Крип'якевич Всесвітня історія (1995)
Юлій Цезар
Похід на Італію. Під час своєї довголітньої Галлійської кампанії Цезар не раз приїздив до Надпаданської Галлії, щоб бути в ближчому контакті зі своїми прихильниками в Римі. Тут також він тримав постійно частину свого війська. Щоб впливати на римську опінію, він видав свої славні «Записки про Галльську війну», в яких простим, майстерним стилем описав свої воєнні успіхи. Поза тим він не жалував грошей для своїх агентів і завжди міг розраховувати на прихильну йому партію в Римі.
Але далеко більше мав він ворогів. Партія сенату розуміла, що він тому шукає популярності, щоб сягнути по владу, і всіма способами намагалася перешкодити йому на цьому шляху. Коли перше між сенатом і Помпеєм відносини були холодні, то тепер обидві ці сторони порозумілися між собою в боротьбі з небезпечним супротивником. ПомПей узяв фактичний провід у Римі й почав готуватися до рішучої боротьби. Цезар неохоче йшов на цей воєнний конфлікт, бо не був певний, чи зможе знайти союзників проти сенату. Він усе намагався вирішити справу якимось компромісом і через довірених людей безнастанно вів переговори зі своїми супротивниками. Але і сенат, і Помпей уважали це за прояв слабості Цезаря і з тим більшою упертістю стояли на своїх позиціях.
Головне домагання Цезаря було, щоб дозволено було йому стати консулом у Галлії, а не в Римі. Він боявся, що коли з'явиться в столиці, то його вороги відразу поставлять його перед суд за всякі здогадні зловживання, які йому закидали. Він не хотів розлучатися з армією, що була його підпорою. Коли б сенат вволив його бажання, він заявляв готовність розпустити більшу частину війська й віддати обидві Галлії, а залишити собі управу лише Іллірії. Але шляхетська олігархія була невмолима й жадала, щоб Цезар безоглядно зрікся командування. Роз'ярення проти нього було таке- велике, що коли трибуни стали в його обороні, Помпеєві союзники загрозили їм смертю. Обидва трибуни, перебрані1 за невільників, потайки залишили Рим і подалися до табору Цезаря.
Цезар вирішив зброєю здобути собі визнання. У промові до війська він змалював поведінку своїх ворогів: як шляхта віддячується йому і його армії за перемоги в Галлії, як сенат легковажить народними зборами, як порушено незайманість трибунів, як потоптано народні права, за які їхні предки онукам і правнукам наказали до загину боротися. Військо, що складалося з галлійських ветеранів, які сліпо вірили своєму улюбленому вождеві, заявило готовність разом із ним іти на Рим. Цезар перейшов у січні 49 р. пограничну річку Рубикон із словами, якими грачі2 розпочинали гру: «Кості кинено!»
Рішучий виступ Цезаря вйкливав в аристократичному таборі нечуваний переполох. Сенат вирішив залишити Рим і наказав усім урядовцям виїхати зі столиці, бо хто лишиться, того вважатимуть за ворога народу. Евакуація відбувалася так поспішно, що навіть [було] залишено державну касу. Але Італії важко було боротися, бо частину впїська складали давні Цезареві легіонери, а решту — новобранці, що ще не пройшли воєнної школи. Виявилося, що Помпей не підготував належно оборону. Тоді сам він рішився залишити Італію і переплисти до Греції, а за ним виїхали всі проводирі аристократичної партії.
Цезар без труду зайняв Рим і невдовзі очистив від ворогів усю Італію. Від початку він виявляв незвичайну лагідність супроти своїх супротивників — нікого не карав смертю, не проголосив проскрипцій, бранців випускав на волю. Деякі проводирі популярів намовляли його до того, щоб провів радикальні реформи, проголосив закон про знесення боргів, сконфіскував майно багатіїв тощо, але він не пішов на цю дешеву демагогію. Він передусім подбав про те, щоб за без печити Італії довіз харчів, що через ворохобню був припинив ся, і за короткий час повернув нормальну комунікацію. Він не хотів виступати як довірений одної партії, а відразу взявв опіку все населення. »
Рівночасно з тим забезпечувався від наїзду прихильників Помпея. Своїх полководців вислав на Сардинію, Сицилію й до Африки, щоб звідти усунути приклонників сенату, а сам виправився до Іспанії, де стояли легіони Помпея. У завзятій боротьбі під Ілердою(в області Ебра) в серпні 49 р. він присилував Помпеєвих вождів до капітуляції.
Перемога над Помпеєм. Наприкінці 49 р. Цезар із Брун-дисніума переправився через Адріатичне море до Епіра. Це був бурхливий час, і старі моряки відраджували йому виправлятися в похід морем, але він закликав: «Не бійся, керманичу, везеш Цезаря і його щастя!» Але під Диррахіумому першій боротьбі з Помпеєм йому не повелося і він поніс дуже важкі втрати: полягло його 1000 вояків, і 32 корогви дістались до рук ворога. Він був примушений уступити на схід, до Фессалії, і знайшовся у дуже важких відносинах, відрізаний від свого флоту, здалека від союзників. Помпей пішов за ним, але уникав боротьби на відкритому полі, а старався знищити Цезаря дрібними нападами. Для Цезаря це були дуже тяжкі часи, бо війську не ставало харчів та інших засобів. Він із трудом утримував дух в армії. Тільки в червні 48 р. під Фарсалосом обидва противники зустрілися в бою. Помпей мав сильну кінноту й ударив нею на праве Цезареве крило. Цезар так оповідає про цей бій: «Уся Помпеєва кіннота виходить із лівого крила, а за нею велика сила лучників. Наша кіннота не витримала наступу, завернула й почала відступати. Тим часом Помпеєва кіннота напирає все сильніше і починає оточувати наш відслонений бік1. Цезар зауважив цей рух і дав знак до наступу восьми когортам, що стояли у четвертій бойовій лінії. Ті скачуть уперед і з таким розгоном налітають на Помпеєву кінноту, що вона не тільки уступає з поля боротьби, але й не ставить уже опору, втікає щосили й затримується аж у високих горах. Після погрому кінноти лучників і пращників, що не мали вже охорони, вирубано до останку. Пізніше тим самим розгоном наші когорти обійшли ліве крило, де ще йшов бій і помпеяни трималися, й ударили на них іззаду».
Цей сильний наступ Цезаревих ветеранів вирішив бій: Помпей уступив з поля, а цезаряни здобули ворожий табір. У здобутому таборі звертали на себе увагу передусім окремо побудовані альтани, багато срібного посуду, свіжа мурава в шатрах, шатра деяких панів покриті були плюшем і обставлені масою багатих предметів, що свідчили про нечувану розкіш та певність перемоги. Можна було догадуватися, що ці люди дбали тільки про зайві приємності й цілком були певні своєї небезпеки, в той час коли Цезареве військо було перевтомлене трудами і терпіло такий недостаток, що не мало чим заспокоїти найперші потреби. Перемога була незвичайна: 15000 Помпеєвих вояків лягло в бою, 24000 дісталося в полон.
Помпей після своєї невдачі вдався до моря і з жінкою поплив до Кілкії, маючи намір виїхати до короля парфян. Але приятелі відрадили йому це, бо парфяни по війні з Крас-сом були дуже вороже настроєні до римлян. Тоді Помпей рішився їхати до Єгипту, щоб там шукати бази для дальшої боротьби з Цезарем. Його корабель причалив в пристані Пелусій, і тут його зустрів молодий єгипетський король Птолемей. До Єгипту дійшла вже звістка про перемогу Цезаря, і королівські дворяни піддали королеві думку вбити втікача, щоб цим з'єднати собі Цезаря. Назустріч Помпеєві вислали невеликий човен із кількома людьми. Помпей був здивований, що сам король не виїхав йому назустріч, але сів до човна, цитуючи вірш Софокла: «Хто до тирана-приходить, є його невільник, хоч би був свобідний». Під час переправи на човні всі мовчали. Нараз Помпей завважив, що один із вояків є римлянин, і запитав його: «Чи не знаю я тебе, товаришу?» Той тільки кивнув головою, а Коли Помпей відвернувся, ударив його списом, а потім інші нещасного в'язня добили. З корабля цю страшну смерть бачили жінка Помпея і його приятелі, але вони чимскоріш мусили втікати. Голову Помпея єгиптяни переслали Цезареві, який дуже шкодував, що його суперник так марно загинув.
Цезар із-під Фарсалоса переїхав до Малої Азії, а потім із 25 кораблями поплив до Александрії. В Єгипті затримався на півроку, щоб видобути гроші, які один із попередніх королів зобов'язався заплатити Римові, а також упорядкувати політичні відносини цеї підупалої країни. У королівській родині прийшло до суперечок і врешті вибухнула завзята війна між молодим Птолемеем XIV та його дещо старшою, двадцятирічною сестрою Клеопатрою, славною з незвичайної краси. Цезар став по стороні Клеопатри, але через те потрапив у важкі труднощі, бо єгипетський народ повстав проти наїздників. Врятувала його допомога, яку дістав з Азії. Цезар увійшов у близькі зв'язки з Клеопатрою і готов був узятими собі за жінку. Разом із нею він оглядав старовину Єгипту, а потім, у 46 р., Клеопатра відвідала його в Римі. Сия« Клеопатри дістав ім'я Цезаріона.
Диктатура Цезаря. По смерті Помпея Цезар не мав уже в Римській державі рівного собі суперника й міг уважати себе повним володарем Риму. На Сході він поводився вже як монарх. Вертаючись з Єгипту, вступив до Сирії й там упорядкував справи провінції. Потім пішов на Малу Азіїо і тут під 3 є л'е ю у травні 47 р. поконав боспорського короля Фарнака, сина Митридата Євпатора, що хотів був відвоювати собі батьківський Понт. Про свою перемогу вислав до Риму лаконічне повідомлення: «Veni, vidi, vici» («Прийшов, побачив, переміг»). Справді/ весь той похід тривав ледве кілька днів. У малоазшських провінціях настановив своїх намісників і урядовців.
До Італії повернувся в половині липня 47 р. Тут за час його неприсутності безнастанно поставали розрухи —тона економічному, то на соціальному тлі, то, врешті, військові бунти. Цезар сяк-так полагодив усі справи і звернув свою увагу на Африку, де знову підняла голову шляхетська олігархія. Невдоволені сенатори, між ними Марк Порцій Катон, зібралися в Утиці й тут почали урядувати як сенат республіки. В їхньому розпорядженні було значне військо, крім того, дав їм допомогу також мавританський король Юба. Цезар вирушив fa флотом і військом до Африки. Його супротивники зробили
Цезареві сильний опір, і тільки по трьох місяцях він зміг поконати їх у бою під Тапсосом(у квітні 46 p.). Його ветерани були такі озлоблені опором республіканців, що, незважаючи на накази полководця, вирізали всіх бранців. Прихильники давнього ладу визнали перемогу Цезаря за кінець республіки. Катон покінчив життя самогубством і в пізнішій традиції залишив пам'ять останнього оборонця римської свободи. Рештки республіканців заховалися в Іспанії і там, під проводом Помпеєвого сина Гнея, ще раз виступили проти Цезаря, але в кривавій битві під М у н д о ю в 45 р. остаточно були розбиті.
У таких важких змаганнях Цезар утвердив свою владу. Хоч він дійшов до проводу силою зброї, але пильно дбав про те, щоб свою узурпацію заслонити легальними формами. По першій перемозі в Італії в 49 р. він одержав уряд диктатора—вповні легальним шляхом, бо надав йому цю гідність прихильний претор Лепід на основі окремої ухвали народних зборів. Але Цезар невдовзі зрікся диктатури й добився того, що його обрали консулом. Пізніше і народні збори, і сенат знову визнали Цезареві титул диктатора, й то на необмежений час, і він при цьому уряді залишився до кінця життя. На перший погляд республіканський лад утримався далі, бо щороку обирали консулів, але сам факт, що один громадянин без перерви мав у своїх руках найвищий надзвичайний уряд, свідчив про те, що в устрої Риму настала основна переміна. Як диктатор, Цезар кермував діяльністю всіх урядів, сенату й народних зборів — усіх тих установ, які дотепер мали свою владу. Крім диктатури, Цезар приймав ще деколи консулат, а також почесний уряд «префекта звичаїв», що давало йому можливість втручатися навіть у приватні справи громадян. Дуже охоче він приймав усякі почесні відзначення й титули. В 45 р. сенат надав йому ім'я імператора. Це був у Римі звичайний титул полководців, що відзначилися перемогами, але тільки до часу, поки не відбувся офіційний тріумф. Що ж до Цезаря, то сенат визнав йому цю назву як особистий титул, який він міг передати своїм нащадкам. Ознакою його гідності були пурпуровий плащ і лавровий вінок. На ігрищах і різних публічних святах він мав право засідати на підвищеному місці та на золотому кріслі. Сенат окремою ухвалою визнав йому право особистої незайманості, так, як народним трибунам. У промовах називали його «батьком батьківщини», а на монетах карбували-його портрет, хоч не було звичаю, щоб живим людям давали таку почесть. Пізніше значення його так зросло, що у всіх святинях примістили його статуї, в день його уродин складали спеціальні жертви, місяць липень назвали від його імені «юлієм». Врешті визнали його богом під іменем Юпітера Юлія та присвятили йому окрему святиню і спеціальну жрецьку колегію... Цезар приймав усі ці почесті, як приймали їх тоді всі орієнтальні володарі. Але не погодився на те, щоб остаточно прийняти королівський титул і корону. В лютому 44 р. прихильний Цезареві консул Марк Антоній під час свята луперкаліїв підійшов до його престола і зі словами: «Римський народ дає це тобі через мене» хотів накласти йому на голову золоту діадему, але Цезар відмовився від корони, і юрба прийняла його відмову гучними оплесками. Невідомо, чи Цезар був проти королівської форми правління, чи тільки боявся дражнити народ, що звик до республіканського ладу.
Реформи Цезаря. Зате необмежено користувався своєю фактичною владою. Його розпорядки уважали за законні акти, й новообрані урядовці складали присягу, що шануватимуть його волю. Сенат надав йому право призначати всі уряди, але він вдовольнився тим, що на народних зборах поручав1 тільки половину своїх кандидатів. Звичайно, ніхто не смів противитися його волі, і його обранці діставали посади. Цезар провів різні зміни в організації римських урядів. Число преторів збільшив до 16, едилів — до 6, квесторів — до 40. Більше число урядовців було потрібне з огляду на великий розріст держави та її провінцій. Він вніс проект реформи законодавства, що спиралося на право Дванадцяти таблиць та едикти преторів, і зреформував також управу провінцій, до яких призначав намісниками своїх людей.
Під його рукою змінився також сенат. Цезар пам'ятав про всі зневаги, що їх зазнав від давнього сенату, й намагався горду установу упокорити й знищити. Число членів сенату збільшив до 900 і ввів до нього багатьох своїх старшин, навіть нижчого ступеня, а не раз і чужинців із Галлії та Іспанії. В сенаті він займав перше місце і перший промовляв, так що відразу надавав тон нарадам. Сенат втратив усяку державну ініціативу і тільки приймав до відома те, що постановив всемогутній диктатор.
Не мали значення також народні збори. Цезар не скасував їх, але, як диктатор, мав право скасувати кожну їхню ухвалу, що противилася його поглядам. На народних зборах так рамо ніхто не відважувався явно виступити проти нього. Цезар із презирством висловлювався про давнє народоправство: «Республіка — це тільки назва без тіла й форми». Хоч він вийшов із демократичної партії, але мав повну незалежність від партійних програм і кличів. Так, він не пішов за порадою своїх прихильників, щоб проскрипціями й конфіскатами знищити вищі верстви та провести соціальну революцію. Він старався змінити соціальний устрій Риму продуманими й доцільними реформами. Не боячись непопулярності, він зменшив допомогову акцію для зубожілого населення в Римі із 300 тисяч на 150 тисяч людей. Таким робом він намагався стримати наплив пролетаріату до столиці. Рівночасно розпочав широку колонізаційну акцію в Італії. Він викупив із рук більших власників багато земель і на них осаджував своїх ветеранів та безземельних селян. Це було продовженням тої акції, яку вели вці проводирі демократії, починаючи від Гракхш. Але Цезар завів ту зміну, що нових поселенців розміщував по старих оселях по всій країні, щоб вони скоріїпе могли зжитися з місцевим селянством. Щоб підтримати селянське населення в Італії, Цезар видав розпорядок, що в приватних маєтностях принаймні половина робітників має бути із свобідних селян, а не невільників. Селянам, що мали більші родини, він визначив окремі нагороди. Цезар взяв також під свою опіку населення італійських міст і видав нові муніципальні закони, що врегулювали міський устрій.
Також енергіїшо й консеквентно творив Цезар нові колонії у провінціях — в Галлії, Іспанії, Африці і почасти в Греції' та на Сході. За його влади в провінції [було] переселено коло ста тисяч людей. Ця- колонізація мала подвійну мету: підняти економічний стан селянства, що в перенаселеній Італії не могло знайти прожитку, й рівночасно підсилити романізацію провінцій. Цю політику Цезаря наслідували пізніше всі римські цісарі. Мешканцям провінцій він роздавав щедро римське громадянство, щоб у цей спосіб зв'язати їх тісніше з Римською державою.
Найбільше дбав Цезар про своїх ветеранів. Між учасниками своїх походів він розділив великі дарунки, а тим, що вже закінчили воєнну службу, давав найкращі землі. Тисячі й десятки тисяч його давніх вояків — це були люди, що без застереження його підпирали і підтримували його диктатуру.
Щоб звеличити своє володарство, а також дати працю безробітним масам, Цезар розпочав великі будови в Римі. Він побудував новий форум (ринок), що дістав його ім'я, серед площі поставив святиню Венери — матері юліанського роду, збоку — величавий судовий будинок, т. зв. базиліку. Для сенату побудував новий будинок на засідання, т. зв. курію, бо давніша ратуша згоріла. Також був призначе: ний новий будинок для народних зборів на Марсовому полі, але Цезар не встиг його, викінчити. Задумував він побудувати також великий театр і публічну бібліотеку, в якій хотів примістити алек-сандрійський книгозбір Пто-лемеїв. Крім архітектурних робіт, укладав плани регуляції Тібру під Римом, задумував заснувати новий тіорт в Остії при гирлі Тібру, проектував нові дороги в Італії і в провінції. У своїх широких
Планах Думав ТаКОЖ Про рОЗ- Тип галла
будову провінцій і заснування нових міст, навіть про заснування другої столиці держави на Сході. Границі римських володінь хотів пересунути за Дунай і підбити германів, скіфів та інші племена.
Дуже важливе значення мала реформа календаря, проведена з ініціативи Цезаря. Найдавніший календар у Римі обчислювали на основі рухів Місяця. Спочатку було тільки десять місяців, а саме 6 місяців по ЗО днів і 4 по 31 дню, так що рік мав 304 дні. Пізніше додано ще два місяці, причому 4 місяці мали по 31 дню (березень, травень, липень, жовтень), лютий — 28 днів, інші місяці — по 29 днів, а весь рік — 355 днів. Через те, що цей календар не погоджувався із сонячним роком, щодва роки додавали один 31-денний місяць. Ті різнорідні зміни ввели у календарні обчислення нелад і хаос. Тому Цезар, що особисто цікавився астрономією, рішився завести докладніший єгипетський календар. Нормальний рік мав числити 365 днів, а щочотири роки слідував переступний1 рік із 366 днями. Цей календар від імені Юлія Цезаря дістав назву юліанського. До наших часів доховався він як календар грецької церкви.
Смерть Цезаря. Хоч Цезар своїми реформами скріпив Римську державу й вивів її на нові шляхи розвитку, все-таки він не зумів приєднати собі всього громадянства. Вороже ставилися до нього прихильники давньої аристократії, що втратили тепер впливи на політику, а також ідеологи республіканського устрою, для яких монархія була рівнозначна з громадянською неволею. Під гаслом оборони давньої свободи проти Цезаря зорганізувалася змова. На чолі змови стали Гай Кассій Лонгин, колишній урядовець Красса і прихильник Помпея, та Марк Юній Брут, зять Катона, що виводився від легендарного Брута, який мав вигнати з Риму останнього короля Тарквінія Гордого. Перейняті давнішими республіканськими ідеалами, змовники вважали за свій моральний обов'язок виступити проти «тирана» та в"бити його. Марк Брут, якого Цезар любив і протегував, спочатку не відважувався виступити проти свого добродія, але інші змовники робили на нього все більший натиск і на трибуні, що при ній вш засідав як претор, підкидали картки зі словами: «Ти спиш, Бруте!» або «Ти не Брут!» Цезар, що був бистрим обсерватором, помітив, що деякі молоді люди підозріло поводяться супроти нього, виявляючи неспокій, і завважив: «Не боюся тих громадян, що добре виглядають і гарно прибираються, але лякаюся тих блідих і худих!» Цезаря остерігали з різних сторін, а якийсь ворожбит просто прирік, що день «березневих ід» для нього буде нещасливий.
Того самого дня, 15 березня 44 p., Цезар пішов на нараду до сенату. Коли диктатор сів на своєму кріслі, один із змовників попросив його відкликати із заслання свого брата. Цезар рішуче відмовив. Тоді той кинувся на Цезаря, стягнув з нього червону тогу і крикнув: «Чого чекаєте, приятелі?» Змовник Каска перший ударив Цезаря стилетом у шию. Рана не була глибока й смертельна, і Цезар вирвав стилет з окликом: «Що робиш, проклятий Каско?» Тоді інші змовники кинулися з усіх сторін із стилетами. Цезар боронився і кричав, але коли побачив Брута із витягненим стилетом, закрив собі лице тогою і перестав боронитися. Оповідали пізніше, Що останніми його словами були: «І ти, Бруте, проти мене?» Він упав мертвий під статуєю Помпея, діставши 23 рани, бо кожний змовник заприсягся взяти участь у самосуді.
Характеристика Цезаря. Теодор Момзен, найбільший історик Риму, у своїй класичній «Римській історії» подає прегарну характеристику Цезаря, якого він називає «єдиним творчим генієм Риму й останнім генієм, якого видав старовинний світ»1.
«Потомок найстарших шляхетських родів Лаціума, що свою генеалогію вели від героїв «Іліади» й королів Риму, а навіть від спільної обом народам Венери-Афродити, прожив свої хлоп'ячі й перші юнацькі роки, як їх звичайно проживала знатна молодь тієї епохи. Ущерть і до самого дна він випив чашу модного життя, рецитував і декламував, із лінощів брався за літературу і складав вірші, віддавався любові всякого роду й займався голярським, фризієрським і кравецьким мистецтвом, а також іще більше мистецтвом все позичати і ніколи не віддавати. Але гнучка, сталева його натура протиставилася такому —розпусному й легкодушному життю й залишала в цезарі епорушеною свіжість тіла марк брут, убивник цезаря й силу духу та серця. Він добував її у фехтунку1 й їзді верхи, так само як кожний із його жовнірів, а умілістю плавати врятував собі життя під Александрию. Неймовірна скорість його переїздів, які він відбував звичайно вночі, щоб виграти в часі, чудувала сучасників і була не останньою причиною його успіхів. У цьому відношенні він був противенством Помпея, що з місця на місце переїздив із пррцесіональною повільністю. Яке тіло, такий був і його дух. Його незвичайний обсерваційний талант виявляється в певності й викональності його наказів, навіть коли він видавав наказ, не бачивши справи на власні очі. Його пам'ять була незрівнянна й дозволяла йому займатися рівночасно кількома справами з однаковим успіхом. Хоч він був джентльменом, генієм і монархом, все ж мав серце. Упродовж усього життя зберіг найчистішу пошану до своєї матері Аврелії, — батька втратив скоро. Своїм жінкам, а передусім доньці Юлії, він виявляв шанобливу прихильність, що не залишалася без впливу на політичні питання. Ь найзнат-нішими й найвизначнішими мужами своєї доби, високого чи низького ступеня, він був у добрих відносинах взаємної вірності, але до кожного ці відносини були різними». далеко від нього були всяка ідеологія і все фантастичне. Саме собою розуміється, Цезар був пристрасною людиною, бо без пристрасті нема геніальності, але його пристрасті ніколи не були сильнішими за нього. Він мав свою молодість і пісні, також його розум впоювали любов і вино, але все те не доходило до найглибшого ядра його природи. Письменством займався він довго й поважно. Але коли Александрові (ідеться про Александра Македонського. — Ред.) Гомерів Ахілл не давав спати, то Цезар у свої безсонні години робив досліди над латинською деклинацією та кон'югацією1. Він писав вірші, як тоді майже кожний, але вони були слабі; зате його цікавили астрономічні й природничі питання. Александр шукав у вині ліки на журбу, натомість тверезий римлянин (тобто Цезар. — Ред.) вишумівся в молодості й уникав вина цілком. Як на всіх тих, чию молодість осяю вала повна любов, на ньому залишився незатертий любовний чар; ще й у пізніх роках зустрічали його любовні пригоди й успіхи в жінок, бо залишилася своєрідна елеганція в зовнішньому вигляді, або скоріш радісне почування мужеської гарної появи. У пізніші роки виступав публічно в лавровому вінку й старанно засло-нював ним лисину, що її болюче відчував, і, без сумніву, дарував би не одну зі своїх перемог, щоб мати можливість добути назад молодечі кучері. Та хоч охоче перебував із жінками, вже бувши монархом, але тільки забавлявся з ними і не давав їм впливати на себе. Навіть зв'язки з королевою Клеопатрою, що про них багато говорили, він нав'язав тому, щоб замаскувати слабий пункт у своїй політиці».
«Цезар був цілком реалістом і людиною розуму. Що б він не задумував чи не робив, все переповнювала геніальна тверезість, що була .найхарактеристичнішою його внутрішньою прикметою. їй він завдячував змогу енергійно жити моментом і не давати зводити себе з шляху споминам чи надіям. Здібність у кожну хвилину діяти з повною силою і в найменших і неважливих починах уживати всю свою геніальність; всесторонність, з якою охоплював й опановував усе те, що розум може обійняти і воля виконати; певна себе легкість, з якою укладав свої писання і проектував плани походів; «чудова веселість», що в добрі й лихі дні йому лишалася вірна; досконала самостійність, що не дозволяла впливати на себе ніякому любимцеві й ніякій жінці, а навіть приятелеві, — це його риси. З цієї ясності погляду походить також те, що Цезар ніколи не робив собі ілюзій щодо долі і спроможності людини. Для* нього була піднесена чарівна заслона, що людям заслонює слабість їхніх діл...»
«На таких основах міг вирости тільки державний муж. Від ранньої молодості Цезар був державним мужем у найглибшому значенні цього слова, а його метою було найвище, що людині дозволено осягнути: політичне, воєнне, духовне й моральне відродження власного народу, що підупав глибоко, і так само братнього еллінського народу, що занепав іще більше. Тверда школа тридцятилітніх досвідів змінила його
погляди на засоби, якими можна осягнути мету. Але мета залишилася та сама, як у часи безнадійного пониження, так і необмеженої всевлади... Цезар був великим промовцем, письменником і полководцем, але передусім відзначився як володар. Він був володарем із природи, кермував умами людей, як вітер кермує хмарами, і силував найрізнорідніші людські натури піддаватися під його владу—як простого громадянина, так і твердого підофіцера, знатних дам Риму й гарних княгинь Єгипту та Мавританії, блискучого генерала кавалерії й вирахо-ваного банкіра. Його організаційний талант гідний подиву. Ніякий політик своїх союзів, а полководець — своєї армії не складав так успішно і не в'язав так сильно з нескоординованих і супротивних елементів, як Цезар свої коаліції й легіони. Жоден володар не оцінював своїх знарядів1 таким бистрим зором і не приміщував кожного на відповідному місці, як Цезар. Він був монархом, але ніколи не грав роль короля. Як необмежений пан Риму, залишився він у своїх виступах проводирем партії. Вповні гнучкий і приємний, приступний і симпатичний у розмові, прихильний до кожного, здавалося, нічим більше не хоче бути, як першим між рівними. Похибки, якої допускалося багато рівних йому людей, а саме вносити військовий тон команди до політики, — Цезар встерігся. Хоч терпкі відносини до сенату давали не раз притоку2 до того, він ніколи не допустився такої брутальності, яким був акт 18 брюмера (18 брюмера (9 листопада 1799 р.) Наполеон Бонапарт розігнав французький парламент). Цезар був монархом, але ніколи не охоплювало його божевілля тиранів. Він був, мабуть, одинокий3 між сильними світу, хто завжди, у великому й малому, кермувався не своїми симпатіями або гумором, але обов'язками володаря».
Але далеко більше мав він ворогів. Партія сенату розуміла, що він тому шукає популярності, щоб сягнути по владу, і всіма способами намагалася перешкодити йому на цьому шляху. Коли перше між сенатом і Помпеєм відносини були холодні, то тепер обидві ці сторони порозумілися між собою в боротьбі з небезпечним супротивником. ПомПей узяв фактичний провід у Римі й почав готуватися до рішучої боротьби. Цезар неохоче йшов на цей воєнний конфлікт, бо не був певний, чи зможе знайти союзників проти сенату. Він усе намагався вирішити справу якимось компромісом і через довірених людей безнастанно вів переговори зі своїми супротивниками. Але і сенат, і Помпей уважали це за прояв слабості Цезаря і з тим більшою упертістю стояли на своїх позиціях.
Головне домагання Цезаря було, щоб дозволено було йому стати консулом у Галлії, а не в Римі. Він боявся, що коли з'явиться в столиці, то його вороги відразу поставлять його перед суд за всякі здогадні зловживання, які йому закидали. Він не хотів розлучатися з армією, що була його підпорою. Коли б сенат вволив його бажання, він заявляв готовність розпустити більшу частину війська й віддати обидві Галлії, а залишити собі управу лише Іллірії. Але шляхетська олігархія була невмолима й жадала, щоб Цезар безоглядно зрікся командування. Роз'ярення проти нього було таке- велике, що коли трибуни стали в його обороні, Помпеєві союзники загрозили їм смертю. Обидва трибуни, перебрані1 за невільників, потайки залишили Рим і подалися до табору Цезаря.
Цезар вирішив зброєю здобути собі визнання. У промові до війська він змалював поведінку своїх ворогів: як шляхта віддячується йому і його армії за перемоги в Галлії, як сенат легковажить народними зборами, як порушено незайманість трибунів, як потоптано народні права, за які їхні предки онукам і правнукам наказали до загину боротися. Військо, що складалося з галлійських ветеранів, які сліпо вірили своєму улюбленому вождеві, заявило готовність разом із ним іти на Рим. Цезар перейшов у січні 49 р. пограничну річку Рубикон із словами, якими грачі2 розпочинали гру: «Кості кинено!»
Рішучий виступ Цезаря вйкливав в аристократичному таборі нечуваний переполох. Сенат вирішив залишити Рим і наказав усім урядовцям виїхати зі столиці, бо хто лишиться, того вважатимуть за ворога народу. Евакуація відбувалася так поспішно, що навіть [було] залишено державну касу. Але Італії важко було боротися, бо частину впїська складали давні Цезареві легіонери, а решту — новобранці, що ще не пройшли воєнної школи. Виявилося, що Помпей не підготував належно оборону. Тоді сам він рішився залишити Італію і переплисти до Греції, а за ним виїхали всі проводирі аристократичної партії.
Цезар без труду зайняв Рим і невдовзі очистив від ворогів усю Італію. Від початку він виявляв незвичайну лагідність супроти своїх супротивників — нікого не карав смертю, не проголосив проскрипцій, бранців випускав на волю. Деякі проводирі популярів намовляли його до того, щоб провів радикальні реформи, проголосив закон про знесення боргів, сконфіскував майно багатіїв тощо, але він не пішов на цю дешеву демагогію. Він передусім подбав про те, щоб за без печити Італії довіз харчів, що через ворохобню був припинив ся, і за короткий час повернув нормальну комунікацію. Він не хотів виступати як довірений одної партії, а відразу взявв опіку все населення. »
Рівночасно з тим забезпечувався від наїзду прихильників Помпея. Своїх полководців вислав на Сардинію, Сицилію й до Африки, щоб звідти усунути приклонників сенату, а сам виправився до Іспанії, де стояли легіони Помпея. У завзятій боротьбі під Ілердою(в області Ебра) в серпні 49 р. він присилував Помпеєвих вождів до капітуляції.
Перемога над Помпеєм. Наприкінці 49 р. Цезар із Брун-дисніума переправився через Адріатичне море до Епіра. Це був бурхливий час, і старі моряки відраджували йому виправлятися в похід морем, але він закликав: «Не бійся, керманичу, везеш Цезаря і його щастя!» Але під Диррахіумому першій боротьбі з Помпеєм йому не повелося і він поніс дуже важкі втрати: полягло його 1000 вояків, і 32 корогви дістались до рук ворога. Він був примушений уступити на схід, до Фессалії, і знайшовся у дуже важких відносинах, відрізаний від свого флоту, здалека від союзників. Помпей пішов за ним, але уникав боротьби на відкритому полі, а старався знищити Цезаря дрібними нападами. Для Цезаря це були дуже тяжкі часи, бо війську не ставало харчів та інших засобів. Він із трудом утримував дух в армії. Тільки в червні 48 р. під Фарсалосом обидва противники зустрілися в бою. Помпей мав сильну кінноту й ударив нею на праве Цезареве крило. Цезар так оповідає про цей бій: «Уся Помпеєва кіннота виходить із лівого крила, а за нею велика сила лучників. Наша кіннота не витримала наступу, завернула й почала відступати. Тим часом Помпеєва кіннота напирає все сильніше і починає оточувати наш відслонений бік1. Цезар зауважив цей рух і дав знак до наступу восьми когортам, що стояли у четвертій бойовій лінії. Ті скачуть уперед і з таким розгоном налітають на Помпеєву кінноту, що вона не тільки уступає з поля боротьби, але й не ставить уже опору, втікає щосили й затримується аж у високих горах. Після погрому кінноти лучників і пращників, що не мали вже охорони, вирубано до останку. Пізніше тим самим розгоном наші когорти обійшли ліве крило, де ще йшов бій і помпеяни трималися, й ударили на них іззаду».
Цей сильний наступ Цезаревих ветеранів вирішив бій: Помпей уступив з поля, а цезаряни здобули ворожий табір. У здобутому таборі звертали на себе увагу передусім окремо побудовані альтани, багато срібного посуду, свіжа мурава в шатрах, шатра деяких панів покриті були плюшем і обставлені масою багатих предметів, що свідчили про нечувану розкіш та певність перемоги. Можна було догадуватися, що ці люди дбали тільки про зайві приємності й цілком були певні своєї небезпеки, в той час коли Цезареве військо було перевтомлене трудами і терпіло такий недостаток, що не мало чим заспокоїти найперші потреби. Перемога була незвичайна: 15000 Помпеєвих вояків лягло в бою, 24000 дісталося в полон.
Помпей після своєї невдачі вдався до моря і з жінкою поплив до Кілкії, маючи намір виїхати до короля парфян. Але приятелі відрадили йому це, бо парфяни по війні з Крас-сом були дуже вороже настроєні до римлян. Тоді Помпей рішився їхати до Єгипту, щоб там шукати бази для дальшої боротьби з Цезарем. Його корабель причалив в пристані Пелусій, і тут його зустрів молодий єгипетський король Птолемей. До Єгипту дійшла вже звістка про перемогу Цезаря, і королівські дворяни піддали королеві думку вбити втікача, щоб цим з'єднати собі Цезаря. Назустріч Помпеєві вислали невеликий човен із кількома людьми. Помпей був здивований, що сам король не виїхав йому назустріч, але сів до човна, цитуючи вірш Софокла: «Хто до тирана-приходить, є його невільник, хоч би був свобідний». Під час переправи на човні всі мовчали. Нараз Помпей завважив, що один із вояків є римлянин, і запитав його: «Чи не знаю я тебе, товаришу?» Той тільки кивнув головою, а Коли Помпей відвернувся, ударив його списом, а потім інші нещасного в'язня добили. З корабля цю страшну смерть бачили жінка Помпея і його приятелі, але вони чимскоріш мусили втікати. Голову Помпея єгиптяни переслали Цезареві, який дуже шкодував, що його суперник так марно загинув.
Диктатура Цезаря. По смерті Помпея Цезар не мав уже в Римській державі рівного собі суперника й міг уважати себе повним володарем Риму. На Сході він поводився вже як монарх. Вертаючись з Єгипту, вступив до Сирії й там упорядкував справи провінції. Потім пішов на Малу Азіїо і тут під 3 є л'е ю у травні 47 р. поконав боспорського короля Фарнака, сина Митридата Євпатора, що хотів був відвоювати собі батьківський Понт. Про свою перемогу вислав до Риму лаконічне повідомлення: «Veni, vidi, vici» («Прийшов, побачив, переміг»). Справді/ весь той похід тривав ледве кілька днів. У малоазшських провінціях настановив своїх намісників і урядовців.
До Італії повернувся в половині липня 47 р. Тут за час його неприсутності безнастанно поставали розрухи —тона економічному, то на соціальному тлі, то, врешті, військові бунти. Цезар сяк-так полагодив усі справи і звернув свою увагу на Африку, де знову підняла голову шляхетська олігархія. Невдоволені сенатори, між ними Марк Порцій Катон, зібралися в Утиці й тут почали урядувати як сенат республіки. В їхньому розпорядженні було значне військо, крім того, дав їм допомогу також мавританський король Юба. Цезар вирушив fa флотом і військом до Африки. Його супротивники зробили
Цезареві сильний опір, і тільки по трьох місяцях він зміг поконати їх у бою під Тапсосом(у квітні 46 p.). Його ветерани були такі озлоблені опором республіканців, що, незважаючи на накази полководця, вирізали всіх бранців. Прихильники давнього ладу визнали перемогу Цезаря за кінець республіки. Катон покінчив життя самогубством і в пізнішій традиції залишив пам'ять останнього оборонця римської свободи. Рештки республіканців заховалися в Іспанії і там, під проводом Помпеєвого сина Гнея, ще раз виступили проти Цезаря, але в кривавій битві під М у н д о ю в 45 р. остаточно були розбиті.
У таких важких змаганнях Цезар утвердив свою владу. Хоч він дійшов до проводу силою зброї, але пильно дбав про те, щоб свою узурпацію заслонити легальними формами. По першій перемозі в Італії в 49 р. він одержав уряд диктатора—вповні легальним шляхом, бо надав йому цю гідність прихильний претор Лепід на основі окремої ухвали народних зборів. Але Цезар невдовзі зрікся диктатури й добився того, що його обрали консулом. Пізніше і народні збори, і сенат знову визнали Цезареві титул диктатора, й то на необмежений час, і він при цьому уряді залишився до кінця життя. На перший погляд республіканський лад утримався далі, бо щороку обирали консулів, але сам факт, що один громадянин без перерви мав у своїх руках найвищий надзвичайний уряд, свідчив про те, що в устрої Риму настала основна переміна. Як диктатор, Цезар кермував діяльністю всіх урядів, сенату й народних зборів — усіх тих установ, які дотепер мали свою владу. Крім диктатури, Цезар приймав ще деколи консулат, а також почесний уряд «префекта звичаїв», що давало йому можливість втручатися навіть у приватні справи громадян. Дуже охоче він приймав усякі почесні відзначення й титули. В 45 р. сенат надав йому ім'я імператора. Це був у Римі звичайний титул полководців, що відзначилися перемогами, але тільки до часу, поки не відбувся офіційний тріумф. Що ж до Цезаря, то сенат визнав йому цю назву як особистий титул, який він міг передати своїм нащадкам. Ознакою його гідності були пурпуровий плащ і лавровий вінок. На ігрищах і різних публічних святах він мав право засідати на підвищеному місці та на золотому кріслі. Сенат окремою ухвалою визнав йому право особистої незайманості, так, як народним трибунам. У промовах називали його «батьком батьківщини», а на монетах карбували-його портрет, хоч не було звичаю, щоб живим людям давали таку почесть. Пізніше значення його так зросло, що у всіх святинях примістили його статуї, в день його уродин складали спеціальні жертви, місяць липень назвали від його імені «юлієм». Врешті визнали його богом під іменем Юпітера Юлія та присвятили йому окрему святиню і спеціальну жрецьку колегію... Цезар приймав усі ці почесті, як приймали їх тоді всі орієнтальні володарі. Але не погодився на те, щоб остаточно прийняти королівський титул і корону. В лютому 44 р. прихильний Цезареві консул Марк Антоній під час свята луперкаліїв підійшов до його престола і зі словами: «Римський народ дає це тобі через мене» хотів накласти йому на голову золоту діадему, але Цезар відмовився від корони, і юрба прийняла його відмову гучними оплесками. Невідомо, чи Цезар був проти королівської форми правління, чи тільки боявся дражнити народ, що звик до республіканського ладу.
Реформи Цезаря. Зате необмежено користувався своєю фактичною владою. Його розпорядки уважали за законні акти, й новообрані урядовці складали присягу, що шануватимуть його волю. Сенат надав йому право призначати всі уряди, але він вдовольнився тим, що на народних зборах поручав1 тільки половину своїх кандидатів. Звичайно, ніхто не смів противитися його волі, і його обранці діставали посади. Цезар провів різні зміни в організації римських урядів. Число преторів збільшив до 16, едилів — до 6, квесторів — до 40. Більше число урядовців було потрібне з огляду на великий розріст держави та її провінцій. Він вніс проект реформи законодавства, що спиралося на право Дванадцяти таблиць та едикти преторів, і зреформував також управу провінцій, до яких призначав намісниками своїх людей.
Під його рукою змінився також сенат. Цезар пам'ятав про всі зневаги, що їх зазнав від давнього сенату, й намагався горду установу упокорити й знищити. Число членів сенату збільшив до 900 і ввів до нього багатьох своїх старшин, навіть нижчого ступеня, а не раз і чужинців із Галлії та Іспанії. В сенаті він займав перше місце і перший промовляв, так що відразу надавав тон нарадам. Сенат втратив усяку державну ініціативу і тільки приймав до відома те, що постановив всемогутній диктатор.
Не мали значення також народні збори. Цезар не скасував їх, але, як диктатор, мав право скасувати кожну їхню ухвалу, що противилася його поглядам. На народних зборах так рамо ніхто не відважувався явно виступити проти нього. Цезар із презирством висловлювався про давнє народоправство: «Республіка — це тільки назва без тіла й форми». Хоч він вийшов із демократичної партії, але мав повну незалежність від партійних програм і кличів. Так, він не пішов за порадою своїх прихильників, щоб проскрипціями й конфіскатами знищити вищі верстви та провести соціальну революцію. Він старався змінити соціальний устрій Риму продуманими й доцільними реформами. Не боячись непопулярності, він зменшив допомогову акцію для зубожілого населення в Римі із 300 тисяч на 150 тисяч людей. Таким робом він намагався стримати наплив пролетаріату до столиці. Рівночасно розпочав широку колонізаційну акцію в Італії. Він викупив із рук більших власників багато земель і на них осаджував своїх ветеранів та безземельних селян. Це було продовженням тої акції, яку вели вці проводирі демократії, починаючи від Гракхш. Але Цезар завів ту зміну, що нових поселенців розміщував по старих оселях по всій країні, щоб вони скоріїпе могли зжитися з місцевим селянством. Щоб підтримати селянське населення в Італії, Цезар видав розпорядок, що в приватних маєтностях принаймні половина робітників має бути із свобідних селян, а не невільників. Селянам, що мали більші родини, він визначив окремі нагороди. Цезар взяв також під свою опіку населення італійських міст і видав нові муніципальні закони, що врегулювали міський устрій.
Також енергіїшо й консеквентно творив Цезар нові колонії у провінціях — в Галлії, Іспанії, Африці і почасти в Греції' та на Сході. За його влади в провінції [було] переселено коло ста тисяч людей. Ця- колонізація мала подвійну мету: підняти економічний стан селянства, що в перенаселеній Італії не могло знайти прожитку, й рівночасно підсилити романізацію провінцій. Цю політику Цезаря наслідували пізніше всі римські цісарі. Мешканцям провінцій він роздавав щедро римське громадянство, щоб у цей спосіб зв'язати їх тісніше з Римською державою.
Найбільше дбав Цезар про своїх ветеранів. Між учасниками своїх походів він розділив великі дарунки, а тим, що вже закінчили воєнну службу, давав найкращі землі. Тисячі й десятки тисяч його давніх вояків — це були люди, що без застереження його підпирали і підтримували його диктатуру.
Щоб звеличити своє володарство, а також дати працю безробітним масам, Цезар розпочав великі будови в Римі. Він побудував новий форум (ринок), що дістав його ім'я, серед площі поставив святиню Венери — матері юліанського роду, збоку — величавий судовий будинок, т. зв. базиліку. Для сенату побудував новий будинок на засідання, т. зв. курію, бо давніша ратуша згоріла. Також був призначе: ний новий будинок для народних зборів на Марсовому полі, але Цезар не встиг його, викінчити. Задумував він побудувати також великий театр і публічну бібліотеку, в якій хотів примістити алек-сандрійський книгозбір Пто-лемеїв. Крім архітектурних робіт, укладав плани регуляції Тібру під Римом, задумував заснувати новий тіорт в Остії при гирлі Тібру, проектував нові дороги в Італії і в провінції. У своїх широких
Планах Думав ТаКОЖ Про рОЗ- Тип галла
будову провінцій і заснування нових міст, навіть про заснування другої столиці держави на Сході. Границі римських володінь хотів пересунути за Дунай і підбити германів, скіфів та інші племена.
Дуже важливе значення мала реформа календаря, проведена з ініціативи Цезаря. Найдавніший календар у Римі обчислювали на основі рухів Місяця. Спочатку було тільки десять місяців, а саме 6 місяців по ЗО днів і 4 по 31 дню, так що рік мав 304 дні. Пізніше додано ще два місяці, причому 4 місяці мали по 31 дню (березень, травень, липень, жовтень), лютий — 28 днів, інші місяці — по 29 днів, а весь рік — 355 днів. Через те, що цей календар не погоджувався із сонячним роком, щодва роки додавали один 31-денний місяць. Ті різнорідні зміни ввели у календарні обчислення нелад і хаос. Тому Цезар, що особисто цікавився астрономією, рішився завести докладніший єгипетський календар. Нормальний рік мав числити 365 днів, а щочотири роки слідував переступний1 рік із 366 днями. Цей календар від імені Юлія Цезаря дістав назву юліанського. До наших часів доховався він як календар грецької церкви.
Смерть Цезаря. Хоч Цезар своїми реформами скріпив Римську державу й вивів її на нові шляхи розвитку, все-таки він не зумів приєднати собі всього громадянства. Вороже ставилися до нього прихильники давньої аристократії, що втратили тепер впливи на політику, а також ідеологи республіканського устрою, для яких монархія була рівнозначна з громадянською неволею. Під гаслом оборони давньої свободи проти Цезаря зорганізувалася змова. На чолі змови стали Гай Кассій Лонгин, колишній урядовець Красса і прихильник Помпея, та Марк Юній Брут, зять Катона, що виводився від легендарного Брута, який мав вигнати з Риму останнього короля Тарквінія Гордого. Перейняті давнішими республіканськими ідеалами, змовники вважали за свій моральний обов'язок виступити проти «тирана» та в"бити його. Марк Брут, якого Цезар любив і протегував, спочатку не відважувався виступити проти свого добродія, але інші змовники робили на нього все більший натиск і на трибуні, що при ній вш засідав як претор, підкидали картки зі словами: «Ти спиш, Бруте!» або «Ти не Брут!» Цезар, що був бистрим обсерватором, помітив, що деякі молоді люди підозріло поводяться супроти нього, виявляючи неспокій, і завважив: «Не боюся тих громадян, що добре виглядають і гарно прибираються, але лякаюся тих блідих і худих!» Цезаря остерігали з різних сторін, а якийсь ворожбит просто прирік, що день «березневих ід» для нього буде нещасливий.
Характеристика Цезаря. Теодор Момзен, найбільший історик Риму, у своїй класичній «Римській історії» подає прегарну характеристику Цезаря, якого він називає «єдиним творчим генієм Риму й останнім генієм, якого видав старовинний світ»1.
«Потомок найстарших шляхетських родів Лаціума, що свою генеалогію вели від героїв «Іліади» й королів Риму, а навіть від спільної обом народам Венери-Афродити, прожив свої хлоп'ячі й перші юнацькі роки, як їх звичайно проживала знатна молодь тієї епохи. Ущерть і до самого дна він випив чашу модного життя, рецитував і декламував, із лінощів брався за літературу і складав вірші, віддавався любові всякого роду й займався голярським, фризієрським і кравецьким мистецтвом, а також іще більше мистецтвом все позичати і ніколи не віддавати. Але гнучка, сталева його натура протиставилася такому —розпусному й легкодушному життю й залишала в цезарі епорушеною свіжість тіла марк брут, убивник цезаря й силу духу та серця. Він добував її у фехтунку1 й їзді верхи, так само як кожний із його жовнірів, а умілістю плавати врятував собі життя під Александрию. Неймовірна скорість його переїздів, які він відбував звичайно вночі, щоб виграти в часі, чудувала сучасників і була не останньою причиною його успіхів. У цьому відношенні він був противенством Помпея, що з місця на місце переїздив із пррцесіональною повільністю. Яке тіло, такий був і його дух. Його незвичайний обсерваційний талант виявляється в певності й викональності його наказів, навіть коли він видавав наказ, не бачивши справи на власні очі. Його пам'ять була незрівнянна й дозволяла йому займатися рівночасно кількома справами з однаковим успіхом. Хоч він був джентльменом, генієм і монархом, все ж мав серце. Упродовж усього життя зберіг найчистішу пошану до своєї матері Аврелії, — батька втратив скоро. Своїм жінкам, а передусім доньці Юлії, він виявляв шанобливу прихильність, що не залишалася без впливу на політичні питання. Ь найзнат-нішими й найвизначнішими мужами своєї доби, високого чи низького ступеня, він був у добрих відносинах взаємної вірності, але до кожного ці відносини були різними». далеко від нього були всяка ідеологія і все фантастичне. Саме собою розуміється, Цезар був пристрасною людиною, бо без пристрасті нема геніальності, але його пристрасті ніколи не були сильнішими за нього. Він мав свою молодість і пісні, також його розум впоювали любов і вино, але все те не доходило до найглибшого ядра його природи. Письменством займався він довго й поважно. Але коли Александрові (ідеться про Александра Македонського. — Ред.) Гомерів Ахілл не давав спати, то Цезар у свої безсонні години робив досліди над латинською деклинацією та кон'югацією1. Він писав вірші, як тоді майже кожний, але вони були слабі; зате його цікавили астрономічні й природничі питання. Александр шукав у вині ліки на журбу, натомість тверезий римлянин (тобто Цезар. — Ред.) вишумівся в молодості й уникав вина цілком. Як на всіх тих, чию молодість осяю вала повна любов, на ньому залишився незатертий любовний чар; ще й у пізніх роках зустрічали його любовні пригоди й успіхи в жінок, бо залишилася своєрідна елеганція в зовнішньому вигляді, або скоріш радісне почування мужеської гарної появи. У пізніші роки виступав публічно в лавровому вінку й старанно засло-нював ним лисину, що її болюче відчував, і, без сумніву, дарував би не одну зі своїх перемог, щоб мати можливість добути назад молодечі кучері. Та хоч охоче перебував із жінками, вже бувши монархом, але тільки забавлявся з ними і не давав їм впливати на себе. Навіть зв'язки з королевою Клеопатрою, що про них багато говорили, він нав'язав тому, щоб замаскувати слабий пункт у своїй політиці».
«Цезар був цілком реалістом і людиною розуму. Що б він не задумував чи не робив, все переповнювала геніальна тверезість, що була .найхарактеристичнішою його внутрішньою прикметою. їй він завдячував змогу енергійно жити моментом і не давати зводити себе з шляху споминам чи надіям. Здібність у кожну хвилину діяти з повною силою і в найменших і неважливих починах уживати всю свою геніальність; всесторонність, з якою охоплював й опановував усе те, що розум може обійняти і воля виконати; певна себе легкість, з якою укладав свої писання і проектував плани походів; «чудова веселість», що в добрі й лихі дні йому лишалася вірна; досконала самостійність, що не дозволяла впливати на себе ніякому любимцеві й ніякій жінці, а навіть приятелеві, — це його риси. З цієї ясності погляду походить також те, що Цезар ніколи не робив собі ілюзій щодо долі і спроможності людини. Для* нього була піднесена чарівна заслона, що людям заслонює слабість їхніх діл...»
«На таких основах міг вирости тільки державний муж. Від ранньої молодості Цезар був державним мужем у найглибшому значенні цього слова, а його метою було найвище, що людині дозволено осягнути: політичне, воєнне, духовне й моральне відродження власного народу, що підупав глибоко, і так само братнього еллінського народу, що занепав іще більше. Тверда школа тридцятилітніх досвідів змінила його
погляди на засоби, якими можна осягнути мету. Але мета залишилася та сама, як у часи безнадійного пониження, так і необмеженої всевлади... Цезар був великим промовцем, письменником і полководцем, але передусім відзначився як володар. Він був володарем із природи, кермував умами людей, як вітер кермує хмарами, і силував найрізнорідніші людські натури піддаватися під його владу—як простого громадянина, так і твердого підофіцера, знатних дам Риму й гарних княгинь Єгипту та Мавританії, блискучого генерала кавалерії й вирахо-ваного банкіра. Його організаційний талант гідний подиву. Ніякий політик своїх союзів, а полководець — своєї армії не складав так успішно і не в'язав так сильно з нескоординованих і супротивних елементів, як Цезар свої коаліції й легіони. Жоден володар не оцінював своїх знарядів1 таким бистрим зором і не приміщував кожного на відповідному місці, як Цезар. Він був монархом, але ніколи не грав роль короля. Як необмежений пан Риму, залишився він у своїх виступах проводирем партії. Вповні гнучкий і приємний, приступний і симпатичний у розмові, прихильний до кожного, здавалося, нічим більше не хоче бути, як першим між рівними. Похибки, якої допускалося багато рівних йому людей, а саме вносити військовий тон команди до політики, — Цезар встерігся. Хоч терпкі відносини до сенату давали не раз притоку2 до того, він ніколи не допустився такої брутальності, яким був акт 18 брюмера (18 брюмера (9 листопада 1799 р.) Наполеон Бонапарт розігнав французький парламент). Цезар був монархом, але ніколи не охоплювало його божевілля тиранів. Він був, мабуть, одинокий3 між сильними світу, хто завжди, у великому й малому, кермувався не своїми симпатіями або гумором, але обов'язками володаря».
