Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
1. Українська народність у XIV— першій половині XVII ст.
Дальше формування української народності.
Почавшись в глибині віків, формування української народності інтенсивно розгорталося в період Київської Русі і в часи її роздроблення на окремі самостійні князівства. Продовжувалося воно і в подальші часи — в XIV—XVI — першій половині XVII ст. Але умови цього формування були надто складними, оскільки українські землі були захоплені різними державами і на них не існувало єдиної української держави. Однак і в цих умовах між окремими частинами Південно-Західної Русі розвивалися економічні, політичні та культурні зв'язки. Зміцнення цих зв'язків, переборення і стирання особливостей населення окремих місцевостей визначалися насамперед розвитком економіки, продуктивних сил — дальшим поступом сільського господарства, зростанням ремесла, торгівлі, міст і розширенням товарно-грошових відносин.
Формування української народності продовжувалось на землях Київського, Переяславського, Чернігове-Сіверського, Волинського і Галицького князівств, Буковини і Закарпаття. У XV—XVI ст. територія розселення українців просувається на південний схід, на Нижнє Подніпров'я і Побужжя, де формовується українське козацтво й утворюється Запорізька Січ, а також на схід — на лівому березі Дніпра, де в XVI — XVII ст. українські переселенці, разом з російськими служилими людьми, засновують слободи, і виникає Слобідська Україна.
Однією з найважливіших ознак народності, а потім і нації є мова. У XIV — першій половині XVII ст. на основі місцевих південних і частково західних східнослов'янських діалектів і внаслідок спілкування з мовами сусідніх народностей (російської, білоруської, польської, литовської, молдавської, татарської та ін.) склалася українська мова з характерними для неї граматичними правилами і лексичним складом.
Так, у літературних пам'ятках XIV — XV ст. мовознавці (Л. Булановський, В. Виноградов та ін.) знаходять яскраво виражені риси української мови, напр., такі, як закінчення першої особи множини на -мо: -єсьмо, приводимо, чинимо, або вимова і замість старих -о, -є — кінь, твій, шість, як було це в давні часи.
Спільна територія, єдина мова, розширення економічних і політичних зв'язків між окремими українськими землями, потреба відстоювати свою національну окремішність перед численними іноземними загарбниками зумовили складання самобутньої української культури. Оригінальність української культури виявилася насамперед в усній народній творчості, особливо в створенні ліро-епічних пісень — дум, у літературі, живопису, архітектурі та ін.
У самобутній українській культурі проявлявся психічний склад української народності. У той же час вироблялися спільні ознаки побуту, житла, характерні риси українського народу, такі, як любов до рідної природи, землі, до вітчизни, ненависть до всяких гнобителів, волелюбність, відвага і мужність, працьовитість, поетичність, музикальність, гострий гумор, терплячість, відчуття власної гідності, небажання підпорядковуватися авторитетам, співчутливість до чужого горя.
Поширення назви «Україна».
Одночасно з утворенням трьох народностей території кожної з них і самі народності поряд з давнім спільним іменем Русь дістали окремі самостійні назви: Велика Русь, Україна (Мала Русь), Біла Русь. Як уже вказувалось, у писемних джерелах вперше назва «Україна» подається від 1187 р. в Київському літописі. З часом, із подальшим формуванням і розвитком української народності, ім'я «Україна» спочатку закріпилося за Середнім Подніпров'ям, а потім стало етнічним, національним іменем. Уже в XV-—XVI — XVII ст. назва «Україна» фігурує в багатьох офіційних документах, у мемуарах, художніх творах і народних думах та піснях. У народній пісні XVI ст. назва «Україна» прикладається до українських земель взагалі: «Зажурилась Україна» У думі про Івася Удовиченка-Коновченка йдеться про «славну Україну». А у відомій пісні про славного1 козака Байду співається:
Ой, ти, Байдо та славнесенький,
Будь мені лицар та вірнесенький,
Візьми в мене царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку.
У постанові польського сейму 1580 р. говорилося про покарання «свавільників» «на Україні Руській [тобто в Галичині], київській, волинській, подільській, брацлавській», які будуть порушувати уговори Польщі з Туреччиною. Як видно, тут польські урядовці до «України» відносили майже всі території, населені українцями і, передусім, козаками. Французький інженер Г. Боплан, який багато років жив і працював на службі в польського уряду в Україні, свою книгу назвав «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від Московії до границь Трансільванії...». Французький офіцер і дипломат П'єр Шевальє у своїй праці «Історія війни козаків проти Польщі» (1663) пише, що «країна, де мешкають козаки, зветься Україною...»
З XIV ст. з'являється й третє ім'я — Мала Русь. Вперше з ним стикаємося в грамотах останнього галицько-волинського князя Юрія Болеслава (1325—1340), що титулував себе «rex totius Russiae Minoris» — «король всієї Малої Русі». Пізніше назва «Мала Русь» здебільшого вживалася в офіційних документах. Народні маси називали свої землі українськими, свою країну — Україною, а себе — українцями.
Почавшись в глибині віків, формування української народності інтенсивно розгорталося в період Київської Русі і в часи її роздроблення на окремі самостійні князівства. Продовжувалося воно і в подальші часи — в XIV—XVI — першій половині XVII ст. Але умови цього формування були надто складними, оскільки українські землі були захоплені різними державами і на них не існувало єдиної української держави. Однак і в цих умовах між окремими частинами Південно-Західної Русі розвивалися економічні, політичні та культурні зв'язки. Зміцнення цих зв'язків, переборення і стирання особливостей населення окремих місцевостей визначалися насамперед розвитком економіки, продуктивних сил — дальшим поступом сільського господарства, зростанням ремесла, торгівлі, міст і розширенням товарно-грошових відносин.
Формування української народності продовжувалось на землях Київського, Переяславського, Чернігове-Сіверського, Волинського і Галицького князівств, Буковини і Закарпаття. У XV—XVI ст. територія розселення українців просувається на південний схід, на Нижнє Подніпров'я і Побужжя, де формовується українське козацтво й утворюється Запорізька Січ, а також на схід — на лівому березі Дніпра, де в XVI — XVII ст. українські переселенці, разом з російськими служилими людьми, засновують слободи, і виникає Слобідська Україна.
Однією з найважливіших ознак народності, а потім і нації є мова. У XIV — першій половині XVII ст. на основі місцевих південних і частково західних східнослов'янських діалектів і внаслідок спілкування з мовами сусідніх народностей (російської, білоруської, польської, литовської, молдавської, татарської та ін.) склалася українська мова з характерними для неї граматичними правилами і лексичним складом.
Так, у літературних пам'ятках XIV — XV ст. мовознавці (Л. Булановський, В. Виноградов та ін.) знаходять яскраво виражені риси української мови, напр., такі, як закінчення першої особи множини на -мо: -єсьмо, приводимо, чинимо, або вимова і замість старих -о, -є — кінь, твій, шість, як було це в давні часи.
Спільна територія, єдина мова, розширення економічних і політичних зв'язків між окремими українськими землями, потреба відстоювати свою національну окремішність перед численними іноземними загарбниками зумовили складання самобутньої української культури. Оригінальність української культури виявилася насамперед в усній народній творчості, особливо в створенні ліро-епічних пісень — дум, у літературі, живопису, архітектурі та ін.
У самобутній українській культурі проявлявся психічний склад української народності. У той же час вироблялися спільні ознаки побуту, житла, характерні риси українського народу, такі, як любов до рідної природи, землі, до вітчизни, ненависть до всяких гнобителів, волелюбність, відвага і мужність, працьовитість, поетичність, музикальність, гострий гумор, терплячість, відчуття власної гідності, небажання підпорядковуватися авторитетам, співчутливість до чужого горя.
Поширення назви «Україна».
Одночасно з утворенням трьох народностей території кожної з них і самі народності поряд з давнім спільним іменем Русь дістали окремі самостійні назви: Велика Русь, Україна (Мала Русь), Біла Русь. Як уже вказувалось, у писемних джерелах вперше назва «Україна» подається від 1187 р. в Київському літописі. З часом, із подальшим формуванням і розвитком української народності, ім'я «Україна» спочатку закріпилося за Середнім Подніпров'ям, а потім стало етнічним, національним іменем. Уже в XV-—XVI — XVII ст. назва «Україна» фігурує в багатьох офіційних документах, у мемуарах, художніх творах і народних думах та піснях. У народній пісні XVI ст. назва «Україна» прикладається до українських земель взагалі: «Зажурилась Україна» У думі про Івася Удовиченка-Коновченка йдеться про «славну Україну». А у відомій пісні про славного1 козака Байду співається:
Ой, ти, Байдо та славнесенький,
Візьми в мене царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку.
У постанові польського сейму 1580 р. говорилося про покарання «свавільників» «на Україні Руській [тобто в Галичині], київській, волинській, подільській, брацлавській», які будуть порушувати уговори Польщі з Туреччиною. Як видно, тут польські урядовці до «України» відносили майже всі території, населені українцями і, передусім, козаками. Французький інженер Г. Боплан, який багато років жив і працював на службі в польського уряду в Україні, свою книгу назвав «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від Московії до границь Трансільванії...». Французький офіцер і дипломат П'єр Шевальє у своїй праці «Історія війни козаків проти Польщі» (1663) пише, що «країна, де мешкають козаки, зветься Україною...»
З XIV ст. з'являється й третє ім'я — Мала Русь. Вперше з ним стикаємося в грамотах останнього галицько-волинського князя Юрія Болеслава (1325—1340), що титулував себе «rex totius Russiae Minoris» — «король всієї Малої Русі». Пізніше назва «Мала Русь» здебільшого вживалася в офіційних документах. Народні маси називали свої землі українськими, свою країну — Україною, а себе — українцями.
