Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
3. Основні джерела з історії України.
Типи історичних джерел.
Вивчення історії України, як і інших країн, ґрунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається спеціальна наукова дисципліна —джерелознавство. Під історичними джерелами розуміються всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Історичні джерела слід відрізняти від історичного дослідження, написаного на основі аналізу джерел. У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел:
1) речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники;
2) етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;
3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела, які є основою історичних знань.
Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:
1) актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;
2) оповідні пам'ятки—літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.
Джерел, на базі яких вивчається історія України, надзвичайно багато.
Джерела з історії України.
Для вивчення життя людей у найдавніші часи найбільше матеріалів дають археологічні розкопки, з найдавніших часів коли здобуваються матеріальні до кінця XVIII ст. предмети — знаряддя праці, залишки жител та інших будівель, культові споруди та ін. На цій основі археологи й історики реконструюють господарство і життєвий уклад первісних людей. Про життя народів, які населяли територію України в давні, до київські часи — кіммерійців, скіфів, сарматів, слов'ян та інших, розповідається в джерелах, — розповідях грецьких, римських, західноєвропейських, арабських авторів.
Найважливіші джерела з історії Київської держави — це зокрема «Повість временних літ», «Руська Правда», договори Русі з греками, найдавніші грамоти на пергаменті і бересті (Новгород, Смоленськ, Вітебськ), князівські і церковні устави, а також літературні твори XI — XIII ст. — «Слово о полку Ігоровім», «Моління Даниїла Заточника», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про загибель Руської землі» (у зв'язку з поразкою на Калці в 1223 р.), «Києво-Печерський патерик» та ін.
Для періоду феодальної роздробленості як історичні джерела велике значення мають місцеві, обласні літописи, зокрема для Південно-Західної Русі — Київський літопис, що охоплює час від 1111 р. до 1200 р., і Галицько-Волинський літопис, в якому йдеться про події від 1201 р. до 1292 р.
У XIV ст. більшість українських земель потрапила під владу Литовського князівства, а Галичина — Польщі. За Люблінською унією 1569 р. майже всі українські землі були включені до складу шляхетської Польщі.
Оскільки більшість українських (як і білоруських) земель у XIV— першій половині XVI ст. входила до складу Литви, то й багато історичних джерел є спільними для України, Литви, Білорусі. Це насамперед Литовська метрика — книги державної канцелярії Великого князівства Литовського, де зосереджені різноманітні державні акти. Важливими джерелами є привілеї (жалувані грамоти) великого князя місцевим князям, шляхті і т.д., щоденники сеймів і сеймиків, книги земських і магістратських судів, устави на волоки, інвентарі, Литовські статути та ін. Серед літописів до XV— XVI ст. найбільше значення для історії України мають: так званий «Короткий Київський літопис» (закінчений у XVI ст.), що є частиною Супрасльського рукопису (знайдений у Супрасльському монастирі біля Білостоку) —в ньому охоплюються події за 862—1515 pp. і Густинський літопис (знайдений у Густинському монастирі біля Прилук на Полтавщині), який розповідь починає з давніх часів, але має й самостійну частину про події в Україні за 1300—1597 рр.
Як історичні джерела з історії України можуть бути використані твори письменників-полемістів кінця XVI — першої половини XVII ст. — «Апокрисис» («Отповедь») невідомого автора (псевдонім — Христофор Філалет (1597—1598), «Пересторога» — анонімний трактат (1605— 1606), «Палінодія» архімандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенського (1621 —1622), писання Івана Вишенського та ін., твори польських істориків — «Історія Польщі з стародавніх часів до 1480 р.» Яна Длугоша (XV ст.), «Хроніка польська, литовська, жмудська і руська» Матвія Стрийковського (доведена до 1572 р.), «Хроніка всього світу» Мартина Бєльського (1495—1575), «Про походження й історію поляков» Мартина Кромера (помер 1589 р.) та ін.
Багато цікавих матеріалів з історії України є в спогадах XVI — першої половини XVII ст — Михайла Литвина (написані в середині XVI ст.), щоденнику дипломата австрійського імператора Рудольфа II Еріха Джщи, який між 1588 і 1594 pp. бував в Україні, зокрема в Запорізькій Січі, у «Описі України» французького інженера, який 18 років (1630—1648) перебував на службі у польського короля і будував фортеці в Україні, та ін.
Серед джерел, в яких висвітлюються визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії та події другої половини XVII ст., найбільше значення мають козацько-старшинські літописи: літопис Самовидця, що найдокладніше описує період 1648—1672 рр., події доводить до 1702 p., а в деяких списках — до 1734 p.; літопис Самійла Величка, який починає опис подій з далеких часів, але докладніше з часів Сагайдачного і до 1700 р. Літопис Григорія Грабянки починається з стародавніх часів, але найбільше говориться про період козацтва, його походження, боротьбу, про визвольну війну, приєднання України до Росії і подальші події до виборів гетьмана Скоропадського в 1709 р. Є й інші козацько-старшинські літописи — Хмільницький (назва за м. Хмільник, звідти, мабуть, походив автор), у ньому описуються події 1636—1650рр., Львівський літопис (знайдений у Львові) — охоплює час від 1498 р. до 1649 р. та ін.
До джерел історії України XVIII ст. належать акти державного управління — законодавчі акти царського уряду, гетьманські універсали; пам'ятки українського права, зокрема збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), матеріали Законодавчої Комісії 1767 р. і особливо накази українського шляхетства своїм депутатам; різноманітні документи центральних і місцевих адміністративних установ (Сенату, Малоросійського приказу, Кабінету Міністрів, Першої Малоросійської колегії (1722—1727), Другої Малоросійської колегії (1764—1786рр.), Генеральної військової канцелярії та ін.); ревізії та ревізькі реєстри (переписи оподатковуваного населення козаків, посполитих, міщан); матеріали Генерального слідства про маєтності, проведеного в 1729—1730 pp. в усіх десятьох полках Лівобережної України. Велике значення мають матеріали т. зв. Румянцевського опису Лівобережної України, проведеного за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа Румянцева в 1765— 1769 pp., а також матеріли описів намісництв — Новгород-Сіверського, Чернігівського (1780), топографічні описи намісництв — Чернігівського, Київського, Харківського (80-ті роки XVIII ст.), матеріали генерального межування земель у 80-х роках XVIII ст., картографічні матеріали. Значний інтерес являють мемуари козацьких старшин — «Щоденник» генерального підскарбія Я. М. Марковича (1690—1770), «Діаріуш» Миколи Ханенка (написано 1722 p.), «Щоденник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола (охоплює час 1725—1727 рр.) та ін., а також історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького та ін.).
Джерела XIX — початку XX ст.
На початок XIX ст. в Україні царський уряд повністю ліквідував автономний козацько-старшинський адміністративний устрій і утвердив у ній загальноімперське законодавство, загальноросійське судочинство і адміністративне управління. Внаслідок цього зникло багато українських установ — Генеральна військова канцелярія, полкові, сотенні канцелярії, козацькі суди, канцелярія Запорізької Січі і т. ін., відповідно, не стало документів, які в них творилися. Тепер законодавчі акти та інші офіційні документи виходили лише від царського уряду, центральних і місцевих державних установ. Вони повністю поширювались і на українські землі, і, цілком зрозуміло, служать джерелами для історії України. Поряд з ними важливими джерелами є статистичні дані, матеріали політичних партій і громадських організацій, періодична преса, мемуари, щоденники, приватне листування. Особливо цінними, хоч до них і треба ставитись дуже критично, є матеріали поліцейсько-жандармських каральних і судово-слідчих органів, де відклалися справи політичних процесів — декабристів, кирило-мефодіївців, народників, справи про селянський і робітничий рух, про діяльність політичних організацій і партій та окремих їх членів.
Джерела радянського періоду.
Широким є коло історичних (архівних і друкованих) джерел — з історії України . Це праці В. І. Леніна, документи комуністичної та інших політичних партій, місцевих партійних організацій, законодавчі акти і постанови вищих органів державної влади і управління, матеріали місцевих Рад і органів державного управління, органів планування й керування народним господарством, органів суду і прокуратури, охорони здоров'я, праці, соціального забезпечення, освіти, науки, культури, громадських організацій. Поряд з цим джерелами служать статистичні матеріали, періодична преса, кінофотодокументи, спогади учасників революції 1917—1918 рр., громадянської і Вітчизняної воєн, мирного будівництва. Працюючи над історичними документами й матеріалами, історик має брати їх не вибірково, а в усій сукупності і ставитися до них критично. Зокрема, треба зважати на те, що в радянські часи багато джерел були закриті для дослідників і ними вони не могли користуватися. Тепер для всебічного об'єктивного висвітлення історичного процесу слід залучати і ці, раніш не доступні джерела.
Студенти, як джерела для вивчення курсу історії України, мають змогу використовувати численні публікації історичних джерел, здійснені як у дореволюційний час, так і радянськими вченими.
Вивчення історії України, як і інших країн, ґрунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається спеціальна наукова дисципліна —джерелознавство. Під історичними джерелами розуміються всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Історичні джерела слід відрізняти від історичного дослідження, написаного на основі аналізу джерел. У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел:
1) речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники;
2) етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;
3) лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела, які є основою історичних знань.
Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:
1) актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;
2) оповідні пам'ятки—літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.
Джерела з історії України.
Для вивчення життя людей у найдавніші часи найбільше матеріалів дають археологічні розкопки, з найдавніших часів коли здобуваються матеріальні до кінця XVIII ст. предмети — знаряддя праці, залишки жител та інших будівель, культові споруди та ін. На цій основі археологи й історики реконструюють господарство і життєвий уклад первісних людей. Про життя народів, які населяли територію України в давні, до київські часи — кіммерійців, скіфів, сарматів, слов'ян та інших, розповідається в джерелах, — розповідях грецьких, римських, західноєвропейських, арабських авторів.
Найважливіші джерела з історії Київської держави — це зокрема «Повість временних літ», «Руська Правда», договори Русі з греками, найдавніші грамоти на пергаменті і бересті (Новгород, Смоленськ, Вітебськ), князівські і церковні устави, а також літературні твори XI — XIII ст. — «Слово о полку Ігоровім», «Моління Даниїла Заточника», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про загибель Руської землі» (у зв'язку з поразкою на Калці в 1223 р.), «Києво-Печерський патерик» та ін.
Для періоду феодальної роздробленості як історичні джерела велике значення мають місцеві, обласні літописи, зокрема для Південно-Західної Русі — Київський літопис, що охоплює час від 1111 р. до 1200 р., і Галицько-Волинський літопис, в якому йдеться про події від 1201 р. до 1292 р.
У XIV ст. більшість українських земель потрапила під владу Литовського князівства, а Галичина — Польщі. За Люблінською унією 1569 р. майже всі українські землі були включені до складу шляхетської Польщі.
Оскільки більшість українських (як і білоруських) земель у XIV— першій половині XVI ст. входила до складу Литви, то й багато історичних джерел є спільними для України, Литви, Білорусі. Це насамперед Литовська метрика — книги державної канцелярії Великого князівства Литовського, де зосереджені різноманітні державні акти. Важливими джерелами є привілеї (жалувані грамоти) великого князя місцевим князям, шляхті і т.д., щоденники сеймів і сеймиків, книги земських і магістратських судів, устави на волоки, інвентарі, Литовські статути та ін. Серед літописів до XV— XVI ст. найбільше значення для історії України мають: так званий «Короткий Київський літопис» (закінчений у XVI ст.), що є частиною Супрасльського рукопису (знайдений у Супрасльському монастирі біля Білостоку) —в ньому охоплюються події за 862—1515 pp. і Густинський літопис (знайдений у Густинському монастирі біля Прилук на Полтавщині), який розповідь починає з давніх часів, але має й самостійну частину про події в Україні за 1300—1597 рр.
Як історичні джерела з історії України можуть бути використані твори письменників-полемістів кінця XVI — першої половини XVII ст. — «Апокрисис» («Отповедь») невідомого автора (псевдонім — Христофор Філалет (1597—1598), «Пересторога» — анонімний трактат (1605— 1606), «Палінодія» архімандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенського (1621 —1622), писання Івана Вишенського та ін., твори польських істориків — «Історія Польщі з стародавніх часів до 1480 р.» Яна Длугоша (XV ст.), «Хроніка польська, литовська, жмудська і руська» Матвія Стрийковського (доведена до 1572 р.), «Хроніка всього світу» Мартина Бєльського (1495—1575), «Про походження й історію поляков» Мартина Кромера (помер 1589 р.) та ін.
Багато цікавих матеріалів з історії України є в спогадах XVI — першої половини XVII ст — Михайла Литвина (написані в середині XVI ст.), щоденнику дипломата австрійського імператора Рудольфа II Еріха Джщи, який між 1588 і 1594 pp. бував в Україні, зокрема в Запорізькій Січі, у «Описі України» французького інженера, який 18 років (1630—1648) перебував на службі у польського короля і будував фортеці в Україні, та ін.
Серед джерел, в яких висвітлюються визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії та події другої половини XVII ст., найбільше значення мають козацько-старшинські літописи: літопис Самовидця, що найдокладніше описує період 1648—1672 рр., події доводить до 1702 p., а в деяких списках — до 1734 p.; літопис Самійла Величка, який починає опис подій з далеких часів, але докладніше з часів Сагайдачного і до 1700 р. Літопис Григорія Грабянки починається з стародавніх часів, але найбільше говориться про період козацтва, його походження, боротьбу, про визвольну війну, приєднання України до Росії і подальші події до виборів гетьмана Скоропадського в 1709 р. Є й інші козацько-старшинські літописи — Хмільницький (назва за м. Хмільник, звідти, мабуть, походив автор), у ньому описуються події 1636—1650рр., Львівський літопис (знайдений у Львові) — охоплює час від 1498 р. до 1649 р. та ін.
До джерел історії України XVIII ст. належать акти державного управління — законодавчі акти царського уряду, гетьманські універсали; пам'ятки українського права, зокрема збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), матеріали Законодавчої Комісії 1767 р. і особливо накази українського шляхетства своїм депутатам; різноманітні документи центральних і місцевих адміністративних установ (Сенату, Малоросійського приказу, Кабінету Міністрів, Першої Малоросійської колегії (1722—1727), Другої Малоросійської колегії (1764—1786рр.), Генеральної військової канцелярії та ін.); ревізії та ревізькі реєстри (переписи оподатковуваного населення козаків, посполитих, міщан); матеріали Генерального слідства про маєтності, проведеного в 1729—1730 pp. в усіх десятьох полках Лівобережної України. Велике значення мають матеріали т. зв. Румянцевського опису Лівобережної України, проведеного за розпорядженням генерал-губернатора Малоросії графа Румянцева в 1765— 1769 pp., а також матеріли описів намісництв — Новгород-Сіверського, Чернігівського (1780), топографічні описи намісництв — Чернігівського, Київського, Харківського (80-ті роки XVIII ст.), матеріали генерального межування земель у 80-х роках XVIII ст., картографічні матеріали. Значний інтерес являють мемуари козацьких старшин — «Щоденник» генерального підскарбія Я. М. Марковича (1690—1770), «Діаріуш» Миколи Ханенка (написано 1722 p.), «Щоденник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола (охоплює час 1725—1727 рр.) та ін., а також історичні твори (П. Симоновського, О. Рігельмана, В. Рубана, С. Митецького та ін.).
Джерела XIX — початку XX ст.
На початок XIX ст. в Україні царський уряд повністю ліквідував автономний козацько-старшинський адміністративний устрій і утвердив у ній загальноімперське законодавство, загальноросійське судочинство і адміністративне управління. Внаслідок цього зникло багато українських установ — Генеральна військова канцелярія, полкові, сотенні канцелярії, козацькі суди, канцелярія Запорізької Січі і т. ін., відповідно, не стало документів, які в них творилися. Тепер законодавчі акти та інші офіційні документи виходили лише від царського уряду, центральних і місцевих державних установ. Вони повністю поширювались і на українські землі, і, цілком зрозуміло, служать джерелами для історії України. Поряд з ними важливими джерелами є статистичні дані, матеріали політичних партій і громадських організацій, періодична преса, мемуари, щоденники, приватне листування. Особливо цінними, хоч до них і треба ставитись дуже критично, є матеріали поліцейсько-жандармських каральних і судово-слідчих органів, де відклалися справи політичних процесів — декабристів, кирило-мефодіївців, народників, справи про селянський і робітничий рух, про діяльність політичних організацій і партій та окремих їх членів.
Джерела радянського періоду.
Широким є коло історичних (архівних і друкованих) джерел — з історії України . Це праці В. І. Леніна, документи комуністичної та інших політичних партій, місцевих партійних організацій, законодавчі акти і постанови вищих органів державної влади і управління, матеріали місцевих Рад і органів державного управління, органів планування й керування народним господарством, органів суду і прокуратури, охорони здоров'я, праці, соціального забезпечення, освіти, науки, культури, громадських організацій. Поряд з цим джерелами служать статистичні матеріали, періодична преса, кінофотодокументи, спогади учасників революції 1917—1918 рр., громадянської і Вітчизняної воєн, мирного будівництва. Працюючи над історичними документами й матеріалами, історик має брати їх не вибірково, а в усій сукупності і ставитися до них критично. Зокрема, треба зважати на те, що в радянські часи багато джерел були закриті для дослідників і ними вони не могли користуватися. Тепер для всебічного об'єктивного висвітлення історичного процесу слід залучати і ці, раніш не доступні джерела.
