Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
5. Воєнні дії 1649—1653 pp.
Відновлення воєнних дій у 1649 р. Облога Збаража.
Ще взимку польський уряд розгорнув підготовку до відновлення воєнних дій проти українського народу. Король оголосив посполите рушення, запросив кілька тисяч німецьких солдатів-найманців. Польське командування вирішило наступати на повстанські війська з фронту й тилу. З цією метою литовський гетьман Януш Радзивілл
дістав наказ рухатися через Білорусь і зайняти Київ. Однак цього плану здійснити не вдалося. Білоруське населення, на допомогу якому Хмельницький послав козацькі загони на чолі з Іллею Голотою, Степаном Пободайлом та Михайлом Кричевським, розгорнуло широкий повстанський рух. Бої були запеклими, Голота, Подобайло і Кричевський загинули. Але литовська армія, зазнавши великих втрат від ударів білоруських та українських повстанців, змушена була 28 липня 1649 р. відступити від м. Лоєва до м. Рєчиці.
Хмельницький, готуючись до наступних боїв, своїми універсалами скликав до свого війська всіх, хто міг володіти зброєю. І маси козаків, селян, міщан, сповнені ненависті до польсько-шляхетського гноблення, посунули до Чигирина. «Так усе, що живе,— читаємо в літописі Самовидця,— піднялося в козацтво». Народ говорив: «Скоріше язики людські назад повернуться, ніж ляхи над нами панувати будуть». «Вся чернь пливе до Хмельницького»,— писав А. Кисіль в липні до польського канцлера Ю. Оссолінського. Захоплений на литовському фронті у полон козак говорив: «Всі ми на тому стоїмо, аби жодного шляхтича не було і на згоду позволити не хочемо».
На поміч Хмельницькому прибули на чолі з ханом Іслам-Преєм III татари, ішли донські козаки.
Виступивши 31 травня 1649 р. з Чигирина, Хмельницький рушив назустріч польсько-шляхетським військам, які захопили Ізяслав, Старокостянтинів, Меджибіж на інші міста. Зіткнувшися з повстанською армією під Старокостянтиновом і Меджибожем, польське військо, очолюване Яремою Вишневецьким, стало панічно відступати і отаборилося під містом Збаражем (тепер Тернопільської обл.). 30 червня повстанські й татарські загони вдарили по польському таборові, знищивши близько 2 тис. німецьких найманців. На початку липня почалася облога повністю оточеного табору. Повстанці часто атакували оточених, вели запеклі бої. У цих боях загинув оспіваний у піснях корсунський наказний полковник Нестор Морозенко, був тяжко поранений вінницький полковник Іван Богун. Шляхетське військо опинилося в безнадійному стані. В його таборі почався голод, і, як зазначає літописець Самовидець, польські вояки «мусіли стерво їсти, а и того мало было, бо собак и кошек виели».
Зборівська битва.
На підмогу обложеним з-під Люб-Зборівський договір на чолі з королем Яном II Казимиром вирушило 30-тисячне військо. Дізнавшись про це через розвідників, Хмельницький для продовження облоги Збаража залишив невелику частину свого війська на чолі з генеральним обозним І. Чернятою, а сам з більшістю кращих полків і татарами таємно знявся і пішов назустріч королівській армії. Пройшовши 120 км, Хмельницький розташував свої війська й татарські загони в діброві й глибоких ярах лівого берега р. Стрипи біля м. Зборова (тепер Тернопільської обл.). 5 серпня, коли польсько-шляхетське військо, розтягнувшись на розмоклих від дощів шляхах у довгу лінію вздовж р. Стрипи, почало переправу з правого берега річки на лівий, на нього несподівано вдарили козацькі кінні загони.
Втративши у бою близько 4 тис. чол., польське військо почало будувати табір і обносити його шанцями. Але надвечір табір було оточено повстанцями й татарами. Почалася паніка, шляхтичі ховалися у вози і під вози, а король власноручно виганяв їх звідти палашем.
Вранці 6 серпня бої відновилися. Шляхетське військо опинилося в катастрофічному становищі. Але цього разу його врятували татари. Не зацікавлений у перемозі й посиленні України кримський хан Іслам-Прей III пішов на таємні переговори і уклав угоду з польським королем, який пообіцяв татарам виплатити велику суму упоминків і дозволив брати ясир та грабувати українські землі на шляху до Криму. Не маючи можливості одночасно воювати проти польсько-шляхетських військ і татар, Хмельницький під тиском хана змушений був почати переговори і укласти з польським королем договір, що дістав назву Зборівського.
Зборівський договір, який мав офіційну назву — «Декларація ласки його королівської милості Війську Запорізькому на пункти, суплеки данная» — був укладений 8 серпня 1649 р. За умовами цього договору число реєстрових козаків збільшувалось до 40 тис. чол. Всі ж селяни й міщани, що не ввійдуть до цього розширеного реєстру, мусили знову повернутися до свого попереднього стану — міщанського чи селянського. Магнати і шляхта дістали право повернутися до своїх маєтків. Виділялася козацька територія, до якої входили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Воєводства Волинське і Подільське залишалися, як і до повстання, під владою короля. На козацькій території панування польської шляхти обмежувалося. Тут влада належала гетьманові з резиденцією в м. Чигирині і козацькій старшині. Коронне польське військо стояти тут права не мало. Та водночас на козацькій території зберігався і шляхетський режим з тією різницею, що на всі адміністративні пости, до воєвод включно, король мав призначати лише православних шляхтичів (першим київським воєводою став Адам Кисіль). Усім учасникам повстання, зокрема шляхтичам, оголошувалася амністія. Питання про церковну унію, церковні права й маєтності мало бути розв'язане на найближчому сеймі. Митрополит київський діставав місце в сенаті. У Києві та в інших містах не мали права жити й організовувати свої школи єзуїти.
Отже, Зборівський договір до деякої міри забезпечував інтереси козацької старшини, української шляхти, реєстрового козацтва, а також частини селянства, яка мала бути включеною до збільшеного реєстру, надавав їм певні права й привілеї.
10 серпня Хмельницький вирушив з-під Зборова і на початку вересня був уже в Чигирині.
Кримський хан, повертаючись до Криму, пограбував багато українських міст та сіл і захопив багато людності в полон (згідно з угодою з королем, а Хмельницький не перешкоджав татарам).
Становище на Україні після Зборівського договору. Повстання проти шляхти.
Умови Зборівського договору не задовольняли ні український народ, ні шляхетську Польщу. Український народ не міг примиритися з тим, що в Україну мали право повернутися польські шляхтичі.
Польська шляхта також не досягла своєї мети — остаточного придушення народних повстань і повної влади на українських землях. За таких умов перемир'я не могло бути тривалим.
Наприкінці 1649 — на початку 1650 р. у свої маєтки в Україну, насамперед у Східну Галичину, на Волинь, Поділля, Брацлавщину, почали повертатися й польські шляхтичі, роблячи спробу відновити кріпосницький гніт. У відповідь спалахнули повстання селян, особливо на Волині й Брацлавщині. Повстання очолював брацлавський полковник Данило Нечай, що мав у своїх загонах близько 40 тис. чол. «Чернь зістається в купах, панів до їхніх домівок не пускає»,— писав тоді Адам Кисіль. Проти замирення з шляхетською Польщею й примиренської політики козацької старшини у лютому—березні 1650 р. спалахнуло повстання в Запорізькій Січі. Повстанці постановили забрати гетьманську булаву у Хмельницького і проголосити гетьманом Худолія. Проте це повстання дуже швидко було придушено, а Худолія схоплено і за наказом Хмельницького страчено.
Похід Хмельницького в Молдову (1650 р.) та його дипломатичні заходи.
Відносини між українським народом та польською шляхтою загострювались, і Хмельницький у ході підготовки до дальшої боротьби готував військові сили і вживав дипломатичних заходів до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Зокрема в ході підготовки до нових боїв необхідно було поновити воєнний союз з кримським ханом та забезпечити свій фланг з боку Молдови, господар якої, хитрий, лукавий жорстокий Василь Лупул, залишаючись васалом Туреччини, водночас підтримував союз із польськими магнатами. Кримський хан умовою союзу поставив спільний похід татар і козаків проти Росії. Хмельницький запропонував ханові послати свої загони на Молдову. У серпні 1650 р. татари й частина українських військ вступили до Молдови і захопили її столицю Ясси. Лупул змушений був укласти угоду, за якою відмовлявся від союзу з Польщею, виплачував Хмельницькому й татарам контрибуцію і, щоб зміцнити політичні зв'язки з Україною, пообіцяв віддати свою дочку красуню Розанду за сина Хмельницького Тимора.
У 1649-й651 pp. дипломатичні зносини Хмельницького з Туреччиною помітно пожвавішали. Козацькі посольства бували в Константинополі, турецькі — в Чигирині. Хмельницький прагнув укласти союз з султаном про участь турецьких військ у війні проти шляхетської Польщі. Султан не заперечував подати допомогу Хмельницькому, але вимагав, щоб Україна визнала себе васалом Туреччини на таких умовах, на яких перебували Молдова, Валахія (Мунтенія), Семигород (Трансільванія). У своїй грамоті турецький султан писав до Хмельницького (грудень 1650 p.), що «поки ви твердо стоятимете на шляху покори і щирості... ви перебуватимете під захистом моєї державної опіки». Але подальші події свідчать, що Хмельницький не став васалом турецького султана. Хмельницький продовжував зносини з Росією, вів переговори з семигородським князем Юрієм Ракоцієм, валаським (мунтянським) воєводою Матвієм Бесарабом, шукав контактів із Швецією.
Наступ польсько-шляхетських військ. Бої під Красним і Вінницею початку 1651 р.
У 1650 p. з татарського полону повернулися обидва польські гетьмани М. Потоцький та М. Калиновський. Вони знову очолили війська, мріючи помститися українським повстанцям за ганьбу, завдану їм під Корсунем. Надзвичайний сейм оголосив посполите рушення, почався набір найманців. Польське командування планувало розгромити козаків до весни, щоб не дати Хмельницькому змогу зосередити і привести у бойову готовність свої війська.
Польсько-шляхетське військо, зосереджене в м. Барі на Поділлі, під командуванням Калиновського в ніч з 9 на 10 лютого несподівано вдарило на містечко Красне, де розташувалися повстанські загони, очолювані брацлавським полковником Данилом Нечаем. Захоплені зненацька, повстанці героїчно оборонялися, багато з них, в тому числі й Нечай, полягли на полі бою.
Захопивши Красне, Калиновський рушив із своїм військом на Вінницю, де обороною керував полковник Іван Богун. Бої тривали від 28 лютого до 11 березня. Богун виявив видатні здібності полководця. Повстанці успішно відбивали атаки, а потім завдали таких ударів військам Калиновського, що вони змушені були панічно втікати спочатку до Бара, потім до Кам'янця.
А в цей час польський уряд енергійно готувався до загального наступу на Україну. На чолі головної армії, яка збиралася біля Сокаля і до якої з'їжджалася шляхта, став сам король. У травні під Сокаль прибули й війська Калиновського.
Хмельницький тоді перебував на Волині, де під Зборовом збирав сили. Частину військ він змушений був залишити на місці для відбиття наступу литовських військ: ніжинський і чернігівський полки під командуванням чернігівського полковника Мартина Небаби — на півночі Чернігівщини, а київський полк під проводом полковника Антона Ждановича — для прикриття Києва. Хмельницький скликав військову «чернецьку» раду, яка одностайно висловилась проти замирання з шляхетською Польщею, за продовження боротьби. Як писав потім секретар короля, повстанці заявляли: «...або всі загинемо, або всіх ляхів винищимо».
Разом із цим Хмельницький звертався з універсалами до польських селян, посилав до них своїх посланців, що закликали їх до боротьби. У червні 1651 р. в Прикарпатті, у Краківському воєводстві розгорнулося антифеодальне повстання, яке очолив Костка Наперський. Повстанці захопили замок Чорштинь, але були розгромлені. Наперського було страчено.
Битва під Берестечком.
У середині червня 1651 р. польсько-шляхетське і повстанське війська зійшлися на Волині біля містечка Берестечка (тепер Горохівського р-ну Волинської обл.). Польська армія налічувала 150 тис. чол., в тому числі 20 тис. іноземних найманців. У війську Хмельницького було близько 100 тис. повстанців і 50 тис. татар. Бої почалися з окремих сутичок 18 червня. 19 червня повстанці повели наступ, знищивши близько 7 тис. чол. польсько-шляхетського війська. 20 червня зав'язався вирішальний бій, під час якого татарські загони, розташовані на лівому фланзі, не витримали артилерійського вогню і почали втікати. Коли ж Хмельницький спробував повернути татар, хан захопив його в полон і випустив лише через кілька днів за викуп.
Повстанське військо опинилося в тяжкому становищі: з трьох сторін його облягали польські війська, з тилу було болото між річками Стиром і Пляшівкою. Обложені протягом десяти днів героїчно відбивали всі атаки. Під керівництвом Богуна через непрохідні болота і р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел, одягу, лози були побудовані три переправи. Під безперервними ударами польських військ Богун ЗО червня зумів організувати переправу значної частини своїх військ, але й втрати були великі: втрачено було 28 гармат із 115, в бою полягло багато повстанців.
Водночас з півночі розгорнуло наступ литовське військо на чолі з Янушем Радзивіллом. 26 червня в бою під Ріпками на Чернігівщині йому вдалося розбити загони чернігівського полковника Мартина Небаби, який героїчно загинув, а 25 липня Радзивілл зайняв Київ. Польське і литовське війська вийшли одне одному назустріч і 3 вересня на Київщині під Германівкою з'єдналися. Хмельницький, перебуваючи під Білою Церквою, куди відійшов і Богун, зібрав сили і знову розпочав бої проти польсько-шляхетських військ. Населення чинило впертий опір ворогові.
Польсько-шляхетське військо опинилося у ворожому оточенні. З усіх боків нападали повстанці, відчувалася гостра нестача продовольства, у війську почалися пошесті, голод, їли навіть загиблих коней. «Люд про підданство панам і не думає», — писали з польського табору. А сучасник польський шляхтич Станіслав Освенцім у своєму щоденнику писав, що повстанці, захопивши всі шляхи, заморювали польські війська нестерпним голодом і що селяни по своїх селах і містах, глузуючи, вигукували: «Ляхи облягли наших з боку Дніпра, а наші ляхів з боку Вісли».
У складних умовах перебувало й українське військо. Воно було ослаблене втратами у попередніх боях, стомлене, не вистачало харчів і фуражу. У таких умовах обидві сторони погодилися розпочати переговори, які закінчилися підписанням так званого Білоцерківського договору.
Білоцерківський договір.
Договір було підписано 18 вересня 1651 р. у Білій Церкві. Козацький реєстр зменшувався до 20 тис. чол.
Реєстрові козаки могли жити лише в Київському воєводстві, причому тільки в королівщинах, а із шляхетських володінь мусили виселитися. У Брацлавському і Чернігівському воєводствах вони тепер взагалі оселятися не мали права. Реєстр гетьман і полковники повинні були скласти до кінця року й послати королеві у Варшаву. Шляхтичі дістали право повернутися до своїх маєтків і володіти ними. Всі покозачені селяни, не внесені до реєстру, мусили повернутися до своїх панів і бути «в звиклому послушенстві», тобто в панському ярмі. Шляхта, що перебувала в українському війську, як і київські міщани, діставала амністію. Гетьман не мав права зносин з іншими державами і зобов'язувався негайно розірвати союз із Кримським ханством. Чигирин на основі «привілею» короля мав лишитися за гетьманом. Хмельницький залишався гетьманом запорізьких козаків, але після його смерті король діставав право призначати і звільняти гетьманів. Коронне польське військо не могло стояти лише в містах Київського воєводства, де розташовувалися реєстрові козаки. Отже, Білоцерківська угода була набагато тяжчою від угоди Зборівської Для маси трудового українського селянства вона означала повернення у панське ярмо. У цих умовах розгорнулося масове переселення української людності на територію Російської держави, зокрема на Слобожанщину. Особливо посилилося переселення в 1652 pp. після битви під Берестечком. Не маючи сил далі терпіти знущання шляхтичів і магнатів, селяни, козаки, міщани цілими селами і містечками знімалися з насиджених місць і переходили російський кордон, шукаючи порятунку від нестерпного гноблення. Так, на початку з Чернігівщини в район Путивля «на вечное житье» прийшли близько 2 тис. українських козаків, селян і міщан на чолі з полковником Іваном Дзиковським. На території від Путивля до Острогозька і далі на південь і схід переселенці заснували багато слобід, з яких виросли міста, такі, як Харків, Суми, Лебедин, Охтирка, Білопілля та ін.
Таким чином, відбувалося швидке заселення Слобідської України, що дістала назву від слова «слобода», як називали переселенці свої нові місця проживання.
Російський уряд співчутливо ставився до переселенців із України, наділяв їх землею, допомагав їм хлібом, посівним матеріалом, грошима, не порушував їхнього козацького устрою.
Інтенсивно розгорталися і переговори між Хмельницьким та російським урядом. Наприкінці грудня 1650 — на початку січня 1651 р. Хмельницький направив до царя посольство на чолі з М. Сулічичем. У січні 1651 р. до Чигирина прибув російський дипломат — думний дяк Ларіон Лопухін, у липні до Хмельницького заїхав, повертаючись із Москви, назаретський митрополит Гавриїл, який повідомив, що «наказано ему, гетману, его государскую милость и заступление объявить». У серпні того ж року до Москви було надіслано гетьманських послів С. Савича, Л. Мозиря, І. Золотаренка.
У лютому 1651 р. Земський собор у Москві розглянув питання про можливість розірвати мир з Польщею і прийняти Військо Запорізьке у підданство царя. Собор вирішив прийняти Військо Запорізьке під високу руку московського царя і почати війну з Польщею. Але тоді це рішення не було втілене в життя, бо Росія ще не була готова до війни з Польщею.
Боротьба народних мас наприкінці 1651 — на початку 1652 р. Розгром польсько-шляхетського війська під Батогом.
Після укладення Білоцерківської угоди в другій половині 1651 — на початку 1652 р. в Україну почали повертатися магнати й шляхтичі, які відновлювали феодально-кріпосницькі порядки. У відповідь на це уже наприкінці 1651 р. на Подніпров'ї, Чернігівщині й Полтавщині спалахнули великі селянські повстання. Протестували й незадоволені складанням зменшеного реєстру козаки, більша частина яких мала повернутися в підданство до панів. Народні маси фактично не прийняли ненависну Білоцерківську угоду.
В цей час польський уряд і Хмельницький збирали сили для нових битв. Коронний гетьман Калиноаський своє 20-тисячне військо, в якому було багато іноземних найманців, розташував на Брацлавщині, в долині недалеко від м. Ладижина (поблизу сучасного села Четвертинівки Тростянецького р-ну Вінницької обл.), на невигідних позиціях. Перед табором була річка, на флангах ліси й болота, за табором — гора Батіг. Приспавши увагу польського командування повідомленням про похід у Молдову начебто невеликого загону козаків, Хмельницький з чотирма козацькими полками — Чигиринським, Черкаським, Переяславським, Корсунським — і загонами татар на чолі з мурзою Нурадіном швидко наближався до польського табору. 22 травня 1652 р. почалися сутички кінноти. Козацьке військо оточило противника. Наступного дня, коли підійшли його основні сили, відбулася генеральна битва. Оточені з усіх боків, польські війська, в тому числі й Калиновський, були майже повністю знищені.
Битва під Батогом була блискучим зразком операції на оточення і винищення військ противника. Сучасники порівнювали її з перемогою карфагенського полководця Ганнібала в 216 р. до н. є. над римлянами під Каннами.
Наступ польсько-шляхетських військ на Правобережжі на початку 1653 р. Бої під Монастирищем.
Унаслідок розгрому польсько-шляхетських військ під Батогом і селянсько-козацьких повстань влада шляхетської Польщі на більшій частині України знову була ліквідована. З початку 1653 р. польсько-шляхетські війська відновили руйнівні напади на українські міста й села. Особливою жорстокістю відзначався польський шляхтич Стефан Чарнецький, який у березні 1653 р. з десятитисячним військом раптово з'явився на Брацлавщині. Але Іван Богун на північний схід від Брацлава під м. Монастирищем (тепер селище міського типу Черкаської обл.) розгромив його.
Молдовський похід 1653 р.
Як польський король, так і Богдан Хмельницький готувалися до нових битв. Однак увагу Хмельницького відвертали молдовські справи. Проти союзника Хмельницького Лупула виступали валаський господар Матей Басараб і семиградський князь Юрій Ракоці, які при підтримці польського уряду у квітні 1653 р. захопили Ясси і посадили на господарський стіл ватажка молдовських бояр канцлера (логофета) Стефана Георгіцу. Лупул закликав на допомогу українські війська. Тиміш Хмельницький 21—22 квітня 1653 р. розгромив Георгіцу і повернув господарський стіл Лупулові, а потім разом з молдовським військом почав наступ на Валахію.
Спочатку він здобував перемоги, але коли валаські війська дістали допомогу від Польщі, козацько-молдовські загони зазнали поразки. Козаки й Тиміш повернулися до Чигирина.
Лупула вигнано з Ясс, і він утік до Хмельницького, у якого попросив допомоги. Родина Лупула з численними скарбами сховалася у фортеці Сучаві на березі Серету. Тиміш із загоном швидко рушив на допомогу і уже 10 серпня об'єднався з сучавським гарнізоном, обложеним молдовським, угорським, валаським і польським військами. 2 вересня 1653 р. Тимоша було поранено, і через чотири дні він помер. 9 жовтня сучавський гарнізон змушений був здатися, але на почесних умовах: козаки вільно вийшли з Сучави, вивізши і тіло Тимоша.
Бої 1653 р. під м. Жванцем.
Головне польське військо восени зосередилося під м. Жванцем (тепер село Кам'янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.) поблизу Кам'янця-Подільського, на лівому березі Дністра, напроти Хотина. Очолював його сам польський король. Українські війська і татарські загони оточили польське військо, яке опинилося в тяжкому становищі через холодну зиму, голод, часті атаки козаків та захоплення ними польської казни. Але й цього разу шляхетське військо було врятоване татарами. Кримський хан Іслам-Гірей 5 грудня 1653 р. уклав з польським королем сепаратну угоду, за якою король зобов'язувався заплатити татарам 100 тис. польських злотих і дозволив їм протягом 40 днів грабувати й брати ясир на Волині. Щодо України було домовлено, що її відносини з Польщею регулюватимуться умовами Зборівської угоди.
Залишивши під Жванцем частину військ на чолі з Іваном Богуном, Хмельницький з іншими полками 24 грудня 1653 р. прибув до Чигирина.
Ще взимку польський уряд розгорнув підготовку до відновлення воєнних дій проти українського народу. Король оголосив посполите рушення, запросив кілька тисяч німецьких солдатів-найманців. Польське командування вирішило наступати на повстанські війська з фронту й тилу. З цією метою литовський гетьман Януш Радзивілл
дістав наказ рухатися через Білорусь і зайняти Київ. Однак цього плану здійснити не вдалося. Білоруське населення, на допомогу якому Хмельницький послав козацькі загони на чолі з Іллею Голотою, Степаном Пободайлом та Михайлом Кричевським, розгорнуло широкий повстанський рух. Бої були запеклими, Голота, Подобайло і Кричевський загинули. Але литовська армія, зазнавши великих втрат від ударів білоруських та українських повстанців, змушена була 28 липня 1649 р. відступити від м. Лоєва до м. Рєчиці.
Хмельницький, готуючись до наступних боїв, своїми універсалами скликав до свого війська всіх, хто міг володіти зброєю. І маси козаків, селян, міщан, сповнені ненависті до польсько-шляхетського гноблення, посунули до Чигирина. «Так усе, що живе,— читаємо в літописі Самовидця,— піднялося в козацтво». Народ говорив: «Скоріше язики людські назад повернуться, ніж ляхи над нами панувати будуть». «Вся чернь пливе до Хмельницького»,— писав А. Кисіль в липні до польського канцлера Ю. Оссолінського. Захоплений на литовському фронті у полон козак говорив: «Всі ми на тому стоїмо, аби жодного шляхтича не було і на згоду позволити не хочемо».
На поміч Хмельницькому прибули на чолі з ханом Іслам-Преєм III татари, ішли донські козаки.
Виступивши 31 травня 1649 р. з Чигирина, Хмельницький рушив назустріч польсько-шляхетським військам, які захопили Ізяслав, Старокостянтинів, Меджибіж на інші міста. Зіткнувшися з повстанською армією під Старокостянтиновом і Меджибожем, польське військо, очолюване Яремою Вишневецьким, стало панічно відступати і отаборилося під містом Збаражем (тепер Тернопільської обл.). 30 червня повстанські й татарські загони вдарили по польському таборові, знищивши близько 2 тис. німецьких найманців. На початку липня почалася облога повністю оточеного табору. Повстанці часто атакували оточених, вели запеклі бої. У цих боях загинув оспіваний у піснях корсунський наказний полковник Нестор Морозенко, був тяжко поранений вінницький полковник Іван Богун. Шляхетське військо опинилося в безнадійному стані. В його таборі почався голод, і, як зазначає літописець Самовидець, польські вояки «мусіли стерво їсти, а и того мало было, бо собак и кошек виели».
Зборівська битва.
На підмогу обложеним з-під Люб-Зборівський договір на чолі з королем Яном II Казимиром вирушило 30-тисячне військо. Дізнавшись про це через розвідників, Хмельницький для продовження облоги Збаража залишив невелику частину свого війська на чолі з генеральним обозним І. Чернятою, а сам з більшістю кращих полків і татарами таємно знявся і пішов назустріч королівській армії. Пройшовши 120 км, Хмельницький розташував свої війська й татарські загони в діброві й глибоких ярах лівого берега р. Стрипи біля м. Зборова (тепер Тернопільської обл.). 5 серпня, коли польсько-шляхетське військо, розтягнувшись на розмоклих від дощів шляхах у довгу лінію вздовж р. Стрипи, почало переправу з правого берега річки на лівий, на нього несподівано вдарили козацькі кінні загони.
Втративши у бою близько 4 тис. чол., польське військо почало будувати табір і обносити його шанцями. Але надвечір табір було оточено повстанцями й татарами. Почалася паніка, шляхтичі ховалися у вози і під вози, а король власноручно виганяв їх звідти палашем.
Вранці 6 серпня бої відновилися. Шляхетське військо опинилося в катастрофічному становищі. Але цього разу його врятували татари. Не зацікавлений у перемозі й посиленні України кримський хан Іслам-Прей III пішов на таємні переговори і уклав угоду з польським королем, який пообіцяв татарам виплатити велику суму упоминків і дозволив брати ясир та грабувати українські землі на шляху до Криму. Не маючи можливості одночасно воювати проти польсько-шляхетських військ і татар, Хмельницький під тиском хана змушений був почати переговори і укласти з польським королем договір, що дістав назву Зборівського.
Отже, Зборівський договір до деякої міри забезпечував інтереси козацької старшини, української шляхти, реєстрового козацтва, а також частини селянства, яка мала бути включеною до збільшеного реєстру, надавав їм певні права й привілеї.
10 серпня Хмельницький вирушив з-під Зборова і на початку вересня був уже в Чигирині.
Кримський хан, повертаючись до Криму, пограбував багато українських міст та сіл і захопив багато людності в полон (згідно з угодою з королем, а Хмельницький не перешкоджав татарам).
Становище на Україні після Зборівського договору. Повстання проти шляхти.
Умови Зборівського договору не задовольняли ні український народ, ні шляхетську Польщу. Український народ не міг примиритися з тим, що в Україну мали право повернутися польські шляхтичі.
Польська шляхта також не досягла своєї мети — остаточного придушення народних повстань і повної влади на українських землях. За таких умов перемир'я не могло бути тривалим.
Наприкінці 1649 — на початку 1650 р. у свої маєтки в Україну, насамперед у Східну Галичину, на Волинь, Поділля, Брацлавщину, почали повертатися й польські шляхтичі, роблячи спробу відновити кріпосницький гніт. У відповідь спалахнули повстання селян, особливо на Волині й Брацлавщині. Повстання очолював брацлавський полковник Данило Нечай, що мав у своїх загонах близько 40 тис. чол. «Чернь зістається в купах, панів до їхніх домівок не пускає»,— писав тоді Адам Кисіль. Проти замирення з шляхетською Польщею й примиренської політики козацької старшини у лютому—березні 1650 р. спалахнуло повстання в Запорізькій Січі. Повстанці постановили забрати гетьманську булаву у Хмельницького і проголосити гетьманом Худолія. Проте це повстання дуже швидко було придушено, а Худолія схоплено і за наказом Хмельницького страчено.
Похід Хмельницького в Молдову (1650 р.) та його дипломатичні заходи.
Відносини між українським народом та польською шляхтою загострювались, і Хмельницький у ході підготовки до дальшої боротьби готував військові сили і вживав дипломатичних заходів до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Зокрема в ході підготовки до нових боїв необхідно було поновити воєнний союз з кримським ханом та забезпечити свій фланг з боку Молдови, господар якої, хитрий, лукавий жорстокий Василь Лупул, залишаючись васалом Туреччини, водночас підтримував союз із польськими магнатами. Кримський хан умовою союзу поставив спільний похід татар і козаків проти Росії. Хмельницький запропонував ханові послати свої загони на Молдову. У серпні 1650 р. татари й частина українських військ вступили до Молдови і захопили її столицю Ясси. Лупул змушений був укласти угоду, за якою відмовлявся від союзу з Польщею, виплачував Хмельницькому й татарам контрибуцію і, щоб зміцнити політичні зв'язки з Україною, пообіцяв віддати свою дочку красуню Розанду за сина Хмельницького Тимора.
У 1649-й651 pp. дипломатичні зносини Хмельницького з Туреччиною помітно пожвавішали. Козацькі посольства бували в Константинополі, турецькі — в Чигирині. Хмельницький прагнув укласти союз з султаном про участь турецьких військ у війні проти шляхетської Польщі. Султан не заперечував подати допомогу Хмельницькому, але вимагав, щоб Україна визнала себе васалом Туреччини на таких умовах, на яких перебували Молдова, Валахія (Мунтенія), Семигород (Трансільванія). У своїй грамоті турецький султан писав до Хмельницького (грудень 1650 p.), що «поки ви твердо стоятимете на шляху покори і щирості... ви перебуватимете під захистом моєї державної опіки». Але подальші події свідчать, що Хмельницький не став васалом турецького султана. Хмельницький продовжував зносини з Росією, вів переговори з семигородським князем Юрієм Ракоцієм, валаським (мунтянським) воєводою Матвієм Бесарабом, шукав контактів із Швецією.
Наступ польсько-шляхетських військ. Бої під Красним і Вінницею початку 1651 р.
У 1650 p. з татарського полону повернулися обидва польські гетьмани М. Потоцький та М. Калиновський. Вони знову очолили війська, мріючи помститися українським повстанцям за ганьбу, завдану їм під Корсунем. Надзвичайний сейм оголосив посполите рушення, почався набір найманців. Польське командування планувало розгромити козаків до весни, щоб не дати Хмельницькому змогу зосередити і привести у бойову готовність свої війська.
Польсько-шляхетське військо, зосереджене в м. Барі на Поділлі, під командуванням Калиновського в ніч з 9 на 10 лютого несподівано вдарило на містечко Красне, де розташувалися повстанські загони, очолювані брацлавським полковником Данилом Нечаем. Захоплені зненацька, повстанці героїчно оборонялися, багато з них, в тому числі й Нечай, полягли на полі бою.
Захопивши Красне, Калиновський рушив із своїм військом на Вінницю, де обороною керував полковник Іван Богун. Бої тривали від 28 лютого до 11 березня. Богун виявив видатні здібності полководця. Повстанці успішно відбивали атаки, а потім завдали таких ударів військам Калиновського, що вони змушені були панічно втікати спочатку до Бара, потім до Кам'янця.
Хмельницький тоді перебував на Волині, де під Зборовом збирав сили. Частину військ він змушений був залишити на місці для відбиття наступу литовських військ: ніжинський і чернігівський полки під командуванням чернігівського полковника Мартина Небаби — на півночі Чернігівщини, а київський полк під проводом полковника Антона Ждановича — для прикриття Києва. Хмельницький скликав військову «чернецьку» раду, яка одностайно висловилась проти замирання з шляхетською Польщею, за продовження боротьби. Як писав потім секретар короля, повстанці заявляли: «...або всі загинемо, або всіх ляхів винищимо».
Разом із цим Хмельницький звертався з універсалами до польських селян, посилав до них своїх посланців, що закликали їх до боротьби. У червні 1651 р. в Прикарпатті, у Краківському воєводстві розгорнулося антифеодальне повстання, яке очолив Костка Наперський. Повстанці захопили замок Чорштинь, але були розгромлені. Наперського було страчено.
Битва під Берестечком.
У середині червня 1651 р. польсько-шляхетське і повстанське війська зійшлися на Волині біля містечка Берестечка (тепер Горохівського р-ну Волинської обл.). Польська армія налічувала 150 тис. чол., в тому числі 20 тис. іноземних найманців. У війську Хмельницького було близько 100 тис. повстанців і 50 тис. татар. Бої почалися з окремих сутичок 18 червня. 19 червня повстанці повели наступ, знищивши близько 7 тис. чол. польсько-шляхетського війська. 20 червня зав'язався вирішальний бій, під час якого татарські загони, розташовані на лівому фланзі, не витримали артилерійського вогню і почали втікати. Коли ж Хмельницький спробував повернути татар, хан захопив його в полон і випустив лише через кілька днів за викуп.
Повстанське військо опинилося в тяжкому становищі: з трьох сторін його облягали польські війська, з тилу було болото між річками Стиром і Пляшівкою. Обложені протягом десяти днів героїчно відбивали всі атаки. Під керівництвом Богуна через непрохідні болота і р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел, одягу, лози були побудовані три переправи. Під безперервними ударами польських військ Богун ЗО червня зумів організувати переправу значної частини своїх військ, але й втрати були великі: втрачено було 28 гармат із 115, в бою полягло багато повстанців.
Водночас з півночі розгорнуло наступ литовське військо на чолі з Янушем Радзивіллом. 26 червня в бою під Ріпками на Чернігівщині йому вдалося розбити загони чернігівського полковника Мартина Небаби, який героїчно загинув, а 25 липня Радзивілл зайняв Київ. Польське і литовське війська вийшли одне одному назустріч і 3 вересня на Київщині під Германівкою з'єдналися. Хмельницький, перебуваючи під Білою Церквою, куди відійшов і Богун, зібрав сили і знову розпочав бої проти польсько-шляхетських військ. Населення чинило впертий опір ворогові.
Польсько-шляхетське військо опинилося у ворожому оточенні. З усіх боків нападали повстанці, відчувалася гостра нестача продовольства, у війську почалися пошесті, голод, їли навіть загиблих коней. «Люд про підданство панам і не думає», — писали з польського табору. А сучасник польський шляхтич Станіслав Освенцім у своєму щоденнику писав, що повстанці, захопивши всі шляхи, заморювали польські війська нестерпним голодом і що селяни по своїх селах і містах, глузуючи, вигукували: «Ляхи облягли наших з боку Дніпра, а наші ляхів з боку Вісли».
У складних умовах перебувало й українське військо. Воно було ослаблене втратами у попередніх боях, стомлене, не вистачало харчів і фуражу. У таких умовах обидві сторони погодилися розпочати переговори, які закінчилися підписанням так званого Білоцерківського договору.
Білоцерківський договір.
Договір було підписано 18 вересня 1651 р. у Білій Церкві. Козацький реєстр зменшувався до 20 тис. чол.
Реєстрові козаки могли жити лише в Київському воєводстві, причому тільки в королівщинах, а із шляхетських володінь мусили виселитися. У Брацлавському і Чернігівському воєводствах вони тепер взагалі оселятися не мали права. Реєстр гетьман і полковники повинні були скласти до кінця року й послати королеві у Варшаву. Шляхтичі дістали право повернутися до своїх маєтків і володіти ними. Всі покозачені селяни, не внесені до реєстру, мусили повернутися до своїх панів і бути «в звиклому послушенстві», тобто в панському ярмі. Шляхта, що перебувала в українському війську, як і київські міщани, діставала амністію. Гетьман не мав права зносин з іншими державами і зобов'язувався негайно розірвати союз із Кримським ханством. Чигирин на основі «привілею» короля мав лишитися за гетьманом. Хмельницький залишався гетьманом запорізьких козаків, але після його смерті король діставав право призначати і звільняти гетьманів. Коронне польське військо не могло стояти лише в містах Київського воєводства, де розташовувалися реєстрові козаки. Отже, Білоцерківська угода була набагато тяжчою від угоди Зборівської Для маси трудового українського селянства вона означала повернення у панське ярмо. У цих умовах розгорнулося масове переселення української людності на територію Російської держави, зокрема на Слобожанщину. Особливо посилилося переселення в 1652 pp. після битви під Берестечком. Не маючи сил далі терпіти знущання шляхтичів і магнатів, селяни, козаки, міщани цілими селами і містечками знімалися з насиджених місць і переходили російський кордон, шукаючи порятунку від нестерпного гноблення. Так, на початку з Чернігівщини в район Путивля «на вечное житье» прийшли близько 2 тис. українських козаків, селян і міщан на чолі з полковником Іваном Дзиковським. На території від Путивля до Острогозька і далі на південь і схід переселенці заснували багато слобід, з яких виросли міста, такі, як Харків, Суми, Лебедин, Охтирка, Білопілля та ін.
Таким чином, відбувалося швидке заселення Слобідської України, що дістала назву від слова «слобода», як називали переселенці свої нові місця проживання.
Російський уряд співчутливо ставився до переселенців із України, наділяв їх землею, допомагав їм хлібом, посівним матеріалом, грошима, не порушував їхнього козацького устрою.
Інтенсивно розгорталися і переговори між Хмельницьким та російським урядом. Наприкінці грудня 1650 — на початку січня 1651 р. Хмельницький направив до царя посольство на чолі з М. Сулічичем. У січні 1651 р. до Чигирина прибув російський дипломат — думний дяк Ларіон Лопухін, у липні до Хмельницького заїхав, повертаючись із Москви, назаретський митрополит Гавриїл, який повідомив, що «наказано ему, гетману, его государскую милость и заступление объявить». У серпні того ж року до Москви було надіслано гетьманських послів С. Савича, Л. Мозиря, І. Золотаренка.
У лютому 1651 р. Земський собор у Москві розглянув питання про можливість розірвати мир з Польщею і прийняти Військо Запорізьке у підданство царя. Собор вирішив прийняти Військо Запорізьке під високу руку московського царя і почати війну з Польщею. Але тоді це рішення не було втілене в життя, бо Росія ще не була готова до війни з Польщею.
Боротьба народних мас наприкінці 1651 — на початку 1652 р. Розгром польсько-шляхетського війська під Батогом.
Після укладення Білоцерківської угоди в другій половині 1651 — на початку 1652 р. в Україну почали повертатися магнати й шляхтичі, які відновлювали феодально-кріпосницькі порядки. У відповідь на це уже наприкінці 1651 р. на Подніпров'ї, Чернігівщині й Полтавщині спалахнули великі селянські повстання. Протестували й незадоволені складанням зменшеного реєстру козаки, більша частина яких мала повернутися в підданство до панів. Народні маси фактично не прийняли ненависну Білоцерківську угоду.
В цей час польський уряд і Хмельницький збирали сили для нових битв. Коронний гетьман Калиноаський своє 20-тисячне військо, в якому було багато іноземних найманців, розташував на Брацлавщині, в долині недалеко від м. Ладижина (поблизу сучасного села Четвертинівки Тростянецького р-ну Вінницької обл.), на невигідних позиціях. Перед табором була річка, на флангах ліси й болота, за табором — гора Батіг. Приспавши увагу польського командування повідомленням про похід у Молдову начебто невеликого загону козаків, Хмельницький з чотирма козацькими полками — Чигиринським, Черкаським, Переяславським, Корсунським — і загонами татар на чолі з мурзою Нурадіном швидко наближався до польського табору. 22 травня 1652 р. почалися сутички кінноти. Козацьке військо оточило противника. Наступного дня, коли підійшли його основні сили, відбулася генеральна битва. Оточені з усіх боків, польські війська, в тому числі й Калиновський, були майже повністю знищені.
Битва під Батогом була блискучим зразком операції на оточення і винищення військ противника. Сучасники порівнювали її з перемогою карфагенського полководця Ганнібала в 216 р. до н. є. над римлянами під Каннами.
Унаслідок розгрому польсько-шляхетських військ під Батогом і селянсько-козацьких повстань влада шляхетської Польщі на більшій частині України знову була ліквідована. З початку 1653 р. польсько-шляхетські війська відновили руйнівні напади на українські міста й села. Особливою жорстокістю відзначався польський шляхтич Стефан Чарнецький, який у березні 1653 р. з десятитисячним військом раптово з'явився на Брацлавщині. Але Іван Богун на північний схід від Брацлава під м. Монастирищем (тепер селище міського типу Черкаської обл.) розгромив його.
Молдовський похід 1653 р.
Як польський король, так і Богдан Хмельницький готувалися до нових битв. Однак увагу Хмельницького відвертали молдовські справи. Проти союзника Хмельницького Лупула виступали валаський господар Матей Басараб і семиградський князь Юрій Ракоці, які при підтримці польського уряду у квітні 1653 р. захопили Ясси і посадили на господарський стіл ватажка молдовських бояр канцлера (логофета) Стефана Георгіцу. Лупул закликав на допомогу українські війська. Тиміш Хмельницький 21—22 квітня 1653 р. розгромив Георгіцу і повернув господарський стіл Лупулові, а потім разом з молдовським військом почав наступ на Валахію.
Спочатку він здобував перемоги, але коли валаські війська дістали допомогу від Польщі, козацько-молдовські загони зазнали поразки. Козаки й Тиміш повернулися до Чигирина.
Лупула вигнано з Ясс, і він утік до Хмельницького, у якого попросив допомоги. Родина Лупула з численними скарбами сховалася у фортеці Сучаві на березі Серету. Тиміш із загоном швидко рушив на допомогу і уже 10 серпня об'єднався з сучавським гарнізоном, обложеним молдовським, угорським, валаським і польським військами. 2 вересня 1653 р. Тимоша було поранено, і через чотири дні він помер. 9 жовтня сучавський гарнізон змушений був здатися, але на почесних умовах: козаки вільно вийшли з Сучави, вивізши і тіло Тимоша.
Бої 1653 р. під м. Жванцем.
Головне польське військо восени зосередилося під м. Жванцем (тепер село Кам'янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.) поблизу Кам'янця-Подільського, на лівому березі Дністра, напроти Хотина. Очолював його сам польський король. Українські війська і татарські загони оточили польське військо, яке опинилося в тяжкому становищі через холодну зиму, голод, часті атаки козаків та захоплення ними польської казни. Але й цього разу шляхетське військо було врятоване татарами. Кримський хан Іслам-Гірей 5 грудня 1653 р. уклав з польським королем сепаратну угоду, за якою король зобов'язувався заплатити татарам 100 тис. польських злотих і дозволив їм протягом 40 днів грабувати й брати ясир на Волині. Щодо України було домовлено, що її відносини з Польщею регулюватимуться умовами Зборівської угоди.
Залишивши під Жванцем частину військ на чолі з Іваном Богуном, Хмельницький з іншими полками 24 грудня 1653 р. прибув до Чигирина.
