Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
2. Розклад первісного суспільства. Скіфи і сармати. Античні міста-держави в Північному Причорномор'ї і Криму.
Бронзовий вік. Патріархат.
У II тисячолітті до н. е. були поширені бронзові знаряддя (бронза — сплав міді з оловом та іншими домішками). Цей час відноситься до бронзового віку, найбільш характерними археологічними культурами якого в Україні є катакомбна і зрубна культури, а в західних областях — східнотшинецька і комарівська. Для цього віку, крім розвитку металургійного виробництва і виготовлення бронзових предметів, важливим є завершення відокремлення скотарства від землеробства, поява кочового скотарства і дальший розвиток орного землеробства з використанням биків як тяглової сили. Це був перший великий суспільний поділ праці: пастуші, скотарські племена виділялися із загального складу стародавніх племен.
У цей час скотарство стало основним заняттям чоловіків, які почали відігравати головну роль у господарському житті. Чоловік став займати провідну роль і в землеробстві, металургії, обміні, в суспільному житті.
На цій основі відбувся перехід від матріархату до патріархату — батьківського роду, де рід уже складався з ряду сімей, які вели своє походження по батьківській лінії. У цьому роді вирішальною стала влада чоловіка.
Розширення скотарства та землеробства і підвищення їх продуктивності, винайдення ткацького верстата, плавки металічних руд (міді та олова і виготовлення з них бронзи), тобто збільшення виробництва в усіх галузях, зробило робочу силу людини здатною виробляти більшу кількість продуктів, ніж то було необхідно для підтримання її. Разом з цим з розвитком виробництва зростала потреба в нових робочих руках. їх постачали війни, що дедалі більше велися не лише заради помсти за напади або розширення території, а й з метою грабежу. Вони стають постійним і вигідним промислом. Захоплених під час воєн полонених стали обертати на рабів. Рабство в бронзовий вік було патріархальним. За патріархального рабства раби — переважно військовополонені — входили до складу патріархальної сім'ї і працювали разом з її членами, виконуючи здебільшого найтяжчі роботи.
Первісне суспільство вступило у період розкладу, зміцнювалась патріархальна сім'я, поглиблювалася майнова нерівність общинників, з'являлись багаті і бідні, виникала приватна власність, а з нею почали зароджуватися класи. У деяких країнах уже в період енеоліту — бронзового віку — виникають найдавніші рабовласницькі держави, але на більшості територій зберігався ще первіснообщинний лад, хоча він уже й розкладався.
Залізний вік.
У кінці II — на початку І тисячоліття до н. є. на території Східної Європи люди навчилися виплавляти залізо з руди і виробляти з нього знаряддя праці, зброю й господарські та побутові речі (мечі, сокири, серпи, наральники і т. ін.). У VIII — VII ст. до н. е. видобування заліза й виготовлення з нього різних предметів було добре освоєно, залізо стало широко використовуватися в господарстві. Почався залізний вік. Застосування заліза підвищило продуктивність усіх галузей господарства, зокрема землеробства і ремесла.
З підвищенням продуктивності господарства зростало багатство окремих сімей. Дедалі більшою ставала різниця між багатими і бідними, вільними і рабами. Поступово майнові відмінності між окремими главами сімей руйнували первісну комуністичну домашню общину; спільне володіння землею і спільний обробіток її поступово зникали.
Орна земля почала передаватися в користування окремим сім'ям і з часом перетворюватися на їхню приватну власність. Окрема сім'я ставала господарською одиницею суспільства. Нерідко окремі сім'ї переселялися в інші місця, змішувалися з іншими, кровно не спорідненими. Родова община кровних родичів з часом перетворюється на сусідську, територіальну общину. Окремі племена об'єднувалися в союзи споріднених племен, а з часом території окремих племен зливалися в одну спільну територію всього народу.
Кімерійці.
Серед народів, які населяли територію Причорномор'я, Криму і Кавказу, першими в писемних джерелах (ассірійських, грецьких та ін.), називаються кіммерійці (приблизно з X до першої половини VII ст. до н.е.). Вони займалися скотарством і землеробством. Про них згадує Гомер в «Одіссеї» і, можливо, в «Іліаді», де він говорить про «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». Кіммерійці виробляли і застосовували мідні й бронзові знаряддя праці та речі, мали добре кінне військо, здійснювали походи в Малу Азію. У них з'являються й залізні вироби — мечі, кинджали та ін.
У VII ст. до н.е. кіммерійців1 витіснили з Причорномор'я й частково асимілювали скіфські племена. їхнє державне утворення — Кіммерія (IX — VII ст. до н.е.) — розпалося й зійшло з історичної арени.
Таври.
У IX-—І ст. до н.е. в гірських районах Криму і по узбережжю Чорного моря, у місцевостях, що їх давні автори, зокрема Геродот, називали Таврікою, жили племена таврів (від грецького «таброс» — тур). Таври займалися землеробством, скотарством, рибальством, полюванням. Жили вони замкнутими общинами, для житла використовували печери. У II ст. до н. е. Тавріку завоював понтійський цар Мітрідат VI Євпатор, у другій половині І ст. до н. є. її захопили римські війська.
Скіфи.
У VII — III ст. до н. е. у степових районах Північного Причорномор'я, на території сучасної Південної і Південно-Східної України, а частково також у Криму панували скіфські племена, тип прийшли з Риму. Ім'я скіфів стало збірною назвою для різних племен, а всю територію півдня між Доном і Дунаєм стали називати Скіфією.
Розкопки скіфських поселень і поховань у курганах та описи старогрецьких та римських учених і письменників (Геродот, Гіппократ, Страбон та ін.) дають змогу відтворити характер занять і життя скіфів та сусідніх їм племен.
Геродот, що начебто в середині V ст. до н. е. подорожував по скіфських землях і, зокрема, відвідав Ольвію, перелічує ряд племен, які можна поділити на дві великі групи: кочівників, що жили в основному в степах між Дніпром і Доном; серед скіфів-кочівників були «царські» скіфи, які панували над іншими племенами, збираючи з них данину, i землеробів — каліпідів і алазонів, що жили в степовій частині поблизу Ольвії, і скіфів-землеробів, які разом з нескіфськими племенами —- неврами, будинами, гелонами, меланхленами — жили в лісостеповій смузі на захід і схід від Дніпра.
Лісостепові землеробські племена, які з давніх часів жили на великій території між Дністром і Доном, займалися в основному верелетовим землеробством. Земля залишалася власністю общин і щороку перерозподілялася між окремими родинами, обробляли її дерев'яним ралом. Сіяли пшеницю, просо, ячмінь, жито, сочевицю, горох, садили цибулю, часник та ін. Геродот твердить, що скіфи-землероби сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Займалися також скотарством, особливо розведенням великої рогатої худоби.
Жили у великих поселеннях — городищах, оточених валами й ровами. Серед цих лісостепових городищ найбільшими є Немирідське на Вінниччині, Трахтемирівське на Київщині та Дідьське на Полтавщині.
Скіфи-скотарі були кочівниками. Основне їх заняття — випасання худоби, особливо коней. «...Звуться вони,— писав про них невідомий давньогрецький автор V ст. (Псевдо-Гіппократ),— кочівниками, бо в них немає хат, а живуть вони в кибитках... В таких кибитках перебувають жінки, а чоловіки їздять верхи на конях; за ними йдуть їхні стада овець і корів і табуни, коней».
Скіфи жили спочатку патріархально-родовим ладом, який розкладався. Поступово відбувалося майнове розшарування, збагачення родоплемінної знаті, вождів, влада яких перетворювалася на спадкову, існувало рабство, зароджувалися класи. Про це, зокрема, свідчать археологічні знахідки предметів розкоші, золотих речей — браслетів, чаш, ваз, золотих блях тощо у так званих царських курганах. Серед них найцікавіші кургани Чортомлицький і Солоха (IV ст. до н. е.), розкопані біля Нікополя в Дніпропетровській області, Куль-Оба недалеко від Керчі в Криму, а також Гайманова могила і Товста могила (IV ст. до н. е.) в Запорізькій області.
Із зародженням класів у скіфських племен з'являються елементи державності. У IV ст. до н. е. створилася примітивна ранньокласова держава, що об'єднувала племена Криму, Придніпров'я й Придобужжя. Його центром у IV ст. до н. е. було Кам'янське городище на Дніпрі (навпроти Нікополя). Центром же пізньоскіфського царства в Криму, яке існувало до III ст. н. е., був Неаполь (поблизу сучасного м. Сімферополя).
Античні міста-держави в північному Причорномор'ї і Криму.
У VII—V ст. до н.е., коли причорноморські степи займали скіфи та інші племена, вихідці з Греції і заснували на узбережжі Чорного і Азовського морів свої поселення, що стали рабовласницькими містами-державами (полісами). Політична влада в них належала рабовласникам — власникам землі, ремісничих майстерень, купцям, лихварям, які жорстоко експлуатували рабів і найбільшу частину населення.
Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія — в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману (залишки знаходяться біля нинішнього с. Парутиного на південь від м. Миколаєва), Херсонес — на околиці сучасного Севастополя, Дантікапей — на місці сучасної Керчі, Тіра — на місці нинішнього Білгорода-Дністровського на березі Дністровського лиману, Феодосія — в Криму, Фанагорія — на Таманському півострові, Танаїс — у гирлі Дону, Керкінітіда — на місці сучасної Євпаторії. Населення грецьких міст займалося землеробством, виноградарством, виноробством, рибальством і переробкою риби, ремеслами, вело жваву мінову торгівлю як з місцевими скіфськими племенами, так і з Грецією. У Грецію вивозили рабів, хліб, особливо пшеницю, худобу, рибу, шкіри, хутра, ліс, а з метрополії довозили вина, маслинову олію, посуд, тканини, ароматичні речовини, різні ремісничі вироби та предмети розкоші, зокрема дорогоцінні прикраси та ін.
У рабовласницьких державах точилася класова боротьба. Одним із перших відомих повстань пригнобленого населення проти своїх гнобителів було повстання скіфів і рабів у 107 р. до н. є. під проводом Савмака в м. Пантікапеї на Боспорі. Повсталі захопили владу і проголосили Савмака царем. Але за допомогою Мітрідата, царя Понту (держави в Малій Азії), повстання було придушено.
У І ст. н. е. грецькі міста-держави здебільшого потрапили в залежність до Римської імперії. Проіснували вони до IV—V ст. н. е., коли внаслідок загального занепаду рабовласницької системи і під ударами сусідніх племен дедалі більше втрачали своє значення і врешті занепадали.
Сармати.
У III ст. до н.е. із сходу, з-за Дону, в Приазов'я і Північне Причорномор'я прийшли нові кочові скотарські племена, яких греки і римляни називали сарматами (алани, роксолани, язиги). Частину місцевого населення, у тому числі й скіфів, вони відтіснили .на південь і захід —- у Крим і на Дунай, іншу — підкорили своїй владі, зайнявши в II ст. до н. є. панівне становище в степах Північного Причорномор'я. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов'янськими племенами.
У II тисячолітті до н. е. були поширені бронзові знаряддя (бронза — сплав міді з оловом та іншими домішками). Цей час відноситься до бронзового віку, найбільш характерними археологічними культурами якого в Україні є катакомбна і зрубна культури, а в західних областях — східнотшинецька і комарівська. Для цього віку, крім розвитку металургійного виробництва і виготовлення бронзових предметів, важливим є завершення відокремлення скотарства від землеробства, поява кочового скотарства і дальший розвиток орного землеробства з використанням биків як тяглової сили. Це був перший великий суспільний поділ праці: пастуші, скотарські племена виділялися із загального складу стародавніх племен.
У цей час скотарство стало основним заняттям чоловіків, які почали відігравати головну роль у господарському житті. Чоловік став займати провідну роль і в землеробстві, металургії, обміні, в суспільному житті.
На цій основі відбувся перехід від матріархату до патріархату — батьківського роду, де рід уже складався з ряду сімей, які вели своє походження по батьківській лінії. У цьому роді вирішальною стала влада чоловіка.
Розширення скотарства та землеробства і підвищення їх продуктивності, винайдення ткацького верстата, плавки металічних руд (міді та олова і виготовлення з них бронзи), тобто збільшення виробництва в усіх галузях, зробило робочу силу людини здатною виробляти більшу кількість продуктів, ніж то було необхідно для підтримання її. Разом з цим з розвитком виробництва зростала потреба в нових робочих руках. їх постачали війни, що дедалі більше велися не лише заради помсти за напади або розширення території, а й з метою грабежу. Вони стають постійним і вигідним промислом. Захоплених під час воєн полонених стали обертати на рабів. Рабство в бронзовий вік було патріархальним. За патріархального рабства раби — переважно військовополонені — входили до складу патріархальної сім'ї і працювали разом з її членами, виконуючи здебільшого найтяжчі роботи.
Первісне суспільство вступило у період розкладу, зміцнювалась патріархальна сім'я, поглиблювалася майнова нерівність общинників, з'являлись багаті і бідні, виникала приватна власність, а з нею почали зароджуватися класи. У деяких країнах уже в період енеоліту — бронзового віку — виникають найдавніші рабовласницькі держави, але на більшості територій зберігався ще первіснообщинний лад, хоча він уже й розкладався.
Залізний вік.
У кінці II — на початку І тисячоліття до н. є. на території Східної Європи люди навчилися виплавляти залізо з руди і виробляти з нього знаряддя праці, зброю й господарські та побутові речі (мечі, сокири, серпи, наральники і т. ін.). У VIII — VII ст. до н. е. видобування заліза й виготовлення з нього різних предметів було добре освоєно, залізо стало широко використовуватися в господарстві. Почався залізний вік. Застосування заліза підвищило продуктивність усіх галузей господарства, зокрема землеробства і ремесла.
З підвищенням продуктивності господарства зростало багатство окремих сімей. Дедалі більшою ставала різниця між багатими і бідними, вільними і рабами. Поступово майнові відмінності між окремими главами сімей руйнували первісну комуністичну домашню общину; спільне володіння землею і спільний обробіток її поступово зникали.
Орна земля почала передаватися в користування окремим сім'ям і з часом перетворюватися на їхню приватну власність. Окрема сім'я ставала господарською одиницею суспільства. Нерідко окремі сім'ї переселялися в інші місця, змішувалися з іншими, кровно не спорідненими. Родова община кровних родичів з часом перетворюється на сусідську, територіальну общину. Окремі племена об'єднувалися в союзи споріднених племен, а з часом території окремих племен зливалися в одну спільну територію всього народу.
Серед народів, які населяли територію Причорномор'я, Криму і Кавказу, першими в писемних джерелах (ассірійських, грецьких та ін.), називаються кіммерійці (приблизно з X до першої половини VII ст. до н.е.). Вони займалися скотарством і землеробством. Про них згадує Гомер в «Одіссеї» і, можливо, в «Іліаді», де він говорить про «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». Кіммерійці виробляли і застосовували мідні й бронзові знаряддя праці та речі, мали добре кінне військо, здійснювали походи в Малу Азію. У них з'являються й залізні вироби — мечі, кинджали та ін.
У VII ст. до н.е. кіммерійців1 витіснили з Причорномор'я й частково асимілювали скіфські племена. їхнє державне утворення — Кіммерія (IX — VII ст. до н.е.) — розпалося й зійшло з історичної арени.
Таври.
У IX-—І ст. до н.е. в гірських районах Криму і по узбережжю Чорного моря, у місцевостях, що їх давні автори, зокрема Геродот, називали Таврікою, жили племена таврів (від грецького «таброс» — тур). Таври займалися землеробством, скотарством, рибальством, полюванням. Жили вони замкнутими общинами, для житла використовували печери. У II ст. до н. е. Тавріку завоював понтійський цар Мітрідат VI Євпатор, у другій половині І ст. до н. є. її захопили римські війська.
Скіфи.
У VII — III ст. до н. е. у степових районах Північного Причорномор'я, на території сучасної Південної і Південно-Східної України, а частково також у Криму панували скіфські племена, тип прийшли з Риму. Ім'я скіфів стало збірною назвою для різних племен, а всю територію півдня між Доном і Дунаєм стали називати Скіфією.
Розкопки скіфських поселень і поховань у курганах та описи старогрецьких та римських учених і письменників (Геродот, Гіппократ, Страбон та ін.) дають змогу відтворити характер занять і життя скіфів та сусідніх їм племен.
Геродот, що начебто в середині V ст. до н. е. подорожував по скіфських землях і, зокрема, відвідав Ольвію, перелічує ряд племен, які можна поділити на дві великі групи: кочівників, що жили в основному в степах між Дніпром і Доном; серед скіфів-кочівників були «царські» скіфи, які панували над іншими племенами, збираючи з них данину, i землеробів — каліпідів і алазонів, що жили в степовій частині поблизу Ольвії, і скіфів-землеробів, які разом з нескіфськими племенами —- неврами, будинами, гелонами, меланхленами — жили в лісостеповій смузі на захід і схід від Дніпра.
Лісостепові землеробські племена, які з давніх часів жили на великій території між Дністром і Доном, займалися в основному верелетовим землеробством. Земля залишалася власністю общин і щороку перерозподілялася між окремими родинами, обробляли її дерев'яним ралом. Сіяли пшеницю, просо, ячмінь, жито, сочевицю, горох, садили цибулю, часник та ін. Геродот твердить, що скіфи-землероби сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Займалися також скотарством, особливо розведенням великої рогатої худоби.
Жили у великих поселеннях — городищах, оточених валами й ровами. Серед цих лісостепових городищ найбільшими є Немирідське на Вінниччині, Трахтемирівське на Київщині та Дідьське на Полтавщині.
Скіфи-скотарі були кочівниками. Основне їх заняття — випасання худоби, особливо коней. «...Звуться вони,— писав про них невідомий давньогрецький автор V ст. (Псевдо-Гіппократ),— кочівниками, бо в них немає хат, а живуть вони в кибитках... В таких кибитках перебувають жінки, а чоловіки їздять верхи на конях; за ними йдуть їхні стада овець і корів і табуни, коней».
Скіфи жили спочатку патріархально-родовим ладом, який розкладався. Поступово відбувалося майнове розшарування, збагачення родоплемінної знаті, вождів, влада яких перетворювалася на спадкову, існувало рабство, зароджувалися класи. Про це, зокрема, свідчать археологічні знахідки предметів розкоші, золотих речей — браслетів, чаш, ваз, золотих блях тощо у так званих царських курганах. Серед них найцікавіші кургани Чортомлицький і Солоха (IV ст. до н. е.), розкопані біля Нікополя в Дніпропетровській області, Куль-Оба недалеко від Керчі в Криму, а також Гайманова могила і Товста могила (IV ст. до н. е.) в Запорізькій області.
Із зародженням класів у скіфських племен з'являються елементи державності. У IV ст. до н. е. створилася примітивна ранньокласова держава, що об'єднувала племена Криму, Придніпров'я й Придобужжя. Його центром у IV ст. до н. е. було Кам'янське городище на Дніпрі (навпроти Нікополя). Центром же пізньоскіфського царства в Криму, яке існувало до III ст. н. е., був Неаполь (поблизу сучасного м. Сімферополя).
Античні міста-держави в північному Причорномор'ї і Криму.
Серед грецьких міст-держав найбільш відомі: Ольвія — в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману (залишки знаходяться біля нинішнього с. Парутиного на південь від м. Миколаєва), Херсонес — на околиці сучасного Севастополя, Дантікапей — на місці сучасної Керчі, Тіра — на місці нинішнього Білгорода-Дністровського на березі Дністровського лиману, Феодосія — в Криму, Фанагорія — на Таманському півострові, Танаїс — у гирлі Дону, Керкінітіда — на місці сучасної Євпаторії. Населення грецьких міст займалося землеробством, виноградарством, виноробством, рибальством і переробкою риби, ремеслами, вело жваву мінову торгівлю як з місцевими скіфськими племенами, так і з Грецією. У Грецію вивозили рабів, хліб, особливо пшеницю, худобу, рибу, шкіри, хутра, ліс, а з метрополії довозили вина, маслинову олію, посуд, тканини, ароматичні речовини, різні ремісничі вироби та предмети розкоші, зокрема дорогоцінні прикраси та ін.
У рабовласницьких державах точилася класова боротьба. Одним із перших відомих повстань пригнобленого населення проти своїх гнобителів було повстання скіфів і рабів у 107 р. до н. є. під проводом Савмака в м. Пантікапеї на Боспорі. Повсталі захопили владу і проголосили Савмака царем. Але за допомогою Мітрідата, царя Понту (держави в Малій Азії), повстання було придушено.
У І ст. н. е. грецькі міста-держави здебільшого потрапили в залежність до Римської імперії. Проіснували вони до IV—V ст. н. е., коли внаслідок загального занепаду рабовласницької системи і під ударами сусідніх племен дедалі більше втрачали своє значення і врешті занепадали.
Сармати.
У III ст. до н.е. із сходу, з-за Дону, в Приазов'я і Північне Причорномор'я прийшли нові кочові скотарські племена, яких греки і римляни називали сарматами (алани, роксолани, язиги). Частину місцевого населення, у тому числі й скіфів, вони відтіснили .на південь і захід —- у Крим і на Дунай, іншу — підкорили своїй владі, зайнявши в II ст. до н. є. панівне становище в степах Північного Причорномор'я. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов'янськими племенами.
