Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
6. Народні повстання 30-х років XVII ст.
Повстання 1630 р.
Головною причиною народних повстань 30-х pp. XVII ст. було дальше посилення феодально-кріпосницького гніту на території Подніпров'я і всієї Південно-Східної України. У цей час здебільшого вже закінчилися або закінчувалися строки «слобод», «волі», які давалися селянам на 20 — 40 років польськими та українськими магнатами при захопленні ними українських земель наприкінці XVI ст. Тепер усі селяни мали стати кріпаками, виконувати тяжку панщину на феодалів. Козаків-«випищиків», згідно з Куруківською угодою, також повертали до панів. Мало рахувалися магнати і з реєстровими козаками. Зазнавали великих утисків також міщани. Значно погіршували становище населення безчинства жовнірів, що розташовувалися «на лежи» (на постої) в містах і селах України. Соціальний гніт посилювався національним і релігійним гнобленням.
На знак протесту дедалі більше селян і міщан втікали й покозачувалися. Уже на літо 1629 р. на Запоріжжі зосередилося близько 40 тис. утікачів — нереєстрових козаків, готових за першим закликом піднятися на боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення.
Останньою іскрою, що спричинила початок нового великого селянсько-козацького повстання, стала сутичка між реєстровими козаками на чолі з гетьманом Григорієм Чорним і нереєстровцями, гетьманом яких тоді був талановитий козацький ватажок Тарас Федорович (Трясило) Чорний зажадав від нереєстровців, щоб вони вийшли на волость з артилерією й підкорилися йому, а сам почав переглядати реєстр и виписувати з нього козаків. Тарас Федорович у березні 1630 р. з 10 тис. піших і кінних козаків виступив із Січі. Запорожці підступили до Черкас, оточили там будинок Чорного, схопили його, обвинуватили в зраді і стратили.
Повстання швидко поширювалося і незабаром охопило Лівобережжя в басейні р. Трубіж на Полтавщині і на Правобережжі територію від Київського Полісся до Запоріжжя. Селяни й міщани, гуртуючись у загони, оголошували себе козаками, нападали на панські маєтки, підпалювали, руйнували їх, убивали власників, управителів, орендарів, захоплювали панське майно, заводили козацькі порядки. Частина цих загонів приєдналася до запорожців, інші діяли окремо. Повстанці під проводом Тараса Федоровича зайняли Канів, а потім і Переяслав.
Коронний гетьман Конецпольський на початку квітня виступив з Бара і попрямував на Київ, закликаючи шляхту приєднуватися до очолюваного ним коронного війська, щоб «гасити цей вогонь хлопською кров'ю».
Тарас Федорович зосередив свої сили, що налічували понад ЗО тис. чол., у Переяславі. Підійшовши до Переяслава, коронне військо чисельністю понад 12 тис. чол. почало запеклі бої, які тривали три тижні. Найжорстокіший бій відбувся 15 травня, коли зранку повстанці вщент розгромили добірну шляхетську корогву — Золоту роту, яка охороняла штаб Конєцпольського. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Автор Львівського літопису зазначає, що загинуло «триста вельце значних панов коронних», а «вши-стского войська до десяти тисячий згинуло». Т. Шевченко в поезії «Тарасова ніч» писав:
Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали,
Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки,
Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки—
Та й не повставали:
Зійшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.
Розгром коронних військ змусив Конєцпольського почати переговори з представниками заможного козацтва, яке пішло на компроміс. Старшинсько-козацька верхівка намагалася шляхом угоди з урядом домогтися собі привілеїв. 29 травня 1630 р. було укладено угоду, за якою основні умови Куруківського договору зберігалися, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Тарас Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя.
Розгром польсько-шляхетського війська в бою під Переяславом мав велике значення, бо він утверджував в масах українського народу віру в можливість скинути ярмо шляхетської Польщі. Селянство, міщани, нереєстрові козаки були незадоволені угодою, укладеною старшиною, і продовжували боротьбу.
«Статті для заспокоєння руського народу». Петро Могила.
Після смерті у 1632 р. короля Сигізмунда III, фанатичного прихильника католицизму, козацька старшина послала своїх представників на сейм з вимогою дозволити їм разом із шляхтою брати участь у виборах короля й послабити національно-релігійні утиски. До участі у виборах короля старшина не була допущена, але в релігійному питанні новообраний король, син Сигізмунда III — Владислав IV, змушений був піти на поступки. Щоб схилити на свій бік козацьку верхівку й православне духівництво і через них залучити козаків до участі у війні з Росією, що почалася в 1632 р., Владислав IV видав «Статті для заспокоєння руського народу», затверджені сеймом у 1633 р. За цими «Статтями» уряд узаконював існування православної церкви: вона тепер офіційно дістала право мати свою вищу православну ієрархію на чолі з митрополитом, православні могли вільно відбувати церковні обряди, споруджувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства, обіймати посади. Православній церкві повернули частину церков, монастирів і земельних володінь, захоплених уніатами після Брестської унії 1596 р.
Видатним церковним і культурним діячем першої половини XVII ст. став Петро Симеонович Могила (1596—1647 рр.). Він був сином молдовського господаря (князя), навчався у Львівській братській школі і в західноєвропейських університетах, зокрема в Парижі, здобув блискучу європейську освіту. Потім служив у польському війську, брав участь у Хотинській війні, після чого постригся в ченці, у 1627 р. став Києво-Печерським архімандритом, а з 1632 р. до смерті в 1647 р. — митрополитом київським і галицьким. Тісно пов'язаний з польськими магнатами, Могила займав лояльну позицію щодо шляхетської Польщі. Але він був рішучим противником церковної унії і зробив багато для відбудови, утвердження й розвитку православної церкви й української культури. Він домігся повернення православній церкві від уніатів Софійського собору в Києві, Києво-Видубицького монастиря та деяких інших церков і монастирів, реставрував храми святої Софії, Спаса на Берестові, Михайлівський Видубицький та ін.
У 1631 р. Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу, яка в 1632 p. була об'єднана з Київською братською школою. Об'єднана школа дістала назву Києво-Могилянської колегії і незабаром стала вищим освітнім центром для України і всієї слов'янщини. Філію колегії Могила утворив у Вінниці, а в 1636 р. — латинську колегію в Кременці на Волині.
У Києві навколо митрополичої кафедри створився гур ток видатних педагогів і учених, до якого належали їсаїя Козловський, Сильвестр Косів, Афанасій Кальнофійський, Софроній Почаський, Йосип Горбацький та ін. Київ часів Могили називали «Могилянськими Атенами». Була розширена Київська друкарня, з якої виходили церковні книги й підручники, що розповсюджувались по всіх православних країнах. У 1640 р. на київському соборі було схвалено катехізис, за підготовку якого Ісая Козловський дістав від собору титул доктора богослов'я. У 1643 р. катехізис («Православне сповідання віри») був затверджений чотирма православними патріархами і надрукований у 1662 р. в Києві.
Вийшли твори, складені Петром Могилою, — «Анфологіон», «Євхологіон», полемічні проповіді та ін.
Петро Могила багато зробив для упорядкування церковного життя, пильно стежив за поведінкою й дисципліною духовних осіб, суворо карав за всякі гріхи, завівши спеціальний духовний суд.
Зруйнування козаками Кодацької фортеці в 1635 р.
У 1634 р. після закінчення війни Польщі з Росією польський уряд і польські магнати вирішили збільшити кількість коронних військ на Подніпров'ї для посилення гноблення українського народу. Крім того, щоб повністю ізолювати Запорізьку Січ від решти України, польський сейм у лютому 1635 р. вирішив побудувати на Дніпрі міцну фортецю. Під керівництвом французького інженера Боплана вже в липні 1635 р. її будівництво завершилося. Вона була споруджена біля першого (Кодацького) порога на правому високому березі Дніпра. На високих бастіонах були встановлені гармати, всередині фортеці стояв гарнізон з двох сотень найманих драгунів-іноземців на чолі з французьким капітаном.
Драгуни не пропускали втікачів з України на Запоріжжя, а запорожців — у зворотному напрямі. Вони перешкоджали сплаву з Верхнього Дніпра на Січ «лип» (липових колод), з яких робили човни, постачанню на Січ хліба, пороху, зброї і вивезенню звідти риби, східних товарів та ін. Крім того, на великій території навколо Кодака драгуни не давали можливості козакам ловити рибу, полювати та займатися іншими промислами. Загін запорожців на чолі з гетьманом Іваном Сулимою, тихо підійшовши до фортеці, пробрався по приставних драбинах за мури, знищив увесь гарнізон і зруйнував фортецю.
Однак через деякий час старшина реєстровців підступно схопила Судиму і ще п'ятьох ватажків. їх було відвезено у Варшаву і там страчено.
Повстання 1637 р. Битви під Кумейками і Боровицею.
Влітку, 1637 р. почалося нове селянсько-козацьке повстання. Очолив його мужній, досвідчений козацький ватажок, гетьман нереєстрового запорізького козацтва Павлюк (Павло Бут). Вийшовши на чолі «випищиків» із Запоріжжя, Павлюк звернувся до всього козацтва й поспільства (селян і міщан) з універсалом, в якому закликав іти до нього й знищувати старшин реєстровців як зрадників. До козаків почали приєднуватися селяни, міщани.
Повстання незабаром поширилося на все Подніпров'я і особливо на Лівобережжя, куди Павлюк послав полковників Карпа Скидана й Семена Биховця, що мали об'єднати повстанців у загони і привести їх до нього під Чигирин. «На Задніпров'ї,— писав у листопаді 1637 р. польський гетьман Микола Потоцький, якому коронний гетьман Крнєцпольський доручив придушити повстання,— все до останку покозачилося».
Польсько-шляхетське військо, що налічувало близько 15 тис. чоловік, і повстанці, яких було близько 10 тис. чол., зійшлися біля с. Кумейки під Черкасами (тепер Черкаського р-ну Черкаської обл.). Битва розгорнулася вранці. Павлюк і Скидан першими повели наступ на ворожий табір, який був вигідно розташований і добре укріплений. Цей наступ селян, писав учасник подій Окольський, був вражаючим: «Вони йшли табором, вишикуваним у шість рядів, з чотирма гарматами попереду, двома по боках і двома в кінці, а в середині між возами йшло військо... правильно розподілено на полки і сотні... йшли козаки з майорячими прапорами, стріляючи з гармат, здіймаючи галас до неба: «А чи далеко гетьман буде ночувати? Лящику, побіжиш до хащику!»
Оскільки перед польським табором виявилося болото, а гарячий попіл від підпалених кумейок сліпив повстанцям очі, Павлюк наказав відходити. Але повстанці не змогли відірватися від польських військ і змушені були зупинитися. Вони встигли лише оточити себе возами і прийняли бій без укріпленого табору. Бій був запеклим. Три штурми відбили оточені. «Було таке уперте і завзяте те хлопство,— писав Потоцький,— що ніхто з них не хотів «миру» кричати; навпаки, тільки кричали, щоб одному на одному вмирати... Котрим не ставало стрільби і зброї, били жовнірів голоблями и дишлами».
Та сили були нерівні. Тому Павлюк і Скидан з частиною повстанців відійшли на Чигирин. Основні сили повстанців на чолі з Дмитром Гунею почали відступати на Черкаси, а потім на Боровицю. Там Павлюк і Гуня об'єдналися. Почався новий бій, в якому повстанці виявили безприкладну мужність і стійкість, хоха в них не вистачало харчів і зброї. Не маючи надії подолати повстанців, Потоцький запропонував повстанцям переговори. Павлюка та інших ватажків було підступно схоплено, відправлено до Варшави і там скарано. Гуня з частиною повстанців утік.
У лютому 1638 р. польський сейм Ординація 1638 р. схвалив «Ординацію війська запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої», яка дуже урізала права реєстровців. У реєстрі мало залишитися тільки 6 тис, чол.. Усі інші козаки мусили перебувати «в стані простого народу, оберненого на хлопів», тобто кріпаків. Вводилася нова військова організація реєстрового козацтва. Виборність козацьких старшин ліквідовувалася. Замість виборного старшого із козаків на чолі реєстровців мав стояти старший комісар шляхтичів, що його призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана. Йому були підпорядковані всі козаки та їхні старшини, а сам він підлягав коронному гетьманові. Осавули й полковники також призначалися лише сотників та отаманів можна було обирати з козаків, що мали заслуги перед Річчю Посполитою. Полки із своїми полковниками повинні були по черзі ходити на Запоріжжя, щоб допомагати козакам відбивати татарські напади і перешкоджати зосередженню там «свавільців» та їхнім походам у турецько-татарські володіння. Жоден козак, під загрозою смертної кари, без паспорта комісара не міг піти на Запоріжжя. Під страхом кари з конфіскацією майна міщанам і їхнім синам заборонялося не тільки вступати в козаки, а й навіть віддавати заміж за козаків своїх дочок.
Козаки позбавлялися права жити в інших містах на Україні, крім прикордонних з татарами (Черкаси Чигирин, Корсунь та ін.). Передбачалося також відбудувати фортецю Коттяк і поставити там гарнізон.
Ординація 1638 p., спрямована Повстання 1638 р. проти інтересів народних мас, породила нову хвилю протесту на Україні. Повстання продовжувалися. Після поразки під Кумейками і Боровицею залишки повстанців під проводом Гуні і Скидана відступили в Запорізьку Січ, де зосереджувалися нереєстрові козаки, «випищики», що готувалися до дальшої боротьби.
У березні 1638 р. — загони запорожців під проводом Якова Острянина, що був обраний гетьманом, Карпа Скидана і Дмитра Гуні суходолом і Дніпром на чайках вирушили в глиб України, громлячи панів. Знову Подніпров'я, насамперед Київщина і Полтавщина, запалали у вогні повстань. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол, Омельник, Голтву. Під містечком Голтвою, яке належало Яремі Вишневецькому, повстанці отаборилися. Острянин обрав місце для свого табору вдало: Голтва стояла на високому місці, при впадінні річки під такою ж назвою в Псьол. Польське військо, яким командував Станіслав Потоцький, брат польного гетьмана, не змогло взяти табору і, зазнавши поразки, почало відступати до Лубен. Під Лубнами козаки завдали відчутних ударів польським військам, але були знесилені і пішли на Жовнин (на р. Сулі на Лубенщині — тепер с. Жовнине Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.), де створили укріплений табір. З червня 1638 р. розгорнувся запеклий бій. Острянин, вважаючи, що справу програно, з частиною повстанців (понад 1 тис. чол.) перебрався через Сулу і перейшов у межі Російської держави, на територію Слобідської України, де з дозволу російського уряду оселився на Чугуївському городищі (нині м. Чугуїв Харківської обл.).
Але з відходом Острянина бій не припинився. «Після того, — писав учасник подій Окольський,— битва набула з обох боків такого кривавого характеру, що гірше й бути не могло... Загинуло так багато товаришів, рицарства кварцяного і панського, що, взявшись за перо, не можна згадати про них без гіркого жалю».
Оборона повстанців при Старці.
Гетьманом повстанці обрали Дмитра Гуню, який, збудувавши вночі міст через Сулу, відійшов від Жовнина вниз, до гирла Сули, де ц неї впадає р. Старець. Там Гуня влаштував добре укріплений табір, в якому близько двох місяців — у червні і липні 1638 р. — повстанці витримували облогу військ Миколи Потоцького. Нестача харчів, фуражу, знесилення людей — все це змусило повстанців 28 липня 1638 р. припинити опір. Гуня з частиною козаків зумів вирватися з табору і відступити в межі Російської держави (на Дон). Загін Скидана, який поспішав на допомогу повстанському таборові, було розбито, а сам Скидан, поранений у бою, потрапив у полон. Польсько-шляхетські війська влаштували криваву розправу над полоненими повстанцями.
Після поразки повстання на козацьких радах у Києві (9 вересня) і на Масловому Ставі в Канівському повіті (4 грудня) реєстрові козаки змушені були визнати ординацію 1638 р. У козацькому війську залишилося тільки 6 тис, чол., які поділялися на 6 полків (Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський і Переяславський). Козаки визнали призначеного з числа шляхтичів старшого комісара, а також поставлених полковників, осавулів, сотників і отаманів. Серед старшини був і сотник Богдан Хмельницький.
Отже, реєстрових козаків вдалося змусити до покори. Але величезні маси «випищиків», які гуртувалися навколо Запоріжжя, не хотіли повертатися під владу панів. Частина з них переселялася в межі Російської держави, переважно на Слобожанщину й Дон, шукаючи там порятунку від польсько-шляхетського гніту. Щоб перекрити втікачам, нереєстровим козакам, шлях на Запоріжжя, польський уряд у 1639 р. відбудував фортецю Кодак, у якій було поставлено гарнізон.
Антифеодальний і визвольний рух на західноукраїнських землях. Опришківство.
Складовою частиною боротьби українського народу проти соціального, національного і релігійного гніту була антифеодальна боротьба у Східній Галичині, що перебувала в складі шляхетської Польщі, на Закарпатті, яке терпіло гніт феодальної Угорщини, і на Північній Буковині, підлеглій Молдові. Форми селянського протесту тут були здебільшого такі самі, як і в інших районах, — скарги в суди на феодалів, втечі на Південну і Південно-Східну Україну і в Карпати, напади на панські маєтки, захоплення там майна, убивства власників маєтків, управителів та орендарів і, нарешті, збройні повстання. Багато втікачів, особливо із Східної Галичини, які покозачувалися, брали активну участь у селянсько-козацьких повстаннях на Подніпров'ї.
Разом з тим, у зв'язку з особливостями географічного положення, в умовах Прикарпаття розгорнулася і специфічна форма партизанської боротьби — опришківство. Назва «опришок», на думку дослідників, походить від латинського слова «opressor» — нищівник, тобто винищувач шляхти, орендарів. Уперше опришки згадуються в документах 1529 р. У середині XVI ст. опришки найактивніше діяли на Покутті (Коломийський повіт). У другій половині XVI — першій половині XVII ст. рух опришків поширився на західну частину Галицького Прикарпаття, в гірські місцевості Перемишльської і Сяноцької земель,, на галицько-угорське пограниччя, а також на Поділля (в район Кам'янця-Подільського) та на Наддністрянське узгір'я. Опришківські загони, до яких вступали найбільш знедолені, експлуатовані селяни й міщани, користуючись повною підтримкою й співчуттям навколишніх селян, навесні і влітку спускалися з гір, зненацька нападали на панські маєтки, убивали їхніх власників, забирали майно, яке роздавали бідним, і так само раптово зникали. Опришки були озброєні в ті часи луками, списами, сокирками (векерами).
Оскільки опришківський рух розвивався на пограниччі, то в цьому русі українські опришки діяли на Покутті, спільно з молдовськими, а в Західному Прикарпатті з польськими й словацькими опришками.
Причини поразки та історичне значення народних повстань.
Антифеодальна боротьба як у Східній Україні (на Подніпров'ї), так і у Західній Україні (на Прикарпатті і Подністров'ї) в ті часи не принесла перемоги народним масам. Польсько-шляхетському урядові й класові феодалів шляхом жорстоких репресій вдалося придушити найбільші народні повстання на Україні кінця XVI — першої половини XVII ст. Причини поразки цих повстань полягали передусім у переважанні сил класу польських і українських феодалів, який мав у своїх руках державний апарат, армію, був краще організований і консолідований, ніж повстанські маси. Повстання мали стихійний, неорганізований характер. Сили селянства залишалися розпорошеними, роз'єднаними, не згуртованими, та й озброєні вони були значно гірше, ніж урядові війська. Хоч повстання й охоплювали великі території, проте жодне з них не поширилося на всю Україну. Це пояснювалося нерівномірністю розвитку феодалізму і, як наслідок цього, неоднаковим економічним і правовим становищем селянства, неоднаковим рівнем кріпосницького гноблення в різних місцевостях.
За своїм характером повстання XVI — першої половини XVII ст., найбільш масовою силою яких виступало селянство, були антифеодальними, спрямованими проти кріпосницького гніту як польських, так і українських феодалів. Водночас вони мали і народно-визвольне спрямування, оскільки повстанці вели боротьбу й проти національно-релігійного гніту, проти іноземного поневолення, за визволення з-під влади шляхетської Польщі, за національне визволення.
Хоча народні повстання кінця XVI — першої половини XVII ст. зазнали поразки, вони відіграли велику прогресивну роль в історії визвольної боротьби українського народу. У ході цих повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, виковували свою рішучість, сповнювалися віри в перемогу над ненависними експлуататорами. Одночасно з цим відчутні удари, що їх завдавали повстанці феодалам і всьому існуючому ладові, послаблювали шляхетську Польщу та її панування на Україні, певною мірою стримували посилення феодального гніту. Нарешті, завдяки масовим повстанням, в яких брали участь широкі кола українського народу — селяни, козаки, міщани — і які були спрямовані як проти соціального, так і національного гноблення, прискорювалося визрівання національної самосвідомості українського народу. На досвіді повстанської боротьби українські народні маси також дедалі більше переконувалися, що у їхньому намаганні визволитися з-під гніту іноземних поневолювачів надійною опорою можуть бути тільки їхня згуртованість, монолітність і нездоланна воля в досягненні національної незалежності.
Головною причиною народних повстань 30-х pp. XVII ст. було дальше посилення феодально-кріпосницького гніту на території Подніпров'я і всієї Південно-Східної України. У цей час здебільшого вже закінчилися або закінчувалися строки «слобод», «волі», які давалися селянам на 20 — 40 років польськими та українськими магнатами при захопленні ними українських земель наприкінці XVI ст. Тепер усі селяни мали стати кріпаками, виконувати тяжку панщину на феодалів. Козаків-«випищиків», згідно з Куруківською угодою, також повертали до панів. Мало рахувалися магнати і з реєстровими козаками. Зазнавали великих утисків також міщани. Значно погіршували становище населення безчинства жовнірів, що розташовувалися «на лежи» (на постої) в містах і селах України. Соціальний гніт посилювався національним і релігійним гнобленням.
На знак протесту дедалі більше селян і міщан втікали й покозачувалися. Уже на літо 1629 р. на Запоріжжі зосередилося близько 40 тис. утікачів — нереєстрових козаків, готових за першим закликом піднятися на боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення.
Останньою іскрою, що спричинила початок нового великого селянсько-козацького повстання, стала сутичка між реєстровими козаками на чолі з гетьманом Григорієм Чорним і нереєстровцями, гетьманом яких тоді був талановитий козацький ватажок Тарас Федорович (Трясило) Чорний зажадав від нереєстровців, щоб вони вийшли на волость з артилерією й підкорилися йому, а сам почав переглядати реєстр и виписувати з нього козаків. Тарас Федорович у березні 1630 р. з 10 тис. піших і кінних козаків виступив із Січі. Запорожці підступили до Черкас, оточили там будинок Чорного, схопили його, обвинуватили в зраді і стратили.
Повстання швидко поширювалося і незабаром охопило Лівобережжя в басейні р. Трубіж на Полтавщині і на Правобережжі територію від Київського Полісся до Запоріжжя. Селяни й міщани, гуртуючись у загони, оголошували себе козаками, нападали на панські маєтки, підпалювали, руйнували їх, убивали власників, управителів, орендарів, захоплювали панське майно, заводили козацькі порядки. Частина цих загонів приєдналася до запорожців, інші діяли окремо. Повстанці під проводом Тараса Федоровича зайняли Канів, а потім і Переяслав.
Коронний гетьман Конецпольський на початку квітня виступив з Бара і попрямував на Київ, закликаючи шляхту приєднуватися до очолюваного ним коронного війська, щоб «гасити цей вогонь хлопською кров'ю».
Тарас Федорович зосередив свої сили, що налічували понад ЗО тис. чол., у Переяславі. Підійшовши до Переяслава, коронне військо чисельністю понад 12 тис. чол. почало запеклі бої, які тривали три тижні. Найжорстокіший бій відбувся 15 травня, коли зранку повстанці вщент розгромили добірну шляхетську корогву — Золоту роту, яка охороняла штаб Конєцпольського. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Автор Львівського літопису зазначає, що загинуло «триста вельце значних панов коронних», а «вши-стского войська до десяти тисячий згинуло». Т. Шевченко в поезії «Тарасова ніч» писав:
Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки,
Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки—
Та й не повставали:
Зійшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.
Розгром коронних військ змусив Конєцпольського почати переговори з представниками заможного козацтва, яке пішло на компроміс. Старшинсько-козацька верхівка намагалася шляхом угоди з урядом домогтися собі привілеїв. 29 травня 1630 р. було укладено угоду, за якою основні умови Куруківського договору зберігалися, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Тарас Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя.
Розгром польсько-шляхетського війська в бою під Переяславом мав велике значення, бо він утверджував в масах українського народу віру в можливість скинути ярмо шляхетської Польщі. Селянство, міщани, нереєстрові козаки були незадоволені угодою, укладеною старшиною, і продовжували боротьбу.
«Статті для заспокоєння руського народу». Петро Могила.
Після смерті у 1632 р. короля Сигізмунда III, фанатичного прихильника католицизму, козацька старшина послала своїх представників на сейм з вимогою дозволити їм разом із шляхтою брати участь у виборах короля й послабити національно-релігійні утиски. До участі у виборах короля старшина не була допущена, але в релігійному питанні новообраний король, син Сигізмунда III — Владислав IV, змушений був піти на поступки. Щоб схилити на свій бік козацьку верхівку й православне духівництво і через них залучити козаків до участі у війні з Росією, що почалася в 1632 р., Владислав IV видав «Статті для заспокоєння руського народу», затверджені сеймом у 1633 р. За цими «Статтями» уряд узаконював існування православної церкви: вона тепер офіційно дістала право мати свою вищу православну ієрархію на чолі з митрополитом, православні могли вільно відбувати церковні обряди, споруджувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства, обіймати посади. Православній церкві повернули частину церков, монастирів і земельних володінь, захоплених уніатами після Брестської унії 1596 р.
Видатним церковним і культурним діячем першої половини XVII ст. став Петро Симеонович Могила (1596—1647 рр.). Він був сином молдовського господаря (князя), навчався у Львівській братській школі і в західноєвропейських університетах, зокрема в Парижі, здобув блискучу європейську освіту. Потім служив у польському війську, брав участь у Хотинській війні, після чого постригся в ченці, у 1627 р. став Києво-Печерським архімандритом, а з 1632 р. до смерті в 1647 р. — митрополитом київським і галицьким. Тісно пов'язаний з польськими магнатами, Могила займав лояльну позицію щодо шляхетської Польщі. Але він був рішучим противником церковної унії і зробив багато для відбудови, утвердження й розвитку православної церкви й української культури. Він домігся повернення православній церкві від уніатів Софійського собору в Києві, Києво-Видубицького монастиря та деяких інших церков і монастирів, реставрував храми святої Софії, Спаса на Берестові, Михайлівський Видубицький та ін.
У 1631 р. Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу, яка в 1632 p. була об'єднана з Київською братською школою. Об'єднана школа дістала назву Києво-Могилянської колегії і незабаром стала вищим освітнім центром для України і всієї слов'янщини. Філію колегії Могила утворив у Вінниці, а в 1636 р. — латинську колегію в Кременці на Волині.
Вийшли твори, складені Петром Могилою, — «Анфологіон», «Євхологіон», полемічні проповіді та ін.
Петро Могила багато зробив для упорядкування церковного життя, пильно стежив за поведінкою й дисципліною духовних осіб, суворо карав за всякі гріхи, завівши спеціальний духовний суд.
Зруйнування козаками Кодацької фортеці в 1635 р.
У 1634 р. після закінчення війни Польщі з Росією польський уряд і польські магнати вирішили збільшити кількість коронних військ на Подніпров'ї для посилення гноблення українського народу. Крім того, щоб повністю ізолювати Запорізьку Січ від решти України, польський сейм у лютому 1635 р. вирішив побудувати на Дніпрі міцну фортецю. Під керівництвом французького інженера Боплана вже в липні 1635 р. її будівництво завершилося. Вона була споруджена біля першого (Кодацького) порога на правому високому березі Дніпра. На високих бастіонах були встановлені гармати, всередині фортеці стояв гарнізон з двох сотень найманих драгунів-іноземців на чолі з французьким капітаном.
Драгуни не пропускали втікачів з України на Запоріжжя, а запорожців — у зворотному напрямі. Вони перешкоджали сплаву з Верхнього Дніпра на Січ «лип» (липових колод), з яких робили човни, постачанню на Січ хліба, пороху, зброї і вивезенню звідти риби, східних товарів та ін. Крім того, на великій території навколо Кодака драгуни не давали можливості козакам ловити рибу, полювати та займатися іншими промислами. Загін запорожців на чолі з гетьманом Іваном Сулимою, тихо підійшовши до фортеці, пробрався по приставних драбинах за мури, знищив увесь гарнізон і зруйнував фортецю.
Однак через деякий час старшина реєстровців підступно схопила Судиму і ще п'ятьох ватажків. їх було відвезено у Варшаву і там страчено.
Повстання 1637 р. Битви під Кумейками і Боровицею.
Влітку, 1637 р. почалося нове селянсько-козацьке повстання. Очолив його мужній, досвідчений козацький ватажок, гетьман нереєстрового запорізького козацтва Павлюк (Павло Бут). Вийшовши на чолі «випищиків» із Запоріжжя, Павлюк звернувся до всього козацтва й поспільства (селян і міщан) з універсалом, в якому закликав іти до нього й знищувати старшин реєстровців як зрадників. До козаків почали приєднуватися селяни, міщани.
Повстання незабаром поширилося на все Подніпров'я і особливо на Лівобережжя, куди Павлюк послав полковників Карпа Скидана й Семена Биховця, що мали об'єднати повстанців у загони і привести їх до нього під Чигирин. «На Задніпров'ї,— писав у листопаді 1637 р. польський гетьман Микола Потоцький, якому коронний гетьман Крнєцпольський доручив придушити повстання,— все до останку покозачилося».
Польсько-шляхетське військо, що налічувало близько 15 тис. чоловік, і повстанці, яких було близько 10 тис. чол., зійшлися біля с. Кумейки під Черкасами (тепер Черкаського р-ну Черкаської обл.). Битва розгорнулася вранці. Павлюк і Скидан першими повели наступ на ворожий табір, який був вигідно розташований і добре укріплений. Цей наступ селян, писав учасник подій Окольський, був вражаючим: «Вони йшли табором, вишикуваним у шість рядів, з чотирма гарматами попереду, двома по боках і двома в кінці, а в середині між возами йшло військо... правильно розподілено на полки і сотні... йшли козаки з майорячими прапорами, стріляючи з гармат, здіймаючи галас до неба: «А чи далеко гетьман буде ночувати? Лящику, побіжиш до хащику!»
Оскільки перед польським табором виявилося болото, а гарячий попіл від підпалених кумейок сліпив повстанцям очі, Павлюк наказав відходити. Але повстанці не змогли відірватися від польських військ і змушені були зупинитися. Вони встигли лише оточити себе возами і прийняли бій без укріпленого табору. Бій був запеклим. Три штурми відбили оточені. «Було таке уперте і завзяте те хлопство,— писав Потоцький,— що ніхто з них не хотів «миру» кричати; навпаки, тільки кричали, щоб одному на одному вмирати... Котрим не ставало стрільби і зброї, били жовнірів голоблями и дишлами».
Та сили були нерівні. Тому Павлюк і Скидан з частиною повстанців відійшли на Чигирин. Основні сили повстанців на чолі з Дмитром Гунею почали відступати на Черкаси, а потім на Боровицю. Там Павлюк і Гуня об'єдналися. Почався новий бій, в якому повстанці виявили безприкладну мужність і стійкість, хоха в них не вистачало харчів і зброї. Не маючи надії подолати повстанців, Потоцький запропонував повстанцям переговори. Павлюка та інших ватажків було підступно схоплено, відправлено до Варшави і там скарано. Гуня з частиною повстанців утік.
У лютому 1638 р. польський сейм Ординація 1638 р. схвалив «Ординацію війська запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої», яка дуже урізала права реєстровців. У реєстрі мало залишитися тільки 6 тис, чол.. Усі інші козаки мусили перебувати «в стані простого народу, оберненого на хлопів», тобто кріпаків. Вводилася нова військова організація реєстрового козацтва. Виборність козацьких старшин ліквідовувалася. Замість виборного старшого із козаків на чолі реєстровців мав стояти старший комісар шляхтичів, що його призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана. Йому були підпорядковані всі козаки та їхні старшини, а сам він підлягав коронному гетьманові. Осавули й полковники також призначалися лише сотників та отаманів можна було обирати з козаків, що мали заслуги перед Річчю Посполитою. Полки із своїми полковниками повинні були по черзі ходити на Запоріжжя, щоб допомагати козакам відбивати татарські напади і перешкоджати зосередженню там «свавільців» та їхнім походам у турецько-татарські володіння. Жоден козак, під загрозою смертної кари, без паспорта комісара не міг піти на Запоріжжя. Під страхом кари з конфіскацією майна міщанам і їхнім синам заборонялося не тільки вступати в козаки, а й навіть віддавати заміж за козаків своїх дочок.
Козаки позбавлялися права жити в інших містах на Україні, крім прикордонних з татарами (Черкаси Чигирин, Корсунь та ін.). Передбачалося також відбудувати фортецю Коттяк і поставити там гарнізон.
Ординація 1638 p., спрямована Повстання 1638 р. проти інтересів народних мас, породила нову хвилю протесту на Україні. Повстання продовжувалися. Після поразки під Кумейками і Боровицею залишки повстанців під проводом Гуні і Скидана відступили в Запорізьку Січ, де зосереджувалися нереєстрові козаки, «випищики», що готувалися до дальшої боротьби.
У березні 1638 р. — загони запорожців під проводом Якова Острянина, що був обраний гетьманом, Карпа Скидана і Дмитра Гуні суходолом і Дніпром на чайках вирушили в глиб України, громлячи панів. Знову Подніпров'я, насамперед Київщина і Полтавщина, запалали у вогні повстань. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол, Омельник, Голтву. Під містечком Голтвою, яке належало Яремі Вишневецькому, повстанці отаборилися. Острянин обрав місце для свого табору вдало: Голтва стояла на високому місці, при впадінні річки під такою ж назвою в Псьол. Польське військо, яким командував Станіслав Потоцький, брат польного гетьмана, не змогло взяти табору і, зазнавши поразки, почало відступати до Лубен. Під Лубнами козаки завдали відчутних ударів польським військам, але були знесилені і пішли на Жовнин (на р. Сулі на Лубенщині — тепер с. Жовнине Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.), де створили укріплений табір. З червня 1638 р. розгорнувся запеклий бій. Острянин, вважаючи, що справу програно, з частиною повстанців (понад 1 тис. чол.) перебрався через Сулу і перейшов у межі Російської держави, на територію Слобідської України, де з дозволу російського уряду оселився на Чугуївському городищі (нині м. Чугуїв Харківської обл.).
Але з відходом Острянина бій не припинився. «Після того, — писав учасник подій Окольський,— битва набула з обох боків такого кривавого характеру, що гірше й бути не могло... Загинуло так багато товаришів, рицарства кварцяного і панського, що, взявшись за перо, не можна згадати про них без гіркого жалю».
Оборона повстанців при Старці.
Гетьманом повстанці обрали Дмитра Гуню, який, збудувавши вночі міст через Сулу, відійшов від Жовнина вниз, до гирла Сули, де ц неї впадає р. Старець. Там Гуня влаштував добре укріплений табір, в якому близько двох місяців — у червні і липні 1638 р. — повстанці витримували облогу військ Миколи Потоцького. Нестача харчів, фуражу, знесилення людей — все це змусило повстанців 28 липня 1638 р. припинити опір. Гуня з частиною козаків зумів вирватися з табору і відступити в межі Російської держави (на Дон). Загін Скидана, який поспішав на допомогу повстанському таборові, було розбито, а сам Скидан, поранений у бою, потрапив у полон. Польсько-шляхетські війська влаштували криваву розправу над полоненими повстанцями.
Отже, реєстрових козаків вдалося змусити до покори. Але величезні маси «випищиків», які гуртувалися навколо Запоріжжя, не хотіли повертатися під владу панів. Частина з них переселялася в межі Російської держави, переважно на Слобожанщину й Дон, шукаючи там порятунку від польсько-шляхетського гніту. Щоб перекрити втікачам, нереєстровим козакам, шлях на Запоріжжя, польський уряд у 1639 р. відбудував фортецю Кодак, у якій було поставлено гарнізон.
Антифеодальний і визвольний рух на західноукраїнських землях. Опришківство.
Складовою частиною боротьби українського народу проти соціального, національного і релігійного гніту була антифеодальна боротьба у Східній Галичині, що перебувала в складі шляхетської Польщі, на Закарпатті, яке терпіло гніт феодальної Угорщини, і на Північній Буковині, підлеглій Молдові. Форми селянського протесту тут були здебільшого такі самі, як і в інших районах, — скарги в суди на феодалів, втечі на Південну і Південно-Східну Україну і в Карпати, напади на панські маєтки, захоплення там майна, убивства власників маєтків, управителів та орендарів і, нарешті, збройні повстання. Багато втікачів, особливо із Східної Галичини, які покозачувалися, брали активну участь у селянсько-козацьких повстаннях на Подніпров'ї.
Разом з тим, у зв'язку з особливостями географічного положення, в умовах Прикарпаття розгорнулася і специфічна форма партизанської боротьби — опришківство. Назва «опришок», на думку дослідників, походить від латинського слова «opressor» — нищівник, тобто винищувач шляхти, орендарів. Уперше опришки згадуються в документах 1529 р. У середині XVI ст. опришки найактивніше діяли на Покутті (Коломийський повіт). У другій половині XVI — першій половині XVII ст. рух опришків поширився на західну частину Галицького Прикарпаття, в гірські місцевості Перемишльської і Сяноцької земель,, на галицько-угорське пограниччя, а також на Поділля (в район Кам'янця-Подільського) та на Наддністрянське узгір'я. Опришківські загони, до яких вступали найбільш знедолені, експлуатовані селяни й міщани, користуючись повною підтримкою й співчуттям навколишніх селян, навесні і влітку спускалися з гір, зненацька нападали на панські маєтки, убивали їхніх власників, забирали майно, яке роздавали бідним, і так само раптово зникали. Опришки були озброєні в ті часи луками, списами, сокирками (векерами).
Оскільки опришківський рух розвивався на пограниччі, то в цьому русі українські опришки діяли на Покутті, спільно з молдовськими, а в Західному Прикарпатті з польськими й словацькими опришками.
Причини поразки та історичне значення народних повстань.
Антифеодальна боротьба як у Східній Україні (на Подніпров'ї), так і у Західній Україні (на Прикарпатті і Подністров'ї) в ті часи не принесла перемоги народним масам. Польсько-шляхетському урядові й класові феодалів шляхом жорстоких репресій вдалося придушити найбільші народні повстання на Україні кінця XVI — першої половини XVII ст. Причини поразки цих повстань полягали передусім у переважанні сил класу польських і українських феодалів, який мав у своїх руках державний апарат, армію, був краще організований і консолідований, ніж повстанські маси. Повстання мали стихійний, неорганізований характер. Сили селянства залишалися розпорошеними, роз'єднаними, не згуртованими, та й озброєні вони були значно гірше, ніж урядові війська. Хоч повстання й охоплювали великі території, проте жодне з них не поширилося на всю Україну. Це пояснювалося нерівномірністю розвитку феодалізму і, як наслідок цього, неоднаковим економічним і правовим становищем селянства, неоднаковим рівнем кріпосницького гноблення в різних місцевостях.
За своїм характером повстання XVI — першої половини XVII ст., найбільш масовою силою яких виступало селянство, були антифеодальними, спрямованими проти кріпосницького гніту як польських, так і українських феодалів. Водночас вони мали і народно-визвольне спрямування, оскільки повстанці вели боротьбу й проти національно-релігійного гніту, проти іноземного поневолення, за визволення з-під влади шляхетської Польщі, за національне визволення.
Хоча народні повстання кінця XVI — першої половини XVII ст. зазнали поразки, вони відіграли велику прогресивну роль в історії визвольної боротьби українського народу. У ході цих повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, виковували свою рішучість, сповнювалися віри в перемогу над ненависними експлуататорами. Одночасно з цим відчутні удари, що їх завдавали повстанці феодалам і всьому існуючому ладові, послаблювали шляхетську Польщу та її панування на Україні, певною мірою стримували посилення феодального гніту. Нарешті, завдяки масовим повстанням, в яких брали участь широкі кола українського народу — селяни, козаки, міщани — і які були спрямовані як проти соціального, так і національного гноблення, прискорювалося визрівання національної самосвідомості українського народу. На досвіді повстанської боротьби українські народні маси також дедалі більше переконувалися, що у їхньому намаганні визволитися з-під гніту іноземних поневолювачів надійною опорою можуть бути тільки їхня згуртованість, монолітність і нездоланна воля в досягненні національної незалежності.
