Горлач Філософія (2001)

Серед них сірійський поет-філософ Абу-аль-Ала аль-Маарі (973-1058 pp.). У творі «Необхідність того, що не було необхідним» аль-Маарі виступив проти вчення ісламу про приречення. У «Посланні про клопотання» («Рісалат аль-гуфран») він відкидав твердження мусульманських теологів про те, що релігія продукт божественного одкровення. На його думку, релігія виникла шляхом обману народу. «Послання про ангелів» («Рісалат аль-малайка») присвячене критиці положення ісламу про безсмертя душі з раціоналістичних позицій. Душа, вчив аль-Маарі, вмирає разом з тілом людини. Природа, Земля та інші планети, на його думку, не створені Аллахом, а виникали у результаті природного процесу - поєднання чотирьох матеріальних першопочатків: вогню, води, повітря і землі. Людина, вчив аль-Маарі, також підпорядковується природним процесам. її природі притаманна постійна боротьба Добра і Зла, що примірюються поміркованістю, отриманням і самовдосконаленням. Багато недоліків у суспільстві аль-Маарі пояснював соціальною нерівністю. Послідовний антиклерикальний характер світогляду аль-Маарі справив великий вплив на духовне життя мусульманського Сходу.

Яскравим представником арабської класич-Філософія аль-Фарабі ної філософИ є творець першої закінченої філософської системи Абу Наср Мухаммед ібн Тархан Фарабі (870~ 950 pp.). Аль-Фарабі народився у рустиці Фараб на березі Сирдар'ї, біля теперішнього міста Арисі (Казахстан) у сім'ї полководця тюрка. Здобувши початкову освіту на батьківщині, аль-Фарабі вдосконалював свої знання в Алеппо і Багдаді. Аль-Фарабі мав енциклопедичні знання: вивчав математику, астрономію, філософію, медицину, етику, політику, психологію, логіку і музику, та прославився, проте, насамперед, як філософ. Аль-Фарабі один із основоположників аріс-тотелізму на Близькому і Середньому Сході, носій почесного прізвиська «альмуаллім ассані» («Другий учитель» після Арістотеля). Ним написані коментарі до творів Арістотеля «Категорії», «Герменевтика», «Аналітика», «Топіка» та ін. Аль-Фарабі автор більше ста оригінальних творів.

Найбільшу популярність здобули трактати «Перлина премудрості» і «Трактат про погляди мешканців доброчесного міста». У них сформульовані філософські і соціальні ідеї аль-Фарабі. Мислитель високо оцінював роль філософії у суспільстві: соціальне призначення філософії - бути джерелом громадської інтелектуальної («теоретичної») чесності, розвиває вчення про «доброчесне місто», яким керує філософ. У процесі управління містом філософ викладає своїм громадянам істини філософії в образах «ідеальної релігії», що наслідує її. Заслуговують на увагу міркування про співвідносини філософії, теології і релігії. На думку аль-Фарабі, у «доброчесному місті» найвища цінність - філософія, а теологія - її служниця. Філософія спирається на аподиктичні (доказові) міркування, спекулятивна теологія - на імовірнісні і софістичні, релігія — на риторичні і поетичні. В основі онтології (вчення про буття) лежить платоніс-тичне вчення про еманацію (витікання різних середовищ буття з «Єдиного»). Космос уявляється як дев'ять сфер-небосхилів, вміщених один в один, що володіють душами, які і примушують сфери обертатися навколо Землі і які, у свою чергу, отримали енергію від першопоштовху. Рух і дотик сфер породжує чотири основні елементи: повітря, вогонь і землю. Матеріальний світ, за твердженням аль-Фарабі, складається із субстанції та її акциденції. «Все, що існує, або існує само по собі, або не існує само по собі. Цей поділ через суперечності, за якими не можна помислити і зрозуміти дещо середнє між ними. Існуюче само по собі називають субстанцією, а те, що не існує само по собі, називаємо акциденцією». Світ складається з речей, які утворюються із матеріальних елементів. Речі виникають, змінюються і знищуються, а елементи існують вічно. Рух є властивість тіла. Предметний світ має в самому собі можливість руху.



Процес пізнання, за аль-Фарабі, має два ступені: відчуття і мислення, що відображають різні сторони речей. Через відчуття пізнаються зовнішні властивості речей, а за допомогою мислення - сутність предметів. Людина здатна пізнавати речі, їх субстанціональність. Але сенс людського існування не тільки в цьому. Устремління до краси, до досягнення щастя, до розуміння світу, життя в гармонії зі світовою цілісністю - ось що означає існувати. За твердженням аль-Фарабі, філософія - наука про прекрасне, наука про безмежне щастя. Людське щастя - абсолютна цінність, тому щастя - межа устремлінь усіх людей. Але розуміння щастя, рівень тямкого розуміння і відображення у різних народів не однакові: існування багатьох релігій - наочне тому свідчення. Аль-Фарабі доходить до релігійного індиферентизму, ставлячи щастя вище релігійних заповідей.

Ісламу не надаються переваги. Філософська спадщина аль-Фарабі, соціальні і логічні ідеї справили величезний вплив на розвиток усієї східної патристики, усіх її видатних представників, у тому числі на Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна).

Можливо тому, що виховав цілу плеяду обдарованих філософів і був візирем, але, мабуть, і тому, що як людина, яка поєднувала у своєму житті дві соціальні ролі - Мудреця-Наставника і державного діяча, виявився втіленням ідеалу, що, виникнувши вперше в творчій уяві Платона, притягував до себе багатьох освічених людей у середньовічному мусульманському світі - ідеалу вченого, що стояв на чолі зразкового міста (аль-Мадна, аль-Фадиля). У нього ще одне почесне звання - Худжат аль Хак, тобто Авторитет істини. А на Заході, в Середньовіковій християнській Європі, він прославився під латинізованим іменем Авіценна. Під таким іменем переважно відомий і тепер. Абу-Алі аль-Хусейн ібн-Абдаллах Ібн-Сіна - так називають великого вченого і філософа. Біографія Ібн-Сіна не вкладається в періоди, на які ділилось в минулому життя прекрасних, знаменитих людей: роки освіти, роки мандрів, роки зрілості. Ледве здобувши освіту в науках, Ібн-Сіна став зрілим ученим і лікарем, а згодом пустився в мандри і змушений ходити по містах Середньої Азії та Ірану майже до кінця життя.

Ібн-Сіна аш-Шейх ар-Раїс народився в 980 р. в одному з селищ Афшана поблизу Бухари. Раннім розкриттям своїх інтелектуальних здібностей зобов'язаний батьку ~ чиновнику з фіііансово-податкової частини, не позбавленого наукових і філософських інтересів і який тісно спілкувався з ісмаілітськими колами. За розмовами вдома з приїжджими із фатімідського Єгипту ісмаїлітами Ібн-Сіна ще з дитинства пізнав деякі філософські поняття. Юнаком вивчив Коран і словесні науки, оволодів основами мусульманського права і математики, поступово освоював філософію, логіку, фізику та інші галузі знань. Згодом у Ібн-Сіиа прокинулась схильність до медицини, і він взявся за вивчення праць, присвячених медицині, займався зціленням. Батько Ібн-Сіни Аб-даллах, таджик, служив у Бухарі чиновником фінансового відомства. У Бухарі Ібн-Сіна під керівництвом видатних учених вивчив філософію, медицину, фізику, математику, астрономію та інші науки. Наукова діяльність Іби-Сіна охопила всі галузі середньовічних знань. Йому належать праці з медицини, математики, астрономії, хімії, фізики, музики, психології, логіки, філософії. Його твори мали широку популярність на Сході, а потім і в Європі. Найвидатніші філософські праці «Книга зцілення» («Кітаб-ашшіра»), «Книга порятунку» («Наджад»), «Книга зпан-ня»(«Даиішнали»). Головна енциклопедична праця Ібн-Сіна - «Книга зцілення» складається із чотирьох розділів: логіки, фізики, точних наук, тобто математики, астрономії, музики (акустики), метафізики.

Філософія Ібн-Сіна продовжує традиції східного арістотелізму і неоплатонізму. Філософія, за Ібн-Сіною, як і в стародавніх греків, це сукупність наук, тобто наука про суще взагалі. її головне завдання - пізнання істини і добра. Філософію Ібн-Сіна ділить на умоглядну та практичну. Умоглядну філософію ділить на три самостійні науки: нижчу науку - фізику (природознавство), середню науку ~ математику і вищу або першу науку - теологію. Практична філософія також поділяється на три частини: етику - науку про те, чим повинна бути людина як індивід; економіку - науку про поведінку у ставленні до свого дому, дружини, дітей і самого майна; політику -науку про організацію і управління міст. Включаючи метафізику в розряд теоретичних наук, Ібн-Сіна визначає її предмет. Метафізика, тобто теологія, вивчає буття як таке, його елементи і те, що по суті з ним пов'язане, обґрунтовує основні три поняття: можливе, дійсне і необхідне, що найбільш універсальне і взаємозв'язане. Ці поняття Ібн-Сіна використовує при формуванні теорії еманації. Всі природні тіла складаються із матерії і форми (тут Ібн-Сіна стоїть на позиціях Арістотеля). Природні тіла відрізняються одне від одного не засобами матерії, а засобами форми, бо форма є досконалість предмета. Душа є форма тіла і його перша досконалість. Однак одухотворене може бути не всяке тіло, а лише органічне. Душа - суть всього живого, основа всіх рухів і всієї діяльності. Як і Арістотель, Ібн-Сіна стверджував, що душа - це рід, що має три види: рослинний, тваринний і розумний. Три види душі в системі Ібн-Сіна утворюють своєрідні ступені розвитку від несвідомої рослинної живої сили до розумної діяльності людини.

Учення про пізнання Ібн-Сіна засновано на чуттєвому сприйняті образу речі, що існує об'єктивно, незалежно від суб'єкта, що пізнає і такою, що відбиває свою суть у свідомості, що пізнає. Пізнання речі розуміється як сприйняття, «охоплення» свідомістю її властивостей, що безпосередньо діють на того, хто сприймає. На такій основі побудований і принцип ступенів абстракції. Людина досягає вищого ступеня інтелектуального розвитку - абстрактного мислення - за допомогою послідовного переходу від відчуття до уяви і потім до розуміння.

Праці Ібн-Сіна справили великий вплив на розвиток арабомов-ної і європейської філософської та наукової думки. Ім'я аш-Шейха ар-Раїса-Ібн-Сіна так або інакше зв'язано з величними ідейними течіями - єретичними. Справа в тому, що тоді в мусульманському світі не було явища, що співвідноситься з визначеним ним явищем -єретизму, не було ортодоксії в тому розумінні, в якому це слово згадувалось в християнстві. Факт парадоксальний: халіф, намісник божий на землі, втілював, здавалось би, нероздільну єдність світської і духовної влади і це мало б передбачити нероздільне панування в мусульманському світі теократії і, отже, жорсткої ортодоксії. Та принцип теократії уже в середині X ст., коли халіфам Багдада довелось залишити за собою лише релігійну владу, а інші прерогативи уступили емірам і султанам, втратив свій реальний зміст. Релігії відводилась така ж роль, яку вона виконувала в християнських державах, але з однією істотною різницею: іслам не мав ні організованої церкви, ні, отже, ієрархізованого духовенства, ні церковних соборів, що, зокрема, могли б виносити з суперечливих світоглядних питань рішення, що їх неодмінно треба виконувати релігійними общинами. Така обставина відкривала можливість для юридичного обґрунтування права кожного мусульманина тлумачити ті місця в Корані, які стосуються загальносвітоглядних питань, в прийнятній, з його точки зору, змісту за умови, якщо його тлумачення не розходяться зі змістом Писання. Оскільки ж саме в галузі таких питань священні тексти мають здебільшого метафоричний і концептуальний суперечливий характер, тут відкривався простір для багаточис-ленних проявів вільнодумства.

Розвитку вільнодумства в Середньовічному мусульманському Сході сприяли ще дві обставини, що відрізняли його від Середньовічного християнського Заходу. Це, насамперед, ретроспективність і традиціоналізм. Чим стародавніше, тим істинніше, чим істинніше, тим достовірніше - така максима середньовічної свідомості. Отже, досить з'ясувати зміст біблейських висловлювань, щоб одержати безпомилково відповіді на всі питання. Та такий зміст зашифровано і приховано в тексті Біблії. Завдання ж філософа і полягало в тому, щоб розшифрувати, розкрити і з'ясувати священні письмена. Початок філософського і всякого іншого вільнодумства в ісламі припадає на період, дуже близький, коли на Мухаммеда зійшла «божа благодать». Таких людей називали мутанаббі (лжепророками), і це явище надто буденне, тому стало прізвиськом серед мусульман. Більш того, Коран піддавався тлумаченню в межах спекулятивного богослов'я - калама. На відміну від конфесійно гомогенної Європи, Близький та Середній Схід тоді населений найрізноманітнішими віровченнями, включаючи монотеїстичні релігії ісламу, християнства та іудаїзму.

За змістом філософське вільнодумство стало наслідком не стільки співіснування на Близькому та Середньому Сході багатьох різноманітних віровчень, скільки зіткнення і взаємозбагачення різних філософських і наукових традицій. Мутазілізм, ісмаїлізм, суфізм в тому чи іншому аспекті сусідували з філософією. З'єднуючи арістотелізм з ученням об еманації, аль-Фарабі створив цілісну доктрину і заклав основи східного перипатетизму як самобутньої філософської системи, а Ібн-Сіна розробив одержану аль-Фарабі систему в деталях і надав їй енциклопедичний розмах. Тільки в XII ст. Ібн-Рушду (1126-1198 pp.), який жив в Іспанії, очистив арістотелізм від чужої йому неоплатонівської суміші, оскільки мислитель став таким же великим тлумачем Арістотеля, як Арістотель - тлумачем природи. Видатний представник андалузького відгалуження східного перипатетизму Абуль-Валід Мухаммед Ібн-Ахмед Ібн-Рушду добре знайомий із творчістю Ібн-Сіна. «Книга зцілення», а, отже, і всі інші енциклопедичні твори Ібн-Сіна -продовження тієї філософської традиції, основи якої заклав його вчитель Абу-Наср. Знаменною рисою вчення про еманації, яке сформоване Авіценною, є поєднання його з близько-східними релігійно-натуралістичними уявленнями про роль Неба і посилання ним

Світла в житті природи та людей. Джерело Світла є джерелом всього живого на Землі.

Ібн-Рушд (латинізоване ім'я Аверроес) на-

Філософія Ібн-Рушда роди]/ся в Ш6 р в Кордові (Іспанія), служив кадієм (суддею) у Севільї і Кордові. Значний період служив придворним лікарем емірів Юсуфа і аль-Мансура. Тоді ж слава Ібн-Рушда як філософа і вченого досягла апогею. Як свідчать сучасники, в ту пору Ібн-Рушді, став володарем умів і душ, і не було такої думки, яка б не була його думкою, або такого висловлювання, яке не було б його висловлюванням. Але наприкінці життя Ібн-Рушді становище різко змінюється. Твори Ібн-Рушда викликали бурю гніву і в середовищі мусульманських богословів. Поводом для звинувачення Ібн-Рушда в єресі стала бесіда з приводу передбаченого астрологами очікуваного урагану. Ібн-Рушд і його учень Ібн-Бунду-да витлумачували природу урагану, виходячи із законів фізики і метеорології. Якийсь богослов утрутився в їх бесіду і став говорити про ураган, посилаючись на Коран. Ібн-Рушд висловив сумнів у достовірності висловів про причини походження бурі, що містилися у Корані. Присутні вражені таким зухвалим, сміливим запереченням положень Корану. Після суду Ібн-Рушда піддали опалі і вигнанню. Його праці зібрали і спалили на вулицях Кордови. 10 грудня 1198 року Ібн-Рушд помер.

Ібн-Рушд - один з найплодотворніших арабських мислителів. Про виняткову працелюбність великого філософа свідчить визнання, що він не працював лише два дні у своєму житті - у день смерті батька і в день свого весілля. Більшість філософських творів Ібн-Рушда є коментарі до вісімнадцяти творів Арістотеля. Крім того, складені коментарі до творів Платона, Птолемея, Галена, аль-Фарабі, Ібн-Сіна та багатьох інших. Із власних філософських творів Ібн-Рушда користувалися популярністю «Спростування спростування», твори з логіки, «Проблема часу», «Питання філософії» та ін. Усього ним написано близько 50 значних творів. Беручи за основу дані науки, Ібн-Рушд ставить під сумнів ісламський догмат про приречення, за яким божа воля не тільки створила світ, але й безперервно і безпосередньо діє на всі явища навколишнього світу і природи. Ібн-Рушд розглядає світ, що оточував людину, як самостійне буття, процеси якого визначаються самою природою. Бог, у Ібн-Рушда як і в Ібн-Сіна - необхідне буття, перша дійсність усього існуючого. Але Бог неспроможний створити будь-що без наявності можливості, джерело якої матерія. Якщо немає матерії-джерела, стверджує Ібн-Рушд, то і дійсності немає. Всесвіт безпочатковий і безкінечний у часі, хоча і має межі в просторі. У світі нема ні абсолютного виникнення, ні абсолютного зруйнування, але бувають лише зміни, пов'язані з тим чи іншим поєднанням вічних елементів.- Матерія - внутрішня основа речей, а форма - їх зовнішній прояв. Між внутрішнім і зовнішнім нема неподоланної межі. Матерія і форма знаходять єдину основу у природі. Матерія сама має всі форми і витворює їх з себе. Тут Ібн-Рушд і Арістотель розходяться у поглядах на співвідношення і природу форми та матерії. Метою пізнання природи Ібн-Рушд вважає осягнення єдності природи в її різноманітності, пізнання найглибших початків, що покладені в основу явищ матеріального світу. Арабський мислитель не міг пройти мимо і такого гносеологічного питання, як проблема універсалій, намагається вирішити питання, що передує: річ поняттю чи поняття речі, поодиноке загальному чи загальне поодинокому. Ібн-Рушд стверджує, що реальні лише окремі речі, а універсали - тільки найменування речей. Учення про «єдиний інтелект», опрацьоване Ібн-Рушдом з позицій ідеалізму, однак, на відміну від представників ідеалістичного напрямку, вважав, що душа окремої людини тісно зв'язана з тілом, безсмертя душі не існує, потойбічне життя - це фікція. Безсмертна не окрема людина, а рід людський, його розум, що забезпечує спадкоємність духовного життя поколінь людей. З такими твердженнями не можна не погодитись.

Розглядаючи співвідносини філософського, наукового знання і віри, Ібн-Рушд стверджував, що в конкретних питаннях науки філософія та релігія розходяться між собою, тому що мають різні сфери застосування. Метод філософського міркування полягає в чистому умоспогляданні, притаманному лише колові «обраних», тоді як «істини» релігії розкриваються в образній алегоричній формі, зрозумілій для всякого простолюдина. Такі міркування привели Ібн-Рушда до формування вчення про «двоїсту істину». На його думку, вчення про «двоїсту істину» допоможе філософам і вченим звільнитись від «опіки» духовних отців мусульманської общини, але простий народ повинен залишатися в лоні релігії. Ібн-Рушд стверджував: «чернь» має потребу у вірі, оскільки віра «тримає в узді людей з народу, перешкоджає їм нищити одне одного і сваритися». Учення про двоїстість істини, однак, не було послідовно концептуально оформлено. Дальший розвиток це вчення знайшло у творчості східних і західноєвропейських мислителів. Ібн-Рушд цікаво і плодотворно розглядає такі питання, як співвідносини віри і розуму, природи людського суспільства, доводячи їх логічність. Оригінальне вирішення багатьох філософських проблем, сміливість і незалежність арабського мислителя привернули до нього увагу не тільки мусульманського Сходу, але й Європи. Із творами Ібн-Рушда європейці познайомилися в першій половині XIII ст. Навколо філософської спадщини Ібн-Рушда розгорнулися запальні суперечки у Паризькому університеті. Фома Аквінський та інші богослови пишуть праці, мета яких спростувати ідеї Аверроеса і захистити католицизм.

.Філософська спадщина класичної арабської філософії не вичерпується працями аль-Маарі, аль-Фарабі, Ібн-Сіна, Ібн-Рушда. Тоді жили і творили відомі мислителі аль-Газалі (1059-1111 pp.) - теоретик суфізму, коментатор Арістотеля, сарагоський філософ Ібн-Бад-жа (помер у 1138 pp.), його учень - прихильник раціоналістичної орієнтації Ібн-Туфейль (1110-1185pp.) поет і філософ Омар Хайяма (1040-1123 pp.) та ін. їх спільний вклад у розвиток філософії і науки сприяв тому, що класична арабська філософія мала велике значення для розвитку філософської думки Європи. Завдяки творам арабських філософів Європа не тільки познайомилася з багатою філософською думкою арабських народів, але й сприяла традиції аріс-тотелізму, насамперед ніж їй стали відомі грецькі оригінали Аріс-тотеля. Пізніше в арабських країнах зміцнюються позиції ортодоксальної філософії і богослов'я, що пояснюється війнами і підкоренням арабських країн колоніальними державами. Ці фактори виявилися серйозним гальмом на шляху розвитку філософії і культури та привели до того, що в XVI-XVIII стст. в арабському світі релігійний світогляд став всезагальним, а арабська філософія ототожнювалася з мусульманським богослов'ям.

3. Розвиток філософії Арабського Сходу (XIX - початок XX ст.)

Арабська філософія в XIX - на початку XX ст. засвоює західну матеріальну і духовну культуру і висловлює ставлення до неї. Арабські мислителі знайомляться із соціологією Огюста Конта, еволюційною теорією Герберта Спенсера, ідеями Гюстава Лебона, за якими рушієм історії є віра, сила почуття. Прихід із Заходу нових філософських соціологічних ідей і уявлень, в тому числі про роль знань, розуму в суспільному прогресі, ідеї парламентаризму і конституціоналізму та ін., співпав з активізацією економічної, соціальної і культурної діяльності країн Арабського світу. Кінець XIX ст. ознаменувався початком арабського відродження. Робляться спроби для пожвавлення прогресивних національних культурних традицій, пропонуються раціоналістичні теорії та доктрини світосприйняття, визначення ролі людини в суспільстві. Завдання науково-технічного розвитку пробудили цікавість до наукових досягнень Заходу, намагання осмислити зміст і значення досягнень, створити національну дослідницьку базу, удосконалювати освіту і зробити її обов'язковою для всіх прошарків населення, пропагувати сучасні наукові знання і раціоналістичні традиції. Велика група філософів: Шіблі Шуммейл, Фарах Антун, Якуб і Фуад Саруф, Сати аль-Хус-рі, Шарль Малік, Мустафа аш-Шіхаді, Кудрі Хафіз Тукан та ін. осмислює нові ідеї та теорії, пропонує нове трактування старих проблем. Історик філософії Ібрахім Мадкур, характеризуючи XIX ст., писав: розгорнувся рух за незалежність, що намагався опертись на сучасну науку. Без сумніву, оновлення торкнулося і філософії, що знайшло відображення у могутньому заклику до ідейного звільнення й узгодження розуму та традицій.

Нові віяння епохи, зв'язані з науково-технічним прогресом, справили вплив на погляди провідних мусульманських теологів ХІХ-ХХ стст. Мухаммада Абдо, аль-Афгані та ін. Єгиптянин Му-хаммад Абдо (1849-1905 pp.) у працях «Трактат про єдинобожжя», «Коментарі до Корану» розвиває вчення про істинний іслам, фактично скероване проти ортодоксального ісламу, обстоює ідею необхідності реформації ісламу, пристосування його до завдань та ідей часу. Мухаммад Абдо закликає до очищення душі від ілюзій і поліпшення її через знання. У філософії Мухаммад Абдо дотримувався поглядів Огюста Конта, Герберта Спенсера. Заперечуючи насильство, як засіб здійснення соціального прогресу, стверджував, що прогрес не мислимий без розвитку наук, поширення освіти і морального виховання народу. Виходячи з ідеї визначальної ролі релігії в житті людського суспільства, Мухаммад Абдо вирішення всього комплексу національних проблем Єгипту ставив у залежність від долі мусульманської реформації.

Джал ad-Дін аль-Афгані виступав проти приниження ролі розуму і науки, вбачаючи причину падіння арабської культури, і підкреслював безмежність можливостей розуму, звільненого від забобонів. Людина, на його думку, - одна із найбільших таємниць світу. Своїм розумом людина відкриває таємниці природи і усвідомлює те, що вважалося неможливим, стало можливим, а те, що її обмежений і млявий розум вважав фантазією - стало реальністю.

Становить інтерес просвітницька діяльність філософа і педагога Батруса аль-Бустані (1819-1883 pp.), який є одним з ініціаторів створення перших в арабських країнах просвітницьких гуртків: «Сірійське товариство наук і мистецтв» (1853), «Сірійське наукове товариство» (1862) та ін. Аль-Бустані заснував і видав арабською мовою періодичне видання: «Сірійська трибуна», журнал «Сади», відкрив вищу національну школу, що однією з перших будувалася не на релігійній основі, а на сучасний європейський взірець. Уся просвітницька діяльність аль-Бустані в Сірії припадає на період, коли в країні панували неписьменність, релігійна ворожнеча, середньовічні традиції.

Ідеї просвітництва, раціоналізму й арабського націоналізму підтримував і розвивав аль-Кавакібі Абдаррахман (1849-1902 pp.). Його перу належать такі праці, як «Мекка», «Природа деспотизму і боротьба із гнобленням», в яких висуваються ідеї мусульманського реформаторства, рівності людей перед законом, обмеження монархії, народоправства, самостійного соціально-економічного розвитку арабів тощо. Ідеї просвітництва, реформування ісламу, тобто раціоналізування за вимогами епохи, інші новації суспільно-політичного життя сприяли відродженню інтересу до, здавалося б, забутої філософської спадщини. У 1857 р. в Каїрі опубліковано «Вступ Ібн-Хал-дуна». Це дало можливість арабському читачеві ознайомитися з працями аль-Газалі, Ібн-Рушда. Аналізу його творчості присвячена монографія історії арабо-мусульманської філософії - книга Фаруха Антуна «Ібн-Рушд і його філософія» (1902).

На початку XX ст. та й пізніше, у періоди світових війн, для розвитку професійної філософії на Арабському Сході були відсутні об'єктивні умови: не було сучасних філософських кадрів та ін. Ідеї Чарльза Дарвіна, піднесені до рівня філософської значимості, ідеї Герберта Спенсера, Жан-Жака Руссо, Фрідріха Ніцше та інших європейських мислителів популяризували письменники і публіцисти, які не мали спеціальної підготовки. Лідерами філософської думки в арабських країнах стають не філософи, а так звані «вільні мислителі» - група маститих літераторів: М. Хайкал, А. аль-Аккад, Т. Хусейн, Дж. X. Джубран, С. Муса, А. Амін, А. ар-Репхані та ін. Багато з них дотримувалися просвітницького погляду на навколишній світ. Відомий аль-Рейхані закликав до революції в умах, революції духовної, аніж відбудеться соціальна революція. Тільки той, хто постає проти скверни, що спадкував спрадавна, має право, якщо потрібно, стати і проти уряду. Мааруф ар-Русафі вважав, що країну поліпшать тільки ідеї. Поступово у філософське духовне життя Арабського Сходу проникають і знаходять своїх прихильників західні взірці філософствування.

4. Сучасна арабська філософія

Сучасна філософська думка Арабського Сходу об'єднує об'єктивно-ідеалістичний, антропологічний позитивістський, релігійно-філософський напрямки. Найменш популярним тут є об'єктивно-ідеалістичний напрям. Представники ліберальної арабської інтелігенції звертаються до об'єктивно-ідеалістичної теорії лише у випадку, коли не можна нічого почерпнути із національної філософії релігійної орієнтації, насамперед, при доведенні граничних основ свободи особистості і наукового знання. Серед нечисленних неогегельянців можна виділити Абд аль-Фаттаха Імама, який у праці «Діалектичний метод Гегеля» (1968) та інших показує актуальність і революційність гегелівської діалектики.

Зразок філософії Гегеля з національною філософською і релігійною традицією аль-Фаттах встановлює тим, що гегелівська концепція абсолютної ідеї як граничної реальності в арабо-мусуль-манській філософії, де виражалася терміном чистий розум. Релігія служить опорою ідеалізму, оскільки світ, з релігійної точки зору, є неістинне буття, становить щось граничне та абсолютне, а тільки зовнішній вияв буття - Бога.

У 50-х роках XX ст. на Арабському Сході

ілософш швидко поширюється екзистенціалізм. Най-

Абд ар-Рахмана Бадав. більщ відомий представник Абд ар-Рахман Бадаві. Про екзистенціальну онтологію Абд ар-Рахмана Бадаві дає уяву стаття Джаміля Саліба, опублікована в збірнику «Філософська думка за 100 років». Дотримуючись позиції Мартіна Хайдеггера, не-істинному буттю Абд ар-Рахман Бадаві протиставляє об'єктивно істинне буття суб'єктів, що проявляється в творчій активності індивіда у формі вільного вибору. Справжнє буття, тобто буття суб'єкта, не піддається осмисленню, а досягається лише за допомогою інтуїції. Інтуїція є здатність, завдяки переживанню існування, відобразити справжнє буття за наявності емоцій і волі. Філософ розрізняє вісімнадцять категорій інтуїції, покликаних відобразити специфіку справжнього буття, дев'ять з них належать до емоцій, а десять - до волі. У кожній з двох сфер категорії утворюють тріади, що складаються з тези, антитези і їх напруженої єдності, наприклад, «страждання - радість ~ радісне страждання».

Абд ар-Рахман Бадаві розвиває атеїстичний напрям екзистенціалізму. Написана книга «Історія атеїзму в ісламі» (1944) незабаром після виходу заборонена єгипетськими властями, оскільки в ній стверджувалося і доводилося, що атеїстичний екзистенціалізм — основа нового арабського гуманізму. Абд ар-Рахман Бадаві наполегливо шукає атеїстичному екзистенціалізму аналоги в середньовічному духовному житті Арабського Сходу і знаходить його в суфізмі, очищеному від релігійної оболонки. Легко зрозуміти, що саме привернуло увагу ек-зистенціоналіста у вченні мусульманських містиків. Можливо, елементи ірраціоналізму і суб'єктивізму. Інтерес викликають принципи гуманістичні: по-перше, людина є мірою всіх речей і єдиним критерієм цінності; по-друге, розум - основне знаряддя пізнання; по-третє, культ природи, що відображає духовну суть людини; по-четверте, віра у безперервний прогрес людства; по-п'яте, загострене почуття прекрасного. Сформовані принципи притаманні арабській філософії і культурі, а не суфізму. Атеїстичний екзистенціалізм Абд ар-Рахмана Бадаві викликав у релігійних колах гнівне обурення. І це не випадково. Філософ відкрито виступав проти всяких форм тиску на особистість, заперечував існування Бога, до того ж намагався вивчати житіє пророка Мухаммада методами психоаналізу.

Широко розповсюджуються в арабському світі ідеї релігійного екзистенціалізму. Так, філософ Закарій Ібрахім стверджує, що людина стоїть віч-на-віч з ворожим їй іншим об'єктивним світом. Людина усвідомлює себе через заперечення його і те, що суперечить їй. Насамперед, між ними знімається тим, що індивід трансцеди-тує, тобто виходить за межі чуттєвого досвіду, свою конечність, здійснюючи перехід до Бога. Індивід, звичайно, за природою є істота релігійна.

Починаючи з 50-х років XX ст. філософською думкою Арабського Сходу активно засвоюються ідеї не тільки екзистенціалізму, але й західного персоналізму. Ідеї екзистенціалізму і персоналізму особливо явно простежуються у творчості Мухаммада Азіза Лахбабі, ліванських філософів Рене Хабаті, Кемаля Юсуф аль-Хаджі та ін. Поява праць цих та інших авторів стимулювалася необхідністю суспільно-політичних змін в арабських країнах постколоніального періоду, що назріли. Література зафіксувала і іншу тенденцію: відштовхуючись від екзистенціалізму і намагаючись подолати його суб'єктивістську обмеженість, мислителі звертаються, насамперед, до філософії персоналізму.

Одночасно Мухаммад Лахбабі заперечує і можливість концептуального пізнання суспільства, оскільки пізнання, так само як і особистість, перебуває у постійному процесі персоналізації. Особистість охоплена поривом до звільнення, прагне ідеалу - людини, як втілення домінуючої цінності епохи. Суспільне середовище у філософа постає конгломератом особистостей, об'єднаних вірою в конкретні духовні цінності, переважно моральні та естетичні. Мухаммад Лахбабі критикує екзистенціалістів за намагання виявити справжнє буття людини поза її конкретним історичним існуванням. Водночас стверджує єдність внутрішньої і зовнішньої діяльності. Тут він має на увазі, насамперед, внутрішню духовну діяльність індивіда, свідомий досвід Я, що осягає себе в екзистенціальних вимірах.

Вирішення проблеми відчуження особистості - філософ бачить у подоланні крайнощів тлумачення свободи Анрі Бергсоном - чиста свобода і екзистенціалістами - суб'єктивність, об'єктивована у проекті. Мухаммад Лахбабі не приймав концепцію особистості, що склалася в марксистській філософії, - як чистої суб'єктивності передбачення. Перевагу надає персоналізму, намагаючись урятувати участь духу. При важливому аналізі концепції особистості у зв'язку із суспільством виявляється, що діяльність духу в Мухаммада Лахбабі — це всеохоплююча категорія, що все обумовлює та пояснює, а ігнорування політико-економічним і соціологічним аналізом соціальних відносин перетворює його концепцію персоналізованого суспільства і не-персоналізованої ^мвілізації в мрійництво. Мухаммад Лахбабі гуманізує персоналізоване суспільство, що охоплене поривом до звільнення, яке нагадує гегелівський прогрес в усвідомленні свободи, і об'єднує таке суспільство релігія союзу особистостей.

Мухаммад Лахбабі багато уваги приділяє соціальному корінню сучасного йому колоніалізму. На його думку, колоніалізм сформувався в результаті роздвоєння особистості загальнолюдською цивілізацією, що привела до того, що внутрішнє духовне життя зосередилося на Сході, а зовнішнє матеріальне - у світовому масштабі на Заході. Вихід із такого становища філософ бачить у проведенні реформ моральних і соціальних, у персоналізації людства, яка встановлює рівновагу між матеріальними і духовними сторонами моральності, моральних вимог сучасності: протистояти націоналізму, расизму, шовінізму та ін. Мухаммад Лахбабі підкреслює, що іслам, на рівні з іудаїзмом, уже багато віків засіває зерна персоналізму і вказує на ті місця в Корані, де утверджується персоналістське правило безперервної реадаптації, що передбачає встановлення повної рівноваги між духовним і матеріальним життям, і викладається концепція суспільства як колективної особистості або як особистості особистостей.

Ліванський персоналіст Рене Хабаті критикує деякі аспекти атеїстичного екзистенціалізму Жана Поля Сартра. З критичних позицій намагається подолати почуття абсурду, відчуження Я від іншого з допомогою релігійної моралі, закликає до співчуття, розглядаючи його як головний рушій історичного прогресу. У філософсько-світоглядній сфері пропонує поєднувати екзистенціалізм з есенціаліз-мом середньовічної філософської і релігійної думки Арабського Сходу. Так, поєднання, на думку Рене Хабаті, забезпечувало б рівновагу між сучасним і минулим. Звертаючись до філософії культури, мислитель акцентує увагу на спільності цивілізацій, що виникали в районі Середземномор'я, як і деякі інші арабські мислителі вважає, що генетичне споріднення арабів з народами Європи проявляється, насамперед, у сфері духовного виробництва.

На думку філософа, йому вперше вдалося знайти шлях до формування культури, здатної забезпечити співіснування західної науки і цінностей арабської спадщини або такий їх симбіоз, за якого утворювалась би певна органічна єдність. У контексті філософії це означає симбіоз знання і віри. Примирення їх досягається на основі положення, за яким принцип суперечності придатний лише до наукових суджень, що чуттєве веріфікуєть-ся (тобто підтверджується), тоді як ціннісні судження (до них належать релігійні, моральні, естетичні) виходять за межі науки і залежать винятково від способу життя того чи іншого суспільства. Поставивши під сумнів право метафізичних, у тому числі релігійних, суджень на істинність, Закі Мухмуд тим самим викликав на себе вогонь теологічної критики, що дорікала тим, що нібито він руйнує і релігійні, етичні та естетичні цінності, обмежуючи істинність межами безпосереднього досвіду. З усієї духовної спадщини арабів Закі Мухмуд віддає перевагу мутазілізму, з його раціоналістичним методом, і ашаризму, з його скептичним і агностичним ставленням до метафізичних проблем. Така філософська позиція неприйнятна для ісламських теологів, і після зміни уряду в Єгипті Закі Мухмуд змушений емігрувати з країни. Тут немає нічого дивного. Позиції ісламу, ісламської теології залишаються на Арабському Сході потужними і, більше того, зміцнюються. Проблем же, що торкаються розуміння науки, наукового світогляду, розробки наукової методології, або взагалі не торкаються, або намагаються не підкреслювати їх загальнос-вітоглядного характеру. Не дивно, що філософія науки, виникнувши як особлива галузь філософського знання, досі залишається малоп-редставницькою, а опубліковані філософські праці з проблем науки нечисленні. Найзначніші з них книги Закі Нагіба Мухмуда «Філософія