Рибалко Історія України (частина перша) (1995)

Розселення східних слов'ян у VI—IX ст. З III ст. н. є. почалося пересування й розселення слов'янських племен. Поступово, до VI — VII ст., утворилися три великі групи — східні, західні й південні слов'яни.

Східні слов'яни у VI — IX ст. займали величезну територію Східної Європи — від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря. Про територію розселення їх напередодні утворення Давньоруської держави у VIII — IX ст. розповідається у відомому літописі «Повість временних літ».

Названі в літописі союзи східнослов'янських племен можна об'єднати в три групи: південно-західну (українську), західну (білоруську) і типово східну (російську) , з яких поступово й складалися східнослов'янські народності.

До південно-західної — української — групи союзів східнослов'янських племен, на основі яких формувалася українська народність, можна віднести полян, древлян, сіверян, волиняк, або бужан (дулібів) , білих хорватів. Поляни жили в середній течії Дніпра, в основному на його правому березі — між ріками Россю і Ірпенем. Древляни проживали південніше Прип'яті і в басейні Тетерева, сіверяни — на сході від Дніпра, по Десні, Сеймі і Сулі. Волиняни (бужани), або дуліби, які на сході межували з полянами, займали територію по верхній течії Західного Бугу і по правих притоках верхньої течії Прип'яті, а білі хорвати — басейн верхнього Дністра і Сяну. Між Південним Бугом, Дністром і Прутом до гирла Дунаю і Чорного моря жили тиверці і уличі.

До західної — білоруської — групи східнослов'янських племен входили полочани і дреговичі. Полочани жили по р. Полоті, притоці Західної Двіни, дреговичі — між Прип'яттю і Західною Двіною на території Полісся.

Північно-східну — російську — групу союзів східнослов'янських племен складали словени, кривичі, радимичі і в'ятичі. Словени, або слов'яни ільменські, жили на півночі в басейні озера Ільмень і ріки Волхов, кривичі —у верхів'ях Дніпра, Західної Двіни і Волги, радимичі — між верхів'ями Дніпра і Сожу, в'ятичі — по верхній і середній течії Оки та Клязьми.

Економіка і соціальні відносини.

У VII—IX ст. східні слов'яни досягли значних успіхів у своєму економічному розвитку. Як і раніше, головну галузь господарства становило землеробство, техніка якого піднялася на вищий рівень. На значній території, зайнятій східними слов'янами, переважало орне, польове землеробство.

Одночасно з землеробством східні слов'яни займалися скотарством, мисливством, бортництвом, рибальством, а також різними ремеслами — ливарним, ковальським, гончарним та ін.

Розвивалася внутрішня й зовнішня торгівля. Особливо жвавими були торговельні зв'язки східних слов'ян з Візантією ільменсько-дніпровським шляхом — «з варяг у греки» і зі Сходом, з арабами по волзькому водному шляху — «з варяг в араби». Вивозили хутра, віск, мед, а також рабів (військовополонених), довозили здебільшого предмети розкоші — дорогі тканини, різні прикраси, вина, прянощі тощо. Розширення торгівлі сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної знаті, яка перетворювалася в той час на феодалів.

Розвиток продуктивних сил викликав зміни і в суспільному ладі східних слов'ян. З удосконаленням землеробських знарядь, підвищенням продуктивності праці стала зникати необхідність у спільному обробіткові землі. Земля, в першу чергу орні ділянки, і результати праці на ній почали переходити у власність окремих сімей, які ставали господарськими одиницями суспільства. Окремі сім'ї, що вели господарство індивідуально і жили на одній території, об'єднувалися в сусідську територіальну общину, яка у східних слов'ян на півдні мала назву «верв», а на півночі — «мир».

Поміж членів цієї общини посилювалося майнове розшарування. Родоплемінна знать, старійшини, воєначальники різними способами зосереджували в своїх руках гроші, цінності, багатства, і передусім ділянки орної землі, засновували свої господарства — двори, в яких використовували працю рабів, а також збіднілих общинників — смердів. Поступово землевласники ставали феодалами, а вільні общинники перетворювалися на феодально-залежне населення різних категорій. На зміну первіснообщинному ладові, розклад якого завершився у VIII— IX ст., прийшов феодалізм, виникали класи — клас феодалів і клас експлуатованих селян.

Утворення середньовічної держави на Русі.

З розкладом родоплемінного ладу і появою класів замість племінних союзів, що ґрунтувалися на патріархально-племінних зв'язках, у VIII—IX ст. поступово формувалися нові територіальні об'єднання — князівства («землі») , центрами яких ставали великі міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у сіверян — Чернігів, у кривичів — Смоленськ і т. ін.

На чолі князівств стояли князі, які для утримання влади, захисту своїх земель від нападів і завоювання нових територій створювали дружини.

Окремі князівства з часом об'єднувалися в більш державні утворення. Уже в VIII—IX ст. існували три великі східнослов'янські державні утворення, які арабські автори називали Куявією. (земля полян з Києвом), Славією (Новгородська земля) і Артанією (можливо, що це Причорноморська і Приазовська Русь).

Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею. До нього входили поляни, древляни й сіверяни. Центром Руської землі був Київ. Можливо, що саме Руську землю арабські автори й називали Куявією.

Літописець подає легенду про заснування Києва трьома братами Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою Либіддю. Кий княжив і ходив до Царгорода. На думку археологів та істориків, виникнення Києва відноситься до другої половини V cт. На цій підставі у 1982 р. відзначалося його 1500-річчя.

Отже, у східних слов'ян державність складалася протягом тривалого часу. Цей процес почався ще задовго до утворення Давньоруської держави.

У IX ст. найбільшими і найважливішими центрами східного слов'янства були Київ і Новгород. Об'єднання їх у другій половині IX ст. і поклало початок єдиній середньовічній державі на Русі. Літописець розповідає, що у 882 р. новгородський князь Олег, взявши з собою «воя многи», спустився Дніпром, узяв Смоленськ, Любеч, а потім, підійшовши до гір київських, хитрістю захопив Київ, убив київського князя Аскольда й зробив Київ столицею своєї держави, сказавши, що «се буди мати градамъ руськимъ».

Походження назви «Русь».

Сучасники — арабські і візантійські автори першу велику східно-слов'янську державу називали Руссю, «Руською землею», а її народ — рухами. Історики за назвою столиці цієї держави назвали її Київською Руссю.

Нестача і суперечливість історичних джерел не дають можливості напевне і однозначно з'ясувати походження етноніму «русь». Щодо цього істориками висловлені різні думки. Одні дотримувалися північної, варязької теорії, вважаючи, що «руссю» фіни називали одне з племен норманів — шведів, а потім Швецію в цілому (Ruotsi). Але більшість російських і українських істориків — М. М. Тихомиров, Б. О. Рибаков, В. В. Мавродін, М. С. Грушевський, Д. І. Дорошенко та ін.— на основі всебічного вивчення різноманітних джерел, зокрема літописів, творів арабських і візантійських авторів, дійшли обґрунтованого висновку про місцеве, південне походження терміну «Русь».

Давньоруські літописці, особливо в XII—XIII ст., в термін «Русь», «Руська земля» вкладали в різних випадках неоднакові поняття. У вузькому розумінні у їхніх творах термін «Русь» означає Середнє Подніпров'я — приблизно території Київщини, Чернігівщини і Переяславщини — землі полян, сіверян і древлян, тобто племен, які започаткували ранньодержавне утворення «Русь». Центральне місце там займали поляни, про яких літописець писав — «поляне, яко ныне зовомая Русь». Саме на Подніпров'ї залишилося найбільше гідронімів і топонімів від назви «Русь» — річки Рось, Росава, Роставиця, Роска та ін.

У широкому розумінні термін «Русь», «Руська земля» літописці відносили до всієї території Київської Русі, до всіх східних слов'ян. «А словеньский язык и руский одно єсть»,— писав літописець.