Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
2. Політичне становище українських земель і боротьба українського народу проти іноземних поневолювачів у другій половині XIV — першій половині XVI ст.
Утворення централізованих держав у Європі.
У XIV — XV ст. країни Європи переживали період розвинутого феодалізму. Панівним класом скрізь був клас феодалів. Разом з тим у надрах феодальної системи зароджувалися капіталістичні відносини. Дальший економічний і політичний розвиток вимагав ліквідації феодальної роздробленості і об'єднання окремих земель в єдине ціле. На цій основі і на заході, і на сході Європи починають складатися централізовані держави у формі феодальних монархій. На Русі економічний розвиток і необхідність захисту країни від іноземних нападників зумовили об'єднання навколо Москви російських земель і створення в другій половині XV ст. Російської централізованої держави.
Центром об'єднання Русі стала Москва. Велику роль у її зміцненні відіграла перемога руських військ на чолі з московським князем Дмитром Івановичем (Донським) над ордами хана Мамая 8 вересня 1380 р. у битві на Куликовому полі на Дону. За часів великого князя московського Івана III (1462—1505) Москва виросла в столицю великої держави, до складу якої входила більшість російських земель. У 1480 р. російські землі назавжди визволилися від золотоординського іга.
Українська народність тоді через складні і важкі історичні умови не створила окремої держави. У боротьбі проти численних іноземних нападників за збереження своєї самобутності вона виявила високі зразки стійкості, мужності, наполегливості, витривалості, піднесла на високий рівень свою національну самосвідомість, героїчно відстоювала свою незалежність. У той час південно-західні руські землі, на яких тоді формувалася українська народність, стали об'єктом активних зовнішньополітичних інтересів феодальних держав — Литви, Польщі, Угорщини.
Приєднання українських земель до складу великого Литовського князівства. БОРОТЬБА за Галицько-Волинські землі.
У литовських племен, що жили між Віслою, Німаном і Західною Двіною, внаслідок розкладу первіснообщинного ладу і зародження класового, феодального суспільства у середині XIII ст. створилася ранньофеодальна Литовська держава, яка стала називатися Великим князівством Литовським. Виникнення Литовської держави було прискорене необхідністю захисту від зовнішніх ворогів, особливо німецьких рицарів. Першим великим князем литовським став Міндовг (1230—1263 рр.). Один з наступників Міндовга великий князь Гедимін (1316—1341 рр.) завершив приєднання західноруських (білоруських) земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель.
Наступник Гедиміна великий князь Ольгерд (1345—1377 рр.), щоб зміцнити свою державу, поставив за мету приєднати до неї «всю Русь». У 1355—1356 pp. литовські війська зайняли спочатку Брянськ, а потім усю Чернігово-Сіверщину. У 1362 р. Ольгерд здійснив похід своїх військ на Подніпров'я і, зайнявши Київ та вигнавши ординців, підкорив Київщину й Переяславщину, віддавши їх у володіння своєму синові Володимиру. Влітку того самого 1362 р. литовські війська повели наступ проти Орди і далі на південь. На берегах р. Синюхи, лівої притоки Південного Бугу, вони розгромили ординців. Поділля, яке раніше входило до складу Галицько-Волинського князівства і називалося Пониззям, тепер також було включено до складу Литовської держави.
У Галицько-Волинському князівстві після смерті в 1340 р. галицько-волинського князя Юрія-Болеслава великий князь литовський Гедимін примусив великих бояр проголосити князем його сина Любарта, поширивши таким чином вплив і на галицько-волинські землі. У тому ж 1340 р. Польща й Угорщина почали війну проти Литви за Галичину, яка тривала з перервами багато років. За угодами 1350 p., а потім 1352 р. між Польщею і Литвою Галичина була залишена за Польщею, а Волинь — за Литвою. У 1370 р. за угодою між Польщею й Угорщиною Галичина підпала під владу Угорщини, провінцією якої вона була до 1387 p., після чого її знову загарбала шляхетська Польща. У 1377 р. польські феодали захопили Західну Волинь (Холм і Белз).
Отже, на початок 60-х років XIV ст. під владою Литви опинилася велика частина території України — Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, більша частина Волині. За Галичину і частково за Волинь ще велася боротьба.
Приєднавши більшість українських, білоруських та частину російських земель, Литовське князівство стало великою феодальною державою. Українські, білоруські і російські землі за територією й кількістю населення були в п'ять разів більшими, ніж власне Литва. Вони стояли й вище щодо культурного розвитку. Ось чому руські землі мали великий вплив на все політичне і суспільне життя Литовського князівства. Руська мова тут стала мовою державною, нею писалися офіційні документи. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято в Литві. Тому держава часто називалася Литовсько-Руським князівством. Частина литовських князів і бояр розмовляли руською мовою, перейняли руські звичаї й православ'я.
Включення Буковини до складу молдавського князівства. Закарпаття під владою Угорщини.
У той час як більша частина українських земель була захоплена Литвою, в середині XIV ст. на землях між Дністром і Дунаєм, що входили до складу Київської Русі, а потім Галицько-Волинського князівства було створено після вигнання угорських загарбників самостійне Молдовське князівство з столицею в м. Сучаві (1359). До його складу входила й Буковина, де більшість населення становили українці. Молдовське князівство, а в його складі й Буковину, захоплювали то угорські, то польські королі, а з початку XVI ст. воно потрапило в залежність від турецького султана. Закарпаття залишалося в складі Угорщини.
Кревська унія. Загарбання шляхетською Польщею Галичини.
Після смерті у 1377 р. Ольгерда великим князем литовським став один з його синів Ягайло. Проти нього виступили його брати й інші родичі. Велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили країни в боротьбі з німецькими рицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою і Польщею, якою вони намагалися відкрити собі шлях до загарбання українських і білоруських земель, що входили до Литовського князівства.
14 серпня 1385 р. недалеко від Вільна у замку Крево Ягайло й польські посли підписали акт про унію, за якою Ягайло одержував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це він мав приєднати до Польщі навіки-віків литовські й руські землі, прийняти католицтво і охрестити все литовське населення «від мала і до велика».
Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною. У 1387 р. Польща при вирішальній участі литовсько-руських військ на чолі з князем Вітовтом відвоювала в Угорщини галицькі землі й закріпила їх за собою.
Після загарбання Галичини польські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити всі його землі на провінції Польщі. Проте внаслідок опору литовських феодалів, підтримуваних населенням, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати з Вітовтом у м. Острові угоду, за якою Литовське князівство зберігалося і його довічним правителем (намісником) на основі васальної залежності від польського короля був визнаний Вітовт (1392—1430), двоюрідний брат Ягайла. Через деякий час Вітовт почав титулувати себе великим князем, а за Городельською угодою 1413 р. польський король визнав, що й після смерті Вітовта Литовське князівство залишиться окремою державою на чолі з великим князем, хоча й збережеться його васальна залежність від польського короля.
Посилення влади литовських феодалів в Україні (90-ті pp. XIV ст.—1430 р.).
Утвердившись на великокнязівському столі, Вітовт протягом 1392—1394 pp. за допомогою зброї змістив як у Білорусі, так і в Україні князів, що перестали йому коритися. В Україні Новгород-Сіверське, Володимирське (Волинь), Подільське (Східне Поділля — Брацлавщина), Київське удільні, майже незалежні від центральної влади князівства були ліквідовані і перетворені на провінції Литви, якими стали правити не вічно бунтівні удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя. Тим часом Західне Поділля з центром у Кам'янці в 1396 р. Вітовт змушений був передати Польщі (хоча воно ще було повернено до складу Литви в 1411 р. і боротьба за нього між Литвою і Польщею тривала до 1432 p.).
Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів в Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів, що викликало незадоволення й опір українського населення. За словами сучасника, Вітовт тримав захоплені руські землі в «залізних кайданах». У 1399 р. на р. Ворсклі, при впадінні її в Дніпро, литовські війська зазнали поразки від орд хана Тімур-Кутлука та його мурзи Едигея. Проте Вітовт, спираючись на підтримку місцевого українського населення, що не мирилося з набігами ординців, у третьому десятиріччі XV ст. зумів поширити свій вплив на південь до берегів Чорного моря від Дніпра і Криму до Дністра.
Розгром німецьких хрестоносців під Грюнвальдом.
У цей час з заходу й півночі Польщі, Литві, руським і всім слов'янським землям загрожували німецькі рицарі, що намагалися розширити межі своїх володінь за рахунок загарбання чужих земель. Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. в лісисто-болотистій місцевості поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг у Пруссії. Вітовт привів сюди свої війська з Литви, українських, білоруських і російських земель. Тут були полки з Смоленська, Брянська, Стародуба, Києва, Луцька, Володимира, Вітебська та інших міст. Прибули також війська на чолі з Ягайлом із Польщі, Галичини, Поділля. У складі польських військ були наймані загони з Чехії під командуванням майбутнього вождя таборитів Яна Жижки, з Моравії і Сілезії. Польсько-литовсько-руська армія налічувала 100 тис. чол. і кількісно перевищувала армію рицарів (80 тис. чол.), але рицарі мали перевагу у воєнній підготовці й озброєнні. Литовсько-українсько-білоруські війська Вітовта займали правий фланг, на лівому фланзі розташувалися польські війська Ягайла, а в центрі — три смоленські полки, якими командував мстиславський князь Юрій.
Битва розпочалася зранку і мала запеклий характер. Під натиском хрестоносців війська Вітовта та Ягайла прийшли в замішання. Але становище врятували смоленські полки, які витримали головний удар рицарської кінноти і скували ударні сили хрестоносців. Завдяки цьому польські й литовські війська змогли перегрупуватися й перейти в рішучий наступ. На вечір рицарська армія, втративши 18 тис. убитими, була вщент розгромлена.
Грюнвальдська битва мала велике значення у боротьбі народів Східної Європи проти німецько-католицької феодальної агресії за свою незалежність. Російському, українському і білоруському війську належить важлива роль у розгромі хрестоносців, який припинив дальше їхнє просування на схід і південь, у слов'янські і литовські землі.
Боротьба проти литовських і польських поневолювачей (30-ті pp. XV ст.). Загарбання шляхетською Польщею Західного Поділля.
У 1430 р. після смерті Вітовта російські, українські і білоруські феодали, яких змушені були підтримати і феодали литовські, на сеймі у Вільні обрали великим князем литовським молодшого брата Ягайла Свидригайла Ольгердовича, що був близьким до руських феодалів і виступав проти польсько-литовської унії.
Того ж року польсько-шляхетські війська, розбивши сили литовських намісників, зайняли Західне Поділля і оволоділи західноподільськими замками — Кам'янцем, Червоногородом, Скалою, Смотричем. Улітку 1431 р. польські війська на чолі з Ягайлом вдерлися на Волинь, захопили Володимир і підступили до Луцька.
Місто під керівництвом одного з воєвод Свидригайла Юрші успішно захищалося, відбиваючи неодноразові штурми польських військ.
Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова великих литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом Кейстутовичем. Унаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Полоцька, а Сигізмунд за відновленою у 1432 р. польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Західне Поділля закріплювалося за Польщею, а Волинь — за Литвою. Однак спочатку майже всі російські, українські і білоруські землі — Полоцька, Вітебська, Смоленська, Новгород-Сіверська, Київська, Волинь, Брацлавщина — не визнали влади Сигізмунда і підтримали Свидригайла.
Почалася шестирічна війна, в якій населення російських, українських і білоруських земель під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. 1 вересня 1432 р. на північний захід від Вільни на р. Свенті у запеклому бою Сигізмунд розгромив війська Свидригайла. Але українське населення, особливо на Київщині, ще деякий час чинило опір литовським військам. Лише в 1438 р. Сигізмундові вдалося знову підкорити захоплені раніше російські, українські і білоруські землі.
Остаточна ліквідація удільних князівств на Україні.
Коли у 1440 р. змовники з числа великих феодалів-князів і панів, серед яких були й князі Чарторийські, вбили Сигізмунда, литовські пани, всупереч волі польських магнатів, знову обрали окремого князя литовського, яким став тринадцятилітній син Ягайла Казимир (1440—1492 рр.), при якому справами фактично керував один із литовських панів дядько Казимира Ян Гаштовт — віленський воєвода. Польсько-литовську унію було розірвано. Але після того як у 1444 р. у битві з турками під Варною загинув польський король Владислав III, польські пани у 1445 р. обрали новим королем Казимира, який залишався і великим князем литовським. Отже, відносини між Польщею й Литвою встановилися на основі персональної унії. Такі відносини в основному зберігалися до середини XVI ст.
У перші роки князювання Казимира становище його виявилося неміцним. На початку 40-х pp. XV ст. повстало проти влади Литви населення Смоленська, відокремилися Волинь, Київщина та інші землі. Це змусило Казимира піти на деякі поступки. Були поновлені удільні князівства: Київське, до якого ввійшла й Переяславщина, де удільним князем став син зміщеного Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр) (близько 1441—1454 рр.), а після смерті Олелька його син Семен Олелькович (1455—1471 рр.), і князівство Волинське (разом із Східним Поділлям), у якому князем став Свидригайло, що перейшов на бік Казимира (1445—1452 рр.).
Щоб заручитися підтримкою феодалів Литви, російських, українських та білоруських земель, Казимир видав у 1447 р. загальноземський привілей, яким розширював права всіх феодалів — гарантував шляхті особисту недоторканість, звільняв феодалів та інших підданих від ряду державних повинностей, зокрема виплати постійного грошового податку — серебщини, надавав феодалам право вотчинного суду, заборонив селянам перехід з маєтків феодалів на великокнязівські землі, і навпаки, з великокнязівських дворів у шляхетські. Ці поступки послабили незадоволення російських, українських і білоруських феодалів пануванням Литви.
Одночасно з розширенням прав феодалів Казимир зміцнював позиції литовських феодалів в Україні. У 1452 p., коли помер Свидригайло, було остаточно ліквідоване і перетворене на звичайну провінцію Литви Волинське князівство, яким управляв намісник литовського князя. Східне Поділля (Брацлавщина) було приєднане до Київського князівства, а в 1471 р,. після смерті київського князя Семена Олельковича, Київське князівство також було ліквідоване.
Отже, на кінець XV ст. в українських землях, що входили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-князівський лад, і вони стали звичайними провінціями Литви. Адміністративно вони поділялися на землі-воєводства, які складалися з повітів, а повіти — з волостей. У 1458 р. православна церква України й Білорусі виділилася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської.
Проте населення російських, українських і білоруських земель, включене до складу як Литовської, так і інших держав, не бажало окатоличуватися і продовжувало дотримуватися православної віри. Воно вело боротьбу проти іноземного гноблення і намагалося забезпечити свою національно-релігійну незалежність.
Польсько-литовські феодали, захопивши українські землі, експлуатуючи трудящі маси, водночас не змогли забезпечити захист України від нападів на українські міста й села турків і кримських татар, які утвердилися в Криму і поширювали свій вплив на Північне Причорномор'я.
Крим і Північне Причорномор’я.
Кримський півострів під назвою Таврія (очевидно, від назви одного з народів — таврів, що мешкали тут у давні часи) відомий в історії ще за кілька століть до нашої ери. Назва ж Крим з'явилася лише в XIII ст., коли на півострові осіли татари і назвали Кримом м. Солхат (тепер Старий Крим). Протягом XIV—XV ст. ця назва закріпилася за всім півостровом.
В XI ст. Тмутараканське князівство, до якого входила й східна частина Кримського півострова, перебувало у складі Давньоруської держави. У XII — на початку XIII ст. на Крим і Північне Причорномор'я поширилась влада половців. У середині ХНІ ст., як і інші землі Русі, в тому числі й Північне Причорномор'я, Крим був завойований монголо-татарами. Було створено улус з центром у м. Солхаті, який підлягав ханам Золотої Орди. У Криму тоді жили представники різних народів — руські, греки, алани, половці та ін. У XIII ст. до кримських міст у значній кількості стали переселятися вірмени й італійці. Італійці, зокрема генуезькі купці, почали засновувати на кримському узбережжі свої факторії — торговельні й військово-адміністративні пункти, що стали головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом. Найбільшою генуезькою факторією в Криму, заснованою в другій половині XIII ст. на місці давньої Феодосії, була Кафа, яка незабаром перетворилася на великий центр міжнародної торгівлі. Особливо недобру пам'ять Кафа залишила як невільницький ринок, де татари й турки збували захоплених під час набігів на сусідні землі бранців, яких потім генуезькі купці вивозили до Генуї та Олександрії, де продавали в рабство.
Крім Кафи, генуезькими факторіями стали Чембало (Балаклава), Солдайя (Сурож, тепер Судак), Боспоро (на місці нинішньої Керчі), Тана в гирлі Дону та ін.
Унаслідок феодальної роздробленості Золотої Орди в 1449 р. від неї відокремилися кримські татари і було створено Кримське ханство. Кримським ханом став Хаджі-Гірей. Свою резиденцію він переніс з Солхата до Бахчисарая. Однак самостійним Кримське ханство було недовго. Незабаром воно потрапило в залежність до турецького султана.
Туреччина ще з кінця XII ст., з часів султана Османа (1288—1326 рр.), почала швидко розширюватися і перетворюватися на могутню державу. Турецькі завойовники захопили візантійські володіння в Малій Азії, слов'янські землі на Балканах наприкінці XIV ст., а в 1453 р. оволоділи Константинополем, перейменували його на Стамбул і перетворили на столицю Османської (Оттоманської) імперії (Порти). У 1475 р. вони вдерлися в Крим. У 1487 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. На початку XVI ст. васалом Туреччини стало й Молдовське князівство, до складу якого входила й Буковина.
Турецько-татарські напади на Україну.
В основу своєї політики турецькі й кримські феодали поклали загарбницькі, агресивні війни. Вони захоплювали чужі землі, грабували підкорені народи, брали в полон і продавали в рабство мирних жителів, збирали данину й інші податки, по-звірячому знущалися з невільників. За турецької навали XV і XVI ст., як і під час монгольського нашестя, небезпека знову загрожувала всьому європейському розвиткові.
Особливо багато горя від турецьких і татарських нападів зазнавали український і російський народи. У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей (1478—1515 рр.) напав на Київ, пограбував і підпалив його. Никонівський літопис сповіщає, що Менглі-Гірей «град Киев взя... и огнем сожже... Полону безчисленно взя; и землю Киевскую учиниша пусту». З тих часів українські землі майже не знали спокою. З 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі.
Українська народна пісня так розповідає про лихо, що його несли татари:
За річкою вогні горять.
Там татари полон ділять.
Село наше запалили.
І багатство розграбили.
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в'ється
І на ногах ланцюг б'ється
А я, бідний, з діточками
Піду лісом стежечками,—
Нехай йому із водою...
Ось-ось чайка надо мною.
Литва і Польща мало дбали про організацію оборони краю. Через це південно-східні українські землі — Подніпров'я і Побужжя аж до Полісся й Західного Поділля — систематично спустошувалися.
Російська держава і українські землі.
Російська держава, яка утворилася внаслідок об'єднання північно-східних руських земель навколо Москви, уже наприкінці XV — на початку XVI ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи. Вона стала силою, яка змогла протистояти зазіханням на її землі з боку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримського ханства і відстояти свою незалежність. Разом з тим московські великі князі, а потім царі стали претендувати на приєднання до своєї держави всіх східнослов'янських — українських і білоруських — земель, які в давні часи входили до складу Київської Русі.
Уже великий князь московський Іван III, об'єднуючи навколо Москви російські землі, ставив своєю метою возз'єднати в межах Російської держави всі землі, які входили колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею, своєю «отчиною», а себе — «государем всея Руси».У 1489 p. Іван III вперше заявив великому князеві литовському і королеві польському Казимиру: «Наши городы, и волости, и земли, и воды король за собою держит».
Цілком зрозуміло, що уряд Російської держави підтримував як переселення простих людей, так і перехід від Литви з землями під владу Москви руських князів з прикордонних, зокрема чернігово-сіверських, земель, їх прагнення відірватися від Литви і приєднатися до держави Російської. Часто це мотивувалося захистом православної віри, що зазнавала в Литві утисків.
У 1481 р. князі Михайло Олелькович, брат останнього київського князя Семена Олельковича, Федір Бєльський та Іван Гольшанський влаштували змову. Вони задумали запросити Казимира на весілля до Бєльського, схопити і вбити його, а великим князем проголосити Михайла Олельковича. Якщо ж це не вдасться, вони мали намір «відсісти від Литви з усіма землями до р. Березини і приєднатись до Московської держави». Але змова випадково була викрита раніш, Бєльський прямо з весілля, напіводягнений, залишивши молоду дружину, втік до Москви, а Михайло Олелькович і Іван Гольшанський були страчені в Києві.
Проте ряд чернігово-сіверських князів із своїми володіннями — Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Семен Можайський (з Черніговом і Стародубом), Василь Шемячич (з Новгород-Сіверським і Рильськом) та інші — перейшли під владу Москви.
З 1492—1494 pp. з перервами до 1503 р. тривала війна Російської держави з Литвою. У 1503 р. за шестилітнім перемир'ям, після поразки литовського війська, вся Чернігово-Сіверщина з 319 містами і 70 волостями була закріплена за Російською державою.
У 1508 р. група українських і білоруських феодалів зробила ще одну спробу визволити українські, білоруські і російські землі з-під влади Литви і включити їх до складу Російської держави. Очолив цей виступ один із найбагатших князів Михайло Львович Глинський. Він походив із татарського роду, що переселився в Україну ще при Вітовті, володів широкими просторами на Полтавщині (прізвище походить від м. Глинська на Ворсклі), учився і багато років жив за кордоном, служив у німецького імператора Максимиліана, у курфюрста Саксонського Альбрехта, в Іспанії та Італії і скрізь здобув репутацію талановитого військового і державного діяча. Повернувшись у Литву, він швидко висунувся при дворі великого князя литовського Олександра Казимировича (1492—1506 рр.) і дістав звання двірського маршалка. Коли ж Олександр помер і став новий великий князь Сигізмунд І Старий, під впливом литовських вельмож Глинський був усунений з високих посад.
У 1508 р. Глинський і його прихильники підняли повстання в Білорусі й на Київщині, але українське й білоруське православне шляхетство їх не підтримало, союзник кримський хан допомоги не подав, допомога російських військ була недостатньою, і повстанці зазнали поразки. Михайло Глинський утік до Москви.
Великі князі московські продовжували політику об'єднання російських земель. У 1514 р. було відвойовано у Литви Смоленськ, населення якого відкрило ворота російським військам.
Одночасно з цим Російська держава з кінця XV ст. стала приділяти багато уваги захистові своїх південних земель від спустошливих набігів турків і кримських татар. Розгорнулося будівництво оборонних ліній, так званих «засечных черт», що складалися з системи міст, острогів, острожків і сторожових башт, а також із завалів з дерев (засіка).
На оборонних рубежах несли службу служилі люди, які разом з місцевим населенням, зокрема за участю українських козаків, відбивали напади кримських татар і турків. Найпівденніше була розташована оборонна лінія, яка йшла від Алатиря до Новгорода-Сіверського і Путивля.
Разом з тим уже в 50-х pp. XVI ст., за часів Івана IV, російські війська зробили кілька походів на Крим. У 1556 р. загони російських військ під начальством дяка Ржевського прийшли на р. Псьол, а потім разом з кількома сотнями черкаських і канівських козаків, на чолі яких стояли отамани Млинський і Єськович, спустилися вниз по Дніпру. У 1558 р. російські війська під командуванням українського князя Дмитра Вишневенького, що кілька років перебував на службі у російського уряду, здійснили успішний похід проти татар на Крим, під Перекоп. Наступного року загони російських військ під начальством окольничого Данила Адашева спустилися на човнах в гирло Дніпра, висадились у Криму, оволоділи кількома татарськими містами і звільнили багатьох невільників.
У 1558 р. почалася тривала і виснажлива війна Російської держави з Лівонією за вихід до Балтійського моря, до якої включилися і Литва, Данія, Швеція, Польща. Через це російський уряд змушений був послабити наступ своїх військ проти татар і турків на півдні.
У Лівонській війні в складі російських військ билися й українці. Так, відомо, що українець Микола Черкаський на чолі загону козаків брав участь в обороні Пскова від польських військ у 1581 р. і там загинув у бою.
У XIV — XV ст. країни Європи переживали період розвинутого феодалізму. Панівним класом скрізь був клас феодалів. Разом з тим у надрах феодальної системи зароджувалися капіталістичні відносини. Дальший економічний і політичний розвиток вимагав ліквідації феодальної роздробленості і об'єднання окремих земель в єдине ціле. На цій основі і на заході, і на сході Європи починають складатися централізовані держави у формі феодальних монархій. На Русі економічний розвиток і необхідність захисту країни від іноземних нападників зумовили об'єднання навколо Москви російських земель і створення в другій половині XV ст. Російської централізованої держави.
Центром об'єднання Русі стала Москва. Велику роль у її зміцненні відіграла перемога руських військ на чолі з московським князем Дмитром Івановичем (Донським) над ордами хана Мамая 8 вересня 1380 р. у битві на Куликовому полі на Дону. За часів великого князя московського Івана III (1462—1505) Москва виросла в столицю великої держави, до складу якої входила більшість російських земель. У 1480 р. російські землі назавжди визволилися від золотоординського іга.
Українська народність тоді через складні і важкі історичні умови не створила окремої держави. У боротьбі проти численних іноземних нападників за збереження своєї самобутності вона виявила високі зразки стійкості, мужності, наполегливості, витривалості, піднесла на високий рівень свою національну самосвідомість, героїчно відстоювала свою незалежність. У той час південно-західні руські землі, на яких тоді формувалася українська народність, стали об'єктом активних зовнішньополітичних інтересів феодальних держав — Литви, Польщі, Угорщини.
Приєднання українських земель до складу великого Литовського князівства. БОРОТЬБА за Галицько-Волинські землі.
У литовських племен, що жили між Віслою, Німаном і Західною Двіною, внаслідок розкладу первіснообщинного ладу і зародження класового, феодального суспільства у середині XIII ст. створилася ранньофеодальна Литовська держава, яка стала називатися Великим князівством Литовським. Виникнення Литовської держави було прискорене необхідністю захисту від зовнішніх ворогів, особливо німецьких рицарів. Першим великим князем литовським став Міндовг (1230—1263 рр.). Один з наступників Міндовга великий князь Гедимін (1316—1341 рр.) завершив приєднання західноруських (білоруських) земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель.
Наступник Гедиміна великий князь Ольгерд (1345—1377 рр.), щоб зміцнити свою державу, поставив за мету приєднати до неї «всю Русь». У 1355—1356 pp. литовські війська зайняли спочатку Брянськ, а потім усю Чернігово-Сіверщину. У 1362 р. Ольгерд здійснив похід своїх військ на Подніпров'я і, зайнявши Київ та вигнавши ординців, підкорив Київщину й Переяславщину, віддавши їх у володіння своєму синові Володимиру. Влітку того самого 1362 р. литовські війська повели наступ проти Орди і далі на південь. На берегах р. Синюхи, лівої притоки Південного Бугу, вони розгромили ординців. Поділля, яке раніше входило до складу Галицько-Волинського князівства і називалося Пониззям, тепер також було включено до складу Литовської держави.
У Галицько-Волинському князівстві після смерті в 1340 р. галицько-волинського князя Юрія-Болеслава великий князь литовський Гедимін примусив великих бояр проголосити князем його сина Любарта, поширивши таким чином вплив і на галицько-волинські землі. У тому ж 1340 р. Польща й Угорщина почали війну проти Литви за Галичину, яка тривала з перервами багато років. За угодами 1350 p., а потім 1352 р. між Польщею і Литвою Галичина була залишена за Польщею, а Волинь — за Литвою. У 1370 р. за угодою між Польщею й Угорщиною Галичина підпала під владу Угорщини, провінцією якої вона була до 1387 p., після чого її знову загарбала шляхетська Польща. У 1377 р. польські феодали захопили Західну Волинь (Холм і Белз).
Отже, на початок 60-х років XIV ст. під владою Литви опинилася велика частина території України — Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, більша частина Волині. За Галичину і частково за Волинь ще велася боротьба.
Приєднавши більшість українських, білоруських та частину російських земель, Литовське князівство стало великою феодальною державою. Українські, білоруські і російські землі за територією й кількістю населення були в п'ять разів більшими, ніж власне Литва. Вони стояли й вище щодо культурного розвитку. Ось чому руські землі мали великий вплив на все політичне і суспільне життя Литовського князівства. Руська мова тут стала мовою державною, нею писалися офіційні документи. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято в Литві. Тому держава часто називалася Литовсько-Руським князівством. Частина литовських князів і бояр розмовляли руською мовою, перейняли руські звичаї й православ'я.
У той час як більша частина українських земель була захоплена Литвою, в середині XIV ст. на землях між Дністром і Дунаєм, що входили до складу Київської Русі, а потім Галицько-Волинського князівства було створено після вигнання угорських загарбників самостійне Молдовське князівство з столицею в м. Сучаві (1359). До його складу входила й Буковина, де більшість населення становили українці. Молдовське князівство, а в його складі й Буковину, захоплювали то угорські, то польські королі, а з початку XVI ст. воно потрапило в залежність від турецького султана. Закарпаття залишалося в складі Угорщини.
Кревська унія. Загарбання шляхетською Польщею Галичини.
Після смерті у 1377 р. Ольгерда великим князем литовським став один з його синів Ягайло. Проти нього виступили його брати й інші родичі. Велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили країни в боротьбі з німецькими рицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою і Польщею, якою вони намагалися відкрити собі шлях до загарбання українських і білоруських земель, що входили до Литовського князівства.
14 серпня 1385 р. недалеко від Вільна у замку Крево Ягайло й польські посли підписали акт про унію, за якою Ягайло одержував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це він мав приєднати до Польщі навіки-віків литовські й руські землі, прийняти католицтво і охрестити все литовське населення «від мала і до велика».
Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною. У 1387 р. Польща при вирішальній участі литовсько-руських військ на чолі з князем Вітовтом відвоювала в Угорщини галицькі землі й закріпила їх за собою.
Після загарбання Галичини польські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити всі його землі на провінції Польщі. Проте внаслідок опору литовських феодалів, підтримуваних населенням, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати з Вітовтом у м. Острові угоду, за якою Литовське князівство зберігалося і його довічним правителем (намісником) на основі васальної залежності від польського короля був визнаний Вітовт (1392—1430), двоюрідний брат Ягайла. Через деякий час Вітовт почав титулувати себе великим князем, а за Городельською угодою 1413 р. польський король визнав, що й після смерті Вітовта Литовське князівство залишиться окремою державою на чолі з великим князем, хоча й збережеться його васальна залежність від польського короля.
Посилення влади литовських феодалів в Україні (90-ті pp. XIV ст.—1430 р.).
Утвердившись на великокнязівському столі, Вітовт протягом 1392—1394 pp. за допомогою зброї змістив як у Білорусі, так і в Україні князів, що перестали йому коритися. В Україні Новгород-Сіверське, Володимирське (Волинь), Подільське (Східне Поділля — Брацлавщина), Київське удільні, майже незалежні від центральної влади князівства були ліквідовані і перетворені на провінції Литви, якими стали правити не вічно бунтівні удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя. Тим часом Західне Поділля з центром у Кам'янці в 1396 р. Вітовт змушений був передати Польщі (хоча воно ще було повернено до складу Литви в 1411 р. і боротьба за нього між Литвою і Польщею тривала до 1432 p.).
Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів в Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів, що викликало незадоволення й опір українського населення. За словами сучасника, Вітовт тримав захоплені руські землі в «залізних кайданах». У 1399 р. на р. Ворсклі, при впадінні її в Дніпро, литовські війська зазнали поразки від орд хана Тімур-Кутлука та його мурзи Едигея. Проте Вітовт, спираючись на підтримку місцевого українського населення, що не мирилося з набігами ординців, у третьому десятиріччі XV ст. зумів поширити свій вплив на південь до берегів Чорного моря від Дніпра і Криму до Дністра.
Розгром німецьких хрестоносців під Грюнвальдом.
У цей час з заходу й півночі Польщі, Литві, руським і всім слов'янським землям загрожували німецькі рицарі, що намагалися розширити межі своїх володінь за рахунок загарбання чужих земель. Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. в лісисто-болотистій місцевості поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг у Пруссії. Вітовт привів сюди свої війська з Литви, українських, білоруських і російських земель. Тут були полки з Смоленська, Брянська, Стародуба, Києва, Луцька, Володимира, Вітебська та інших міст. Прибули також війська на чолі з Ягайлом із Польщі, Галичини, Поділля. У складі польських військ були наймані загони з Чехії під командуванням майбутнього вождя таборитів Яна Жижки, з Моравії і Сілезії. Польсько-литовсько-руська армія налічувала 100 тис. чол. і кількісно перевищувала армію рицарів (80 тис. чол.), але рицарі мали перевагу у воєнній підготовці й озброєнні. Литовсько-українсько-білоруські війська Вітовта займали правий фланг, на лівому фланзі розташувалися польські війська Ягайла, а в центрі — три смоленські полки, якими командував мстиславський князь Юрій.
Битва розпочалася зранку і мала запеклий характер. Під натиском хрестоносців війська Вітовта та Ягайла прийшли в замішання. Але становище врятували смоленські полки, які витримали головний удар рицарської кінноти і скували ударні сили хрестоносців. Завдяки цьому польські й литовські війська змогли перегрупуватися й перейти в рішучий наступ. На вечір рицарська армія, втративши 18 тис. убитими, була вщент розгромлена.
Грюнвальдська битва мала велике значення у боротьбі народів Східної Європи проти німецько-католицької феодальної агресії за свою незалежність. Російському, українському і білоруському війську належить важлива роль у розгромі хрестоносців, який припинив дальше їхнє просування на схід і південь, у слов'янські і литовські землі.
Боротьба проти литовських і польських поневолювачей (30-ті pp. XV ст.). Загарбання шляхетською Польщею Західного Поділля.
Того ж року польсько-шляхетські війська, розбивши сили литовських намісників, зайняли Західне Поділля і оволоділи західноподільськими замками — Кам'янцем, Червоногородом, Скалою, Смотричем. Улітку 1431 р. польські війська на чолі з Ягайлом вдерлися на Волинь, захопили Володимир і підступили до Луцька.
Місто під керівництвом одного з воєвод Свидригайла Юрші успішно захищалося, відбиваючи неодноразові штурми польських військ.
Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова великих литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом Кейстутовичем. Унаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Полоцька, а Сигізмунд за відновленою у 1432 р. польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Західне Поділля закріплювалося за Польщею, а Волинь — за Литвою. Однак спочатку майже всі російські, українські і білоруські землі — Полоцька, Вітебська, Смоленська, Новгород-Сіверська, Київська, Волинь, Брацлавщина — не визнали влади Сигізмунда і підтримали Свидригайла.
Почалася шестирічна війна, в якій населення російських, українських і білоруських земель під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. 1 вересня 1432 р. на північний захід від Вільни на р. Свенті у запеклому бою Сигізмунд розгромив війська Свидригайла. Але українське населення, особливо на Київщині, ще деякий час чинило опір литовським військам. Лише в 1438 р. Сигізмундові вдалося знову підкорити захоплені раніше російські, українські і білоруські землі.
Остаточна ліквідація удільних князівств на Україні.
Коли у 1440 р. змовники з числа великих феодалів-князів і панів, серед яких були й князі Чарторийські, вбили Сигізмунда, литовські пани, всупереч волі польських магнатів, знову обрали окремого князя литовського, яким став тринадцятилітній син Ягайла Казимир (1440—1492 рр.), при якому справами фактично керував один із литовських панів дядько Казимира Ян Гаштовт — віленський воєвода. Польсько-литовську унію було розірвано. Але після того як у 1444 р. у битві з турками під Варною загинув польський король Владислав III, польські пани у 1445 р. обрали новим королем Казимира, який залишався і великим князем литовським. Отже, відносини між Польщею й Литвою встановилися на основі персональної унії. Такі відносини в основному зберігалися до середини XVI ст.
У перші роки князювання Казимира становище його виявилося неміцним. На початку 40-х pp. XV ст. повстало проти влади Литви населення Смоленська, відокремилися Волинь, Київщина та інші землі. Це змусило Казимира піти на деякі поступки. Були поновлені удільні князівства: Київське, до якого ввійшла й Переяславщина, де удільним князем став син зміщеного Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр) (близько 1441—1454 рр.), а після смерті Олелька його син Семен Олелькович (1455—1471 рр.), і князівство Волинське (разом із Східним Поділлям), у якому князем став Свидригайло, що перейшов на бік Казимира (1445—1452 рр.).
Щоб заручитися підтримкою феодалів Литви, російських, українських та білоруських земель, Казимир видав у 1447 р. загальноземський привілей, яким розширював права всіх феодалів — гарантував шляхті особисту недоторканість, звільняв феодалів та інших підданих від ряду державних повинностей, зокрема виплати постійного грошового податку — серебщини, надавав феодалам право вотчинного суду, заборонив селянам перехід з маєтків феодалів на великокнязівські землі, і навпаки, з великокнязівських дворів у шляхетські. Ці поступки послабили незадоволення російських, українських і білоруських феодалів пануванням Литви.
Одночасно з розширенням прав феодалів Казимир зміцнював позиції литовських феодалів в Україні. У 1452 p., коли помер Свидригайло, було остаточно ліквідоване і перетворене на звичайну провінцію Литви Волинське князівство, яким управляв намісник литовського князя. Східне Поділля (Брацлавщина) було приєднане до Київського князівства, а в 1471 р,. після смерті київського князя Семена Олельковича, Київське князівство також було ліквідоване.
Отже, на кінець XV ст. в українських землях, що входили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-князівський лад, і вони стали звичайними провінціями Литви. Адміністративно вони поділялися на землі-воєводства, які складалися з повітів, а повіти — з волостей. У 1458 р. православна церква України й Білорусі виділилася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської.
Проте населення російських, українських і білоруських земель, включене до складу як Литовської, так і інших держав, не бажало окатоличуватися і продовжувало дотримуватися православної віри. Воно вело боротьбу проти іноземного гноблення і намагалося забезпечити свою національно-релігійну незалежність.
Польсько-литовські феодали, захопивши українські землі, експлуатуючи трудящі маси, водночас не змогли забезпечити захист України від нападів на українські міста й села турків і кримських татар, які утвердилися в Криму і поширювали свій вплив на Північне Причорномор'я.
Крим і Північне Причорномор’я.
Кримський півострів під назвою Таврія (очевидно, від назви одного з народів — таврів, що мешкали тут у давні часи) відомий в історії ще за кілька століть до нашої ери. Назва ж Крим з'явилася лише в XIII ст., коли на півострові осіли татари і назвали Кримом м. Солхат (тепер Старий Крим). Протягом XIV—XV ст. ця назва закріпилася за всім півостровом.
В XI ст. Тмутараканське князівство, до якого входила й східна частина Кримського півострова, перебувало у складі Давньоруської держави. У XII — на початку XIII ст. на Крим і Північне Причорномор'я поширилась влада половців. У середині ХНІ ст., як і інші землі Русі, в тому числі й Північне Причорномор'я, Крим був завойований монголо-татарами. Було створено улус з центром у м. Солхаті, який підлягав ханам Золотої Орди. У Криму тоді жили представники різних народів — руські, греки, алани, половці та ін. У XIII ст. до кримських міст у значній кількості стали переселятися вірмени й італійці. Італійці, зокрема генуезькі купці, почали засновувати на кримському узбережжі свої факторії — торговельні й військово-адміністративні пункти, що стали головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом. Найбільшою генуезькою факторією в Криму, заснованою в другій половині XIII ст. на місці давньої Феодосії, була Кафа, яка незабаром перетворилася на великий центр міжнародної торгівлі. Особливо недобру пам'ять Кафа залишила як невільницький ринок, де татари й турки збували захоплених під час набігів на сусідні землі бранців, яких потім генуезькі купці вивозили до Генуї та Олександрії, де продавали в рабство.
Крім Кафи, генуезькими факторіями стали Чембало (Балаклава), Солдайя (Сурож, тепер Судак), Боспоро (на місці нинішньої Керчі), Тана в гирлі Дону та ін.
Унаслідок феодальної роздробленості Золотої Орди в 1449 р. від неї відокремилися кримські татари і було створено Кримське ханство. Кримським ханом став Хаджі-Гірей. Свою резиденцію він переніс з Солхата до Бахчисарая. Однак самостійним Кримське ханство було недовго. Незабаром воно потрапило в залежність до турецького султана.
Туреччина ще з кінця XII ст., з часів султана Османа (1288—1326 рр.), почала швидко розширюватися і перетворюватися на могутню державу. Турецькі завойовники захопили візантійські володіння в Малій Азії, слов'янські землі на Балканах наприкінці XIV ст., а в 1453 р. оволоділи Константинополем, перейменували його на Стамбул і перетворили на столицю Османської (Оттоманської) імперії (Порти). У 1475 р. вони вдерлися в Крим. У 1487 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. На початку XVI ст. васалом Туреччини стало й Молдовське князівство, до складу якого входила й Буковина.
Турецько-татарські напади на Україну.
Особливо багато горя від турецьких і татарських нападів зазнавали український і російський народи. У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей (1478—1515 рр.) напав на Київ, пограбував і підпалив його. Никонівський літопис сповіщає, що Менглі-Гірей «град Киев взя... и огнем сожже... Полону безчисленно взя; и землю Киевскую учиниша пусту». З тих часів українські землі майже не знали спокою. З 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі.
Українська народна пісня так розповідає про лихо, що його несли татари:
За річкою вогні горять.
Там татари полон ділять.
Село наше запалили.
І багатство розграбили.
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в'ється
І на ногах ланцюг б'ється
А я, бідний, з діточками
Піду лісом стежечками,—
Нехай йому із водою...
Ось-ось чайка надо мною.
Литва і Польща мало дбали про організацію оборони краю. Через це південно-східні українські землі — Подніпров'я і Побужжя аж до Полісся й Західного Поділля — систематично спустошувалися.
Російська держава і українські землі.
Російська держава, яка утворилася внаслідок об'єднання північно-східних руських земель навколо Москви, уже наприкінці XV — на початку XVI ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи. Вона стала силою, яка змогла протистояти зазіханням на її землі з боку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримського ханства і відстояти свою незалежність. Разом з тим московські великі князі, а потім царі стали претендувати на приєднання до своєї держави всіх східнослов'янських — українських і білоруських — земель, які в давні часи входили до складу Київської Русі.
Уже великий князь московський Іван III, об'єднуючи навколо Москви російські землі, ставив своєю метою возз'єднати в межах Російської держави всі землі, які входили колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею, своєю «отчиною», а себе — «государем всея Руси».У 1489 p. Іван III вперше заявив великому князеві литовському і королеві польському Казимиру: «Наши городы, и волости, и земли, и воды король за собою держит».
Цілком зрозуміло, що уряд Російської держави підтримував як переселення простих людей, так і перехід від Литви з землями під владу Москви руських князів з прикордонних, зокрема чернігово-сіверських, земель, їх прагнення відірватися від Литви і приєднатися до держави Російської. Часто це мотивувалося захистом православної віри, що зазнавала в Литві утисків.
У 1481 р. князі Михайло Олелькович, брат останнього київського князя Семена Олельковича, Федір Бєльський та Іван Гольшанський влаштували змову. Вони задумали запросити Казимира на весілля до Бєльського, схопити і вбити його, а великим князем проголосити Михайла Олельковича. Якщо ж це не вдасться, вони мали намір «відсісти від Литви з усіма землями до р. Березини і приєднатись до Московської держави». Але змова випадково була викрита раніш, Бєльський прямо з весілля, напіводягнений, залишивши молоду дружину, втік до Москви, а Михайло Олелькович і Іван Гольшанський були страчені в Києві.
Проте ряд чернігово-сіверських князів із своїми володіннями — Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Семен Можайський (з Черніговом і Стародубом), Василь Шемячич (з Новгород-Сіверським і Рильськом) та інші — перейшли під владу Москви.
З 1492—1494 pp. з перервами до 1503 р. тривала війна Російської держави з Литвою. У 1503 р. за шестилітнім перемир'ям, після поразки литовського війська, вся Чернігово-Сіверщина з 319 містами і 70 волостями була закріплена за Російською державою.
У 1508 р. група українських і білоруських феодалів зробила ще одну спробу визволити українські, білоруські і російські землі з-під влади Литви і включити їх до складу Російської держави. Очолив цей виступ один із найбагатших князів Михайло Львович Глинський. Він походив із татарського роду, що переселився в Україну ще при Вітовті, володів широкими просторами на Полтавщині (прізвище походить від м. Глинська на Ворсклі), учився і багато років жив за кордоном, служив у німецького імператора Максимиліана, у курфюрста Саксонського Альбрехта, в Іспанії та Італії і скрізь здобув репутацію талановитого військового і державного діяча. Повернувшись у Литву, він швидко висунувся при дворі великого князя литовського Олександра Казимировича (1492—1506 рр.) і дістав звання двірського маршалка. Коли ж Олександр помер і став новий великий князь Сигізмунд І Старий, під впливом литовських вельмож Глинський був усунений з високих посад.
У 1508 р. Глинський і його прихильники підняли повстання в Білорусі й на Київщині, але українське й білоруське православне шляхетство їх не підтримало, союзник кримський хан допомоги не подав, допомога російських військ була недостатньою, і повстанці зазнали поразки. Михайло Глинський утік до Москви.
Великі князі московські продовжували політику об'єднання російських земель. У 1514 р. було відвойовано у Литви Смоленськ, населення якого відкрило ворота російським військам.
Одночасно з цим Російська держава з кінця XV ст. стала приділяти багато уваги захистові своїх південних земель від спустошливих набігів турків і кримських татар. Розгорнулося будівництво оборонних ліній, так званих «засечных черт», що складалися з системи міст, острогів, острожків і сторожових башт, а також із завалів з дерев (засіка).
На оборонних рубежах несли службу служилі люди, які разом з місцевим населенням, зокрема за участю українських козаків, відбивали напади кримських татар і турків. Найпівденніше була розташована оборонна лінія, яка йшла від Алатиря до Новгорода-Сіверського і Путивля.
Разом з тим уже в 50-х pp. XVI ст., за часів Івана IV, російські війська зробили кілька походів на Крим. У 1556 р. загони російських військ під начальством дяка Ржевського прийшли на р. Псьол, а потім разом з кількома сотнями черкаських і канівських козаків, на чолі яких стояли отамани Млинський і Єськович, спустилися вниз по Дніпру. У 1558 р. російські війська під командуванням українського князя Дмитра Вишневенького, що кілька років перебував на службі у російського уряду, здійснили успішний похід проти татар на Крим, під Перекоп. Наступного року загони російських військ під начальством окольничого Данила Адашева спустилися на човнах в гирло Дніпра, висадились у Криму, оволоділи кількома татарськими містами і звільнили багатьох невільників.
У 1558 р. почалася тривала і виснажлива війна Російської держави з Лівонією за вихід до Балтійського моря, до якої включилися і Литва, Данія, Швеція, Польща. Через це російський уряд змушений був послабити наступ своїх військ проти татар і турків на півдні.
У Лівонській війні в складі російських військ билися й українці. Так, відомо, що українець Микола Черкаський на чолі загону козаків брав участь в обороні Пскова від польських військ у 1581 р. і там загинув у бою.
