Кремень Політологія
7. Сучасні політичні вчення заходу
Проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди XX ст., і є предметом обговорення і дальшого дослідження в сучасних умовах. І не під силу охарактеризувати всі або хоча б основні напрямки сучасної науки про політику. Тут можна визначити лише її деякі найважливіші проблеми. Для сучасної політичної науки Заходу характерна неоднорідність сфери предмета досліджень, багатоманітність і суперечливість теорій, ідей, міркувань про політику, політичну владу, політичні відносини, про їх місце і ролі в політичному процесі. З початку XX ст. в науці про політику утверджуються різні напрями і школи, визначались важливіші теоретичні орієнтації і концепції. Утверджуються і набирають широке розповсюдження політичні школи: неопозитивізму, прагматизму та політичного реалізму, модернізму, соціальних систем та ін.
В сучасних умовах найпоширенішим в науці про політику є соціологічний напрям. Представники соціологічного напрямку вивчають явища політики в контексті і через призму аналізу суспільства в усій складності і багатоманітності його соціальної структури і політичного процесу. Вирішальний вплив на становлення і розвиток соціологічного напрямку в політичній науці мали праці соціолога Макса Вебера і зокрема його теорія соціальної дії, французького соціолога Еміля Дюркгейма і його теорії соціальних систем та ін. В межах соціологічного напряму в політичній науці італійці Вільфредо Парето і Гаетано Моска розробили основи сучасної концепції еліти. В руслі соціологічного напряму є розроблена Моісеєм Острогорським і Робертом Міхельсом концепція політичних партій. Виникнувши на початку XX ст., неопозитивізм в соціології - теоретико-методоло-пчна орієнтація, що опирається на усвідомлене і на неусвідомлене, ча філософське положення логічного позитивізму знайшов широке Розповсюдження і в політичній науці. Основні положення неопозитивізму в політичній науці полягають у визнанні того, що, по-перше, соціааьні та політичні явища підкоряються законам, спільним для всієї дійсності - природної і соціально-історичної (натуралізм) по-друге, методи соціального дослідження мають бути такими точними, суворими і об'єктивними, як і методи природознавства, по-третє, суб'єктивні аспекти людської поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм); по-четверте, істині ність наукових тверджень має доводитись емпіричними досліджені нями; по-п'яте, всі соціальні явища описуються і відображені кількісно. Проте прихильники постпозитивістської методології відстоюють пріоритет теоретичних знань в політичній науці. НеопозиН тивізм не є єдиною школою. Це загальна і дуже впливова орієнтація і прихильники якої називаються представниками наукової політичЛ ної соціології або природничо-наукового напрямку в політичній соціології. Виникнувши спочатку на базі Віденського гуртка - фізика-, лізм і концепція емпіричної політичної соціології Отто Нейрата и незалежно від нього в руслі емпіричної соціології США (Ланбергі Стів Чепін, Стів Дода, Рем Бейн та ін.), ця течія відмовилась від початкового ригоризму, тобто твердого наміру дотримання принци-j пів, що мали значний вплив на розвиток емпіричної політичної соці j ології. Засвоєння емпіричної соціології Заходу неопозитивістської концепції логічного емпіризму (тобто визнання чуттєвого сприйнята тя) тривало в 40-60-х роках. Неопозитивістські установки поділяї ють багато відомих соціологів та політологів (Лазарфельд, ГерберІ Зеттерберг, Губерт Блейлок). їх вплив на практику соціологічних досі ліджень подвійний. З одного боку, неопозитивізм зазнає справедлив вої критики об'єктивно-ідеалістичних, іраціоналістичних концепцій! відстоюють застосування наукових, зокрема математичних, методія дослідження, а з другого, - засуджують межі і можливості соціоло^ гічного дослідження, намагання відірвати політичну соціологію від політики, виступають проти історизму і абсолютизують математичі ні методи, деякі логічні процедури у вивченні всередині суспільства соціальних процесів і природно наукові дані про поведінку людини! Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знайшла найбільше поширення в США. Відомі її представники Чарльз Сані дере Пірс (1839-1914 pp.) - американський філософ, логік, засновч ник прагматизму, професор в Кембріджі, Балтіморі і Бостоні, Уя льям Джеме (1842-1910 pp.) - професор Гарвардського університету! вчені Чікагського університету Чарльз Маріам, Генрі Моргентау та ін. Прагматизм політичний (от греч. pragma - діло, дія) - установкі на досягнення безпосередніх переваг, що ігнорують моральний змісті віддалені наслідки дій. Представники школи прагматизму сприйняі ли ідеї і методологічні установки філософської теорії прагматизм} уміло пристосовуючи їх до аналізу політичного життя в США. В праї цях Уільяма Джемса прагматизм формулюється як метод вирішеЯ ня філософських і соціологічних суперечок шляхом порівняння прам тичних наслідків, що випливали з тієї або іншої теорії, і як теорії істини: істина те, що краще працює, що краще підходить до кожної частини життя і поєднано з усією сукупністю досвіду. Представниці школи прагматизму наполегливо доводили необхідність зміцнення зв'язків соціальних і політичних наук з практикою, з реальним життям. В сучасних умовах прагматизм в соціології виступає в формі експериментального натуралізму, що з'єднує суб'єктивний ідеалізм з антимарксизмом або в формі неопрагматизму, що об'єднує прагматизм з неопозитивізмом і семантичним ідеалізмом. Прагматизм включає операціоналізм Вріджема, головне в якому є ідея операційного аналіза, за яким суть будь-якого поняття може визначитись лише з допомогою опису операції, що використовується при формуванні, споживанні і перевірці поняття. Звичайно ж, в центрі філософії прагматизму є так званий принцип прагматизму, що визначає значення істини, її практичну користь.
Теорії модернізації (модернізм) - сукупність поширених на Заході в політології і соціології концепцій суспільно-економічного та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від стабільного традиційного до сучасного індустріального та постіндустріаль-ного суспільства, що безперервно змінюється. їх прояв обумовлений формуванням критичного ставлення до традиційної науки про поведінку. В 20-і роки досягла розквіту класична форма біхевіоризму (тобто поведінки). На той період припадає пік впливу біхевіоризму на ідеї та методи соціології. Біхевіоризм, безперечно, сприяв нагромадженню величезного емпіричного матеріалу, що, проте, зростав з неймовірною швидкістю і масовістю. Хоча біхевіоризм дав позитивний ефект у вивченні поведінки індивідів у малих групах, проте, зовсім недостатньо застосовується в суспільстві. Звідси поява нових тенденцій в соціології Заходу, серед яких важливе місце і займає модернізм. Суть модернізму полягає в тому, що, не відкидаючи в цілому поведін-ковий підхід до вивчення суспільства, до політики, прагне подолати його крайності і недоліки. Модерністи намагаються доповнити пове-дінковий підхід інституціональним, тобто вивченням політичних і соціальних інститутів і механізмів їх функціонування.
Школа соціальних систем і її вплив в соціології Заходу та Сходу. Методологією соціологічних досліджень використовується ідея системного аналізу та структурного функціоналізму. Структурно-функціональний аналіз став широко застосовуватися в соціології та політології, починаючи з середини 50-х років. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що досліджується і визначає їх місце значення (функції). Та в деякому зв'язку, якісна визначеність робить необхідним її системний розгляд. В тому або іншому вигляді Функціональний підхід використовувався в усіх політичних концепціях, де суспільство розглядалось системою. Виникла і виявилась Дуже стійкою аналогія між суспільством і організмом. Власне, при дослідженні відповідно в суспільстві вишукувались подібні органи, Функціонування яких забезпечує життєздатність організму - суспіль-ва. Розглядаючи суспільство, політику в термінах взаємопроникнення є і інституалізація нормативних компонентів політичних, соціальних, культурних систем та ін.
Організація суспільства має чотири рівні соціальних систем: первинний або технічний рівень, де елементи взаємодіють один з одним безпосередньо; управлінський, що регулює процес обміну; інституціональний, де вирішуються питання більш загальні таї соціетальний, що концентрується в сучасному суспільстві в політичних сферах. Кожний рівень виконує певні спостережувальні, достатньо контролюючі та постійно регулюючі функції. Сенс регуляції полягає в тому, щоб зберегти в суспільстві та в кожній його сфері рівновагу, повну стабільність. З метою виживання і вирішення інтегративних проблем в соціальних системах діють дваі механізми: соціалізації і соціального контролю.
У другій половині XX ст. академічним етапом, основною течією в теоріях соціології нових теорій політики стає структурно-функціональний аналіз. Критикуючи функціоналізм за схематизм, соціологи висували різні j теорії та концепції як альтернативні поглядам Толкотта Парсонса. Та аналітичний функціоналізм залишався віссю, навколо якої формулювались різні теорії та концепції аналізу соціальних явищ та подій. Вплив принципів та положень структурного функціоналізму, запропонованого Толкоттом Парсонсом, пояснювався відповідністю основних положень функціональної системи, об'єктивністю соціальнихІ явищ, опорою на авторитет класичних ідей, покликаних впорядкувати дослідження соціальних явищ, розвитком і синтезом відповідних ідей Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Вільфреда Парето, Питирима Сорокіна та ін. Актуальність неопозитивістських концепцій j пояснюється і опорою на абстрактну універсальність аналітичних! понять і широким використанням їх в емпіричній, тобто дослідній практиці. Ставиться мета: розробляти універсальні концепції, пізнавальні моделі та принципи аналізу соціальних явищ та подій. Представники неопозитивізму в структурному функціоналізмі Джеффері Александер, Джонатан Тьорнер, Ральф Мюнх, Юрген Хабермас та ін. докладають зусиль для регламентації і пожвавлення ідей Толкотта Парсонса. Неофункціоналізм втілює два моменти: спадковість, розвиток основних ідей теорії структурного функціоналізму' та внутрішню критику ідей функцій, їх уточнення і коректування.' Неофункціоналісти, виступаючи прихильниками аналітичного сис-і темного підходу при розгляді соціальних процесів, відзначають, щси їх підхід як теоретико-методологічна система не втратила цінності. Досягнуті в 80-90-х роках успіхи розвитку соціологічних знань під-] твердили аналітико-функціональні традиції в теорії: соціологи пояснювали соціальну реальність через пізнання її об'єктивного характеру) і функціональні зв'язки, виробили систему природно-наукових знань.
Теоретики різноманітних напрямків прагнули розвивати основи наукової соціології тоді стають притягальними ідеї структуралізму, принципи позитивізму в дослідженні соціальних процесів, явищ, подій. Спрямовані на формування системи абстрактних понять для точного аналітичного вивчення соціальних процесів і явищ структуралізм використовувався для створення моделей соціального життя. В сфері системи структуралізму аналізувались всі форми структур людського розуму, суспільства, природний світ. Структуралізм використовувався для пошуку універсальних та незмінних законів життя людини, що діють на всіх рівнях - від простіших до найбільш розвинутіших. Принципи структуралізму широко використовувались французьким соціологом Клодом Леві-Строссом в антропології - науці про походження людини. На думку Клода Леві-Стросса створювані соціологами моделі різних соціальних світів виходять з загального джерела -людського розуму. Структура людського розуму визначає всі форми, системи, створювані людьми. Міфи різних примітивних суспільств тотожні, подібні. Тотожні, подібні і системи комунікації, виховання, процеси обміну тощо. Зрозуміло, всі системи будуються на логічній структурі розуму і всі вони визначаються спільними законами. Особливо виділяється значимість об'єктивно існуючих структур, а не суб'єктивних реакцій на них людей. Зосереджується увага на вивченні і з'ясуванні об'єктивних структур продуктів людської діяльності, а не на їх суб'єктивних значеннях і оцінках. Об'єктивні структури є зовнішнім відносно суб'єктів життєдіяльності, і ставиться мета усунути людину з центру аналізу, пропонуючи замість зосередитись на об'єктивних структурах, зокрема на логічній структурі розуму. За логікою результати людських взаємодій ~ нормативні системи виступають вторинними, не складають об'єктивну структуру і не визначальні в теорії. Навпаки, нормативні системи визначаються об'єктивними структурами соціального життя. Для з'ясування об'єктивної структури і аналізу суспільств соціальних процесів і явищ Клод Леві-Стросс пропонує варіанти дослідницької стратегії, що дають можливість розкрити базові ментальні структури, що неможливо дослідити безпосередньо, а тільки через ряд дослідів реального світу.
В 70-і роки певною реакцією на хвилю екзистенціоналізму, тобто творения нового світогляду, що відповідав би інтересам буржуазії філософії життя феноменології Гуссерля, релігійно-містичному вченню К'єрневора, в соціологічному мисленні стали бурхливо розвиватися ідеї структуралізму. Інтерес до проблеми мови стає загальним в І структуралізмі. Розглядаючи мову як єдину базу для пізнання, а також для дій і існування, представники постструктуралізму прашули оперувати тестовими відображеннями світу. Постструктуралізм висуває, по-перше, теоретичні знання є дискусивна форма, що породжує тести, по-друге, емпірична реальність здатна тлумачити теоретичні знання (статистичні дані, опити та ін.); по-третє, змісті емпіричних тестів залежить від того, з яких позицій теоретичні тес-ти читаються, по-четверте, вивчення емпіричних тестів веде до розуміння того, що відбувається в світі, і, по-п'яте, тлумачення соціальної загальності. На відміну від прихильників позитивізм) постструктуралізм вважає світ таким, яким є і тому варто відшукати загальні принципи і закони існування світу, вивчати його відмінності ті. Це зближує постструктуралізм з постмодернізмом. Передбачалось зосередження на соціологічному аналізі процесів соціального життя, не на ролі окремих діючих осіб, які формують суспільство, а на! аналізі ооєктивних структур суспільства. Такий концептуальний підхід знаходить підтвердження представника постструктуралізму французького соціолога Мішеля Фуко. Концепцію «археологіїзнань» Мі-І шель Фуко протиставляє історії і історії ідей. Ідеї «археології знань»! шліфувались на розкопках історії психіатрії та ін. В XIX ст. наукова] психологія виростала з розрізнення божевілля і розуму, процес якогЛ бере початок з епохи Відродження та ін.
В кінці XX ст. жвавий інтерес викликали поширювані в соціальній теорії постмодерністські ідеї. В сучасних умовах постмодер-І нізм виступає міжгалузевим інтелектуальним рухом, новим соціально-філософським підходом пізнання суспільного життя, культури! людської діяльності. Та постмодернізм виступає не стільки системою теорії, скільки іншим баченням, набором концепцій дослідження соціокультурної реальності. Ідеї, принципи бачення соціальної реі альності, соціального життя суспільства знаходять виклад в працям сучасних соціологів Жана Будліряна, Хорха Франсуа Льожара, Де вії да Кельнера та ін. В теорії соціології постмодернізму синтезує кілька напрямків, що охоплюють різні інтерпретації взаємно діючих або суперечущих один одному сучасних соціальної і культурної реали ностей. Постмодерне суспільство конструюється в процесі порівняні ня і протиставлення різних суспільств виділенням різних ознак, піт мінностей, переваг тощо. Модерне суспільство вважаєтьш надзвичайно раціональною, жорстокою системою, а постмодернещ характеризується [раціональнішими та гнучкими формами соціалщ ного зв'язку. Представники постмодернізму виступають продовжувачами критики модернізму (або капіталістичного розвитку в XIX). Ящо здійснювався філософами Фрідріхом Ніцше, Зігмундом Фрейдом, Хозе Ортегі Тассетом та ін., а згодом Максом Хоркхаймером, Еріхом фроммсми та іншими представниками заперечення «індустріального», «масового» суспільства і модернистської моделі суспільного розвитку.
Різні тенденції розвитку соціальної думки кінця XX ст. знаходять детальне відображення в концепціях французького соціолога П'єра Бурд'є, який пропонує інтегрувати різні концепції сприйняття соціальних процесів та ін., добиваючись об'єктивності визначення соціальної структури та соціальної дії. З метою з'ясування зв'язку діалек-тичності об'єктивного і суб'єктивного в теорії П'єра Бурд'є важливо розкрити суть введених ним в науковий обіг понять габітус і поле Габітус - це ментальні структури, з допомогою яких люди живуть в соціальному світі, використовують їх в своїх діях, тобто це набір схем (моделей), якими люди сприймають, розуміють і оцінюють світ, це певне розташування дій і способів сприйняття, оцінки суб'єктом соціального світу, певна сукупність внутрішніх установок, набутих людиною в процесі практики та ін. Поле ж - це мережа відносин між об'єктивними позиціями соціальних діячів, існуюча незалежно від індивідуальної свідомості і волі, тобто поле - це соціальний простір, де реалізуються завойовані позиції, їх захист або просування вперед та ін. В наукових пошуках і розробках П'єра Бур'є проявились потреби формування соціологічних теорій, соціологічного бачення суспільства, соціальних процесів та явищ. Тенденція розвитку соціологічних теорій бачення суспільства, соціальної реальності, знаходить відображення в теорії структуралізму комунікативних дій, теоріях конфлікту, соціального обміну, раціонального вибору теорії меж та ін.
Широка і багатоманітна панорама сучасної світової соціально-політичної думки не вичерпується розглянутими напрямами, школами, теоріями, концепціями, відомими іменами соціологів та політологів. В сучасних умовах географія соціології - науки про суспільство та політології - науки про політику, значно розширилась, охопила не тільки країни Європи, США, Канади, але й Китай, Індію, арабські та латиноамериканські. Наприкінці XX ст. західна соціологія знову повертається до проблем, Що їх прагнули осмислити Карл Маркс, Макс Вебер, Георг Зіммель, Вернер Зомбарт - проблеми структурної і функціональної специфіки сучасного суспільства та соціальної природи капіталізму як економічної системи.
Багатоманітні зв'язки, що складаються між людьми в процесі їх діяльності в різних сферах суспільного життя, називаються суспільними відносинами. Відносини, що складаються між людьми у зв'язку з їх участю в справах політично організованого суспільства, в державних справах є пол-1тичні відносини. Суть політичних відносин полягає в тому, що вони вйокають між учасниками соціальних спільностей в ході реалізації ними своїх індивідуальних, групових і загальних інтересів і вимагають використання засобів державного підкорення. В цьому своєрідність політичних відносин, їх специфіка як форми діяльності людей. Всяка суспільна проблема має політичний характер, якщо зв'язана з інтересами соціальних груп або суспільства. Зміст поняття політика багатоаспектний і його! неможливо відобразити в єдиному формулюванні. По-перше, політика - це участь в справах держави, в управлінні життєдіяльністю суспільства; по-друге, це сфера відносин народів, класів, соціальних спільностей; по-третє, це концентроване відображення інтересів різних соціальних спільностей; по-четверте, це наука, а також і мистецтво; по-п'яте, в побутовому розумінні - це нерідко характеристика способу дій, спрямова-1 них на досягнення певної мети у відносинах між людьми. Найактуальнішим для науки про політику є проблема осмислення того, що основним принципом переходу від старого до нового порядку є зміна і фундаменту закономірностей розвитку суспільства.
В сучасних умовах найпоширенішим в науці про політику є соціологічний напрям. Представники соціологічного напрямку вивчають явища політики в контексті і через призму аналізу суспільства в усій складності і багатоманітності його соціальної структури і політичного процесу. Вирішальний вплив на становлення і розвиток соціологічного напрямку в політичній науці мали праці соціолога Макса Вебера і зокрема його теорія соціальної дії, французького соціолога Еміля Дюркгейма і його теорії соціальних систем та ін. В межах соціологічного напряму в політичній науці італійці Вільфредо Парето і Гаетано Моска розробили основи сучасної концепції еліти. В руслі соціологічного напряму є розроблена Моісеєм Острогорським і Робертом Міхельсом концепція політичних партій. Виникнувши на початку XX ст., неопозитивізм в соціології - теоретико-методоло-пчна орієнтація, що опирається на усвідомлене і на неусвідомлене, ча філософське положення логічного позитивізму знайшов широке Розповсюдження і в політичній науці. Основні положення неопозитивізму в політичній науці полягають у визнанні того, що, по-перше, соціааьні та політичні явища підкоряються законам, спільним для всієї дійсності - природної і соціально-історичної (натуралізм) по-друге, методи соціального дослідження мають бути такими точними, суворими і об'єктивними, як і методи природознавства, по-третє, суб'єктивні аспекти людської поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм); по-четверте, істині ність наукових тверджень має доводитись емпіричними досліджені нями; по-п'яте, всі соціальні явища описуються і відображені кількісно. Проте прихильники постпозитивістської методології відстоюють пріоритет теоретичних знань в політичній науці. НеопозиН тивізм не є єдиною школою. Це загальна і дуже впливова орієнтація і прихильники якої називаються представниками наукової політичЛ ної соціології або природничо-наукового напрямку в політичній соціології. Виникнувши спочатку на базі Віденського гуртка - фізика-, лізм і концепція емпіричної політичної соціології Отто Нейрата и незалежно від нього в руслі емпіричної соціології США (Ланбергі Стів Чепін, Стів Дода, Рем Бейн та ін.), ця течія відмовилась від початкового ригоризму, тобто твердого наміру дотримання принци-j пів, що мали значний вплив на розвиток емпіричної політичної соці j ології. Засвоєння емпіричної соціології Заходу неопозитивістської концепції логічного емпіризму (тобто визнання чуттєвого сприйнята тя) тривало в 40-60-х роках. Неопозитивістські установки поділяї ють багато відомих соціологів та політологів (Лазарфельд, ГерберІ Зеттерберг, Губерт Блейлок). їх вплив на практику соціологічних досі ліджень подвійний. З одного боку, неопозитивізм зазнає справедлив вої критики об'єктивно-ідеалістичних, іраціоналістичних концепцій! відстоюють застосування наукових, зокрема математичних, методія дослідження, а з другого, - засуджують межі і можливості соціоло^ гічного дослідження, намагання відірвати політичну соціологію від політики, виступають проти історизму і абсолютизують математичі ні методи, деякі логічні процедури у вивченні всередині суспільства соціальних процесів і природно наукові дані про поведінку людини! Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знайшла найбільше поширення в США. Відомі її представники Чарльз Сані дере Пірс (1839-1914 pp.) - американський філософ, логік, засновч ник прагматизму, професор в Кембріджі, Балтіморі і Бостоні, Уя льям Джеме (1842-1910 pp.) - професор Гарвардського університету! вчені Чікагського університету Чарльз Маріам, Генрі Моргентау та ін. Прагматизм політичний (от греч. pragma - діло, дія) - установкі на досягнення безпосередніх переваг, що ігнорують моральний змісті віддалені наслідки дій. Представники школи прагматизму сприйняі ли ідеї і методологічні установки філософської теорії прагматизм} уміло пристосовуючи їх до аналізу політичного життя в США. В праї цях Уільяма Джемса прагматизм формулюється як метод вирішеЯ ня філософських і соціологічних суперечок шляхом порівняння прам тичних наслідків, що випливали з тієї або іншої теорії, і як теорії істини: істина те, що краще працює, що краще підходить до кожної частини життя і поєднано з усією сукупністю досвіду. Представниці школи прагматизму наполегливо доводили необхідність зміцнення зв'язків соціальних і політичних наук з практикою, з реальним життям. В сучасних умовах прагматизм в соціології виступає в формі експериментального натуралізму, що з'єднує суб'єктивний ідеалізм з антимарксизмом або в формі неопрагматизму, що об'єднує прагматизм з неопозитивізмом і семантичним ідеалізмом. Прагматизм включає операціоналізм Вріджема, головне в якому є ідея операційного аналіза, за яким суть будь-якого поняття може визначитись лише з допомогою опису операції, що використовується при формуванні, споживанні і перевірці поняття. Звичайно ж, в центрі філософії прагматизму є так званий принцип прагматизму, що визначає значення істини, її практичну користь.
Теорії модернізації (модернізм) - сукупність поширених на Заході в політології і соціології концепцій суспільно-економічного та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від стабільного традиційного до сучасного індустріального та постіндустріаль-ного суспільства, що безперервно змінюється. їх прояв обумовлений формуванням критичного ставлення до традиційної науки про поведінку. В 20-і роки досягла розквіту класична форма біхевіоризму (тобто поведінки). На той період припадає пік впливу біхевіоризму на ідеї та методи соціології. Біхевіоризм, безперечно, сприяв нагромадженню величезного емпіричного матеріалу, що, проте, зростав з неймовірною швидкістю і масовістю. Хоча біхевіоризм дав позитивний ефект у вивченні поведінки індивідів у малих групах, проте, зовсім недостатньо застосовується в суспільстві. Звідси поява нових тенденцій в соціології Заходу, серед яких важливе місце і займає модернізм. Суть модернізму полягає в тому, що, не відкидаючи в цілому поведін-ковий підхід до вивчення суспільства, до політики, прагне подолати його крайності і недоліки. Модерністи намагаються доповнити пове-дінковий підхід інституціональним, тобто вивченням політичних і соціальних інститутів і механізмів їх функціонування.
Школа соціальних систем і її вплив в соціології Заходу та Сходу. Методологією соціологічних досліджень використовується ідея системного аналізу та структурного функціоналізму. Структурно-функціональний аналіз став широко застосовуватися в соціології та політології, починаючи з середини 50-х років. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що досліджується і визначає їх місце значення (функції). Та в деякому зв'язку, якісна визначеність робить необхідним її системний розгляд. В тому або іншому вигляді Функціональний підхід використовувався в усіх політичних концепціях, де суспільство розглядалось системою. Виникла і виявилась Дуже стійкою аналогія між суспільством і організмом. Власне, при дослідженні відповідно в суспільстві вишукувались подібні органи, Функціонування яких забезпечує життєздатність організму - суспіль-ва. Розглядаючи суспільство, політику в термінах взаємопроникнення є і інституалізація нормативних компонентів політичних, соціальних, культурних систем та ін.
Організація суспільства має чотири рівні соціальних систем: первинний або технічний рівень, де елементи взаємодіють один з одним безпосередньо; управлінський, що регулює процес обміну; інституціональний, де вирішуються питання більш загальні таї соціетальний, що концентрується в сучасному суспільстві в політичних сферах. Кожний рівень виконує певні спостережувальні, достатньо контролюючі та постійно регулюючі функції. Сенс регуляції полягає в тому, щоб зберегти в суспільстві та в кожній його сфері рівновагу, повну стабільність. З метою виживання і вирішення інтегративних проблем в соціальних системах діють дваі механізми: соціалізації і соціального контролю.
У другій половині XX ст. академічним етапом, основною течією в теоріях соціології нових теорій політики стає структурно-функціональний аналіз. Критикуючи функціоналізм за схематизм, соціологи висували різні j теорії та концепції як альтернативні поглядам Толкотта Парсонса. Та аналітичний функціоналізм залишався віссю, навколо якої формулювались різні теорії та концепції аналізу соціальних явищ та подій. Вплив принципів та положень структурного функціоналізму, запропонованого Толкоттом Парсонсом, пояснювався відповідністю основних положень функціональної системи, об'єктивністю соціальнихІ явищ, опорою на авторитет класичних ідей, покликаних впорядкувати дослідження соціальних явищ, розвитком і синтезом відповідних ідей Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Вільфреда Парето, Питирима Сорокіна та ін. Актуальність неопозитивістських концепцій j пояснюється і опорою на абстрактну універсальність аналітичних! понять і широким використанням їх в емпіричній, тобто дослідній практиці. Ставиться мета: розробляти універсальні концепції, пізнавальні моделі та принципи аналізу соціальних явищ та подій. Представники неопозитивізму в структурному функціоналізмі Джеффері Александер, Джонатан Тьорнер, Ральф Мюнх, Юрген Хабермас та ін. докладають зусиль для регламентації і пожвавлення ідей Толкотта Парсонса. Неофункціоналізм втілює два моменти: спадковість, розвиток основних ідей теорії структурного функціоналізму' та внутрішню критику ідей функцій, їх уточнення і коректування.' Неофункціоналісти, виступаючи прихильниками аналітичного сис-і темного підходу при розгляді соціальних процесів, відзначають, щси їх підхід як теоретико-методологічна система не втратила цінності. Досягнуті в 80-90-х роках успіхи розвитку соціологічних знань під-] твердили аналітико-функціональні традиції в теорії: соціологи пояснювали соціальну реальність через пізнання її об'єктивного характеру) і функціональні зв'язки, виробили систему природно-наукових знань.
Теоретики різноманітних напрямків прагнули розвивати основи наукової соціології тоді стають притягальними ідеї структуралізму, принципи позитивізму в дослідженні соціальних процесів, явищ, подій. Спрямовані на формування системи абстрактних понять для точного аналітичного вивчення соціальних процесів і явищ структуралізм використовувався для створення моделей соціального життя. В сфері системи структуралізму аналізувались всі форми структур людського розуму, суспільства, природний світ. Структуралізм використовувався для пошуку універсальних та незмінних законів життя людини, що діють на всіх рівнях - від простіших до найбільш розвинутіших. Принципи структуралізму широко використовувались французьким соціологом Клодом Леві-Строссом в антропології - науці про походження людини. На думку Клода Леві-Стросса створювані соціологами моделі різних соціальних світів виходять з загального джерела -людського розуму. Структура людського розуму визначає всі форми, системи, створювані людьми. Міфи різних примітивних суспільств тотожні, подібні. Тотожні, подібні і системи комунікації, виховання, процеси обміну тощо. Зрозуміло, всі системи будуються на логічній структурі розуму і всі вони визначаються спільними законами. Особливо виділяється значимість об'єктивно існуючих структур, а не суб'єктивних реакцій на них людей. Зосереджується увага на вивченні і з'ясуванні об'єктивних структур продуктів людської діяльності, а не на їх суб'єктивних значеннях і оцінках. Об'єктивні структури є зовнішнім відносно суб'єктів життєдіяльності, і ставиться мета усунути людину з центру аналізу, пропонуючи замість зосередитись на об'єктивних структурах, зокрема на логічній структурі розуму. За логікою результати людських взаємодій ~ нормативні системи виступають вторинними, не складають об'єктивну структуру і не визначальні в теорії. Навпаки, нормативні системи визначаються об'єктивними структурами соціального життя. Для з'ясування об'єктивної структури і аналізу суспільств соціальних процесів і явищ Клод Леві-Стросс пропонує варіанти дослідницької стратегії, що дають можливість розкрити базові ментальні структури, що неможливо дослідити безпосередньо, а тільки через ряд дослідів реального світу.
В 70-і роки певною реакцією на хвилю екзистенціоналізму, тобто творения нового світогляду, що відповідав би інтересам буржуазії філософії життя феноменології Гуссерля, релігійно-містичному вченню К'єрневора, в соціологічному мисленні стали бурхливо розвиватися ідеї структуралізму. Інтерес до проблеми мови стає загальним в І структуралізмі. Розглядаючи мову як єдину базу для пізнання, а також для дій і існування, представники постструктуралізму прашули оперувати тестовими відображеннями світу. Постструктуралізм висуває, по-перше, теоретичні знання є дискусивна форма, що породжує тести, по-друге, емпірична реальність здатна тлумачити теоретичні знання (статистичні дані, опити та ін.); по-третє, змісті емпіричних тестів залежить від того, з яких позицій теоретичні тес-ти читаються, по-четверте, вивчення емпіричних тестів веде до розуміння того, що відбувається в світі, і, по-п'яте, тлумачення соціальної загальності. На відміну від прихильників позитивізм) постструктуралізм вважає світ таким, яким є і тому варто відшукати загальні принципи і закони існування світу, вивчати його відмінності ті. Це зближує постструктуралізм з постмодернізмом. Передбачалось зосередження на соціологічному аналізі процесів соціального життя, не на ролі окремих діючих осіб, які формують суспільство, а на! аналізі ооєктивних структур суспільства. Такий концептуальний підхід знаходить підтвердження представника постструктуралізму французького соціолога Мішеля Фуко. Концепцію «археологіїзнань» Мі-І шель Фуко протиставляє історії і історії ідей. Ідеї «археології знань»! шліфувались на розкопках історії психіатрії та ін. В XIX ст. наукова] психологія виростала з розрізнення божевілля і розуму, процес якогЛ бере початок з епохи Відродження та ін.
В кінці XX ст. жвавий інтерес викликали поширювані в соціальній теорії постмодерністські ідеї. В сучасних умовах постмодер-І нізм виступає міжгалузевим інтелектуальним рухом, новим соціально-філософським підходом пізнання суспільного життя, культури! людської діяльності. Та постмодернізм виступає не стільки системою теорії, скільки іншим баченням, набором концепцій дослідження соціокультурної реальності. Ідеї, принципи бачення соціальної реі альності, соціального життя суспільства знаходять виклад в працям сучасних соціологів Жана Будліряна, Хорха Франсуа Льожара, Де вії да Кельнера та ін. В теорії соціології постмодернізму синтезує кілька напрямків, що охоплюють різні інтерпретації взаємно діючих або суперечущих один одному сучасних соціальної і культурної реали ностей. Постмодерне суспільство конструюється в процесі порівняні ня і протиставлення різних суспільств виділенням різних ознак, піт мінностей, переваг тощо. Модерне суспільство вважаєтьш надзвичайно раціональною, жорстокою системою, а постмодернещ характеризується [раціональнішими та гнучкими формами соціалщ ного зв'язку. Представники постмодернізму виступають продовжувачами критики модернізму (або капіталістичного розвитку в XIX). Ящо здійснювався філософами Фрідріхом Ніцше, Зігмундом Фрейдом, Хозе Ортегі Тассетом та ін., а згодом Максом Хоркхаймером, Еріхом фроммсми та іншими представниками заперечення «індустріального», «масового» суспільства і модернистської моделі суспільного розвитку.
Різні тенденції розвитку соціальної думки кінця XX ст. знаходять детальне відображення в концепціях французького соціолога П'єра Бурд'є, який пропонує інтегрувати різні концепції сприйняття соціальних процесів та ін., добиваючись об'єктивності визначення соціальної структури та соціальної дії. З метою з'ясування зв'язку діалек-тичності об'єктивного і суб'єктивного в теорії П'єра Бурд'є важливо розкрити суть введених ним в науковий обіг понять габітус і поле Габітус - це ментальні структури, з допомогою яких люди живуть в соціальному світі, використовують їх в своїх діях, тобто це набір схем (моделей), якими люди сприймають, розуміють і оцінюють світ, це певне розташування дій і способів сприйняття, оцінки суб'єктом соціального світу, певна сукупність внутрішніх установок, набутих людиною в процесі практики та ін. Поле ж - це мережа відносин між об'єктивними позиціями соціальних діячів, існуюча незалежно від індивідуальної свідомості і волі, тобто поле - це соціальний простір, де реалізуються завойовані позиції, їх захист або просування вперед та ін. В наукових пошуках і розробках П'єра Бур'є проявились потреби формування соціологічних теорій, соціологічного бачення суспільства, соціальних процесів та явищ. Тенденція розвитку соціологічних теорій бачення суспільства, соціальної реальності, знаходить відображення в теорії структуралізму комунікативних дій, теоріях конфлікту, соціального обміну, раціонального вибору теорії меж та ін.
Багатоманітні зв'язки, що складаються між людьми в процесі їх діяльності в різних сферах суспільного життя, називаються суспільними відносинами. Відносини, що складаються між людьми у зв'язку з їх участю в справах політично організованого суспільства, в державних справах є пол-1тичні відносини. Суть політичних відносин полягає в тому, що вони вйокають між учасниками соціальних спільностей в ході реалізації ними своїх індивідуальних, групових і загальних інтересів і вимагають використання засобів державного підкорення. В цьому своєрідність політичних відносин, їх специфіка як форми діяльності людей. Всяка суспільна проблема має політичний характер, якщо зв'язана з інтересами соціальних груп або суспільства. Зміст поняття політика багатоаспектний і його! неможливо відобразити в єдиному формулюванні. По-перше, політика - це участь в справах держави, в управлінні життєдіяльністю суспільства; по-друге, це сфера відносин народів, класів, соціальних спільностей; по-третє, це концентроване відображення інтересів різних соціальних спільностей; по-четверте, це наука, а також і мистецтво; по-п'яте, в побутовому розумінні - це нерідко характеристика способу дій, спрямова-1 них на досягнення певної мети у відносинах між людьми. Найактуальнішим для науки про політику є проблема осмислення того, що основним принципом переходу від старого до нового порядку є зміна і фундаменту закономірностей розвитку суспільства.
