Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
4. Виникнення козацтва.
Велику роль у визвольній боротьбі українського народу відіграло козацтво, що сформувалося в Південній Україні, яка в XV ст. являла собою окраїну вели; кого князівства Литовського. Наприкінці XV ст територія від Чорною моря аж по р. Рось була спустошена крітськими татарами й турками: Адміністративно Південна Україна поділялась на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський. Литовський уряд мало дбав про захист південних українських земель від татар і турків. Єдиною, ненадійною і хиткою охороною населення були окраїнні замки — в Каневі, Черкасах, Вінниці, Брацлаві, Барі, Хмільні.
Багатою і розкішною була природа Подніпров'я, Брацлавщини, дніпровського Низу. Родючі ґрунти, безкраї степи, де випасалися табуни диких коней, стада диких кіз та ін., численні ріки, які кишіли різноманітною рибою (білуга, осетер, севрюга, сом, сазан, судак, щука, лящ, тараня та ін.), дніпровські плавні, де водились бобри, видри, куниці, дикі свині та інші звірі і водяні птахи — гуси, лебеді, качки та ін. У балках та байраках водилися лисиці, зайці, вовки, ведмеді.
У цих благодатних краях, під постійною загрозою смерті або турецького полону, під прикриттям, хоч і ненадійним, нечисленних замків продовжувало жити місцеве населення. За даними люстрацій (описів), на середину XVI ст. в названих вище чотирьох повітах, а також Київському і Житомирському існувало 208 поселень, в яких було 3399 «димів» і налічувалося приблизно 17 тис. чол. населення. Ці дані далеко не повні, але й вони рішуче спростовують твердження деяких польських істориків про нібито повне «запустіння» Південної України. До речі, вони й назвали цю територію «диким полем». Оскільки існувала постійна загроза нападу татар і турків, більшість населення зосереджувалася в «острогах» при замках і навколо та поблизу замків. Селяни й міщани, а також прийшлі з північних районів люди займалися переважно рибальством, мисливством, бортництвом і хліборобством. Міщани також займалися ремеслами й торгівлею.
У містах жили й урядовці та служилі люди — старости й підстарости із своїм штатом, бояри і слуги, зем'яни, що відбували військову службу. Землевласники — князі, бояри, зем'яни — одержували землі від уряду або місцевих старост і воєвод чи захоплювали пустища шляхом займанщини.
Місцеві селяни, які займалися хліборобством і городництвом, до середини XVI ст. були вільними, не закріпаченими, могли переходити з одного місця на інше. Податки і повинності, що їх селяни відбували на користь господарського, великокнязівського замку (подимне, пушкарівщина, стації) та на користь власника — держави чи приватних осіб (натуральний податок — пшеницею, вівсом та ін., або чинш),— були порівняно легкі. Фільварків, панщини на цій території тоді ще не існувало. Через часті набіги татар усе населення жило по-військовому, готове у першу-ліпшу годину відбити ворожий напад. Навіть наприкінці XVI ст., як про це писав у своєму щоденнику Еріх Лясота, посол австрійського імператора до Запорізької Січі, «кожен селянин, виходячи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі і шаблю або тесак біля пояса...». Територія Південної України, особливо Подніпров'я і Побужжя, й стала місцем, де в XV ст. виникло козацтво, якому судилося посісти важливе місце в історії українського народу! Джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України і Середнього Подніпров'я, незважаючи на постійну загрозу з боку татар, і втікачі, переважно селяни, із Західної і Північної України, які, рятуючись від покріпачення, масами тікали в ці малозаселені вільні місця, де не було ще панського гніту.
Слово «козак» — східного походження, очевидно, тюркське. Воно означало вільний воїн, вільна людина, їздець. У розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду» це слово закріпилося в Україні.
Перші вірогідні згадки про козацтво відомі з кінця XV ст. Тоді українські козаки згадуються в дипломатичному листуванні між Росією, Польщею, Кримом, Туреччиною, Молдовою і Валахією (1489, 1492, 1494, 1499 pp. та ін.).
Так, у 1489 р. у дипломатичному листуванні між московським і литовським князями говориться, що того року загони козаків під проводом отаманів Богдана, Голубця і Василя Жили з'явилися на низов’ях Дніпра, на лівому березі на Таванській переправі, розігнали татарську охорону, захопили в купців частину товарів, а деяких потопили.
1492 p. козаки напали на татарське судно під Тягиною на Дніпрі, розбили його, полонили кілька чоловік, захопили майно, гроші, стада волів, коней та ін. На скаргу про це хана великий князь литовський Олександр наказав місцевим старостам розшукати пограбоване і повернути татарам. У 1494 р. козаки напали на посла московського князя боярина І. Суботу, який ішов від валаського господаря Стефана разом з його послом у Крим до Менглі-Гірея. їх на шляху «козаки потоптали, все поймали, пеша оставили...» Про це сповіщав Менглі-Гірей Івана III. У 1499 р. про козаків говорилося в уставній грамоті м. Києва: козаки ходять з Києва по Дніпру вниз і з усього, що здобудуть там, платять воєводі десяту частину.
На основі цих та інших перших документальних звісток кінця XV — початку XVI ст. можна дійти висновків про те, що, по-перше, козаки — це місцеві, а не прийшлі звідкись люди «черкаси», і, по-друге, оскільки уже наприкінці XV ст. про козаків говориться в дипломатичному листуванні між урядами держав, то, очевидно, козацтво набуло на той період певної .сили, для досягнення якої йому потрібен був певний час. Отже, козацтво, мабуть, виникло не наприкінці XV ст., а десь в середині цього століття або принаймні у другій його половині?
Козацтво до середини XVI ст.
У перший час свого існування, десь до середини XVI ст., козацтво не становило окремої організованої суспільної групи населення. Серед нього були вихідці з різних класів і прошарків населення. Основну масу становили селяни місцеві і селяни — втікачі із Західної і Північної України, але «козакували» й міщани і навіть дрібні бояри. «Козакували» групами — «ватагами» на чолі з отаманами. Ці ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в населені місця, вони розпадалися.
У походах проти татар і турків разом з козаками часто брали участь і великі феодали, зокрема старости окраїнних староств, повітів. Та вони не були ні організаторами, ні фундаторами козацтва, як про це твердили деякі історики.
Окраїнні старости (староста канівський і черкаський Євстафій Дашкевич, староста хмільницький Предслав Лянцкоронський та ін.) використовували сили і вміння козаків для охорони своїх повітів від татар і турків і «козакували разом з козаками», наживалися на походах, забираючи із здобичі «што лепшее». Щоправда, деякі літописи називають першим козацьким гетьманом Предслава Лянцкоронського, що начебто був обраний гетьманом у 1506 p., а після нього, як гетьмани, фігурують Євстафій Дашкевич і Венжик Хмельницький.
Протягом першої половини XVI ст. козацтво в Україні кількісно зростало, набирало сил, про що свідчать численні скарги татар і турків на напади козаків і їхні вимоги приборкати «свавільців».
Козацтво було .явищем, притаманним не тільки Україні. Приблизно в один час з українським козацтвом сформувалося (також передусім із селян, що втікали від кріпосного гніту) російське козацтво на Дону.
Українські і російські козаки відіграли велику роль у захисті від турецько-татарської агресії не тільки півдня нашої країни, а й усієї Європи. Велика також заслуга козаків у освоєнні південних районів і розвиткові їхніх продуктивних сил. Нарешті, козацтво тривалий час стояло в центрі визвольної боротьби українського народу, було осередком притягання всіх незадоволених соціальним і національно-релігійним гнітом.
Багатою і розкішною була природа Подніпров'я, Брацлавщини, дніпровського Низу. Родючі ґрунти, безкраї степи, де випасалися табуни диких коней, стада диких кіз та ін., численні ріки, які кишіли різноманітною рибою (білуга, осетер, севрюга, сом, сазан, судак, щука, лящ, тараня та ін.), дніпровські плавні, де водились бобри, видри, куниці, дикі свині та інші звірі і водяні птахи — гуси, лебеді, качки та ін. У балках та байраках водилися лисиці, зайці, вовки, ведмеді.
У цих благодатних краях, під постійною загрозою смерті або турецького полону, під прикриттям, хоч і ненадійним, нечисленних замків продовжувало жити місцеве населення. За даними люстрацій (описів), на середину XVI ст. в названих вище чотирьох повітах, а також Київському і Житомирському існувало 208 поселень, в яких було 3399 «димів» і налічувалося приблизно 17 тис. чол. населення. Ці дані далеко не повні, але й вони рішуче спростовують твердження деяких польських істориків про нібито повне «запустіння» Південної України. До речі, вони й назвали цю територію «диким полем». Оскільки існувала постійна загроза нападу татар і турків, більшість населення зосереджувалася в «острогах» при замках і навколо та поблизу замків. Селяни й міщани, а також прийшлі з північних районів люди займалися переважно рибальством, мисливством, бортництвом і хліборобством. Міщани також займалися ремеслами й торгівлею.
У містах жили й урядовці та служилі люди — старости й підстарости із своїм штатом, бояри і слуги, зем'яни, що відбували військову службу. Землевласники — князі, бояри, зем'яни — одержували землі від уряду або місцевих старост і воєвод чи захоплювали пустища шляхом займанщини.
Місцеві селяни, які займалися хліборобством і городництвом, до середини XVI ст. були вільними, не закріпаченими, могли переходити з одного місця на інше. Податки і повинності, що їх селяни відбували на користь господарського, великокнязівського замку (подимне, пушкарівщина, стації) та на користь власника — держави чи приватних осіб (натуральний податок — пшеницею, вівсом та ін., або чинш),— були порівняно легкі. Фільварків, панщини на цій території тоді ще не існувало. Через часті набіги татар усе населення жило по-військовому, готове у першу-ліпшу годину відбити ворожий напад. Навіть наприкінці XVI ст., як про це писав у своєму щоденнику Еріх Лясота, посол австрійського імператора до Запорізької Січі, «кожен селянин, виходячи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі і шаблю або тесак біля пояса...». Територія Південної України, особливо Подніпров'я і Побужжя, й стала місцем, де в XV ст. виникло козацтво, якому судилося посісти важливе місце в історії українського народу! Джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України і Середнього Подніпров'я, незважаючи на постійну загрозу з боку татар, і втікачі, переважно селяни, із Західної і Північної України, які, рятуючись від покріпачення, масами тікали в ці малозаселені вільні місця, де не було ще панського гніту.
Слово «козак» — східного походження, очевидно, тюркське. Воно означало вільний воїн, вільна людина, їздець. У розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду» це слово закріпилося в Україні.
Перші вірогідні згадки про козацтво відомі з кінця XV ст. Тоді українські козаки згадуються в дипломатичному листуванні між Росією, Польщею, Кримом, Туреччиною, Молдовою і Валахією (1489, 1492, 1494, 1499 pp. та ін.).
Так, у 1489 р. у дипломатичному листуванні між московським і литовським князями говориться, що того року загони козаків під проводом отаманів Богдана, Голубця і Василя Жили з'явилися на низов’ях Дніпра, на лівому березі на Таванській переправі, розігнали татарську охорону, захопили в купців частину товарів, а деяких потопили.
1492 p. козаки напали на татарське судно під Тягиною на Дніпрі, розбили його, полонили кілька чоловік, захопили майно, гроші, стада волів, коней та ін. На скаргу про це хана великий князь литовський Олександр наказав місцевим старостам розшукати пограбоване і повернути татарам. У 1494 р. козаки напали на посла московського князя боярина І. Суботу, який ішов від валаського господаря Стефана разом з його послом у Крим до Менглі-Гірея. їх на шляху «козаки потоптали, все поймали, пеша оставили...» Про це сповіщав Менглі-Гірей Івана III. У 1499 р. про козаків говорилося в уставній грамоті м. Києва: козаки ходять з Києва по Дніпру вниз і з усього, що здобудуть там, платять воєводі десяту частину.
На основі цих та інших перших документальних звісток кінця XV — початку XVI ст. можна дійти висновків про те, що, по-перше, козаки — це місцеві, а не прийшлі звідкись люди «черкаси», і, по-друге, оскільки уже наприкінці XV ст. про козаків говориться в дипломатичному листуванні між урядами держав, то, очевидно, козацтво набуло на той період певної .сили, для досягнення якої йому потрібен був певний час. Отже, козацтво, мабуть, виникло не наприкінці XV ст., а десь в середині цього століття або принаймні у другій його половині?
У перший час свого існування, десь до середини XVI ст., козацтво не становило окремої організованої суспільної групи населення. Серед нього були вихідці з різних класів і прошарків населення. Основну масу становили селяни місцеві і селяни — втікачі із Західної і Північної України, але «козакували» й міщани і навіть дрібні бояри. «Козакували» групами — «ватагами» на чолі з отаманами. Ці ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в населені місця, вони розпадалися.
У походах проти татар і турків разом з козаками часто брали участь і великі феодали, зокрема старости окраїнних староств, повітів. Та вони не були ні організаторами, ні фундаторами козацтва, як про це твердили деякі історики.
Окраїнні старости (староста канівський і черкаський Євстафій Дашкевич, староста хмільницький Предслав Лянцкоронський та ін.) використовували сили і вміння козаків для охорони своїх повітів від татар і турків і «козакували разом з козаками», наживалися на походах, забираючи із здобичі «што лепшее». Щоправда, деякі літописи називають першим козацьким гетьманом Предслава Лянцкоронського, що начебто був обраний гетьманом у 1506 p., а після нього, як гетьмани, фігурують Євстафій Дашкевич і Венжик Хмельницький.
Протягом першої половини XVI ст. козацтво в Україні кількісно зростало, набирало сил, про що свідчать численні скарги татар і турків на напади козаків і їхні вимоги приборкати «свавільців».
Козацтво було .явищем, притаманним не тільки Україні. Приблизно в один час з українським козацтвом сформувалося (також передусім із селян, що втікали від кріпосного гніту) російське козацтво на Дону.
Українські і російські козаки відіграли велику роль у захисті від турецько-татарської агресії не тільки півдня нашої країни, а й усієї Європи. Велика також заслуга козаків у освоєнні південних районів і розвиткові їхніх продуктивних сил. Нарешті, козацтво тривалий час стояло в центрі визвольної боротьби українського народу, було осередком притягання всіх незадоволених соціальним і національно-релігійним гнітом.
