Анцелевич Міжнародне право (2003)
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права людини від 18.12.1966 (набув чинності 03.01.1976).
Ст. І. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу і вільного економічного, соціального і культурного розвитку.
Ст. З Рівне право чоловіків і жінок на користування економічними, соціальними і культурними правами.
Ст. 6. Право на працю й одержання можливості заробляти працею на життя.
Ст. 7. Право на справедливі і сприятливі умови праці.
Ст. 8. Право вступати у профспілки для захисту своїх економічних і соціальних прав. Право профспілок на об'єднання, організацію страйків.
Ст. 9. Право на соцзабезпечення і соцстрахування.
Ст. 10. Охорона сім'ї як основного осередку суспільства і допомога їй.
Ст. 11. Право на достатній рівень життя для кожної людини і її сім'ї.
Ст. 12. Право кожної людини на найвищий рівень фізичного і психічного здоров'я.
Статті 13, 14. Право кожного на освіту й обов'язковість початкової.
Ст. 15. Право на участь у культурному і науковому житті, право на захист моральних і матеріальних інтересів у зв'язку з цим.
Ст. 16. Всі держави зобов'язуються подавати Генеральному Секретареві ООН доповіді про прийняті ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (це вже - механізм реалізації).
Статті 16-23 - положення про реалізацію прав, викладених у Пакті.
Статті 27-31 - процедури набуття чинності, внесення поправок, ратифікації та ін.
Як можна було зауважити з короткого аналізу Загальної декларації прав людини (і аналіз положень відзначених двох міжнародних пактів підтверджує це), основні права і свободи людини в доктрині піддаються певній градації на права і свободи першого покоління і права і свободи другого покоління. Між ними є істотна відмінність.
Права першого покоління, до яких відносяться права, викладені у статтях 1-21 Загальної декларації прав людини, розглядаються як негативні, тобто, як захист від якогось втручання (у тому числі й державного) у здійснення громадянських і політичних прав.
Інша природа прав другого покоління (тобто, економічних, соціальних і культурних прав). Для їхнього здійснення недостатньо утримуватися від втручання у сферу їхньої дії. Необхідна постійна правотворча діяльність держави, щоб гарантувати проголошені соціальні, економічні і культурні права. Ці права сформувалися у процесі боротьби народів за поліпшення умов життя. В їх числі - право на працю, на вільний вибір роботи, професії, право на соціальне забезпечення, на відпочинок, право на захист материнства і дитинства, право на освіту, участь у культурному й інтелектуальному житті суспільства та ін. (див. статті 22-27 Загальної декларації прав людини).
У післявоєнний період стали формуватися так звані права і свободи, що належать до третього покоління прав людини. Це права людини і народів на мир, на здорове навколишнє екологічне середовище, на гідний соціальний та економічний розвиток. Такі права належать кожній людині окремо, але їхня особливість у тому, що вони зачіпають інтереси всього суспільства і повинні вироблятися і здійснюватися всім суспільством. Дотримання прав і свобод третього покоління - це одне з головних завдань ООН у даний час (наприклад, резолюції щодо Антарктики як екологічного заповідника всесвітньої науки). Найбільш яскравим прикладом вираження прав третього покоління є сформульована в Статуті ООН мета, що є одним із найважливіших завдань ООН, врятувати прийдешні покоління від лиха війни. В силу цього сучасне міжнародне право заперечує війну як засіб вирішення міжнародних суперечок і регламентує тільки мирні засоби їхнього вирішення.
Значну групу міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини складають спеціальні акти. Ці акти, як правило, носять характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини.
До таких актів варто віднести:
- Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948);
- Конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973);
- Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966);
- Декларацію про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979);
- Декларацію прав дитини (1989);
- Декларацію про територіальний притулок (1967);
- Конвенцію про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (1960);
- Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984);
- Конвенцію щодо рабства (1926);
- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами (1949);
- Конвенцію про права дитини (1989);
- Значну кількість документів МОП, що регулюють різні питання трудової діяльності та ін.
Виходячи з наявності специфічних особливостей та інтересів держави і народів у різних регіонах Земної кулі, склалася практика укладання регіональних міжнародно-правових актів про права і свободи людини на регіональних форумах. У таких актах, за звичай, відображаються характерні для того або іншого регіону особливості, продиктовані національними, соціальними, політичними, економічними та іншими умовами регіонів. У цьому плані вельми характерні і відмітні європейська, африканська та американська регіональні системи міжнародного захисту прав людини.
Особливо широкий і прогресивний за своєю демократичністю розвиток отримала європейська система, основою якій послужили Європейська конвенція про права людини (1950) і Європейська соціальна хартія прав людини (1961).
Ця система постійно розвивається й удосконалюється, чому значною мірою сприяють рішення Наради з безпеки і співробітництва у Європі. Це підтверджується підписанням Заключного акта в Гельсінкі в 1975 p., де поряд із констатацією основних принципів сучасного міжнародного права був сформульований принцип "поваги прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань".
На Мадридській зустрічі учасників НБСЄ в 1983 р. була продемонстрована рішучість держав удосконалювати своє національне законодавство про права і свободи людини.
На нараді НБСЄ у Відні у 1989 р. було прийняте рішення про розширення кола питань міжнародного співробітництва у сфері реалізації прав і свобод людини. Тоді ж у Відні було сформульовано нове поняття - людський вимір НБСЄ. Під таким формулюванням розуміється співробітництво держав у сфері поваги всіх прав і основних свобод людини, контактів між людьми з різних питань гуманітарного характеру.
На Копенгагенській нараді з питань людського виміру НБСЄ в 1990 р. зміст поняття "людський вимір НБСЄ" був значно розширений у сфері обсягу прав людини і контактів між людьми, свободи пересування, обміну ідеями, інформацією та з інших питань.
У тому ж 1990 р. у Парижі учасниками НБСЄ була підписана Паризька хартія для нової Європи, де підкреслювалося зобов'язання держав шанувати особистість і верховенство закону.
У 1992 р. на Паризькій нараді Ради НБСЄ було сформовано Бюро демократичних інститутів і прав людини.
У результаті прийняття цих та інших численних документів і заходів з прав і свобод людини в Європі був створений певний механізм реалізації цих прав. Основними органами цього механізму є Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини.
Африканська система міжнародного захисту прав людини характеризується положеннями Африканської хартії прав людини і народів 1981 р. У ній регламентовані політичні, громадянські, економічні і соціальні права громадян держав Африканського континенту. На відміну від обсягу прав і свобод людини за європейськими документами, в Африканській хартії приділяється багато уваги правам третього покоління (на мир, безпеку, задовільне навколишнє середовище, на використання національних багатств і ресурсів, на економічний, соціальний, культурний розвиток).
Водночас, в Африканській хартії сформульовані обов'язки громадян перед сім'єю, державою і навіть перед міжнародним співтовариством.
В американській системі міжнародного захисту прав людини визначальною є Американська конвенція про права людини 1969 р. У ній міститься дуже значний обсяг усіх видів прав і свобод людини, які, в основному, відповідають за своїм змістом найважливішим міжнародно-правовим актам у цій сфері. З метою реалізації цих прав створені Міжамериканський суд із прав людини і Міжамериканська комісія з прав людини.
В цілому система міжнародно-правових норм, спрямованих на захист прав і свобод людини, являє собою одну з найважливіших галузей сучасного міжнародного права, яка багато в чому визначає його особливості і характерні риси.
Що стосується практичної реалізації прав і свобод людини, то слід зазначити, що в наш час механізм цієї реалізації загалом сформульований. Він містить у собі:
- Генеральну Асамблею ООН;
- Економічну і Соціальну Раду ООН;
- Комісію з прав людини;
- Комісію з прав жінок;
- Верховного комісара ООН з прав людини;
- Комітет із прав людини (на основі Пакту про громадянські та політичні права);
- органи МОП;
- органи регіональних систем.
У принципі, кожен громадянин кожної держави - члена ООН -у випадку, якщо питання про порушення його прав у його країні не вирішується, незважаючи на його звертання в національні органи, може звернутися в будь-який із перерахованих вище, аж до Генеральної Асамблеї ООН.
Хоча на практиці цей принцип не завжди можна реалізувати внаслідок існування різного виду процедур за різними механізмами реалізації прав людини:
- скарга-ресурс;
- скарга-інформація;
- моніторинг і звіти.
За деякими видами передбачається звертання тільки з боку держав -членів ООН - або відповідних організацій.
Ст. З Рівне право чоловіків і жінок на користування економічними, соціальними і культурними правами.
Ст. 6. Право на працю й одержання можливості заробляти працею на життя.
Ст. 7. Право на справедливі і сприятливі умови праці.
Ст. 8. Право вступати у профспілки для захисту своїх економічних і соціальних прав. Право профспілок на об'єднання, організацію страйків.
Ст. 9. Право на соцзабезпечення і соцстрахування.
Ст. 10. Охорона сім'ї як основного осередку суспільства і допомога їй.
Ст. 11. Право на достатній рівень життя для кожної людини і її сім'ї.
Ст. 12. Право кожної людини на найвищий рівень фізичного і психічного здоров'я.
Статті 13, 14. Право кожного на освіту й обов'язковість початкової.
Ст. 16. Всі держави зобов'язуються подавати Генеральному Секретареві ООН доповіді про прийняті ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (це вже - механізм реалізації).
Статті 16-23 - положення про реалізацію прав, викладених у Пакті.
Статті 27-31 - процедури набуття чинності, внесення поправок, ратифікації та ін.
Як можна було зауважити з короткого аналізу Загальної декларації прав людини (і аналіз положень відзначених двох міжнародних пактів підтверджує це), основні права і свободи людини в доктрині піддаються певній градації на права і свободи першого покоління і права і свободи другого покоління. Між ними є істотна відмінність.
Права першого покоління, до яких відносяться права, викладені у статтях 1-21 Загальної декларації прав людини, розглядаються як негативні, тобто, як захист від якогось втручання (у тому числі й державного) у здійснення громадянських і політичних прав.
Інша природа прав другого покоління (тобто, економічних, соціальних і культурних прав). Для їхнього здійснення недостатньо утримуватися від втручання у сферу їхньої дії. Необхідна постійна правотворча діяльність держави, щоб гарантувати проголошені соціальні, економічні і культурні права. Ці права сформувалися у процесі боротьби народів за поліпшення умов життя. В їх числі - право на працю, на вільний вибір роботи, професії, право на соціальне забезпечення, на відпочинок, право на захист материнства і дитинства, право на освіту, участь у культурному й інтелектуальному житті суспільства та ін. (див. статті 22-27 Загальної декларації прав людини).
У післявоєнний період стали формуватися так звані права і свободи, що належать до третього покоління прав людини. Це права людини і народів на мир, на здорове навколишнє екологічне середовище, на гідний соціальний та економічний розвиток. Такі права належать кожній людині окремо, але їхня особливість у тому, що вони зачіпають інтереси всього суспільства і повинні вироблятися і здійснюватися всім суспільством. Дотримання прав і свобод третього покоління - це одне з головних завдань ООН у даний час (наприклад, резолюції щодо Антарктики як екологічного заповідника всесвітньої науки). Найбільш яскравим прикладом вираження прав третього покоління є сформульована в Статуті ООН мета, що є одним із найважливіших завдань ООН, врятувати прийдешні покоління від лиха війни. В силу цього сучасне міжнародне право заперечує війну як засіб вирішення міжнародних суперечок і регламентує тільки мирні засоби їхнього вирішення.
Значну групу міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини складають спеціальні акти. Ці акти, як правило, носять характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини.
До таких актів варто віднести:
- Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948);
- Конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973);
- Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966);
- Декларацію про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979);
- Декларацію прав дитини (1989);
- Конвенцію про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (1960);
- Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984);
- Конвенцію щодо рабства (1926);
- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами (1949);
- Конвенцію про права дитини (1989);
- Значну кількість документів МОП, що регулюють різні питання трудової діяльності та ін.
Виходячи з наявності специфічних особливостей та інтересів держави і народів у різних регіонах Земної кулі, склалася практика укладання регіональних міжнародно-правових актів про права і свободи людини на регіональних форумах. У таких актах, за звичай, відображаються характерні для того або іншого регіону особливості, продиктовані національними, соціальними, політичними, економічними та іншими умовами регіонів. У цьому плані вельми характерні і відмітні європейська, африканська та американська регіональні системи міжнародного захисту прав людини.
Особливо широкий і прогресивний за своєю демократичністю розвиток отримала європейська система, основою якій послужили Європейська конвенція про права людини (1950) і Європейська соціальна хартія прав людини (1961).
Ця система постійно розвивається й удосконалюється, чому значною мірою сприяють рішення Наради з безпеки і співробітництва у Європі. Це підтверджується підписанням Заключного акта в Гельсінкі в 1975 p., де поряд із констатацією основних принципів сучасного міжнародного права був сформульований принцип "поваги прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань".
На Мадридській зустрічі учасників НБСЄ в 1983 р. була продемонстрована рішучість держав удосконалювати своє національне законодавство про права і свободи людини.
На нараді НБСЄ у Відні у 1989 р. було прийняте рішення про розширення кола питань міжнародного співробітництва у сфері реалізації прав і свобод людини. Тоді ж у Відні було сформульовано нове поняття - людський вимір НБСЄ. Під таким формулюванням розуміється співробітництво держав у сфері поваги всіх прав і основних свобод людини, контактів між людьми з різних питань гуманітарного характеру.
На Копенгагенській нараді з питань людського виміру НБСЄ в 1990 р. зміст поняття "людський вимір НБСЄ" був значно розширений у сфері обсягу прав людини і контактів між людьми, свободи пересування, обміну ідеями, інформацією та з інших питань.
У тому ж 1990 р. у Парижі учасниками НБСЄ була підписана Паризька хартія для нової Європи, де підкреслювалося зобов'язання держав шанувати особистість і верховенство закону.
У 1992 р. на Паризькій нараді Ради НБСЄ було сформовано Бюро демократичних інститутів і прав людини.
У результаті прийняття цих та інших численних документів і заходів з прав і свобод людини в Європі був створений певний механізм реалізації цих прав. Основними органами цього механізму є Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини.
Африканська система міжнародного захисту прав людини характеризується положеннями Африканської хартії прав людини і народів 1981 р. У ній регламентовані політичні, громадянські, економічні і соціальні права громадян держав Африканського континенту. На відміну від обсягу прав і свобод людини за європейськими документами, в Африканській хартії приділяється багато уваги правам третього покоління (на мир, безпеку, задовільне навколишнє середовище, на використання національних багатств і ресурсів, на економічний, соціальний, культурний розвиток).
Водночас, в Африканській хартії сформульовані обов'язки громадян перед сім'єю, державою і навіть перед міжнародним співтовариством.
В американській системі міжнародного захисту прав людини визначальною є Американська конвенція про права людини 1969 р. У ній міститься дуже значний обсяг усіх видів прав і свобод людини, які, в основному, відповідають за своїм змістом найважливішим міжнародно-правовим актам у цій сфері. З метою реалізації цих прав створені Міжамериканський суд із прав людини і Міжамериканська комісія з прав людини.
В цілому система міжнародно-правових норм, спрямованих на захист прав і свобод людини, являє собою одну з найважливіших галузей сучасного міжнародного права, яка багато в чому визначає його особливості і характерні риси.
- Генеральну Асамблею ООН;
- Економічну і Соціальну Раду ООН;
- Комісію з прав людини;
- Комісію з прав жінок;
- Верховного комісара ООН з прав людини;
- Комітет із прав людини (на основі Пакту про громадянські та політичні права);
- органи МОП;
- органи регіональних систем.
У принципі, кожен громадянин кожної держави - члена ООН -у випадку, якщо питання про порушення його прав у його країні не вирішується, незважаючи на його звертання в національні органи, може звернутися в будь-який із перерахованих вище, аж до Генеральної Асамблеї ООН.
Хоча на практиці цей принцип не завжди можна реалізувати внаслідок існування різного виду процедур за різними механізмами реалізації прав людини:
- скарга-ресурс;
- скарга-інформація;
- моніторинг і звіти.
За деякими видами передбачається звертання тільки з боку держав -членів ООН - або відповідних організацій.
