Крип'якевич Всесвітня історія (1995)
Занепад Республіки
Занепад аристократії. Реформа Сулли — це була остання спроба відбудувати Римську державу на давніх основах республіканської аристократії. Але через недовгий час показалося, що це основи хиткі й непевні. Аристократія, що її Сулла хотів регенерувати, не здала свого історичного іспиту, — вона втратила давні патріотичні почування і громадянську солідарність, не мала ясних політичних планів і не виявляла консеквенції у ділах. Вона втратила природний контакт із суспільними низами, не мала ніякої опори в інших верствах, її влада немов зависла у повітрі. Ще більше, як у попередні часи, виявлялися вузький егоїзм верхів, жадоба багатства і дикий гін до розкоші й уживання.
Історик тої доби Салустій жахливими фарбами малює моральний занепад Риму: «Луцій Сулла, опанувавши зброєю республіку, добре почав, але зле скінчив. Тоді всі почали грабувати й розтягати, один зажадав дому, другий землі, — переможці не знали ані кінця, ані міри і припускалися до громадян найжорстокіших діл. До того прилучилося ще й те, що Сулла, бажаючи зробити собі вірним військо, проти звичаїв предків здеморалізував його розкішшю і надмірною щедрістю. Військо римського народу вперше навчилося віддаватися розпусті й пияцтву, захоплюватися різьбами, образами й дорогим посудом та грабувати його в приватних осіб і міст, грабувати святині та зневажати все боже й людське. Як тільки почали бити поклони перед багатством, услід за тим пішла жадоба слави, влади і впливів, а з цим почала слабнути відвага. З незаможності сміялися, безкорисливість називали глупотою. Розгнузданість, захланність і гордість, що йшли з багатств, опанували молодь: почали дерти, марнотратити, власне майно легковажити, чужого шукати. Ані на моральність, ані на сором не зважали, божеські й людські справи брали за одне, нічого не шануючи».
Як тільки вмер Сулла, зараз почався рух проти зненавиджених реформ. У деяких частинах Італії народ повстав проти суллянських ветеранів і почав викидати їх із земель. У Римі народні збори ухвалили наново роздавати безплатно збіжжя пролетаріатові. Як заступник покривджених, виступив консул Марк Емілій Лепід і підняв бунт проти сенату. В Іспанії давній намісник Квінт Серторій оганізував емігрантів-попу-лярів, що туди укрилися перед репресіями, увійшов у зв'язки з морськими піратами й почав організовувати незалежну провінцію, на взір окремої держави. Все говорило за те, що будівля Сулли довго не втримається.
До загального знеохочення спричинювалися також усе нові втрати на Сходь Єгипет і Сирія цілком не рахувалися з волею Риму, у глибині Азії зросла сильна Вірменська держава під проводом короля Тиграна"(95—36 pp. до Хр.), врешті проти Риму повстав знову Митридат.
Причина виступу Митридата вийшла з того, що римська влада хотіла захопити Бітинію, яку записав Римові останній король Никомед (74 p.). Митридат, бачачи ослаблення римських сил, рішився протиставитися тому і своїм вШськом опанував Бітинію. Талановитий римський полководець Марк Ліциній Лукулл (пізніше ославлений як ласолюб), спочатку погромив Митридата, захопив Понт і переслідував короля аж до Вірменії', але потім через бунт у вїїіську втратив усі здобутки. Митридат повернувся до Понту і тріумфував над римлянами.
Повстання невільників. Свідченням внутрішнього занепаду Римської держави були також чимраз частіші повстання невільників. В Італії та у ближчих провінціях, особливо в Сицилії, число невільників так збільшилося, що вони творили мало не половину населення. По кожнім новім воєннім поході римські кораблі привозили нові маси бранців, що діставалися в приділі римським панам. Так само багато людського матеріалу доставляли спеціальні купецькі компанії, що просто уладжували лови на невільників у дальших провінціях серед варварського населення. Між невільників попадали нерідко і свобідні люди з провнщш, яких жорстокі торговці захоплювали підступом. На Егейському морі головною невільничою торговицею був острів Делос, колишня священна оселя Аполлона,—там не раз денно продавали по 10 000 людей.
Доля невільників у Римі була дуже тяжка, бо у римлян до доброго тону належало тримати всіх підданих якнай-гостріше. Вони не тільки мусили виконувати всякі роботи, до яких їх призначено — чи в хліборобстві, чи в промислі, чи деінде, але й терпіти фізично, бо пани не давали їм належного прожитку і примітивних людських вигод, а ще часто знущалися над ними із садистською жорстокістю. Тяжкі кари на тілі належали до звичайних засобів панської дисципліни. Пан мав право покарати також невільника смертю, і від того не було ніякого відклику1.
Невільники не раз повставали проти своїх гнобителів зі зброєю в руках, бо між ними знаходилося чимало військових людей, що дісталися в полон під час війни, а також бували люди з визначних «варварських» родів. Перші великі повстання почалися в Кампанії, де існували окремі школи, що приготовляли невільників до гладіаторських виступів. Особливо славна була така школа в Капуї, до якої збирали найкращих і найсильніших бранців- У 104 р. до Хр. тут прийшло до більшої ворохобні, а на чолі невільників став один із римських еквітів Тит Ветій, що розтратив своє майно і сподівався добитися його під час ворохобні. У той самий час вибухнуло ще більше повстання на Сицилії. Цей рух підняли сирійські громадяни, яких безправно запродали в неволю. Сенат на домагання своїх азійських васалів провів слідство і частину тих людей звільнив. Але римські пани на Сицилії гостро виступили проти цих звільнень, і це ще загострило справу. Заведеш в своїх надіях невільники збунтувалися, втекли в гори й там організували збройні ватаги. Головними проводирями були невільник Сальвій, що прийняв ім'я короля Тритона, і проводир піратів Атеніон. Це повстання тривало чотири роки і тільки по довгих зусиллях римляни здушили його в 100 р.
Ще небезпечніший характер мало повстання невільників у 73—71 pp. у самій Італії, в час, коли Рим проходив і внутрішні потрясіння, і війну з Митридатом. Проводирем повстання був фракієць із визначного роду Спартак, — можливо, член королівської родини Спартакидів. Він служив у римському війську, але здезертував і віддавався розбоям, потім попав у неволю й дістався до гладіаторської школи в Капуї. В 73 р. разом із 70 товаришами він утік із * школи в гори коло Везувія й тут організував нову розбійничу | ватагу. До нього пристали зі своїми ватагами кельти Крикс та Еномай. Вони почали нападати на шляхетські двори й багаті міста і завдяки своїм успіхам добули собі широку популярність. До них почали напливати звідусіль утікачі-невільники. Римська влада робила спроби опанувати цю ворохобню, але невільники з такою відвагою і завзяттям' нападали на військові відділи, що ніхто не міг їм опертися, й римські вояки у страху втікали перед ними. Повстання зростало чимраз більше й захопило всю Південну Італію. Число повстанців доходило до 40 000. Але, на нещастя для невільників, між ними прийшло до внутрішнього заколоту. Кельти й германи відокремилися, греки й еллінізовані орієнтали1 трималися також окремо.
Дуже важко було утримати у великій масі дисципліну і накинути їй один план. Менші ватажки, захоплені своїми успіхами, не хотіли піддатися одноцілій організації й уявляли собі^що римська влада вже знищена, та мріяли про те, що обіймуть владу над Італією. Спартак, що дивився на справу більш тверезо, бачив мету повстання в тому, щоб вивести своїх родимців за Альпи й окружною дорогою дістатися до батьківщини. Але через незгоду й упертість невільників не зміг він цього плану зреалізувати, тим більше, що римські війська обсадили Середню Італію.
У 71 р. провід у боротьбі з невільниками обійняв претор Марк Лщиній Краса Він замкнув військовою заставою збунтовану країну й почав відганяти повстанців усе далі на південь. Спартак, що перебував у Бруттії, зручно видобувся із персня, перейшов до Луканії, а звідти до Алулії. Тут прийшло до остаточного бою. Перед битвою Спартак убив свого коня й як піхотинець рушив із товаришами-гладіаторами проти ворога. Він боровся незвичайно завзято і власноручно поклав двох римських центуріонів. Але дістав тяжку рану, впав на коліна й поліг із списом у руках. У найближчі місяці римляни очистили весь край від останків повстанців. Учасників повстання карали жорстоко: уздовж гостинця з Капуї до Рима виставлено було шість тисяч хрестів-шибениць із засудженими на смерть невільниками.
Кінець сулланськнх реформ. Помпей. Повстання невільників, що так довго тривало і спричинило стільки жертв і сорому Римові, виказало, що шляхетська олігархія не може утримати лад у державі. Голову підняли знову популяри й остаточно усунули сулланські реформи. Перш за все повернені були давні права трибунам — вони знову могли виступати fa законодавчими внесеннями і своїм «вето» стримувати некорисні для народу закони й розпорядки. Далі у сенату було відібрано виключне право судівництва. Сенаторські суди показалися такими ж несправедливими й перекупними, якими перше були трибунали еквітів. Найбільш скомпрометував сенаторський суд процес намісника Сицилії Гая Верреса, що уславився страшними здирствами, а за це не поніс заслуженої кари. Новий закон вирішив, що сенатори творитимуть тільки третину суддів, другу третину дістали еквіти, третю — нижче оподатковані класи. Оновлено уряд цензорів, з давнім правом укладати лісту сенату. У провінціях знесено прямий побір- податків державними урядовцями, а оновлено давню систему, корисну для публіканів. У Римі народ дістав право побирати безплатно збіжжя. Отже, все повернулося до старих форм життя, в яких Сулла Добачав причини занепаду Риму. «Знову велико-міську юрбу живили з державного скарбу, тобто коштом провінцій; знову трибунська влада давала кожному демагогові право змінювати державний лад; знову попри уряд підіймала голову грошова аристократія, що добула державу податків і судовий контроль над намісниками; знову тремтів сенат перед засудами
Помпей, римський полководець і перед цензорськими постано». Так характеризує ці переміни історик Риму Момзён.
Але хоч аристократична управа понесла погром, проте до влади не дійшла й демократія. Проводирі популярів так само не мали сили і впливів, як і оптимати. Тепер на перше місце почали висуватися енергійні одиниці, що перебирали владу до своїх рук. Сулла перший показав зразок диктатури одної людини над державою. Його слідами тепер ішли інші амбітні люди.
У той час до проводу в Римі змагав передусім Гней Помпей. Він походив з аристократичного роду й особистими прикметами добув собі значну популярність. Один із його прихильників так писав про нього: «Він визначався вродою, не такою, правда, що звертає на себе увагу в мужесько-му віці, але гідністю й повагою, що погоджувалася з його величчю та визначним становищем, не покидаючи його до кінця життя. Знаменували його безоглядна чесність і чистота звичаїв. Промовець був із нього не дуже визначний. Дуже хотів, щоб владу віддавали йому як знак пошани і визнання, але щоб не потребував її добувати. У війні був досвідченим полководцем, під час миру — скромним громадянином, поки не боявся, що хто-будь йому дорівняє. У приязні був постійний і вірний, під час прикрих суперечок легко давав себе погодити із супротивником й охоче приймав перепросини. Свою могутність рідко коли уживав непомірковано. Був свобідний від усяких прогріхів. Одне хіба що можна було поставити йому за гріх, це те, що в республіці, яка панувала над світом і в якій усі громадяни мали ршні права, він обурювався, коли бачив, що хтось дорівнює йому якостями».
Помпей розпочав свою кар'єру від того, що в 83 р. прийшов із допомогою Сулли, коли той ішов на Рим проти популярів, а потім розправився з маріанами в Іспанії. СулЛа віддячився молодому аристократові тим, що визнав йому титул «імператора».тобто самостійного полководця, назвав його «Великим» і дозволив йому тріумфальний в'їзд до столиці. Але Помпея, який хоч і належав до старої шляхти, ніщо не лучило із сенатом, і в 71 р. він уклав союз із популярами, щоб повалити всевладність сенаторської олігархії й самому дійти до влади. Демократичні союзники підперли амбітного полководця й віддали в його руки провід у війні з морськими піратами.
Розвиток морського розбишацтва був одним із проявів ослаблення римської влади під час громадянської війни. Всякі безпритульні елементи, як утікачі-невільники» громадяни, позбавлені майна в революціях, збанкрутовані підприємці, чужинці без батьківщини та інші відчайдухи шукали прожитку з розбою, а коли не могли втриматися на суходолі, будували собі цілі флоти кораблів і на них пускалися в море, щоб там розбивати купецькі транспорта і грабувати всяких проїжджих. Улюбленим їхнім захистом були скелясті, недоступні побережжя, особливо в Іллірії та в Малій Азії в Кілкії, а також на дальших островах, наприклад, на Кріті. Вже в попередні часи римляни висилали свої флоти, щоб цю виразку винищити, але піратство відроджувалося все наново. Тепер Помпей дістав надзвичайне повновладдя, стотисячне військо, 500 кораблів і спеціальні кредити, щоб взятися за основне прочищення моря. Він виказав воєнний організаційний талант, поділив моря на кільканадцять округ, наперед очистив західні побережжя, потім східну частину Середземного моря. Упродовж кількох місяців у 67 р. блискуче покінчив своє завдання.
Ці успіхи Помпея в такій великій війні добули йому широку популярність, і народні збори, незважаючи на опозицію оптиматів, віддали йому ще більш відповідальну справу — війну з Митридатом. Помпей і тут виявив себе великим полководцем. Ударив у 66 р. на Понт так сильно, що Митридат навіть не пробував боронитися, залишив Малу Азію і втік до свого Боспорського царства в Криму. Там через недовгий час сам наклав на себе руку. Помпей уладив ще похід на Вірменію і присилував до миру короля Тиграна, відібравши в нього пограничні країни. Із здобутих земель уладив Бітинсько-Понтійську провінцію. Також уклав мир із парфянами й із земель давньої держави Селевкідів утворив другу провінцію — Сирію. Границі, які він встановив на сході, над Євфратом, протривали до кінця Римської держави. В 61 р. Помпей повернувся зі свого походу до Рима і величавим тріумфом святкував свою перемогу.
Змова Ка гилиш. Упродовж шести років, що їх Помпей перебув в Азії, в Римі настали різні внутрішні переміни. Аристократична партія втратила останки значення, її проводирі, як, наприклад, Лукулл, просто усувалися від політики й провадили бездіяльне життя у своїх підміських віллах.
Катон — онук славного Ка-тона з часів Пунічних війн, прихильник стоїцької науки, людина чесна й справедлива, але без ширшого політичного погляду. Свої ідеали він бачив у патріархальній добі Риму, старався повернути давні прості обичаї, ходив у старосвітському одязі, сам кермував плугом, до міста приходив пішки, не приймав ніяких відзнак, але всі ті змагання не могли вже воскресити життя давньої аристократичної республіки.
Провід перейшов знову до рук популярів, що спиралися на міське населення, військових ветеранів і останки селянства, але нерідко користувалися фінансовою допомогою капіталістів. Римська демократія також не мала своєї програми й її діяльність вичерпувалася на самій критиці сенату та його аристократичних членів. Фактичний вплив мали в партії різні амбітні одиниці, що виступали під прапорами демократії, щоб здобути собі голос у державі, але на меті мали не публічні справи, а особисту кар'єру.
Демократи, що спочатку підпомагали Помпею, тепер з острахом стежили за його успіхами в Азії, бо сподівалися, що вш, як переможець, покритий славою, схоче запровадити в Римі монархічну владу. Тому заздалегідь почалися інтриги, щоб Помпеєві загородити шлях до влади. Головним ворогом Помпея був Марк Ліциній К р а с с — найбагатша людина в Римі, що по своїй перемозі над невільниками мав надію стати на чолі влади, але мусив поступатися перед зручнішим суперником. Він увійшов у порозуміння з молодим амбітним аристократом Гаєм Юлієм Цезарем, що, як свояк Марія, належав до партії популярів. Цезар добув собі популярність серед міської юрби величавими ігрищами, що їх уладив як едиль, але заборгувався при тому так, що тільки гроші Красса вирятували його від банкрутства. Обидва мужі взаємно доповнювалися, бо Красс розпоряджався великими капіталами, а Цезар відразу виказав бистру політичну орієнтацію.
Щоб не допустити Помпея до влади, обидва політики вирішили викликати в Римі переворот, захопити найвищі уряди й утвердити впливи своєї партії. До своїх планів вони послугувалися, як знаряддям, різними відчайдухами, між якими на перше місце висунувся Луцій Сергій К а т и л і н а. Він походив із старого патриційського роду, відзначався талантом й особистою відвагою, але не мав ніяких моральних основ і, втративши майно, тільки про те й думав, як би знову дійти до значення. День 1 січня 65 р. до Хр. обраний був як речинець перевороту. Змовники мали опанувати урядові будинки, обрати консулів зі своїх людей. Красс готувався перебрати до своїх рук диктатуру, а Цезар мав дістати командування у війні з Єгиптом. Але в останній момент Красс завагався і повстання затрималося.
Катиліна, заведений у своїх надіях, рішився виступити на свою руку. Він мав популярність серед збанкрутованої молоді, що вірила в його талант, знайшов собі прихильників серед різного шумовиння й почав агітацію серед мас за соціальний переворот. Головні кличі його були — знести усі борги і звільнити боржників, що були засуджені на кари, сконфіскувати майно багатіїв, поділити його між незаможними та взяти до своїх рук державні уряди. Агітація Катиліни мала деякий успіх серед пролетаріату, ветеранів та збіднілого селянства, і змовники мали вже приступити до діла в 63 р.
Але їхню акцію випередив тодішній консул Марк Туллій Цицерон. Це був визначний адвокат, промовець та письменник: Була це людина поміркованих поглядів. Тому" що сенат ставився до нього неприхильно, як до «нового чоловіка», він мусив шукати союзників серед демократії. Змова Катиліни допомогла йому (Цицерону. — Ред.) вибитися в політиці. Через своїх агентів він добув відомості про змову, виступив у сенаті з промовою проти Катиліни, ув'язнив головних його помічників і на основі опінії сенату наказав покарати їх смертю. Катиліна втік із Риму, але його наздогнали, й у бою під Пісторією в Етрурії він поліг.
Перший тріумвірат. Отже, супротивникам Помпея не повелося захопити владу, а справа Катиліни викликала ще більше розбиття публічної опінії. В такий момент Помпей, що саме повернувся з Азії, укритий славою завойовника, легко міг дійти до монархічної влади. Але, як говорить Момзен, Помпеєві бракувало найважливішого, щоб сягнути по корону, а саме королівської відваги. Замість того, щоб явно й відверто виступити проти розсварених партій і накинути їм свою волю, Помпей старався іти легальним шляхом і не порушувати ні в чому римську конституцію. Передусім, приїхавши до Італії, він відразу розпустив своє військо. Помпей уявляв собі, що вистане для того самого його імені як переможця Азії та що демократія й сенат оцінять його лояльність і віддадуть йому добровільно найвищі гідності. Але це була його похибка, бо Рим почав легковажити собі обеззброєного полководця. Сенат відразу виступив проти Помпея й не хотів затвердити без дискусії його постанову в Азії та забезпечити його ветеранів так, як він того бажав. Так само демократія поставилася до нього холодно.
Помпей зрозумів свою помилку й рішився шукати підмоги в інших претендентів на владу. Так, у 60 р. він склав згоду із Крассом і Цезарем і злучився з ними у т. зв. перший т р і у м в і р а т. Це не був ніякий уряд, а чисто приватне порозуміння трьох наймогутніших людей, що обіцяли взаємно підтримувати себе у своїх змаганнях. Кожний із тріумвірів міг використати впливи у своїх колах, і через те вони могли " підпорядкувати собі і сенат, і народні збори. Кожен із них осягнув свої бажання: Помпей за допомогою товаришів добув затвердження своїх азійських розпорядків, Цезар дістав консулат, Красс вдоволився тим, що стояв при проводі.
Цезар як консул мав найвизначніше становище і не тільки проводив бажання своїх союзників, але передусім дбав про те, щоб добути собі в Римі мідне становище.
Він провів нову аграрну ре- Голова галла Різьба
форму, розділяючи останки
державних грунтів між ветеранами Помпея і зубожілим селянством. Сенат гостро виступав проти цих планів, але Цезар опанував народні збори й безоглядно знищив опозицію. Через це демократична партія всеціло віддалася на його послуги. Капіталістів він приєднав собі тим, що зменшив чинші за державу у провінціях, але також завів нові приписи про провінціальних намісників, особливо про надужиття влади. Він завів порядок, згідно з яким усі постанови народних зборів і сенату списували й оголошували на таблицях. Завдяки цьому постав немов перший урядовий денник у Римі. Тріумвіри безоглядно позбувалися своїх політичних супротивників: Цицерон мусив іти на заслання, а Катонові було доручено обов'язок упорядкувати справи острова Кіпр, щоб тільки позбутися його з Риму.
Найважливішим особистим здобутком Цезаря було те, що він по закінченні консулату забезпечив собі управу Пе-редальпійської та Заальпійської Галлії. Ці провінції були корисні тим, що лежали недалеко від Італії, так що звідти можна було тримати близький контакт із Римом і не позбуватися політичного впливу. Заальпійську Галлію треба було тільки завоювати, й Цезар міг витворити там вірну йому армію, щоб на ній оперти свої дальші змагання. Він виїхав з Італії в 58 р.
Помпей залишився в Римі, щоб пильнувати справи на місці. Але його нерішучість не дозволила йому відіграти провідну роль — він усе шукав правних основ влади. В 57 р. він дістав надзвичайний уряд директора постачання харчів для всієї держави. Цей уряд давав йому можливість покласти руку на господарське життя країни, а рівночасно приєднати собі народні маси, які тільки мріяли про дешевість збіжжя. Помпей виконав сумлінно свої обов'язки, але політичного впливу зі своєї діяльності не зумів витягнути. Його ім'я втрачало давню славу, особливо від часу, коли до Риму почали доходити звістки про незвичайні успіхи Цезаря в Галлії.
Між тріумвірами відносини стали холодніші, але вони все ж не зривали із собою. В 56 р. вони з'іхалися в Луці в Етрурії й тут обговорили свої плани. Цезареві [було] продовжено догляд над Галлією на дальший час, а Помпей і Красс дістали консульські гідності в найближчому році. Потім Красс дістав управу провінції Сирії, але там поліг у боротьбі з парфянами, під Карре в 53 р. Таким чином, не стало посередника, що утримував порозуміння в тріумвіраті. Між Цезарем та Помпеєм довір'я все більше зменшувалося, особливо в 54 p., коли вмерла жінка Помпея, що була донькою Цезаря. Помпей наблизився до сенату й за його допомогою намагався взяти в свої руки владу в Римі.
4 Цезар у Галлії. У Заальпійській Галлії жили різні племена кельтського походження. Вони мали доволі високу культуру, займалися хліборобством і годівлею худоби, розвинули значний металургійний промисел, мали свої укріплені міста й торговища. Провід мали в них два класи — шляхти й жерців. Шляхта походила з давніх лицарських родів, жила з війни й користувалася послугами підданих, що були в неї в неволі. Другий стан творили друїди — жерці, що складали жертви від імені народу, мали суддівську владу й за кару кидали на непослушних релігійні прокляття. Гал-лійські божества були досить різнорідні й уявляли з себе сили природи. Друїди утримували свої школи й виучували напам'ять релігійні формули. У щоденному житті уживали письмо з грецьким алфавітом.
Галли не зуміли витворити одну державу, а тільки деколи лучилися у вільні федерації. Провідне місце займали різні народи — спочатку арверни, потім едуї та секвани. Галли часто вели між собою племінні війни, й це допомогло римлянам їх поховати. У II ст. до Хр. на Галлію почали наїздити германські народи, як кімври, тевтони й багато інших, так що частина країни була під їхньою владою. В 72 р. Середню Галлію опанував германський полководець Арі-овіст, ввійшов у приязні зносини з римлянами й почав організовувати сильну державу.
Цезар уважав германське завоювання Галлії небезпечним для Риму і свою акцію розпочав від того, щоб галлійські границі зачинити для германів. Коли в 58 р. швейцарські гельвети з іншими племенами почали переходити через Родан, він заступив їм дорогу під Бібракте і так їх погромив, що вони мусили завернути назад. Тоді едуї й сусідні народи віддалися в опіку Цезаря і просили, щоб [він] боронив їх від Аріовіста. Цезар розпочав інтервенцію, а коли германський полководець гордо відкинув його умови, він ударив на нього і розбив його військо, так що Аріовіст мусив утікати за Рейн. Тоді римські легіони рушили на північ, на бельгів, свесіонів, белловаків, нервів та інші племена і по завзятій боротьбі їх завоювали. Довше тривала війна із західними народами Арморики, а особливо завзято боронилися венеди, — тільки при співділанні1 флоту Цезар зміг їх приборкати.
У боротьбі з галлами Цезар уживав різні методи. Проти непокірних племен виступав із найгострішими засобами: цілі оселі пускав із димом, старшину карав смертю, населення продавав у неволю. Одне плем'я за зрадливе повстання покарав тим, що наказав усім людям повідрубувати руки. Коли не міг чогось осягнути зброєю, не вагався уживати підступ. Для інших племен, що виявляли покору супроти Риму, був прихильний і ласкавий, лишав їм самоуправу Римські хірургічні інструменти. З помпеянських збірок
і визнавав титул союзників римського народу. Всі підбиті-племена платили римлянам данину й деколи доставляли помічне військо. Для забезпеки їхньої вірності Цезар брав від них заложників.
У 55 р. Цезар переправився на правий берег Рейну, щоб | показати германським племенам силу римських легіонів. Але ніхто не відважився виступити проти нього. В 55 і 54 pp. двічі виправлявся із флотом до Британії, бо тамтешні кельти підтримували самостійницькі змагання галлів. Він дійшов до Темзи, здобув кілька оборонних міст і врешті склав почесний мир із королем Касивелауном. Цей далекий похід у незнані сторони придбав йому славу в Римі.
Хоч галли на перший погляд легко піддалися римлянам, усе ж серед них відновлювався опір проти чужої влади. Взимку 54—53 pp. прийшло до повстання в різних околицях, але Цезар здушив його скоро і бунтівничі племена винищив безоглядно. В 52 р. повстанський рух огорнув усю Галлію, а провід над ними дістав Верцингеторикс, із королівського роду арвернів. Це був талановитий чоловік, добрий організатор і полководець, що зумів підняти бойовий запал у своїх земляків і об'єднав їх до спільного виступу проти римлян. Знаючи римську силу, він вів тільки партизанську боротьбу, нападав на табори та менші відділи й особливо старався позбавити ворога засобів поживи. У своїм завзятті галли нищили навіть власний дорібок і палшш людні оселі. Рухлива галлійська кіннота з усіх сторін загрожувала римлянам. Цезар знайшовся у великій небезпеці й був примушений уступати на південь. Тоді Верцингеторикс змінив свою тактику і пробував розбити легіони у відступі. Але Цезар разом із найманою германською кіннотою вдарив на нього і розбив його сили. Верцингеторикс почав уступати й затримався в місті Алесії, щоб тут впорядкувати свої полки. Римляни швидким маршем наздогнали його, оточили й замкнули своїми шанцями. Верцингеторикс боронився "довгий час, хоч його війську дошкуляв голод. Він мав надію, що інші племена прийдуть йому з допомогою та визволять з облоги. Але серед незгідних галлів знову прийшло до непорозумінь. Невелику поміч, яка наспіла Верцингеториксові, римляни без труду відперли. Тоді Верцингеторикс рішився пожертвувати собою в інтересах свого народу й сам зголосився до римського табору як підданець. Але Цезар не знав ласки: всі повстанці пішли в неволю, а Верцингеторикс пізніше прикрашав тріумф Цезаря і поклав голову під сокиру ката. Так остаточно Заальпійська Галлія стала римською провінцією.
Історик тої доби Салустій жахливими фарбами малює моральний занепад Риму: «Луцій Сулла, опанувавши зброєю республіку, добре почав, але зле скінчив. Тоді всі почали грабувати й розтягати, один зажадав дому, другий землі, — переможці не знали ані кінця, ані міри і припускалися до громадян найжорстокіших діл. До того прилучилося ще й те, що Сулла, бажаючи зробити собі вірним військо, проти звичаїв предків здеморалізував його розкішшю і надмірною щедрістю. Військо римського народу вперше навчилося віддаватися розпусті й пияцтву, захоплюватися різьбами, образами й дорогим посудом та грабувати його в приватних осіб і міст, грабувати святині та зневажати все боже й людське. Як тільки почали бити поклони перед багатством, услід за тим пішла жадоба слави, влади і впливів, а з цим почала слабнути відвага. З незаможності сміялися, безкорисливість називали глупотою. Розгнузданість, захланність і гордість, що йшли з багатств, опанували молодь: почали дерти, марнотратити, власне майно легковажити, чужого шукати. Ані на моральність, ані на сором не зважали, божеські й людські справи брали за одне, нічого не шануючи».
Як тільки вмер Сулла, зараз почався рух проти зненавиджених реформ. У деяких частинах Італії народ повстав проти суллянських ветеранів і почав викидати їх із земель. У Римі народні збори ухвалили наново роздавати безплатно збіжжя пролетаріатові. Як заступник покривджених, виступив консул Марк Емілій Лепід і підняв бунт проти сенату. В Іспанії давній намісник Квінт Серторій оганізував емігрантів-попу-лярів, що туди укрилися перед репресіями, увійшов у зв'язки з морськими піратами й почав організовувати незалежну провінцію, на взір окремої держави. Все говорило за те, що будівля Сулли довго не втримається.
До загального знеохочення спричинювалися також усе нові втрати на Сходь Єгипет і Сирія цілком не рахувалися з волею Риму, у глибині Азії зросла сильна Вірменська держава під проводом короля Тиграна"(95—36 pp. до Хр.), врешті проти Риму повстав знову Митридат.
Причина виступу Митридата вийшла з того, що римська влада хотіла захопити Бітинію, яку записав Римові останній король Никомед (74 p.). Митридат, бачачи ослаблення римських сил, рішився протиставитися тому і своїм вШськом опанував Бітинію. Талановитий римський полководець Марк Ліциній Лукулл (пізніше ославлений як ласолюб), спочатку погромив Митридата, захопив Понт і переслідував короля аж до Вірменії', але потім через бунт у вїїіську втратив усі здобутки. Митридат повернувся до Понту і тріумфував над римлянами.
Повстання невільників. Свідченням внутрішнього занепаду Римської держави були також чимраз частіші повстання невільників. В Італії та у ближчих провінціях, особливо в Сицилії, число невільників так збільшилося, що вони творили мало не половину населення. По кожнім новім воєннім поході римські кораблі привозили нові маси бранців, що діставалися в приділі римським панам. Так само багато людського матеріалу доставляли спеціальні купецькі компанії, що просто уладжували лови на невільників у дальших провінціях серед варварського населення. Між невільників попадали нерідко і свобідні люди з провнщш, яких жорстокі торговці захоплювали підступом. На Егейському морі головною невільничою торговицею був острів Делос, колишня священна оселя Аполлона,—там не раз денно продавали по 10 000 людей.
Доля невільників у Римі була дуже тяжка, бо у римлян до доброго тону належало тримати всіх підданих якнай-гостріше. Вони не тільки мусили виконувати всякі роботи, до яких їх призначено — чи в хліборобстві, чи в промислі, чи деінде, але й терпіти фізично, бо пани не давали їм належного прожитку і примітивних людських вигод, а ще часто знущалися над ними із садистською жорстокістю. Тяжкі кари на тілі належали до звичайних засобів панської дисципліни. Пан мав право покарати також невільника смертю, і від того не було ніякого відклику1.
Невільники не раз повставали проти своїх гнобителів зі зброєю в руках, бо між ними знаходилося чимало військових людей, що дісталися в полон під час війни, а також бували люди з визначних «варварських» родів. Перші великі повстання почалися в Кампанії, де існували окремі школи, що приготовляли невільників до гладіаторських виступів. Особливо славна була така школа в Капуї, до якої збирали найкращих і найсильніших бранців- У 104 р. до Хр. тут прийшло до більшої ворохобні, а на чолі невільників став один із римських еквітів Тит Ветій, що розтратив своє майно і сподівався добитися його під час ворохобні. У той самий час вибухнуло ще більше повстання на Сицилії. Цей рух підняли сирійські громадяни, яких безправно запродали в неволю. Сенат на домагання своїх азійських васалів провів слідство і частину тих людей звільнив. Але римські пани на Сицилії гостро виступили проти цих звільнень, і це ще загострило справу. Заведеш в своїх надіях невільники збунтувалися, втекли в гори й там організували збройні ватаги. Головними проводирями були невільник Сальвій, що прийняв ім'я короля Тритона, і проводир піратів Атеніон. Це повстання тривало чотири роки і тільки по довгих зусиллях римляни здушили його в 100 р.
Ще небезпечніший характер мало повстання невільників у 73—71 pp. у самій Італії, в час, коли Рим проходив і внутрішні потрясіння, і війну з Митридатом. Проводирем повстання був фракієць із визначного роду Спартак, — можливо, член королівської родини Спартакидів. Він служив у римському війську, але здезертував і віддавався розбоям, потім попав у неволю й дістався до гладіаторської школи в Капуї. В 73 р. разом із 70 товаришами він утік із * школи в гори коло Везувія й тут організував нову розбійничу | ватагу. До нього пристали зі своїми ватагами кельти Крикс та Еномай. Вони почали нападати на шляхетські двори й багаті міста і завдяки своїм успіхам добули собі широку популярність. До них почали напливати звідусіль утікачі-невільники. Римська влада робила спроби опанувати цю ворохобню, але невільники з такою відвагою і завзяттям' нападали на військові відділи, що ніхто не міг їм опертися, й римські вояки у страху втікали перед ними. Повстання зростало чимраз більше й захопило всю Південну Італію. Число повстанців доходило до 40 000. Але, на нещастя для невільників, між ними прийшло до внутрішнього заколоту. Кельти й германи відокремилися, греки й еллінізовані орієнтали1 трималися також окремо.
Дуже важко було утримати у великій масі дисципліну і накинути їй один план. Менші ватажки, захоплені своїми успіхами, не хотіли піддатися одноцілій організації й уявляли собі^що римська влада вже знищена, та мріяли про те, що обіймуть владу над Італією. Спартак, що дивився на справу більш тверезо, бачив мету повстання в тому, щоб вивести своїх родимців за Альпи й окружною дорогою дістатися до батьківщини. Але через незгоду й упертість невільників не зміг він цього плану зреалізувати, тим більше, що римські війська обсадили Середню Італію.
Кінець сулланськнх реформ. Помпей. Повстання невільників, що так довго тривало і спричинило стільки жертв і сорому Римові, виказало, що шляхетська олігархія не може утримати лад у державі. Голову підняли знову популяри й остаточно усунули сулланські реформи. Перш за все повернені були давні права трибунам — вони знову могли виступати fa законодавчими внесеннями і своїм «вето» стримувати некорисні для народу закони й розпорядки. Далі у сенату було відібрано виключне право судівництва. Сенаторські суди показалися такими ж несправедливими й перекупними, якими перше були трибунали еквітів. Найбільш скомпрометував сенаторський суд процес намісника Сицилії Гая Верреса, що уславився страшними здирствами, а за це не поніс заслуженої кари. Новий закон вирішив, що сенатори творитимуть тільки третину суддів, другу третину дістали еквіти, третю — нижче оподатковані класи. Оновлено уряд цензорів, з давнім правом укладати лісту сенату. У провінціях знесено прямий побір- податків державними урядовцями, а оновлено давню систему, корисну для публіканів. У Римі народ дістав право побирати безплатно збіжжя. Отже, все повернулося до старих форм життя, в яких Сулла Добачав причини занепаду Риму. «Знову велико-міську юрбу живили з державного скарбу, тобто коштом провінцій; знову трибунська влада давала кожному демагогові право змінювати державний лад; знову попри уряд підіймала голову грошова аристократія, що добула державу податків і судовий контроль над намісниками; знову тремтів сенат перед засудами
Помпей, римський полководець і перед цензорськими постано». Так характеризує ці переміни історик Риму Момзён.
Але хоч аристократична управа понесла погром, проте до влади не дійшла й демократія. Проводирі популярів так само не мали сили і впливів, як і оптимати. Тепер на перше місце почали висуватися енергійні одиниці, що перебирали владу до своїх рук. Сулла перший показав зразок диктатури одної людини над державою. Його слідами тепер ішли інші амбітні люди.
У той час до проводу в Римі змагав передусім Гней Помпей. Він походив з аристократичного роду й особистими прикметами добув собі значну популярність. Один із його прихильників так писав про нього: «Він визначався вродою, не такою, правда, що звертає на себе увагу в мужесько-му віці, але гідністю й повагою, що погоджувалася з його величчю та визначним становищем, не покидаючи його до кінця життя. Знаменували його безоглядна чесність і чистота звичаїв. Промовець був із нього не дуже визначний. Дуже хотів, щоб владу віддавали йому як знак пошани і визнання, але щоб не потребував її добувати. У війні був досвідченим полководцем, під час миру — скромним громадянином, поки не боявся, що хто-будь йому дорівняє. У приязні був постійний і вірний, під час прикрих суперечок легко давав себе погодити із супротивником й охоче приймав перепросини. Свою могутність рідко коли уживав непомірковано. Був свобідний від усяких прогріхів. Одне хіба що можна було поставити йому за гріх, це те, що в республіці, яка панувала над світом і в якій усі громадяни мали ршні права, він обурювався, коли бачив, що хтось дорівнює йому якостями».
Помпей розпочав свою кар'єру від того, що в 83 р. прийшов із допомогою Сулли, коли той ішов на Рим проти популярів, а потім розправився з маріанами в Іспанії. СулЛа віддячився молодому аристократові тим, що визнав йому титул «імператора».тобто самостійного полководця, назвав його «Великим» і дозволив йому тріумфальний в'їзд до столиці. Але Помпея, який хоч і належав до старої шляхти, ніщо не лучило із сенатом, і в 71 р. він уклав союз із популярами, щоб повалити всевладність сенаторської олігархії й самому дійти до влади. Демократичні союзники підперли амбітного полководця й віддали в його руки провід у війні з морськими піратами.
Розвиток морського розбишацтва був одним із проявів ослаблення римської влади під час громадянської війни. Всякі безпритульні елементи, як утікачі-невільники» громадяни, позбавлені майна в революціях, збанкрутовані підприємці, чужинці без батьківщини та інші відчайдухи шукали прожитку з розбою, а коли не могли втриматися на суходолі, будували собі цілі флоти кораблів і на них пускалися в море, щоб там розбивати купецькі транспорта і грабувати всяких проїжджих. Улюбленим їхнім захистом були скелясті, недоступні побережжя, особливо в Іллірії та в Малій Азії в Кілкії, а також на дальших островах, наприклад, на Кріті. Вже в попередні часи римляни висилали свої флоти, щоб цю виразку винищити, але піратство відроджувалося все наново. Тепер Помпей дістав надзвичайне повновладдя, стотисячне військо, 500 кораблів і спеціальні кредити, щоб взятися за основне прочищення моря. Він виказав воєнний організаційний талант, поділив моря на кільканадцять округ, наперед очистив західні побережжя, потім східну частину Середземного моря. Упродовж кількох місяців у 67 р. блискуче покінчив своє завдання.
Ці успіхи Помпея в такій великій війні добули йому широку популярність, і народні збори, незважаючи на опозицію оптиматів, віддали йому ще більш відповідальну справу — війну з Митридатом. Помпей і тут виявив себе великим полководцем. Ударив у 66 р. на Понт так сильно, що Митридат навіть не пробував боронитися, залишив Малу Азію і втік до свого Боспорського царства в Криму. Там через недовгий час сам наклав на себе руку. Помпей уладив ще похід на Вірменію і присилував до миру короля Тиграна, відібравши в нього пограничні країни. Із здобутих земель уладив Бітинсько-Понтійську провінцію. Також уклав мир із парфянами й із земель давньої держави Селевкідів утворив другу провінцію — Сирію. Границі, які він встановив на сході, над Євфратом, протривали до кінця Римської держави. В 61 р. Помпей повернувся зі свого походу до Рима і величавим тріумфом святкував свою перемогу.
Змова Ка гилиш. Упродовж шести років, що їх Помпей перебув в Азії, в Римі настали різні внутрішні переміни. Аристократична партія втратила останки значення, її проводирі, як, наприклад, Лукулл, просто усувалися від політики й провадили бездіяльне життя у своїх підміських віллах.
Катон — онук славного Ка-тона з часів Пунічних війн, прихильник стоїцької науки, людина чесна й справедлива, але без ширшого політичного погляду. Свої ідеали він бачив у патріархальній добі Риму, старався повернути давні прості обичаї, ходив у старосвітському одязі, сам кермував плугом, до міста приходив пішки, не приймав ніяких відзнак, але всі ті змагання не могли вже воскресити життя давньої аристократичної республіки.
Провід перейшов знову до рук популярів, що спиралися на міське населення, військових ветеранів і останки селянства, але нерідко користувалися фінансовою допомогою капіталістів. Римська демократія також не мала своєї програми й її діяльність вичерпувалася на самій критиці сенату та його аристократичних членів. Фактичний вплив мали в партії різні амбітні одиниці, що виступали під прапорами демократії, щоб здобути собі голос у державі, але на меті мали не публічні справи, а особисту кар'єру.
Демократи, що спочатку підпомагали Помпею, тепер з острахом стежили за його успіхами в Азії, бо сподівалися, що вш, як переможець, покритий славою, схоче запровадити в Римі монархічну владу. Тому заздалегідь почалися інтриги, щоб Помпеєві загородити шлях до влади. Головним ворогом Помпея був Марк Ліциній К р а с с — найбагатша людина в Римі, що по своїй перемозі над невільниками мав надію стати на чолі влади, але мусив поступатися перед зручнішим суперником. Він увійшов у порозуміння з молодим амбітним аристократом Гаєм Юлієм Цезарем, що, як свояк Марія, належав до партії популярів. Цезар добув собі популярність серед міської юрби величавими ігрищами, що їх уладив як едиль, але заборгувався при тому так, що тільки гроші Красса вирятували його від банкрутства. Обидва мужі взаємно доповнювалися, бо Красс розпоряджався великими капіталами, а Цезар відразу виказав бистру політичну орієнтацію.
Щоб не допустити Помпея до влади, обидва політики вирішили викликати в Римі переворот, захопити найвищі уряди й утвердити впливи своєї партії. До своїх планів вони послугувалися, як знаряддям, різними відчайдухами, між якими на перше місце висунувся Луцій Сергій К а т и л і н а. Він походив із старого патриційського роду, відзначався талантом й особистою відвагою, але не мав ніяких моральних основ і, втративши майно, тільки про те й думав, як би знову дійти до значення. День 1 січня 65 р. до Хр. обраний був як речинець перевороту. Змовники мали опанувати урядові будинки, обрати консулів зі своїх людей. Красс готувався перебрати до своїх рук диктатуру, а Цезар мав дістати командування у війні з Єгиптом. Але в останній момент Красс завагався і повстання затрималося.
Катиліна, заведений у своїх надіях, рішився виступити на свою руку. Він мав популярність серед збанкрутованої молоді, що вірила в його талант, знайшов собі прихильників серед різного шумовиння й почав агітацію серед мас за соціальний переворот. Головні кличі його були — знести усі борги і звільнити боржників, що були засуджені на кари, сконфіскувати майно багатіїв, поділити його між незаможними та взяти до своїх рук державні уряди. Агітація Катиліни мала деякий успіх серед пролетаріату, ветеранів та збіднілого селянства, і змовники мали вже приступити до діла в 63 р.
Але їхню акцію випередив тодішній консул Марк Туллій Цицерон. Це був визначний адвокат, промовець та письменник: Була це людина поміркованих поглядів. Тому" що сенат ставився до нього неприхильно, як до «нового чоловіка», він мусив шукати союзників серед демократії. Змова Катиліни допомогла йому (Цицерону. — Ред.) вибитися в політиці. Через своїх агентів він добув відомості про змову, виступив у сенаті з промовою проти Катиліни, ув'язнив головних його помічників і на основі опінії сенату наказав покарати їх смертю. Катиліна втік із Риму, але його наздогнали, й у бою під Пісторією в Етрурії він поліг.
Помпей зрозумів свою помилку й рішився шукати підмоги в інших претендентів на владу. Так, у 60 р. він склав згоду із Крассом і Цезарем і злучився з ними у т. зв. перший т р і у м в і р а т. Це не був ніякий уряд, а чисто приватне порозуміння трьох наймогутніших людей, що обіцяли взаємно підтримувати себе у своїх змаганнях. Кожний із тріумвірів міг використати впливи у своїх колах, і через те вони могли " підпорядкувати собі і сенат, і народні збори. Кожен із них осягнув свої бажання: Помпей за допомогою товаришів добув затвердження своїх азійських розпорядків, Цезар дістав консулат, Красс вдоволився тим, що стояв при проводі.
Цезар як консул мав найвизначніше становище і не тільки проводив бажання своїх союзників, але передусім дбав про те, щоб добути собі в Римі мідне становище.
Він провів нову аграрну ре- Голова галла Різьба
форму, розділяючи останки
державних грунтів між ветеранами Помпея і зубожілим селянством. Сенат гостро виступав проти цих планів, але Цезар опанував народні збори й безоглядно знищив опозицію. Через це демократична партія всеціло віддалася на його послуги. Капіталістів він приєднав собі тим, що зменшив чинші за державу у провінціях, але також завів нові приписи про провінціальних намісників, особливо про надужиття влади. Він завів порядок, згідно з яким усі постанови народних зборів і сенату списували й оголошували на таблицях. Завдяки цьому постав немов перший урядовий денник у Римі. Тріумвіри безоглядно позбувалися своїх політичних супротивників: Цицерон мусив іти на заслання, а Катонові було доручено обов'язок упорядкувати справи острова Кіпр, щоб тільки позбутися його з Риму.
Найважливішим особистим здобутком Цезаря було те, що він по закінченні консулату забезпечив собі управу Пе-редальпійської та Заальпійської Галлії. Ці провінції були корисні тим, що лежали недалеко від Італії, так що звідти можна було тримати близький контакт із Римом і не позбуватися політичного впливу. Заальпійську Галлію треба було тільки завоювати, й Цезар міг витворити там вірну йому армію, щоб на ній оперти свої дальші змагання. Він виїхав з Італії в 58 р.
Помпей залишився в Римі, щоб пильнувати справи на місці. Але його нерішучість не дозволила йому відіграти провідну роль — він усе шукав правних основ влади. В 57 р. він дістав надзвичайний уряд директора постачання харчів для всієї держави. Цей уряд давав йому можливість покласти руку на господарське життя країни, а рівночасно приєднати собі народні маси, які тільки мріяли про дешевість збіжжя. Помпей виконав сумлінно свої обов'язки, але політичного впливу зі своєї діяльності не зумів витягнути. Його ім'я втрачало давню славу, особливо від часу, коли до Риму почали доходити звістки про незвичайні успіхи Цезаря в Галлії.
Між тріумвірами відносини стали холодніші, але вони все ж не зривали із собою. В 56 р. вони з'іхалися в Луці в Етрурії й тут обговорили свої плани. Цезареві [було] продовжено догляд над Галлією на дальший час, а Помпей і Красс дістали консульські гідності в найближчому році. Потім Красс дістав управу провінції Сирії, але там поліг у боротьбі з парфянами, під Карре в 53 р. Таким чином, не стало посередника, що утримував порозуміння в тріумвіраті. Між Цезарем та Помпеєм довір'я все більше зменшувалося, особливо в 54 p., коли вмерла жінка Помпея, що була донькою Цезаря. Помпей наблизився до сенату й за його допомогою намагався взяти в свої руки владу в Римі.
4 Цезар у Галлії. У Заальпійській Галлії жили різні племена кельтського походження. Вони мали доволі високу культуру, займалися хліборобством і годівлею худоби, розвинули значний металургійний промисел, мали свої укріплені міста й торговища. Провід мали в них два класи — шляхти й жерців. Шляхта походила з давніх лицарських родів, жила з війни й користувалася послугами підданих, що були в неї в неволі. Другий стан творили друїди — жерці, що складали жертви від імені народу, мали суддівську владу й за кару кидали на непослушних релігійні прокляття. Гал-лійські божества були досить різнорідні й уявляли з себе сили природи. Друїди утримували свої школи й виучували напам'ять релігійні формули. У щоденному житті уживали письмо з грецьким алфавітом.
Галли не зуміли витворити одну державу, а тільки деколи лучилися у вільні федерації. Провідне місце займали різні народи — спочатку арверни, потім едуї та секвани. Галли часто вели між собою племінні війни, й це допомогло римлянам їх поховати. У II ст. до Хр. на Галлію почали наїздити германські народи, як кімври, тевтони й багато інших, так що частина країни була під їхньою владою. В 72 р. Середню Галлію опанував германський полководець Арі-овіст, ввійшов у приязні зносини з римлянами й почав організовувати сильну державу.
Цезар уважав германське завоювання Галлії небезпечним для Риму і свою акцію розпочав від того, щоб галлійські границі зачинити для германів. Коли в 58 р. швейцарські гельвети з іншими племенами почали переходити через Родан, він заступив їм дорогу під Бібракте і так їх погромив, що вони мусили завернути назад. Тоді едуї й сусідні народи віддалися в опіку Цезаря і просили, щоб [він] боронив їх від Аріовіста. Цезар розпочав інтервенцію, а коли германський полководець гордо відкинув його умови, він ударив на нього і розбив його військо, так що Аріовіст мусив утікати за Рейн. Тоді римські легіони рушили на північ, на бельгів, свесіонів, белловаків, нервів та інші племена і по завзятій боротьбі їх завоювали. Довше тривала війна із західними народами Арморики, а особливо завзято боронилися венеди, — тільки при співділанні1 флоту Цезар зміг їх приборкати.
У боротьбі з галлами Цезар уживав різні методи. Проти непокірних племен виступав із найгострішими засобами: цілі оселі пускав із димом, старшину карав смертю, населення продавав у неволю. Одне плем'я за зрадливе повстання покарав тим, що наказав усім людям повідрубувати руки. Коли не міг чогось осягнути зброєю, не вагався уживати підступ. Для інших племен, що виявляли покору супроти Риму, був прихильний і ласкавий, лишав їм самоуправу Римські хірургічні інструменти. З помпеянських збірок
і визнавав титул союзників римського народу. Всі підбиті-племена платили римлянам данину й деколи доставляли помічне військо. Для забезпеки їхньої вірності Цезар брав від них заложників.
У 55 р. Цезар переправився на правий берег Рейну, щоб | показати германським племенам силу римських легіонів. Але ніхто не відважився виступити проти нього. В 55 і 54 pp. двічі виправлявся із флотом до Британії, бо тамтешні кельти підтримували самостійницькі змагання галлів. Він дійшов до Темзи, здобув кілька оборонних міст і врешті склав почесний мир із королем Касивелауном. Цей далекий похід у незнані сторони придбав йому славу в Римі.
Хоч галли на перший погляд легко піддалися римлянам, усе ж серед них відновлювався опір проти чужої влади. Взимку 54—53 pp. прийшло до повстання в різних околицях, але Цезар здушив його скоро і бунтівничі племена винищив безоглядно. В 52 р. повстанський рух огорнув усю Галлію, а провід над ними дістав Верцингеторикс, із королівського роду арвернів. Це був талановитий чоловік, добрий організатор і полководець, що зумів підняти бойовий запал у своїх земляків і об'єднав їх до спільного виступу проти римлян. Знаючи римську силу, він вів тільки партизанську боротьбу, нападав на табори та менші відділи й особливо старався позбавити ворога засобів поживи. У своїм завзятті галли нищили навіть власний дорібок і палшш людні оселі. Рухлива галлійська кіннота з усіх сторін загрожувала римлянам. Цезар знайшовся у великій небезпеці й був примушений уступати на південь. Тоді Верцингеторикс змінив свою тактику і пробував розбити легіони у відступі. Але Цезар разом із найманою германською кіннотою вдарив на нього і розбив його сили. Верцингеторикс почав уступати й затримався в місті Алесії, щоб тут впорядкувати свої полки. Римляни швидким маршем наздогнали його, оточили й замкнули своїми шанцями. Верцингеторикс боронився "довгий час, хоч його війську дошкуляв голод. Він мав надію, що інші племена прийдуть йому з допомогою та визволять з облоги. Але серед незгідних галлів знову прийшло до непорозумінь. Невелику поміч, яка наспіла Верцингеториксові, римляни без труду відперли. Тоді Верцингеторикс рішився пожертвувати собою в інтересах свого народу й сам зголосився до римського табору як підданець. Але Цезар не знав ласки: всі повстанці пішли в неволю, а Верцингеторикс пізніше прикрашав тріумф Цезаря і поклав голову під сокиру ката. Так остаточно Заальпійська Галлія стала римською провінцією.
