Горлач Філософія (2001)
1. Суть та зміст Просвітництва
Просвітництво захопило всі сфери духовного життя суспільства, хоча Просвітництво поширилось у Німеччині пізніше, аніж у Франції і Англії, появившись на хвилі вільнодумства. В середині XVIII ст. ідеї французьких просвітників, енциклопедистів європейського знання і виховання нової світської інтелігенції, суб'єкта енциклопедичної духовності, заволоділи розумом німецьких мислителів. І якщо пафос французької освіти знайшов втілення у виданні «Енциклопедії» - тлумачного словника наук, мистецтв і ремесла, а також в ідеї Великої Французької революції -новій людині - громадянинові, то пафос Просвіти знаходить своє відображення в теорії мистецтва Йоганна Вінкельмана і Готхольда Лесінга, в педагогічних ідеях Йоганна Песталоцці, в «Ідеї до філософії історії» Йоганна Гердера, «Загальній природній історії і теорії неба» Іммануїла Канта, теорії Нового Роману або людини, як «громадянина Світу» Фрідріха Шлегеля. Не маючи змоги впливати на соціально-політичний порядок, Просвітництво в Німеччині набуває характеру культурного руху і вражає багатством обдарованих людей і геніальних ідей. Вищою цінністю для німецьких просвітників стала ідея свободи, античність сприймається як втілення форми. Культ античності, характерний і для інших країн Європи, у Німеччині пустив дуже глибоке коріння.
На політичній карті Німеччини існували роздрібнені держави, для з'єднання і централізації яких тоді ще відсутні економічні, правові передумови. Поліси-держави Стародавньої Греції з їх незвичайною історією сприймались можливою демократичною перспективою розвитку Німеччини. Саме захоплення античністю -античною літературою, античними ідеалами - частина загальноєвропейського духу Відродження - епохи, що підготувала Просвітництво історично і духовно-емоціонально. Античність - альтернатива християнству, символ єдиного минулого Європи. Спираючись на такий символ, освіта замість догматичного однодумства і культурної ізоляції, пропонувала плюралізм ідей і зв'язок різноманітних національних культур у поновленій Європі. Духовна єдність європейської культури виявляється у великій кількості її індивідуальних проявів -'самобутніх національних культур. Тоді ж у Німеччині зростає інтерес до власної культури - національної поезії, живопису, мови, історії німецьких народів. Великою популярністю користується ідея національно-культурної єдності. Так, в 70-ті роки XVIII ст. виникає, формується літературно-філософський напрям «Буря і натиск», що відіграли важливу роль у пробудженні національних почуттів. Особливо важливою національна ідея постає на початку XIX ст. на фоні зростання бонапартистських тенденцій в Європі, коли революційні війни Франції підходять до кордону німецьких держав. Тоді-то Фрідріх Шлегель писав: «Ні на що не скаржиться так німець, як на недолік німецького». Сила ж «німецької доброзичливості» - в німецькому мистецтві і науці, а тому «не Герман і Водан - національні божества німців, а мистецтво і наука». Так історія власної культури і сама ідея історичного розвитку стають предметом розгляду німецьких мислителів.
Історія людського роду починається з історії Планети. Йоганн Гердер описує її походження і місце в системі Всесвіту, посилаючись на працю свого вчителя Іммануїла Канта «Зональна природна історія і теорія неба або Спроба тлумачення будови і механічного походження всього Всесвіту, виходячи з принципів Ньютона».
У трактаті - головній праці раннього, так званого докритичного періоду творчості Іммануїла Канта, висловлюється гіпотеза про природний розвиток Сонячної системи і Землі. Іммануїл Кант вигукує: «Дайте мені матерію і я покажу, як із неї повинен з'явитися світ». Заперечуючи роль Бога, як зодчого Всесвіту, Іммануїл Кант все ж не зміг обійтись без Бога при поясненні органічного життя. Як можна зробити гусеницю із матерії, запитував Іммануїл Кант, адже «однієї механіки не досить для поняття важливості життя», безглуздо сподіватися на появу нового Ньютона, який пояснить походження стеблини трави звичайним шляхом. І вперше це спробує зробити Йоганн Гердер.
Природа перебуває в стані безперервного розвитку від низьких ступенів до вищих, твердив Йоганн Гердер. Це можливо лише завдяки силам природи. Так, життя виникло у воді. Існували різноманітні з'єднання води, повітря, світла перед тим, як сформувався перший рослинний, а потім тваринний організм. Безліч форм живого виникло і загинуло, поки нарешті не появилась людина «як вершина розвитку Землі». На відміну від тварин, людина слабка, позбавлена інстинктів істота. Але саме ця слабкість дозволяє їй розвинути іншу здатність, подаровану природою, - кмітливість, інтелект в потенції. Безперервне вдосконалення - характерна риса людини. Живі людські сили - рушійна пружина всієї людської історії. Розвиваючи думку про природне походження мови, мислення, Йоганн Гердер приходить до концепції історичної еволюції, в якій історія суспільства пристає до історії природи. Поняття прогрес постає як нескінченний ланцюг історичних перетворень у світі. Прогресивний розвиток ніколи не знає меж, відрізняє людину від тварин, змушуючи людину з її слаб-костями об'єднуватися з іншими людьми. Родинні стосунки, відсутні в тваринному світі, це суто елементарні суспільні стосунки. Без суспільства людина здичавіла б. Розвиваючись, суспільство удосконалює і мову. Прогрес мови такий же нескінченний, як і розвиток самого суспільства. Розглядаючи національні особливості різноманітних культур і спадкоємність у культурному розвитку, Йоганн Гердер називає історію «вихователькою людства». Проте на питання: «Чи виникло, сформувалось людство природно», Йоганн Гердер відповідає негативно. В «Ідеях і філософії історії людства» згадує про «божественні плани», «провидіння» Бога, як «законодавчого проекту світу». Можливо, позиція у питанні про походження людства -форма «філософської дипломатії». Адже Йоганна Гердера неодноразово звинувачували в атеїзмі. Можливо, це двоякість епохи і самого Йоганна Гердера, священника, який високо піднявся по щаблях церковної ієрархії. Частково за двоякість, частково за загальний пафос вчення всезагального історизму, концепція Йоганна Гердера зазнала серйозної критики. Ініціатором критики став Іммануїл Кант, який назвав намагання Йоганна Гердера «легковажною зухвалістю». Несприйняття гердерівського історизму Іммануїлом Кантом пояснюється загальними тенденціями в німецькій культурі, пов'язаними з формуванням зовсім нової для Європи концепції мислення – німецької класичної філософії. Така тенденція ознаменована переломом у творчості самого Іммануїла Канта - переходом на позиції «трансцендентального ідеалізму». Кантівське поняття критики стало специфічно німецькою формою переосмислення просвітницького історизму.
У 90-х роках XVIII ст. у Німеччині форму-
Одним з видатних теоретиків німецької романтичної школи став Фрідріх Шлегель (1772-1829 pp.) ~ творець і редактор журналу «Антей». На сторінках журналу Фрідріх Шлегель сформулював одну із основних ідей німецького романтизму - ідею універсальної нової культури, сповненої духом критики і безперервного вдосконалення, що поєднує науку і мистецтво, поезію і філософію, історію і культуру. Основа універсальної нової культури - всеосяжна духовна еволюція, головна роль у якій відводиться німецькій поезії і філософії. Носієм нової культури, завдяки Фрідріху Шлегелю, повинна стати багатостороння, цілісна, відкрита всьому світу особа - суспільний письменник, громадянин світу, що пройнявся духом вільного поступального руху, товариськості, універсальності. Форма ставлення особи до світу розкривається в поняттях іронія - продуктивна напруженість, основа творчого процесу; рефлексія - основа іронії, закладена в діяльності людського Я\ критика - завершений метод творчості; цинізм - критично неупе-реджене до загальної, частіше умовної моралі; ліберальність - свобода умонастрою; гра, дотепність - здатність творчого комбінування, тобто здатність продуктивного відображення, цілковито необхідна для філософії і науки.
Концепція нової універсальної культури конкретизується Фрід-ріхом Шлегелем у понятті прогресивна універсальна поезія, що призначена поєднати поезію і філософію, спонтанну творчість і критику, поетизувати життя і одночасно з'єднати життєвість поезії і філософії. Прогресивна універсальна поезія називається Фрідріхом Шлегелем романтичною поезією, подібно поезії роману, як провідного літературного жанру сучасності, та трагедії у греків і сатирі у римлян. Сам термін - романтична поезія - розкриває просвітницьку основу теорії Фрідріха Шлегеля. Першопочатково термін означав стару літературу на народних, вульгарних наріччях - в Середньовіччі так називали європейські мови, на відміну від літератури на класичній латині. Далі термін набуває хронологічного значення і застосовується в літературі романтичної епохи - Середньовіччя і епохи Відродження. Відповідно поняття роман означало твір, викладений народною мовою (не на латині), переважно із романтичної групи, а також і середньоверхньонімецькою. Отже, поняття роман, романтична поезія охоплювало філософські твори, написані європейською мовою, що розвивалася.
Бурхливий розвиток народної німецької мови — явище не зовсім звичайне навіть для Європи, а тим більше для Німеччини, де ще у вжитку переважала латинська мова. Звернення до європейських мов, що раніше вважалися вульгарними наріччями, стає особливо актуальним в Європі в епоху Просвітництва і одержало незвичайний резонанс саме в Німеччині. Німецькі романтики, як ніхто інший, відчули знамення нової епохи і нового світогляду. Роман, тобто науковий, літературний, філософський твір на одній із європейських мов (німецькій), мислився як поетичний орган нової культури, подібно «Іліаді» Гомера в античній Греції або Біблії, що втілив образ думки і мови Середньовікової християнської Європи. Новий романтизм, писав Георг Гегель, повинен стати енциклопедією, тобто історією духовного становлення європейської людини. Ідеальний роман думався не просто як якийсь конкретний твір, а як такий собі синтез науки, мистецтва, філософії, релігії і життя - нова Біблія європейського світу. Безпосередньо об'єктом осмислення стала вся сучасна романтизму німецька література. Не дивно, що романтизм розбудив глибокий інтерес до культурної історії німецької мови, образів німецької культури і філософії. Зростає інтерес не тільки до літературної діяльності Мартіна Лютера - зв'язаний з перекладом тексту Біблії на німецьку мову, але й до творчості середньовічних німецьких містиків, відкинутою на другий план класичною християнською ортодоксією. Ідеї лютеранського протестантизму і німецької містичної філософії, відроджені піднесенням національної культури, зробили істотний вплив на своєрідність розвитку німецької філософської думки.
ХІІ-ХІІІ стст. - епоха бурхливого розквіту німецької мови і поезії. Німецька мова володіла такою загальною культурою, силою і багатством, і разом з тим м'якістю і зачарованістю, яких їй навряд чи вдасться знову досягнути. Правда, серед мистецтва мови переважно практикувалось тільки мистецтво поезії. Саме ж велике, що, з точки зору мови, створено відтоді, як загинуло старе мистецтво поезії, - це теософія Якоба Беме. Але й теософія не змогла б виникнути, сформуватись без лютерівського перекладу Біблії. Не випадково Готхольд Лес-сінг, Генріх Гейне і Георг Гегель підкреслювали, що Мартін Лютер розбудив у німецькому народі проблему людської гідності, звернувшись не просто до Розуму людини, але й до Розуму німецького народу.
На початку XVI ст. вже існувало 14 верхньонімецьких, 4 нижньонімецьких і 4 нідерландських відносно повних видань Священного писання. їх недоліки в тому, що, по-перше, переклади Біблії своєрідні кальки з канонічного латинського перекладу Вульгати, а, по-друге, не виходили за рамки місцевих мов і наріч. Мартін Лютер у перекладі активно користувався методами гуманістичної філософії (Лоренцо Валлі) і перекладав не з латинського тексту, а з давніших грецької і стародавньоєв-рейської. Окрім того, Мартін Лютер ураховував з'єднані мовні тенденції в німецьких наріччях, що почали набирати силу на німецьких землях і збагачували мову. Переклад Біблії Мартіна Лютера сприяв формуванню національної письмової мови і дозволив діячам вітенберзької реформації висунути вимоги всезагального початкового навчання. Перекладацька діяльність поступово переростала в широку культурно-освітню політику, створила сприятливий грунт в Німеччині для гуманістичних ідей європейської Просвіти.
Релігійному реформатору і видатному мислителю, громадському діячу Мартіну Лютеру, який жив на початку XVI ст. в Німеччині, популярність принесли його 95 тез, спрямованих проти торгівлі індульгенціями католицькою церквою. Основний мотив Тез, оприлюднених у Віттенберзі, - мотив внутрішнього каяття людини і жалю до неї, які Мартін Лютер протиставляв всякій зовнішній активності людей, будь-яким справам, подвигам і заслугам. Тези, по суті, стали маніфестом християнського «самозневаження людини». Визнаючи каяття, як центральну і наскрізну частину християнського життя, Мартін Лютер став на шлях несприйняття всіх визначених церквою спокутованих гріхів. Зло, що вражає церкву, корениться не тільки в тому, що на місце аскетизму, монастирської покірності, моральних жертв, принесених людиною Богу, римська церква поставила сумнівні грошові виплати, а в тім, що церква загалом поставила жертву на середину своїх відносин між людиною і Богом. Людське каяття -акт, що веде до морального відродження індивіду, проголошував Мартін Лютер, протиставляючи його спокутованим жертвам.
Традиційне середньовічне католицьке поняття людини складається з того, що людина є істота грішна за своєю природою. Людині надається змога перебороти середньовічний параліч «ушкодженості гріхом», бо людина грішна і своєю поведінкою завинила перед Богом, але людина і соромлива, і визнає свою недосконалість і нікчемність. Загострююча свідомість гріха - прообраз нової християнської етики, що вимагала від людини, щоб вся енергія ненависті до зла знімалась із світу і поверталась усередину. Мартін Лютер оголошує помилковим фундаментальне положення католицизму про станово-кастовий поділ людей на священників і мирян, кажучи, що ніякий особливий стан Євангелією не передбачається. Сором, совість, визнання гріховності своєї природи, тобто єдність людського розуму і віри, виявляється єдино можливим посередником між людиною і Богом. Звідси виникає принцип всезагального священства і права кожного на тлумачення Біблії. Звернення до людського Розуму - загальному для всіх і неминуче обмеженому -приводить Мартіна Лютера до критики церковних таїнств і заперечень необхідності особливої «таїнственної» мови Біблії, тобто канонічного трактування біблейського тексту і привілейованого положення латинської мови, що вважалася мовою церковних таїнств і Священного писання. Мартін Лютер піддає критиці саму відмінність канонічних і єретичних трактувань християнства, а також схоластичну філософію як втілення догм римської церкви, приходить до висновку про докорінну різницю Віри і Розуму і неможливості обґрунтувати віру за посередництвом розумних доказів. Сфера Розуму - це мирське, поцейбічне, об'єкт Віри - потойбічний світ, Бог. За відмінність сфер Розуму і Віри, проведену Мартіном Лютером, його названо в XIX ст. Кантом XVI ст.
Простота протестантизму, протипоставлена Мартіном Лютером багатству і розвиненості католицької церкви, не випадково торкалася змісту християнських таїнств, найбільшим з яких стало таїнство єднання Людини з Богом, що становить саму суть релігійних почуттів, суть Віри. Задовго до Мартіна Лютера проблема Віри і єднання Людини з Богом не один раз переосмислювалась християнством, що породжує нескінченну численність єретичних вчень. Плодом роздумів стала і середньовічна містична філософія, що мала значний вплив на Лютера ще в юності. І хоча набагато пізніше Мартін Лютер оголосив війну містико-спиритуалістичному богопізнанню, в його критиці філософської схоластики багато хто вбачав вплив німецького містичного богослов'я, особливо вчення Мейстера Екхарта і Йоганна Таулера.
Німецька містична філософія
Католицька містика, що одержала класичну форму в Середньовіччі, мала довгу і заплутану історію. її найближчі корені в елліністичному неоплатонізмі, що влився із античності в християнство. Діонісій Ареопагіт на Сході і Скот Еріугена на Заході - стовпи ранньохристиянських містичних вчень. В XIV ст. містичне вчення в німецьких теологів досягло найвищого розквіту. Бернар Елворсь-кий, Альберт Великий, Франциск Ассизький, Гертруда Хельфтська, Мехтільда Магдебургська, Сузо і Хома Кемпійський, Мейстер Ек-харт, Йоганн Таулер і Катаріна Генуезька надали містичній теології форму злагодженого вчення. Центральні поняття німецьких містиків - любов і єднання. За допомогою таких понять містики описували суть Божества, що ототожнювалося з абсолютними релігійними почуттями: Бог — це спокійний спокій всього.
По той бік простору і часу в містичному екстазі людина єднається з Богом, тобто досягає абсолютної повноти і досконалості релігійних почуттів. Містичний Бог надісторичний і молитва, звернена до нього, - беззвучне мовчання, що супроводиться колосальною діяльністю людської душі. Містик шукає спасіння у відході від зовнішнього світу і всього створеного. Людина в містичному понятті повинна зруйнуватися, відійти від зовнішнього існування, і так скоротити відстань між собою і Богом, скінченим і нескінченним; тоді людина сама зливається з чимось божественним, сама стає Богом. «Я є Бог», - говорив містик на вершині екстазу. Шлях єднання з Богом у понятті містичної філософії нескінченно важкий і крутий. Та багатоступінчаста дорога веде до зникаючої вершини єдності людини з Богом. Найважливіші відрізки шляху - очищення, просвітління, єднання. Власна напруга сил людини повинна в такому русі з'єднатись з попереджуючою і підтримуючою божественною милістю, щоб людина могла досягти мети - єднання з Богом.
Складна містична стежина врятування за своїми контурами дуже близька лютеранському поняттю совість, що вимагає серйозної внутрішньої людської свідомості. Найглибше релігійне життя, в чомусь самостійне, нічого не повинно робити для впровадження етичних цінностей в зовнішні постулати і норми життя людського суспільства. Якщо у Мартіна Лютера це твердження перетворюється в концепцію релігійності внутрішнього світу людини, в протилежність мирському характеру її зовнішнього способу життя, то в німецьких містиків доходить до проповідей пустельництва і монастирів, заперечення всієї мирської мети в охопленій релігійним екстазом людини: великі християнські містики - монахи і монашки. Подібно Бха-ват-Гиті в Індії, містики проповідували не зовнішнє багатство і відокремлення від світу, а внутрішнє розмежування - підозріле ставлення до миру і повна індиферентність до культури. Віруючий мав «умертвити мир в миру» — жити в миру прихованим життям з Богом. Позитивна оцінка культурного ідеалу повністю виключає із містичного вчення, однаково як і необхідність радикального відречення від миру (світу); містики проявляли байдужість до офіційної церкви і суспільного устрою людського життя. Внутрішнє розмежування мирського, Божественного, Розуму і Віри, звернення до індивідуального розуму людини - центральні ідеї німецької філософії. Дальше переосмислення ідей Мартіном Лютером стало основою нового культурно-філософського напрямку в Німеччині - напрямку, що одержав теоретичне оформлення в межах німецької класичної філософії.
На політичній карті Німеччини існували роздрібнені держави, для з'єднання і централізації яких тоді ще відсутні економічні, правові передумови. Поліси-держави Стародавньої Греції з їх незвичайною історією сприймались можливою демократичною перспективою розвитку Німеччини. Саме захоплення античністю -античною літературою, античними ідеалами - частина загальноєвропейського духу Відродження - епохи, що підготувала Просвітництво історично і духовно-емоціонально. Античність - альтернатива християнству, символ єдиного минулого Європи. Спираючись на такий символ, освіта замість догматичного однодумства і культурної ізоляції, пропонувала плюралізм ідей і зв'язок різноманітних національних культур у поновленій Європі. Духовна єдність європейської культури виявляється у великій кількості її індивідуальних проявів -'самобутніх національних культур. Тоді ж у Німеччині зростає інтерес до власної культури - національної поезії, живопису, мови, історії німецьких народів. Великою популярністю користується ідея національно-культурної єдності. Так, в 70-ті роки XVIII ст. виникає, формується літературно-філософський напрям «Буря і натиск», що відіграли важливу роль у пробудженні національних почуттів. Особливо важливою національна ідея постає на початку XIX ст. на фоні зростання бонапартистських тенденцій в Європі, коли революційні війни Франції підходять до кордону німецьких держав. Тоді-то Фрідріх Шлегель писав: «Ні на що не скаржиться так німець, як на недолік німецького». Сила ж «німецької доброзичливості» - в німецькому мистецтві і науці, а тому «не Герман і Водан - національні божества німців, а мистецтво і наука». Так історія власної культури і сама ідея історичного розвитку стають предметом розгляду німецьких мислителів.
Історія людського роду починається з історії Планети. Йоганн Гердер описує її походження і місце в системі Всесвіту, посилаючись на працю свого вчителя Іммануїла Канта «Зональна природна історія і теорія неба або Спроба тлумачення будови і механічного походження всього Всесвіту, виходячи з принципів Ньютона».
У трактаті - головній праці раннього, так званого докритичного періоду творчості Іммануїла Канта, висловлюється гіпотеза про природний розвиток Сонячної системи і Землі. Іммануїл Кант вигукує: «Дайте мені матерію і я покажу, як із неї повинен з'явитися світ». Заперечуючи роль Бога, як зодчого Всесвіту, Іммануїл Кант все ж не зміг обійтись без Бога при поясненні органічного життя. Як можна зробити гусеницю із матерії, запитував Іммануїл Кант, адже «однієї механіки не досить для поняття важливості життя», безглуздо сподіватися на появу нового Ньютона, який пояснить походження стеблини трави звичайним шляхом. І вперше це спробує зробити Йоганн Гердер.
Природа перебуває в стані безперервного розвитку від низьких ступенів до вищих, твердив Йоганн Гердер. Це можливо лише завдяки силам природи. Так, життя виникло у воді. Існували різноманітні з'єднання води, повітря, світла перед тим, як сформувався перший рослинний, а потім тваринний організм. Безліч форм живого виникло і загинуло, поки нарешті не появилась людина «як вершина розвитку Землі». На відміну від тварин, людина слабка, позбавлена інстинктів істота. Але саме ця слабкість дозволяє їй розвинути іншу здатність, подаровану природою, - кмітливість, інтелект в потенції. Безперервне вдосконалення - характерна риса людини. Живі людські сили - рушійна пружина всієї людської історії. Розвиваючи думку про природне походження мови, мислення, Йоганн Гердер приходить до концепції історичної еволюції, в якій історія суспільства пристає до історії природи. Поняття прогрес постає як нескінченний ланцюг історичних перетворень у світі. Прогресивний розвиток ніколи не знає меж, відрізняє людину від тварин, змушуючи людину з її слаб-костями об'єднуватися з іншими людьми. Родинні стосунки, відсутні в тваринному світі, це суто елементарні суспільні стосунки. Без суспільства людина здичавіла б. Розвиваючись, суспільство удосконалює і мову. Прогрес мови такий же нескінченний, як і розвиток самого суспільства. Розглядаючи національні особливості різноманітних культур і спадкоємність у культурному розвитку, Йоганн Гердер називає історію «вихователькою людства». Проте на питання: «Чи виникло, сформувалось людство природно», Йоганн Гердер відповідає негативно. В «Ідеях і філософії історії людства» згадує про «божественні плани», «провидіння» Бога, як «законодавчого проекту світу». Можливо, позиція у питанні про походження людства -форма «філософської дипломатії». Адже Йоганна Гердера неодноразово звинувачували в атеїзмі. Можливо, це двоякість епохи і самого Йоганна Гердера, священника, який високо піднявся по щаблях церковної ієрархії. Частково за двоякість, частково за загальний пафос вчення всезагального історизму, концепція Йоганна Гердера зазнала серйозної критики. Ініціатором критики став Іммануїл Кант, який назвав намагання Йоганна Гердера «легковажною зухвалістю». Несприйняття гердерівського історизму Іммануїлом Кантом пояснюється загальними тенденціями в німецькій культурі, пов'язаними з формуванням зовсім нової для Європи концепції мислення – німецької класичної філософії. Така тенденція ознаменована переломом у творчості самого Іммануїла Канта - переходом на позиції «трансцендентального ідеалізму». Кантівське поняття критики стало специфічно німецькою формою переосмислення просвітницького історизму.
У 90-х роках XVIII ст. у Німеччині форму-
Одним з видатних теоретиків німецької романтичної школи став Фрідріх Шлегель (1772-1829 pp.) ~ творець і редактор журналу «Антей». На сторінках журналу Фрідріх Шлегель сформулював одну із основних ідей німецького романтизму - ідею універсальної нової культури, сповненої духом критики і безперервного вдосконалення, що поєднує науку і мистецтво, поезію і філософію, історію і культуру. Основа універсальної нової культури - всеосяжна духовна еволюція, головна роль у якій відводиться німецькій поезії і філософії. Носієм нової культури, завдяки Фрідріху Шлегелю, повинна стати багатостороння, цілісна, відкрита всьому світу особа - суспільний письменник, громадянин світу, що пройнявся духом вільного поступального руху, товариськості, універсальності. Форма ставлення особи до світу розкривається в поняттях іронія - продуктивна напруженість, основа творчого процесу; рефлексія - основа іронії, закладена в діяльності людського Я\ критика - завершений метод творчості; цинізм - критично неупе-реджене до загальної, частіше умовної моралі; ліберальність - свобода умонастрою; гра, дотепність - здатність творчого комбінування, тобто здатність продуктивного відображення, цілковито необхідна для філософії і науки.
Концепція нової універсальної культури конкретизується Фрід-ріхом Шлегелем у понятті прогресивна універсальна поезія, що призначена поєднати поезію і філософію, спонтанну творчість і критику, поетизувати життя і одночасно з'єднати життєвість поезії і філософії. Прогресивна універсальна поезія називається Фрідріхом Шлегелем романтичною поезією, подібно поезії роману, як провідного літературного жанру сучасності, та трагедії у греків і сатирі у римлян. Сам термін - романтична поезія - розкриває просвітницьку основу теорії Фрідріха Шлегеля. Першопочатково термін означав стару літературу на народних, вульгарних наріччях - в Середньовіччі так називали європейські мови, на відміну від літератури на класичній латині. Далі термін набуває хронологічного значення і застосовується в літературі романтичної епохи - Середньовіччя і епохи Відродження. Відповідно поняття роман означало твір, викладений народною мовою (не на латині), переважно із романтичної групи, а також і середньоверхньонімецькою. Отже, поняття роман, романтична поезія охоплювало філософські твори, написані європейською мовою, що розвивалася.
Бурхливий розвиток народної німецької мови — явище не зовсім звичайне навіть для Європи, а тим більше для Німеччини, де ще у вжитку переважала латинська мова. Звернення до європейських мов, що раніше вважалися вульгарними наріччями, стає особливо актуальним в Європі в епоху Просвітництва і одержало незвичайний резонанс саме в Німеччині. Німецькі романтики, як ніхто інший, відчули знамення нової епохи і нового світогляду. Роман, тобто науковий, літературний, філософський твір на одній із європейських мов (німецькій), мислився як поетичний орган нової культури, подібно «Іліаді» Гомера в античній Греції або Біблії, що втілив образ думки і мови Середньовікової християнської Європи. Новий романтизм, писав Георг Гегель, повинен стати енциклопедією, тобто історією духовного становлення європейської людини. Ідеальний роман думався не просто як якийсь конкретний твір, а як такий собі синтез науки, мистецтва, філософії, релігії і життя - нова Біблія європейського світу. Безпосередньо об'єктом осмислення стала вся сучасна романтизму німецька література. Не дивно, що романтизм розбудив глибокий інтерес до культурної історії німецької мови, образів німецької культури і філософії. Зростає інтерес не тільки до літературної діяльності Мартіна Лютера - зв'язаний з перекладом тексту Біблії на німецьку мову, але й до творчості середньовічних німецьких містиків, відкинутою на другий план класичною християнською ортодоксією. Ідеї лютеранського протестантизму і німецької містичної філософії, відроджені піднесенням національної культури, зробили істотний вплив на своєрідність розвитку німецької філософської думки.
На початку XVI ст. вже існувало 14 верхньонімецьких, 4 нижньонімецьких і 4 нідерландських відносно повних видань Священного писання. їх недоліки в тому, що, по-перше, переклади Біблії своєрідні кальки з канонічного латинського перекладу Вульгати, а, по-друге, не виходили за рамки місцевих мов і наріч. Мартін Лютер у перекладі активно користувався методами гуманістичної філософії (Лоренцо Валлі) і перекладав не з латинського тексту, а з давніших грецької і стародавньоєв-рейської. Окрім того, Мартін Лютер ураховував з'єднані мовні тенденції в німецьких наріччях, що почали набирати силу на німецьких землях і збагачували мову. Переклад Біблії Мартіна Лютера сприяв формуванню національної письмової мови і дозволив діячам вітенберзької реформації висунути вимоги всезагального початкового навчання. Перекладацька діяльність поступово переростала в широку культурно-освітню політику, створила сприятливий грунт в Німеччині для гуманістичних ідей європейської Просвіти.
Релігійному реформатору і видатному мислителю, громадському діячу Мартіну Лютеру, який жив на початку XVI ст. в Німеччині, популярність принесли його 95 тез, спрямованих проти торгівлі індульгенціями католицькою церквою. Основний мотив Тез, оприлюднених у Віттенберзі, - мотив внутрішнього каяття людини і жалю до неї, які Мартін Лютер протиставляв всякій зовнішній активності людей, будь-яким справам, подвигам і заслугам. Тези, по суті, стали маніфестом християнського «самозневаження людини». Визнаючи каяття, як центральну і наскрізну частину християнського життя, Мартін Лютер став на шлях несприйняття всіх визначених церквою спокутованих гріхів. Зло, що вражає церкву, корениться не тільки в тому, що на місце аскетизму, монастирської покірності, моральних жертв, принесених людиною Богу, римська церква поставила сумнівні грошові виплати, а в тім, що церква загалом поставила жертву на середину своїх відносин між людиною і Богом. Людське каяття -акт, що веде до морального відродження індивіду, проголошував Мартін Лютер, протиставляючи його спокутованим жертвам.
Традиційне середньовічне католицьке поняття людини складається з того, що людина є істота грішна за своєю природою. Людині надається змога перебороти середньовічний параліч «ушкодженості гріхом», бо людина грішна і своєю поведінкою завинила перед Богом, але людина і соромлива, і визнає свою недосконалість і нікчемність. Загострююча свідомість гріха - прообраз нової християнської етики, що вимагала від людини, щоб вся енергія ненависті до зла знімалась із світу і поверталась усередину. Мартін Лютер оголошує помилковим фундаментальне положення католицизму про станово-кастовий поділ людей на священників і мирян, кажучи, що ніякий особливий стан Євангелією не передбачається. Сором, совість, визнання гріховності своєї природи, тобто єдність людського розуму і віри, виявляється єдино можливим посередником між людиною і Богом. Звідси виникає принцип всезагального священства і права кожного на тлумачення Біблії. Звернення до людського Розуму - загальному для всіх і неминуче обмеженому -приводить Мартіна Лютера до критики церковних таїнств і заперечень необхідності особливої «таїнственної» мови Біблії, тобто канонічного трактування біблейського тексту і привілейованого положення латинської мови, що вважалася мовою церковних таїнств і Священного писання. Мартін Лютер піддає критиці саму відмінність канонічних і єретичних трактувань християнства, а також схоластичну філософію як втілення догм римської церкви, приходить до висновку про докорінну різницю Віри і Розуму і неможливості обґрунтувати віру за посередництвом розумних доказів. Сфера Розуму - це мирське, поцейбічне, об'єкт Віри - потойбічний світ, Бог. За відмінність сфер Розуму і Віри, проведену Мартіном Лютером, його названо в XIX ст. Кантом XVI ст.
Простота протестантизму, протипоставлена Мартіном Лютером багатству і розвиненості католицької церкви, не випадково торкалася змісту християнських таїнств, найбільшим з яких стало таїнство єднання Людини з Богом, що становить саму суть релігійних почуттів, суть Віри. Задовго до Мартіна Лютера проблема Віри і єднання Людини з Богом не один раз переосмислювалась християнством, що породжує нескінченну численність єретичних вчень. Плодом роздумів стала і середньовічна містична філософія, що мала значний вплив на Лютера ще в юності. І хоча набагато пізніше Мартін Лютер оголосив війну містико-спиритуалістичному богопізнанню, в його критиці філософської схоластики багато хто вбачав вплив німецького містичного богослов'я, особливо вчення Мейстера Екхарта і Йоганна Таулера.
Німецька містична філософія
Католицька містика, що одержала класичну форму в Середньовіччі, мала довгу і заплутану історію. її найближчі корені в елліністичному неоплатонізмі, що влився із античності в християнство. Діонісій Ареопагіт на Сході і Скот Еріугена на Заході - стовпи ранньохристиянських містичних вчень. В XIV ст. містичне вчення в німецьких теологів досягло найвищого розквіту. Бернар Елворсь-кий, Альберт Великий, Франциск Ассизький, Гертруда Хельфтська, Мехтільда Магдебургська, Сузо і Хома Кемпійський, Мейстер Ек-харт, Йоганн Таулер і Катаріна Генуезька надали містичній теології форму злагодженого вчення. Центральні поняття німецьких містиків - любов і єднання. За допомогою таких понять містики описували суть Божества, що ототожнювалося з абсолютними релігійними почуттями: Бог — це спокійний спокій всього.
По той бік простору і часу в містичному екстазі людина єднається з Богом, тобто досягає абсолютної повноти і досконалості релігійних почуттів. Містичний Бог надісторичний і молитва, звернена до нього, - беззвучне мовчання, що супроводиться колосальною діяльністю людської душі. Містик шукає спасіння у відході від зовнішнього світу і всього створеного. Людина в містичному понятті повинна зруйнуватися, відійти від зовнішнього існування, і так скоротити відстань між собою і Богом, скінченим і нескінченним; тоді людина сама зливається з чимось божественним, сама стає Богом. «Я є Бог», - говорив містик на вершині екстазу. Шлях єднання з Богом у понятті містичної філософії нескінченно важкий і крутий. Та багатоступінчаста дорога веде до зникаючої вершини єдності людини з Богом. Найважливіші відрізки шляху - очищення, просвітління, єднання. Власна напруга сил людини повинна в такому русі з'єднатись з попереджуючою і підтримуючою божественною милістю, щоб людина могла досягти мети - єднання з Богом.
Складна містична стежина врятування за своїми контурами дуже близька лютеранському поняттю совість, що вимагає серйозної внутрішньої людської свідомості. Найглибше релігійне життя, в чомусь самостійне, нічого не повинно робити для впровадження етичних цінностей в зовнішні постулати і норми життя людського суспільства. Якщо у Мартіна Лютера це твердження перетворюється в концепцію релігійності внутрішнього світу людини, в протилежність мирському характеру її зовнішнього способу життя, то в німецьких містиків доходить до проповідей пустельництва і монастирів, заперечення всієї мирської мети в охопленій релігійним екстазом людини: великі християнські містики - монахи і монашки. Подібно Бха-ват-Гиті в Індії, містики проповідували не зовнішнє багатство і відокремлення від світу, а внутрішнє розмежування - підозріле ставлення до миру і повна індиферентність до культури. Віруючий мав «умертвити мир в миру» — жити в миру прихованим життям з Богом. Позитивна оцінка культурного ідеалу повністю виключає із містичного вчення, однаково як і необхідність радикального відречення від миру (світу); містики проявляли байдужість до офіційної церкви і суспільного устрою людського життя. Внутрішнє розмежування мирського, Божественного, Розуму і Віри, звернення до індивідуального розуму людини - центральні ідеї німецької філософії. Дальше переосмислення ідей Мартіном Лютером стало основою нового культурно-філософського напрямку в Німеччині - напрямку, що одержав теоретичне оформлення в межах німецької класичної філософії.
