Кремень Політологія

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства, має істотний вплив на формування і функціонування політичної організації суспільства, характер політичного режиму, виборчої системи, відносин між громадянами і владою, політичну поведінку людей. Основні функції політичної культури: визначальна, нормативно-регулююча, виховна (соціалізації), комунікативна і прогностична.

Визначальна функція політичної культури - забезпечення реалізації загальнолюдських цінностей, а також класових і національних інтересів. Для забезпечення політичного панування і реалізації економічних та інших інтересів кожний клас, соціальна спільність потребують знань про політичне життя, навики його організації та ін. Політична культура сприяє засвоєнню знань про політичне життя і перетворенню політичних відносин, зміцненню політичного панування класу тощо.

Забезпеченню тривкого та злагодженого політичного життя, політичної системи суспільства служить нормативно-регулююча функція політичної культури. Шляхом притаманних їй цінностей, ідеалів, політичних і правових норм, традицій, політична культура стверджує певну згоду в суспільстві, оптимальне функціонування політичних інститутів, встановлення погоджених взаємовідносин між класами, соціальними спільностями, націями і народностями та ін. В політичній системі українського суспільства визначальне місце займають ідеї гуманного, демократичного суспільства - національної рівності, правової держави. Величезну роль у регулюванні політичного життя відіграють політичні норми, звичайно зафіксовані в конституціях, різноманітних правових актах, статутних документах політичних партій і суспільних організацій.

Однією з найважливіших функцій політичної культури є функція виховна, або політичної соціалізації, спрямована на формування і розвиток особи як суб'єкта політичних відносин на основі цінностей і норм, відповідних інтересам і меті тих або інших класів і соціальних груп. Індивід засвоює політичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права і обов'язки у ставленні до уряду і здобуває уявлення про структуру і механізми політичної системи. Важлива сторона виховної функції -пробудження соціальної активності особи.

Комунікативна функція дозволяє політичній культурі виступати засобом зв'язку громадян з політичною системою, з іншими членами суспільства наступністю політичного досвіду. Політична культура покликана забезпечити ідейно-політичні зв'язки громадян між собою і державою, наступність політичного досвіду різних генерацій, співробітництво всіх членів суспільства у вирішенні завдань національного відродження і соціального прогресу. Комунікативна функція політичної культури реалізується через систему утворення і виховання, засобів масової інформації, літературу і мистецтво та ін. Глибокі динамічні зміни в усіх сферах життя, ускладнення управління суспільними процесами об'єктивно викликали зростання інформації, життєву потребу в ній. Тому гласність - це необхідна умова найбільш повного інформування суспільства про його становище, забезпечення оптимального руху і обміну інформацією між всіма соціальними структурами і суб'єктами політичного життя. Гласність виступає також умовою прояву суспільної думки у всій його різноманітності і суперечливості, служить інструментом контролю держави з боку суспільства, громадянського виховання особи, стаючи, отже, невід'ємним компонентом демократичного процесу.

Політична культура виконує також прогностичну функцію. Знання стану політичної культури класів, соціальних верств і груп населення, притаманних їм ціннісних орієнтацій і оцінок політичного життя, діяльності органів влади, окремих політичний партій і суспільних організацій дозволяє передбачати можливі варіанти їх реакції і практичних дій в конкретних соціально-політичних 'умовах і ситуаціях. Ця функція вимагає постійного вивчення і врахування в діяльності всіх структур стану політичної свідомості і специфічних інтересів різноманітних верств і груп населення, розробки інструментарія прогнозування.

Західні політологи відзначали, що людина здатна орієнтуватися не тільки на соціальні або національні цінності та традиції, але біологічні фактори, що ставлять досить жорсткі обмеження її політичним пристрастями як суб'єкту влади (що концентровано виражає, наприклад, в расистських і фашистських теоріях і цінностях). Тому-то важливо розрізняти закриті, замкнуті, зорієнтовані тільки на власні, локальні зразки та норми, типи політичної культури, не здатні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими системами норм та орієнтацій, а також відкриті інокультурному досвіду та спілкуванню типи політичної культури. Закриті, відкриті та інші види й типи політичної культури формуються на основі багатоканального засвоєння людиною самої різноманітної інформації. Американські політологи Габріель Алмонд і Сідней Верба на основі аналізу різноманітних видів політичних орієнтацій вивели три «чистих типи» політичної культури: патріархальний, підданський і активістський.

Патріархальна політична культура характеризується повною відсутністю у простих людей інтересу до політичного життя. Самими близькими еквівалентами патріархальної політичної культури можна вважати політичні культури африканських племен. Підданська політична культура відрізняється сильною орієнтацією на політичну систему та результати її діяльності, але слабкою орієнтацією на активну участь в функціонуванні політичної системи.

Активістська політична культура характеризується активною зацікавленістю громадян не тільки тим, що їм дасть політична система, політичне життя, але також і тим, що вони можуть відіграти активну роль у політичному житті.

Вихідним моментом у визначенні політичної культури вважається копкретно-історичний підхід до розгляду політичної культури в її зв'язку з політичними системами і суспільно-екопомічними формаціями, що лежать в їх основі. Але це не означає, що в кожній формації існує тільки один тип політичної культури. Так же, як і форми держави бувають різноманітні, так і політичні культури бувають різними. Однак, окремі політичні культури, існуючі в одній і тій же політичній системі, можуть мати загальні риси, що дозволять визначити різновидності політичної культури, стосовно до одного, більш широкого типу. В політичній культурі виділяються й інші типи, наприклад, тип традиційної політичної культури, відповідний рабовласницькому та феодальному ладу і характеризується визнанням священного характеру влади; визнанням, що права підданого і права влади у ставленні до підданого регулюються традицій* ними нормами, що випливають із утвердження, що так «було завжди»; визнанням незмінності політичної системи та її основних норм.

Традиційна політична культура має три різновидності. Традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча (народного зібрання) та істотні обмеження статусу вождя, що є вищестояща особа, але не добродій по відношенню до членів племені, що знаходяться під його владою. Традиційна теократична культура, в якій володар вважається богом або намісником бога, а його влада обмежується лише тим, як розуміється воля бога; теократична культура характерна для народів, у яких традиційна політична система створювалася пророками нових релігій. Традиційна деспотична культура, в якій ставлення підданих до володаря засноване на визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними; володар - пап, власник всіх підданих. Всі три різновидності культури часто взаємонереплетеипі. Елементи племінної культури поєднуються з елементами теократичної культури. Можливо, що процес виникнення деспотичної політичної культури не завершується, і тоді складається своєрідна змішана політична культура з елементами племінної та деспотичної культур. Поряд з традиційною політичною культурою добуржуазної епохи існував другий тип політичної культури -- політична культура станової демократії, в умовах якої значна частина, навіть більшість населення, повністю усунена від участі в політичній діяльності, найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав. Політичні права і гарантії їх існували для меншості привілейованих станів. В історії існували дві різновидності політичної культури станової демократії: патриціанська культура деяких грецьких міст, республіканського Риму та деяких італійських міст Середньовіччя, а також дворянська політична культура, наприклад, в Польщі, Англії, Росії епохи пізнього Середньовіччя і раннього періоду пової історії.

Буржуазному суспільству притаманні два основних типи політичної культури: демократичний та автократичний. Демократична політична культура характеризується активністю громадян, їх включеністю в політичне життя, визнанням громадянських прав і свобод, принципу контролю громадянами діяльності уряду, визнанням політичних сил в рамках і на основі капіталістичного влаштування суспільства.

Автократична політична культура характеризується запереченням демократичної політичної культури і здійсненням сильної иекоптро-льоваиоі влади, що виключає демократичні права та свободи громадян. Такий тип політичної культури, який втілився у різноманітних мілітаристських і фашистських режимах, має дві різновидності: авторитарну і тоталітарну. Авторитарна політична культура передбачає активну участь мас, їх політичну мобілізацію та використовує ідеологію винятково у вигляді інструменту для забезпечення пасивної слухняності мас. Тоталітарна політична культура, відповідна фашистським і напівфашистським системам, об'єднує культ лідера, сильної влади з активним притягненням громадян до участі в політичному житті відповідно з принципами, встановленими лідером.

Стабільності суспільства, вірогідності прогнозів політичних процесів сприяє єдність політичної культури. Різноманітні політичні субкультури існують внаслідок соціальної різнорідності суспільства. Але субкультури можуть стати і джерелом дестабілізації суспільно-політичного життя. Не виключене, що ступінь сумісності між різноманітними субкультурами є фактором, що впливає на політичну стабільність суспільства. Однак не виключений і незбіг політичних субкультур, що веде до загублення загальнонаціональних ідеалів і втрати мети і сприяє розвитку місництва тощо. Для формування різних політичних субкультур серйозними підставами є соціально-етнічні відмінності. Навряд чи сумнівно, що політичні субкультури населення Криму, Слобожанщини, Придніпров'я і Галичини, насамперед, не співпадають якісно. Але вони просто різноманітні і зумовлені особливостями соціально-культурного і економічного розвитку регіонів. Відмінності в субкультурах відбиваються на сприйманні сучасних проблем суспільства тощо.

Взаємодія і взаємозбагачення субкультур, їх ціннісний обмін здійснюється на основі і з допомогою мови культур. Сукупність специфічних систематизованих термінів, символів, стереотипів та інших фіксуючих елементів, що володіють смисловим значенням в спеціалізованій і щоденній свідомості людей і що служать для реалізації суб'єктами політичного процесу, і є мова культури. В суспільстві духовна взаємодія суб'єктів політики, політична комунікація відбувається на базі взаємодії різноманітних мов культури. Мова культури існує не тільки в словесній формі, але й в політичних текстах (програмах, гаслах тощо), а також різноманітних матеріалізованих утвореннях: структурі політичних установ, символіці, стилі поведінки кожного суб'єкту політики, проведенні різноманітних політичних акцій, кампаній тощо. Однак, матеріалізовані політичні цінності і уявлення можуть суперечити неінституціолізованим цінностям тощо. В сучасних умовах суперечності найяскравіше виявляються в перехідних політичних процесах. Так, на початку 90-х років в Україні демократичне піднесення населення увійшло в різку невідповідність з ка-зенністю офіційної політичної мови, помпезністю будинків політичних і державних структур, чиновницьким стилем управління тощо. І принципові модифікації цінностей та ідеалів, норм політичної поведінки відбуваються також в Україні не на підвищенні групових, а загальнолюдських інтересів, посиленні між-особової довіри, зростання індивідуальної компетентності особи - учасниці політичного процесу. Все це основи підвищення справжньої демократичної політичної культури.

На відміну від держав, на десятиріччя раніше які випробували «цивілізуючий вплив капіталу», жителі України сторіччями орієнтувались здебільшого на норми общинного колективізму, що втілюють, насамперед, інтереси сім'ї, общини, стану, держави. З ранніх років людина відчувала не просто залежність, але й безумовну підпорядкованість груповим общинним інтересам. Засуджувалася і піддавалась остракізму орієнтація на власні інтереси, пошук життєвої мети в межах своєї общини, громади. Причому в XX ст. такі традиції посилювались ще і дуже жорстоким тотальним контролем держави, що виключали будь-яку активність жителя України. Ось чому в більшості регіонів люди з великими труднощами сприймали ідеї ліберальної демократії, основані на неприродних для них цінностях: поняття ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції, моральної автономії тощо.

Мабуть, однією з найсерйозних культурних втрат, що поніс кожний українець зокрема і суспільство, є слабо розвинена індивідуальність, низький статус особистих домагань на владу і політичну участь. Позбавлені індивідуально виношених світоглядних опор громадянські і політичні уявлення більшості людей в Україні відбивають виняткову схильність до конформації, ту легковірність і рухливість, що спонукає їх до постійної переоцінки політичних принципів, образів України та інших понять. Ще не зникло серед більшості жителів України підданське спілкування і безперервна лояльність навіть не стільки до держави, скільки до моралі реальної влади (сильному лідеру, таємній агентурі служби безпеки, засобам масової інформації та ін.). І тільки в окремих колах міського населення, серед підприємців і інтелігенції відбулася деяка демократична ціннісна переорієнтація. Мабуть, саме ця вузька частина населення по суті і є тією соціальною спільністю, що виявляє соціокультурну підтримку демократичним перетворенням. Люди ж з панівними загальноколективістськими ознаками поведінки зорієнтовані скоріше на механічне, а не на усвідомлене приєднання до мети реформ, тяжіючи до участі в політичному житті, позбавлені індивідуальної відповідальності за свої вчинки. А це неминуче зміцнює показні риси батьківської турботи в діяльності держави, стає перепоною розширенню прав і свобод особистості тощо.

Зрозуміло, заідеологізованість мислення більшості населення України, що зумовлює нетерпимість до людей інакомислячих, з нетрадиційним світоглядом, загальнокультурна нерозвиненість громадянських позицій, низька поінформованість і компетентність в управлінні справами суспільства, держави; правовий нігілізм, тобто огульне заперечення всього, а також інші риси і властивості духовної і практичної активності людей свідчать, що в Україні домінує політична культура традиціоналістського патріархального типу. Все це не сприяє прискоренню і розширенню процесів демократизації, засвоєнню досвіду демократичного розвитку інших країн, знижує чутливість людей до морально-етичних стимулів політичної поведінки, тяжіння до перегонів і раптовості, навіть нерідко до застосування насильства в перетвореннях суспільства. Але це не означає, що традиціоналістський тип політичної культури українського суспільства вічний і непереборний. Адже, хоча стійкі та відокремлені певні структури, все ж в будь-якому суспільстві діють потужні фактори, створюються потреби в інокультурному спілкуванні людей, всеосяжні міжкультурній духовній взаємодії безлічі соціальних суб'єктів. Поступово відокремленість закостенілих традицій руйнує безперервне взаємоспі-лкування субкультур, інтеграцію міжкультурного досвіду, створення нових цінностей і орієнтирів. І якщо ті або інші субкультури неспроможні сприймати передові, демократичні цінності, то люди, зневірившись в них, не бажають користуватися їх нормами. Від ступеня демократизації влади і підвищення інтенсивності міжкультурного спілкування і залежить руйнування і усунення з політичного життя застарілих норм поведінки і цінностей.

Маючи спільні духовні компоненти, політичній свідомості і політичній культурі властиві порівняно самостійні змісти. У змісті політичної свідомості відображаються ідеологічні та психологічні компоненти, кожен з яких може бути нестабільним, а, отже, не засновуватися на політичній культурі. Політична ж культура не просто базується на аморфній політичній свідомості, а включає у свій зміст лише ті елементи політичної свідомості, які стали стабільними результатами поведінки суб'єктів. Стабільність визначається практикою і закріплюється у політичних цінностях, уявленнях, настановах політичній поведінці та діяльності. Тому політична культура суб'єктів включається у політичний процес як його необхідна основа, засіб і результат цілеспрямованої свідомої діяльності. Політична культура - це стабільна відповідність способу й результату поведінки суб'єкта культурним імперативам - цінностям, знанням, нормам, принципам політики.