Рибалко Історія України (частина перша) (1995)

Ліквідація польсько-шляхетського режиму і становлення нового державного апарату в Україні.

Протягом 1648 р. в ході визвольної війни було розгромлено збройні сили шляхетської Польщі й ліквідовано польську адміністративно-політичну систему в Україні.

Польські та українські полонізовані магнати і великі шляхтичі були перебиті або втекли в межі корінної Польщі разом з католицькими ксьондзами, уніатським духівництвом і представниками польської влади (воєводами, старостами, каштелянами), земські й городські суди припинили своє існування.

Та немає лучче, та немає краще,

Та немає ляха, немає пана,

Як у нас на Вкраїні.

Немає унії,—

співав народ, висловлюючи радість у зв'язку з поваленням влади шляхетської Польщі.

Український народ не визнавав залежності від Польщі. На визволених землях — від р. Случі на заході до російського кордону на сході і від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні, на території, що обіймала близько 200 тис. кв. км,— почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась українська національна держава. Очолював новий державний апарат виборний гетьман, яким став на початку 1648 р. Богдан Хмельницький. Йому належала вища військова, адміністративно-політична й судова влада. Панівною верствою стала козацька старшина, яка й взяла досвоїх рук управління українськими землями.

Адміністративний устрій в Україні складався на зразок устрою Запорізької Січі. Як і в Січі, всі найважливіші військові й політичні справи мала розв'язувати Військова (Генеральна) рада, в якій могла брати участь уся «чернь», тобто все військо. Поступово Хмельницький загальну раду скликав дедалі рідше,— і головним органом влади поступово ставала рада старшин, яка й вирішувала всі військові, законодавчі, адміністративні, господарські й зовнішньополітичні справи.

Найближчим постійним помічником гетьмана була генеральна, вища військова, старшина, яка разом становила центральний, гетьманський уряд. До генеральної старшини входили обозний, що керував артилерією, два осавули, які організовували військову раду й були помічниками гетьмана у військових справах, два судді, що відали судом, писар, який очолював військову, гетьманську канцелярію — вищу центральну установу гетьманської адміністрації. З часом до генеральної старшини почали відносити і військового хорунжого, що офіційно вважався охоронцем бойового військового прапора (корогви), та військового бунчужного — носія гетьманського бунчука, а також підскарбія, який керував фінансовими справами. Центром, столицею, де перебувало гетьманське правління, в часи визвольної війни стало м. Чигирин.

Територія України поділялася на полки, число яких було несталим. Так, в 1648 р. їх налічувалося близько 40, в 1649 р. — 16, в 1650 р. — 20 і т. д. На чолі полку стояв полковник, який або обирався на полковій раді, або призначався гетьманом. Він і здійснював усі військові й адміністративні функції на території полку. Помічниками полковника була полкова старшина: писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий.

Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких або обирала сотенна рада, або призначав гетьман, а інколи й полковник. При сотникові була сотенна старшина: писар, осавул, хорунжий. У містах і селах адміністративні функції виконували отамани. Над селянами часто стояли війти. Поряд з цим у містах з магдебурзьким правом діяли виборні магістрати на чолі з війтами, а в інших — ратуші. Магістратам і ратушам підлягали міщани.

Судочинство в основному було в руках козацької старшини — гетьмана, полковників, сотників та відповідних суддів. Функції козацьких судів здебільшого поширювалися не лише на козаків, а й на міщан та селян, зокрема в справах убивств, розбою, крадіжок та інших тяжких злочинів.

Економіка. Соціальна політика України.

У процесі визвольної війни відбулися значні зміни в економіці. Під натиском народних повстань і бойових дій Війська Запорізького магнати й великі шляхтичі, католицьке духівництво змушені були залишати свої маєтки і втікати з Лівобережної та Правобережної України. Внаслідок цього велике й середнє феодальне землеволодіння на якийсь час було в основному ліквідовано. Серйозно було підірвано й землеволодіння української шляхти та монастирів. Земельні простори, залишені панами, захопили козаки й селяни, деяка частина перейшла у власність військового скарбу. Через це значно розширилося дрібне селянсько-козацьке землеволодіння. Козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками, які займалися хліборобством, скотарством, бджільництвом, рибальством, млинарством, виробництвом спиртних напоїв тощо. Свою продукцію вони використовували в основному для власних потреб і лише частково продавали. Козаками вважалися ті, хто служив у війську, а решта — селянами, посполитими.

Хоча польсько-шляхетський режим було знищено «козацькою шаблею», феодальні відносини не були ліквідовані, а тільки підірвані. Збереглося значною мірою землеволодіння православних монастирів, частково — української шляхти. Хмельницький видавав монастирям (Густинському, київським та ін.), а також деяким українським шляхтичам охоронні універсали, що захищали їхні володіння. Захопленням пустищ, купівлею і завдяки гетьманським наданням розширювала землеволодіння й козацька старшина, яка разом з українськими шляхтичами прагнула стати великими землевласниками. Хмельницький, як представник козацької старшини, сприяв збереженню й розширенню земельних володінь старшини, монастирів і української шляхти. Проте, «розуміючи, що головне завдання українського народу — це визволення України з-під влади Польщі і забезпечення її незалежності, а найбільш масовою Рушійною силою цієї боротьби є селянство, Хмельницький якийсь час стримував зростання великого землеволодіння.

Унаслідок перемог, здобутих у ході визвольної війни, міста України також звільнилися від польсько-шляхетської влади й національно-релігійних утисків. Частина міщан вступила до Війська Запорізького й стала козаками, які підлягали владі полковників і сотників, а міщани підпорядкувались магістратам або ратушам. Міщани тепер більш вільно займалися ремеслом, різними промислами (млинарством, виробництвом спиртних напоїв, воску тощо), торгівлею, а частина з них — і сільським господарством.

Продовжувала розвиватися внутрішня й зовнішня торгівля. Хоч через війну з Польщею торговельні зв'язки із західними країнами, зокрема через Гданськ, припинилися, зате налагодився більш тісний торговельний обмін з Росією. В зв'язку з неврожаєм вивіз хліба й худоби з України в цей час скоротився. З України вивозили тютюн, продукти лісового господарства, насамперед поташ і дьоготь. З Росії довозили хліб і сіль. Україна вела торгівлю також з Молдовою, Валахією, Угорщиною, Кримом, Туреччиною.

Для організації та утримання адміністративного апарату й війська, проведення дипломатичної діяльності потрібні були значні фінансові й матеріальні ресурси. З огляду на це Хмельницький приділяв велику увагу налагодженню господарсько-фінансової справи, стану військового скарбу. Головне джерело прибутків військового скарбу становили загальні податки, якими обкладалося населення, і передусім селяни й міщани. Зокрема стягувалися: побір, або подимне, — постійний податок від хат, дворів, землі, стація — надзвичайний податок, який ішов переважно на утримання війська, оренди — податок, що накладався на млини, ґуральні, шинки й різні промисли. Частину коштів військовий скарб діставав від земельних володінь — колишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католицького духівництва, які перейшли у його власність, від різних підприємств і промислів, що були в цих володіннях (млини, винокурні, корчми, броварні та ін.), а також від торгівлі (внутрішні торгові збори за торгівлю на торгах і ярмарках, за ввіз і вивіз товарів тощо).

Зовнішня політика гетьманського уряду.

Богдан Хмельницький, очолюючи процес становлення нового адміністративного апарату в Україні, правильно розумів його завдання і перспективи, всю політику, як внутрішню, так і зовнішню, підпорядкував здійсненню головної мети — визволенню України з-під гніту шляхетської Польщі і створенню Української держави.

Гетьманське правління, очолюване Хмельницьким, одночасно з організацією армії і налагодженням економічного життя, проводило активну зовнішню політику. Розгортаючи широку дипломатичну діяльність, Хмельницький і старшина ставили за мету забезпечити найкращі зовнішньополітичні умови для дальшої боротьби з шляхетською Польщею і побудови Української незалежної держави. Для забезпечення тилу своєї армії у боях із шляхетською Польщею та посилення її татарською кіннотою Хмельницький уклав воєнний союз з кримським ханом. Оскільки Кримське ханство було васалом турецького султана, це впливало і на стосунки Хмельницького з Туреччиною. Він вів з нею переговори, прагнучи зберігати добросусідські відносини. Хмельницький намагався досягти ізоляції шляхетської Польщі і зав'язав стосунки з Молдовою, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Венецією, вживав заходів для налагодження мирних відносин з Швецією та іншими державами.

Визвольна війна українського народу, його успіхи у боротьбі проти шляхетської Польщі знаходили широкий розголос на міжнародній арені. Правлячі кола Франції, Англії та інших європейських країн уважно стежили за подіями в Україні.

Зав'язуючи дипломатичні відносини з багатьма країнами, гетьманський уряд, проте, одним із головних напрямків зовнішньополітичної діяльності вважав зміцнення зв'язків з Росією. Саме тому Хмельницький, повернувшись у грудні 1648 р. до Києва, наступного року в січні послав до Москви своє перше посольство на чолі з полковником Силуяном Мужиловським, який супроводив єрусалимського патріарха Паїсія. І Мужиловський, і Паїсій мали від Хмельницького доручення вести з царським урядом переговори про відносини України з Росією. У квітні 1649 р. разом з Мужиловським, що повертався з Москви, в Чигирин прибув посол російського уряду Григорій Унковський. Як сповіщав Унковський, під час переговорів із ним Хмельницький заявив, що він і «все військо запорізьке» писали цареві, щоб «он, великий государь, за благословением божиим был над нами государем». Царський уряд співчутливо ставився до визвольної боротьби українського народу, але тоді ще не наважувався розірвати з Польщею дипломатичні відносини і розпочати з нею нову війну.

Переговори з польськими комісарами.

У травні 1649 р. Богдан Хмельницький послав до Москви посольство на чолі з чигиринським полковником Федором Вешняком. У лютому 1649 р. призначена польським королем комісія на чолі в Переяславі з православним українським магнатом Адамом Киселем прибула до Переяслава, де й почала переговори з Хмельницьким та старшинами. Польські посланці намагалися відірвати Хмельницького й козаків від селянства, «аби хлопи орали, а козаки воювали», обіцяли козакам збільшити реєстр, а ті, що не потраплять до реєстру, мусили повернутися в підданство до панів. Однак Хмельницький заявив, що він не відступиться від селян, черні і домагатиметься визволення всіх українських земель. «..-Я показав те, про що ніколи не думав,— говорив він,—а тепер докажу, що надумав. Визволю з ляцької неволі народ руський... Допоможе мені в тому вся чернь по Люблін, по Краків; вона мене не відступить і я її не відступлю, бо то права рука наша, аби ви, знищивши хлопів, не вдарили на козаків».

І далі, відкинувши пропозицію польських послів почати війну проти Туреччини, Хмельницький сказав: «За границю на війну не піду, шаблі на турків і татар не підійму; ...досить маю вчасу і достатку в землі й князівстві моєму по Львів, Холм і Галич. Ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: «Сидіть, мовчіть, ляхи!» Дуків і князів туди зажену, а будуть за Віслою брикатися, знайду їх певно й там. Не залишиться в мене й нога жодного князя і шляхтича тут на Україні». Отже, уже в той час Хмельницький чітко сформулював свою мету — забезпечити існування свого князівства «по Львів, Холм і Галич», тобто витворити незалежну Українську державу з включенням до її складу всіх українських земель.

Переговори закінчилися тим, що перемир'я було продовжено до весни, коли воєнні дії мали відновитися. «Стіна із стіною вдариться, одна впаде, друга зостанеться»,— заявив Хмельницький польським комісарам на останньому побаченні.