Горлач Філософія (2001)
3. Метод Георга Гегеля. Антропологічний принцип Людвіга Фейербаха
Концепція абсолютного духу Георга Гегеля
У передмові до «Феноменології духа» - одній із основних праць, Георг Гегель (1770-1831 pp.) писав, що в філософії значно частіше, ніж в інших науках впадають в ілюзії, нібито з метою в кінцевих результатах виражається сама суть справи. Важлива не тільки мета, але і весь процес її здійснення. І не результат є дійсне ціле, а результат зі своїм становленням. Уявити людське пізнання розум може не як результат, а як процес становлення. Його задум, втілений в «Феноменології духа», названий Фрідріхом Шеллінгом «Одіссеєю духа». Фрідріх Шеллінг, сучасник і друг Георга Гегеля, одним із перших спробував зрозуміти зміст гегелівських пошуків. У Гегеля не можна відібрати заслугу, писав Фрідріх Шеллінг, тому що добре зрозумів логічну природу тієї філософії, яку став опрацьовувати, але в логіці, на жаль, немає нічого, щоб змінити світ.
Гегелівська філософія починається із логічного продумування передньонабутого духовного досвіду, побудови історичної і логічної системи всього нагромадженого філософського знання. Задум Георга Гегеля доводиться ріднею теорії нового роману Фрідріха Шлегеля і «Енциклопедії» французьких просвітителів, з тією різницею, що Гегель дає конкретно-історичне визначення майбутньої «Енциклопедії» - наукова система, чи система науки. «Феноменологія духа» задумана як перша частина системи науки, що одержала у Гегеля назву шлях до істини. Істина абсолютний предмет філософії, а не тільки мета, до якої прагне філософія. Тому істина пізнається не тільки в науці, але й на шляху до неї, завдяки чому шлях до науки сам уже є наука. Таким шляхом і стала для Гегеля його «Феноменологія духа». Георг Гегель формулює основні принципи побудови феноменології духу. По-перше, принцип співпадіння філо- і онтогенезу, тобто збіг закономірностей і ступенів розвитку історії людства і людського індивіда - світового духу і індивідуальної свідомості. Людина в індивідуальному розвитку проходить той же шлях, що і людство в культурній історії, «Феноменологія духа» - культурна історія людства, що в індивідуальному розвитку проходить людина. Другий принцип побудови «Феноменології духа» пов'язаний з тим, що збіг філо-і онтогенезу був би неможливим, якби людський дух, як і дух світовий, не реалізували себе у своєму прояві, розгортанні, або, як говорив Георг Гегель, опредмечуванні. Через те світовий дух, історія людської культури розгортаються через дух, свідомість індивідуального. Тому «Феноменологія духа» є розкриття і історії, і логіки людського духу, свідомості одночасно. Історія свідомості, духу є прояв логіки розвитку свідомості, розуму, духу. Третій принцип зумовлений тим, що збіг філо- і онтогенезу передбачає: феноменологія людського духу неспроможна бути одночасно і віковою психологією, що фіксує етапи дитинства, юності і старшого віку, і самої людини і історії людства. Внаслідок виникає єдність історії, логіки і психології. В «Феноменології духа» єдність стає основою відомої гегелівської концепції панлогізму (грец. пан - все), повсюдне панування логіки, у випадку підпорядкування єдиній логіці законів історії і законів психології.
Висновком із гегелівського панлогізму в «Феноменології духа» стало розуміння історії як шляху до себе, тобто історії як реальності певної людської свідомості. Визнаючи за історією культури сферу духовності і волі, Георг Гегель визначав природу як шлях до історії - опосереднена ланка, що не має власної цінності. Внаслідок чого мистецтво, релігія по відношенню до історії позбулися шансів на самобутність, свою власну логіку, свою особливу історію, на свої рідкісні, ні на що не схожі форми буття. Виконуючи роль ступенів сходження, перехідних форм, природа, мистецтво і релігія у філософії Георга Гегеля виявлялися ілюстративним матеріалом, завдяки якому розкривалося уявлення про єдину процесуальну логіку в світі.
Діяльна активність суб'єкту, що пізнає, у Іммануїла Канта діло -дійство, Я у Йоганна Фіхте, творчий, художній початок у природі у Фрідріха Шеллінга, втілюються у Георга Гегеля в наукову систему - логіку розвитку в світі Абсолютного духу, в якій Георг Гегель знаходить місце всім існуючим уявленням про діяльно-творче джерело змін у світі. Концепція розвитку Абсолютного духу стає грандіозною системою єдності логіки світових процесів і людського буття в усьому його різноманітті. На поняттях розвитку і волі засновуються основні принципи побудови всієї логічної системи, а положення: розвиток є шлях до волі - у Георга Гегеля, насамперед, волі людського духу. Подібно тому, як природа у Іммануїла Канта мала своєю метою людину і її розум, а в християнстві людина та її дух є часткою Проведіння, Божественного задуму, воля людського духу, та у Георга Гегеля - вершина і основа всієї системи. Не випадково логіка Георга Гегеля називається спекулятивною, тобто абстрактною: підкреслюючи її духовне походження, а втіленням логіки вважається в кінцевому підсумку власна філософія.
Критикуючи Канта і Фіхте за суб'єктивізм, Георг Гегель, спираючись на ідею збігу онто- і філогенезу, говорить про типи культури як об'єктивно-історичні аналоги людського мислення. Мистецтво, релігія, філософія - це об'єктивні форми людського духу, через які людина реалізує і розкриває свою надіндивідуальну духовно-історичну суть. Об'єктивна або, висловлюючись мовою Георга Гегеля, спекулятивна суть людини дозволяє сформулювати відоме поняття методу (філософії, мислення, пізнання, свідомості). «Метод є не тільки вища сила чи, вірніше, єдина і абсолютна сила розуму, але вище і єдине його пробудження знайти і пізнати самого себе в усьому через самого себе. Метод - це розкриття можливостей, закладених у самому розумі людини - розумі, як спроможності вищого порядку, не зводимий до окремого індивіду. Метод - таке пізнання світу, яке є одночасно пізнання людиною самої себе, включаючи пізнання і самої спроможності пізнати світ». Метод Гегеля зв'язує з античним поняттям діалектики - таким розглядом речей, що охоплює всі нескінченні різноманіття, всі суперечності, що входять у визначення тієї чи іншої речі, включаючи і суперечності об'єктивного положення речей і їх суб'єктивного усвідомлення у людському розумі. Гегелівський діалектичний метод -це утримання в єдності всіх суперечливих моментів і, насамперед, суб'єктивне і об'єктивне пізнання. Основою такої єдності є уявлення про Абсолютний дух як логічний початок Всесвіту.
Історичним втіленням методу Георга Гегеля і завершенням розробки концепції панлогізму стала «Філософія духа». Георг Гегель писав: «Пізнай сам себе - ця абсолютна заповідь ні сама по собі, ні там, де висловлена історично, не має значення, тільки самопізнання, спрямоване на окрему спроможність, характер, схильність і справжнє є в людині». Дякуючи пізнанню, може піднятися від розгляду «випадкових особливостей людей до розуміння великих людських храктерів, що справжня природа людини проявляє в нічим не спотвореній чистоті». Розкриття справжньої природи людини Георг Гегель, по суті, зв'язує з історією, вірніше, із історичною діяльністю людини, просте бажання, дикість чи грубість, свавілля неспроможні бути сферою історичного життя людських індивідів. Історія для людини - це форма духовно-вільного ставлення до світу і самого себе - вільного від випадковостей, якими для Гегеля виявлялися людські пристрасті, повсякденні проблеми, життєві безладдя, тобто все, що ще Іммануїл Кант назвав непідвладним людському розуму.
У контексті гегелівської філософії таким випадком ставало і життя окремої людини. Абсолютний дух не допускав самоцінності людського буття, не пробачав людині слабкостей і помилок. Воля є усвідомлена необхідність - ось висновок, до якого приходить Георг Гегель. Філософія ж - шлях усвідомлення - шлях до Волі, але до Волі саме гегелівського тлумачення. В «Філософії права» розуміння Волі одержує у Гегеля повністю конкретну історичну форму висловлення -Воля, що базується на законі громадянського суспільства - воля громадянина в правовій державі. За таку «бюргеризацію» волі, тобто уявлення про волю, як громадянську самосвідомість людини, крім того, ще з тодішньою німецькою специфікою - законослухняного обивателя, який мешкає в маленькому доглянутому містечку, Гегель не раз піддавав нападкам: «Що розумно, оте дійсне, і що дійсне, оте розумне!».
Апологія існуючого режиму - такий присуд, нерідко виноситься всій гегелівській філософії. Тим більше, якщо вірити біографам, то Гегель вдало поєднував в одній особі великого філософа і дрібного обивателя. Але сам Гегель неодноразово давав пояснення з приводу тези, що досить ясно показує, чому його Абсолютний дух раптом перетворює волю людини в волю законослухняного дрібного буржуа. «Завдання філософії - осягнути оте, що є, тому що оте, що є, є Розум... Що ж стосується окремих людей, то дійсно, кожний із них син свого часу; і філософія є також осягнена в думці... Настільки ж безглуздо допускати, що яка-небудь філософія може вийти за межі сучасного їй світу, наскільки безглуздо допускати, що індивід здатний перестрибнути через свою епоху, свій Родос». Дійсно ж, завершенням гегелівської філософії стає принцип «обмирщения» філософії і волі, основою якого виступає прихильність симпатії людини до свого часу: воля -це спроможність залишатися людиною чи, як говорив Іммануїл Кант, чуття належності до людства. Висновок Георга Гегеля не новий для німецької класичної філософії, вершиною якої називали його «Абсолютний ідеалізм», але Георг Гегель і не прагнув до новизни. Побачити результат із точки зору його становлення, мету із точки зору її втілення - такий зміст і велика вдача всієї гегелівської філософії.
В Німеччині стає відомим ім'я Людвіга Фейербаха — автора анонімного, надто сміливого памфлету «Думки про Смерть і Безсмертя». Справжнє ім'я автора розкрито. Почалось переслідування, гоніння, сам же памфлет конфісковано і знищено. Основний же зміст памфлета йшов врозріз з догматикою християнства. Людвіг Фейербах заперечував особисте безсмертя і доводив, що життя окремої людини тимчасове, скороминуче: людина смертна. Віра в загробне життя таїть у собі велику шкоду, бо знижує в очах людини цінність реального життя. Необхідно, «щоб людство одностайно, всім серцем зосередилось на самому собі, на своєму світі і на своєму сучасному». Вічний і безсмертний лише родовий людський Розум, родове мислення, родова свідомість.
У 1841 р. виходить в світ основний твір Людвіга Фейербаха «Суть християнства», де родове мислення, родова свідомість визначаються як «антропологічний принцип», з позицій якого переосмислюється вся історико-філософська традиція і пропонується критичний аналіз християнського світогляду. Антропологічний принцип - це єдність людської природи, що протиставляється гегелівському духовно-розумовому визначенню людини. Не розум сам по собі, говорить Людвіг Фейербах, а єдність душі і тіла, розуму і тілесного організму - така суть людини. Звідки ж орган, тобто тіло, звідти і його функція, тобто Дух. Тільки теоретично можна уявити Дух окремо від тіла, а насправді в дійсності ж дух зв'язаний з тілом. Людина -частина природи і її продукт. А її особливість, «антропологія», тобто відмінність від тваринного, полягає у свідомості; в ній же корениться і релігія. У тварин немає релігії, підсумовує Людвіг Фейербах, хоч у них і є свідомість у формі відчуття, тобто спроможності чуттєвого визначення відмінності і розпізнання речей. Свідомість же в суворій суті має місце лише там, де суб'єкт (людина) здатна зрозуміти свій рід, свою суть. Тварина володіє лише відчуттям. Є індивід, а не рід, тому що йому не дістає свідомості. Тварина живе простим, а не подвійним життям, як людина. Людина одночасно і Я, і Ти; людина може стати на місце іншої саме тому, що об'єктом її свідомості служить не її індивідуальність, але й її рід, її суть. Людвіг Фейербах, по суті, вперше дає визначення вже не розуму людини, а людській свідомості, основному поняттю антропологічної філософії.
Який механізм свідомості? У Людвіга Фейербаха - це органічність, подібне породжується подібним і пізнається ним же. Об'єктом розуму стає об'єктивований Розум, об'єктом чуття - об'єктивоване чуття. Якщо не розумієш і не відчуваєш музики, то найпрекрасніша музична п'єса зробить таке ж враження, як шум повітря, що дує над вухом, чи журчання струмка під ногами. Чому ж звуки музики діють, що в них чути? Хіба не чути в них голосу серця? Чуття, за Фейербахом, істотний орган релігії, а суть Бога не що інше, як суть людського чуття. Іншими словами, Бог - це потреба почуттів і свідомості в відповідному чутті і відповідній свідомості. Тому релігія є частина історії свідомості, втілення абсолютної потреби свідомості в іншій свідомості як адекватному йому об'єкті. Релігія антропологічна за природою, виникає не як усвідомлення людиною індивідуального чуття і індивідуальної свідомості (Я), а як усвідомлення чуття і свідомості родових характеристик Людини, тобто свідомість причетності Людини до людства.
Настільки висока характеристика релігії, разом з тим не заважає Людвігу Фейербаху зробити висновок про перекрученість релігійного чуття і ідеалістичних філософських концепцій, що виникають на його основі, таких, як система Гегеля. Пробним каменем для Фейербаха стало поняття природи. Бог, пише Людвіг Фейербах, є чистий світлий дух, чиста самосвідомість, моральна особистість; природа, навпаки, безладна, темна, хмурна, аморальна. Таке релігійне визначення природи зустрічається з очевидною суперечністю: як нечисте може походити із чистого? Це й породжує містичні елементи у християнському вченні, зміст яких досить простий. І це вловили і Кант, і Фіхте, і Шеллінг, і Гегель: природу, матерію не можна пояснити розумом і вивести із розуму. Природа, матерія, насамперед, основа розуму, вказує Людвіг Фейербах, основа особистості. Дух без природи — тільки абстракція. Свідомість розвивається тільки із природи. Таке матеріалістичне розуміння природи є ще в християнстві, але там огортається містичним, хоч і спокійним мороком і виражається не ясними, простими словами розуму, а священним словом -Бог. Таким, за Фейербахом, є «вчення про природу Бога». Фейербах доводив, що природа злякала соціолога Якоба Беме і той «не зміг узгодити переляк, що викликається природою, зі своїми релігійними уявленнями».
Якоб Беме - «містичний натурфілософ, теософічний вулканіст і нептуніст», тому на його думку всі речі виникли спочатку із вогню і води. Природа зачарувала релігійну душу Якоба Беме, вселила в неї «суперечливість», що «релігійна душа» вбачала в Богові. І оскільки безособову суть природи не можна пояснити із особистості Бога, отже єдиним задовільним поясненням стає визначення того, що «природа не має істотного значення», а творіння Богом світу є творіння із нічого, цим ніщо і була природа. Творіння із нічого, через слово Боже, каже Людвіг Фейербах, тотожно диву, за яким стоїть свавілля. Сподівання на свавілля і диво є проявлення людського егоїзму, що зводить природу тільки на ступінь засобів досягнення довільної мети. Такою егоїстичною точкою зору на світ, за Фейербахом, став іудаїзм, де вищий принцип - принцип користі. Іудаїстському егоїзму протиставляється античний політеїзм, основа якого теоретичний погляд на світ. Греки дивились на природу теоретично, в гармонійному плані зірок їм вчувалася небесна музика. Греки бачили, як із піни всеродючого океану вийшла природа в образі Венери Анадіомени. Теоретичний погляд уявляв природу прекрасною і тому божественною істотою. Тільки такий погляд здатний породити науку і мистецтво. У релігії ж вперше людина несвідомо і недовільно створює за своїм образом Бога, а потім уже Бог свідомо, довільно створює людину. Звідси і виникло недосказане теологічне положення, нібито одкровення Бога йде пліч-о-пліч з розвитком людського роду.
Німецька філософія, особливо її класичний етап, сповнений творами Іммануїла Канта, Йоганна Фіхте, Фрідріха Шеллінга, Георга Гегеля, Людвіга Фейербаха є видатне досягнення світової філософської думки. Дослідження форм загальності, розвиток ідеї розмежування розсудку і розуму і його суперечливості, ідеалу знання (Кант), взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, свідомого і несвідомого принципу діяльності (Фіхте), обґрунтування ідеї всесвітньої історії, закономірності суспільного розвитку, історичного прогресу (Гегель) і інші ідеї, теорії, концепції німецьких філософів стали тією базою, на якій розвивається вся наступна філософія, зберігається їх вплив і на сучасному етапі. Дальший розвиток німецької філософії зв'язаний з діяльністю нових поколінь філософів, які сприйняли різні аспекти багатогранного мистецтва німецьких класиків.
У передмові до «Феноменології духа» - одній із основних праць, Георг Гегель (1770-1831 pp.) писав, що в філософії значно частіше, ніж в інших науках впадають в ілюзії, нібито з метою в кінцевих результатах виражається сама суть справи. Важлива не тільки мета, але і весь процес її здійснення. І не результат є дійсне ціле, а результат зі своїм становленням. Уявити людське пізнання розум може не як результат, а як процес становлення. Його задум, втілений в «Феноменології духа», названий Фрідріхом Шеллінгом «Одіссеєю духа». Фрідріх Шеллінг, сучасник і друг Георга Гегеля, одним із перших спробував зрозуміти зміст гегелівських пошуків. У Гегеля не можна відібрати заслугу, писав Фрідріх Шеллінг, тому що добре зрозумів логічну природу тієї філософії, яку став опрацьовувати, але в логіці, на жаль, немає нічого, щоб змінити світ.
Гегелівська філософія починається із логічного продумування передньонабутого духовного досвіду, побудови історичної і логічної системи всього нагромадженого філософського знання. Задум Георга Гегеля доводиться ріднею теорії нового роману Фрідріха Шлегеля і «Енциклопедії» французьких просвітителів, з тією різницею, що Гегель дає конкретно-історичне визначення майбутньої «Енциклопедії» - наукова система, чи система науки. «Феноменологія духа» задумана як перша частина системи науки, що одержала у Гегеля назву шлях до істини. Істина абсолютний предмет філософії, а не тільки мета, до якої прагне філософія. Тому істина пізнається не тільки в науці, але й на шляху до неї, завдяки чому шлях до науки сам уже є наука. Таким шляхом і стала для Гегеля його «Феноменологія духа». Георг Гегель формулює основні принципи побудови феноменології духу. По-перше, принцип співпадіння філо- і онтогенезу, тобто збіг закономірностей і ступенів розвитку історії людства і людського індивіда - світового духу і індивідуальної свідомості. Людина в індивідуальному розвитку проходить той же шлях, що і людство в культурній історії, «Феноменологія духа» - культурна історія людства, що в індивідуальному розвитку проходить людина. Другий принцип побудови «Феноменології духа» пов'язаний з тим, що збіг філо-і онтогенезу був би неможливим, якби людський дух, як і дух світовий, не реалізували себе у своєму прояві, розгортанні, або, як говорив Георг Гегель, опредмечуванні. Через те світовий дух, історія людської культури розгортаються через дух, свідомість індивідуального. Тому «Феноменологія духа» є розкриття і історії, і логіки людського духу, свідомості одночасно. Історія свідомості, духу є прояв логіки розвитку свідомості, розуму, духу. Третій принцип зумовлений тим, що збіг філо- і онтогенезу передбачає: феноменологія людського духу неспроможна бути одночасно і віковою психологією, що фіксує етапи дитинства, юності і старшого віку, і самої людини і історії людства. Внаслідок виникає єдність історії, логіки і психології. В «Феноменології духа» єдність стає основою відомої гегелівської концепції панлогізму (грец. пан - все), повсюдне панування логіки, у випадку підпорядкування єдиній логіці законів історії і законів психології.
Висновком із гегелівського панлогізму в «Феноменології духа» стало розуміння історії як шляху до себе, тобто історії як реальності певної людської свідомості. Визнаючи за історією культури сферу духовності і волі, Георг Гегель визначав природу як шлях до історії - опосереднена ланка, що не має власної цінності. Внаслідок чого мистецтво, релігія по відношенню до історії позбулися шансів на самобутність, свою власну логіку, свою особливу історію, на свої рідкісні, ні на що не схожі форми буття. Виконуючи роль ступенів сходження, перехідних форм, природа, мистецтво і релігія у філософії Георга Гегеля виявлялися ілюстративним матеріалом, завдяки якому розкривалося уявлення про єдину процесуальну логіку в світі.
Діяльна активність суб'єкту, що пізнає, у Іммануїла Канта діло -дійство, Я у Йоганна Фіхте, творчий, художній початок у природі у Фрідріха Шеллінга, втілюються у Георга Гегеля в наукову систему - логіку розвитку в світі Абсолютного духу, в якій Георг Гегель знаходить місце всім існуючим уявленням про діяльно-творче джерело змін у світі. Концепція розвитку Абсолютного духу стає грандіозною системою єдності логіки світових процесів і людського буття в усьому його різноманітті. На поняттях розвитку і волі засновуються основні принципи побудови всієї логічної системи, а положення: розвиток є шлях до волі - у Георга Гегеля, насамперед, волі людського духу. Подібно тому, як природа у Іммануїла Канта мала своєю метою людину і її розум, а в християнстві людина та її дух є часткою Проведіння, Божественного задуму, воля людського духу, та у Георга Гегеля - вершина і основа всієї системи. Не випадково логіка Георга Гегеля називається спекулятивною, тобто абстрактною: підкреслюючи її духовне походження, а втіленням логіки вважається в кінцевому підсумку власна філософія.
Критикуючи Канта і Фіхте за суб'єктивізм, Георг Гегель, спираючись на ідею збігу онто- і філогенезу, говорить про типи культури як об'єктивно-історичні аналоги людського мислення. Мистецтво, релігія, філософія - це об'єктивні форми людського духу, через які людина реалізує і розкриває свою надіндивідуальну духовно-історичну суть. Об'єктивна або, висловлюючись мовою Георга Гегеля, спекулятивна суть людини дозволяє сформулювати відоме поняття методу (філософії, мислення, пізнання, свідомості). «Метод є не тільки вища сила чи, вірніше, єдина і абсолютна сила розуму, але вище і єдине його пробудження знайти і пізнати самого себе в усьому через самого себе. Метод - це розкриття можливостей, закладених у самому розумі людини - розумі, як спроможності вищого порядку, не зводимий до окремого індивіду. Метод - таке пізнання світу, яке є одночасно пізнання людиною самої себе, включаючи пізнання і самої спроможності пізнати світ». Метод Гегеля зв'язує з античним поняттям діалектики - таким розглядом речей, що охоплює всі нескінченні різноманіття, всі суперечності, що входять у визначення тієї чи іншої речі, включаючи і суперечності об'єктивного положення речей і їх суб'єктивного усвідомлення у людському розумі. Гегелівський діалектичний метод -це утримання в єдності всіх суперечливих моментів і, насамперед, суб'єктивне і об'єктивне пізнання. Основою такої єдності є уявлення про Абсолютний дух як логічний початок Всесвіту.
Історичним втіленням методу Георга Гегеля і завершенням розробки концепції панлогізму стала «Філософія духа». Георг Гегель писав: «Пізнай сам себе - ця абсолютна заповідь ні сама по собі, ні там, де висловлена історично, не має значення, тільки самопізнання, спрямоване на окрему спроможність, характер, схильність і справжнє є в людині». Дякуючи пізнанню, може піднятися від розгляду «випадкових особливостей людей до розуміння великих людських храктерів, що справжня природа людини проявляє в нічим не спотвореній чистоті». Розкриття справжньої природи людини Георг Гегель, по суті, зв'язує з історією, вірніше, із історичною діяльністю людини, просте бажання, дикість чи грубість, свавілля неспроможні бути сферою історичного життя людських індивідів. Історія для людини - це форма духовно-вільного ставлення до світу і самого себе - вільного від випадковостей, якими для Гегеля виявлялися людські пристрасті, повсякденні проблеми, життєві безладдя, тобто все, що ще Іммануїл Кант назвав непідвладним людському розуму.
У контексті гегелівської філософії таким випадком ставало і життя окремої людини. Абсолютний дух не допускав самоцінності людського буття, не пробачав людині слабкостей і помилок. Воля є усвідомлена необхідність - ось висновок, до якого приходить Георг Гегель. Філософія ж - шлях усвідомлення - шлях до Волі, але до Волі саме гегелівського тлумачення. В «Філософії права» розуміння Волі одержує у Гегеля повністю конкретну історичну форму висловлення -Воля, що базується на законі громадянського суспільства - воля громадянина в правовій державі. За таку «бюргеризацію» волі, тобто уявлення про волю, як громадянську самосвідомість людини, крім того, ще з тодішньою німецькою специфікою - законослухняного обивателя, який мешкає в маленькому доглянутому містечку, Гегель не раз піддавав нападкам: «Що розумно, оте дійсне, і що дійсне, оте розумне!».
Апологія існуючого режиму - такий присуд, нерідко виноситься всій гегелівській філософії. Тим більше, якщо вірити біографам, то Гегель вдало поєднував в одній особі великого філософа і дрібного обивателя. Але сам Гегель неодноразово давав пояснення з приводу тези, що досить ясно показує, чому його Абсолютний дух раптом перетворює волю людини в волю законослухняного дрібного буржуа. «Завдання філософії - осягнути оте, що є, тому що оте, що є, є Розум... Що ж стосується окремих людей, то дійсно, кожний із них син свого часу; і філософія є також осягнена в думці... Настільки ж безглуздо допускати, що яка-небудь філософія може вийти за межі сучасного їй світу, наскільки безглуздо допускати, що індивід здатний перестрибнути через свою епоху, свій Родос». Дійсно ж, завершенням гегелівської філософії стає принцип «обмирщения» філософії і волі, основою якого виступає прихильність симпатії людини до свого часу: воля -це спроможність залишатися людиною чи, як говорив Іммануїл Кант, чуття належності до людства. Висновок Георга Гегеля не новий для німецької класичної філософії, вершиною якої називали його «Абсолютний ідеалізм», але Георг Гегель і не прагнув до новизни. Побачити результат із точки зору його становлення, мету із точки зору її втілення - такий зміст і велика вдача всієї гегелівської філософії.
У 1841 р. виходить в світ основний твір Людвіга Фейербаха «Суть християнства», де родове мислення, родова свідомість визначаються як «антропологічний принцип», з позицій якого переосмислюється вся історико-філософська традиція і пропонується критичний аналіз християнського світогляду. Антропологічний принцип - це єдність людської природи, що протиставляється гегелівському духовно-розумовому визначенню людини. Не розум сам по собі, говорить Людвіг Фейербах, а єдність душі і тіла, розуму і тілесного організму - така суть людини. Звідки ж орган, тобто тіло, звідти і його функція, тобто Дух. Тільки теоретично можна уявити Дух окремо від тіла, а насправді в дійсності ж дух зв'язаний з тілом. Людина -частина природи і її продукт. А її особливість, «антропологія», тобто відмінність від тваринного, полягає у свідомості; в ній же корениться і релігія. У тварин немає релігії, підсумовує Людвіг Фейербах, хоч у них і є свідомість у формі відчуття, тобто спроможності чуттєвого визначення відмінності і розпізнання речей. Свідомість же в суворій суті має місце лише там, де суб'єкт (людина) здатна зрозуміти свій рід, свою суть. Тварина володіє лише відчуттям. Є індивід, а не рід, тому що йому не дістає свідомості. Тварина живе простим, а не подвійним життям, як людина. Людина одночасно і Я, і Ти; людина може стати на місце іншої саме тому, що об'єктом її свідомості служить не її індивідуальність, але й її рід, її суть. Людвіг Фейербах, по суті, вперше дає визначення вже не розуму людини, а людській свідомості, основному поняттю антропологічної філософії.
Який механізм свідомості? У Людвіга Фейербаха - це органічність, подібне породжується подібним і пізнається ним же. Об'єктом розуму стає об'єктивований Розум, об'єктом чуття - об'єктивоване чуття. Якщо не розумієш і не відчуваєш музики, то найпрекрасніша музична п'єса зробить таке ж враження, як шум повітря, що дує над вухом, чи журчання струмка під ногами. Чому ж звуки музики діють, що в них чути? Хіба не чути в них голосу серця? Чуття, за Фейербахом, істотний орган релігії, а суть Бога не що інше, як суть людського чуття. Іншими словами, Бог - це потреба почуттів і свідомості в відповідному чутті і відповідній свідомості. Тому релігія є частина історії свідомості, втілення абсолютної потреби свідомості в іншій свідомості як адекватному йому об'єкті. Релігія антропологічна за природою, виникає не як усвідомлення людиною індивідуального чуття і індивідуальної свідомості (Я), а як усвідомлення чуття і свідомості родових характеристик Людини, тобто свідомість причетності Людини до людства.
Настільки висока характеристика релігії, разом з тим не заважає Людвігу Фейербаху зробити висновок про перекрученість релігійного чуття і ідеалістичних філософських концепцій, що виникають на його основі, таких, як система Гегеля. Пробним каменем для Фейербаха стало поняття природи. Бог, пише Людвіг Фейербах, є чистий світлий дух, чиста самосвідомість, моральна особистість; природа, навпаки, безладна, темна, хмурна, аморальна. Таке релігійне визначення природи зустрічається з очевидною суперечністю: як нечисте може походити із чистого? Це й породжує містичні елементи у християнському вченні, зміст яких досить простий. І це вловили і Кант, і Фіхте, і Шеллінг, і Гегель: природу, матерію не можна пояснити розумом і вивести із розуму. Природа, матерія, насамперед, основа розуму, вказує Людвіг Фейербах, основа особистості. Дух без природи — тільки абстракція. Свідомість розвивається тільки із природи. Таке матеріалістичне розуміння природи є ще в християнстві, але там огортається містичним, хоч і спокійним мороком і виражається не ясними, простими словами розуму, а священним словом -Бог. Таким, за Фейербахом, є «вчення про природу Бога». Фейербах доводив, що природа злякала соціолога Якоба Беме і той «не зміг узгодити переляк, що викликається природою, зі своїми релігійними уявленнями».
Якоб Беме - «містичний натурфілософ, теософічний вулканіст і нептуніст», тому на його думку всі речі виникли спочатку із вогню і води. Природа зачарувала релігійну душу Якоба Беме, вселила в неї «суперечливість», що «релігійна душа» вбачала в Богові. І оскільки безособову суть природи не можна пояснити із особистості Бога, отже єдиним задовільним поясненням стає визначення того, що «природа не має істотного значення», а творіння Богом світу є творіння із нічого, цим ніщо і була природа. Творіння із нічого, через слово Боже, каже Людвіг Фейербах, тотожно диву, за яким стоїть свавілля. Сподівання на свавілля і диво є проявлення людського егоїзму, що зводить природу тільки на ступінь засобів досягнення довільної мети. Такою егоїстичною точкою зору на світ, за Фейербахом, став іудаїзм, де вищий принцип - принцип користі. Іудаїстському егоїзму протиставляється античний політеїзм, основа якого теоретичний погляд на світ. Греки дивились на природу теоретично, в гармонійному плані зірок їм вчувалася небесна музика. Греки бачили, як із піни всеродючого океану вийшла природа в образі Венери Анадіомени. Теоретичний погляд уявляв природу прекрасною і тому божественною істотою. Тільки такий погляд здатний породити науку і мистецтво. У релігії ж вперше людина несвідомо і недовільно створює за своїм образом Бога, а потім уже Бог свідомо, довільно створює людину. Звідси і виникло недосказане теологічне положення, нібито одкровення Бога йде пліч-о-пліч з розвитком людського роду.
Німецька філософія, особливо її класичний етап, сповнений творами Іммануїла Канта, Йоганна Фіхте, Фрідріха Шеллінга, Георга Гегеля, Людвіга Фейербаха є видатне досягнення світової філософської думки. Дослідження форм загальності, розвиток ідеї розмежування розсудку і розуму і його суперечливості, ідеалу знання (Кант), взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, свідомого і несвідомого принципу діяльності (Фіхте), обґрунтування ідеї всесвітньої історії, закономірності суспільного розвитку, історичного прогресу (Гегель) і інші ідеї, теорії, концепції німецьких філософів стали тією базою, на якій розвивається вся наступна філософія, зберігається їх вплив і на сучасному етапі. Дальший розвиток німецької філософії зв'язаний з діяльністю нових поколінь філософів, які сприйняли різні аспекти багатогранного мистецтва німецьких класиків.
