Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
2. Київська Русь у X— на початку XII ст.
Розширення і зміцнення Київської держави наприкінці IX—X ст.
Наприкінці IX — Хет. відбувався процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави на Русі, або, як її часто іменують за назвою столиці,— Київської Русі.
Уже перший князь об'єднаної Русі Олег (882—912 рр.) за кілька років підкорив своїй владі придніпровські племена — полян, древлян, сіверян, радимичів. У 907 р. Олег здійснив успішний похід на Візантію. Як повідомляє літописець, Олег на знак перемоги прибив свій щит над міськими воротами Царграда. Візантійський уряд змушений був укласти з Олегом невигідний для себе торговельний договір.
Наступник Олега князь Ігор (912—945 рр.) приборкав повсталі племена, зокрема древлян, приєднав територію уличів і тиверців (між Дністром і Дунаєм), здійснив два походи на Візантію (941 і 944 pp.). За Ігоря у 915 р. вперше на Русь напали печеніги. З ними Ігор уклав мир.
Ігор загинув у 945 р. під час спроби вдруге зібрати данину з древлян. У літопису розповідається, як древляни, заявивши, що коли внадився вовк до овець, то винесе все стадо, пригнули два дерева, прив'язали до їхніх верхівок Ігоря, а потім дерева відпустили.
Оскільки син Ігоря Святослав був малолітнім, Київською Руссю стала правити його мати Ольга (945—957 рр.). Вона розправилася з древлянами, спалила їх головне місто Іскоростень (сучасне м. Коростень Житомирської обл.). Частина жителів його була вбита, інших перетворено на рабів. Проте Ольга врегулювала збирання данини, визначивши її розміри, і встановила місця для збирання данини — погости.
Значно розширилися межі і зросла могутність та міжнародна вага Київської держави за часів князювання сина Ігоря і Ольги Святослава (957—972), якого літописець змальовує як хороброго, звитяжного і справедливого воїна й князя. Святослав усе життя провів у воєнних походах і боях. Він підкорив в'ятичів на Оці і Волзі, розгромив Хозарський каганат в пониззі Волги, включив у свої володіння землі ясів (осетинів і касогів (черкесів) на Північному Кавказі. Внаслідок цього пониззя Дону, Північний Кавказ, Тамань і Східний Крим, де утворилося руське Тмутараканське князівство, ввійшли до складу Київської Русі. Святослав здійснив ряд походів проти Візантії і болгар, намагаючись оволодіти землями по Дунаю.
Розквіт Київської Русі наприкінці X – першій половині XI ст. Запровадження християнства.
Найвищої могутності і розквіту Київська держава досягла за князювання Володимира Святославича (978—1015 рр.). Продовжуючи політику свого батька і спираючись на дружини і феодальну знать, Володимир зміцнював свою владу і розширював межі держави. Він остаточно підкорив собі непокірні племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів і приєднав до Київської Русі давньоруські червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.) у верхів'ях Західного Бугу на Волині, оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де було збудовано м. Берестя (Брест), вів успішну боротьбу проти печенігів, захопив м. Корсунь (Херсонес), що перебувало в руках візантійських імператорів. До складу Давньоруської держави в X—XI ст. входили і закарпатські руські землі.
Отже, на кінець X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські і багато неслов'янських племен, її територія сягала від Ладоги до Таманського півострова і від Закарпаття до приволжських земель і Поволжя.
Для зміцнення молодої держави потрібний був новий світогляд з його єдиним джерелом ідеології, з проповіддю єдиної віри, єдиної релігії. Територія Київської Русі наприкінці X ст. складалася з багатьох земель, заселених східнослов'янськими і неслов'янськими племенами. У кожного з них були місцеві несформовані язичницькі культи, що відповідали попередній епосі первіснообщинного, родоплемінного ладу і не відповідали ідеї єдиної держави. А авторитет великого князя повинен був бути освячений єдиною вірою. Потрібно було подбати і про міжнародний авторитет нової держави. Спроба Володимира зміцнити ідеологічну базу своєї влади шляхом реформування старої язичницької (поганської) релігії не вдалася. Вона зжила себе і більше не відповідала рівневі розвитку Київської Русі. В той же час сусідні держави ввели в себе християнство або інші конфесії (іслам, іудаїзм). Поступово Володимир дійшов думки, що необхідно і на Русі ввести одну з цих релігій. Вибір впав на християнство в його східному варіанті — православ'ї, що було державною релігією у Візантії — в ті часи найсильнішої сусідки Русі, з розвиненими формами культури, стрункою церковною організацією та ієрархією, могутнім апаратом і пишними формами богослужіння.
Православ'я, що у Візантії давно потрапило під жорсткий контроль світської влади, особливо активно проповідувало тезу, що будь-яка влада від бога, що імператор — помазаник божий. Це і було те, що шукав Володимир. За його вибором простежувалися чіткі практичні інтереси — політичні, культурні та економічні чинники. Запровадження християнства Володимиром полегшувалося тим, що воно вже давно пустило глибоке коріння на Русі. Серед дружинників Олега і Ігоря, як це свідчать їх угоди з Візантією, були християни. У Києві існувала міцна християнська громада. Ольга була християнкою. Є припущення, що і Аскольд був охрещеним, оскільки на його могилі була збудована церква. Християнські місіонери, починаючи від Андрія Первозваного, активно проповідували слово Боже на теренах Київської Русі. Ці обставини теж впливали на вибір Володимира. Володимир хрестився у Корсуні (Крим) і ввів християнство як загальнодержавну релігію за православним (візантійським) обрядом в 988 — 989 рр.
Що для Володимира християнство мало політичне значення, видно з того, що він з'єднав цю подію з одруженням із сестрою візантійських імператорів Анною. Візантійський двір дуже неохоче давав згоду на шлюби членів імператорської династії з «варварськими» правителями, оскільки, за уявленнями того часу, це був нерівний шлюб. Побравшись з Анною, Володимир помітно підніс авторитет Київської Русі серед своїх сусідів — Польщі, Чехії, інших європейських держав. Християнізація широко відкрила для Русі двері до давньої візантійської (грецької) культури в усіх ділянках життя: у сфері понять про державні і суспільні відносини, у ділянці права, в шкільній освіті, у будівництві, маляреві, книжній справі, словесності тощо. Християнство помітно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква активно і настійливо добивалася пом'якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькі слова, багатоженство тощо. Разом з тим монастирі виступали як великі феодали і церква освячувала існуючий суспільно-політичний лад на Русі.
Після смерті Володимира в 1015 р. протягом чотирьох років тривали міжусобиці між його синами, поки нарешті в 1019 р. не утвердився на київському великокнязівському столі Ярослав, прозваний Мудрим, Літописець говорить, що хоч Ярослав був кривий, але хоробрий на раті і доброго розуму.
Роки князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) були часом, коли Київська Русь перебувала в зеніті могутності. Ярослав насамперед розширив межі своєї держави. У 1030 р. він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де було засновано місто Юр'єв (тепер Тарту). У 1031 р. були відвойовані червенські міста, захоплені польськими феодалами в 1018 р. У 1036 р війська Ярослава під Києвом остаточно розгромили печенігів, після чого вони більше не загрожували руським землям. Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету своєї держави. Всі європейські держави прагнули до налагодження дружніх відносин з Київською Руссю.
За часів Ярослава на Русі остаточно утвердилося християнство, розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори і монастирі. Було розбудовано і прикрашено Київ. Зведено Золоті ворота, на честь перемоги над печенігами побудовано Софійський собор, а в ньому створено першу на Русі бібліотеку і школу, виник Києво-Печерський монастир. У Києві в 1039 р. заснована митрополія, що залежала від константинопольського патріарха. Митрополитом став духовник Ярослава, відомий письменник. Іларіон. За князювання Ярослава на Русі складено перший писаний збірник законів «Руська правда», який забезпечував недоторканість феодальної власності, відбивав правові норми ранньофеодальної епохи.
Політичний лад.
Київська Русь являла собою велику ранньосередньовічну державу в формі монархії. Ця держава була передусім об'єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов'янських земель, порядок і спокій для людності, а також захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феодалів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням.
На чолі держави, стояв великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські династії, а наприкінці X ст. внаслідок проведеної Володимиром реформи місцевого управління на місця стали призначатися великим князем київським представники великокнязівського роду або намісники і тисяцькі. Князі та великі бояри за свою службу користувалися частиною данини, яка збиралася з підвладних їм територій, що можна розглядати як васальну залежність. Проте з часом бояри й князі почали одержувати землі і перетворювалися на землевласників-феодалів — васалів свого сюзерена — великого князя київського. З установленням влади феодалів народні збори (віче), що існували при родоплемінному ладі, перестали збиратися. При великому князі з'явилася рада найближчих князів і бояр.
Опорою влади князів і бояр виступали дружини, засновані на принципі васалітету. До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружини, з якими й несли службу великому князеві. Основну частину князівських військ становила молодша дружина («отроки», «діти боярські», «пасинки»). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення — «вої», куди входили смерди і городяни.
Весь політичний лад Київської Русі забезпечував інтереси класу феодалів. Відповідним було й право, що знайшло своє відображення в «Руській правді».
В часи Давньоруської держави були поширені символічні знаки, окремі з яких, мабуть, були започатковані ще за первіснообщинного ладу. Одним з найдавніших був так званий тризуб (так цей знак назвав російський історик М. М. Карамзін). Тризуб, очевидно, у давні часи був символом племені або ж символом влади. З часів Київської Русі зображення тризуба трапляються на золотих і срібних монетах князів Володимира Святославича, Свя-тополка, Ярослава Мудрого, на цеглі, знайденій при розкопках Десятинної церкви та інших споруд, на зброї, посуді. Щодо значення тризуба (інколи двозуба) вчені висловлюють різні думки. Одні вважають його зображенням церковного світильника або панікадила, другі — рибальського знаряддя, інші — горішньою частиною скіпетра, символічним зображенням польоту сокола і т. ін. Одне ясно, що тризуб у Київській Русі був знаком князівської влади, родовим знаком князів з династії Рюриковичів. З часів Ярослава Мудрого, який при хрещенні дістав ім'я Георгія, Георгій Побєдоносець став вважатися покровителем усієї Русі. Покровитель воїнів і символ перемоги над язичництвом архангел або архістратиг Михаїл зображався на гербі Київської землі як її покровитель. Образ архангела Михаїла ми знаходимо потім на головній козацькій хорогві Богдана Хмельницького.
Проблема формування східнослов'янських народностей.
Київська Русь стала великою середньовічною поліетнічною державою, в якій навколо Києва об'єдналися всі східнослов'янські союзи племен — княжіння і більше двадцяти неслов'янських народностей. Літописець у «Повісті временних літ» вказує на залежне від Русі становище неслов'янських племен: «А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемеси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову...»
Отже, Київська Русь була своєрідною федерацією, а може, й конфедерацією, в якій під владою, часто лише номінальною, київських князів були об'єднані східнослов'янські княжіння й сусідні неслов'янські народності.
Через це одним з найскладніших питань, з якого істориками були висловлені неоднозначні погляди, є питання про етнічну структуру Київської Русі. Російські історики (М. М. Карамзін, С. М. Соловйов, В. Й. Ключевський та ін.), ідучи за старомосковськими книжками, вважали Київську Русь першим періодом держави Російської, український і білоруський народи не визнавали окремими народами, а лише гілками, «ветвями» єдиного російського народу.
Українські історики і передусім М. С. Грушевський вважали Київську Русь державою українською.
У радянський час, особливо напередодні і в перші роки після Вітчизняної війни 1941 — 1945 pp., російські історики Б. Д. Греков, В. В. Мавродін, Б. О. Рибаков, А. М. Насонов, Л. В. Черепній та інші висунули теорію про те, що в IX — X ст. на основі східнослов'янських племен склалася єдина давньоруська народність, яка стала спільним предком російського, українського і білоруського народів. Утвердився погляд, що давньоруська народність мала спільну мову з місцевими діалектами, спільність території, що збігалася з політичною спільністю в формі Давньоруської держави, яка об'єднала весь східнослов'янський світ. Визнавались також певна економічна спільність, єдність матеріальної і духовної культури, релігії. Однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон і суд, військовий устрій, спільність інтересів у боротьбі за незалежність Русі сприяли консолідації східних слов'ян у давньоруську народність. Великого значення надавалось також національному усвідомленню єдності Русі.
Теорію про давньоруську народність було адміністративно узаконено в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 pp.)», схвалених ЦК КПРС. «Російський, український і білоруський народи, — говорилося в Тезах, — походять від єдиного кореня — древньоруської народності, яка створила древньоруську державу — Київську Русь». Цілком зрозуміло, що й історики України у своїх працях змушені були дотримуватися цієї теорії.
Але уже в 1968 р. український історик М. Ю. Брайчевський у книзі «Походження Русі» відзначив, що формула «давньоруська народність — спільний предок трьох народів — російського, українського і білоруського» є невдалою (с. 189). На його думку, Русь у плані етнічному складала єдність не абсолютну, а відносну. Кожне з конкретних літописних «племен» мало в основі своїй особливий етнічний субстрат: поляни — племена черняхівської культури; древляни — мілоградську групу племен; сіверяни — юхнівську групу племен; дреговичі — племена городищ штрихованої кераміки, кривичі — племена городищ смоленського типу; в'ятичі — племена мошинської культури; ільменські словени — певну групу племен текстильної кераміки. При цьому етнографічні і мовні особливості племен не були перемелені в процесі формування Русі. Процес історичного розвитку усіх цих «племен» однією з своїх сторін мав просторову консолідацію, але, розпочавшись в масштабах усієї східної слов'янщини, він разом з тим розвивався навколо трьох епіцентрів — південного, північно-східного та північно-західного. «Поза сумнівом,— вважає Брайчевський,— головним ядром у формуванні української народності був полянський лісостеп; російської — верхів'я Дніпра, Оки і Волги, білоруської — область дреговичів та полочан».
Епоха Русі відбивала таку стадію в процесі етнічної консолідації східнослов'янського населення, коли попередній «племінний» поділ був уже в основному подоланий, а нова структура, що визначалася роздільним існуванням трьох східнослов'янських народів — російського, українського і білоруського, ще не набула завершеного характеру.
Не сприйняли формули радянських учених про давньоруську народність також історики української діаспори.
Останніми роками, зокрема після проголошення Декларації про державний суверенітет і Акту про незалежність України, дискусії про етнічну структуру Київської Русі і формування східнослов'янських народностей загострилися, хоча ведуться вони переважно в публіцистичному плані. По науковому ці проблеми розглянуті в статті Я. Д. Ісаевича «Початки державності і ранні етапи формування східнослов'янських народів».
Очевидно, нема підстав заперечувати, що в часи Київської Русі в умовах політичної єдності, при дії централізованого державного апарату, з поширенням єдиної релігії і старослов'янської мови, при посиленні ідеї єдності земель відбувалися в певній мірі процеси етнічної інтеграції, етнічної консолідації населення давньої Русі. Але ці процеси були історично надто короткочасними, бо уже принаймні з кінця XI ст., з Любецького з'їзду князів Київська Русь фактично перетворюється на своєрідну федерацію, роздроблюється на окремі князівства-держави. У межах певних територій цієї федерації відбувалося, пише Я. Д. Ісаєвич, «дальше зближення споріднених груп племен, зумовлене географічним положенням, економічними, політичними і культурними зв'язками». А в межах цих територій відбувалися етнічні консолідаційні процеси. Населення колишніх південно-західних племінних союзів — полян, древлян, сіверян, тиверців, уличів, волинян, дулібів, білих хорватів — стало основою, на якій формувалася українська народність. У її формуванні брали участь й іранські елементи. Північно-східні слов'янські племена, асимілюючи угро-фінські племена (чудь, меря, муром та ін.), стали ядром формування російської народності, а східнослов'янські племена західної групи поклали початки білоруської народності.
І М. Брайчевський, і Я. Ісаєвич дотримуються погляду, що й застосування давньоруської, а фактично церковнослов'янської, мови не може свідчити про завершення формування єдиної етнічної спільності—давньоруської народності, як не є поширення латини у католицьких країнах середньовічної Європи достатнім доказом появи там стійкої етнічної спільності. До того ж живої, народної мови IX—XIII ст. ми не знаємо.
Виходячи з сказаного, можна погодитися з думкою Я. Ісаевича, що український народ і його культура розвивалися всупереч політичній роз'єднаності, а не завдяки їй, бо утворення української народності було продовженням консолідаційних процесів, які були досить інтенсивними ще протягом попереднього періоду, тобто до монголо-татарської навали. Так само й основою формування білоруської та російської народностей був не розпад монолітної давньоруської народності, а згадуване уже згуртування споріднених груп племен.
Отже, можна вважати достатньо обґрунтованим висновок Я. Ісаєвича, що сьогодні ще «нема достатніх даних, щоб твердити про завершення формування спільної східнослов'янської народності, ні тим більше, про її монолітність».
Українська, російська й білоруська народності почали формуватися задовго до утворення єдиної Давньоруської держави на основі трьох груп східнослов'янських племен — південно-західної, північно-східної і західної при взаємодії з іншими, неслов'янськими народностями. Цей процес продовжувався і в рамках єдиної Київської держави.
Економіка.
У господарстві східних слов'ян періоду Київської Русі X — початку XII ст. провідною галуззю залишалося, як і раніше, землеробство, яке повсюдно стало орним, польовим. У різних місцевостях переважали неоднакові системи землеробства: у лісових районах — підсічна, вирубна, на багатоземельних, малонаселених степових просторах — перелогова, у густонаселених місцях, зокрема на Середньому Подніпров'ї, парова система з двопільною або трипільною сівозміною, причому поступово дедалі більше поширювалося трипілля.
Головними знаряддями обробітку землі були: на півночі — тризуба соха, яка еволюціонувала в однозубу, причому зуб став нагадувати леміш, на півдні — плуг і рало, якими обробляли землю. Косили хліб залізними косами й серпами. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку, сочевицю, льон та інші культури. На городах і в садах вирощували цибулю, часник, капусту, горох, яблука, вишні, виноград.
Важливу галузь господарства на Русі становило скотарство. Розводили коней, велику рогату худобу, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок, голубів. Основною робочою худобою були коні й бики.
Східні слов'яни займалися також мисливством, рибальством і бортництвом. У лісах водилося багато різних звірів і диких птахів — білки, бобри, куниці, лисиці, соболі, тури, зубри, лосі, олені, ведмеді, кози, кабани, зайці, лебеді, журавлі, качки, гуси, перепели та ін. Хутро, мед, віск у великих кількостях вивозилися на зовнішні ринки. Ними часто платили данину.
В часи Київської Русі інтенсивно розвивалось ремесло, що в основному зосереджувалося в містах і при дворах князів та бояр. На Русі налічувалося близько 60 різних ремісничих фахів.
З руди сиродутним способом виплавляли залізо. З металу ковалі виробляли різноманітні господарські знаряддя, зброю, предмети побуту — лемеші, плуги, серпи, сокири, мечі, стріли, щити, шоломи, кольчуги, панцирі, замки, ключі та ін. Ювеліри, які володіли технікою фігурного литва, емалі, залишили високохудожні вироби з срібла й золота: браслети, персні, поясні бляшки, застібки, підвіски та ін.
Поширеними видами ремесла були гончарство, теслярство, різьбярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону, вовни і виготовлення тканин, виробництво скла, обробка кістки і каменю. Високого рівня розвитку досягла будівельна справа. Для будівництва виробляли цеглу (плінфу), декоративні полив'яні плити, а також використовували дерево, граніт, мармур, шифер. Ремісники задовольняли потреби феодалів у відповідних знаряддях і предметах, а також виробляли різні речі на замовлення, працювали й на ринок.
У цілому господарство Київської Русі мало натуральний характер. Однак розвиток ремесла, посилення суспільного поділу праці сприяли розширенню обміну, торгівлі. Внутрішня торгівля переважно зосереджувалась на місцевих ринках, які зв'язували економічно окремі райони. Такий характер господарських зв'язків був притаманний взагалі епосі феодалізму.
Проте, хоча основну роль у внутрішній торгівлі відігравали місцеві ринки, існували торговельні зв'язки й між окремими віддаленими районами Київської Русі.
Широко розвивалася на Русі зовнішня торгівля — із східними країнами по Волзі і Каспійському морю, з Візантією, Скандинавією, з країнами Центральної Європи — Чехією, Польщею, Моравією, Південною Німеччиною. Вивозили на міжнародні ринки хутра, мед, віск, льон, льняні тканини, вироби із срібла й заліза та ін. Довозили — головним чином для задоволення потреб феодалів — предмети розкоші (шовкові тканини, парчу, сукно, оксамит, прянощі та ін.), зброю, мідь, ювелірні вироби тощо.
Розвиток торгівлі потребував удосконалення грошової системи, яка на Русі виникла ще задовго до утворення Давньоруської держави. Спочатку роль грошей виконувала худоба, потім «куна» (хутро куниці). В обігу були й іноземні монети — візантійські, східні (з VIII ст.), а з X ст. і західноєвропейські — датські, англійські, чеські, німецькі та ін. За часів Володимира (978—1015 рр.) почали карбуватися руські монети з срібла і золота. Уже з XI ст. ми маємо гривні (зливки срібла).
Відокремлення ремесла від землеробства, розвиток обміну і торгівлі сприяли виникненню і розширенню міст. Міста стають торгово-ремісничими і адміністративними центрами, центрами культурного життя, а в окраїнних місцевостях— і фортецями. За даними літописів, у IX — X ст. на Русі існувало понад 20 міст — Білгород (біля Києва), Іскоростень, Київ, Перемишль, Переяслав, Смоленськ, Новгород та ін. В XI ст. літописці згадують ще 32 міста. Фактично ж їх було значно більше, що засвідчують археологічні дослідження.
Зростання великого землеволодіння. Народні повстання.
Панівним класом у Київській Русі був клас феодалів. Найголовнішим феодалом був великий князь київський. У початковий період — IX ст.— більшість безпосередніх виробників залишалися вільними селянами-общинниками — смердами. Оскільки смерди жили на землі київського князя, вони мусили сплачувати йому натурою: хутром (білками й куницями), медом, воском та іншими продуктами — данину, що накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто на господарство. Походи князів, що їх вони здійснювали щоосені для збирання данини, називалися полюддям. Крім данини, селяни-общинники мали виконувати на князя шляхову й військову повинності, будувати й ремонтувати замки, укріплення та ін.
Уже з X ст. і особливо в XI — XII ст. поступово зростає і розвивається велике землеволодіння — князівське, боярське і церковне.
Оскільки для утримання дружини і задоволення інших потреб князя та його двору данини не вистачало, князі починають влаштовувати свої власні господарства в селах або невеликих містах чи поблизу від них. Джерела, зокрема літописи, засвідчують наявність князівських сіл і міст уже в X ст.: Ольга мала свої власні села Ольжичі, Будучи і свій замок, «град» Вишгород, Володимир — село Берестове і місто Білгород і т. ін. Спираючись на ці міста й села, князі поступово захоплювали й навколишні місцевості, перетворюючи їх на приватні, вотчинні володіння, а населення, що там жило, ставили в залежність від себе.
Поряд з князівським зростало й землеволодіння бояр. Боярами насамперед ставали князівські дружинники, які з часом замість платні натурою з данини за свою службу почали одержувати землі і осідати на них, у власних селах і містах, відриваючись таким чином від князівського двору. Встановлювалася ленна залежність. До бояр тепер належали й місцеві землевласники, які визнали зверхність князя і стали його васалами. Велике землеволодіння утворювалося різними шляхами: захопленням феодалами общинних земель, закабаленням общинників і відбиранням у них землі, освоєнням нових земель руками залежних людей. Уже з кінця XI ст. в джерелах згадується про боярські села.
З прийняттям християнства на Русі з'явилося православне духівництво. Церкви і особливо монастирі швидко стали великими землевласниками. Вони захоплювали общинні землі й пустища, купували їх, діставали внаслідок дарувань князів і бояр. Вони одержували десятину, судове мито, прибутки від лихварства, мито з мір і вагів та ін. Як і в князівське, в церковне землеволодіння входили села, волості і міста.
З дедалі ширшим розвитком великого землеволодіння зростав чисельно й зміцнювався клас феодалів, який складався з князів, бояр та церковної верхівки.
Феодальне землеволодіння ґрунтувалося на експлуатації залежного класу селян. Дедалі більша кількість вільних общинників потрапляла в залежність від феодалів, постійно поповнюючи різні категорії експлуатованого класу: залежні смерди, рядовичі, закупи, ізгої, холопи та ін. Влада феодалів над залежними людьми невпинно посилювалася.
Основною формою експлуатації залежних людей в період Давньоруської держави, особливо в XI — XII ст., була натуральна або продуктова рента. Крім того, багато залежного населення мусило працювати й на полі феодала, тобто була поширеною й відробіткова рента.
Посилення гноблення викликало протест з боку сільського і міського експлуатованого населення. Антифеодальна боротьба виливалася в різні форми: втечі від феодалів, руйнування їхніх маєтків, убивства окремих феодалів і представників адміністрації, а також масові народні повстання в Києві в 1068 р. і 1113 p., а також в Ростово-Суздальській і Новгородській землях в 1071 р.
Зміцнення окремих князівств і початок роздроблення Київської Русі.
Створення феодальних вотчин, посилення міст, економічне і політичне зміцнення окремих земель-князівств, збагачення місцевих землевласників при пануванні натурального господарства спричинялися до роздроблення єдиної Давньоруської держави.
Якщо при Володимирі (978—1015 рр.) Давньоруська держава досягла свого найвищого розквіту, за Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) ще зберігала свою могутність, то вже після нього вона поступово ослаблюється і роздроблюється на мало або зовсім не пов'язані між собою князівства. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смерті Ярослава в 1054 р. Ще за життя він поділив свою державу між своїми синами. Старший, Ізяслав – Новгород, Туров; Святослав — Чернігів, Рязань, Муром; Всеволод — Переяслав, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Ігор — Володимир-Волинський і В’ячеслав — Смоленськ. Спочатку старші Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод — жили в злагоді, але незабаром почалися чвари й міжусобиці. Це використовували нові страшні вороги Русі — кочівники, які здійснили перший великий напад на руські землі, а також польський і угорський королі. В 30-х роках XI ст. угорські феодали захопили південну частину Закарпатської Русі, а в XII ст.— всю її територію.
Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби якось залагодити справу миром і припинити усобиці, для чого скликають князівські з'їзди. Першим із таких з'їздів був з'їзд 1097 р. у Любечі. Там було визнано принцип, за яким кожний князь мусить володіти своєю вотчиною, тобто землею, виділеною йому батьком, і не посягати на землі інших князів («кождо да держить отчину свою»). Це узаконювало роздроблення Давньоруської держави на окремі спадкові князівства.
Володимир Мономах (1113—1125 рр.) і його син Мстислав (1125—1132 рр.) на якийсь час поновили і зміцнили великокнязівську владу, але спинити роздроблення Київської Русі не змогли. На початку другої половини XII ст. могутня Давньоруська держава, внаслідок розвитку феодальних відносин і зміцнення місцевих феодальних центрів, остаточно розпалася на окремі князівства. Однак політичне роздроблення не означало повної економічної самоізоляції князівств і занепаду економіки. І в період політичної роздробленості продовжували розвиватися ремесла, жваво велася внутрішня і зовнішня торгівля, зростали міста.
Наприкінці IX — Хет. відбувався процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави на Русі, або, як її часто іменують за назвою столиці,— Київської Русі.
Уже перший князь об'єднаної Русі Олег (882—912 рр.) за кілька років підкорив своїй владі придніпровські племена — полян, древлян, сіверян, радимичів. У 907 р. Олег здійснив успішний похід на Візантію. Як повідомляє літописець, Олег на знак перемоги прибив свій щит над міськими воротами Царграда. Візантійський уряд змушений був укласти з Олегом невигідний для себе торговельний договір.
Наступник Олега князь Ігор (912—945 рр.) приборкав повсталі племена, зокрема древлян, приєднав територію уличів і тиверців (між Дністром і Дунаєм), здійснив два походи на Візантію (941 і 944 pp.). За Ігоря у 915 р. вперше на Русь напали печеніги. З ними Ігор уклав мир.
Ігор загинув у 945 р. під час спроби вдруге зібрати данину з древлян. У літопису розповідається, як древляни, заявивши, що коли внадився вовк до овець, то винесе все стадо, пригнули два дерева, прив'язали до їхніх верхівок Ігоря, а потім дерева відпустили.
Оскільки син Ігоря Святослав був малолітнім, Київською Руссю стала правити його мати Ольга (945—957 рр.). Вона розправилася з древлянами, спалила їх головне місто Іскоростень (сучасне м. Коростень Житомирської обл.). Частина жителів його була вбита, інших перетворено на рабів. Проте Ольга врегулювала збирання данини, визначивши її розміри, і встановила місця для збирання данини — погости.
Значно розширилися межі і зросла могутність та міжнародна вага Київської держави за часів князювання сина Ігоря і Ольги Святослава (957—972), якого літописець змальовує як хороброго, звитяжного і справедливого воїна й князя. Святослав усе життя провів у воєнних походах і боях. Він підкорив в'ятичів на Оці і Волзі, розгромив Хозарський каганат в пониззі Волги, включив у свої володіння землі ясів (осетинів і касогів (черкесів) на Північному Кавказі. Внаслідок цього пониззя Дону, Північний Кавказ, Тамань і Східний Крим, де утворилося руське Тмутараканське князівство, ввійшли до складу Київської Русі. Святослав здійснив ряд походів проти Візантії і болгар, намагаючись оволодіти землями по Дунаю.
Розквіт Київської Русі наприкінці X – першій половині XI ст. Запровадження християнства.
Найвищої могутності і розквіту Київська держава досягла за князювання Володимира Святославича (978—1015 рр.). Продовжуючи політику свого батька і спираючись на дружини і феодальну знать, Володимир зміцнював свою владу і розширював межі держави. Він остаточно підкорив собі непокірні племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів і приєднав до Київської Русі давньоруські червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.) у верхів'ях Західного Бугу на Волині, оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де було збудовано м. Берестя (Брест), вів успішну боротьбу проти печенігів, захопив м. Корсунь (Херсонес), що перебувало в руках візантійських імператорів. До складу Давньоруської держави в X—XI ст. входили і закарпатські руські землі.
Отже, на кінець X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські і багато неслов'янських племен, її територія сягала від Ладоги до Таманського півострова і від Закарпаття до приволжських земель і Поволжя.
Православ'я, що у Візантії давно потрапило під жорсткий контроль світської влади, особливо активно проповідувало тезу, що будь-яка влада від бога, що імператор — помазаник божий. Це і було те, що шукав Володимир. За його вибором простежувалися чіткі практичні інтереси — політичні, культурні та економічні чинники. Запровадження християнства Володимиром полегшувалося тим, що воно вже давно пустило глибоке коріння на Русі. Серед дружинників Олега і Ігоря, як це свідчать їх угоди з Візантією, були християни. У Києві існувала міцна християнська громада. Ольга була християнкою. Є припущення, що і Аскольд був охрещеним, оскільки на його могилі була збудована церква. Християнські місіонери, починаючи від Андрія Первозваного, активно проповідували слово Боже на теренах Київської Русі. Ці обставини теж впливали на вибір Володимира. Володимир хрестився у Корсуні (Крим) і ввів християнство як загальнодержавну релігію за православним (візантійським) обрядом в 988 — 989 рр.
Що для Володимира християнство мало політичне значення, видно з того, що він з'єднав цю подію з одруженням із сестрою візантійських імператорів Анною. Візантійський двір дуже неохоче давав згоду на шлюби членів імператорської династії з «варварськими» правителями, оскільки, за уявленнями того часу, це був нерівний шлюб. Побравшись з Анною, Володимир помітно підніс авторитет Київської Русі серед своїх сусідів — Польщі, Чехії, інших європейських держав. Християнізація широко відкрила для Русі двері до давньої візантійської (грецької) культури в усіх ділянках життя: у сфері понять про державні і суспільні відносини, у ділянці права, в шкільній освіті, у будівництві, маляреві, книжній справі, словесності тощо. Християнство помітно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква активно і настійливо добивалася пом'якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькі слова, багатоженство тощо. Разом з тим монастирі виступали як великі феодали і церква освячувала існуючий суспільно-політичний лад на Русі.
Після смерті Володимира в 1015 р. протягом чотирьох років тривали міжусобиці між його синами, поки нарешті в 1019 р. не утвердився на київському великокнязівському столі Ярослав, прозваний Мудрим, Літописець говорить, що хоч Ярослав був кривий, але хоробрий на раті і доброго розуму.
Роки князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) були часом, коли Київська Русь перебувала в зеніті могутності. Ярослав насамперед розширив межі своєї держави. У 1030 р. він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де було засновано місто Юр'єв (тепер Тарту). У 1031 р. були відвойовані червенські міста, захоплені польськими феодалами в 1018 р. У 1036 р війська Ярослава під Києвом остаточно розгромили печенігів, після чого вони більше не загрожували руським землям. Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету своєї держави. Всі європейські держави прагнули до налагодження дружніх відносин з Київською Руссю.
За часів Ярослава на Русі остаточно утвердилося християнство, розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори і монастирі. Було розбудовано і прикрашено Київ. Зведено Золоті ворота, на честь перемоги над печенігами побудовано Софійський собор, а в ньому створено першу на Русі бібліотеку і школу, виник Києво-Печерський монастир. У Києві в 1039 р. заснована митрополія, що залежала від константинопольського патріарха. Митрополитом став духовник Ярослава, відомий письменник. Іларіон. За князювання Ярослава на Русі складено перший писаний збірник законів «Руська правда», який забезпечував недоторканість феодальної власності, відбивав правові норми ранньофеодальної епохи.
Політичний лад.
Київська Русь являла собою велику ранньосередньовічну державу в формі монархії. Ця держава була передусім об'єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов'янських земель, порядок і спокій для людності, а також захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феодалів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням.
На чолі держави, стояв великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські династії, а наприкінці X ст. внаслідок проведеної Володимиром реформи місцевого управління на місця стали призначатися великим князем київським представники великокнязівського роду або намісники і тисяцькі. Князі та великі бояри за свою службу користувалися частиною данини, яка збиралася з підвладних їм територій, що можна розглядати як васальну залежність. Проте з часом бояри й князі почали одержувати землі і перетворювалися на землевласників-феодалів — васалів свого сюзерена — великого князя київського. З установленням влади феодалів народні збори (віче), що існували при родоплемінному ладі, перестали збиратися. При великому князі з'явилася рада найближчих князів і бояр.
Опорою влади князів і бояр виступали дружини, засновані на принципі васалітету. До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружини, з якими й несли службу великому князеві. Основну частину князівських військ становила молодша дружина («отроки», «діти боярські», «пасинки»). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення — «вої», куди входили смерди і городяни.
Весь політичний лад Київської Русі забезпечував інтереси класу феодалів. Відповідним було й право, що знайшло своє відображення в «Руській правді».
В часи Давньоруської держави були поширені символічні знаки, окремі з яких, мабуть, були започатковані ще за первіснообщинного ладу. Одним з найдавніших був так званий тризуб (так цей знак назвав російський історик М. М. Карамзін). Тризуб, очевидно, у давні часи був символом племені або ж символом влади. З часів Київської Русі зображення тризуба трапляються на золотих і срібних монетах князів Володимира Святославича, Свя-тополка, Ярослава Мудрого, на цеглі, знайденій при розкопках Десятинної церкви та інших споруд, на зброї, посуді. Щодо значення тризуба (інколи двозуба) вчені висловлюють різні думки. Одні вважають його зображенням церковного світильника або панікадила, другі — рибальського знаряддя, інші — горішньою частиною скіпетра, символічним зображенням польоту сокола і т. ін. Одне ясно, що тризуб у Київській Русі був знаком князівської влади, родовим знаком князів з династії Рюриковичів. З часів Ярослава Мудрого, який при хрещенні дістав ім'я Георгія, Георгій Побєдоносець став вважатися покровителем усієї Русі. Покровитель воїнів і символ перемоги над язичництвом архангел або архістратиг Михаїл зображався на гербі Київської землі як її покровитель. Образ архангела Михаїла ми знаходимо потім на головній козацькій хорогві Богдана Хмельницького.
Проблема формування східнослов'янських народностей.
Київська Русь стала великою середньовічною поліетнічною державою, в якій навколо Києва об'єдналися всі східнослов'янські союзи племен — княжіння і більше двадцяти неслов'янських народностей. Літописець у «Повісті временних літ» вказує на залежне від Русі становище неслов'янських племен: «А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемеси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову...»
Отже, Київська Русь була своєрідною федерацією, а може, й конфедерацією, в якій під владою, часто лише номінальною, київських князів були об'єднані східнослов'янські княжіння й сусідні неслов'янські народності.
Українські історики і передусім М. С. Грушевський вважали Київську Русь державою українською.
У радянський час, особливо напередодні і в перші роки після Вітчизняної війни 1941 — 1945 pp., російські історики Б. Д. Греков, В. В. Мавродін, Б. О. Рибаков, А. М. Насонов, Л. В. Черепній та інші висунули теорію про те, що в IX — X ст. на основі східнослов'янських племен склалася єдина давньоруська народність, яка стала спільним предком російського, українського і білоруського народів. Утвердився погляд, що давньоруська народність мала спільну мову з місцевими діалектами, спільність території, що збігалася з політичною спільністю в формі Давньоруської держави, яка об'єднала весь східнослов'янський світ. Визнавались також певна економічна спільність, єдність матеріальної і духовної культури, релігії. Однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон і суд, військовий устрій, спільність інтересів у боротьбі за незалежність Русі сприяли консолідації східних слов'ян у давньоруську народність. Великого значення надавалось також національному усвідомленню єдності Русі.
Теорію про давньоруську народність було адміністративно узаконено в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 pp.)», схвалених ЦК КПРС. «Російський, український і білоруський народи, — говорилося в Тезах, — походять від єдиного кореня — древньоруської народності, яка створила древньоруську державу — Київську Русь». Цілком зрозуміло, що й історики України у своїх працях змушені були дотримуватися цієї теорії.
Але уже в 1968 р. український історик М. Ю. Брайчевський у книзі «Походження Русі» відзначив, що формула «давньоруська народність — спільний предок трьох народів — російського, українського і білоруського» є невдалою (с. 189). На його думку, Русь у плані етнічному складала єдність не абсолютну, а відносну. Кожне з конкретних літописних «племен» мало в основі своїй особливий етнічний субстрат: поляни — племена черняхівської культури; древляни — мілоградську групу племен; сіверяни — юхнівську групу племен; дреговичі — племена городищ штрихованої кераміки, кривичі — племена городищ смоленського типу; в'ятичі — племена мошинської культури; ільменські словени — певну групу племен текстильної кераміки. При цьому етнографічні і мовні особливості племен не були перемелені в процесі формування Русі. Процес історичного розвитку усіх цих «племен» однією з своїх сторін мав просторову консолідацію, але, розпочавшись в масштабах усієї східної слов'янщини, він разом з тим розвивався навколо трьох епіцентрів — південного, північно-східного та північно-західного. «Поза сумнівом,— вважає Брайчевський,— головним ядром у формуванні української народності був полянський лісостеп; російської — верхів'я Дніпра, Оки і Волги, білоруської — область дреговичів та полочан».
Епоха Русі відбивала таку стадію в процесі етнічної консолідації східнослов'янського населення, коли попередній «племінний» поділ був уже в основному подоланий, а нова структура, що визначалася роздільним існуванням трьох східнослов'янських народів — російського, українського і білоруського, ще не набула завершеного характеру.
Не сприйняли формули радянських учених про давньоруську народність також історики української діаспори.
Останніми роками, зокрема після проголошення Декларації про державний суверенітет і Акту про незалежність України, дискусії про етнічну структуру Київської Русі і формування східнослов'янських народностей загострилися, хоча ведуться вони переважно в публіцистичному плані. По науковому ці проблеми розглянуті в статті Я. Д. Ісаевича «Початки державності і ранні етапи формування східнослов'янських народів».
Очевидно, нема підстав заперечувати, що в часи Київської Русі в умовах політичної єдності, при дії централізованого державного апарату, з поширенням єдиної релігії і старослов'янської мови, при посиленні ідеї єдності земель відбувалися в певній мірі процеси етнічної інтеграції, етнічної консолідації населення давньої Русі. Але ці процеси були історично надто короткочасними, бо уже принаймні з кінця XI ст., з Любецького з'їзду князів Київська Русь фактично перетворюється на своєрідну федерацію, роздроблюється на окремі князівства-держави. У межах певних територій цієї федерації відбувалося, пише Я. Д. Ісаєвич, «дальше зближення споріднених груп племен, зумовлене географічним положенням, економічними, політичними і культурними зв'язками». А в межах цих територій відбувалися етнічні консолідаційні процеси. Населення колишніх південно-західних племінних союзів — полян, древлян, сіверян, тиверців, уличів, волинян, дулібів, білих хорватів — стало основою, на якій формувалася українська народність. У її формуванні брали участь й іранські елементи. Північно-східні слов'янські племена, асимілюючи угро-фінські племена (чудь, меря, муром та ін.), стали ядром формування російської народності, а східнослов'янські племена західної групи поклали початки білоруської народності.
І М. Брайчевський, і Я. Ісаєвич дотримуються погляду, що й застосування давньоруської, а фактично церковнослов'янської, мови не може свідчити про завершення формування єдиної етнічної спільності—давньоруської народності, як не є поширення латини у католицьких країнах середньовічної Європи достатнім доказом появи там стійкої етнічної спільності. До того ж живої, народної мови IX—XIII ст. ми не знаємо.
Виходячи з сказаного, можна погодитися з думкою Я. Ісаевича, що український народ і його культура розвивалися всупереч політичній роз'єднаності, а не завдяки їй, бо утворення української народності було продовженням консолідаційних процесів, які були досить інтенсивними ще протягом попереднього періоду, тобто до монголо-татарської навали. Так само й основою формування білоруської та російської народностей був не розпад монолітної давньоруської народності, а згадуване уже згуртування споріднених груп племен.
Отже, можна вважати достатньо обґрунтованим висновок Я. Ісаєвича, що сьогодні ще «нема достатніх даних, щоб твердити про завершення формування спільної східнослов'янської народності, ні тим більше, про її монолітність».
Українська, російська й білоруська народності почали формуватися задовго до утворення єдиної Давньоруської держави на основі трьох груп східнослов'янських племен — південно-західної, північно-східної і західної при взаємодії з іншими, неслов'янськими народностями. Цей процес продовжувався і в рамках єдиної Київської держави.
Економіка.
У господарстві східних слов'ян періоду Київської Русі X — початку XII ст. провідною галуззю залишалося, як і раніше, землеробство, яке повсюдно стало орним, польовим. У різних місцевостях переважали неоднакові системи землеробства: у лісових районах — підсічна, вирубна, на багатоземельних, малонаселених степових просторах — перелогова, у густонаселених місцях, зокрема на Середньому Подніпров'ї, парова система з двопільною або трипільною сівозміною, причому поступово дедалі більше поширювалося трипілля.
Головними знаряддями обробітку землі були: на півночі — тризуба соха, яка еволюціонувала в однозубу, причому зуб став нагадувати леміш, на півдні — плуг і рало, якими обробляли землю. Косили хліб залізними косами й серпами. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку, сочевицю, льон та інші культури. На городах і в садах вирощували цибулю, часник, капусту, горох, яблука, вишні, виноград.
Важливу галузь господарства на Русі становило скотарство. Розводили коней, велику рогату худобу, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок, голубів. Основною робочою худобою були коні й бики.
Східні слов'яни займалися також мисливством, рибальством і бортництвом. У лісах водилося багато різних звірів і диких птахів — білки, бобри, куниці, лисиці, соболі, тури, зубри, лосі, олені, ведмеді, кози, кабани, зайці, лебеді, журавлі, качки, гуси, перепели та ін. Хутро, мед, віск у великих кількостях вивозилися на зовнішні ринки. Ними часто платили данину.
В часи Київської Русі інтенсивно розвивалось ремесло, що в основному зосереджувалося в містах і при дворах князів та бояр. На Русі налічувалося близько 60 різних ремісничих фахів.
З руди сиродутним способом виплавляли залізо. З металу ковалі виробляли різноманітні господарські знаряддя, зброю, предмети побуту — лемеші, плуги, серпи, сокири, мечі, стріли, щити, шоломи, кольчуги, панцирі, замки, ключі та ін. Ювеліри, які володіли технікою фігурного литва, емалі, залишили високохудожні вироби з срібла й золота: браслети, персні, поясні бляшки, застібки, підвіски та ін.
У цілому господарство Київської Русі мало натуральний характер. Однак розвиток ремесла, посилення суспільного поділу праці сприяли розширенню обміну, торгівлі. Внутрішня торгівля переважно зосереджувалась на місцевих ринках, які зв'язували економічно окремі райони. Такий характер господарських зв'язків був притаманний взагалі епосі феодалізму.
Проте, хоча основну роль у внутрішній торгівлі відігравали місцеві ринки, існували торговельні зв'язки й між окремими віддаленими районами Київської Русі.
Широко розвивалася на Русі зовнішня торгівля — із східними країнами по Волзі і Каспійському морю, з Візантією, Скандинавією, з країнами Центральної Європи — Чехією, Польщею, Моравією, Південною Німеччиною. Вивозили на міжнародні ринки хутра, мед, віск, льон, льняні тканини, вироби із срібла й заліза та ін. Довозили — головним чином для задоволення потреб феодалів — предмети розкоші (шовкові тканини, парчу, сукно, оксамит, прянощі та ін.), зброю, мідь, ювелірні вироби тощо.
Розвиток торгівлі потребував удосконалення грошової системи, яка на Русі виникла ще задовго до утворення Давньоруської держави. Спочатку роль грошей виконувала худоба, потім «куна» (хутро куниці). В обігу були й іноземні монети — візантійські, східні (з VIII ст.), а з X ст. і західноєвропейські — датські, англійські, чеські, німецькі та ін. За часів Володимира (978—1015 рр.) почали карбуватися руські монети з срібла і золота. Уже з XI ст. ми маємо гривні (зливки срібла).
Відокремлення ремесла від землеробства, розвиток обміну і торгівлі сприяли виникненню і розширенню міст. Міста стають торгово-ремісничими і адміністративними центрами, центрами культурного життя, а в окраїнних місцевостях— і фортецями. За даними літописів, у IX — X ст. на Русі існувало понад 20 міст — Білгород (біля Києва), Іскоростень, Київ, Перемишль, Переяслав, Смоленськ, Новгород та ін. В XI ст. літописці згадують ще 32 міста. Фактично ж їх було значно більше, що засвідчують археологічні дослідження.
Зростання великого землеволодіння. Народні повстання.
Панівним класом у Київській Русі був клас феодалів. Найголовнішим феодалом був великий князь київський. У початковий період — IX ст.— більшість безпосередніх виробників залишалися вільними селянами-общинниками — смердами. Оскільки смерди жили на землі київського князя, вони мусили сплачувати йому натурою: хутром (білками й куницями), медом, воском та іншими продуктами — данину, що накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто на господарство. Походи князів, що їх вони здійснювали щоосені для збирання данини, називалися полюддям. Крім данини, селяни-общинники мали виконувати на князя шляхову й військову повинності, будувати й ремонтувати замки, укріплення та ін.
Уже з X ст. і особливо в XI — XII ст. поступово зростає і розвивається велике землеволодіння — князівське, боярське і церковне.
Оскільки для утримання дружини і задоволення інших потреб князя та його двору данини не вистачало, князі починають влаштовувати свої власні господарства в селах або невеликих містах чи поблизу від них. Джерела, зокрема літописи, засвідчують наявність князівських сіл і міст уже в X ст.: Ольга мала свої власні села Ольжичі, Будучи і свій замок, «град» Вишгород, Володимир — село Берестове і місто Білгород і т. ін. Спираючись на ці міста й села, князі поступово захоплювали й навколишні місцевості, перетворюючи їх на приватні, вотчинні володіння, а населення, що там жило, ставили в залежність від себе.
Поряд з князівським зростало й землеволодіння бояр. Боярами насамперед ставали князівські дружинники, які з часом замість платні натурою з данини за свою службу почали одержувати землі і осідати на них, у власних селах і містах, відриваючись таким чином від князівського двору. Встановлювалася ленна залежність. До бояр тепер належали й місцеві землевласники, які визнали зверхність князя і стали його васалами. Велике землеволодіння утворювалося різними шляхами: захопленням феодалами общинних земель, закабаленням общинників і відбиранням у них землі, освоєнням нових земель руками залежних людей. Уже з кінця XI ст. в джерелах згадується про боярські села.
З прийняттям християнства на Русі з'явилося православне духівництво. Церкви і особливо монастирі швидко стали великими землевласниками. Вони захоплювали общинні землі й пустища, купували їх, діставали внаслідок дарувань князів і бояр. Вони одержували десятину, судове мито, прибутки від лихварства, мито з мір і вагів та ін. Як і в князівське, в церковне землеволодіння входили села, волості і міста.
З дедалі ширшим розвитком великого землеволодіння зростав чисельно й зміцнювався клас феодалів, який складався з князів, бояр та церковної верхівки.
Феодальне землеволодіння ґрунтувалося на експлуатації залежного класу селян. Дедалі більша кількість вільних общинників потрапляла в залежність від феодалів, постійно поповнюючи різні категорії експлуатованого класу: залежні смерди, рядовичі, закупи, ізгої, холопи та ін. Влада феодалів над залежними людьми невпинно посилювалася.
Основною формою експлуатації залежних людей в період Давньоруської держави, особливо в XI — XII ст., була натуральна або продуктова рента. Крім того, багато залежного населення мусило працювати й на полі феодала, тобто була поширеною й відробіткова рента.
Посилення гноблення викликало протест з боку сільського і міського експлуатованого населення. Антифеодальна боротьба виливалася в різні форми: втечі від феодалів, руйнування їхніх маєтків, убивства окремих феодалів і представників адміністрації, а також масові народні повстання в Києві в 1068 р. і 1113 p., а також в Ростово-Суздальській і Новгородській землях в 1071 р.
Зміцнення окремих князівств і початок роздроблення Київської Русі.
Створення феодальних вотчин, посилення міст, економічне і політичне зміцнення окремих земель-князівств, збагачення місцевих землевласників при пануванні натурального господарства спричинялися до роздроблення єдиної Давньоруської держави.
Якщо при Володимирі (978—1015 рр.) Давньоруська держава досягла свого найвищого розквіту, за Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) ще зберігала свою могутність, то вже після нього вона поступово ослаблюється і роздроблюється на мало або зовсім не пов'язані між собою князівства. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смерті Ярослава в 1054 р. Ще за життя він поділив свою державу між своїми синами. Старший, Ізяслав – Новгород, Туров; Святослав — Чернігів, Рязань, Муром; Всеволод — Переяслав, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Ігор — Володимир-Волинський і В’ячеслав — Смоленськ. Спочатку старші Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод — жили в злагоді, але незабаром почалися чвари й міжусобиці. Це використовували нові страшні вороги Русі — кочівники, які здійснили перший великий напад на руські землі, а також польський і угорський королі. В 30-х роках XI ст. угорські феодали захопили південну частину Закарпатської Русі, а в XII ст.— всю її територію.
Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби якось залагодити справу миром і припинити усобиці, для чого скликають князівські з'їзди. Першим із таких з'їздів був з'їзд 1097 р. у Любечі. Там було визнано принцип, за яким кожний князь мусить володіти своєю вотчиною, тобто землею, виділеною йому батьком, і не посягати на землі інших князів («кождо да держить отчину свою»). Це узаконювало роздроблення Давньоруської держави на окремі спадкові князівства.
Володимир Мономах (1113—1125 рр.) і його син Мстислав (1125—1132 рр.) на якийсь час поновили і зміцнили великокнязівську владу, але спинити роздроблення Київської Русі не змогли. На початку другої половини XII ст. могутня Давньоруська держава, внаслідок розвитку феодальних відносин і зміцнення місцевих феодальних центрів, остаточно розпалася на окремі князівства. Однак політичне роздроблення не означало повної економічної самоізоляції князівств і занепаду економіки. І в період політичної роздробленості продовжували розвиватися ремесла, жваво велася внутрішня і зовнішня торгівля, зростали міста.
