зміст пісні стає багатший, а форма — більш викінченою. В одному гімні Ра сам оспівує свою велич: «Я є той, хто створив небо й землю, підняв гори і всім істотам дав життя. Я є той, хто створив воду і привів велику повінь та дав життя плідному бикові. Я є той, хто створив небо й таємницю його обріїв і посадив туди душі богів. Коли я відкриваю очі, стає ясно, коли замикаю — темнішає. Вода Нілу тече, коли я накажу. Я є той, хто творить години і створює дні. Я є той, хто починає ріки і творить повінь. Я є той, хто створив живий вогонь...»
До найвищої форми довів цей вид поезії фараон Ехнатон. В іншому місці ми вже навели його гімн до сонця-Атона, повний глибокого філософічного змісту.
Простою й маловибагливою була єгипетська народна пісня. Знаємо лише невеликі зразки її з нагробних написів. Пастух, що гнав овець через поля, залиті водою Нільської повені, співав:
Ваш пастух є у воді, між рибами.
Вія говорить із сомом,
Вія здоровить щуку...
Ваш пастух — пастух заходу...
Коли молотили збіжжя, погонич волів співав:
Молотіть для себе, молотіть для себе. Ви, воли, молотіть для себе!
Єгипетська святиня. Реконструкція подає в одній половині загальний вигляд, у другій — поземний план
Молотіть для себе солому на поживу, А зерно для вашого пана! Не спочивайте, воли, СЬОГОДНІ нам холодно!
На народних мотивах розвинулася любовна лірика. Коханці звали себе словами: «мій брат», «моя сестра». Ось пісня закоханої дівчини:
Голос голубки кличе.
Вона каже: «Земля є ясна!»
Що маю я діяти?
Пташки, не картайте мене!
Я зустріла мого брата.
Моє серце щасливе надмірно!
Ми кажемо: «Не розлучимося ніколи!»
Дівчина-стрілець у такій строфі оспівує своє кохання:
Скаржиться дика гуска, Зловилася на принаду, — Твоя любов тримає мене, Не можу звільнитися від неї. Заберу мої сіті додому, — Але що скажу моїй мамі: Щодень поверталася я зі здобиччю... Не поставлю вже сітей сьогодні, — Полонила мене твоя любов.
За XIX—XX династій постали майстерні любовні пісні, в яких виступають різні дерева як символи кохання. Поет вихваляє сикомору, яку посадила любка власною рукою: «Вона є гарна, гілля її миле, свіжо-зелене. Вона має багато овочів, — вони червоні, як кармін, листя їх, як малахіт, світяться, як скло. Вона витягає рамена, тінь її холодна. Вона кладе листя до рук малої дівчинки-садівнички й посилає її швидко до любої: «Прийди, пробудь одну хвилину серед молоді! Гай, повний зелені, святкує свій день; хатина й шатро готові; молодь радіє, що тебе побачить... Прийди, святкуй цей день у веселості—сьогодні, й завтра, й післязавтра—три дні! Сідай у моїй тіні!.. Як оп'янілий бенкет заметушиться, сама залишишся з твоїм братом. Але я [сикомора] мовчазна й не розповім того, що побачу».
Як єгиптяни цінували життя й як вміли його уживати, про це свідчить пісня, яку мав скласти поет Манерос: «Одні люди проходять, інші залишаються від часів предковічних. Боги, що колись жили, спочивають у своїх пірамідах. Так само поховано і шляхту, і мудреців. Ті, хто будував доми, не мають тепер своєї містини, — бачиш, що сталося з ними. Я чув слова Імхотепа і Гардедефа, які кажуть так у своїх приповідках: «Дивися, їхні доми, їхні мури розпадаються, нема їм місця, так, ніби їх ніколи і не було! Ніхто не приходить звідти, щоб нам сказати, що з ними сталося, щоб скріпити наше серце, коли підемо туди, куди вони пішли!..» «З веселим серцем не забувай величаво жити. Іди за своїм серцем, як довго живеш! Поклади мірру на свою голову, одягнися в тонке полотно, намастися правдивими божими чудесами! Прикрасися як тільки можеш і не дай впасти твоєму серцеві. Іди за своїм серцем і [за] своїми радощами, поки живеш. Не засмучуй свого серця, поки не прийде день жалощів. Але той, чиє серце стоїть тихо, не чує жалів, а той, хто лежить у могилі, не приймає смутку. З ясним лицем святкуй радісний день і не спочивай у ньому, бо ніхто не бере з собою свого добра й ніколи не повертається той, хто відійшов туди...»
Ця пісня, що своїм змістом нагадує пізніші оди Гора-ція, — це, мабуть, найпомітніший твір єгипетської поезії.
Наука. Єгипет створив перші почини наукових дослідів. Єгиптяни не були творцями яких-будь наукових теорій, але практично розв'язали багато наукових проблем. В обсязі математики писарі уживали звичайних арифметичних ділань1, а також простіших рахунків із дробами. Розв'язували також без труду прості алгебраїчні завдання. В геометрії вміли обчислити поверхню квадрату, трикутника, трапеції й приблизну поверхню кола. З практичних причин, для поміру кількості збіжжя, навчилися обраховувати об'єм кулі й вальця. Як знаменито єгипетські архітектори оперували математичними правилами, про це свідчать піраміди: скільки ж тут рахункових проблем вимагало розв'язки! Найповніша збірка єгипетських математичних правил — це т. зв. папірус Рінд — рахунковий підручник, що дає багато практичних прикладів і потрохи переходить до теорії. Характеристичним є його заголовок: «Приписи, як дійти до знання усіх темних речей, усіх таємниць, що містяться у предметах».
Єгиптяни знали найважливіші закони механіки, завдяки яким уміли пересувати з місця на місце великі маси, наприклад, колосальні моноліти, а також підносити їх вгору, на вищі місця. Щодо пірамід — треба ще відмітити, — то вони незвичайно докладно зорієнтовані до сторін світу. Таку докладність осягають тільки дуже прецизійні1 новочасні інструменти.
Багато практичного знання добули єгиптяни з обсягу астрономії. Вони знали докладно рухи Сонця й Місяця, мабуть, також планет, ділили небо на частини й дали назви головним зіркам. За допомогою примітивних інструментів вони означували також положення різних небесних тіл.
Найбільшим науковим осягом єгипетської астрономії був календар, що в головних основах служить людству дотепер. Вже у найдавнішій добі єгиптяни рахували час від одного виливу Нілу до другого. Сонячний рік із трьома порами — повінню, сівбою і жнивами — це, так би сказати, народне єгипетське числення часу. Відомий історик стародавнього світу Едуард Майєр обчислив, що коло 4241 року до Хр. в околицях Мемфіса рахували вже час на роки — по 365 днів, ділили на 12 місяців по ЗО днів, а накінці долучали ще 5 святочних днів. Рік починався з днем, в якім зірка Сотіс, тобто Сіріус, з'являється на східному горизонті одночасно зі сходом Сонця, — дня 19 липня. Докладності календаря доглядав перший міністр фараона. Єгипетський календар пізніше (46 рік до Хр.) увів у Римі Юлій Цезар, і він дотепер доховався в грецькій церкві під назвою юліанського.
Дуже високо стояла в Єгипті медицина. Релігія наказувала препарувати тіло, щоб забезпечити душі життя, — завдяки тому єгиптяни всесторонньо пізнали будову людського тіла, і їхнє лікарське мистецтво спиралося на певну основу досвіду. Заховалося кілька рукописів, що містять лікарські приписи. Найцінніший із них — це т. зв. папірус Еберса, що має заголовок: «Таємна книга лікаря про знання артерій і серця». Єгиптяни розслідили доволі докладно кровоносні судини, і їхня наука про «соки» — це найдавніша фізіологія. Тодішні ліки були переважно рослинні, але лікарі користувалися також нерідко всякими замовляннями й чародійними формулами. Дуже популярна була універсальна мікс
