Рибалко Історія України (частина перша) (1995)

Визвольний рух проти панування шляхетської Польщі, Гетьман П. Сагайдачний.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591—1596 pp. польський уряд, магнати й шляхта в Україні, збільшували панщину та інші повинності, закріпачували селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголошені поза законом (баніція). Феодали намагалися перешкодити втечам селян і міщан на Запоріжжя, не допускати виходу козаків на «волость», забороняли торгівлю з Січчю, зокрема завезення туди хліба. Посилювався і національно-релігійний гніт. Важким тягарем на плечі народних мас лягали численні війни, що їх вела на початку XVII ст. шляхетська Польща.

Однак ніщо не могло припинити розгортання визвольного руху українського народу та антифеодальної боротьби трудящих мас. Наростанню їх сприяли боротьба російського народу проти нападів польських і шведських військ на початку XVII ст. та повстання під проводом Івана Болотникова (1606—1607 рр.). У повстанні під керівництвом Івана Болотникова, що почалося в Сіверській Україні і незабаром охопило майже весь центр Російської держави, активну участь взяли спільно з російськими селянами та міщанами і українські селяни, козаки та міщани.

Основна маса українського народу — селяни, козацька голота й міські низи не мирилися з польсько-шляхетським гнітом і вели проти нього рішучу, послідовну боротьбу. Засилля і всевладність польських магнатів, старост та воєвод в Україні, їх сваволя і національно-релігійні утиски — все це викликало незадоволення і козацької старшини,

українського заможного міщанства, шляхти та духівництва. Цим пояснюється їхня опозиційність щодо польських властей і нерідко участь у виступах народних мас.

Серед козацьких старшин початку XVII ст. виділявся Петро Конашевич-Сагайдачний, що в 1616—1622 pp. був (з перервами) гетьманом Війська Запорізького. Походив Сагайдачний з шляхетського роду з-під Самбора в Галичині. Здобувши гарну освіту у славетній Острозькій школі на Волині, він став людиною освіченою, розумною, відданою православній вірі, умілим і хоробрим воєначальником. Сучасник Яків Собеський, батько польського короля Яна Собеського, у своїй «Історії Хотинського походу» писав, що Сагайдачний — «муж рідкісної мудрості й зрілого судження в ділах, дотепний у словах і вчинках», «людина смілива розумом, яка шукала небезпек, зневажала життя, перша в нападі, а у відступові остання...».

Після навчання в Острозькій школі Сагайдачний пішов на Запоріжжя і в численних походах проти татар і турків освоїв козацьку стратегію й тактику, набув військового досвіду, зажив високого авторитету серед запорожців. Козаки його обирали військовим обозним, кошовим отаманом, а потім — кілька разів — гетьманом. У всій своїй діяльності Сагайдачний прагнув піднести міць і авторитет козацтва, збільшити його роль у житті всього народу, захистити православ'я, розвинути українську культуру, послідовно вів лінію на визволення України з-під іноземного панування і забезпечення її існування як окремої держави. У всіх своїх діях він виявляв непересічний ум, твердість волі і непохитність, мужність, розважливість і поміркованість. Так, він розумів, що в ті часи Україна не мала достатніх сил і необхідних умов для всенародного повстання проти польської шляхти. До того ж він усвідомлював, що перед Україною тоді стояла грізна небезпека — турецько-татарська агресія, а одночасно вести боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства і Польщі український народ сил не мав. У цих умовах Сагайдачний не йшов на цілковитий розрив з Річчю Посполитою, а дотримувався щодо неї лояльної позиції і мирними засобами добивався проведення своєї лінії.

Антифеодальний протест народних мас в Україні на початку XVII ст. виявлявся насамперед у покозаченні їх. Селяни й міщани не визнавали над собою влади королівських старост і феодалів, відмовлялися виконувати на їхню користь панщину та інші повинності, створювали свою, козацьку організацію, чинили збройний опір наступові паків, а то й самі нападали на їхні маєтки. У королівській інструкції сеймикам від 20 січня 1616 р. зазначалося, що в Україні покозачилося 40 тис. чол. Масові виступи селян, міщан і козаків проти феодалів були частим явищем. Особливо значними стали вони взимку 1613—1614 pp. на Брацлавщині, а потім наприкінці 1615 р. — на початку 1616 р. охопили значну територію Східної України. Польський уряд, закінчивши у вересні 1617 р. війну з Туреччиною, вирішив кинути свої війська на Україну, щоб силою приборкати «козацьке свавілля», придушити народну боротьбу. Але коронний гетьман Станіслав Жолкевський не був упевнений в тому, що зможе придушити народний рух силою зброї; і вирішив вступити в переговори із старшинами реєстрових козаків, яких очолював Сагайдачний.

У жовтні 1617 р. в урочищі Суха Вільшанка під Білою Церквою на Київщині між козацькою верхівкою на чолі з Сагайдачним і комісарами Жолкевського була підписана декларація, названа Вільшанською. За цією угодою козацький реєстр установлювався в 1 тис. чол. Усі інші козаки, що не ввійшли до реєстру, мусили повернутися під загрозою смертної кари під владу старост і своїх панів. Реєстрові козаки мали право жити лише на Запоріжжі. їм суворо заборонялося здійснювати походи на Крим і Туреччину. Реєстровцям дозволялося обирати гетьмана (старшого), якого затверджував польський король. За службу реєстровцям уряд обіцяв виплачувати платню.

Однак Вільшанська угода, яка гарантувала до деякої міри права козацьких старшин і реєстрових козаків, викликала велике незадоволення рядового козацтва, яке мусило повернутися під владу феодалів. Тому угода не могла бути втілена в життя. До того ж шляхетська Польща почала нову війну проти Російської держави і закликала до участі в ній козаків. Польський королевич Владислав у 1617 р. попрямував на Москву. Йому на допомогу повів через Путивль, Єлець, Ливни 20-тисячний загін козаків Сагайдачний. Але Москви Владиславу взяти не вдалося. Козаки відійшли від Москви. Сагайдачний не хотів перемоги Польщі. Це сприяло б дальшому поневоленню України польським шляхетством. Виснажені війною, Росія і Польща 1 грудня 1618 р. у селі Деуліно (під Москвою) підписали перемир'я на 14 років, за яким заПольщею залишалися Смоленська земля й Чернігово-Сіверщина. Частина козаків, незадоволених походом на Москву, не захотіла повертатися в Україну, На службі в російського уряду залишився цілий полк на чолі з полковником Жданом Коншиним.

В цей час в Україні посилилися народні повстання, які в 1618 р. охопили Київщину і Волинь. Підписавши в 1618 р. перемир'я з Росією, польський уряд негайно послав свої війська в Україну. Але командування їх не наважилося вступити в бій з козаками, оскільки лише в козацькому таборі під Білою Церквою налічувалося понад 10 тис. чол. На р. Роставиці (поблизу м. Паволочі — тепер село Попільнянського р-ну на Житомирщині), де розташувалося польське військо, між урядовими комісарами і старшинами реєстровців, очолюваними Сагайдачним, 17 жовтня 1619 р. була підписана нова угода (Роставицька), за умовами подібна до Вільшанської. Козацькими правами користувалися лише реєстровці, та й ті мали право жити тільки в королівщинах, а величезна більшість повстанців мусила повернутися до своїх панів. Старшини, на чолі із Сагайдачним, намагалися виконувати продиктовані угодою умови. Це викликало повстання, внаслідок якого Сагайдачного було усунено від гетьманства, а гетьманом наприкінці 1619 р. проголошено Яцька Бородавку.

Козацькі походи проти турків і татар. Хотинська війна.

Одночасно з розгортанням визвольного руху проти шляхетської Польщі український народ продовжував героїчну боротьбу проти турецько-татарської агресії. У перші десятиліття XVII ст. українські козаки не тільки відбивали напади татар і турків, а й здійснювали далекі сухопутні і морські походи. На своїх легких чайках вони спускалися вниз по Дніпру, обминали татарську варту в районі фортець Кизи-Кермена і Іслам-Кермена, виходили в Чорне море, нападали на турецькі й татарські фортеці, «окурювали мушкетним димом» Ізмаїл, Кілію, Білгород (Дністровський), Варну, Синоп, Трапезунд, Кафу і навіть Константинополь. Так на багатьох чайках козаки підійшли до західного узбережжя Чорного моря, оволоділи фортецею Варна, що вважалася неприступною, розгромили турецьку залогу, визволили багатьох невільників і щасливо повернулися додому. У 1614 р. козаки двічі перепливали Чорне море і успішно громили на південному березі турецькі міста Синоп і Трапезунд. А весною 1615 р. на 80 чайках запорожці підійшли до самої турецької столиці — Константинополя, яку охороняла тридцятитисячна султанська гвардія, спалили гавані Мізевни та Архіокі. Султан, який у той час рибалив під містом, на власні очі спостерігав дим і полум'я від пожежі в столиці, запаленої козаками. 1616 р. під проводом Петра Сагайдачного козаки здійснили морський похід у Крим, взяли й спалили великий невільничий ринок Кафу, куди татари звозили для продажу бранців, захоплених в Україні. Козаки знищили там 14 тис. турецьких вояків, потопили турецькі каторги (кораблі) і визволили багатьох полонених. Запорожці часто ходили в походи разом з донськими козаками.

Турецький султан і кримський хан вимагали від польського уряду припинити походи козаків, але водночас самі продовжували спустошливі напади на українські землі, розв'язували агресивні війни. У 1620 р. турецько-татарські війська, що налічували близько 80 тис. чол., вторглися в межі Валахії і Молдови. Що ж до польської армії, яку очолював коронний гетьман Станіслав Жолкевський, то вона мала всього близько 10 тис. чол. Як пише автор Львівського літопису, Жолкевський вирішив воювати без козаків, гоноровито заявивши: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ролі (до землі.— Авт.) альбо свині пасти».

Біля с. Цецори, над р. Прут під Яссами в Молдові турки й татари вщент розгромили польські війська. С. Жолкевський загинув, його відрубану голову, настромлену на спис, було виставлено біля намету турецького паші, а потім відправлено султанові у Константинополь. Польський гетьман Станіслав Конецпольський та інші польські воєначальники потрапили в полон.

Польський уряд, залишившись без армії, звернувся по допомогу до козаків. Козаки ж, розуміючи, яку величезну загрозу становить турецько-татарська навала не тільки для Польщі, а й для України та всієї Європи, прийняли пропозицію польського сейму про похід проти турків і вирішили послати послів до короля. Серед інших у Варшаву поїхав і Сагайдачний. Козацтво ж на чолі з гетьманом Я. Бородавкою вирушило в Молдову назустріч турецько-татарській армії.

Польське військо в кількості 35 тис. чол., головнокомандуючим якого був литовський гетьман Карл Ходкевич, підійшло до Дністра, у середині серпня мостом переправилося на правий берег і стало табором під Хотином. Туди ж з боями підійшли й козаки. Після прибуття до козацького табору з Варшави Сагайдачного за його вказівкою Бородавку схопили і, обвинувативши у тяжких злочинах, скарали на смерть. Гетьманом знову став Сагайдачний. Козацьке військо налічувало 40 тис. чол. До його складу входило і 700 донців.

Турецько-татарські війська, очолювані султаном Османом II, налічували понад 150 тис. чол. Вони почали запеклі атаки проти козаків і польських військ. У той час, як писав Яків Собеський, коли «багато шляхтичів, що належали до найзнатніших фамілій, ховалися на возах між провіантом», козаки хоробро атакували турків, вривалися в їхній табір, викликали там паніку і змушували втікати навіть султана.

Унаслідок бойових дій, що тривали понад місяць, турки втратили близько 80 тис. чол. і, не змігши перемогти козацтво та польські війська, змушені були піти на укладення мирного договору.

Хоч у поразці турецької армії вирішальну роль відіграло козацтво, мирний договір, укладений 9 жовтня 1621 р. між Туреччиною й Польщею, був спрямований проти нього. Польський уряд зобов’язувався передусім заборонити козакам судноплавство по Дніпру й не допускати їхніх походів на турецькі володіння.

Першими з-під Хотина пішли козаки, не задоволені умовами мирного договору.

У Хотинській війні турки не досягли своєї основної мети — загарбання польських і українських земель. Завдяки мужності козаків було розвіяно міф про непереможність султанської Туреччини, припинено її просування в Європу, ослаблено економічно й політично. Розгром турків під Хотином полегшив боротьбу поневолених ними народів, передусім балканських, вселив у них віру в можливість визволення з-під турецького ярма.

Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії і широка його участь у визвольному русі проти шляхетської Польщі підносили його авторитет в очах українського народу й на міжнародній арені. Козацтво дедалі активніше впливало на все політичне й культурне життя України. Особливо його роль зросла за часів Сагайдачного. Політичним і культурно-ідеологічним центром України тоді став Київ. Київські монастирі, насамперед Києво-Печерський, архімандритом якого в 1599 р. став Єлисей Плетенецький, на початку XVII ст. виступили активними поборниками православ'я та української культури і противниками унії та польсько-католицького національно-релігійного гніту. У 1615—1616 pp. Плетенецький влаштував у Києво-Печерському монастирі друкарню, з якої вийшло багато книг, спрямованих проти унії й католицизму, на захист православ'я. У 1615 р. було засноване Київське братство, а при братстві почала працювати школа. До Київського братства ввійшли заможні міщани, шляхта, православне духівництво. У 1616 р. до Київського братства вступив і гетьман Сагайдачний «з усім військом Запорозьким», взявши братство і все православ'я під свій захист і протекцію. Під захистом козацького полку, на чолі якого стояв Сагайдачний, у 1620 р. в Києві ієрусалимський патріарх Феофан, що проїжджав через Київ із Москви, поновив православну ієрархію — висвятив п'ятьох православних єпископів (для України й Білорусі) і митрополита, яким став ректор Київської братської школи Іов Борецький.

Зносини козацьких старшин і православного духівництва з російським урядом.

У складних міжнародних умовах окремі представники козацької старшини і православного духівництва уже в 20-ті pp. XVII ст. встановлюють прямі зносини з російським урядом і ставлять питання про перехід козаків на службу до царя. У 1620 р. гетьман Сагайдачний відправив до Москви своє посольство на чолі з Петром Одинцем з листом до царя Михайла Федоровича, в якому писав, що він і всі козаки «царскому величеству служити готовы против всяких его царского величества неприятелей». У 1622 р. єпископ Ісая Копинський, засновник монастирів на Лубенщині, через двох посланців-ченців до путивльських російських воєвод запитував царя про дозвіл на перехід в межі Росії його з ченцями. Путивльські воєводи, повідомляючи про приїзд до Путивля посланців Копинського, писали царю: «Да и все де, государь, православные крестьяне и запорожские козаки, как им от поляков утесненья будет, многия хотят ехать к тебе, государю царю и великому князю Михаилу Федоровичу всеа Руси». У 1624 р. київський митрополит Іов Борецький направив до Москви свого посланця Ісаакія Борисковича з листом, у якому просив царя прийняти Україну й запорізьке козацтво під свою владу. Царський уряд прихильно сприймав ці пропозиції, надсилав подарунки, обіцяв захищати православ'я від утисків, але через складні міжнародні умови й тяжкі наслідки тривалих воєн не міг тоді позитивно розв'язати питання про приєднання України до Росії.

Великою втратою для козацтва і всієї України була кончина гетьмана Петра Сагайдачного. Поранений отруйною стрілою під Хотином, він помер 10 квітня 1622 р. і похований на території Братського монастиря на Подолі в Києві, за словами літописця Григорія Грабянки, «з великим плачем запорізького війська і всіх людей православних». Двадцять студеїв Київської братської школи перед похованням Сагайдачного прочитали «Вірші на жалосный погреб зацного рыцаря Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Войска Єго Королевской Милости Запорозкого», складені ректором школи Касіаном Саковичем. Як сучасники, так і наступні покоління високо оцінювали діяльність Сагайдачного й підкреслювали її загальноукраїнське значення. Видатний історик М. О. Максимович писав, що Сагайдачний «в ряду козацьких гетьманів, безсумнівно, є першою особою після Богдана Хмельницького і за своїм характером не менше від нього привабливий в історії». У пам'яті потомків ім'я Сагайдачного збереглося як ім'я хороброго і талановитого полководця, видатного політика, гарячого патріота України.

Повстання 1625 р. Куруківська угода.

Після закінчення Хотинської війни польські магнати, старости й воєводи, католицькі ксьондзи й уніати посилили гноблення, намагалися закріпачити вільних селян і нереєстрових козаків — «випищиків», утискували вони й реєстрових, захоплювали православні церкви й монастирі. Українські селяни, козаки й міщани продовжували збройну боротьбу проти наступу польських феодалів. Не припинялися й козацькі походи на турецькі й татарські володіння.

Для придушення селянсько-козацьких повстань польський уряд восени 1625 р. послав своє військо (30 тис. чол.) на чолі з польським гетьманом С. Конєцпольським. Прийшовши на південну Київщину, воно почало бої проти повстанців. Але місцеві повстанці об'єдналися із запорожцями і, налічуючи приблизно 20 тис. чол., очолювані запорізьким гетьманом М. Жмайлом, чинили впертий опір польським військам. Велика битва відбулася біля Курукового озера, в урочищі Ведмежі Лози (на місці нинішнього Крюкова, напроти Кременчука). Обидві сторони зазнали великих втрат. Конєцпольський змушений був розпочати з козаками переговори.

В 1695 р у М. Жмайла було забрано гетьманську булаву і гетьманом обрано представника козацької верхівки М. Дорошенка. Тоді ж польські комісари і козацька старшина підписали угоду, відому під назвою Куруківської.

Хоч польський уряд і пішов на деякі поступки реєстровцям, але в цілому ця угода була спрямована проти інтересів народних мас. Козацький реєстр збільшувався до 6 тис. чол. і мав бути складений протягом шести місяців. Реєстровці підлягали старшому (гетьманові), якого вони мали право обирати, але затверджував його король на подання коронного гетьмана. Платня реєстровцям встановлювалася в сумі 60 тис, злотих. Старшинам визначались окремі оклади. Реєстрові козаки могли жити лише в королівщинах, з маєтків шляхетських і духовних вони мусили виселитися протягом 12 тижнів. Усі козаки, що залишилися поза реєстром, а таких налічувалося близько 40 тис. чол., повинні були повернутися до своїх панів і виконувати кріпацькі обов'язки. Усім учасникам повстання оголошувалася амністія. Козакам заборонялося йти в походи на турецькі володіння і мати зносини з іноземними державами.

Куруківська угода задовольняла інтереси лише козацької верхівки. Тому основна маса козацтва не визнала цієї угоди і продовжувала боротьбу. Щоб розрядити обстановку, козацька старшина в 1628 р. організувала похід проти татар у Крим, під час якого гетьман М. Дорошенко загинув.

Одним з найважливіших наслідків Куруківської угоди був остаточний поділ козацтва на дві групи: 1) реєстрових, заможних (дуків), за якими визнавалися урядом козацькі права й вольності і які здебільшого дотримувалися угодовської позиції щодо польського уряду, і 2) нереєстрових, «випищиків», що, за Куруківською угодою, мусили повернутися в кріпацтво. їхнім центром стало Запоріжжя. Вони займали непримиренну позицію щодо магнатів, шляхти і всіх польських властей.