Міжнародне публічне право
3. Основні універсальні міжнародно-правові акти у сфері прав і свобод людини.
Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966 (набув чинності 23.03.1976).
Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу, економічного, соціального, культурного розвитку.
Ст. 2. Держави - учасники Пакту зобов'язані забезпечити рівноправність без дискримінації з причин раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального походження, майна та ін. Держави забезпечують своїм громадянам право на судовий захист їх прав.
Ст. 3. Рівні політичні права для чоловіків і жінок.
Ст. 6. Право на життя. Страта допускається як виняткова міра покарання.
Ст. 7. Право на недопущення піддання катуванням або жорстокому поводженню, покаранню.
Ст. 8. Ніхто не повинен утримуватися в рабстві. Ніхто не повинен примушуватися до насильницьких зобов'язань праці.
Ст. 9. Право на свободу й особисту недоторканність.
Ст. 10. Право законно заарештованих на гуманне поводження і судовий захист.
Ст. 12. Право на свободу пересування, вибір місця проживання в межах держави. Право залишати будь-яку країну, в тому числі і свою власну.
Ст. 14. Всі особи рівні перед судами і трибуналами.
Ст. 17. Право на невтручання в особисте і сімейне життя. Право на недоторканність житла і таємницю листування.
Ст. 18, 19. Право на свободу думки, переконання і вираження своєї думки.
Ст. 20. Пропаганда війни повинна бути заборонена.
Статті 21, 22. Право на мирні зібрання, свободу об'єднань, профспілок, асоціацій.
Ст. 23. Право на вільний вступ у шлюб і заснування сім'ї.
Ст. 24. Дітям забезпечується повний захист їхніх інтересів.
Статті 25, 26. Повна рівноправність усіх перед законом, аж до ведення державних справ.
Ст. 27. Для міжнародного захисту утворюється Комітет із прав людини (18 осіб.).
Наступні статті -до 53 (останньої) - містять процедури утворення і механізми дії Комітету з прав людини.
Міжнародний акт про економічні, соціальні та культурні права людини від 18.12.1966 (набув чинності 03.01.1976).
Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу і вільного економічного, соціального і культурного розвитку.
Ст. З Рівне право чоловіків і жінок на користування економічними, соціальними і культурними правами.
Ст. 6. Право на працю й одержання можливості заробляти працею на життя.
Ст. 7. Право на справедливі і сприятливі умови праці.
Ст. 8. Право вступати у профспілки для захисту своїх економічних і соціальних прав. Право профспілок на об'єднання, організацію страйків.
Ст. 9. Право на соцзабезпечення і соцстрахування.
Ст. 10. Охорона сім'ї як основного осередку суспільства і допомога їй.
Ст. 11. Право на достатній рівень життя для кожної людини і її сім'ї.
Ст. 12. Право кожної людини на найвищий рівень фізичного і психічного здоров'я.
Статті 13, 14. Право кожного на освіту й обов'язковість початкової освіти.
Ст. 15. Право на участь у культурному і науковому житті, право на захист моральних і матеріальних інтересів у зв'язку з цим.
Ст. 16. Всі держави зобов'язуються подавати Генеральному Секретареві ООН доповіді про вжиті ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (це вже - механізм реалізації).
Статті 16 -23 - положення про реалізацію прав, викладених у Пакті.
Статті 27-31 - процедури набуття чинності, внесення поправок, ратифікації та ін.
Як можна було зауважити з короткого аналізу Загальної декларації прав людини (і аналіз положень відзначених двох міжнародних пактів підтверджує це), основні права і свободи людини в доктрині піддаються певній градації на права і свободи першого покоління і права і свободи другого покоління. Між ними с істотна відмінність.
Права першого покоління, до яких відносяться права, викладені у статтях 1-21 Загальної декларації прав людини, розглядаються як негативні, тобто як захист від якогось втручання (у тому числі й державного) у здійснення громадянських і політичних прав.
Інша природа прав другого покоління (тобто економічних, соціальних і культурних прав). Для їхнього здійснення недостатньо утримуватися від втручання у сферу їхньої дії. Необхідна постійна правотворча діяльність держави, щоб гарантувати проголошені соціальні, економічні і культурні права. Ці права сформувалися у процесі боротьби народів за поліпшення умов життя. Серед них - право на працю, на вільний вибір роботи, професії, право на соціальне забезпечення, на відпочинок, право на захист материнства і дитинства, право на освіту, участь у культурному й інтелектуальному житті суспільства та ін. (лив. статті 22-27 Загальної декларації прав людини).
У післявоєнний період стали формуватися так звані права і свободи, що належать до третього покоління прав людини. Це права людини і народів на мир, на здорове навколишнє екологічне середовище, на гідний соціальний та економічний розвиток. Такі права належать кожній людині окремо, але їхня особливість у тому, що вони зачіпають інтереси всього суспільства і повинні вироблятися і здійснюватися всім суспільством. Дотримання прав і свобод третього покоління - це одне з головних завдань ООН у наш час (наприклад, резолюції щодо Антарктики як екологічного заповідника всесвітньої науки). Найбільш яскравим прикладом вираження прав третього покоління є сформульована в Статуті ООН мета, що є одним із найважливіших завдань ООН, - врятувати прийдешні покоління від лиха війни. Через це сучасне міжнародне право заперечує війну як засіб вирішення міжнародних суперечок і регламентує тільки мирні засоби їхнього вирішення.
Значну групу міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини складають спеціальні акти. Ці акти, як правило, носять характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини.
До таких актів варто віднести:
- Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948);
- Конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973);
- Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966);
- Декларацію про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979);
- Декларацію прав дитини (1989);
- Декларацію про територіальний притулок (1967);
- Конвенцію про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (I960);
- Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984);
- Конвенцію щодо рабства (1926);
- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами (1949);
- Конвенцію про права дитини (1989);
- Значну кількість документів МОП, що регулюють різні питання трудової діяльності та ін.
Виходячи з наявності специфічних особливостей та інтересів держави і народів у різних регіонах Земної кулі, склалася практика укладання регіональних міжнародно-правових актів про права і свободи людини на регіональних форумах. У таких актах, зазвичай, відображаються характерні для того або іншого регіону особливості, продиктовані національними, соціальними, політичними, економічними та іншими умовами регіонів. У цьому плані вельми характерні і визначні європейська, африканська та американська регіональні системи міжнародного захисту прав людини.
Особливо широкого і прогресивного за своєю демократичністю розвитку набула європейська система, основою якій послужили Європейська конвенція про права людини (1950) і Європейська соціальна хартія прав людини (1961).
Ця система постійно розвивається й удосконалюється, чому значною мірою сприяють рішення Наради з безпеки і співробітництва у Європі. Це підтверджується підписанням Заключного акта в Гельсінкі у 1975 p., де поряд із констатацією основних принципів сучасного міжнародного права був сформульований принцип "поваги до прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань".
На Мадридській зустрічі учасників ОБСЕ в 1983 р. була продемонстрована рішучість держав удосконалювати своє національне законодавство про права і свободи людини.
На нараді НБСЄ у Відні у 1989 р. було прийняте рішення про розширення кола питань міжнародного співробітництва у сфері реалізації прав і свобод людини. Тоді ж у Відні було сформульовано нове поняття - людський вимір ОБСЕ. Під таким формулюванням розуміється співробітництво держав у сфері поваги до всіх прав і основних свобод людини, контактів між людьми з різних питань гуманітарного характеру.
На Копенгагенській нараді з питань людського виміру ОБСЕ в 1990 р. зміст поняття "людський вимір ОБСЕ" був значно розширений у сфері обсягу прав людини і контактів між людьми, свободи пересування, обміну ідеями, інформацією та з інших питань.
У тому ж 1990 р. у Парижі учасниками ОБСЕ була підписана Паризька хартія для нової Європи, де підкреслювалося зобов'язання держав шанувати особистість і верховенство закону.
У 1992 р. на Паризькій нараді Ради ОБСЕ було сформовано Бюро демократичних інститутів і прав людини.
У результаті прийняття цих та інших численних документів і заходів з прав і свобод людини в Європі був створений певний механізм реалізації цих прав. Основними органами цього механізму є Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини.
Африканська система міжнародного захисту прав людини характеризується положеннями Африканської хартії прав людини і народів 1981 р. У ній регламентовані політичні, громадянські, економічні і соціальні права громадян держав Африканського континенту. На відміну від обсягу прав і свобод людини за європейськими документами, в Африканській хартії приділяється багато уваги правам третього покоління (на мир, безпеку, задовільне навколишнє середовище, на використання національних багатств і ресурсів, на економічний, соціальний, культурний розвиток).
Водночас, в Африканській хартії сформульовані обов'язки громадян перед сім'єю, державою і навіть перед міжнародним співтовариством.
В американській системі міжнародного захисту прав людини визначальною є Американська конвенція про права людини 1969 р. У ній міститься дуже значний обсяг усіх видів прав і свобод людини, які, в основному, відповідають за своїм змістом найважливішим міжнародно-правовим актам у цій сфері. З метою реалізації цих прав створені Міжамериканський суд із прав людини і Міжамериканська комісія з прав людини.
В цілому система міжнародно-правових норм, спрямованих на захист прав і свобод людини, являє собою одну з найважливіших галузей сучасного міжнародного права, яка багато в чому визначає його особливості і характерні риси.
Що стосується практичної реалізації прав і свобод людини, то слід зазначити, що в наш час механізм цієї реалізації загалом сформульований. Він містить у собі:
- Генеральну Асамблею ООН;
- Економічну і Соціальну Раду ООН;
- Комісію з прав людини;
- Комісію з прав жінок:
- Верховного комісара ООН з прав людини;
- Комітет із прав людини (на основі Пакту про громадянські та політичні права);
- органи МОП;
- органи регіональних систем.
У принципі, кожен громадянин кожної держави - члена ООН - у випадку, якщо питання про порушення його прав у його країні не вирішується, незважаючи на його звертання в національні органи, може звернутися в будь-який із перерахованих вище, аж до Генеральної Асамблеї ООН.
Хоча на практиці цей принцип не завжди можна реалізувати внаслідок існування різного виду процедур за різними механізмами реалізації прав людини:
- скарга-ресурс;
- скарга-інформація;
- моніторинг і звіти.
За деякими видами передбачається звертання тільки з боку держав - членів ООН - або відповідних організацій.
Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу, економічного, соціального, культурного розвитку.
Ст. 2. Держави - учасники Пакту зобов'язані забезпечити рівноправність без дискримінації з причин раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального походження, майна та ін. Держави забезпечують своїм громадянам право на судовий захист їх прав.
Ст. 3. Рівні політичні права для чоловіків і жінок.
Ст. 6. Право на життя. Страта допускається як виняткова міра покарання.
Ст. 7. Право на недопущення піддання катуванням або жорстокому поводженню, покаранню.
Ст. 8. Ніхто не повинен утримуватися в рабстві. Ніхто не повинен примушуватися до насильницьких зобов'язань праці.
Ст. 9. Право на свободу й особисту недоторканність.
Ст. 10. Право законно заарештованих на гуманне поводження і судовий захист.
Ст. 12. Право на свободу пересування, вибір місця проживання в межах держави. Право залишати будь-яку країну, в тому числі і свою власну.
Ст. 17. Право на невтручання в особисте і сімейне життя. Право на недоторканність житла і таємницю листування.
Ст. 18, 19. Право на свободу думки, переконання і вираження своєї думки.
Ст. 20. Пропаганда війни повинна бути заборонена.
Статті 21, 22. Право на мирні зібрання, свободу об'єднань, профспілок, асоціацій.
Ст. 23. Право на вільний вступ у шлюб і заснування сім'ї.
Ст. 24. Дітям забезпечується повний захист їхніх інтересів.
Статті 25, 26. Повна рівноправність усіх перед законом, аж до ведення державних справ.
Ст. 27. Для міжнародного захисту утворюється Комітет із прав людини (18 осіб.).
Наступні статті -до 53 (останньої) - містять процедури утворення і механізми дії Комітету з прав людини.
Міжнародний акт про економічні, соціальні та культурні права людини від 18.12.1966 (набув чинності 03.01.1976).
Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу і вільного економічного, соціального і культурного розвитку.
Ст. З Рівне право чоловіків і жінок на користування економічними, соціальними і культурними правами.
Ст. 6. Право на працю й одержання можливості заробляти працею на життя.
Ст. 7. Право на справедливі і сприятливі умови праці.
Ст. 9. Право на соцзабезпечення і соцстрахування.
Ст. 10. Охорона сім'ї як основного осередку суспільства і допомога їй.
Ст. 11. Право на достатній рівень життя для кожної людини і її сім'ї.
Ст. 12. Право кожної людини на найвищий рівень фізичного і психічного здоров'я.
Статті 13, 14. Право кожного на освіту й обов'язковість початкової освіти.
Ст. 15. Право на участь у культурному і науковому житті, право на захист моральних і матеріальних інтересів у зв'язку з цим.
Ст. 16. Всі держави зобов'язуються подавати Генеральному Секретареві ООН доповіді про вжиті ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (це вже - механізм реалізації).
Статті 16 -23 - положення про реалізацію прав, викладених у Пакті.
Статті 27-31 - процедури набуття чинності, внесення поправок, ратифікації та ін.
Як можна було зауважити з короткого аналізу Загальної декларації прав людини (і аналіз положень відзначених двох міжнародних пактів підтверджує це), основні права і свободи людини в доктрині піддаються певній градації на права і свободи першого покоління і права і свободи другого покоління. Між ними с істотна відмінність.
Права першого покоління, до яких відносяться права, викладені у статтях 1-21 Загальної декларації прав людини, розглядаються як негативні, тобто як захист від якогось втручання (у тому числі й державного) у здійснення громадянських і політичних прав.
Інша природа прав другого покоління (тобто економічних, соціальних і культурних прав). Для їхнього здійснення недостатньо утримуватися від втручання у сферу їхньої дії. Необхідна постійна правотворча діяльність держави, щоб гарантувати проголошені соціальні, економічні і культурні права. Ці права сформувалися у процесі боротьби народів за поліпшення умов життя. Серед них - право на працю, на вільний вибір роботи, професії, право на соціальне забезпечення, на відпочинок, право на захист материнства і дитинства, право на освіту, участь у культурному й інтелектуальному житті суспільства та ін. (лив. статті 22-27 Загальної декларації прав людини).
У післявоєнний період стали формуватися так звані права і свободи, що належать до третього покоління прав людини. Це права людини і народів на мир, на здорове навколишнє екологічне середовище, на гідний соціальний та економічний розвиток. Такі права належать кожній людині окремо, але їхня особливість у тому, що вони зачіпають інтереси всього суспільства і повинні вироблятися і здійснюватися всім суспільством. Дотримання прав і свобод третього покоління - це одне з головних завдань ООН у наш час (наприклад, резолюції щодо Антарктики як екологічного заповідника всесвітньої науки). Найбільш яскравим прикладом вираження прав третього покоління є сформульована в Статуті ООН мета, що є одним із найважливіших завдань ООН, - врятувати прийдешні покоління від лиха війни. Через це сучасне міжнародне право заперечує війну як засіб вирішення міжнародних суперечок і регламентує тільки мирні засоби їхнього вирішення.
Значну групу міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини складають спеціальні акти. Ці акти, як правило, носять характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини.
До таких актів варто віднести:
- Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948);
- Конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973);
- Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966);
- Декларацію про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979);
- Декларацію про територіальний притулок (1967);
- Конвенцію про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (I960);
- Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984);
- Конвенцію щодо рабства (1926);
- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами (1949);
- Конвенцію про права дитини (1989);
- Значну кількість документів МОП, що регулюють різні питання трудової діяльності та ін.
Виходячи з наявності специфічних особливостей та інтересів держави і народів у різних регіонах Земної кулі, склалася практика укладання регіональних міжнародно-правових актів про права і свободи людини на регіональних форумах. У таких актах, зазвичай, відображаються характерні для того або іншого регіону особливості, продиктовані національними, соціальними, політичними, економічними та іншими умовами регіонів. У цьому плані вельми характерні і визначні європейська, африканська та американська регіональні системи міжнародного захисту прав людини.
Особливо широкого і прогресивного за своєю демократичністю розвитку набула європейська система, основою якій послужили Європейська конвенція про права людини (1950) і Європейська соціальна хартія прав людини (1961).
Ця система постійно розвивається й удосконалюється, чому значною мірою сприяють рішення Наради з безпеки і співробітництва у Європі. Це підтверджується підписанням Заключного акта в Гельсінкі у 1975 p., де поряд із констатацією основних принципів сучасного міжнародного права був сформульований принцип "поваги до прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань".
На Мадридській зустрічі учасників ОБСЕ в 1983 р. була продемонстрована рішучість держав удосконалювати своє національне законодавство про права і свободи людини.
На нараді НБСЄ у Відні у 1989 р. було прийняте рішення про розширення кола питань міжнародного співробітництва у сфері реалізації прав і свобод людини. Тоді ж у Відні було сформульовано нове поняття - людський вимір ОБСЕ. Під таким формулюванням розуміється співробітництво держав у сфері поваги до всіх прав і основних свобод людини, контактів між людьми з різних питань гуманітарного характеру.
На Копенгагенській нараді з питань людського виміру ОБСЕ в 1990 р. зміст поняття "людський вимір ОБСЕ" був значно розширений у сфері обсягу прав людини і контактів між людьми, свободи пересування, обміну ідеями, інформацією та з інших питань.
У тому ж 1990 р. у Парижі учасниками ОБСЕ була підписана Паризька хартія для нової Європи, де підкреслювалося зобов'язання держав шанувати особистість і верховенство закону.
У 1992 р. на Паризькій нараді Ради ОБСЕ було сформовано Бюро демократичних інститутів і прав людини.
У результаті прийняття цих та інших численних документів і заходів з прав і свобод людини в Європі був створений певний механізм реалізації цих прав. Основними органами цього механізму є Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини.
Африканська система міжнародного захисту прав людини характеризується положеннями Африканської хартії прав людини і народів 1981 р. У ній регламентовані політичні, громадянські, економічні і соціальні права громадян держав Африканського континенту. На відміну від обсягу прав і свобод людини за європейськими документами, в Африканській хартії приділяється багато уваги правам третього покоління (на мир, безпеку, задовільне навколишнє середовище, на використання національних багатств і ресурсів, на економічний, соціальний, культурний розвиток).
Водночас, в Африканській хартії сформульовані обов'язки громадян перед сім'єю, державою і навіть перед міжнародним співтовариством.
В американській системі міжнародного захисту прав людини визначальною є Американська конвенція про права людини 1969 р. У ній міститься дуже значний обсяг усіх видів прав і свобод людини, які, в основному, відповідають за своїм змістом найважливішим міжнародно-правовим актам у цій сфері. З метою реалізації цих прав створені Міжамериканський суд із прав людини і Міжамериканська комісія з прав людини.
В цілому система міжнародно-правових норм, спрямованих на захист прав і свобод людини, являє собою одну з найважливіших галузей сучасного міжнародного права, яка багато в чому визначає його особливості і характерні риси.
Що стосується практичної реалізації прав і свобод людини, то слід зазначити, що в наш час механізм цієї реалізації загалом сформульований. Він містить у собі:
- Генеральну Асамблею ООН;
- Економічну і Соціальну Раду ООН;
- Комісію з прав людини;
- Комісію з прав жінок:
- Верховного комісара ООН з прав людини;
- Комітет із прав людини (на основі Пакту про громадянські та політичні права);
- органи МОП;
- органи регіональних систем.
У принципі, кожен громадянин кожної держави - члена ООН - у випадку, якщо питання про порушення його прав у його країні не вирішується, незважаючи на його звертання в національні органи, може звернутися в будь-який із перерахованих вище, аж до Генеральної Асамблеї ООН.
Хоча на практиці цей принцип не завжди можна реалізувати внаслідок існування різного виду процедур за різними механізмами реалізації прав людини:
- скарга-ресурс;
- скарга-інформація;
- моніторинг і звіти.
За деякими видами передбачається звертання тільки з боку держав - членів ООН - або відповідних організацій.
