Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
2. Короткий нарис розвитку історичної науки в Україні.
Виникнення і розвиток історичних знань до кінця XVIII ст.
Першоджерелом історичних знань, уявлень про минуле людського суспільства була усна народна творчість, яка знайшла своє відображення в історичних переказах, піснях, легендах, що збереглися в писемних творах та передавалися нащадкам усно із покоління в покоління.
Серед писемних творів найбільш старовинними і найвидатнішими є літописи, в першу чергу «Літопис руський», який починається «Повістю временних літ». У період роздроблення Русі важливими пам'ятками літописання на території Південно-Західної Русі були літописи Київський та Галицько-Волинський. Від XIV — першої половини XVI ст., коли більшість українських земель перебувала в складі Великого князівства Литовського, залишилися так звані західно-руські, або литовські, літописи, серед яких для історії українських земель мають найбільше значення Короткий Київський літопис і літопис Биховця. Події кінця XVI — першої половини XVII ст. відображені в Густинському, Баркулабівському, Львівському, Межигірському літописах, Острозькому літописці.
Для вивчення минулого України другої половини XVII — початку XVIII ст., передусім визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, найбільше значення мають козацько-старшинські літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Тривалий час великою популярністю користувався київський «Синопсис», авторство якого приписується архімандритові Києво-Печерської лаври Інокентієві Гізелю. Виданий вперше у Києві у 1674 p., «Синопсис» був пронизаний великодержавною монархічною ідеологією.
У другій половині XVIII ст., хоча більшість козацьких старшин перетворювалася на російських дворян і зросійщувались, багато з них, особливо на Лівобережжі і Слобожанщині, не відірвались повністю від української національної стихії і виявляли великий інтерес до історії України, до рідної минувшини, до козацької слави. З'явилося немало творів, у яких описувалось минуле України переважно з давніх часів, але найширше княжі часи, козаччина і Гетьманщина. Це були твори П. І. Симоновського «Коротке описання про козацький малоросійський народ...» (1765), С В. Лукомського «Зібрання історичне» (1770), В. Г. Рубана «Короткий літопис Малої Росії» (1777), О. І. Рігельмана «Літописне повіствування про Малу Росію» (1785—1786), Я. М. Марковича «Записки про Малоросію» (1798) та ін.
Українська історіографія в XIX – на початку XX ст.
Посилення інтересу до історії України, створення багатьох творів про рідну минувшину були одним із проявів українського національно-культурного відродження, яке розпочалося в Україні, як і в інших слов'янських народів, наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. Саме в цей час розгорнулися збирання і публікація пам'яток народної творчості, видання журналів і альманахів, вийшла «Енеїда» Котляревського, розвивалася українська літературна мова, відбувалося становлення нової української літератури.
Усі ці процеси вплинули і на розвиток історичних знань та історичної думки. Широко розгорнулися збирання й публікація історичних джерел і пам'яток історичної думки, стали створюватися й діяти історичні товариства й установи, історією України почали займатися викладачі та професори новозаснованих Харківського і Київського університетів, з'явилися узагальнюючі праці з історії України.
Особливо велику роль у Розвитку історіографії і національного відродження взагалі відіграла «Історія русів» — історико-літературний, гостро публіцистичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. Весь виклад історії України невідомий автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами. «Історія русів» уся пройнята ідеєю українського патріотизму.
Значним кроком у розвитку української історіографії була «Історія Малої Росії» Д. М. Бантиша-Каменського, видана в Москві у 1822 р. Вона стала першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням матеріалів з московських і українських архівів. Велику роль у вихованні українського суспільства в національному дусі відіграла п'ятитомна «Історія Малоросії» М. А. Маркевича, видана в 1842—1843 pp. у Москві.
В Україні поширювались ідеї романтизму, прихильники якого закликали вивчати історію, культуру, мову, поезію, побут свого народу. Ідея народності як виявлення національної свідомості і самобутності охоплювала багатьох письменників, художників, учених, в тому числі істориків. Розгорталися етнографічні дослідження, передусім збирання й публікація пам'яток народної творчості. Були видані збірки народних дум і пісень, підготовлені М. Цєртелєвим, М. Максимовичем, П. Лукашевичем. І. Срезневський видав у Харкові 6 випусків фольклорно-історичної збірки «Запорожская старина». Засновники львівської «Руської трійці» М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький опублікували альманах «Русалка Дністровая», який містив українські народні думи, історичні пісні та інші пам'ятки народної творчості.
Сталося так, що в 20—50 роках XIX ст. історики здебільшого були одночасно й етнографами. Саме вони започаткували своєрідну етнографічно-романтичну течію в історіографії, яка пізніше стала називатися народницькою, оскільки її прихильники основною діючою силою в історії вважали народ і тому головним завданням історика ставили вивчення життя, діяльності, мови, культури, побуту і психології народних мас. До цих істориків належали І. Срезневський, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш та ін.
З початку 40-х років XIX ст. розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори Київського університету М. Д. Іванішев, М. О. Максимович, В. Б. Антонович та ін. Співробітники зібрали на Правобережжі велику кількість актових рукописних книг та окремих документів і в 1852 р. створили Київський центральний архів. Уже в 1845—1859 pp. вони видали чотири томи документів під назвою «Памятники», а з 1859 р. до 1914 р.— 35 томів «Архива Юго-Западной России». В 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России» (9 з них за редакцією М. I. Костомарова). 15 томів «Джерел до історії України-Руси» (до 1917 р.) опублікувала Археографічна комісія, що працювала при Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові. Велику кількість історичних джерел, зокрема літописних, помістив у «Чтениях Московского общества истории и древностей российских» О. М. Бодянський. Публікувалися джерела і в інших виданнях, зокрема в журналі «Киевская старина» (1882—1906), «Записках» Наукового товариства ім. Шевченка і т. д. Продовжувалася публікація пам'яток народної творчості, розгорталися археологічні й етнографічні дослідження.
Одним із видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров (1817—1885). Він займався історією як України, так і Росії, написав багато праць з історії України: «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857), «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрія Хмельницького» (1868), «Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1881), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884) та ін. Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження».
Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу історикам, які в історії бачили діяльність лише царів, гетьманів, полководців та інших видатних осіб, один із перших у вітчизняній історіографії почав вивчати історію народу, його життя і рухи, протиставляючи народ державі. Ввівши до наукового обігу величезну кількість історичних джерел, Костомаров дав блискучі описи народних рухів — народних повстань в Україні, визвольної війни 1648— 1654 pp. та ін.
Костомаров виступав за республіканський лад, відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, ставав на захист української мови і культури.
У перший період своєї діяльності, в ЗО—50-х роках XIX ст., відомий письменник і історик П. О. Куліш (1819— 1895) у творах «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького» (1843), «Повесть об украинском народе» (1846) та інших ідилічно змальовував минуле України, козацтво, гетьманщину, захоплювався ідеєю української народності, високо цінував борців за свободу українського народу.
У пізніші часи, в 60—90-х pp., Куліш вихваляв антинародну політику польської шляхти і російського царизму в Україні, негативно оцінював український народ, козацтво, вбачав у ньому руйнівну, а не творчу силу.
Надзвичайно глибокий, незрівняний ні з чим вплив на відродження і розвиток національної свідомості українського народу справила вся і, передусім, поетична творчість Т. Г. Шевченка. Таким же небаченим доти був і вплив Шевченка на пізнання історичного минулого, сучасного й майбутнього України. Куліш мав усі підстави назвати Шевченка нашим «першим істориком». «Шевченко,— говорив Куліш,— наш поет і перший історик. Шевченко перше всіх запитав наші німі могили, що вони таке, і одному тільки йому дали вони ясну, як Боже слово, одповідь. Шевченко перше всіх додумався, чим наша старосвітчина славна і за що проклянуть її грядущі роди».
Одним з найбільш видатних істориків України був В. Б. Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років (1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679—1716 pp.» (1868), «Дослідження про міста в Пів-денно-Західній Русі за актами 1432—1798 pp.» (1870), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 pp.» (1870), «Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), «Київ, його доля і значення в XIV — XVI ст.» (1882) та ін. Цими працями, заснованими переважно на нових архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослідження багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові проблеми (про міста, міщанство, промисловість, гайдамаччину та ін.), розвінчував польсько-шляхетські історичні концепції щодо минулого України.
Із своїх учнів Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. С Грушевський, Д. І. Багалій, М. В. Довнар-Запольський, В. Г. Ляскоронський, О. С Грушевський, О. М. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Ф. Біляшевський та ін. Зокрема, учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південно-руських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що школу Антоновича називають «обласниками».
Окреме своєрідне місце в українській історіографії XIX ст. займає творчість М. П. Драгоманова. У своїх пристрасних полемічних писаннях Драгоманов викривав антинародний режим царського самодержавства і закликав до його повалення, проповідував ідеї свободи й демократії, визволення від гноблення українського і всіх поневолених народів, ідеї їхньої дружби і єднання. Він рішуче засуджував бюрократичний централізм і виступав за федералітично-демократичну будову держави. Своєю публіцистичною і науковою діяльністю Драгоманов справив глибокий вплив на весь суспільно-політичний рух України і зажив високого авторитету серед прогресивних громадських діячів. І. Франко називав Драгоманова «духовним батьком», «найбільш публіцистичним талантом нашої нації».
За своїм фахом Драгоманов був істориком стародавнього світу, зокрема істориком давньої Греції і Риму, але багато займався й проблемами історії України. Спеціально з історії України Драгоманов у 1876 р. видав у Києві невеличку книжечку «Про українських козаків, татар та турків», у якій з широким використанням народних дум та історичних пісень розповів про численні напади на українські землі татар та турків і боротьбу проти них козаків. Крім того, Драгоманов мав намір написати велику працю про російсько-українські взаємини під назвою «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654—1876)», але встиг написати лише вступ і початок першого розділу. У цьому тексті автор пише, що «царська самоволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зерна кріпацтва». Через це життя України в складі Російської держави Драгоманов вважав пропащим, змарнованим часом.
Але найбільше Драгоманов захоплювався народною творчістю українського народу і особливо політичними піснями, які, як він писав у своїй автобіографічній замітці, являють собою «поетичну історію українського народу, яку він розповів сам». Всього з питань українського фольклору й етнографії Драгоманов написав 30 спеціальних праць.
Загальнополітичні й філософські погляди Драгоманова і особливо його праці з української культури мали велике значення для розвитку української історіографії.
Визначним істориком в Україні був О. М. Лазаревський (1834—1902). Він написав понад 400 праць з історії і опублікував багато документів і матеріалів. Більшість праць Лазаревського присвячені розвиткові феодально-кріпосницьких відносин на Лівобережній Україні, на території Гетьманщини в другій половині XVII — XVIII ст. Це такі праці, як «Малоросійські посполиті селяни (1648— 1783)» (1866), «Нариси із побуту Малоросії у XVIII ст.» (1871 —1876), «Нариси малоросійських фамілій. Матеріали для історії суспільства в XVII і XVIII ст. ст.» (1875— 1876), «Люди старої Малоросії» (1882—1888) та ін.
Особливе місце в українській історіографії займає О. Я. Єфименко (1848—1918), яка була першою жінкою Росії, що дістала вчений ступінь почесного доктора історії (від Харківського університету в 1910 р.). У своїх працях, таких, як «Із історії боротьби малоруського народу з поляками» (1879), «Турбаївська катастрофа» (1891), «Малоруське дворянство і його доля» (1891), «Дворищне землеволодіння в Південній Русі» (1892), «Нариси історії Правобережної України» (1894—1895) та інших, Єфименко широко досліджувала історію селянства, особливо форми його життя, побут, звичаї, ідеалізувала селянську общину, показувала боротьбу селянських мас, висвітлювала внутрішній, соціально-економічний розвиток українського суспільства.
Єфименко створила також один із перших синтетичний курс історії України — «Історія українського народу» (1906), яких охоплював історію України з найдавніших часів приблизно до середини XIX ст., до національно-культурного відродження українського народу.
З початку 80-х років XIX ст. розпочав свою багаторічну наукову діяльність Д. І. Багалій (1857—1932), один із учнів В. Б. Антоновича. Після закінчення Київського університету й захисту магістерської дисертації «Історія Сіверської землі до половини XIV ст.» Багалій з 1883 р. по 1927 р. працював у Харківському університеті. Вивчав проблеми соціально-економічного розвитку Лівобережної України, історію Південної України, української культури. Але найбільш широко і всебічно Багалій досліджував історію Слобідської України. їй він присвятив понад 100 спеціальних праць, серед них «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави» (1887), «Заселення Харківського краю і загальний хід його культурного розвитку до відкриття університету» (1889), «Дослід історії Харківського університету» (два томи, 1893—1904), «Історія міста Харкова за 250 років його існування» (разом з Д. П. Міллером, два томи, 1905— 1912), «Історія Слобідської України» (1918) та ін.
Найвидатнішим істориком запорізького козацтва став Д. І. Яворницький (1855—1940). Закінчивши у 1881 р. історико-філологічний факультет Харківського університету, Яворницький все життя невтомно працював над збиранням писемних та матеріальних пам'яток з життя Запорізької Січі, створив Музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого зібрав 85 тисяч експонатів, написав численні праці з різноманітних проблем історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорізького козацтва. Це «Історія запорізьких козаків» (т. 1—3, 1892—1897), «Вольності запорізьких козаків» (1898), «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків» (1894), «Джерела для історії запорізьких козаків» (т. 1—2, 1903) та ін.
Багато проблемами історії займався і видатний український письменник І. Я. Франко (1856—1916), який у суспільно-політичному русі стояв на радикальних, як говорилося раніш, революційно-демократичних позиціях. У його величезному творчому доробку є й понад 100 праць з історії: «Мислі о еволюції людськості» (1881 —1882), «Про працю» (1881), «Середні віки та їх поет Дайте» (1907), «Що таке поступ» (1903), «І. Тен, як історик французької революції» (1908), «Хуторна поезія П. А. Куліша» (1882), «Нарис історії україно-руської літератури» (1910), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1913), «Хмельнищина 1648—1649 pp. у сучасних віршах» (1898) та ін.
Оригінальні праці з проблем історії України створив С. А. Подолинський (1850—1891), видатний учений і громадський діяч, демократ і соціаліст. Подолинський одним із перших став вивчати розвиток капіталізму в Україні, формування й становище робітничого класу. Його головні праці: «Парова машина» (1875), «Про багатство та бідність» (1875), «Про хліборобство. Як де земля поділена і як би треба її держати» (1877), «Ремесла і фабрики на Україні» (1880) та ін. На них помітний вплив праць Маркса і Енгельса.
Розвиткові історичної думки в Україні сприяла діяльність ряду наукових установ, товариств, комісій, друкованих органів. Серед них чільне місце займає Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що був заснований за активної участі членів Київської громади і діяв у 1873—1876 pp. у Києві. Він провів значну роботу по вивченню історії, географії, природи, економіки України, по збиранню, обробці й виданню статистичних, етнографічних, фольклорних і археологічних матеріалів.
Значну роль у розгортанні наукових досліджень з історії відіграв історико-етнографічний і літературний журнал «Киевская старина» (1882—1906). У «Киевской старине» публікувалися праці з історії, етнографії, літературознавства України, історичні джерела — документи, щоденники, мемуари, пам'ятки народної творчості, критико-бібліографічні статті, художні твори.
Історичне товариство Нестора-літописця, засноване у Києві у 1873 p., діяло при Київському університеті. Товариство видавало «Чтения в историческом обществе Нестора-летописца». За 1879—1914 pp. вийшло 24 книги праць з історії України і Південної Росії, філології, археології, історичної географії, палеографії, нумізматики, історії права, документальних матеріалів та ін. В Одесі ще з 1839 р. працювало Одеське товариство історії і старожитностей.
В Західній Україні широку роботу по дослідженню історії проводило Наукове товариство ім. Шевченка, яке виникло у 1892 р. внаслідок реорганізації Літературного товариства ім. Шевченка, заснованого в 1873 р. З 1897 р. до 1914 р. його очолював М. С. Грушевський. У товаристві працювали історико-філософська секція, археографічна, етнографічна, статистична та інші комісії. Товариство видавало «Записки», «Літературно-науковий вісник», «Збірник історико-філософської секції», «Джерела до історії України-Руси» та ін.
Історичні дослідження велися викладачами історико-філологічних факультетів Київського, Харківського і Новоросійського університетів у Східній Україні і Львівського та Чернівецького — в Західній. При Харківському та Новоросійському університетах і Ніжинському інституті працювали історико-філологічні товариства. У Києві в 1907 р. Грушевським було створено «Українське наукове товариство», яке видало 18 томів «Записок». Видавали свої «Труди» архівні комісії: Полтавська видала 15 томів, Чернігівська — 12, Катеринославська — 10.
Найвидатнішим істориком, який підвів своєрідний підсумок розвитку української історіографії і створив наукову схему національної історії України, став Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934). За час своєї наукової діяльності Грушевський написав близько двох тисяч праць з історії України, історії української літератури, етнографії, фольклору, соціології. Найзначнішими є його зведені, синтетичні історичні праці: «Історія України-Руси» (т. 1 — 10 в 13 кн.) (1898—1936), в якій історія України досліджується з давніх часів до 1658 p., «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911 —1917), «Початки громадянства» (1921), «Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII ст.» (1912), «Історія української літератури» (т. 1—5, 1923— 1927) та ін.
У цих працях узагальнені наслідки досліджень попередніх істориків, археологів, етнографів, філологів, зібрано великий фактичний матеріал, використано нові численні документи з багатьох архівів як нашої країни, так і Швеції, Польщі та інших країн, висвітлено історичний шлях українського народу.
Головною заслугою Грушевського перед українською історіографією є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми українського історичного процесу. Найбільш переконливо ця схема обґрунтована в статті «Звичайна схема «русскої історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства», опублікованій у 1904 р. Грушевський передусім визнав нераціональною загальноприйняту в російській історіографії історичну схему Карамзіна, Соловйова, Ключевського, Погодіна, за якою з часів Київської Руси розвивалася єдина «общерусская» історія, в якій українсько-руська народність виходить на арену історії лише в XV — XVI ст
Вважаючи порогом історичних часів для українського народу IV ст. нашої ери (від антів), Грушевський визнає дуже нераціональним поєднувати стародавню історію південних племен, Київської держави з Володимиро-Московським князівством XIII —XIV ст. і розглядати останнє як продовження першого. Київська держава, право, культура були утвором однієї народності — українсько-руської; Володимиро-Московська — другої, великоруської. Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський XIII ст., потім литовсько-польський XIV — XVI ст. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла зі свого кореня.
Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною рушійною силою, основою історичного процесу вважав народ, народні маси.
Грушевський уже в дореволюційний час із своїх учнів і послідовників створив велику наукову школу — у Львові (з 1894 по 1914 р.) й у Києві (з 1908 по 1914 р.). До неї належали М. Кордуба (1876—1930), С. Томашівський (1875—1930), І. Джиджора (1880—1919), О. Терлецький (1873—1958), І. Кревецький (1883—1940), І. Крип'якевич (1886—1967) та ін.
Разом з охарактеризованими вище істориками у XIX — на початку XX ст. в історичній науці України працювало багато й інших істориків: І. В. Лучицький, В. С. Іконников, М. В. Довнар-Запольський, В. О. Барвінський, М. Є. Слабченко, М. П. Василенко, В. О. Мякотін, Д. І. Дорошенко, М. О. Максимейко, І. М. Каманін та ін.
Отже, у XIX — на початку XX ст. в Україні історична наука розвивалася інтенсивно. Було зібрано і опубліковано велику кількість історичних джерел, досліджено багато важливих проблем, створено узагальнюючі наукові і науково-популярні праці з історії України.
Вершиною української історіографії стали фундаментальні праці М. Грушевського, в яких була розроблена й практично здійснена нова схема історії України, за якою український історичний процес розглядався як безперервний з стародавніх часів і до сучасності, самобутній, самодостатній, але не відірваний від історії Росії та інших країн Європи й Азії. Більшість українських істориків — М. О. Максимович, М. І. Костомаров, В. Б. Антонович, О. М. Лазаревський, М. С. Грушевський та ін.— належали до народницького напряму в історіографії. Народницькі історики вважали головною діючою силою в історії народні, передусім селянські, маси і проповідували пріоритет інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У своїх працях народницькі історики й приділяли головну увагу дослідженню соціально-економічного становища народних мас, їхньої боротьби за свою волю, їхнього життя, культури, побуту, психології. Лише напередодні і в час першої світової війни в українській історіографії зародився новий, державний напрям, головним засновником якого став видатний історик, філософ, громадський діяч і публіцист В. К Липинський (1882—1931). Історики-державники вважали, що найважливішу творчу роль в організації, спрямуванні й захисті суспільства відіграє держава. Але до 1917 р. державницький напрям лише започатковувався, пануючою залишалася народницька історіографія.
Українська історична наука в роки радянської влади.
Революція 1917—1918 pp., виникнення і падіння Української Народної Республіки та утвердження Української РСР, яка була включена до складу Союзу РСР і повністю підпорядкована Москві, справили значний, причому неоднозначний, вплив на розвиток історичної науки.
У 20-ті роки, коли проводилася політика українізації, історична наука, попри різні перешкоди, набула значного розвитку. Широку дослідницьку роботу проводили наукові установи Всеукраїнської Академії наук (РУАН) —історична секція і численні комісії та кафедри. Після повернення у 1924 р. з еміграції і обрання академіком історичну науку у ВУАН очолив М. С. Грушевський, під керівництвом якого склалася велика наукова школа. В історичних установах ВУАН плідно працювали О. Ю. Гермайзе, О. С Грушевський, П. В. Клименко, В. Ю. Данилевич, В. І. Щербина, О. І. Баранович, С. В. Шамрай, М. М. Ткаченко та ін.
Історичні установи ВУАН розгорнули широку видавничу діяльність. Було поновлено видання журналу «Україна», виходили «Збірник історико-філологічного відділу», «Записки історико-філологічного відділу», «Записки соціально-економічного відділу», збірники «За сто літ» та ін.
При інститутах народної освіти у Катеринославі (Дніпропетровську), Ніжині, Києві, Кам'янці-Подільському, Харкові працювали науково-дослідні кафедри, які досліджували проблеми історії, економіки, культури. Найбільш широку діяльність розгорнула харківська науково-дослідна кафедра, яка з 1926 р. дістала назву кафедри історії української культури імені академіка Д. І. Багалія. Філія цієї кафедри під керівництвом М. Є. Слабченка працювала в Одесі, в Києві була група, що вважалася частиною кафедри Д. Багалія (О. П. Оглоблін, Н. Д. Полонська-Василенко, В. О. Романовський). На кафедрі української культури інтенсивно працювали В. О. Барвінський, О. І. Білецький, Є. М. Іванов, В. І. Веретенников, О. В. Вєтухов, М. А. Максимейко, О. С. Федоровський, С А. Тара-нущенко та ін. Співробітники кафедри, керовані Д. Багалієм, склавши окрему наукову школу в історіографії, досліджували широке коло різних проблем з історії України. З 1924 р. до початку 30-х років вони видали 10 томів наукових записок та збірників, ряд навчальних посібників та монографій.
Комуністична партія, ставши правлячою партією і проголосивши марксизм державною ідеологією, почала впроваджувати його і в історичну науку як її методологічну основу. У 20-х роках велася запекла боротьба істориків, які вважали себе марксистами, проти вчених, що не ставали на грунт марксизму, проти, як вони говорили, буржуазних учених, буржуазної, а в умовах України і проти буржуазно-націоналістичної, історіографії. В Україні для організації науково-дослідної роботи з проблем марксизму-ленінізму і підготовки істориків-марксистів у 1922 р. у Харкові було створено Український інститут марксизму та марксизмознавства, який у 1924 p., після смерті Леніна, дістав назву Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ). Історичний відділ тут очолював М. І. Яворський, в ньому дійсними членами були М. О. Скрипник, М. М. Попов, С М. Покровський, В. Д. Коряк, М. І. Свідзинський, Г. О. Карпенко, М. А. Рубач та ін. У 1931 р. на базі економічного, філософсько-соціологічного та історичного відділів УІМЛ за рішенням ЦК КП(б)У було створено самостійні інститути, які були об'єднані у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). У ВУАМЛІНі був й інститут історії.
У 1921 p., за прикладом РРФСР, в Україні у Харкові було засновано Комісію по вивченню історії Жовтневої революції і Комуністичної партії (більшовиків) України (Істпарт), а на місцях — губернські та окружні істпартвідділи. У 1929 р. на базі республіканського Істпарту було створено Інститут історії партії і Жовтневої революції при ЦК КП(б)У. З 1922 р. до 1933 р. Істпарт видавав журнал «Літопис революції». Істпарти провели чималу роботу по збиранню і опублікуванню документів і спогадів, по розробці історії більшовицьких організацій, перебігу революції і громадянської війни в Україні.
Отже, у 20-х роках діяли історичні установи і великий колектив істориків різних наукових шкіл і напрямів, які підготували й опублікували багато цінних праць з історії України. Але з другої половини 20-х років партійно-державна верхівка повела жорстку лінію на підпорядкування історичної науки своєму диктатові, на боротьбу з українським націоналізмом і на середину 30-х років розгромила і ліквідувала наукові історичні установи й наукові школи, закрила наукові видання. Багато істориків були репресовані й загинули в тюрмах і таборах.
Ліквідувавши історичні установи, які діяли в 20-ті роки, і винищивши багатьох істориків, партійно-державна верхівка на чолі з Сталіним розгорнула широкомасштабну деформацію історичної свідомості народу. За прямих директив згори поширювалась суб'єктивістська, завідомо неправильна оцінка історичних явищ і діяльності учасників подій, особливо тих, що були оголошені агентами імперіалізму і ворогами народу. Історики мали керуватися тільки офіційно встановленою схемою історичного процесу, в першу чергу положеннями сталінського короткого курсу історії ВКП(б), виданого в 1938 р.
У таких тяжких і складних умовах перебувала в другій половині 30-х років й історична наука в Україні. її центром став Інститут історії України Академії наук УРСР, створений в 1936 р. на базі Інституту історії ВУАМЛІНу, що був тоді ліквідований. Співробітники інституту в 1937—1941 pp. видали шість випусків із серії «Нариси з історії України», а також «Короткий нарис історії України» (автори С. М. Белоусов, К Г. Гуслистий, Ф. Є. Лось, М. І. Супруненко, Ф. О. Ястребов) — першу узагальнюючу радянську працю з історії України з найдавніших часів до передодня Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 pp.
Після війни у Києві продовжили працювати Інститут історії України (з березня 1953 р.— Інститут історії) та Інститут археології АН УРСР, у Львові був створений Інститут суспільних наук АН УРСР. Відновили свою працю Інститут історії партії ЦК КП(б)У, історичні кафедри університетів та інститутів, архіви, музеї й бібліотеки.
Але в умовах тоталітарного режиму в повоєнний час історики були закуті в рамки директив і постанов партійно-державного керівництва, від яких в оцінці історичних явищ не могли відійти ні на крок. Великої шкоди історичній науці в Україні завдала, зокрема, постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР» (29 серпня 1947 p.). Праці, видані Інститутом історії України за час його існування — «Короткий курс історії України», «Нариси з історії України», перший том «Історії України» — ЦК КП(б)У визнав порочними й антинауковими, складеними в антимарксистському дусі, такими, що містять у собі грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру.
Наступним офіційним документом, який зумовлював подальшу деформацію наукової схеми історії України, були «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 pp.)», схвалені ЦК КПРС.
У цих умовах у радянській, передусім російській, історіографії остаточно сформувалась великодержавницька схема історії СРСР. Проповідувалась своєрідна «месіанська роль» Росії в долі всіх народів, що їх у свій час силою підкорив або іншим способом прилучив російський царизм. Радянський Союз фактично змальовувався як спадкоємець «єдиної і неділимої» Російської імперії. Відповідно виправдовувалася загарбницька політика царизму. Виходячи з цього, історики стали зображувати царську Росію як постійного піклувальника, визволителя й захисника України протягом усього історичного процесу, як «старшого брата». Український народ об'єктивно уявлявся якимось другосортним, неповноцінним, меншовартим. Історія України показувалась не як самостійний, самодостатній процес, а як постійне прагнення українського народу до «возз'єднання» з Росією, про перехід під владу московського царя. Отже, український історичний процес підпорядковувався великодержавним інтересам Російської держави. Всякі прояви боротьби за незалежність України, за створення української самостійної держави розглядались як «сепаратизм», як «зрада». Як «зрадники» характеризувалися всі гетьмани, які прагнули до незалежності України,— І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа, П. Орлик та ін.
У відповідності до нормативних директив були написані перший том «Історії Української РСР», виданий у , 1953 p., і більшість праць, публікованих у 1953—1954 pp. у зв'язку з відзначенням 300-річчя возз'єднання України з Росією.
Засудження XX з'їздом КПРС (лютий 1956 р.) культу особи Сталіна позитивно позначилося на розвиткові історичної науки. І хоча період «відлиги» був короткочасним і вже наприкінці 60-х років почалися нові заборони й утиски, за більш ніж 30 років, що минули після XX з'їзду партії, більш різноманітною стала проблематика наукових праць з історії, відновлено добрі імена багатьох учасників історичних подій, розширилася видавнича діяльність, почали виходити «Український історичний журнал», ряд вузівських і республіканських міжвідомчих наукових збірників. Було видано чимало збірників історичних джерел, а також монографій і узагальнюючих праць з історії України. У 1977—1979 pp. колективами науковців інститутів історії і археології АН УРСР у співпраці з викладачами вузів видано багатотомну «Історію Української РСР» (у восьми томах, десяти книгах), яка охопила історію України з найдавніших часів до сучасності. У 1981 — 1985 pp. ця праця була перевидана в 10 томах російською мовою. У 1974 р. було завершено 26-томне видання «Історії міст і сіл Української РСР».
Вивчення історії України за межами УРСР.
Після закінчення революції та громадянської війни 1917—1920 pp. серед емігрантів з було багато інтелігентів, у тім числі вчених, зокрема істориків. За кордоном створився ряд наукових центрів і установ, співробітники яких займалися історичними дослідженнями. У Відні в 1919—1924 pp. активну роботу проводив заснований М. С. Грушевським Український соціологічний інститут. У Празі діяли Український вільний університет (УВУ), створений у січні 1921 p., у Відні — Українське історико-філологічне товариство і Музей визвольної боротьби України, у Берліні — Український науковий інститут, у Варшаві — Український науковий інститут і Українське воєнно-історичне товариство, у Львові — наукове товариство імені Т. Г. Шевченка.
Історики-емігранти досліджували широке коло історичних проблем і створили чимало наукових і публіцистичних праць. Грушевський, перебуваючи з кінця 1919 р. до 1924 р. у Відні, разом з найближчими прихильниками продовжував розвивати свої погляди в річищі народницької історіографії. Одночасно з цим на початку 20-х років в українській історіографії склалася державницька школа, засновником якої був В. К. Липинський. У своїх працях «Україна на переломі. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю» (Київ — Відень, 1920) і «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926) Липинський розвивав свою концепцію розбудови самостійної української держави. На його думку, українська держава мала будуватися у формі спадкової монархії-гетьманату.
За довоєнний період 1920—1939 pp. за кордоном було опубліковано цінні праці багатьох істориків — І. Крип'якевича, Д. Дорошенка, С. Томашівського, І. Борщака, Б. Крупницького, А. Яковліва, В. Мякотіна та ін.
У час і одразу після другої світової війни українська діаспора поповнилася емігрантами з Радянської України і втікачами з Берліна, Праги, Варшави. У повоєнні роки значно розширилося коло інституцій, які за межами України займалися українознавчими студіями і, зокрема, історичними
Першоджерелом історичних знань, уявлень про минуле людського суспільства була усна народна творчість, яка знайшла своє відображення в історичних переказах, піснях, легендах, що збереглися в писемних творах та передавалися нащадкам усно із покоління в покоління.
Серед писемних творів найбільш старовинними і найвидатнішими є літописи, в першу чергу «Літопис руський», який починається «Повістю временних літ». У період роздроблення Русі важливими пам'ятками літописання на території Південно-Західної Русі були літописи Київський та Галицько-Волинський. Від XIV — першої половини XVI ст., коли більшість українських земель перебувала в складі Великого князівства Литовського, залишилися так звані західно-руські, або литовські, літописи, серед яких для історії українських земель мають найбільше значення Короткий Київський літопис і літопис Биховця. Події кінця XVI — першої половини XVII ст. відображені в Густинському, Баркулабівському, Львівському, Межигірському літописах, Острозькому літописці.
Для вивчення минулого України другої половини XVII — початку XVIII ст., передусім визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, найбільше значення мають козацько-старшинські літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Тривалий час великою популярністю користувався київський «Синопсис», авторство якого приписується архімандритові Києво-Печерської лаври Інокентієві Гізелю. Виданий вперше у Києві у 1674 p., «Синопсис» був пронизаний великодержавною монархічною ідеологією.
У другій половині XVIII ст., хоча більшість козацьких старшин перетворювалася на російських дворян і зросійщувались, багато з них, особливо на Лівобережжі і Слобожанщині, не відірвались повністю від української національної стихії і виявляли великий інтерес до історії України, до рідної минувшини, до козацької слави. З'явилося немало творів, у яких описувалось минуле України переважно з давніх часів, але найширше княжі часи, козаччина і Гетьманщина. Це були твори П. І. Симоновського «Коротке описання про козацький малоросійський народ...» (1765), С В. Лукомського «Зібрання історичне» (1770), В. Г. Рубана «Короткий літопис Малої Росії» (1777), О. І. Рігельмана «Літописне повіствування про Малу Росію» (1785—1786), Я. М. Марковича «Записки про Малоросію» (1798) та ін.
Українська історіографія в XIX – на початку XX ст.
Посилення інтересу до історії України, створення багатьох творів про рідну минувшину були одним із проявів українського національно-культурного відродження, яке розпочалося в Україні, як і в інших слов'янських народів, наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. Саме в цей час розгорнулися збирання і публікація пам'яток народної творчості, видання журналів і альманахів, вийшла «Енеїда» Котляревського, розвивалася українська літературна мова, відбувалося становлення нової української літератури.
Усі ці процеси вплинули і на розвиток історичних знань та історичної думки. Широко розгорнулися збирання й публікація історичних джерел і пам'яток історичної думки, стали створюватися й діяти історичні товариства й установи, історією України почали займатися викладачі та професори новозаснованих Харківського і Київського університетів, з'явилися узагальнюючі праці з історії України.
Особливо велику роль у Розвитку історіографії і національного відродження взагалі відіграла «Історія русів» — історико-літературний, гостро публіцистичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. Весь виклад історії України невідомий автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами. «Історія русів» уся пройнята ідеєю українського патріотизму.
Значним кроком у розвитку української історіографії була «Історія Малої Росії» Д. М. Бантиша-Каменського, видана в Москві у 1822 р. Вона стала першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням матеріалів з московських і українських архівів. Велику роль у вихованні українського суспільства в національному дусі відіграла п'ятитомна «Історія Малоросії» М. А. Маркевича, видана в 1842—1843 pp. у Москві.
Сталося так, що в 20—50 роках XIX ст. історики здебільшого були одночасно й етнографами. Саме вони започаткували своєрідну етнографічно-романтичну течію в історіографії, яка пізніше стала називатися народницькою, оскільки її прихильники основною діючою силою в історії вважали народ і тому головним завданням історика ставили вивчення життя, діяльності, мови, культури, побуту і психології народних мас. До цих істориків належали І. Срезневський, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш та ін.
З початку 40-х років XIX ст. розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори Київського університету М. Д. Іванішев, М. О. Максимович, В. Б. Антонович та ін. Співробітники зібрали на Правобережжі велику кількість актових рукописних книг та окремих документів і в 1852 р. створили Київський центральний архів. Уже в 1845—1859 pp. вони видали чотири томи документів під назвою «Памятники», а з 1859 р. до 1914 р.— 35 томів «Архива Юго-Западной России». В 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России» (9 з них за редакцією М. I. Костомарова). 15 томів «Джерел до історії України-Руси» (до 1917 р.) опублікувала Археографічна комісія, що працювала при Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові. Велику кількість історичних джерел, зокрема літописних, помістив у «Чтениях Московского общества истории и древностей российских» О. М. Бодянський. Публікувалися джерела і в інших виданнях, зокрема в журналі «Киевская старина» (1882—1906), «Записках» Наукового товариства ім. Шевченка і т. д. Продовжувалася публікація пам'яток народної творчості, розгорталися археологічні й етнографічні дослідження.
Одним із видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров (1817—1885). Він займався історією як України, так і Росії, написав багато праць з історії України: «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857), «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрія Хмельницького» (1868), «Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1881), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884) та ін. Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження».
Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу історикам, які в історії бачили діяльність лише царів, гетьманів, полководців та інших видатних осіб, один із перших у вітчизняній історіографії почав вивчати історію народу, його життя і рухи, протиставляючи народ державі. Ввівши до наукового обігу величезну кількість історичних джерел, Костомаров дав блискучі описи народних рухів — народних повстань в Україні, визвольної війни 1648— 1654 pp. та ін.
Костомаров виступав за республіканський лад, відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, ставав на захист української мови і культури.
У перший період своєї діяльності, в ЗО—50-х роках XIX ст., відомий письменник і історик П. О. Куліш (1819— 1895) у творах «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького» (1843), «Повесть об украинском народе» (1846) та інших ідилічно змальовував минуле України, козацтво, гетьманщину, захоплювався ідеєю української народності, високо цінував борців за свободу українського народу.
У пізніші часи, в 60—90-х pp., Куліш вихваляв антинародну політику польської шляхти і російського царизму в Україні, негативно оцінював український народ, козацтво, вбачав у ньому руйнівну, а не творчу силу.
Надзвичайно глибокий, незрівняний ні з чим вплив на відродження і розвиток національної свідомості українського народу справила вся і, передусім, поетична творчість Т. Г. Шевченка. Таким же небаченим доти був і вплив Шевченка на пізнання історичного минулого, сучасного й майбутнього України. Куліш мав усі підстави назвати Шевченка нашим «першим істориком». «Шевченко,— говорив Куліш,— наш поет і перший історик. Шевченко перше всіх запитав наші німі могили, що вони таке, і одному тільки йому дали вони ясну, як Боже слово, одповідь. Шевченко перше всіх додумався, чим наша старосвітчина славна і за що проклянуть її грядущі роди».
Одним з найбільш видатних істориків України був В. Б. Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років (1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679—1716 pp.» (1868), «Дослідження про міста в Пів-денно-Західній Русі за актами 1432—1798 pp.» (1870), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 pp.» (1870), «Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), «Київ, його доля і значення в XIV — XVI ст.» (1882) та ін. Цими працями, заснованими переважно на нових архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослідження багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові проблеми (про міста, міщанство, промисловість, гайдамаччину та ін.), розвінчував польсько-шляхетські історичні концепції щодо минулого України.
Із своїх учнів Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. С Грушевський, Д. І. Багалій, М. В. Довнар-Запольський, В. Г. Ляскоронський, О. С Грушевський, О. М. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Ф. Біляшевський та ін. Зокрема, учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південно-руських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що школу Антоновича називають «обласниками».
Окреме своєрідне місце в українській історіографії XIX ст. займає творчість М. П. Драгоманова. У своїх пристрасних полемічних писаннях Драгоманов викривав антинародний режим царського самодержавства і закликав до його повалення, проповідував ідеї свободи й демократії, визволення від гноблення українського і всіх поневолених народів, ідеї їхньої дружби і єднання. Він рішуче засуджував бюрократичний централізм і виступав за федералітично-демократичну будову держави. Своєю публіцистичною і науковою діяльністю Драгоманов справив глибокий вплив на весь суспільно-політичний рух України і зажив високого авторитету серед прогресивних громадських діячів. І. Франко називав Драгоманова «духовним батьком», «найбільш публіцистичним талантом нашої нації».
За своїм фахом Драгоманов був істориком стародавнього світу, зокрема істориком давньої Греції і Риму, але багато займався й проблемами історії України. Спеціально з історії України Драгоманов у 1876 р. видав у Києві невеличку книжечку «Про українських козаків, татар та турків», у якій з широким використанням народних дум та історичних пісень розповів про численні напади на українські землі татар та турків і боротьбу проти них козаків. Крім того, Драгоманов мав намір написати велику працю про російсько-українські взаємини під назвою «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654—1876)», але встиг написати лише вступ і початок першого розділу. У цьому тексті автор пише, що «царська самоволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зерна кріпацтва». Через це життя України в складі Російської держави Драгоманов вважав пропащим, змарнованим часом.
Але найбільше Драгоманов захоплювався народною творчістю українського народу і особливо політичними піснями, які, як він писав у своїй автобіографічній замітці, являють собою «поетичну історію українського народу, яку він розповів сам». Всього з питань українського фольклору й етнографії Драгоманов написав 30 спеціальних праць.
Загальнополітичні й філософські погляди Драгоманова і особливо його праці з української культури мали велике значення для розвитку української історіографії.
Особливе місце в українській історіографії займає О. Я. Єфименко (1848—1918), яка була першою жінкою Росії, що дістала вчений ступінь почесного доктора історії (від Харківського університету в 1910 р.). У своїх працях, таких, як «Із історії боротьби малоруського народу з поляками» (1879), «Турбаївська катастрофа» (1891), «Малоруське дворянство і його доля» (1891), «Дворищне землеволодіння в Південній Русі» (1892), «Нариси історії Правобережної України» (1894—1895) та інших, Єфименко широко досліджувала історію селянства, особливо форми його життя, побут, звичаї, ідеалізувала селянську общину, показувала боротьбу селянських мас, висвітлювала внутрішній, соціально-економічний розвиток українського суспільства.
Єфименко створила також один із перших синтетичний курс історії України — «Історія українського народу» (1906), яких охоплював історію України з найдавніших часів приблизно до середини XIX ст., до національно-культурного відродження українського народу.
З початку 80-х років XIX ст. розпочав свою багаторічну наукову діяльність Д. І. Багалій (1857—1932), один із учнів В. Б. Антоновича. Після закінчення Київського університету й захисту магістерської дисертації «Історія Сіверської землі до половини XIV ст.» Багалій з 1883 р. по 1927 р. працював у Харківському університеті. Вивчав проблеми соціально-економічного розвитку Лівобережної України, історію Південної України, української культури. Але найбільш широко і всебічно Багалій досліджував історію Слобідської України. їй він присвятив понад 100 спеціальних праць, серед них «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави» (1887), «Заселення Харківського краю і загальний хід його культурного розвитку до відкриття університету» (1889), «Дослід історії Харківського університету» (два томи, 1893—1904), «Історія міста Харкова за 250 років його існування» (разом з Д. П. Міллером, два томи, 1905— 1912), «Історія Слобідської України» (1918) та ін.
Найвидатнішим істориком запорізького козацтва став Д. І. Яворницький (1855—1940). Закінчивши у 1881 р. історико-філологічний факультет Харківського університету, Яворницький все життя невтомно працював над збиранням писемних та матеріальних пам'яток з життя Запорізької Січі, створив Музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого зібрав 85 тисяч експонатів, написав численні праці з різноманітних проблем історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорізького козацтва. Це «Історія запорізьких козаків» (т. 1—3, 1892—1897), «Вольності запорізьких козаків» (1898), «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків» (1894), «Джерела для історії запорізьких козаків» (т. 1—2, 1903) та ін.
Багато проблемами історії займався і видатний український письменник І. Я. Франко (1856—1916), який у суспільно-політичному русі стояв на радикальних, як говорилося раніш, революційно-демократичних позиціях. У його величезному творчому доробку є й понад 100 праць з історії: «Мислі о еволюції людськості» (1881 —1882), «Про працю» (1881), «Середні віки та їх поет Дайте» (1907), «Що таке поступ» (1903), «І. Тен, як історик французької революції» (1908), «Хуторна поезія П. А. Куліша» (1882), «Нарис історії україно-руської літератури» (1910), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1913), «Хмельнищина 1648—1649 pp. у сучасних віршах» (1898) та ін.
Оригінальні праці з проблем історії України створив С. А. Подолинський (1850—1891), видатний учений і громадський діяч, демократ і соціаліст. Подолинський одним із перших став вивчати розвиток капіталізму в Україні, формування й становище робітничого класу. Його головні праці: «Парова машина» (1875), «Про багатство та бідність» (1875), «Про хліборобство. Як де земля поділена і як би треба її держати» (1877), «Ремесла і фабрики на Україні» (1880) та ін. На них помітний вплив праць Маркса і Енгельса.
Розвиткові історичної думки в Україні сприяла діяльність ряду наукових установ, товариств, комісій, друкованих органів. Серед них чільне місце займає Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що був заснований за активної участі членів Київської громади і діяв у 1873—1876 pp. у Києві. Він провів значну роботу по вивченню історії, географії, природи, економіки України, по збиранню, обробці й виданню статистичних, етнографічних, фольклорних і археологічних матеріалів.
Значну роль у розгортанні наукових досліджень з історії відіграв історико-етнографічний і літературний журнал «Киевская старина» (1882—1906). У «Киевской старине» публікувалися праці з історії, етнографії, літературознавства України, історичні джерела — документи, щоденники, мемуари, пам'ятки народної творчості, критико-бібліографічні статті, художні твори.
Історичне товариство Нестора-літописця, засноване у Києві у 1873 p., діяло при Київському університеті. Товариство видавало «Чтения в историческом обществе Нестора-летописца». За 1879—1914 pp. вийшло 24 книги праць з історії України і Південної Росії, філології, археології, історичної географії, палеографії, нумізматики, історії права, документальних матеріалів та ін. В Одесі ще з 1839 р. працювало Одеське товариство історії і старожитностей.
В Західній Україні широку роботу по дослідженню історії проводило Наукове товариство ім. Шевченка, яке виникло у 1892 р. внаслідок реорганізації Літературного товариства ім. Шевченка, заснованого в 1873 р. З 1897 р. до 1914 р. його очолював М. С. Грушевський. У товаристві працювали історико-філософська секція, археографічна, етнографічна, статистична та інші комісії. Товариство видавало «Записки», «Літературно-науковий вісник», «Збірник історико-філософської секції», «Джерела до історії України-Руси» та ін.
Історичні дослідження велися викладачами історико-філологічних факультетів Київського, Харківського і Новоросійського університетів у Східній Україні і Львівського та Чернівецького — в Західній. При Харківському та Новоросійському університетах і Ніжинському інституті працювали історико-філологічні товариства. У Києві в 1907 р. Грушевським було створено «Українське наукове товариство», яке видало 18 томів «Записок». Видавали свої «Труди» архівні комісії: Полтавська видала 15 томів, Чернігівська — 12, Катеринославська — 10.
Найвидатнішим істориком, який підвів своєрідний підсумок розвитку української історіографії і створив наукову схему національної історії України, став Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934). За час своєї наукової діяльності Грушевський написав близько двох тисяч праць з історії України, історії української літератури, етнографії, фольклору, соціології. Найзначнішими є його зведені, синтетичні історичні праці: «Історія України-Руси» (т. 1 — 10 в 13 кн.) (1898—1936), в якій історія України досліджується з давніх часів до 1658 p., «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911 —1917), «Початки громадянства» (1921), «Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII ст.» (1912), «Історія української літератури» (т. 1—5, 1923— 1927) та ін.
У цих працях узагальнені наслідки досліджень попередніх істориків, археологів, етнографів, філологів, зібрано великий фактичний матеріал, використано нові численні документи з багатьох архівів як нашої країни, так і Швеції, Польщі та інших країн, висвітлено історичний шлях українського народу.
Головною заслугою Грушевського перед українською історіографією є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми українського історичного процесу. Найбільш переконливо ця схема обґрунтована в статті «Звичайна схема «русскої історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства», опублікованій у 1904 р. Грушевський передусім визнав нераціональною загальноприйняту в російській історіографії історичну схему Карамзіна, Соловйова, Ключевського, Погодіна, за якою з часів Київської Руси розвивалася єдина «общерусская» історія, в якій українсько-руська народність виходить на арену історії лише в XV — XVI ст
Вважаючи порогом історичних часів для українського народу IV ст. нашої ери (від антів), Грушевський визнає дуже нераціональним поєднувати стародавню історію південних племен, Київської держави з Володимиро-Московським князівством XIII —XIV ст. і розглядати останнє як продовження першого. Київська держава, право, культура були утвором однієї народності — українсько-руської; Володимиро-Московська — другої, великоруської. Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський XIII ст., потім литовсько-польський XIV — XVI ст. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла зі свого кореня.
Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною рушійною силою, основою історичного процесу вважав народ, народні маси.
Грушевський уже в дореволюційний час із своїх учнів і послідовників створив велику наукову школу — у Львові (з 1894 по 1914 р.) й у Києві (з 1908 по 1914 р.). До неї належали М. Кордуба (1876—1930), С. Томашівський (1875—1930), І. Джиджора (1880—1919), О. Терлецький (1873—1958), І. Кревецький (1883—1940), І. Крип'якевич (1886—1967) та ін.
Разом з охарактеризованими вище істориками у XIX — на початку XX ст. в історичній науці України працювало багато й інших істориків: І. В. Лучицький, В. С. Іконников, М. В. Довнар-Запольський, В. О. Барвінський, М. Є. Слабченко, М. П. Василенко, В. О. Мякотін, Д. І. Дорошенко, М. О. Максимейко, І. М. Каманін та ін.
Отже, у XIX — на початку XX ст. в Україні історична наука розвивалася інтенсивно. Було зібрано і опубліковано велику кількість історичних джерел, досліджено багато важливих проблем, створено узагальнюючі наукові і науково-популярні праці з історії України.
Українська історична наука в роки радянської влади.
Революція 1917—1918 pp., виникнення і падіння Української Народної Республіки та утвердження Української РСР, яка була включена до складу Союзу РСР і повністю підпорядкована Москві, справили значний, причому неоднозначний, вплив на розвиток історичної науки.
У 20-ті роки, коли проводилася політика українізації, історична наука, попри різні перешкоди, набула значного розвитку. Широку дослідницьку роботу проводили наукові установи Всеукраїнської Академії наук (РУАН) —історична секція і численні комісії та кафедри. Після повернення у 1924 р. з еміграції і обрання академіком історичну науку у ВУАН очолив М. С. Грушевський, під керівництвом якого склалася велика наукова школа. В історичних установах ВУАН плідно працювали О. Ю. Гермайзе, О. С Грушевський, П. В. Клименко, В. Ю. Данилевич, В. І. Щербина, О. І. Баранович, С. В. Шамрай, М. М. Ткаченко та ін.
Історичні установи ВУАН розгорнули широку видавничу діяльність. Було поновлено видання журналу «Україна», виходили «Збірник історико-філологічного відділу», «Записки історико-філологічного відділу», «Записки соціально-економічного відділу», збірники «За сто літ» та ін.
При інститутах народної освіти у Катеринославі (Дніпропетровську), Ніжині, Києві, Кам'янці-Подільському, Харкові працювали науково-дослідні кафедри, які досліджували проблеми історії, економіки, культури. Найбільш широку діяльність розгорнула харківська науково-дослідна кафедра, яка з 1926 р. дістала назву кафедри історії української культури імені академіка Д. І. Багалія. Філія цієї кафедри під керівництвом М. Є. Слабченка працювала в Одесі, в Києві була група, що вважалася частиною кафедри Д. Багалія (О. П. Оглоблін, Н. Д. Полонська-Василенко, В. О. Романовський). На кафедрі української культури інтенсивно працювали В. О. Барвінський, О. І. Білецький, Є. М. Іванов, В. І. Веретенников, О. В. Вєтухов, М. А. Максимейко, О. С. Федоровський, С А. Тара-нущенко та ін. Співробітники кафедри, керовані Д. Багалієм, склавши окрему наукову школу в історіографії, досліджували широке коло різних проблем з історії України. З 1924 р. до початку 30-х років вони видали 10 томів наукових записок та збірників, ряд навчальних посібників та монографій.
Комуністична партія, ставши правлячою партією і проголосивши марксизм державною ідеологією, почала впроваджувати його і в історичну науку як її методологічну основу. У 20-х роках велася запекла боротьба істориків, які вважали себе марксистами, проти вчених, що не ставали на грунт марксизму, проти, як вони говорили, буржуазних учених, буржуазної, а в умовах України і проти буржуазно-націоналістичної, історіографії. В Україні для організації науково-дослідної роботи з проблем марксизму-ленінізму і підготовки істориків-марксистів у 1922 р. у Харкові було створено Український інститут марксизму та марксизмознавства, який у 1924 p., після смерті Леніна, дістав назву Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ). Історичний відділ тут очолював М. І. Яворський, в ньому дійсними членами були М. О. Скрипник, М. М. Попов, С М. Покровський, В. Д. Коряк, М. І. Свідзинський, Г. О. Карпенко, М. А. Рубач та ін. У 1931 р. на базі економічного, філософсько-соціологічного та історичного відділів УІМЛ за рішенням ЦК КП(б)У було створено самостійні інститути, які були об'єднані у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). У ВУАМЛІНі був й інститут історії.
У 1921 p., за прикладом РРФСР, в Україні у Харкові було засновано Комісію по вивченню історії Жовтневої революції і Комуністичної партії (більшовиків) України (Істпарт), а на місцях — губернські та окружні істпартвідділи. У 1929 р. на базі республіканського Істпарту було створено Інститут історії партії і Жовтневої революції при ЦК КП(б)У. З 1922 р. до 1933 р. Істпарт видавав журнал «Літопис революції». Істпарти провели чималу роботу по збиранню і опублікуванню документів і спогадів, по розробці історії більшовицьких організацій, перебігу революції і громадянської війни в Україні.
Отже, у 20-х роках діяли історичні установи і великий колектив істориків різних наукових шкіл і напрямів, які підготували й опублікували багато цінних праць з історії України. Але з другої половини 20-х років партійно-державна верхівка повела жорстку лінію на підпорядкування історичної науки своєму диктатові, на боротьбу з українським націоналізмом і на середину 30-х років розгромила і ліквідувала наукові історичні установи й наукові школи, закрила наукові видання. Багато істориків були репресовані й загинули в тюрмах і таборах.
Ліквідувавши історичні установи, які діяли в 20-ті роки, і винищивши багатьох істориків, партійно-державна верхівка на чолі з Сталіним розгорнула широкомасштабну деформацію історичної свідомості народу. За прямих директив згори поширювалась суб'єктивістська, завідомо неправильна оцінка історичних явищ і діяльності учасників подій, особливо тих, що були оголошені агентами імперіалізму і ворогами народу. Історики мали керуватися тільки офіційно встановленою схемою історичного процесу, в першу чергу положеннями сталінського короткого курсу історії ВКП(б), виданого в 1938 р.
У таких тяжких і складних умовах перебувала в другій половині 30-х років й історична наука в Україні. її центром став Інститут історії України Академії наук УРСР, створений в 1936 р. на базі Інституту історії ВУАМЛІНу, що був тоді ліквідований. Співробітники інституту в 1937—1941 pp. видали шість випусків із серії «Нариси з історії України», а також «Короткий нарис історії України» (автори С. М. Белоусов, К Г. Гуслистий, Ф. Є. Лось, М. І. Супруненко, Ф. О. Ястребов) — першу узагальнюючу радянську працю з історії України з найдавніших часів до передодня Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 pp.
Після війни у Києві продовжили працювати Інститут історії України (з березня 1953 р.— Інститут історії) та Інститут археології АН УРСР, у Львові був створений Інститут суспільних наук АН УРСР. Відновили свою працю Інститут історії партії ЦК КП(б)У, історичні кафедри університетів та інститутів, архіви, музеї й бібліотеки.
Але в умовах тоталітарного режиму в повоєнний час історики були закуті в рамки директив і постанов партійно-державного керівництва, від яких в оцінці історичних явищ не могли відійти ні на крок. Великої шкоди історичній науці в Україні завдала, зокрема, постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР» (29 серпня 1947 p.). Праці, видані Інститутом історії України за час його існування — «Короткий курс історії України», «Нариси з історії України», перший том «Історії України» — ЦК КП(б)У визнав порочними й антинауковими, складеними в антимарксистському дусі, такими, що містять у собі грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру.
Наступним офіційним документом, який зумовлював подальшу деформацію наукової схеми історії України, були «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 pp.)», схвалені ЦК КПРС.
У цих умовах у радянській, передусім російській, історіографії остаточно сформувалась великодержавницька схема історії СРСР. Проповідувалась своєрідна «месіанська роль» Росії в долі всіх народів, що їх у свій час силою підкорив або іншим способом прилучив російський царизм. Радянський Союз фактично змальовувався як спадкоємець «єдиної і неділимої» Російської імперії. Відповідно виправдовувалася загарбницька політика царизму. Виходячи з цього, історики стали зображувати царську Росію як постійного піклувальника, визволителя й захисника України протягом усього історичного процесу, як «старшого брата». Український народ об'єктивно уявлявся якимось другосортним, неповноцінним, меншовартим. Історія України показувалась не як самостійний, самодостатній процес, а як постійне прагнення українського народу до «возз'єднання» з Росією, про перехід під владу московського царя. Отже, український історичний процес підпорядковувався великодержавним інтересам Російської держави. Всякі прояви боротьби за незалежність України, за створення української самостійної держави розглядались як «сепаратизм», як «зрада». Як «зрадники» характеризувалися всі гетьмани, які прагнули до незалежності України,— І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа, П. Орлик та ін.
У відповідності до нормативних директив були написані перший том «Історії Української РСР», виданий у , 1953 p., і більшість праць, публікованих у 1953—1954 pp. у зв'язку з відзначенням 300-річчя возз'єднання України з Росією.
Засудження XX з'їздом КПРС (лютий 1956 р.) культу особи Сталіна позитивно позначилося на розвиткові історичної науки. І хоча період «відлиги» був короткочасним і вже наприкінці 60-х років почалися нові заборони й утиски, за більш ніж 30 років, що минули після XX з'їзду партії, більш різноманітною стала проблематика наукових праць з історії, відновлено добрі імена багатьох учасників історичних подій, розширилася видавнича діяльність, почали виходити «Український історичний журнал», ряд вузівських і республіканських міжвідомчих наукових збірників. Було видано чимало збірників історичних джерел, а також монографій і узагальнюючих праць з історії України. У 1977—1979 pp. колективами науковців інститутів історії і археології АН УРСР у співпраці з викладачами вузів видано багатотомну «Історію Української РСР» (у восьми томах, десяти книгах), яка охопила історію України з найдавніших часів до сучасності. У 1981 — 1985 pp. ця праця була перевидана в 10 томах російською мовою. У 1974 р. було завершено 26-томне видання «Історії міст і сіл Української РСР».
Вивчення історії України за межами УРСР.
Після закінчення революції та громадянської війни 1917—1920 pp. серед емігрантів з було багато інтелігентів, у тім числі вчених, зокрема істориків. За кордоном створився ряд наукових центрів і установ, співробітники яких займалися історичними дослідженнями. У Відні в 1919—1924 pp. активну роботу проводив заснований М. С. Грушевським Український соціологічний інститут. У Празі діяли Український вільний університет (УВУ), створений у січні 1921 p., у Відні — Українське історико-філологічне товариство і Музей визвольної боротьби України, у Берліні — Український науковий інститут, у Варшаві — Український науковий інститут і Українське воєнно-історичне товариство, у Львові — наукове товариство імені Т. Г. Шевченка.
Історики-емігранти досліджували широке коло історичних проблем і створили чимало наукових і публіцистичних праць. Грушевський, перебуваючи з кінця 1919 р. до 1924 р. у Відні, разом з найближчими прихильниками продовжував розвивати свої погляди в річищі народницької історіографії. Одночасно з цим на початку 20-х років в українській історіографії склалася державницька школа, засновником якої був В. К. Липинський. У своїх працях «Україна на переломі. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю» (Київ — Відень, 1920) і «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926) Липинський розвивав свою концепцію розбудови самостійної української держави. На його думку, українська держава мала будуватися у формі спадкової монархії-гетьманату.
За довоєнний період 1920—1939 pp. за кордоном було опубліковано цінні праці багатьох істориків — І. Крип'якевича, Д. Дорошенка, С. Томашівського, І. Борщака, Б. Крупницького, А. Яковліва, В. Мякотіна та ін.
У час і одразу після другої світової війни українська діаспора поповнилася емігрантами з Радянської України і втікачами з Берліна, Праги, Варшави. У повоєнні роки значно розширилося коло інституцій, які за межами України займалися українознавчими студіями і, зокрема, історичними
