Бичко Філософія (2002)

Так, у вигляді їжі людина споживає не натуральний предмет (сире м'ясо, зерна або плоди рослин), а перетворений продукт (смажене м'ясо, варене зерно тощо).

Таким чином, м'ясо і рослинна їжа, що їх споживає людина, належать не диким тваринам і рослинам, а таким, які пройшли тривалий шлях одомашнення і в дикій природі не існують. Навіть у найдавніші періоди своєї історії, коли людина харчувалася м'ясом диких тварин і плодами рослин, вона здобувала їх за допомогою штучних знарядь, тобто оброблених елементів природи (каміння, дерев тощо). Інакше кажучи, на відміну від природних форм взаємодії дійсних (уже існуючих) чинників людина спрямовує свою діяльність на отримання такого результату, який у природі ніколи не існував і існувати не може.

Людину відрізняє від природи (зокрема, біологічної природи) не та або інша анатомічна чи фізіологічна відмінність (така відмінність, звичайно, теж існує, але не вона робить людину людиною), а принципово інший спосіб буття у світі. Способом збереження твариною її специфічного буття у світі, що постійно змінюється, є зміна її тілесної (анатомо-фізіологічної) будови і пристосування в такий спосіб до мінливих умов зовнішнього середовища. Щодо людини, то вже з перших кроків своєї історії вона чинить принципово відмінним способом: у відповідь на зміни середовища активною дією змінює саме середовище, пристосовуючи його до потреб свого організму.

Наприклад, у відповідь на різке похолодання, що сталося в період становлення людського роду, людина не «відрощувала» густішу шерсть, не «відкладала» товщий шар підшкірного жиру, як чинила б тварина, пристосовуючись до нових умов, а обгортала своє тіло шкірою забитої тварини з густою шерстю. Тим самим людина штучно створювала між зовнішнім холодним повітрям і своєю шкірою тонкий шар повітря, температура якого цілком її задовольняла. Розпалювала людина й вогнище, штучно створюючи таким чином простір з нормальною для себе температурою.

Такий специфічно людський спосіб буття у світі, який полягає в цілеспрямованій дії на зовнішній світ з метою його перетворення, результатом чого є пристосування світу до інтересів людини, і є практикою. Будучи специфічно людським способом буття (а людське буття є буття суспільне), практика тим самим виявляє себе як специфічну форму руху, властиву суспільному буттю — якісно вищому рівню матерії.

Практика як специфічна форма руху і є джерелом суспільної якості, якої набувають предмети і процеси природи під діянням людини. Так, у процесі праці (однієї з фундаментальних конкретних форм практики) людина не просто «перерозподіляє» елементи природної речовини, не просто змінює форму природної речі. Оброблена працею природна річ набуває нової — суспільної — якості, якої вона не мала до цього. Суспільні властивості, що їх набуває в процесі трудової обробки речовина природи, постають опредметненою в них людською діяльністю, працею. Речовина природи (дерево, метал, камінь і т. ін.), пройшовши через трудовий процес, стає столом, верстатом, будівлею.



Виробляючи з дерева стіл, міркуємо ми далі, людина змінює форму природної речовини (дерева). І все ж «стіл залишається деревом — буденною, чуттєво сприйманою річчю». Проте водночас, ставши столом, ця речовина набуває принципово нового статусу існування, вона вже не просто чуттєва річ, вона — річ суспільна.

Як це розуміти? Стіл має безліч властивостей і ознак, спільних із звичайними речами і предметами, які ми бачимо в природі. Він має певну форму (зовнішність), вагу, колір, хімічний склад тощо. Але найдетальніший аналіз цієї (чуттєвої) сторони існування стола не дасть нам відповідь на запитання, чому даний предмет є саме столом. Наявність певної форми? Але ж існує безліч конкретних форм, властивих окремим столам (вони можуть мати чотири, три, одну ніжку, бути взагалі без ніжок та ін.). Матеріал, з якого стіл було зроблено? Але ж столи бувають не тільки дерев'яні, а й пластмасові, металеві тощо. Колір, вага? Аналіз жодної з цих чуттєвих або матеріальних характеристик стола не дасть нам відповіді на запитання: що є «стіл»?

Проте всі ми досить легко орієнтуємося серед численних продуктів людської діяльності, чітко розрізняємо «столи», «стільці», «будинки» і т. ін. Але дізнаємося про всі ці речі не з аналізу їх «речовини», природного «субстрату», а з того, як використовуються зазначені речі в процесі суспільної життєдіяльності людини. Тобто фактично ми відповідаємо не на запитання, «що є дана річ», а на запитання, «що можна робити з нею». Проста відповідь на останнє запитання пояснюється тим, що ми говорили досі про звичайні речі людського побуту, способи користування якими ми «автоматично» (непомітно для самих себе) засвоюємо з дитинства, опановуючи необхідний мінімум навичок орієнтації на тому загальному рівні культури, який ми застаємо в даному суспільстві при своєму народженні.

Але згадаймо, якої «таємничості» набувають речі, коли ми зустрічаємося з незнайомими нам сферами діяльності (коли вперше в житті, наприклад, потрапляємо до сучасної хімічної лабораторії чи навіть просто вперше заглядаємо в «нутрощі» телевізора чи радіоприймача, не маючи жодного уявлення про конструктивні принципи їх будови).

Десь на початку XX ст. в Північних Альпах археологи знайшли кілька предметів, за припущенням, римського походження. Особливу увагу привернув один із них — багатогранник геометричної форми (пентагондодекаедр), зроблений з бронзи. Посеред кожної його грані були розташовані отвори різних діаметрів. Після ґрунтовного вивчення (зрозуміло, «чуттєвої» сторони) були висловлені різні припущення — «фішка», «іграшка», «шаблон для виміру циліндричних тіл» тощо. Та справжнє призначення цього предмета так і лишилося не з'ясованим, тим більше, що нічого подібного вчені раніше не знаходили. Пояснюється це тим, що єдиний шлях до розкриття смислу даного предмета — аналіз діяльності, що його створила, — зі зрозумілих причин виявляється неможливим.

Причина неможливості з'ясування суспільних властивостей, набутих природною речовиною в процесі праці за допомогою вивчення самої речовини, полягає в тому, що ці властивості, хоча вони й існують у якомусь «чуттєвому» (матеріальному) субстраті, безпосередньо не зв'язані своїм змістом з «чуттєвим» субстратом, існують інакше, ніж цей субстрат, існують не матеріально, а ідеально. Отже, ми впритул підійшли до проблеми свідомості.

Орієнтована способом свого буття (практикою) не на наявний стан навколишнього середовища (він не задовольняє людину, і до нього, на відміну від тварин, людина не повинна пристосовуватися), а на стан, змінений у напрямі його пристосування до потреб людини, остання для успішної реалізації такої зміни мусить мати уявлення про цей майбутній, наявно зараз не існуючий стан середовища. Тварина такого уявлення не потребує, оскільки її спосіб буття орієнтований саме на наявний стан речей, до якого вона має пристосуватися. Інакше кажучи, для того, щоб людський спосіб буття (практика) взагалі міг реалізуватися, суспільне відображення має виходити за межі наявного стану речей, за межі дійсності —у сферу можливостей. Суспільне відображення, отже, повинно відображати можливості і вже через зміст цих можливостей — дійсність.

Тварина, пристосовуючись до змін навколишнього середовища (здійснюючи еволюцію), теж реалізує можливості. Але вона не потребує їх відображення, оскільки це ті можливості, які незалежно від неї реалізуються стихійним рухом самої природи (тварина лише «автоматично» йде за природою). Людину ж цікавлять можливості, реалізація яких змінить дійсність відповідно до інтересів її самої і, отже, можливості, які стихійно, в ході розвитку природи самої по собі реалізуватися не можуть.

Потреби людини (матеріальні у своїй основі) не можуть безпосередньо дати потрібний матеріальний результат (новий стан середовища). Тому реалізація потреб людини має своєю передумовою попереднє відображення сфери можливостей з метою виявлення серед них саме тих, які відповідають її потребам. Тільки за такої умови практична людська дія може спрямувати свою активність на природне середовище саме в гуманістичному напрямі.

Таким чином, у процесі своєї реалізації матеріальні потреби людини (суспільні потреби), перш ніж привести до матеріального результату, повинні усвідомитися, перетворитися на ідеальне і лише згодом, у процесі практичної реалізації, знову перейти з ідеальної форми існування в матеріальну.

Отже, суспільні якості речей існують ідеально, як їх людський смисл, їх людське значення. Ідеальний спосіб існування суспільних якостей є цілком об'єктивною їх характеристикою. Ідеальність цього способу означає лише те, що він належить до сфери можливого, а не дійсного. Інакше кажучи, це постійна готовність речі задовольняти ту чи іншу потребу людини, готовність у будь-який момент перетворитися на дійсність. Останнє може бути тільки тоді, коли річ включається у відповідну дію людини, спрямовану на використання речі. Поза такою дією готовність завжди залишається можливістю.

Стілець постійно існує як дійсна (відчутна) річ певної форми, кольору тощо. Водночас його суспільна якість предмета, що задовольняє певну потребу людей, існує ідеально в голові людини (суспільній свідомості людства) і може стати дійсною (відчутною) характеристикою лише в момент використання стільця, тобто коли на нього сідають. Так само й суспільні якості всіх інших речей (електрична лампочка, праска, бритва, телевізор тощо) набувають характеру дійсного (а не лише можливого, ідеального) існування в момент увімкнення їх в електромережу, зброя — коли з неї стріляють, тощо.

Процес виготовлення речей (у світлі сказаного) є процесом опред-метнення в природному матеріалі певного типу людської діяльності (предметність «згаслої» в продукті праці, звичайно ж, ідеальна), надання готовності даному матеріалу задовольняти певну людську потребу. Опредметнена в продукті праця існує на цьому етапі ідеально й тому не може бути виявлена чуттєво.

Проте опредметненням людської дії, переходом «з форми діяльності в форму буття, з форми руху у форму предметності» вказаний процес не завершується. Створені людською діяльністю продукти існують не для безглуздого їх нагромадження, вони неодмінно включаються в процес наступної діяльності, процес їх використання. «Застигла» в ідеальній предметності суспільних властивостей речей праця з форми буття знову переходить у форму діяльності, з форми предметності — у форму руху, з форми можливості — у форму дійсності, тобто розпредметнюється. Адже коли «оживає» телевізор, увімкнений в електричну мережу, або рушає з місця автомобіль, то це «оживає» опредметнена в них праця тих багатьох людей, зусиллями яких вони були створені.

Отже, людська діяльність, практика створюють з природного матеріалу речі з суспільними властивостями (останні і є опредметненою в цих речах діяльністю). Але ж найголовніше полягає в тому, що сам процес надання речовині природи суспільних властивостей є реалізацією, здійсненням у практиці ідеальної мети, яка існує до початку акту діяльності. Отже, акт людської діяльності спонукається певним ідеальним чинником —ідеальною метою діяння, яка передує цьому діянню і визначає його спосіб і форму. Саме ця мета і є відображенням певної матеріальної потреби, а також тієї можливості (чи групи можливостей), реалізація якої (перетворення в дійсність) цю потребу задовольняє.

Об'єктивна реальність включає в себе не тільки безпосередньо «відчуване», дійсне буття, а й буття можливостей. З формуванням специфічно людського способу буття — практики, яка завдяки своїй специфічності виявляє здатність вступати в безпосередній контакт не тільки з дійсністю, а й з можливостями, вже на перших кроках своєї історії людина (первісний дикун) вступає в діяльний контакт не тільки з тими елементами навколишньої дійсності, які становлять безпосередній біологічний інтерес (які можна з'їсти, в яких можна сховатися від ворогів, врятуватися від холоду тощо), але й з біологічно «нейтральними», наприклад з уламком кременя.

Первісна людина розбиває кремінь, вибирає гострі його уламки, з'єднує їх з шматком дерева й отримує примітивну кам'яну сокиру чи спис, за допомогою чого можна вбити якусь тварину. Ні кремінь, ні навіть сокиру не можна споживати як їжу, але, «приєднуючи» їх до свого природного тіла (до рук), людина штучно надає можливості своєму тілу здійснювати операції, не притаманні йому «від природи». Таким чином, діяльність примітивної людини спрямована вже не на те, що є тим чи іншим природним предметом, а на те, що з ним можна зробити, тобто на можливості, на майбутнє.

Відповідним чином і людське відображення, яке формується на базі практичної дії і на перших кроках історії безпосередньо вплетене в діяльність і спілкування людей, громади, саме внаслідок свого походження з практики виявляє як свою сутнісну

рису здатність відображати можливості, які безпосередньо (чуттєво) виявляє в процесі свого функціонування най-примітивніша практика. Отже, тим безпосереднім чинником, що породжує специфіку людського відображення (свідомість), постає не сама по собі природна дійсність, а процес практичного впливу на цю дійсність.

Становлення й розвиток специфічно людської діяльності, практики опредметнюються в людському тілі, надаючи йому нових (не притаманних від природи) суспільних властивостей. Саме в процесі становлення практики, праці рука нашого далекого предка набуває такої важливої (і вирішальної в процесі антропо- і соціогенезу) властивості, як здатність до праці. Так само як у ході становлення й розвитку практики остання опредметнювалася в людському тілі, в руці, надаючи їй суспільної властивості органа праці, ця ж сама практика опредметнювалася і в нервовій тканині мозку (точніше, в корі великих півкуль головного мозку), надаючи йому суспільної властивості органа мислення.

Будучи суспільною властивістю певного матеріального субстрату (руки, мозку), і здатність до праці, і здатність до мислення існують ідеально і не можуть бути змістовно розкриті «чуттєвим» аналізом їх матеріального носія. Проте натуралістична ілюзія про існування змістовного зв'язку між фізіологічними процесами, що відбуваються в мислячому мозку, і самим процесом мислення тривалий час чіпко трималися в головах природодослідників і натуралістично орієнтованих філософів: мовляв, якщо мозок є органом мислення, то можна, детально проаналізувавши фізіологічні процеси, що відбуваються в цьому органі, так би мовити, «прочитати» й самі думки. Однак це все одно, що спробувати «прочитати» текст, який друкується на машинці, завдяки детальному аналізові механічних рухів усіх деталей машинки, які відбуваються в процесі друкування тексту. Звичайно, без цих механічних рухів не буде й тексту, але ж змістовний зв'язок між цими рухами й текстом — відсутній.

Переконливе свідчення на користь сказаного — ґрунтовне дослідження проблеми, що його провела група американських пси-хологів-біхевіористів (від англ. ЬеЬауіоиг — поведінка) на чолі з Дж. Б. Уотсоном (1878—1958). Під враженням відкриття видатного російського вченого І. М. Сеченова (1829—1905) про те, що всі різноманітні психічні стани обов'язково виявляються в рухових реакціях, біхевіористи зробили неправомірний (натуралістичний в основі) висновок про можливість безпосередньої фіксації свідомості в експериментальному дослідженні рухових реакцій.

Біхевіористами була створена досить тонка та ефективна експериментальна техніка досліджень, проведено тисячі (а може, й десятки тисяч) експериментів, отримано великий і надзвичайно цікавий і цінний експериментальний матеріал. Однак у жодному з експериментів свідомість не була зафіксована. Уотсон так підсумував результати біхевіористських пошуків свідомості: «Свідомість ніколи не бачили, ніколи до неї не доторкались, її не нюхали, не відчували, не рухали. Це чисте припущення, як і стара концепція духу»1. Висновок про неіснування свідомості цілком логічний, якщо разом з біхевіористами визнати реально існуючим лише те, до чого можна «доторкнутися». Свідомість і справді не існує як матеріальне буття, але ж, як уже зазначалося, реальне існування буття не обмежується лише тим, що існує як чуттєва даність.

Будучи безпосереднім відображенням не самого по собі реального світу, не природи як такої, а практики, свідомість і сама є відображенням діяльним. Саме ця суттєва обставина випадала з поля зору матеріалізму, який тлумачив свідомість за типом форм відображення, притаманних природі (подібних відбитку печатки на воску або відображенню предметів у дзеркалі). Дж. Локк, наприклад, говорив, що поняття трикутника є відображенням усіх реальних трикутників, оскільки «схоже» на них (тобто є їх «копією»). Дж. Берклі досить слушно зауважив, що якби Локк був правий, то кожний реальний трикутник мав би бути одночасно і гострокутним, і прямокутним (адже саме таким є зміст поняття трикутника), оскільки ж такого реального трикутника не існує (і в принципі не може існувати), то про жодне відображення речей «ідеями» не може бути й мови. І Берклі цілком правий стосовно споглядального («дзеркального») тлумачення свідомості Локком.

Так само й неопозитивісти своєю теорією «верифікації» намагалися безпосередньо «порівняти» зміст знання («твердження») і предмета («факту»), вважаючи, що в разі істинності знання ці змісти мають «збігатися». І знову ж таки виявилося, що зміст «твердження» і «факту» просто непорівнянний (непорівнянним він виявився внаслідок неіснування «дзеркальної» подібності між знанням і предметом, а саме її шукали неопозитивісти, принаймні в межах теорії «верифікації»).

Річ у тому, що відображення реальності свідомістю не є «дзеркальною» копією першої. Поняття трикутників, наприклад, не є «копією» реальних (дійсно існуючих) трикутників. Воно визначає трикутник як фігуру на площині, утворену взаємоперетином трьох прямих ліній (за умови, що вони не перетинаються в одній точці). Іншими словами, поняття трикутника вказує на ті дії, які необхідно зробити, щоб отримати будь-який трикутник: і такий, що дійсно побудований (накреслений), і такий, який ще не побудований, але може бути побудований.

Те саме можна сказати про будь-яке інше поняття: «гори» визначаються як «ділянки земної поверхні, що підносяться більш ніж на 600 м над рівнем моря і характеризуються різким коливанням висот на невеликих віддалях», «ріки» — як «водні потоки, що живляться стоком атмосферних опадів і течуть по видовжених пониженнях рельєфу» та ін. Такі визначення стосуються умов, реалізація (створення) яких робить певні ділянки земної поверхні «горами», інші — «ріками» тощо. Тобто свідомість, по-перше, відображає не сам по собі предмет, а його, так би мовити, «конструктивний принцип», спосіб творення, а по-друге, вона відображає не лише дійсно існуючі предмети і явища, а й усі можливі, не тільки дійсність, а й можливість.

Отже, свідомість, безпосередньо відображаючи практику, є діяльним відображенням навколишнього світу (відображає не чуттєву дійсність предметного світу, а його «діяльну схему») і до того ж — творчим його відображенням (не просто «повторює» те, що існує або існувало, а показує те, чого не було й немає, але могло чи може бути).

Зазначена обставина потребує додаткових міркувань: будучи специфічним (діяльним) відображенням, свідомість, як і сама практика, має здатність набувати предметних форм, опредметнюватися. Але практика опредметнюється в природній речовині, надаючи останній суспільних властивостей (ціннісних характеристик, людського значення, смислу). У свідомості в процесі її становлення та розвитку мірою того, як вона звільняється від стану безпосередньої вплете-ності в діяльність і спілкування людей, з'являється своє власне матеріальне «тіло», в якому вона опредметнюється, надаючи йому суспільних властивостей — значення, смислу. Таким специфічним матеріальним «тілом» свідомості є мова.

Проте ця як опредметнена самостійність ніколи не може стати повною. Отже, свідомість набуває здатності самостійного опанування таких сторін і сфер реального світу, яких практика ще не може (а часто ще й дуже довго не зможе) «торкнутися» безпосередньо, предметно-відчутно.

Свідомість дедалі більше виявляє унікальну здатність опановувати, включати до «олюдненого» світу такі природні предмети, процеси і явища, як, наприклад, просторові відношення (геометрія, в тому числі й численні неевклідові геометрії), кількісні відношення (математика, яка сьогодні вправно оперує навіть такими практично «незбагненними» відношеннями, що виражаються уявними, транс-фінітними і т. п. числами), далекі космічні тіла (вже в глибоку давнину людина «олюднила» зоряне небо, місяць, сонце, надавши їм суспільної властивості орієнтирів у просторі й часі. Так, Полярна зірка є одним із найдавніших орієнтирів людини на місцевості, а місячний і сонячний календарі були першими кроками людини в опануванні часових характеристик світу) тощо.

Набуваючи завдяки мові відносної незалежності від практики, свідомість випереджає практичну дію, формує саму ідеальну мету. Народжуючись у практиці, свідомість успадковує здатність останньої вступати в безпосередній контакт із можливостями не тільки майбутнього, а й нереалізованими можливостями минулого, що надає історичному (в тому числі й історико-філософському) знанню характеру не лише «відтворюючої», а й творчої науки. Йдеться про те, що, осягаючи ці можливості, ми можемо багато які з них реалізувати сьогодні.

Виникнення мови як предметного буття свідомості постало одним із найсуттєвіших моментів у встановленні специфічності людського, суспільного буття. Адже ідеально «освоюючи» можливості, свідомість опредметнює їх у мові. Внаслідок цього можливості вперше отримують дійсне, «чуттєве» існування, не втрачаючи одночасно свого статусу можливостей. Цими опредметненими можливостями можна оперувати, «експериментувати» (пробувати найрізноманітніші варіанти їх «поєднання», «роз'єднання», «програвати» варіанти їх як завгодно довгого «продовження» і на цій основі остаточно їх оцінювати, робити вибір найефективнішого шляху реалізації тих, які найповніше відповідають інтересам і цілям людини). Інакше кажучи —спрямовувати (через внесення відповідних цілей у практику) рух самої об'єктивної реальності в напрямі, що відповідає інтересам і цілям людини.

Слід тільки пам'ятати (і це особливо важливо сьогодні, коли здатність людини до визначення напряму руху самої реальності зросла до неймовірних розмірів), що свобода людини у виборі цього напряму є одночасно й відповідальністю. Сьогодні людство на гіркому досвіді переконалося в трагічності й навіть катастрофічності для долі всього людства вибору негуманістичних шляхів розвитку (загроза ядерної смерті всього людства, екологічна катастрофа та ін.).

Так само як і практика, опредметнюючись у природному матеріалі, не «застигає» навіки в цій формі, а, включаючись у подальшу діяльність, розпредметнюється в ній, опредметнена в мові свідомість через включення продуктів своєї опредметненої діяльності (понять, суджень, формул, правил, теорій та ін.) у процес свого подальшого функціонування розпредметнюється в ньому. Проте розпредметнен-ня це може (так само, як і в практиці) реалізуватися по-різному. Характер розпредметнення практики значною мірою залежить від структури останньої.

Наша практична діяльність може обмежуватися, як відомо, здійсненням сукупності елементарних дій, які тільки «оживлюють» (переводять із форми предметності у форму буття) «згаслу» в продуктах минулу діяльність. Для того щоб телевізор працював, нам не обов'язково знати принцип його роботи чи розбиратися у схемі, ми просто вмикаємо його в електричну мережу, далі вже «сама собою» починає розпредметнюватися опредметнена в телевізорі праця людей, що його зробили, — телевізор працює. Наша роль у подібному розпредметненні пасивна, ми лише відтворюємо минулу працю інших людей у тому самому змісті, в якому вона була у свій час опредметнена, при цьому нічого не додаючи до неї від себе. Така практична діяльність є просто використовуючою, або утилітарною.

Використовуюча діяльність відіграє важливу роль у людській життєдіяльності. За її допомогою люди з мінімальною затратою сил і енергії оволодівають уже створеними предметами, задовольняючи свої численні потреби. Адже, щоб користуватися благами сучасної квартири, людині досить оволодіти нескладними навичками: вмикати й вимикати численні електроприводи — лампочки, праски, холодильники тощо, відкривати і закривати водяні й газові крани, а не витрачати зусилля на оволодіння електротехнікою, гідродинамікою тощо. Внаслідок стандартності й повторюваності такого роду операцій їх сьогодні все більше і більше передають автоматам.

Попри всю важливість і потрібність використовуючої діяльності в людському суспільстві вона є похідною від головної форми практики — творчої діяльності. Успішне здійснення використовуючої діяльності передбачає наявність речей, у яких практика вперше опредметнилася саме таким чином, тобто привела до нового (такого, якого ще не існувало) результату. Ця діяльність і є творчою, і в цьому разі ми маємо справу з розпредметненням. Адже і творча людина, новатор спирається на результати діяльності попередників. Одначе, розпредметнюючи діяльність, новатор вносить у неї своє, часом настільки істотне значення, що докорінно змінюється увесь попередній зміст.

Аналогічну ситуацію виявляємо і в діяльному відображенні реального світу свідомістю. Під час розпредметнення продуктів діяльності свідомості ми маємо багато елементів використовуючої діяльності. Це широке використання формул для розв'язання стандартних задач і рівнянь у математиці (шляхом заміни абстрактних символів конкретними цифровими значеннями), це й заучування правил граматики (граматичне правило — це та ж формула, в яку підставляється граматичний факт), це й оперування фігурами формальної логіки тощо. Проте головна цінність відображувальної діяльності людської свідомості полягає у творчому її функціонуванні, коли розпредметнення результатів попередньої діяльності супроводжується внесенням у неї нового змісту, що істотно (часом кардинально) змінює попередній зміст.

Специфічність свідомості як суспільного, людського відображення, її принципова відмінність від форм відображення, притаманних природному (зокрема, біологічному) буттю, полягає, отже, в здатності відображати можливості й насамперед ті з них, які для стихійного руху природного буття «байдужі» (оскільки лежать за межами «актуалізуючої активності» стихійного руху природи), але мають виняткове значення для реалізації «олюднюючого» природу руху суспільства. В цій специфіці свідомості корениться її здатність до відображення нового, того, що не існує в позасуспільному (природному) бутті.

В «натуралістично» орієнтованому філософському мисленні неодноразово робилися спроби заперечити творчий характер людської свідомості як специфічної, лише їй притаманної властивості. Такі спроби робилися і в нашій літературі у зв'язку з запропонованою фізіологом П. К. Анохіним теорією «випереджуючого відображення». Анохін звернув увагу на те, що тварини (та й рослини) в багатьох випадках виявляють здатність певним чином реагувати завчасно на настання в майбутньому певного роду подій (зміна погоди, землетруси, виверження вулканів, повені тощо). В цьому ж плані розглядав Анохін і результати відомих досліджень видатного російського вченого І. П. Павлова (1849—1936) в галузі умовних рефлексів тварин. «Відкриття І. П. Павловим умовного рефлексу, — пише Анохін, — було відкриттям випереджуючих відображень зовнішнього світу у високоспеціалізованому субстраті — в нервовій системі. І справді, коли у відповідь на дзвінок у собаки виділяється слина, це відбувається не тому, що слина має «перетравлювати дзвінок», а тому, що в майбутньому з'явиться їжа, яку треба перетравлювати. Отже, внаслідок повторення послідовності певних діянь зовнішнього світу ми створили лінію полегшених реакцій, у яких досить першого поштовху, щоб хімічна реакція протоплазми, подібно до реакції бікфордового шнура, поширилася по нервовій системі в майбутнє, випереджаючи послідовний розвиток зовнішніх подій»1.

Анохін цілком резонно підкреслює істотну роль у ситуації випереджаючого відображення просторово-часових характеристик реальності, особливо наголошуючи на вирішальному значенні повторюваних, циклічних часових ритмів. «Випереджуюче відображення дійсності є основною формою пристосування живої матерії до просторово-часової структури неорганічного світу, в якому послідовність і повторюваність є основними часовими параметрами». Випереджуюче відображення кваліфікується Анохіним у зв'язку з цим як передбачення майбутніх подій, але «головною умовою передбачення, — міркує Анохін, — є те, щоб низка подій, щодо якої здійснюється передбачення, неодноразово повторювалася в минулому в певних місцях простору і в певні моменти часу. Наш інтелект може передбачити, що після дня настає вечір, а після вечора ніч тільки тому, що цей непорушний хід зовнішніх подій повторювався мільйони років і тоді, коли існували живі істоти, включаючи людину, і навіть тоді, коли не було й натяку на їх появу»3.

За Анохіним, «випереджуючим» чином відображаються події майбутнього. Саме ця обставина й була підставою для тлумачення випереджуючого відображення як «фізіологічної основи» пізнавальної творчості: мовляв, тут не має місця відображення того, що не існує, отже, маємо справу з творчістю. Проте подібне тлумачення обминає надзвичайно істотну обставину — випереджуюче відображення відображає не всяке майбутнє, а лише таке, яке є повторенням (і притому неодноразовим) минулого, того, що вже було.

Та хіба можна вважати творчою таку діяльність, яка, по суті, повторює вже минуле, а не створює нове? Говорячи про використовуючу діяльність, ми вже мали справу з діяльністю, яка чинить відповідно до створених у минулому стереотипів, відтворює уже колись створене. Зазначимо, що анохінське випереджуюче відображення за своєю структурою цілком подібне до такого роду діяльності.

На рівні використовуючої діяльності людина діє подібно до тваринного випереджаючого відображення. Отже, тут слід погодитися з

Анохіним про спільність такої нашої діяльності з тваринами. Водночас ми спеціально наголошували на принциповій відмінності використовуючої діяльності від творчої, підпорядкованості першої останній. Адже відображення майбутнього є ознакою творчості лише в тому разі, коли йдеться про відображення лінійних ритмів часу. Майбутнє відрізняється від теперішнього й минулого тим, що несе з собою зміст, не тотожний тому, що було і що є. Це постійне «прирощування» нового, такого, що ще не було, й реалізує лінійні ритми часу.

Водночас майбутнє не є «чисто» новим, воно несе з собою й традицію, яка не дає змоги «порвати зв'язок часів», міцно з'єднує майбутнє з теперішнім і минулим у цілісну суспільно-часову конструкцію — історію. Традиція реалізується іншими (циклічними) часовими ритмами, котрі відображаються як випереджуючим відображенням, так і використовуючою діяльністю. Що ж до лінійної часової ритміки, то її відображення стає принципово доступним лише суспільній формі відображення свідомості, внаслідок чого остання єдина набуває характеру творчого відображення.

Духовність та її специфікація

Свідомість, пізнання, мислення, почуття й відчуття, переживання, емоції тощо є специфікаціями тієї особливої характеристики екзистенційного людського буття, яку звичайно називають духом, або духовністю. Тема духовності у її взаємовідношенні з природним буттям уже роглядалась у попередньому розділі. Тут ми продовжимо її в тому плані, в якому духовність виявляє свої автономні, самобутні риси.

Очевидно, духовність є певного роду стан невпинної спрямованості — інтенції — людського буття на природу, який єднає людину з природою і тим самим наділяє людину існуванням (людина без природи просто не існує як людина). Але сама єдність людини з природою, її існування (ек-зистенція) не є чимось наявним, дійсним, «присутнім», — вона є феноменом, аналогічним математичному відношенню «дотичності». Так, пряма лінія, дотична до кола, має з ним єдину (тільки одну) спільну точку, що і втілює їх реальний зв'язок. Та проте математична точка, як відомо, є нуль-вимірним простором, і так само нуль-вимірним часом, тобто реально є небуттям, ніщо. Згадаймо, однак (про це неодноразово говорилося в попередніх темах), що небуття (ніщо) у філософії (як, до речі, і в математиці) — це не просто відсутність будь-чого. Ні, це теж реальність, хоча і специфічна; Кант називав її трансцендентальністю («замежовістю», «потойбіччям»), а Гайдеггер —«сущим», що існує за межами свого сущого. Духовність, інакше кажучи, робить людське буття єдиним і водночас незілляним з природою. І це так, оскільки часово-просторові характеристики духу і природи істотно різняться. На відміну від протяжного (тривимірного) простору природи, простору, який існує дійсно, наявно, тобто просто є, духовний простір — це «поле можливостей» (і «неможливостей»), які не є, а тільки могли чи можуть (або не могли чи не можуть) бути. Відповідно тривалість часового виміру природи є дана (наявна) мить, тобто нуль-вимірна тривалість (через це, як показав уже Сартр, у природі самій по собі нічого не трапляється, «зміна приходить у природу тільки з людиною», з її духовністю). Що ж до тривалості духовного буття, то вона є нескінченністю всього того, що вже не є (минулого) і нескінченністю всього того, що ще не є (майбутнього). В цьому плані можна говорити про «непорожність» людської тривалості: минуле є «повнотою» людської пам'яті й досвіду, майбутнє — «повнотою» людських цілей, мрій і надій. Можна сказати, таким чином, що мірою природного буття є протяжність, мірою буття духовного —тривалість.

Духовність, як видно, виявляє себе чинником екзистенційності людського буття, його принципової «замежовості» щодо природи, так само як і індивідуально-унікального і тому принципово неуза-гальнювального його характеру. Тому тільки лишаючись духовним буттям, людина ніколи не може стати «частиною» природи, вона завжди ззовні природи (частиною природи людина стає лише втрачаючи дух, помираючи, тобто перестаючи бути людиною). Будучи духовною істотою, людина набуває характеристик «внутрішньої» людини, «мікрокосмосу», співмірного з «макрокосмосом», «монадного» типу буття (Ляйбніц). Духовність є внутрішньою «енергією» переносу зовнішнього існування буття у «внутрішній всесвіт людини», у якому вибудовуються будь-які можливі (а нерідко й неможливі) «світопо-рядки». Духовне як сфера свободи й відповідальності і, отже, творчої діяльності формує світоглядні, морально-етичні, естетичні, пізнавальні інтенції людини на буття, окреслюючи тим самим предметне поле філософії — «світ людини» (взаємодія людини і світу). Духовність виходить далеко за межі тільки усвідомлюваної реальності, включаючи «несвідоме» й «передсвідоме».

Суб'єктом духовності є те, що в історії філософії називали душею. Душевне життя складається з настроїв, почуттів, прагнень, тобто з переживань. Але «переживається» тут не предметне буття, а тривалість. Сюди ж належить і переживання морального обов'язку: я мушу не тому, що мене примушують ззовні, —я сам так хочу і тому мушу. Душевне життя є переживанням внутрішніх станів тривання організму. Але «інструментальність» людини, її здатність «приєднувати» до свого тіла «зовнішні речі» приводить до того, що ці приєднані до нього речі (інструменти, знаряддя виробництва тощо) ніби «одухотворюються» і починають «переживатися» як природні органи нашого тіла. Процес одухотворення може поширюватися й на всю зовнішню (що потрапила до сфери нашої життєдіяльності) реальність. У результаті ця реальність перетворюється з «чужої» («дикої», неосвоєної) на свою, рідну — «світ» (те, що «висвітилося з темряви»).

Пізнання, що є процесом цілеспрямованого ідеального осягнення людиною буття, що реалізується в інтенційних актах свідомості, редукує («виносить за дужки») «натуралістичні» та «психологічні» параметри природного буття, трансформуючи його зміст у мовно-предметні системи ідеальних значень і смислів. У пізнанні відбувається взаємна кореляція пізнаваного об'єкта, різні сторони якого можуть виступати окремими предметам