Кремень Політологія
2. Міжнародна політика XX сторіччя
XX століття багате на міжнародні події. Господарське взаємопроникнення розвинутих держав, зростаюче фінансове переплетіння та поширення політичної взаємодії, створювали надійну основу для мирного розвитку. Ще на початку сторіччя філософи, соціологи, досліджуючи розвиток світового співтовариства, доводили, що фінансово-економічна взаємозалежність держав виключає війну і вирішення спірних проблем за допомогою сили. І все ж століття виявилося найкри-вавішим в історії: сучасне XX століття породило світові війни, в яких брали участь десятки країн і мільйони людей. В першій світовій війні брало участь 38 держав, мобілізовано 74 млн. солдат, а унесла війна 10 млн. людських життів, 20 млн. поранено та контужено. В другій світовій війні брало участь вже 72 держави, поставлено під рушницю 110 млн. солдат. Загальні людські втрати досягли майже 60 млн., а також більше 20 млн. загинуло в «локальних» конфліктах за два десятиріччя «холодної війни» - після другої світової війни. На зміну протиборству, коаліціям та воєнним союзам імперій прийшла після першої світової війни Версалъсъко-вашингтонсъка система міжнародних відносин, продумана і запропонована держава-ми-переможцями - Англією, Францією, Італією, Японією і США. У центрі Версальсько-вашингтонської системи стояла міжнародна організація - Ліга Націй, що ставила метою узгоджувати інтереси країн - учасниць у сфері безпеки. Ініціатором її створення став президент США Вудро Вільсон, професор юриспруденції і політичної економіки Пристанського університету. Але США не ввійшли до Ліги Націй через надмірні поступки, зроблені Вудро Вільсоном Англії та Франції. Сенат США не погодився ратифіку-1 вати Версальський мир. Вудро Вільсон відомий і як творець) «14 пунктів» - проекту післявоєнного врегулювання (1918 р.). | З «14 пунктів» в США почалося формування загальної теорії міжнародних відносин. Проте створена Ліга Націй так і не вирішила реальні міжнародні проблеми - скоротити озброєння, просунути деколонізацію, ефективно протидіяти в 30-і роки актам агресії; Німеччини, Італії і Японії. Знову спалахнула світова війна.
Для створення післявоєнної системи міжнародних відносин, що гарантує безпеку і співробітництво в світі, багато зусиль додали учасники антигітлерівської коаліції. В 1943 р. відбулась в Москві конференція СРСР, США і Англії, яка прийняла рішення про використання їх збройних сил після війни тільки на основі взаємної згоди. В 1943 ~ 1945 роках відбулися в Тегерані, Криму, Берліні конференції СРСР, США, Англії і Франції, що розглядали проблеми післявоєнної побудови миру в Європі. В 1945р. заснована Організація Об'єднаних Націй. Підписані двосторонні договори про взаємодопомогу СРСР і Англії, СРСР та Франції та ін.
Проте незабаром, після розгрому фашистської Німеччини, Італії та імперіалістичної Японії і встановлення миру, почалися незгоди між державами-учасниками антигітлерівської коаліції, розігралася «холодна війна». Реально система міжнародних відносин, що тоді сформувалася, істотно відрізнялася від розроблених у воєнну пору проектів системи світових відносин і післявоєнного упорядкування світу і безпеки народів. Протистояння, що виникло між великими державами-переможцями у війні, розкололо Європу, а ядерне залякування, гонка озброєнь, воєнні конфлікти і локальні війни, що почастішали в різноманітних регіонах світу, при прихованій або явній участі великих держав, психологічна війна з всюдисущим образом ворога, блокади та ембарго характеризували етап світової політики, що тривала чотири десятиріччя. Але все ж міжнародні відносини розвивалися інтенсивно. Науково-технічна революція, що розгорнулася в другій половині XX століття, виявляє величезний і зростаючий вплив на формування майбутнього людства, стала радикальним технологічним переворотом у розвитку продуктивних сил суспільства, прологом нової технологічної епохи всесвітньої історії. Відомо, що початок становленню індустріальної цивілізації поклала промислова революція XVIII сторіччя. Однією з перших країн, де відбулася промислова революція, стала Англія. Сучасна індустріальна цивілізація характеризується рядом основних рис: утилітарне ставлення до природи, нагромадження екологічних боргів; орієнтація, насамперед, на інтенсивний шлях розвитку, створення транснаціональних корпорацій; зведення людини до ролі фактора виробництва, орієнтація на тиражування моделі людини-виконавця, розщеплення особистості; товарне виробництво та ринок; представницька демократія та плюралізм тощо.
Історичний розвиток індустріальної цивілізації в сучасних умовах уперся в межі виживання людства. Адже всякий радикальний технологічний переворот викликає глибокі якісні зміни не тільки в продуктивних силах суспільства, але й перетворює, удосконалює виробничі відносини, сам спосіб життя людей, супроводжується розширенням обміну їх діяльності. Практичне здійснення гуманістичних ідеалів суспільства завжди зв'язувалося не тільки з глибокими революційними соціальними і політичними перетвореннями, але й зростанням продуктивності праці, з перспективами перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, визначаючи науку як могутній важіль історії, як революційну силу, потенціал для наступних соціальних перетворень.
З 80-х років XX ст. почався новий етап науково-технічної революції, що відкриває перспективи дальшого прискорення розвитку продуктивних сил суспільства і збагачення його духовного життя. Провідними пріоритетними напрямками нового етапу науково-технічної революції стали: мікроелектроніка, інформатика, робототехніка, біотехнологія, створення матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, приладобудування, ядерна енергетика, аерокосмічна промисловість та ін. В економіці розвинених країн на базі тенденції до усуспільнення виробництва поступово росте і роль держави. Поряд з появою більше 100 нових суверенним незалежних держав, фактор зростання ролі держави в економій, вступає в своєрідні суперечності з транснаціоналізацією в економій та інтеграцією в політиці. Якісно змінюються засоби впливу держав на сусідні та віддалені держави. Поширюються канали впливу. Досконале знання стану справ дозволило державам впливати
на ключові процеси міжнародних відносин, викликаючи потрібну реакції в інших країнах. Виникає безліч сфер потенційного міжнародного співробітництва. В міру нагромадження ядерної зброї змінювалися акценти. Ядерна війна не могла вже бути раціональним продовженням політики. Гонка озброєнь з військово-технологічного змагання дедалі більше перетворювалася в засіб економічного виснаження. Нагромадження озброєнь перестало означати зміцнення безпеки. Дедалі більше загострювались соціально-економічні та екологічні проблеми, розвиток багатоступінчастої структури міжнародних організацій, сковувались реаліями протиборства великих держав світу, стояли перепоною на шляху
взаємовигідного співробітництва. На рубежі 90-х років закінчення холодної війни створило нові умови розвитку міжнародних відносин.
Серед теорій міжнародної політики певне місце займають концепції революційного перетворення світового співтовариства. Аналізуючи світові проблеми з класових позицій, видатні соціологи Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін виходили в розробці міжнародних відносин в кожній історичній епосі з поєднання внутрішньої і зовнішньої політики держав у відповідності із закономірностями розвитку конкретно-економічних систем. Вважаючи епоху після 1917 року перехідною від капіталізму до соціалізму, Володимир Ленін висунув положення про світовий революційний процес, світову революцію, про антиімперіалістичну боротьбу, про природний союз з народами колоніальних і залежних країн. Змістом зовнішньої політики імперіалізму вважалося світове па-нування. В умовах капіталізму вирішення всіх спірних питань між державами можливо тільки за допомогою сили. Соціалістичні держави в зовнішніх відносинах з іншими країнами дотримувались принципу соціалістичного інтернаціоналізму, принципу мирного співіснування.
Відкидаючи класовий підхід до оцінки міжнародних відносин між державами, представники інших соціологічних шкіл тоді ж гостро критикували марксистські теорії міжнародних відносин, обвинувачували марксистів в економічному визначенні, в прикритті соціалістичними визначеннями гегемоністських зазіхань Росії, в розбіжності між теорією і практикою дій реального соціалізму. Ідея балансу сил і різноманітні варіанти взаємодії, інтеграції - ось ті два протилежні полюси в XX сторіччі, між якими тривав процес розвитку пемарксистських теорій міжнародних відносин. На рубежі XIX та XX століть глобалізація політики і формування блокового імперіалізму сприяли висуванню нових підходів до осмислення подій і намічених тенденцій, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя країн світу.
Ще на початку XX століття англійський географ Хальфорд Маккін-лер розробляє теорію геополітики. її суть полягала у визнанні визначальними в міжнародних відносинах держав природних явищ. Відзначалося, що той, хто керує Східною Європою - керує серединною землею Євразії; хто управляє серединною землею Євразії - керує світовим островом Європи, Азії, Африки, а той, хто управляє світовим островом -керує світом. Якщо ж залишити в стороні умоглядні комбінації, ідея значення географічних факторів для становища держав, їх політики та історичної долі, плідно розвинена ще в працях Генрі Бокля, Льва Мечникова, Жак Елізе Реклю, а пізніше в працях Сергія Соловйова, Василя Клю-чевського, Фрідріха Ратцеля, Рудольфа Челлена та інших. Так, ідея суспільного прогресу історії людства лежить в центрі соціологічної концепції Льва Мечникова. Соціальний прогрес, зв'язаний з розвитком промислового будівництва і техніки, свідчить про гігантське зростання влади людини над силами природи. Прогрес також безпосередньо зв'язаний з еволюцією соціальних зв'язків між людьми і фактом зростання загальнолюдської солідарності. Ці явища та процеси, підкреслює Лев Мечников, є критерієм і ознакою суспільного прогресу. Виходячи з вчення Чарльза Дарвіпа про боротьбу за існування і природний відбір в біологічному світі, Лев Мечников відзначає, що ці процеси ведуть до диференціації організмів і органів і спеціалізації їх функцій, що в сукупності «колективної діяльності всіх органів» забезпечують життя цілісному біологічному світу, і вивчати суспільні процеси і явища повинна політична соціологія.
На відміну від біологічного світу, де відбувається боротьба за індивідуальне існування, в соціальній сфері, навпаки, люди об'єднують свої зусилля для досягнення загальної мети. Суспільство можна порівнювати з організмом, як це робили Опост Конт або Герберт Спенсер, але не можна ототожнювати їх, тому що істотно відрізняються один від одного. Аналізуючи історію і культуру, різноманітні цивілізації і народи, Лев Мечников приходить до висновку, що об'єктивним фактором їх розвитку є географічне середовище - загальний елемент і умови буття суспільства безвідносно простору і часу. Геологічна будова Альиів ускладнює вторгнешся в Центральну Європу з Італії, але не в зворотному напрямку, що не раз відіграло роль в історії. Географічний фактор в житті суспільства істотний. Без природи немає суспільства. Людина вийшла, народилась в свічі природи і генетично Є природною істотою. Природні джерела засобів праці та засобів життя - невід'ємна умова існування і розвитку суспільства, людини. Адже безсумнівне значення в розподілі ресурсів держав і формуванні ними зовнішньої політики мають такі фактори: вихід до моря, природні багатства, клімат, а також конфігурація кордонів, сусіди та іп. Але геополітика базувалася не па фактах науки, а па здоровому сенсі, вигадці, шовінізмі, расизмі тощо. Це спроба ідеологізації географії, соціології і використанні їх з політичною метою. / головний недолік теорій геополітичної соціології в тому, що абсолютизувався якийсь один з різноманітних компонентів рівняння світової політики. В 20-30-х роках в Німеччині ііайвідомішим представником геополітики є генерал Карл Хаусхоффер. Його ідеї використовувались для обґрунтування агресії гітлерівської Німеччини - теза про життєвий простір та іп. Зрощування з расистськими вигадками надовго дискредитували саме поняття геополітика. Ідеї геополітики активно розроблялися в США до і після другої світової війни, мали вплив на погляди представників школи політичного реалізму. У міжвоєнний період в США розвивався ще один напрям теоретичного осмислення міжнародної політики - політичний ідеалізм. Суть його полягає в тому, що відкидаючи баланс сил, світова політика розглядалася в поняттях право і мораль, і моделі міжнародних відносин ставилися на юридичну основу. Внаслідок виявлялися конструкції з ідеальними параметрами, що мало відобразити європейські та глобальні реальності. Протиставляючи балансу сили міжнародні організації, політологи Джордж Шоттуел, Девід Перкіпс, Віль Дій та іп. перебільшували їх роль в міжнародних відносинах держав.
У другій половині XX століття теорії міжнародної політики розроблялися під впливом суміжних галузей знань і в зв'язку з змінами в міжнародних справах. Аналізуючи становище вивчення теорії міжнародної політики, англійський політолог Джеймс Френкель відзначав, що «жодна з так званих «теорій» не нагадує точної логічної організації і не наближається до канонів перевірки теорії». Разом з тим, тоді ж запропонована безліч аналітичних підходів, концепцій, моделей, що висвітлюють окремі сторони міжнародних процесів, їх домінуючі тенденції і загальне становище на певних етапах. У другій половині 40-х років у США виникла школа політичного реалізму. Тривалий період школа політичного реалізму мала вплив на державні структури, зайняті проблемами зовнішньої політики. Серед учених і політиків школи політичного реалізму і школи стратегічного аналізу міжнародних відносин -Джордж Кеннан, Уолт Ліппман, Збігнєв Бжезинський, Уолт Ро-стоу, Генрі Кіссінджер, Джон Болл, Ральф Страус Хюпе та інші, включаючи Раймонда Арона (Франція), Джеймса Френкеля (Англія) та ін. Очолював школу стратегічного аналізу міжнародних відносин Ганс Моргентау. Помітний вплив на світогляд і погляди про міжнародну політику мали і вчення Нікколо Макіавеллі, Томаса Гоббса, праці німецького історика XIX ст. Леона Тло Ранке і англійського історика XX ст. Арнольда Тойнбі, а також теоретики геополітики. Розглядаючи недосконалість становища в світі як результат дії сил, закладених в людській природі, реалісти закликали не протистояти їм. А Генрі Моргентау підкреслював, що «моральні принципи ніколи не можуть бути повністю здійснені і мають в будь-якому випадку приблизно відповідати один одному через незмінно тимчасовий баланс інтересів і завжди неміцне врегулювання конфліктів». Реалісти розглядали міжнародну політику як боротьбу за владу, почату суверенними державами в гонитві за перевагами.
Концепція державних інтересів, названих «національними», також розроблялася реалістами. Економічні інтереси (збереження зв'язків з партнерами, нароіцування експортного потенціалу і закордонних інвестицій, захист внутрішнього ринку), національна безпека (захист від зовнішньої небезпеки), інтереси світового порядку - все це постійні інтереси. Реалізація і утвердження інтересів дає можливість державі зайняти в світі положення, відповідне її силі. І поняття сила, могутність розкривається надто широко. Державною могутністю називає соціолог Леон Халле спроможність добиватися бажаних результатів будь-якими засобами: красномовністю, переконливою аргументацією, шантажем, торгівлею, загрозою і примушенням та ін., а також умінням викликати жалість, роздратування або незручність. Говорячи про елементи сили, Ганс Моргентау з дев'яти елементів сили виділяє дипломатію. А опору на військову силу реалісти вважають умовою її успішності. Соціолог Роберт Осгуд вважав головною мірою сили спроможність заперечувати інтереси інших націй, включаючи саме їх виживання як останній засіб. Баланс сил, що формується на основі блоків і союзів на чолі з найсильнішими державами, є основний механізм світової політики, що і приводить різні елементи могутності держави до одного знаменника. Центри сили підтримують баланс у рівновазі. Наслідком же порушення балансу сил і є війна або активна підготовка до неї. Використовуючи ідеї геополітиків, соціолог Уолт Ростоу протиставляє Америку Євразії, підкреслюючи, що «об'єднані ресурси Євразії, включаючи військовий потенціал, були і залишаються вище американських. Сполучені Штати, по суті, потрібно розглядати як континентальний острів, що переважає за розмірами Євразію. Американські інтереси вимагають, щоб жодна держава або група держав, ворожі або потенційно ворожі США, не панували над Євразією або достатньою частиною її». Вирішити проблему пропонувалося, протиставивши центр Євразії окраїнам, зберігаючи за США роль держави-балансира.
Теорія реалістів постійно знаходилась під вогнем критики марксистів та ідеалістів, а в 60-і роки зазнала атак з боку модерністської течії за недостатню конкретність ключових понять та обмеженість тенденцій розвитку та ін. В 60-х роках в противагу ідеалістам, реалістам та традиціоналістам виникла політична течія модернізм - певне спрямування політичних змін, в основі яких конфлікт між національними політичними культурами і загаль-ігоцивілізованими цінностями. Модерністи заявили про намір зв'язати процеси і досягнення науково-технічної революції з моделями міжнародних відносин. Тоді заспівачами модернізму виступили соціологи Куінсі Райт, Карл Дойч і Мортон Каплан. В руслі модернізму склалася і школа системного аналізу міжнародних відносин та ін. (Мортон Каплан, Девід Синер, Анрі Органскі), теорія зовнішньої політики (Джордж Розентау), теорія інтеграції (Карл Дойч), теорія міжнародного конфлікту (Отто Хонси, Белл Броді та ін.), теорія міжнародних організацій (Евін Хаас, Джеймс Пай та ін.). Якщо раніше держави розглядалися як внутрішньо єдині одиниці, що визначали свій курс зовнішніх відносин на основі національних інтересів, то в сучасних умовах держави вивчаються як системи, підлеглі впливу ззовні. Приділяється увага міжнародним організаціям: транснаціональним корпораціям та іншим суб'єктам міжнародних відносин, розглядається їх роль у світовій політиці. Якщо у реалістів метою держави переважно є прагнення до безпеки, що гарантується силою, то модерністи «взаємозалежність безпеки» розглядали як сукупність контрольних механізмів у розподілі ресурсів та ін. Теорії модерністів надто уразливі та зазнають постійної критики. Тривалість традиціоналістських поглядів в урядових структурах Заходу в сфері міжнародних відносин - свідчення обережності, що зберігається при використанні приватних або загальних методик модерністів у сфері міжнародних відносин.
Без докорінних катаклізмів у Європі, та й в усьому світіі завершилася на початку 90-х років «холодна війна». Завершення «холодної війни» вселило у народів світу надію на стабілізацію становища у світі, на стабільний характер тенденції до мирного вирішення конфліктних ситуацій, до погодженості інтересів різноманітних політичних сил на світовій арені. Разом з тим, уже в сучасних умовах ясно, що припинення протиборства Сходу і Заходу зняло лише частину суперечностей у світовій політиці. Безпосередньо з ліквідацією біполярної системи міжнародних відносин зв'язані та відбуваються в ряді регіонів Землі зміни: зникли з політичної карти ряд держав в Європі, Азії та Латинській Америці, розпущена Рада Економічної Взаємодопомоги, припинила існування Організація Варшавського Договору, сталися зміни зовнішньополітичної орієнтації новоутворених і переорієнтація держав, що існували, включаючи радянських партнерів у «третьому світі», виведення військ] з чужих територій та ін., а також поява інтеграційних тенденцій у Східній Європі та Співдружності незалежних держав. Стабільність всередині військово-політичних союзів, що існували в період «холодної війни», підтримувалася саме блоковим поділом світу. Ситуація, що склалася після розпаду ряду воєино-політичних блоків в різноманітних регіонах та в світі, розгортанні процесу суверенізації ряду національних держав, розпаду імперій привели до підвищення конфліктності та виникненню на Землі десятків «гарячих точок», до окремого використання військової сили (Нагірний Карабах, Осетія. Абхазія, Чечня, Придністров'я, Таджикистан, Югославія, Афганістан та ін.). В Європі знову стає реальністю вирішення спірних питань силою. Якщо в період «холодної війни» суперництво та протиборство між Заходом і Сходом створювало для багатьох держав можливість маневру та можливість триматися на плаву, то звуження поля дій викликає певну занепокоєність, настороженість у відносинах між Північчю і Півднем.
Якщо раніше важливим компонентом атлантичної солідарності, візитною карткою США виступав на самому Заході анти-советізм і антикомунізм, то із завершенням «холодної війни» у міжнародному житті виникає проблема мотивації військово-політичного партнерства США в Європі та ширша проблема пошуку обличчя для американської політики у світі. У «холодній війні» перемога одержана Сполученими Штатами Америки та їх прихильниками - великими державами світу, створивши об'єктивну можливість встановлення в світі панування обмеженої групи держав - Великої сімки. Новий світовий порядок, як система міжнародних відносин, складається, формується після завершення «холодної війни», встановлення дружніх партнерських відносин між СІЛА та Росією, між Україною та США, між Росією і Україною та іншими державами Співдружності. Глибоке скорочення ядерних і звичайних озброєнь та ін. Ожила і стала цілеспрямованішою діяльність ООН та її структур. При повній одностайності постійних членів - США, Англії, Франції, Китаю та Росії, працює в сучасних умовах Рада Безпеки. З початку 90-х років відбулася інституалізація Ради з безпеки та співробітництва в Європі, поширено її функції аж до можливості здійснення операції підтримання миру в міждержавних конфліктах. НАТО й Рада Європи реорганізують свої структури з урахуванням змін, що сталися, й здійснюваних перетворень в країнах Східної Європи. Вісь світової політики дедалі більше зміщується в напрямку Північ - Південь. Без нового підходу до проблем міжнародної безпеки неможливо ані скоротити 30~40кратне відставання в рівнях життя розвинених і країн, що розвиваються, ані вирішити багато глобальних проблем сучасності. Намітилося рішуче зрушення й в питаннях роззброєння. На передній край висунулася проблема нерозповсюдження зброї масового знищення. Якщо раніше режим нерозповсюдження ядерної зброї передбачав недопущення до атомної зброї Німеччини, Італії та Японії, то в сучасних умовах в багато чому переорієнтовано на країни «третього світу». Передбачається продовження терміну дії Договору про перозповсюдження ядерної зброї. Триває глобальний процес: перерозподіл могутності держав. У Центральній Європі після об'єднання Німеччини виник новий центр світових сил. Йдуть бурхливі інтеграційні процеси в регіоні Канада - США - Мексика. Триває транснаціоналізація економіки світу. На рубежі XXI століття в світовій політиці відбуваються складні, цікаві процеси і події, що змінюють світ.
Для створення післявоєнної системи міжнародних відносин, що гарантує безпеку і співробітництво в світі, багато зусиль додали учасники антигітлерівської коаліції. В 1943 р. відбулась в Москві конференція СРСР, США і Англії, яка прийняла рішення про використання їх збройних сил після війни тільки на основі взаємної згоди. В 1943 ~ 1945 роках відбулися в Тегерані, Криму, Берліні конференції СРСР, США, Англії і Франції, що розглядали проблеми післявоєнної побудови миру в Європі. В 1945р. заснована Організація Об'єднаних Націй. Підписані двосторонні договори про взаємодопомогу СРСР і Англії, СРСР та Франції та ін.
Проте незабаром, після розгрому фашистської Німеччини, Італії та імперіалістичної Японії і встановлення миру, почалися незгоди між державами-учасниками антигітлерівської коаліції, розігралася «холодна війна». Реально система міжнародних відносин, що тоді сформувалася, істотно відрізнялася від розроблених у воєнну пору проектів системи світових відносин і післявоєнного упорядкування світу і безпеки народів. Протистояння, що виникло між великими державами-переможцями у війні, розкололо Європу, а ядерне залякування, гонка озброєнь, воєнні конфлікти і локальні війни, що почастішали в різноманітних регіонах світу, при прихованій або явній участі великих держав, психологічна війна з всюдисущим образом ворога, блокади та ембарго характеризували етап світової політики, що тривала чотири десятиріччя. Але все ж міжнародні відносини розвивалися інтенсивно. Науково-технічна революція, що розгорнулася в другій половині XX століття, виявляє величезний і зростаючий вплив на формування майбутнього людства, стала радикальним технологічним переворотом у розвитку продуктивних сил суспільства, прологом нової технологічної епохи всесвітньої історії. Відомо, що початок становленню індустріальної цивілізації поклала промислова революція XVIII сторіччя. Однією з перших країн, де відбулася промислова революція, стала Англія. Сучасна індустріальна цивілізація характеризується рядом основних рис: утилітарне ставлення до природи, нагромадження екологічних боргів; орієнтація, насамперед, на інтенсивний шлях розвитку, створення транснаціональних корпорацій; зведення людини до ролі фактора виробництва, орієнтація на тиражування моделі людини-виконавця, розщеплення особистості; товарне виробництво та ринок; представницька демократія та плюралізм тощо.
Історичний розвиток індустріальної цивілізації в сучасних умовах уперся в межі виживання людства. Адже всякий радикальний технологічний переворот викликає глибокі якісні зміни не тільки в продуктивних силах суспільства, але й перетворює, удосконалює виробничі відносини, сам спосіб життя людей, супроводжується розширенням обміну їх діяльності. Практичне здійснення гуманістичних ідеалів суспільства завжди зв'язувалося не тільки з глибокими революційними соціальними і політичними перетвореннями, але й зростанням продуктивності праці, з перспективами перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, визначаючи науку як могутній важіль історії, як революційну силу, потенціал для наступних соціальних перетворень.
З 80-х років XX ст. почався новий етап науково-технічної революції, що відкриває перспективи дальшого прискорення розвитку продуктивних сил суспільства і збагачення його духовного життя. Провідними пріоритетними напрямками нового етапу науково-технічної революції стали: мікроелектроніка, інформатика, робототехніка, біотехнологія, створення матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, приладобудування, ядерна енергетика, аерокосмічна промисловість та ін. В економіці розвинених країн на базі тенденції до усуспільнення виробництва поступово росте і роль держави. Поряд з появою більше 100 нових суверенним незалежних держав, фактор зростання ролі держави в економій, вступає в своєрідні суперечності з транснаціоналізацією в економій та інтеграцією в політиці. Якісно змінюються засоби впливу держав на сусідні та віддалені держави. Поширюються канали впливу. Досконале знання стану справ дозволило державам впливати
на ключові процеси міжнародних відносин, викликаючи потрібну реакції в інших країнах. Виникає безліч сфер потенційного міжнародного співробітництва. В міру нагромадження ядерної зброї змінювалися акценти. Ядерна війна не могла вже бути раціональним продовженням політики. Гонка озброєнь з військово-технологічного змагання дедалі більше перетворювалася в засіб економічного виснаження. Нагромадження озброєнь перестало означати зміцнення безпеки. Дедалі більше загострювались соціально-економічні та екологічні проблеми, розвиток багатоступінчастої структури міжнародних організацій, сковувались реаліями протиборства великих держав світу, стояли перепоною на шляху
взаємовигідного співробітництва. На рубежі 90-х років закінчення холодної війни створило нові умови розвитку міжнародних відносин.
Серед теорій міжнародної політики певне місце займають концепції революційного перетворення світового співтовариства. Аналізуючи світові проблеми з класових позицій, видатні соціологи Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін виходили в розробці міжнародних відносин в кожній історичній епосі з поєднання внутрішньої і зовнішньої політики держав у відповідності із закономірностями розвитку конкретно-економічних систем. Вважаючи епоху після 1917 року перехідною від капіталізму до соціалізму, Володимир Ленін висунув положення про світовий революційний процес, світову революцію, про антиімперіалістичну боротьбу, про природний союз з народами колоніальних і залежних країн. Змістом зовнішньої політики імперіалізму вважалося світове па-нування. В умовах капіталізму вирішення всіх спірних питань між державами можливо тільки за допомогою сили. Соціалістичні держави в зовнішніх відносинах з іншими країнами дотримувались принципу соціалістичного інтернаціоналізму, принципу мирного співіснування.
Відкидаючи класовий підхід до оцінки міжнародних відносин між державами, представники інших соціологічних шкіл тоді ж гостро критикували марксистські теорії міжнародних відносин, обвинувачували марксистів в економічному визначенні, в прикритті соціалістичними визначеннями гегемоністських зазіхань Росії, в розбіжності між теорією і практикою дій реального соціалізму. Ідея балансу сил і різноманітні варіанти взаємодії, інтеграції - ось ті два протилежні полюси в XX сторіччі, між якими тривав процес розвитку пемарксистських теорій міжнародних відносин. На рубежі XIX та XX століть глобалізація політики і формування блокового імперіалізму сприяли висуванню нових підходів до осмислення подій і намічених тенденцій, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя країн світу.
Ще на початку XX століття англійський географ Хальфорд Маккін-лер розробляє теорію геополітики. її суть полягала у визнанні визначальними в міжнародних відносинах держав природних явищ. Відзначалося, що той, хто керує Східною Європою - керує серединною землею Євразії; хто управляє серединною землею Євразії - керує світовим островом Європи, Азії, Африки, а той, хто управляє світовим островом -керує світом. Якщо ж залишити в стороні умоглядні комбінації, ідея значення географічних факторів для становища держав, їх політики та історичної долі, плідно розвинена ще в працях Генрі Бокля, Льва Мечникова, Жак Елізе Реклю, а пізніше в працях Сергія Соловйова, Василя Клю-чевського, Фрідріха Ратцеля, Рудольфа Челлена та інших. Так, ідея суспільного прогресу історії людства лежить в центрі соціологічної концепції Льва Мечникова. Соціальний прогрес, зв'язаний з розвитком промислового будівництва і техніки, свідчить про гігантське зростання влади людини над силами природи. Прогрес також безпосередньо зв'язаний з еволюцією соціальних зв'язків між людьми і фактом зростання загальнолюдської солідарності. Ці явища та процеси, підкреслює Лев Мечников, є критерієм і ознакою суспільного прогресу. Виходячи з вчення Чарльза Дарвіпа про боротьбу за існування і природний відбір в біологічному світі, Лев Мечников відзначає, що ці процеси ведуть до диференціації організмів і органів і спеціалізації їх функцій, що в сукупності «колективної діяльності всіх органів» забезпечують життя цілісному біологічному світу, і вивчати суспільні процеси і явища повинна політична соціологія.
У другій половині XX століття теорії міжнародної політики розроблялися під впливом суміжних галузей знань і в зв'язку з змінами в міжнародних справах. Аналізуючи становище вивчення теорії міжнародної політики, англійський політолог Джеймс Френкель відзначав, що «жодна з так званих «теорій» не нагадує точної логічної організації і не наближається до канонів перевірки теорії». Разом з тим, тоді ж запропонована безліч аналітичних підходів, концепцій, моделей, що висвітлюють окремі сторони міжнародних процесів, їх домінуючі тенденції і загальне становище на певних етапах. У другій половині 40-х років у США виникла школа політичного реалізму. Тривалий період школа політичного реалізму мала вплив на державні структури, зайняті проблемами зовнішньої політики. Серед учених і політиків школи політичного реалізму і школи стратегічного аналізу міжнародних відносин -Джордж Кеннан, Уолт Ліппман, Збігнєв Бжезинський, Уолт Ро-стоу, Генрі Кіссінджер, Джон Болл, Ральф Страус Хюпе та інші, включаючи Раймонда Арона (Франція), Джеймса Френкеля (Англія) та ін. Очолював школу стратегічного аналізу міжнародних відносин Ганс Моргентау. Помітний вплив на світогляд і погляди про міжнародну політику мали і вчення Нікколо Макіавеллі, Томаса Гоббса, праці німецького історика XIX ст. Леона Тло Ранке і англійського історика XX ст. Арнольда Тойнбі, а також теоретики геополітики. Розглядаючи недосконалість становища в світі як результат дії сил, закладених в людській природі, реалісти закликали не протистояти їм. А Генрі Моргентау підкреслював, що «моральні принципи ніколи не можуть бути повністю здійснені і мають в будь-якому випадку приблизно відповідати один одному через незмінно тимчасовий баланс інтересів і завжди неміцне врегулювання конфліктів». Реалісти розглядали міжнародну політику як боротьбу за владу, почату суверенними державами в гонитві за перевагами.
Концепція державних інтересів, названих «національними», також розроблялася реалістами. Економічні інтереси (збереження зв'язків з партнерами, нароіцування експортного потенціалу і закордонних інвестицій, захист внутрішнього ринку), національна безпека (захист від зовнішньої небезпеки), інтереси світового порядку - все це постійні інтереси. Реалізація і утвердження інтересів дає можливість державі зайняти в світі положення, відповідне її силі. І поняття сила, могутність розкривається надто широко. Державною могутністю називає соціолог Леон Халле спроможність добиватися бажаних результатів будь-якими засобами: красномовністю, переконливою аргументацією, шантажем, торгівлею, загрозою і примушенням та ін., а також умінням викликати жалість, роздратування або незручність. Говорячи про елементи сили, Ганс Моргентау з дев'яти елементів сили виділяє дипломатію. А опору на військову силу реалісти вважають умовою її успішності. Соціолог Роберт Осгуд вважав головною мірою сили спроможність заперечувати інтереси інших націй, включаючи саме їх виживання як останній засіб. Баланс сил, що формується на основі блоків і союзів на чолі з найсильнішими державами, є основний механізм світової політики, що і приводить різні елементи могутності держави до одного знаменника. Центри сили підтримують баланс у рівновазі. Наслідком же порушення балансу сил і є війна або активна підготовка до неї. Використовуючи ідеї геополітиків, соціолог Уолт Ростоу протиставляє Америку Євразії, підкреслюючи, що «об'єднані ресурси Євразії, включаючи військовий потенціал, були і залишаються вище американських. Сполучені Штати, по суті, потрібно розглядати як континентальний острів, що переважає за розмірами Євразію. Американські інтереси вимагають, щоб жодна держава або група держав, ворожі або потенційно ворожі США, не панували над Євразією або достатньою частиною її». Вирішити проблему пропонувалося, протиставивши центр Євразії окраїнам, зберігаючи за США роль держави-балансира.
Теорія реалістів постійно знаходилась під вогнем критики марксистів та ідеалістів, а в 60-і роки зазнала атак з боку модерністської течії за недостатню конкретність ключових понять та обмеженість тенденцій розвитку та ін. В 60-х роках в противагу ідеалістам, реалістам та традиціоналістам виникла політична течія модернізм - певне спрямування політичних змін, в основі яких конфлікт між національними політичними культурами і загаль-ігоцивілізованими цінностями. Модерністи заявили про намір зв'язати процеси і досягнення науково-технічної революції з моделями міжнародних відносин. Тоді заспівачами модернізму виступили соціологи Куінсі Райт, Карл Дойч і Мортон Каплан. В руслі модернізму склалася і школа системного аналізу міжнародних відносин та ін. (Мортон Каплан, Девід Синер, Анрі Органскі), теорія зовнішньої політики (Джордж Розентау), теорія інтеграції (Карл Дойч), теорія міжнародного конфлікту (Отто Хонси, Белл Броді та ін.), теорія міжнародних організацій (Евін Хаас, Джеймс Пай та ін.). Якщо раніше держави розглядалися як внутрішньо єдині одиниці, що визначали свій курс зовнішніх відносин на основі національних інтересів, то в сучасних умовах держави вивчаються як системи, підлеглі впливу ззовні. Приділяється увага міжнародним організаціям: транснаціональним корпораціям та іншим суб'єктам міжнародних відносин, розглядається їх роль у світовій політиці. Якщо у реалістів метою держави переважно є прагнення до безпеки, що гарантується силою, то модерністи «взаємозалежність безпеки» розглядали як сукупність контрольних механізмів у розподілі ресурсів та ін. Теорії модерністів надто уразливі та зазнають постійної критики. Тривалість традиціоналістських поглядів в урядових структурах Заходу в сфері міжнародних відносин - свідчення обережності, що зберігається при використанні приватних або загальних методик модерністів у сфері міжнародних відносин.
Без докорінних катаклізмів у Європі, та й в усьому світіі завершилася на початку 90-х років «холодна війна». Завершення «холодної війни» вселило у народів світу надію на стабілізацію становища у світі, на стабільний характер тенденції до мирного вирішення конфліктних ситуацій, до погодженості інтересів різноманітних політичних сил на світовій арені. Разом з тим, уже в сучасних умовах ясно, що припинення протиборства Сходу і Заходу зняло лише частину суперечностей у світовій політиці. Безпосередньо з ліквідацією біполярної системи міжнародних відносин зв'язані та відбуваються в ряді регіонів Землі зміни: зникли з політичної карти ряд держав в Європі, Азії та Латинській Америці, розпущена Рада Економічної Взаємодопомоги, припинила існування Організація Варшавського Договору, сталися зміни зовнішньополітичної орієнтації новоутворених і переорієнтація держав, що існували, включаючи радянських партнерів у «третьому світі», виведення військ] з чужих територій та ін., а також поява інтеграційних тенденцій у Східній Європі та Співдружності незалежних держав. Стабільність всередині військово-політичних союзів, що існували в період «холодної війни», підтримувалася саме блоковим поділом світу. Ситуація, що склалася після розпаду ряду воєино-політичних блоків в різноманітних регіонах та в світі, розгортанні процесу суверенізації ряду національних держав, розпаду імперій привели до підвищення конфліктності та виникненню на Землі десятків «гарячих точок», до окремого використання військової сили (Нагірний Карабах, Осетія. Абхазія, Чечня, Придністров'я, Таджикистан, Югославія, Афганістан та ін.). В Європі знову стає реальністю вирішення спірних питань силою. Якщо в період «холодної війни» суперництво та протиборство між Заходом і Сходом створювало для багатьох держав можливість маневру та можливість триматися на плаву, то звуження поля дій викликає певну занепокоєність, настороженість у відносинах між Північчю і Півднем.
Якщо раніше важливим компонентом атлантичної солідарності, візитною карткою США виступав на самому Заході анти-советізм і антикомунізм, то із завершенням «холодної війни» у міжнародному житті виникає проблема мотивації військово-політичного партнерства США в Європі та ширша проблема пошуку обличчя для американської політики у світі. У «холодній війні» перемога одержана Сполученими Штатами Америки та їх прихильниками - великими державами світу, створивши об'єктивну можливість встановлення в світі панування обмеженої групи держав - Великої сімки. Новий світовий порядок, як система міжнародних відносин, складається, формується після завершення «холодної війни», встановлення дружніх партнерських відносин між СІЛА та Росією, між Україною та США, між Росією і Україною та іншими державами Співдружності. Глибоке скорочення ядерних і звичайних озброєнь та ін. Ожила і стала цілеспрямованішою діяльність ООН та її структур. При повній одностайності постійних членів - США, Англії, Франції, Китаю та Росії, працює в сучасних умовах Рада Безпеки. З початку 90-х років відбулася інституалізація Ради з безпеки та співробітництва в Європі, поширено її функції аж до можливості здійснення операції підтримання миру в міждержавних конфліктах. НАТО й Рада Європи реорганізують свої структури з урахуванням змін, що сталися, й здійснюваних перетворень в країнах Східної Європи. Вісь світової політики дедалі більше зміщується в напрямку Північ - Південь. Без нового підходу до проблем міжнародної безпеки неможливо ані скоротити 30~40кратне відставання в рівнях життя розвинених і країн, що розвиваються, ані вирішити багато глобальних проблем сучасності. Намітилося рішуче зрушення й в питаннях роззброєння. На передній край висунулася проблема нерозповсюдження зброї масового знищення. Якщо раніше режим нерозповсюдження ядерної зброї передбачав недопущення до атомної зброї Німеччини, Італії та Японії, то в сучасних умовах в багато чому переорієнтовано на країни «третього світу». Передбачається продовження терміну дії Договору про перозповсюдження ядерної зброї. Триває глобальний процес: перерозподіл могутності держав. У Центральній Європі після об'єднання Німеччини виник новий центр світових сил. Йдуть бурхливі інтеграційні процеси в регіоні Канада - США - Мексика. Триває транснаціоналізація економіки світу. На рубежі XXI століття в світовій політиці відбуваються складні, цікаві процеси і події, що змінюють світ.
