Кремень Політологія
Політичні ідеї в Росії
Розпад і криза феодально-кріпосницької системи в Росії обумовили значне піднесення і пожвавлення соціально-політичної і правової думки. Крок у розвитку визвольного руху і соціально-політичної думки зробили дворянські революціонери - декабристи. В 1825 р. Росія вперше побачила революційний рух проти царизму. Рух декабристів - антифеодальний, але мав риси дворянської обмеженості, все ж відображав незадоволення народу, який виступав проти феодальних порядків. Декабристи ставили метою знищити самодержавство, ліквідувати безправність, кріпосництво, встановити демократичні свободи. Дворянська обмеженість декабристів виявилась в боязні народної революції, нерішучій тактиці в ході повстання. Декабристи значно далекі від народу. Проекти майбутнього устрою російської держави викладені в «Русской правде» Павлом Пестелем в «Проекте Конституции», написаній Микитою Муравйовим та інших документах таємного «Товариства об'єднаних слов'ян». Багато декабристів (Павло Пестель, Кирило Рилєєв та ін.) обґрунтовували необхідність встановлення в Росії республіки. Серед декабристів є і прихильники конституційної монархії (Микита Тургенев, Григорій Батеньков та ін.), Що знайшло відображення в конституції. Проекти і ідеї декабристів вражали буржуазну спрямованість їх руху, основну мету бачили в пошуку істини, в освіті розуму і очищення його від забобонів, у форИ муванні в людини любові до батьківщини і гуманізму. Декабристи ж виступали і проти ідеології кріпосництва, релігії, містицизму і ідеалізму.
В ЗО -40-і роки XIX ст. в суспільно-політичному житті Росії нас* тупає період просвітництва. Розгром декабристів не давав можливості відкрито закликати до боротьби за свободу. Передові ідеї декабризму набирають форму соціальних утопій, різноманітних пошуків визволення. В 50-60-х роках XIX ст. ідейна позиція революційних демократів Віссаріона Бєлінського, Олександра Герцена! Миколи Огарьова та ін. відрізнялась революційністю і демократиз-1 мом. Найзначнішу роль у розвитку політичної думки відіграв Олетс-І сандр Герцен (1812-1870 pp.). Відомо, що Герцен пройшов склад-І ний шлях еволюції політичних поглядів, пережив в кінці 40-х років! своєрідну «духовну драму», зв'язану з переходом з позицій лібералі лізму на позицію революційних демократів. Вихід з такої ситуацій Олександр Герцен знайшов в осмисленні ідеї російського соціалізму.] Олександр Герцен вважав, що соціалізм забезпечить найправильнііі шу і розумнішу організацію економічного життя, зв'язував утвердження соціалізму зі знищенням приватної власності. Формою переходу! російського суспільства до соціалізму Олександр Герцен вважав сільську общину - зародиш майбутнього соціалістичного устрою, бачиш і слабі сторони сільської общини: обмежувала свободу особи, але водії ночас створювала умови для колективної праці. Для розвитку общини в осередок соціалістичного суспільства необхідний вплив на неї передової соціалістичної думки; соціалістичний устрій Росії може стати результатом взаємодії передової думки Заходу і сільської об-і щини. Необхідною умовою перетворення общини в осередок майбутнього суспільства Олександр Герцен вважав визволення селям з землею, збереження і зміцнення самої общини, організації артілей і промисловості, поширення принципу суспільного самоуправління! на всі державні структури. Найвищого розквіту суспільно-політична думка революційних демократів Росії досягла в творчості Миколи Чернишевського (1828-1889 pp.). В своїх творах «Що робити?»! «Листи без адреси» та ін. послідовно виказує ідеї ліквідації насліді ків кріпосного права, радикального оновлення російського суспільства. Слідом за Герценом і петрашевцями вважав можливим при переході до соціалізму використати селянську общину. Росія, на думку Чернишевського, перебуває на передодні народної революції, що гіри-І веде до влади народу. Влада народу здатна вирішити не тільки демократичні, але й соціалістичні завдання: ліквідувати буржуазні порядки, приватну власність, організувати планове велике промислова виробництво тощо.
В центрі суспільно-політичної боротьби пореформеної Росії стало питання про форму державного устрою. Основною формою революційного руху, що прагнув до вирішення його революційними за со6ами, стало народництво. З народництвом - ідеологією селянського радикалізму ~ зв'язана політична історія, багато політичних і економічних ідей народництва знайшли широку підтримку. Народники відстоювали знищення приватної власності на землю, передачу її у володіння суспільству. Формою такої передачі народники вважали поділ землі порівну між селянами, введення трудового господарства без експлуатації. Центральне ідея народництва і соціалізму стала - ідея зрівнялівки (рівності), а політичною основою її реалізації ідея соціальної революції. Народники виходили з спільної ідеї про можливість російського суспільства минути капіталізм і здійснити перехід до соціалізму шляхом селянської революції.
Соціально-політичні і правові ідеї стають ключовими в політичній думці Росії і України. Один з відомих істориків, юристів Максим Максимович Ковалевський (1887-1916 pp.) розробляє проблеми теорії держави і права. Читаючи курс філософії в Харківському університеті, а потім в Петербурзі, приділяє значну увагу проблемам розвитку суспільства і людини. Його соціально-політичні погляди формувались під впливом праць філософів Західної Європи: Огюс-та Конта, Джона Мілля, Іммануїла Канта, Георга Гегеля, Карла Маркса та ін. В працях Максима Ковалевського досліджуються соціально-політичні явища і події з еволюційно-генетичним аналізом їх причин на основі вивчення історичних джерел. Історія людської цивілізації - це зміна переважаючих у визначеннях природи, історії різних соціально-політичних інститутів і структур, визначення поведінки людини, її мотивів, звичок, зразки мислення тощо. В працях по реформуванню держави Максим Ковалевський захищає демократичні права і свободи, проголошені у французькій Декларації прав людини і громадянина. Як і інші представники природничо-правової теорії Максим Ковалевський відрізняв природні і громадянські права людини. Природні права людини властиві їй від природи по праву існування, а громадянські - право на щастя, свободу совісті, свободу слова та ін. З утворенням суспільства і держави люди передали частину своїх природних прав у «загальний фонд». Так виникають громадянські права, що належать людині як члену суспільства. Держава, за Ковалевським, виникає слідом за об'єднанням людей в суспільство. Тому що не об'єднані люди не здатні самі зберігати справедливість у відносинах між собою. Держава створюється людьми за суспільною згодою. Тому верховна влада в державі має належати самому народу. З ідеї народного суверенітету випливають права народу створювати або ліквідувати будь-яку форму правління тощо. Головне прагнення Максима Ковалевського - відмова від абстрактних міркувань про суспільство, створення позитивної і загальнозначимої, як природно-наукової теорії.
Один з визначних представників неопозитивізму, який мав великий вплив на розвиток політичної соціології, є Питирим Олександрович Сорокін - американський соціолог (російського походжен-Ня). Народився Питирим Сорокін в 1889 р. в Жешарті в Комі. Емігрував до Америки. Па початку 20-х років XX ст. зайняв визнач-І не становище в соціології Заходу. Соціальну дійсність Питирим Сорокін розглядав в дусі соціального реалізму, що обумовлював існу-J вання надіндивідуальної нематеріальної реальності. Основою! політичного аналізу Питирим Сорокін вважав соціальну гюведінку.З соціальну взаємодію. Взаємодія індивідів визначалась як родова мо-іі дель соціальної спільності і суспільства. Особлива увага зосереджується на аналізі ієрархічної структури організованої соціальної спіль-1 ності. Всередині соціальної спільності існують страти (верстви, шари), що виділяються за економічними, політичними, професій-я ними ознаками тощо. Щоб визначити соціальне становище людини! потрібно знати її сімейне становище, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, належність до політичних партій,! економічний статус тощо. Тільки так можна визначити соціальне стая новище людини в суспільстві. Стратифікація існує і в суспільстві зі «розвинутою демократією» і в недемократичному суспільстві. В будь-якій організованій спільності людей можна змінювати форми стратифікації. Таке загальне правило. Отже, найбагатіші далеко не зав-1 жди перебувають на вершині політичної або професіональної піраміди, а також і не в усіх випадках бідні займають найнижчі нішя в політичній і професіональній ієрархії. Теорія стратифікації далеко не досконала для визначення соціальної структури суспільства!
В кінці XIX ст. в Росії склався і став дедалі поширюватися і мар-І ксистський напрям в соціально-політичній думці, видатними пред- і ставниками якого стали Георгій Валентинович Плеханов і Володи-а мир Ілліч Ленін.
Російський революціонер та мислитель, засновник соціал-демок-« ратичного руху в Росії Георгій Валентинович Плеханов (1856Щ 1918 рр.) піддав різкій критиці суб'єктивний підхід російських народників в оцінці суспільного розвитку пореформеної Росії, розвивав ідеї марксизму в світлі матеріалістичного розуміння історії, розробив питання співвідносин ролі особи і народних мас в історії. Нач родники-суб'єктивісти вважали, що Росія йде своїм самобутнім шляхом і тому капіталізм «штучно пересаджений» в Росію, капіталізмі для самобутнього російського економічного ладу випадковий, є занепадом, регресом. Тому треба затримати, зупинити розвиток капіталізму і припинити злам капіталізмом вікових устоїв російського! життя. Зіставляючи умови виникнення і історичної ролі капіталізму] на Заході з умовами розвитку капіталізму в Росії, Георгій Плеханов» з'ясував спільні передумови розвитку капіталізму в різних країнах і: зробив висновок про помилковість протиставлення Росії Заходу, по-і казав, що капіталістичні відносини пробивають дорогу в місті і в селі, ведуть до розкладу устоїв селянської общини, громади. Послі-! довно відстоюючи марксистське визначення історичного процесу, Георгій Плеханов виступив проти волюнтаризму в історії, розглядав! історію людського суспільства як необхідний закономірний процес і разом з тим як продукт діяльності людей, вважав, що існує тісний взаємозв'язок між об'єктивною і суб'єктивною сторонами суспільного життя. Критикуючи соціологічні теорії Петра Лаврова, Петра Ткачова, Миколи Михайловського та ін. в питанні ролі особи і мас в історії, Георгій Плеханов відмічав, що не окремі особи, а народні маси відіграють вирішальну роль в історії, а видатні особи, нерозривно зв'язані з народом, виражають його інтереси і прагнення.
Аналогічні позиції займав Володимир Ілліч Ленін (1870-1924 pp.) ~ російський політичний діяч, публіцист. Екстерном закінчив юридичний факультет Петербургського університету. Зарахований помічником присяжного повіреного Самарського окружного суду, однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома процесами. Двічі захищав власні інтереси і обидва рази успішно. Брав участь в організації та діяльності «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», відтак репресований царською владою. Висланий в Сибір (1897-1900 pp.). Організатор та ідеолог нелегальної газети «Искра». Один з організаторів Російської соціал-демок-ратичної робітничої партії, з 1907 р. до квітня 1917 р. в еміграції, один з головних ідеологів Жовтневої революції в Росії 1917 p., голова Ради народних комісарів (1917-1922 pp.), один з організаторів III Комуністичного Інтернаціоналу.
Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та враховуючи специфіку Росії, Володимир Ілліч Ленін в загальних рисах сформулював марксистську політичну доктрину XX ст. Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що є «одним з найголовніших питань марксизму». Тісно пов'язавши марксизм з ідеологією, Володимир Ленін ідеологізував саму доктрину, що стала політичною ідеологією комуністичної партії. Складовою частиною доктрини стала концепція соціалістичної революції. Концепція містила ідею про можливість перемоги соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, положення про об'єктивні передумови революції та суб'єктивний фактор, вчення про авангардистський тип політичної партії, ідею революційної ситуації, поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною та переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Володимиру Леніну належить розробка концепції держави диктатури пролетаріату, методів її Діяльності, структури, періоду існування, тактики державної політики. Розробив концепцію пролетарської демократії як явища перехідного типу, висунув власну теорію соціально-класової структури суспільства і дав визначення поняттю клас. В полеміці з західною 1 народницькою соціологією Володимир Ленін розвиває марксистське положення про економічно-політичні системи, за якими суспільство - це живий організм в його функціонуванні і розвитку, що перебуває на певній ступені історичного розвитку. Слідом за Плехановим ганебність суб'єктивістської методології в оцінці ролі особи в історії Показує і Ленін, і, якщо Плеханов в полеміці з народниками в основному розробляє питання ролі особи в історії, то Ленін значну увагу, приділяє ролі класів, народних мас, підкреслював, що недоліком попередніх соціологічних теорій є нерозуміння ролі народних мас в історії. Володимир Ленін вважав величезним завоюванням марксистської філософії матеріалістичне розуміння історії. В теорії історичного матеріалізму бачив науковий фундамент для розуміння закономірностей суспільного розвитку і революційної боротьби за соціалістичне перетворення суспільства. Творчо досліджуючи питання економічного, політичного і духовного розвитку суспільства в сучасну епоху, Володимир Ленін розвинув всі сторони марксистської соціології. Особливе значення мають дослідження з питань ролі І! особи і народних мас в історії, про державу і революцію та ін.
В кінці XIX ст. в Росії в соціально-політичній і правовій думці розвивались найрізноманітніші політичні напрямки: марксистський, ліберальний, консервативний, гуманістичний та ін. Значне місце в соціально-політичній думці займають суспільно-політичні ідеї філософії: Володимира Соловйова, Миколи Бердяева, Сергія Булгакова,! Володимира Розанова, Сергія Франка, Павла Флоренського та ін. Протягом багатьох років філософ Володимир Соловйов конфліктував з самодержавством, православною церквою, засуджував прагнення панівних класів до збагачення, бачачи в них причини багатьох! соціальних лих, критикував пороки буржуазних країн Західної Європи, де існувала експлуатація праці капіталом, народжуючи проле-і таріат з усіма його лихоліттями. Та політичний лібералізм Володимира Соловйова обмежувався соціальними теоріями, основне місце серед яких належало ідеї боголюбства. Люди, вважав Володимир Соловйов, ворожі один одному за своєю природою. В основі ворожнечі лежить боротьба за існування, за підтримання рівня матеріального життя і боротьба не зникає, поки людство не вийде з природного стану і зв'язаних з ним зовнішніх майнових інтересів. Моральністм не залежить від матеріального людського початку, від економічних! відносин, не залежить і від раціонального початку, що відображається в юридичних і державних відносинах. В основі нормального суспільства лежить духовний союз, що найповніше втілений в церкві. Всі інші види суспільних відносин служать матеріальним середовищем для здійснення божественного початку, представленого церквою. Володимир Соловйов не ідеалізував панівну в Росії пра-1 вославну церкву, а вважав необхідним її реформувати, створити вселенську церкву на базі об'єднання православ'я і католицизму. Полі-І тична думка в кінці XIX ст. - на початку XX ст. зазнавала впливу ідеї примирення і гармонізації ворогуючих сил, єднання російської ін^ телігенції і народу та ін. В працях філософів Сергія Булгакова, Миколм Бердяева та ін. головне місце займає критика ідей ліберального народі ництва, особливо положення про самобутність шляху Росії до соціаліз-І му, доводили, що Росія стала на шлях капіталізму з усіма випливаючи! ми звідси соціаіьними і політичними наслідками. В полеміці зі народниками марксисти відстоювали положення про прогресивність капіталістичного розвитку Росії і виходили 3 того, що рушійною силою в майбутньої соціальної революції стане не селянство, а робітничий клас. Та російський марксизм з самого початку не став цілісною, послідовною ідейно-політичною течією суспільного руху.
В XIX і XX стст. поряд з марксистською одержали широкий розвиток і інші концепції, політичні теорії, що збагатили соціально-політичну науку новими положеннями і висновками. У другій половині XIX ст. популярність здобуває теорія завоювання Людвіга Гумпловича (1838-1909 pp.) ~ представника соціального дарвінізму. За теорією суспільне життя спочатку становить нещадну і невпинну боротьбу між групами людей. Па початку історії ворожнеча розділених расово-етнічними ознаками орд привела до поневолення одних іншими і до виникнення держави, за якої на зміну боротьби між ордами приходить боротьба між станами, класами і політичними партіями. Конфлікт між державами - неминучий супутник існування людства. Тоді ж значне місце серед представників позитивістського напрямку займає Герберт Спенсер (1820-1903), який розробляє теорію соціальної обумовленості влади. В процесі свого розвитку суспільство еволюціонує від війни до миру, від військового до промислового (індустріального) стану. Герберт Спенсер передбачав, що в майбутньому може виникнути федерація вищих націй, яка як верховна влада заборонить війни між народами, вважав, що в основі суспільних відносин лежить не взаємна ненависть людей, а їх співробітництво. Еволюція суспільства сприяє придушенню агресивних інстинктів людей і виникненню нового типу людини, який зможе гармонійно поєднувати задоволення своїх особистих і суспільних потреб.
На початку XX ст. широке розповсюдження одержала теорія еліти, запропонована двома італійськими ученими Вільфредо Парето (1848-1923 pp.) і Гаетано Моска (1858-1941 pp.). В одній із праць «Елементи політичної науки» Гаетано Моска твердить, що влада завжди знаходилась і має знаходитись в руках меншості. Коли ж влада переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Правлячу меншість Гаетано Моска називає панівним класом, елітою. Політичний прогрес полягає в переході влади від однієї правлячої еліти до іншої. Кожна еліта управляє шляхом поширення тієї ідеології, що відповідає завданням і меті її влади. Гаетано Моска вказує на дві тенденції в історії Держав: аристократичну і демократичну. В аристократичних державах влада знаходиться у замкнутих еліт, а в демократичних - у еліт, які виходять з мас. Вибори - спосіб оновлення еліт. В праці «трактат про загальну соціологію» Вільфредо Парето розглядає еліту як групу природжених керівників нації, як людей, які наділені видатними якостями, що виділяються на загальному фоні і вважав, що в будь-яку епоху існує дві такого типу групи еліта і контреліта, які веду і між собою боротьбу за владу з допомогою мобілізації мас. Доміну-ючою якістю правлячої еліти служить здатність управляти людьми. Індивіди, наділені такою здібністю, маніпулюють масами з допомогою обману або насилля. Якщо ж еліта не оновлюється, то деградує, що веде до революції, в ході якої змінюється склад правлячої групи. Вчення про владу знайшло дальший розвиток в теорії олігархіза-1 ції (бюрократизації) політичних партій, сформульованій Моісеєм Ос- і трогорсъким (1854-1919pp.) і Робертом Міхельсом (1876-1936pp.). В праці «Демократія і організація політичних партій» Моісей Острогорський виділяє три стадії в розвитку політичних пар-1 тій: аристократичні групи, політичні клуби, масові політичні орга-і нізації. На третій стадії відбувається бюрократизація керівництва по-1 літичної партії, а демократія в партії неможлива. Аналогічні висновки робить і Роберт Міхельс, який формулює закон олігархізації політичних партій. Вожді уступають владу в політичній партії тільки вож-і дям, а не масам. Влада в політичній партії належить керівникам, яких підтримують професіонали, платні або призначені апаратом. Участь рядових членів в керівництві її неможлива, бо політична партія - це суспільство в мініатюрі, а в суспільстві тим більше неможлива участь всіх громадян в управлінні державою.
Особливе місце в розвитку науки про політику належить німецькому соціологу Максу Веберу (1864-1920pp.). Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства бю-і рократичним апаратом. Головна увага приділяється техніці відбору! політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розробле-1 но дві взаємозв'язані проблеми: виділення типів панування і способі би легітимізації (визнання законності) типів панування. Макс Вебері розглядав панування як монопольну владу, а владу як здатність нав'язувати свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо. І тут Макс Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування - такі відносини між управляючими і управлінцями за яких управлінець може нав'язувати управляючому свою волю шляч хом примусу, наказу тощо. Відносини влади звичайно носять подвійний характер, що складається як взаємозв'язок наділених владою! і підкорених їй. Володіючи владою, управлінці не тільки опираються на фізичний примус, але й переконання підлеглих у власній необхідності підкорятися, оправдання своєї позиції і дії. Жодна система законів, моральних або інших, не прийде в рух без бажання і волі людей сприйняти систему. Панування, за Максом Вебером, це узако-1 нене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне. Традиційне панування засноване на звичаї. Для його легімізації потрібна віра людей в законність влади. Це станове, соціальнеі панування. Харизматичне панування засноване на звичці. Для його! легітимізації потрібна віра людей політичному лідеру, володарю. Летимізація тут відбувається завдяки вірі в особливі політичні якості володаря. Легальне панування основане на праві. Спосіб його легі-іпмізації - віра в раціональність норм, які зобов'язують одних людей підкорятися іншим. Бюрократія є ідеальним типом легального панування, втіленням раціональності влади. Демократизацію Макс Вебер розумів як мобілізацію мас політичними лідерами, розглядав її як діючий засіб протидії тотальній бюрократизації. Тоді ж харизматичний лідер урівноважує і спроби узурпації влади з боку олігархічних груп самого громадянського суспільства. Макс Вебер надає особливе значення інституту президентства, а президента розглядає як обраного вождя нації.
В ЗО -40-і роки XIX ст. в суспільно-політичному житті Росії нас* тупає період просвітництва. Розгром декабристів не давав можливості відкрито закликати до боротьби за свободу. Передові ідеї декабризму набирають форму соціальних утопій, різноманітних пошуків визволення. В 50-60-х роках XIX ст. ідейна позиція революційних демократів Віссаріона Бєлінського, Олександра Герцена! Миколи Огарьова та ін. відрізнялась революційністю і демократиз-1 мом. Найзначнішу роль у розвитку політичної думки відіграв Олетс-І сандр Герцен (1812-1870 pp.). Відомо, що Герцен пройшов склад-І ний шлях еволюції політичних поглядів, пережив в кінці 40-х років! своєрідну «духовну драму», зв'язану з переходом з позицій лібералі лізму на позицію революційних демократів. Вихід з такої ситуацій Олександр Герцен знайшов в осмисленні ідеї російського соціалізму.] Олександр Герцен вважав, що соціалізм забезпечить найправильнііі шу і розумнішу організацію економічного життя, зв'язував утвердження соціалізму зі знищенням приватної власності. Формою переходу! російського суспільства до соціалізму Олександр Герцен вважав сільську общину - зародиш майбутнього соціалістичного устрою, бачиш і слабі сторони сільської общини: обмежувала свободу особи, але водії ночас створювала умови для колективної праці. Для розвитку общини в осередок соціалістичного суспільства необхідний вплив на неї передової соціалістичної думки; соціалістичний устрій Росії може стати результатом взаємодії передової думки Заходу і сільської об-і щини. Необхідною умовою перетворення общини в осередок майбутнього суспільства Олександр Герцен вважав визволення селям з землею, збереження і зміцнення самої общини, організації артілей і промисловості, поширення принципу суспільного самоуправління! на всі державні структури. Найвищого розквіту суспільно-політична думка революційних демократів Росії досягла в творчості Миколи Чернишевського (1828-1889 pp.). В своїх творах «Що робити?»! «Листи без адреси» та ін. послідовно виказує ідеї ліквідації насліді ків кріпосного права, радикального оновлення російського суспільства. Слідом за Герценом і петрашевцями вважав можливим при переході до соціалізму використати селянську общину. Росія, на думку Чернишевського, перебуває на передодні народної революції, що гіри-І веде до влади народу. Влада народу здатна вирішити не тільки демократичні, але й соціалістичні завдання: ліквідувати буржуазні порядки, приватну власність, організувати планове велике промислова виробництво тощо.
В центрі суспільно-політичної боротьби пореформеної Росії стало питання про форму державного устрою. Основною формою революційного руху, що прагнув до вирішення його революційними за со6ами, стало народництво. З народництвом - ідеологією селянського радикалізму ~ зв'язана політична історія, багато політичних і економічних ідей народництва знайшли широку підтримку. Народники відстоювали знищення приватної власності на землю, передачу її у володіння суспільству. Формою такої передачі народники вважали поділ землі порівну між селянами, введення трудового господарства без експлуатації. Центральне ідея народництва і соціалізму стала - ідея зрівнялівки (рівності), а політичною основою її реалізації ідея соціальної революції. Народники виходили з спільної ідеї про можливість російського суспільства минути капіталізм і здійснити перехід до соціалізму шляхом селянської революції.
Соціально-політичні і правові ідеї стають ключовими в політичній думці Росії і України. Один з відомих істориків, юристів Максим Максимович Ковалевський (1887-1916 pp.) розробляє проблеми теорії держави і права. Читаючи курс філософії в Харківському університеті, а потім в Петербурзі, приділяє значну увагу проблемам розвитку суспільства і людини. Його соціально-політичні погляди формувались під впливом праць філософів Західної Європи: Огюс-та Конта, Джона Мілля, Іммануїла Канта, Георга Гегеля, Карла Маркса та ін. В працях Максима Ковалевського досліджуються соціально-політичні явища і події з еволюційно-генетичним аналізом їх причин на основі вивчення історичних джерел. Історія людської цивілізації - це зміна переважаючих у визначеннях природи, історії різних соціально-політичних інститутів і структур, визначення поведінки людини, її мотивів, звичок, зразки мислення тощо. В працях по реформуванню держави Максим Ковалевський захищає демократичні права і свободи, проголошені у французькій Декларації прав людини і громадянина. Як і інші представники природничо-правової теорії Максим Ковалевський відрізняв природні і громадянські права людини. Природні права людини властиві їй від природи по праву існування, а громадянські - право на щастя, свободу совісті, свободу слова та ін. З утворенням суспільства і держави люди передали частину своїх природних прав у «загальний фонд». Так виникають громадянські права, що належать людині як члену суспільства. Держава, за Ковалевським, виникає слідом за об'єднанням людей в суспільство. Тому що не об'єднані люди не здатні самі зберігати справедливість у відносинах між собою. Держава створюється людьми за суспільною згодою. Тому верховна влада в державі має належати самому народу. З ідеї народного суверенітету випливають права народу створювати або ліквідувати будь-яку форму правління тощо. Головне прагнення Максима Ковалевського - відмова від абстрактних міркувань про суспільство, створення позитивної і загальнозначимої, як природно-наукової теорії.
Один з визначних представників неопозитивізму, який мав великий вплив на розвиток політичної соціології, є Питирим Олександрович Сорокін - американський соціолог (російського походжен-Ня). Народився Питирим Сорокін в 1889 р. в Жешарті в Комі. Емігрував до Америки. Па початку 20-х років XX ст. зайняв визнач-І не становище в соціології Заходу. Соціальну дійсність Питирим Сорокін розглядав в дусі соціального реалізму, що обумовлював існу-J вання надіндивідуальної нематеріальної реальності. Основою! політичного аналізу Питирим Сорокін вважав соціальну гюведінку.З соціальну взаємодію. Взаємодія індивідів визначалась як родова мо-іі дель соціальної спільності і суспільства. Особлива увага зосереджується на аналізі ієрархічної структури організованої соціальної спіль-1 ності. Всередині соціальної спільності існують страти (верстви, шари), що виділяються за економічними, політичними, професій-я ними ознаками тощо. Щоб визначити соціальне становище людини! потрібно знати її сімейне становище, громадянство, національність, ставлення до релігії, професію, належність до політичних партій,! економічний статус тощо. Тільки так можна визначити соціальне стая новище людини в суспільстві. Стратифікація існує і в суспільстві зі «розвинутою демократією» і в недемократичному суспільстві. В будь-якій організованій спільності людей можна змінювати форми стратифікації. Таке загальне правило. Отже, найбагатіші далеко не зав-1 жди перебувають на вершині політичної або професіональної піраміди, а також і не в усіх випадках бідні займають найнижчі нішя в політичній і професіональній ієрархії. Теорія стратифікації далеко не досконала для визначення соціальної структури суспільства!
В кінці XIX ст. в Росії склався і став дедалі поширюватися і мар-І ксистський напрям в соціально-політичній думці, видатними пред- і ставниками якого стали Георгій Валентинович Плеханов і Володи-а мир Ілліч Ленін.
Російський революціонер та мислитель, засновник соціал-демок-« ратичного руху в Росії Георгій Валентинович Плеханов (1856Щ 1918 рр.) піддав різкій критиці суб'єктивний підхід російських народників в оцінці суспільного розвитку пореформеної Росії, розвивав ідеї марксизму в світлі матеріалістичного розуміння історії, розробив питання співвідносин ролі особи і народних мас в історії. Нач родники-суб'єктивісти вважали, що Росія йде своїм самобутнім шляхом і тому капіталізм «штучно пересаджений» в Росію, капіталізмі для самобутнього російського економічного ладу випадковий, є занепадом, регресом. Тому треба затримати, зупинити розвиток капіталізму і припинити злам капіталізмом вікових устоїв російського! життя. Зіставляючи умови виникнення і історичної ролі капіталізму] на Заході з умовами розвитку капіталізму в Росії, Георгій Плеханов» з'ясував спільні передумови розвитку капіталізму в різних країнах і: зробив висновок про помилковість протиставлення Росії Заходу, по-і казав, що капіталістичні відносини пробивають дорогу в місті і в селі, ведуть до розкладу устоїв селянської общини, громади. Послі-! довно відстоюючи марксистське визначення історичного процесу, Георгій Плеханов виступив проти волюнтаризму в історії, розглядав! історію людського суспільства як необхідний закономірний процес і разом з тим як продукт діяльності людей, вважав, що існує тісний взаємозв'язок між об'єктивною і суб'єктивною сторонами суспільного життя. Критикуючи соціологічні теорії Петра Лаврова, Петра Ткачова, Миколи Михайловського та ін. в питанні ролі особи і мас в історії, Георгій Плеханов відмічав, що не окремі особи, а народні маси відіграють вирішальну роль в історії, а видатні особи, нерозривно зв'язані з народом, виражають його інтереси і прагнення.
Аналогічні позиції займав Володимир Ілліч Ленін (1870-1924 pp.) ~ російський політичний діяч, публіцист. Екстерном закінчив юридичний факультет Петербургського університету. Зарахований помічником присяжного повіреного Самарського окружного суду, однак його юридична діяльність обмежилася лише кількома процесами. Двічі захищав власні інтереси і обидва рази успішно. Брав участь в організації та діяльності «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», відтак репресований царською владою. Висланий в Сибір (1897-1900 pp.). Організатор та ідеолог нелегальної газети «Искра». Один з організаторів Російської соціал-демок-ратичної робітничої партії, з 1907 р. до квітня 1917 р. в еміграції, один з головних ідеологів Жовтневої революції в Росії 1917 p., голова Ради народних комісарів (1917-1922 pp.), один з організаторів III Комуністичного Інтернаціоналу.
Спираючись на західноєвропейську соціалістичну думку та враховуючи специфіку Росії, Володимир Ілліч Ленін в загальних рисах сформулював марксистську політичну доктрину XX ст. Центральне місце в ній займає питання про класову боротьбу, що є «одним з найголовніших питань марксизму». Тісно пов'язавши марксизм з ідеологією, Володимир Ленін ідеологізував саму доктрину, що стала політичною ідеологією комуністичної партії. Складовою частиною доктрини стала концепція соціалістичної революції. Концепція містила ідею про можливість перемоги соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, положення про об'єктивні передумови революції та суб'єктивний фактор, вчення про авангардистський тип політичної партії, ідею революційної ситуації, поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною та переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Володимиру Леніну належить розробка концепції держави диктатури пролетаріату, методів її Діяльності, структури, періоду існування, тактики державної політики. Розробив концепцію пролетарської демократії як явища перехідного типу, висунув власну теорію соціально-класової структури суспільства і дав визначення поняттю клас. В полеміці з західною 1 народницькою соціологією Володимир Ленін розвиває марксистське положення про економічно-політичні системи, за якими суспільство - це живий організм в його функціонуванні і розвитку, що перебуває на певній ступені історичного розвитку. Слідом за Плехановим ганебність суб'єктивістської методології в оцінці ролі особи в історії Показує і Ленін, і, якщо Плеханов в полеміці з народниками в основному розробляє питання ролі особи в історії, то Ленін значну увагу, приділяє ролі класів, народних мас, підкреслював, що недоліком попередніх соціологічних теорій є нерозуміння ролі народних мас в історії. Володимир Ленін вважав величезним завоюванням марксистської філософії матеріалістичне розуміння історії. В теорії історичного матеріалізму бачив науковий фундамент для розуміння закономірностей суспільного розвитку і революційної боротьби за соціалістичне перетворення суспільства. Творчо досліджуючи питання економічного, політичного і духовного розвитку суспільства в сучасну епоху, Володимир Ленін розвинув всі сторони марксистської соціології. Особливе значення мають дослідження з питань ролі І! особи і народних мас в історії, про державу і революцію та ін.
В кінці XIX ст. в Росії в соціально-політичній і правовій думці розвивались найрізноманітніші політичні напрямки: марксистський, ліберальний, консервативний, гуманістичний та ін. Значне місце в соціально-політичній думці займають суспільно-політичні ідеї філософії: Володимира Соловйова, Миколи Бердяева, Сергія Булгакова,! Володимира Розанова, Сергія Франка, Павла Флоренського та ін. Протягом багатьох років філософ Володимир Соловйов конфліктував з самодержавством, православною церквою, засуджував прагнення панівних класів до збагачення, бачачи в них причини багатьох! соціальних лих, критикував пороки буржуазних країн Західної Європи, де існувала експлуатація праці капіталом, народжуючи проле-і таріат з усіма його лихоліттями. Та політичний лібералізм Володимира Соловйова обмежувався соціальними теоріями, основне місце серед яких належало ідеї боголюбства. Люди, вважав Володимир Соловйов, ворожі один одному за своєю природою. В основі ворожнечі лежить боротьба за існування, за підтримання рівня матеріального життя і боротьба не зникає, поки людство не вийде з природного стану і зв'язаних з ним зовнішніх майнових інтересів. Моральністм не залежить від матеріального людського початку, від економічних! відносин, не залежить і від раціонального початку, що відображається в юридичних і державних відносинах. В основі нормального суспільства лежить духовний союз, що найповніше втілений в церкві. Всі інші види суспільних відносин служать матеріальним середовищем для здійснення божественного початку, представленого церквою. Володимир Соловйов не ідеалізував панівну в Росії пра-1 вославну церкву, а вважав необхідним її реформувати, створити вселенську церкву на базі об'єднання православ'я і католицизму. Полі-І тична думка в кінці XIX ст. - на початку XX ст. зазнавала впливу ідеї примирення і гармонізації ворогуючих сил, єднання російської ін^ телігенції і народу та ін. В працях філософів Сергія Булгакова, Миколм Бердяева та ін. головне місце займає критика ідей ліберального народі ництва, особливо положення про самобутність шляху Росії до соціаліз-І му, доводили, що Росія стала на шлях капіталізму з усіма випливаючи! ми звідси соціаіьними і політичними наслідками. В полеміці зі народниками марксисти відстоювали положення про прогресивність капіталістичного розвитку Росії і виходили 3 того, що рушійною силою в майбутньої соціальної революції стане не селянство, а робітничий клас. Та російський марксизм з самого початку не став цілісною, послідовною ідейно-політичною течією суспільного руху.
На початку XX ст. широке розповсюдження одержала теорія еліти, запропонована двома італійськими ученими Вільфредо Парето (1848-1923 pp.) і Гаетано Моска (1858-1941 pp.). В одній із праць «Елементи політичної науки» Гаетано Моска твердить, що влада завжди знаходилась і має знаходитись в руках меншості. Коли ж влада переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Правлячу меншість Гаетано Моска називає панівним класом, елітою. Політичний прогрес полягає в переході влади від однієї правлячої еліти до іншої. Кожна еліта управляє шляхом поширення тієї ідеології, що відповідає завданням і меті її влади. Гаетано Моска вказує на дві тенденції в історії Держав: аристократичну і демократичну. В аристократичних державах влада знаходиться у замкнутих еліт, а в демократичних - у еліт, які виходять з мас. Вибори - спосіб оновлення еліт. В праці «трактат про загальну соціологію» Вільфредо Парето розглядає еліту як групу природжених керівників нації, як людей, які наділені видатними якостями, що виділяються на загальному фоні і вважав, що в будь-яку епоху існує дві такого типу групи еліта і контреліта, які веду і між собою боротьбу за владу з допомогою мобілізації мас. Доміну-ючою якістю правлячої еліти служить здатність управляти людьми. Індивіди, наділені такою здібністю, маніпулюють масами з допомогою обману або насилля. Якщо ж еліта не оновлюється, то деградує, що веде до революції, в ході якої змінюється склад правлячої групи. Вчення про владу знайшло дальший розвиток в теорії олігархіза-1 ції (бюрократизації) політичних партій, сформульованій Моісеєм Ос- і трогорсъким (1854-1919pp.) і Робертом Міхельсом (1876-1936pp.). В праці «Демократія і організація політичних партій» Моісей Острогорський виділяє три стадії в розвитку політичних пар-1 тій: аристократичні групи, політичні клуби, масові політичні орга-і нізації. На третій стадії відбувається бюрократизація керівництва по-1 літичної партії, а демократія в партії неможлива. Аналогічні висновки робить і Роберт Міхельс, який формулює закон олігархізації політичних партій. Вожді уступають владу в політичній партії тільки вож-і дям, а не масам. Влада в політичній партії належить керівникам, яких підтримують професіонали, платні або призначені апаратом. Участь рядових членів в керівництві її неможлива, бо політична партія - це суспільство в мініатюрі, а в суспільстві тим більше неможлива участь всіх громадян в управлінні державою.
Особливе місце в розвитку науки про політику належить німецькому соціологу Максу Веберу (1864-1920pp.). Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства бю-і рократичним апаратом. Головна увага приділяється техніці відбору! політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розробле-1 но дві взаємозв'язані проблеми: виділення типів панування і способі би легітимізації (визнання законності) типів панування. Макс Вебері розглядав панування як монопольну владу, а владу як здатність нав'язувати свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо. І тут Макс Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування - такі відносини між управляючими і управлінцями за яких управлінець може нав'язувати управляючому свою волю шляч хом примусу, наказу тощо. Відносини влади звичайно носять подвійний характер, що складається як взаємозв'язок наділених владою! і підкорених їй. Володіючи владою, управлінці не тільки опираються на фізичний примус, але й переконання підлеглих у власній необхідності підкорятися, оправдання своєї позиції і дії. Жодна система законів, моральних або інших, не прийде в рух без бажання і волі людей сприйняти систему. Панування, за Максом Вебером, це узако-1 нене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне. Традиційне панування засноване на звичаї. Для його легімізації потрібна віра людей в законність влади. Це станове, соціальнеі панування. Харизматичне панування засноване на звичці. Для його! легітимізації потрібна віра людей політичному лідеру, володарю. Летимізація тут відбувається завдяки вірі в особливі політичні якості володаря. Легальне панування основане на праві. Спосіб його легі-іпмізації - віра в раціональність норм, які зобов'язують одних людей підкорятися іншим. Бюрократія є ідеальним типом легального панування, втіленням раціональності влади. Демократизацію Макс Вебер розумів як мобілізацію мас політичними лідерами, розглядав її як діючий засіб протидії тотальній бюрократизації. Тоді ж харизматичний лідер урівноважує і спроби узурпації влади з боку олігархічних груп самого громадянського суспільства. Макс Вебер надає особливе значення інституту президентства, а президента розглядає як обраного вождя нації.
