Міжнародне публічне право
3. Антарктика: загальна характеристика, джерела, основні положення.
У жовтні 1959 р. у Вашингтоні відбулася міжнародна конференція, у ході роботи якої був вироблений і підписаний Договір про Антарктику. Спочатку його підписали 12 держав, потім до нього стали приєднуватись й інші. Цим Договором вперше в історії освоєння і вивчення Антарктики людством визначилися основні і досить прийнятні положення, що виділяють Антарктику як особливий об'єкт і характеризують цей об'єкт як загальну спадщину людства (хоча такого виразу в тексті Договору немає). Що ж це за положення?
Примітно, що серед основних положень Договору, насамперед відзначалася необхідність мирного характеру всієї можливої в умовах Антарктики діяльності. Про це говорить п. 1 ст. 1 Договору: "Антарктика використовується тільки в мирних цілях". У цьому плані в Преамбулі Договору підкреслювалося, що сторони, які домовилися, виражають своє переконання в тім, що використання Антарктики винятково в мирних цілях і продовження міжнародної згоди в цьому районі будуть сприяти здійсненню цілей і принципів Статуту ООН. Слідом за положенням про використання Антарктики тільки в мирних цілях у п. 1 ст. 1 Договору відзначається, що "забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї".
Ці положення п. 1 ст. 1 Договору, попередньо обговорені деякою мірою в його Преамбулі, недвозначно виражають тверде бажання учасників Договору заборонити в Антарктичному регіоні розміщення і використання будь-яких видів зброї і проведення будь-яких заходів військового характеру.
Подібні заборони у практиці міжнародно-правової діяльності держав звичайно встановлюються в якомусь морському районі або регіоні, коли стосовно нього встановлюється демілітаризація і нейтралізація.
У самому Договорі терміни "демілітаризація" і "нейтралізація" не вживаються, однак наявні в ньому заборони в галузі військової сфери красномовно говорять про те, що, санкціонуючи такі заборони, учасники Вашингтонської конференції мали цілком визначені наміри — виключити шостий континент зі сфери будь-яких військових заходів. Причому заборони, започатковані учасниками Конференції, свідчать про те, що стосовно Антарктики була передбачена повна демілітаризація, оскільки заборонялися будь-які військові заходи і використання будь-яких видів зброї, у тому числі проведення
Демілітаризована територія - частина території земної кулі, на якій в силу міжнародних угод ліквідовані військові укріплення і споруди та не утримуються збройні сили. Демілітаризація може бути повною або частковою (Збірник міжнародних угод і законодавчих актів СРСР з питань мореплавства. С. 441).
" Нейтралізована територія - територія, на якій, в силу міжнародного договору заборонено ведення воєнних дій і яка не може бути використана в якості бази для ведення вогняних дій
будь-яких ядерних вибухів. У зв'язку з цим варто підкреслити, що одночасно з повною демілітаризацією санкціонувалася і нейтралізація Антарктиди, що підтверджується як відзначеними заборонами, так і забороною створення військових укріплень.
Наявність прагнень в учасників Вашингтонської конференції вважати Антарктику нейтралізованою територією підкреслюється твердженням: Антарктика використовується тільки в мирних цілях". Звичайно, якби замість слова "тільки" було використане слово "винятково", це положення п. 1 ст. 1 Договору звучало б більш переконливо, але учасники Договору вирішили проігнорувати в цьому випадку запропоноване СРСР слово "винятково" і обмежилися словом "тільки". Однак це не змінює суті справи, і Антарктика, відповідно до положення ст. 1 Договору, є демілітаризованою і нейтралізованою територією.
Разом з тим визначений інтерес представляє положення п. 2 ст. 1 Договору, яке говорить, що "даний Договір не перешкоджає використанню військового персоналу або оснащення для наукових досліджень або для будь-яких інших мирних цілей".
Це положення викликає інтерес і має певну значимість у плані подальших міркувань.
Як відомо, військові кораблі, завдяки своєму особливому становищу, володіють, відповідно до Конвенції ООН з морського права, імунітетом. Імунітет військового корабля, крім прав, переваг і привілеїв, має й іншу сторону — підвищена увага до військових кораблів з боку іноземних держав, що, у свою чергу, характеризується, як правило, посиленою настороженістю. Тому не випадково, що переважна більшість держав при визначенні порядку допуску іноземних судів у свої води і порти для іноземних військових кораблів встановлюють особливий, зазвичай більш жорсткий порядок. Разом з тим науково-дослідні судна, правове становище яких у сучасному міжнародному морському праві чітко не визначене і ставлення, до яких з боку багатьох прибережних держав також насторожене, найчастіше при вирішенні питання про їхнє відвідування національних вод і портів прирівнюються до військових кораблів і тим самим потрапляють у гірше становище, ніж всі інші, невоєнні, судна.
Усе це відбувається в умовах, коли загальновідомо, що науково-дослідна діяльність, здійснювана науково-дослідними судами, проводиться на благо всього людства (і це підтверджується буквою і духом Договору про Антарктику), а військова—на шкоду йому (і це теж знаходить підтвердження в Договорі). Отже, Договір про Антарктику, допускаючи військові кораблі в демілітаризовану і нейтралізовану ним зону, повністю ігнорує військову сутність цих кораблів, висуваючи на перший план їхню участь у науково-дослідній роботі.
Це положення Договору має велике значення, оскільки, залишаючи в тіні військову сутність військових кораблів і наче затушовуючи її, Договір підкреслює роль і значущість науково-дослідної діяльності. Подальша розробка і розвиток положення про роль і значення морської науково-дослідної діяльності (у результаті якої, до речі, і була відкрита Антарктида), дозволить у кінцевому рахунку зайняти науково-дослідним судам те місце, на яке вони заслуговують. Це, у свою чергу, створює умови, що дозволяють значно розширити можливості науково-дослідної діяльності у водах Світового океану.
Тема науково-дослідної діяльності, про яку зайшла мова при аналізі положення п. 2 ст. І Договору, повинна бути продовжена у зв'язку з положенням ст. II Договору. Це положення говорить: "Свобода наукових досліджень в Антарктиці і співробітництво з цією метою, як вони застосовувалися протягом Міжнародного геофізичного року, будуть продовжуватися відповідно до положень даного Договору". Цим положенням вперше в міжнародно-правовому документі проголошувалася свобода морських наукових досліджень. І хоча вона не поширювалася на усі води Світового океану а була обмежена визначеними межами — районами, розташованими до півдня від 60-ї паралелі південної широти (ст. VI Договору), прийняття такого положення було подією, досить прогресивною, яка має важливе значення у сфері морської науково-дослідної діяльності.
Справа в тім, що питання про свободу наукових досліджень як елементу, що повинен бути складовою частиною загального основного принципу "свободи відкритого моря", піднімалося в історії розвитку міжнародного морського права протягом XX ст. неодноразово; процес, пов'язаний з цим питанням, йшов повільно і складно і, у загальному плані, до моменту прийняття Договору про Антарктику не одержав позитивного вирішення. У роботах визначних юристів-міжнародників те на початку нашого століття відзначалося. що свобода відкритого моря припускає свободу різних видів морської діяльності за умови, щоб ця діяльність не створювала перешкод для правомірного використання відкритого моря іншими державами.
Подібні погляди вчених знайшли певне відображення й у міжнародно-правових документах. Так, на Віденській конференції Асоціації міжнародного права в документі "Норми морської юрисдикції в мирний час" відзначалося, що "держави і їхні піддані повинні користуватися абсолютною свободою і рівністю в навігації, транспорті, засобах оповіщення, промисловості і науковій діяльності в морі і на морі".1
Надалі питання про свободу морських наукових досліджень неодноразово піднімалося як у доктрині міжнародного морського права, так і під час обговорення питань міжнародного морського права на різних міжнародних форумах. Однак якихось помітних зрушень у сфері прийняття конкретних рішень не спостерігалося. Навіть на І Конференції ООН з морського права, що проходила в Женеві у 1958 р. буквально напередодні прийняття Договору про Антарктику, питання про свободу морських наукових досліджень хоча й обговорювалося, але вирішене так і не було. Деякі делегати, що виступали на Конференції, відзначали існування de facto свободи морських наукових досліджень у відкритому морі, однак до включення цієї свободи в загальне поняття принципу "свободи відкритого моря" ставилися негативно. В результаті у прийнятій на Конференції Конвенції про відкрите море свобода наукових досліджень у поняття "свобода відкритого моря" включена не була. Однак ст. 2 Конвенції, що визначає зміст поняття "свобода відкритого моря", була сформульована так, що залишала підставу для припущення про існування й інших свобод. Було відзначено, що свобода відкритого моря "включає, зокрема, як для прибережних, так і для не прибережних держав:
1) свободу судноплавства,
2) свободу рибальства,
3) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи,
4) свободу літати над відкритим морем. Уживанням слова "зокрема" давалося зрозуміти, що перерахування свобод відкритого моря не є вичерпним і, отже, передбачається наявність і інших свобод.
А тим часом свобода наукових досліджень, проголошена в Договорі про Антарктику, поширювалася на величезні простори загальною площею близько 40 тис. кв.км. З них на води відкритого моря доводилося близько 27 тис.кв. км і на материк — 13 тис. кв.км. Це в загальному склало досить значну частину всього морського простору, на який поширюється принцип свободи відкритого моря. З наведених даних видно, що принцип свободи наукових досліджень, проголошений у 1959 р. у Договорі про Антарктику задовго до його офіційного визнання в Конвенції ООН з морського права 1982 p., діяв на досить великих морських просторах. Більш того, цей принцип витримав перевірку часом ще до його проголошення в 1959 р. і дав відмінні результати в процесі МГГ. Однак міжнародному співтовариству незважаючи на те, що все це йому було добре відоме, знадобилося ще 23 роки, аби офіційно визнати те, що було вже апробоване і визнане на практиці.
Поряд з демілітаризацією і нейтралізацією Антарктики і проголошенням у ній свободи наукових досліджень у Договорі про Антарктику піднімається ще одне дуже важливе питання - питання міжнародного співробітництва у сфері вивчення Антарктики й організації сприяння цьому співробітництву. При цьому, як і при проголошенні свободи наукових досліджень, учасники Вашингтонської конференції спиралися на приклад організації міжнародного співробітництва в період проведення МГГ. Істотним є те, що Договір не тільки говорить про необхідність продовження міжнародного співробітництва, що розгорнулося раніше, але і визначає конкретні шляхи його здійснення.
Відповідно до ст. III Договору Договірні Сторони з метою сприяння міжнародному співробітництву в наукових дослідженнях в Антарктиці беруть на себе зобов'язання в максимально можливій і практично здійсненній мірі:
- проводити обмін інформацією щодо планів наукових праць в Антарктиці для того, щоб забезпечити максимальну економію засобів і ефективність робіт;
- проводити обмін науковим персоналом в Антарктиці між експедиціями і станціями;
- проводити обмін даними і результатами наукових спостережень в Антарктиці і забезпечувати вільний доступ до них.
Одночасно з цими рекомендаціями активного співробітництва між державами, що проводять науково-дослідні роботи в Антарктиці. і визначенням конкретних шляхів такого співробітництва у п. 2 ст. Ill Договору сформульоване положення, мета якого полягала в тім, щоб усіляко заохочувати "установлення відносин ділового співробітництва з тими спеціалізованими установами Організації Об'єднаних Націй і інших міжнародних організацій, для яких Антарктика становить інтерес у науковому або технічному відношенні".
Порівняно легкому процесові формування положень Договору про демілітаризацію і нейтралізацію Антарктики, проголошення принципу свободи наукових досліджень і організації широкомасштабного міжнародного співробітництва в межах просторів, що простягаються південніше 60-ї паралелі південної широти, значною мірою сприяло положення про так зване "заморожування" наявності в різних держав яких-небудь територіальних домагань в Антарктиці на увесь час, протягом якого Договір залишається в силі.
Поняття "заморожування" не слід сплутувати з поняттям "мораторій". Використання інституту "заморожування" у міжнародному морському праві - явище досить рідкісне. Будучи засобом призупинення якихось суперечок на визначений час, інститут "заморожування" покликаний служити своєрідним "болезаспокійливим засобом", що припиняє ту або іншу суперечку наче до зміни обставин. У застосуванні інституту "заморожування" у Договорі про Антарктику проглядається позиція міжнародного співтовариства, яке вдалося до "заморожування" досить істотних для зацікавлених держав територіальних претензій, що викликають гострі суперечки (аж до звертання в Міжнародний Суд ООН) заради цілком визначеної високої мети — спільного вивчення й освоєння Антарктики. Учасники Вашингтонської конференції вважали, що в поточний період розвитку міжнародних відносин необхідне створення найбільш сприятливих умов для активізації різнобічної діяльності в цьому регіоні.
Однак, заморозивши тимчасово (на період дії Договору) дії своїх заявлених і територіальних домагань, що маються, Договірні Сторони в ст. IV Договору обмовляли, що ніякі, що утримуються в цьому Договорі положення або окремих виражень не повинні витлумачуватися як відмовлення від раніше заявлених претензій.
Одночасно з подібною заявою Договірні Сторони відзначали, що ніякі дії в період перебування Договору в силі не можуть розцінюватися як основа для будь-яких територіальних домагань в Антарктиці і жодні нові претензії не заявляються.
Беручи до уваги, що за умовами висновку Договір про Антарктику можна розглядати як безстроковий, положення ст. IV Договору можна розглядати як загальне положення, що відкидає які-небудь територіальні претензії в Антарктиці не тільки в період дії цього Договору, але і до його заключення.
Вище було відзначено, що на Антарктику поширюється режим повної демілітаризації і що деякі автори вважають цю демілітаризацію найбільш повною, до того ж ця демілітаризація доповнена ще і нейтралізацією. Усе це справді випливає з положення ст. І Договору про Антарктику, і, здавалося б, тема демілітаризації і нейтралізації Антарктики може бути вичерпана. Однак це не так. Учасники Вашингтонської конференції, не задовольнившись положенням ст. І Договору, сформулювали ще одне дуже важливе положення про заборону ядерної зброї в Антарктиці. Ст. V Договору говорить: "Будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і видалення в цей район радіоактивних матеріалів забороняються".
Включення спеціального положення про заборону використання в Антарктиці ядерної зброї і поховання там радіоактивних матеріалів було продиктоване загальною атмосферою того періоду, насиченою подіями, пов'язаними з розвитком і використанням ядерної енергетики у військових цілях. Однак і зараз актуальність цього питання не згасла. Вона підтверджується продовженням окремими державами практики проведення випробувань ядерної зброї в районах Світового океану і нерозв'язаністю проблеми поховання радіоактивних матеріалів. Разом з тим, повертаючись до положення ст. V Договору, відзначимо, що забороною використання ядерної зброї в Антарктиці ще раз підкреслено положення про її повну демілітаризацію і нейтралізацію.
Певний інтерес становить питання про межі просторової сфери, на яку поширюється дія Договору про Антарктику. Справа в тім, що в доктрині міжнародного морського права положення ст. VI про те, що дія даного договору "застосовується до району південніше 60-ї паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики", викликало певну дискусію. Ця дискусія була обумовлена тим, що у відзначеній статті Договору після наведеного положення міститься застереження, яке говорить: "ніщо в даному Договорі не утискає і жлдним чином не торкається прав будь-якої держави або здійснення цих прав, визнаних міжнародним правом стосовно відкритого моря в межах цього району". Зокрема, у літературі з міжнародного морського права почали з'являтися матеріали з приводу можливого розходження у правовому становищі таких просторів, як води відкритого моря, льоди крижаного припаю, шельфові льодовики. Метою таких матеріалів було з'ясування питання, наскільки теоретично виправдане положення про повну демілітаризацію і нейтралізацію морських просторів, що лежать до півдня від 60-ї паралелі. Найчастіше зверталася увага на неясності, що виникають у зв'язку з рухливістю крижаного покриву демілітаризовуваних морських просторів і специфікою фізики утворення крижаних просторів. Так, виходячи з уявлення про те, що правовий режим чистих від льоду районів відкритого моря має певну відмінність від правового режиму районів відкритого моря, покритих льодом, окремі автори відзначених матеріалів вважали, що положення ст. VI Договору не поширюється на води відкритого моря, чисті від льоду.
У зв'язку з цим учасникам Конференції доводилося приймати рішення в умовах певного правового вакууму, і ця далеко не стандартна ситуація обумовила деякою мірою нестандартні рішення. Ця нестандартність проявилася в тім, що учасники Конференції, залишивши осторонь вище зазначені спірні питання правових перипетій і керуючись в основному міркуваннями, продиктованими географічними і природними умовами, обмежилися визначенням просторової сфери дії Договору у вигляді району, розташованого південніше 60-ї паралелі південної широти.
З метою підвищення ефективності дієвості положень Договору держави-учасниці сформулювали положення, що сприяють організації контролю за виконанням положень Договору і сприяння їхньому дотриманню.
Відповідно до постанови ст. VII Договору, у цих цілях кожна держава-учасник Вашингтонської конференції "має право призначати спостерігачів для проведення будь-якої інспекції, передбаченої цією статтею". Такий спостерігач повинен бути громадянином держави, яка має право його призначати і його прізвище повідомляється всім учасникам Вашингтонської конференції. Спостерігачі мають "повну свободу доступу в будь-який час у будь-який або всі райони Антарктики". Ці райони повинні бути "завжди відкриті для інспекції будь-якими спостерігачами, призначеними відповідно до положень пункту 1 цієї статті".
Положення ст. VII передбачають можливість спостереження з повітря, що "може здійснюватися в будь-який час над будь-яким або всіма районами Антарктики кожною Договірною Стороною, що має право призначати спостерігачів". Одночасно в ст. VII передбачається необхідність широкої взаємної інформації держав-учасниць Договору про всі експедиції в Антарктику або пов'язаних з нею, про всі станції в Антарктиці, займані їхніми громадянами, а також про будь-який військовий персонал або оснащення, призначені для направлення в Антарктику, з дотриманням умов, передбачених у Договорі.
Не обмежуючись визначенням системи контролю за діяльністю держав-учасниць Договору про Антарктику за допомогою інспекцій, здійснюваних належним чином призначеними для цього спостерігачами, Договір зобов'язує всіх Договірних Сторін "докладати відповідних зусиль, сумісних зі Статутом Організації Об'єднаних Націй, для того, щоб в Антарктиці не проводилося якої-небудь діяльності, що суперечить принципам і цілям даного Договору" (ст. X).
Такі загалом основні положення Договору про Антарктику, укладеного у Вашингтоні 1 грудня 1959 р.
Примітно, що серед основних положень Договору, насамперед відзначалася необхідність мирного характеру всієї можливої в умовах Антарктики діяльності. Про це говорить п. 1 ст. 1 Договору: "Антарктика використовується тільки в мирних цілях". У цьому плані в Преамбулі Договору підкреслювалося, що сторони, які домовилися, виражають своє переконання в тім, що використання Антарктики винятково в мирних цілях і продовження міжнародної згоди в цьому районі будуть сприяти здійсненню цілей і принципів Статуту ООН. Слідом за положенням про використання Антарктики тільки в мирних цілях у п. 1 ст. 1 Договору відзначається, що "забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї".
Ці положення п. 1 ст. 1 Договору, попередньо обговорені деякою мірою в його Преамбулі, недвозначно виражають тверде бажання учасників Договору заборонити в Антарктичному регіоні розміщення і використання будь-яких видів зброї і проведення будь-яких заходів військового характеру.
Подібні заборони у практиці міжнародно-правової діяльності держав звичайно встановлюються в якомусь морському районі або регіоні, коли стосовно нього встановлюється демілітаризація і нейтралізація.
У самому Договорі терміни "демілітаризація" і "нейтралізація" не вживаються, однак наявні в ньому заборони в галузі військової сфери красномовно говорять про те, що, санкціонуючи такі заборони, учасники Вашингтонської конференції мали цілком визначені наміри — виключити шостий континент зі сфери будь-яких військових заходів. Причому заборони, започатковані учасниками Конференції, свідчать про те, що стосовно Антарктики була передбачена повна демілітаризація, оскільки заборонялися будь-які військові заходи і використання будь-яких видів зброї, у тому числі проведення
Демілітаризована територія - частина території земної кулі, на якій в силу міжнародних угод ліквідовані військові укріплення і споруди та не утримуються збройні сили. Демілітаризація може бути повною або частковою (Збірник міжнародних угод і законодавчих актів СРСР з питань мореплавства. С. 441).
" Нейтралізована територія - територія, на якій, в силу міжнародного договору заборонено ведення воєнних дій і яка не може бути використана в якості бази для ведення вогняних дій
будь-яких ядерних вибухів. У зв'язку з цим варто підкреслити, що одночасно з повною демілітаризацією санкціонувалася і нейтралізація Антарктиди, що підтверджується як відзначеними заборонами, так і забороною створення військових укріплень.
Наявність прагнень в учасників Вашингтонської конференції вважати Антарктику нейтралізованою територією підкреслюється твердженням: Антарктика використовується тільки в мирних цілях". Звичайно, якби замість слова "тільки" було використане слово "винятково", це положення п. 1 ст. 1 Договору звучало б більш переконливо, але учасники Договору вирішили проігнорувати в цьому випадку запропоноване СРСР слово "винятково" і обмежилися словом "тільки". Однак це не змінює суті справи, і Антарктика, відповідно до положення ст. 1 Договору, є демілітаризованою і нейтралізованою територією.
Разом з тим визначений інтерес представляє положення п. 2 ст. 1 Договору, яке говорить, що "даний Договір не перешкоджає використанню військового персоналу або оснащення для наукових досліджень або для будь-яких інших мирних цілей".
Як відомо, військові кораблі, завдяки своєму особливому становищу, володіють, відповідно до Конвенції ООН з морського права, імунітетом. Імунітет військового корабля, крім прав, переваг і привілеїв, має й іншу сторону — підвищена увага до військових кораблів з боку іноземних держав, що, у свою чергу, характеризується, як правило, посиленою настороженістю. Тому не випадково, що переважна більшість держав при визначенні порядку допуску іноземних судів у свої води і порти для іноземних військових кораблів встановлюють особливий, зазвичай більш жорсткий порядок. Разом з тим науково-дослідні судна, правове становище яких у сучасному міжнародному морському праві чітко не визначене і ставлення, до яких з боку багатьох прибережних держав також насторожене, найчастіше при вирішенні питання про їхнє відвідування національних вод і портів прирівнюються до військових кораблів і тим самим потрапляють у гірше становище, ніж всі інші, невоєнні, судна.
Усе це відбувається в умовах, коли загальновідомо, що науково-дослідна діяльність, здійснювана науково-дослідними судами, проводиться на благо всього людства (і це підтверджується буквою і духом Договору про Антарктику), а військова—на шкоду йому (і це теж знаходить підтвердження в Договорі). Отже, Договір про Антарктику, допускаючи військові кораблі в демілітаризовану і нейтралізовану ним зону, повністю ігнорує військову сутність цих кораблів, висуваючи на перший план їхню участь у науково-дослідній роботі.
Це положення Договору має велике значення, оскільки, залишаючи в тіні військову сутність військових кораблів і наче затушовуючи її, Договір підкреслює роль і значущість науково-дослідної діяльності. Подальша розробка і розвиток положення про роль і значення морської науково-дослідної діяльності (у результаті якої, до речі, і була відкрита Антарктида), дозволить у кінцевому рахунку зайняти науково-дослідним судам те місце, на яке вони заслуговують. Це, у свою чергу, створює умови, що дозволяють значно розширити можливості науково-дослідної діяльності у водах Світового океану.
Тема науково-дослідної діяльності, про яку зайшла мова при аналізі положення п. 2 ст. І Договору, повинна бути продовжена у зв'язку з положенням ст. II Договору. Це положення говорить: "Свобода наукових досліджень в Антарктиці і співробітництво з цією метою, як вони застосовувалися протягом Міжнародного геофізичного року, будуть продовжуватися відповідно до положень даного Договору". Цим положенням вперше в міжнародно-правовому документі проголошувалася свобода морських наукових досліджень. І хоча вона не поширювалася на усі води Світового океану а була обмежена визначеними межами — районами, розташованими до півдня від 60-ї паралелі південної широти (ст. VI Договору), прийняття такого положення було подією, досить прогресивною, яка має важливе значення у сфері морської науково-дослідної діяльності.
Справа в тім, що питання про свободу наукових досліджень як елементу, що повинен бути складовою частиною загального основного принципу "свободи відкритого моря", піднімалося в історії розвитку міжнародного морського права протягом XX ст. неодноразово; процес, пов'язаний з цим питанням, йшов повільно і складно і, у загальному плані, до моменту прийняття Договору про Антарктику не одержав позитивного вирішення. У роботах визначних юристів-міжнародників те на початку нашого століття відзначалося. що свобода відкритого моря припускає свободу різних видів морської діяльності за умови, щоб ця діяльність не створювала перешкод для правомірного використання відкритого моря іншими державами.
Подібні погляди вчених знайшли певне відображення й у міжнародно-правових документах. Так, на Віденській конференції Асоціації міжнародного права в документі "Норми морської юрисдикції в мирний час" відзначалося, що "держави і їхні піддані повинні користуватися абсолютною свободою і рівністю в навігації, транспорті, засобах оповіщення, промисловості і науковій діяльності в морі і на морі".1
Надалі питання про свободу морських наукових досліджень неодноразово піднімалося як у доктрині міжнародного морського права, так і під час обговорення питань міжнародного морського права на різних міжнародних форумах. Однак якихось помітних зрушень у сфері прийняття конкретних рішень не спостерігалося. Навіть на І Конференції ООН з морського права, що проходила в Женеві у 1958 р. буквально напередодні прийняття Договору про Антарктику, питання про свободу морських наукових досліджень хоча й обговорювалося, але вирішене так і не було. Деякі делегати, що виступали на Конференції, відзначали існування de facto свободи морських наукових досліджень у відкритому морі, однак до включення цієї свободи в загальне поняття принципу "свободи відкритого моря" ставилися негативно. В результаті у прийнятій на Конференції Конвенції про відкрите море свобода наукових досліджень у поняття "свобода відкритого моря" включена не була. Однак ст. 2 Конвенції, що визначає зміст поняття "свобода відкритого моря", була сформульована так, що залишала підставу для припущення про існування й інших свобод. Було відзначено, що свобода відкритого моря "включає, зокрема, як для прибережних, так і для не прибережних держав:
1) свободу судноплавства,
2) свободу рибальства,
3) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи,
4) свободу літати над відкритим морем. Уживанням слова "зокрема" давалося зрозуміти, що перерахування свобод відкритого моря не є вичерпним і, отже, передбачається наявність і інших свобод.
А тим часом свобода наукових досліджень, проголошена в Договорі про Антарктику, поширювалася на величезні простори загальною площею близько 40 тис. кв.км. З них на води відкритого моря доводилося близько 27 тис.кв. км і на материк — 13 тис. кв.км. Це в загальному склало досить значну частину всього морського простору, на який поширюється принцип свободи відкритого моря. З наведених даних видно, що принцип свободи наукових досліджень, проголошений у 1959 р. у Договорі про Антарктику задовго до його офіційного визнання в Конвенції ООН з морського права 1982 p., діяв на досить великих морських просторах. Більш того, цей принцип витримав перевірку часом ще до його проголошення в 1959 р. і дав відмінні результати в процесі МГГ. Однак міжнародному співтовариству незважаючи на те, що все це йому було добре відоме, знадобилося ще 23 роки, аби офіційно визнати те, що було вже апробоване і визнане на практиці.
Поряд з демілітаризацією і нейтралізацією Антарктики і проголошенням у ній свободи наукових досліджень у Договорі про Антарктику піднімається ще одне дуже важливе питання - питання міжнародного співробітництва у сфері вивчення Антарктики й організації сприяння цьому співробітництву. При цьому, як і при проголошенні свободи наукових досліджень, учасники Вашингтонської конференції спиралися на приклад організації міжнародного співробітництва в період проведення МГГ. Істотним є те, що Договір не тільки говорить про необхідність продовження міжнародного співробітництва, що розгорнулося раніше, але і визначає конкретні шляхи його здійснення.
Відповідно до ст. III Договору Договірні Сторони з метою сприяння міжнародному співробітництву в наукових дослідженнях в Антарктиці беруть на себе зобов'язання в максимально можливій і практично здійсненній мірі:
- проводити обмін науковим персоналом в Антарктиці між експедиціями і станціями;
- проводити обмін даними і результатами наукових спостережень в Антарктиці і забезпечувати вільний доступ до них.
Одночасно з цими рекомендаціями активного співробітництва між державами, що проводять науково-дослідні роботи в Антарктиці. і визначенням конкретних шляхів такого співробітництва у п. 2 ст. Ill Договору сформульоване положення, мета якого полягала в тім, щоб усіляко заохочувати "установлення відносин ділового співробітництва з тими спеціалізованими установами Організації Об'єднаних Націй і інших міжнародних організацій, для яких Антарктика становить інтерес у науковому або технічному відношенні".
Порівняно легкому процесові формування положень Договору про демілітаризацію і нейтралізацію Антарктики, проголошення принципу свободи наукових досліджень і організації широкомасштабного міжнародного співробітництва в межах просторів, що простягаються південніше 60-ї паралелі південної широти, значною мірою сприяло положення про так зване "заморожування" наявності в різних держав яких-небудь територіальних домагань в Антарктиці на увесь час, протягом якого Договір залишається в силі.
Поняття "заморожування" не слід сплутувати з поняттям "мораторій". Використання інституту "заморожування" у міжнародному морському праві - явище досить рідкісне. Будучи засобом призупинення якихось суперечок на визначений час, інститут "заморожування" покликаний служити своєрідним "болезаспокійливим засобом", що припиняє ту або іншу суперечку наче до зміни обставин. У застосуванні інституту "заморожування" у Договорі про Антарктику проглядається позиція міжнародного співтовариства, яке вдалося до "заморожування" досить істотних для зацікавлених держав територіальних претензій, що викликають гострі суперечки (аж до звертання в Міжнародний Суд ООН) заради цілком визначеної високої мети — спільного вивчення й освоєння Антарктики. Учасники Вашингтонської конференції вважали, що в поточний період розвитку міжнародних відносин необхідне створення найбільш сприятливих умов для активізації різнобічної діяльності в цьому регіоні.
Однак, заморозивши тимчасово (на період дії Договору) дії своїх заявлених і територіальних домагань, що маються, Договірні Сторони в ст. IV Договору обмовляли, що ніякі, що утримуються в цьому Договорі положення або окремих виражень не повинні витлумачуватися як відмовлення від раніше заявлених претензій.
Одночасно з подібною заявою Договірні Сторони відзначали, що ніякі дії в період перебування Договору в силі не можуть розцінюватися як основа для будь-яких територіальних домагань в Антарктиці і жодні нові претензії не заявляються.
Беручи до уваги, що за умовами висновку Договір про Антарктику можна розглядати як безстроковий, положення ст. IV Договору можна розглядати як загальне положення, що відкидає які-небудь територіальні претензії в Антарктиці не тільки в період дії цього Договору, але і до його заключення.
Вище було відзначено, що на Антарктику поширюється режим повної демілітаризації і що деякі автори вважають цю демілітаризацію найбільш повною, до того ж ця демілітаризація доповнена ще і нейтралізацією. Усе це справді випливає з положення ст. І Договору про Антарктику, і, здавалося б, тема демілітаризації і нейтралізації Антарктики може бути вичерпана. Однак це не так. Учасники Вашингтонської конференції, не задовольнившись положенням ст. І Договору, сформулювали ще одне дуже важливе положення про заборону ядерної зброї в Антарктиці. Ст. V Договору говорить: "Будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і видалення в цей район радіоактивних матеріалів забороняються".
Включення спеціального положення про заборону використання в Антарктиці ядерної зброї і поховання там радіоактивних матеріалів було продиктоване загальною атмосферою того періоду, насиченою подіями, пов'язаними з розвитком і використанням ядерної енергетики у військових цілях. Однак і зараз актуальність цього питання не згасла. Вона підтверджується продовженням окремими державами практики проведення випробувань ядерної зброї в районах Світового океану і нерозв'язаністю проблеми поховання радіоактивних матеріалів. Разом з тим, повертаючись до положення ст. V Договору, відзначимо, що забороною використання ядерної зброї в Антарктиці ще раз підкреслено положення про її повну демілітаризацію і нейтралізацію.
Певний інтерес становить питання про межі просторової сфери, на яку поширюється дія Договору про Антарктику. Справа в тім, що в доктрині міжнародного морського права положення ст. VI про те, що дія даного договору "застосовується до району південніше 60-ї паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики", викликало певну дискусію. Ця дискусія була обумовлена тим, що у відзначеній статті Договору після наведеного положення міститься застереження, яке говорить: "ніщо в даному Договорі не утискає і жлдним чином не торкається прав будь-якої держави або здійснення цих прав, визнаних міжнародним правом стосовно відкритого моря в межах цього району". Зокрема, у літературі з міжнародного морського права почали з'являтися матеріали з приводу можливого розходження у правовому становищі таких просторів, як води відкритого моря, льоди крижаного припаю, шельфові льодовики. Метою таких матеріалів було з'ясування питання, наскільки теоретично виправдане положення про повну демілітаризацію і нейтралізацію морських просторів, що лежать до півдня від 60-ї паралелі. Найчастіше зверталася увага на неясності, що виникають у зв'язку з рухливістю крижаного покриву демілітаризовуваних морських просторів і специфікою фізики утворення крижаних просторів. Так, виходячи з уявлення про те, що правовий режим чистих від льоду районів відкритого моря має певну відмінність від правового режиму районів відкритого моря, покритих льодом, окремі автори відзначених матеріалів вважали, що положення ст. VI Договору не поширюється на води відкритого моря, чисті від льоду.
У зв'язку з цим учасникам Конференції доводилося приймати рішення в умовах певного правового вакууму, і ця далеко не стандартна ситуація обумовила деякою мірою нестандартні рішення. Ця нестандартність проявилася в тім, що учасники Конференції, залишивши осторонь вище зазначені спірні питання правових перипетій і керуючись в основному міркуваннями, продиктованими географічними і природними умовами, обмежилися визначенням просторової сфери дії Договору у вигляді району, розташованого південніше 60-ї паралелі південної широти.
З метою підвищення ефективності дієвості положень Договору держави-учасниці сформулювали положення, що сприяють організації контролю за виконанням положень Договору і сприяння їхньому дотриманню.
Відповідно до постанови ст. VII Договору, у цих цілях кожна держава-учасник Вашингтонської конференції "має право призначати спостерігачів для проведення будь-якої інспекції, передбаченої цією статтею". Такий спостерігач повинен бути громадянином держави, яка має право його призначати і його прізвище повідомляється всім учасникам Вашингтонської конференції. Спостерігачі мають "повну свободу доступу в будь-який час у будь-який або всі райони Антарктики". Ці райони повинні бути "завжди відкриті для інспекції будь-якими спостерігачами, призначеними відповідно до положень пункту 1 цієї статті".
Положення ст. VII передбачають можливість спостереження з повітря, що "може здійснюватися в будь-який час над будь-яким або всіма районами Антарктики кожною Договірною Стороною, що має право призначати спостерігачів". Одночасно в ст. VII передбачається необхідність широкої взаємної інформації держав-учасниць Договору про всі експедиції в Антарктику або пов'язаних з нею, про всі станції в Антарктиці, займані їхніми громадянами, а також про будь-який військовий персонал або оснащення, призначені для направлення в Антарктику, з дотриманням умов, передбачених у Договорі.
Не обмежуючись визначенням системи контролю за діяльністю держав-учасниць Договору про Антарктику за допомогою інспекцій, здійснюваних належним чином призначеними для цього спостерігачами, Договір зобов'язує всіх Договірних Сторін "докладати відповідних зусиль, сумісних зі Статутом Організації Об'єднаних Націй, для того, щоб в Антарктиці не проводилося якої-небудь діяльності, що суперечить принципам і цілям даного Договору" (ст. X).
Такі загалом основні положення Договору про Антарктику, укладеного у Вашингтоні 1 грудня 1959 р.
