Рибалко Історія України (частина перша) (1995)

Хмельницький розгортав кипучу діяльність як всередині країни по мобілізації сил для наступних боїв, так і на міжнародній арені. Він намагався зміцнити зв'язки з Кримським ханством, забезпечити лояльне ставлення до України Туреччини, нав'язати контакти з Молдовою. Але особливе значення мали відносини з Росією. Хмельницький домагався розриву Москви з Польщею і початку російсько-польської війни.

8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький, перебуваючи в Черкасах, написав свого першого листа до царя, в якому розповів про перемоги над польськими військами під Жовтими Водами і Корсунем.

Одночасно Хмельницький просив царя взяти Україну під свій захист. «Зичили бихмо собі,— писав Хмельницький,— самодержца господаря такого в своей землі, яко ваша царская вельможност православний хрестиянський цар...» Далі гетьман закликає царя до походу проти Польщі и запевняє: «Ми зо всім Войском Запорозким услужить вашой царской велможности готовисмо...».

Царський уряд, не будучи підготовлений до нової війни з Польщею і переживаючи внутрішні труднощі (повстання в Москві та інших містах, нестача коштів і т. ін.), а також маючи незахищений тил з боку Швеції, не прийняв пропозиції Хмельницького і не пішов на розрив миру з Польщею. Та водночас російський уряд подавав допомогу українському народові: дозволив безмитно ввозити в Україну хліб, сіль та інші продукти, зброю, надавав кошти, вимагав від польського уряду припинення релігійних утисків українського населення, сприяв переселенню українців у межі Росії і т. ін.

Народні повстання влітку 1648 р. Рушійні сили і характер війни.

У той час, коли Хмельницький, відійшовши до Чигирина, готувався до дальшої боротьби, народне повстання широкою хвилею розлилося по Україні й переросло у велику народно-визвольну війну. У цій війні селянство становило абсолютну більшість повстанських загонів в армії Богдана Хмельницького. Селяни оголошували себе «козаками», створювали загони, які вливалися в армію Хмельницького чи діяли окремо. Повстанці виганяли або вбивали шляхтичів, захоплювали й ділили між собою їхнє майно, руйнували маєтки, розшукували і знищували документи про свою залежність від панів і т. ін. Особливо яскраво про антифеодальну, антикріпосницьку спрямованість селянської боротьби свідчить той факт, що повстанці нападали не тільки на маєтки польських магнатів і шляхтичів, а й на володіння українських феодалів і навіть православних монастирів. Так, улітку 1648 р. повстанці вчинили напад на православний Густинський монастир (на Прилуччині), у вересні — на Почаївський монастир на Волині.

Найбільш активними і енергійними серед повстанців літопис Самовидця називає «броварников, винников, могилников, будников, наймитов, пастухов», тобто найзнедоле-нішу, найтяжче експлуатовану частину сільського населення.

Основною силою визвольної війни було селянство, яке боролося проти соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників та іноземного поневолення. Селянство виступало проти феодального кріпосницького гніту, і саме його боротьба надавала війні яскравого антикріпосницького спрямування. Разом із селянством стали на боротьбу нереєстрові козаки, «випищики», бідні міщани. В боротьбу включилися також козацька старшина, реєстрове заможне козацтво, нижче православне духівництво, дрібні українські шляхтичі. Оскільки козацтво мало свою військову організацію, великий бойовий досвід, набутий у боях проти турків і татар, саме козаки і козацька старшина стали на чолі визвольної війни, взяли в свої руки організацію і керівництво військовою справою і всією боротьбою.

Всі класи і соціальні групи — селянство, козацтво, міщанство, нижче православне духівництво, козацьку старшину і дрібних українських шляхтичів — об'єднувало прагнення ліквідувати владу шляхетської Польщі, національно-релігійний гніт, панування великих польських та українських полонізованих магнатів, позбутися влади іноземців. Селянство, міські низи й рядове козацтво вели боротьбу за ліквідацію як соціального, так і національного гноблення, за те, щоб стати вільними дрібними власниками на вільній землі.

Великі й більшість середніх українських феодалів значною мірою полонізувались. їхні класові інтереси збігалися з інтересами польських магнатів, вони боялися селянських виступів і або перебували в таборі польських панів і відкрито боролися проти українського народу, або прикривали зраду його угодовською політикою щодо Польщі.

Вище православне духівництво, очолюване київським митрополитом Сильвестром (Косовим), було землевласником і боялось своїх же селян; тому в ході війни фактично, правда, часто приховано, підтримувало шляхетську Польщу. Нижче, особливо сільське, духівництво за своїм становищем було дуже близьким до селянства й іменем православної церкви освячувало і благословляло "боротьбу українського народу.

Отже, майже все доросле населення України, за винятком великих полонізованих українських магнатів і шляхтичів та частини вищого православного духівництва, піднялося на визвольну війну. У цій війні, спрямованій проти феодально-кріпосницького і чужоземного гноблення, повсталі народні маси прагнули визволити Україну з під гніту шляхетської Польщі і здобути її незалежність. Визвольна війна відповідала корінним інтересам найширших мас українського народу і за своїм характером була війною антифеодальною і національно-визвольною, а отже, справедливою і прогресивною. Ця війна мала й релігійне забарвлення, оскільки в ній часто висувалися лозунги, спрямовані проти католицизму й унії на захист православної віри.

Ведучи боротьбу проти польських і українських полонізованих магнатів і шляхтичів, український народ разом з тим завжди з великою симпатією ставився до трудящих мас Польщі. їх об'єднували спільні класові інтереси, інтереси боротьби проти феодально-кріпосницького гніту. Під впливом визвольного руху українського народу в ряді місцевостей Польщі спалахували селянські повстання, які, ускладнюючи становище польської магнатсько-шляхетської правлячої верхівки, об'єктивно подавали допомогу народним масам України у визвольній боротьбі.

Створення народної армії.

У ході визвольної війни, в яку включилися всі прогресивні сили українського народу, з численних повстанських загонів, у яких основну масу становило селянство, формувалася повстанська, народна армія. Крім селянства, до неї входили козаки й козацька старшина, що займали командні пости, міщани, дрібні шляхтичі. Разом з українцями серед повстанців перебувало чимало російських і білоруських селян, донських козаків. Як і козацтво в Запорізькій Січі, повстанське військо поділялося на полки, полки — на сотні. Полки й сотні були військовими, а з 1649 р. — і територіальними одиницями.

Було поповнено й реорганізовано реєстрові полки, які існували ще до війни, — Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський і Переяславський. З численних повстанських загонів були створені нові територіальні полки: на Лівобережжі — Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Борзенський, Ічнянський, на Правобережжі — Київський, Уманський, Вінницький. Пізніше виникли й інші полки.

В ході боїв з народної маси висунулись видатні полководці — полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Мартин Пушкар, Мартин Небаба, Матвій Гладкий та ін., які й очолили козацькі полки.

Складним було завдання забезпечити народну армію продовольством, спорядженням, зброєю і боєприпасами. Незважаючи на великі труднощі, Хмельницький зумів у короткий час озброїти велику масу повстанців як за рахунок місцевого виробництва, так і трофейною зброєю, захопленою у польсько-шляхетських військ та у фортецях. Повстанська армія мала артилерію, бійці були озброєні самопалами, мушкетами, пищалями, карабінами, пістолями, мечами, шаблями, списами, луками, а то й косами, ціпами тощо.

Народні повстання влітку 1648 р.

Незабаром після перемог під Жовтими Водами й Корсунем народні повстання охопили фактично всю Україну. Національно-визвольний рух, творення української держави відбувалися в умовах величезного піднесення соціальної, антифеодальної боротьби, яка влітку 1648 р. по суті переросла у селянську війну. Самовидець у своєму літописі писав, що «народ посполитій на Україні, послишавши о знесенню войск коронних и гетманов, зараз почалися купити в полки не толко тіе, которие козаками бивали, але хто и нігди козацтва не знал», тобто що в боротьбу включилася величезна маса посполитих-селян. Кількість повстанських загонів зростала з кожним днем.

Повстання, передусім, охопили Київщину. Уже через десять днів після Корсунської битви православний магнат Адам Кисіль писав, що на Київщині і Брацлавщині жоден шляхтич не лишився в своєму домі. На початку червня повстанські загони оволоділи і Києвом.

Бурхливо розвивалися повстання на Брацлавщині й Поділлі. 31 травня повстанські загони захопили Немирів, 11—12 червня — Тульчин. У той же час у їхніх руках опинилися Вінниця, Умань, Брацлав, Красне, Ладижин, Бершадь та інші міста й села. Одночасно з цим повстання перекинулось на Волинь і Галичину.

У Лівобережній Україні повстання після Корсунської битви теж розвивалися дуже швидко. Яремі Вишневецькому довелось тікати з своїх маєтків. Повстанці, яких зосередилось на Лівобережжі близько 15 тис., ліквідували владу польських панів на Переяславщині, Лубенщині, Ніжинщині. Вони зайняли Новгород-Сіверськ (13 червня), потім Борзну, Чернігів, Стародуб та ін.

Ярема Вишневецький з своїм 6-тисячним шляхетським загоном, відступаючи під натиском повстанців, жорстоко розправлявся з населенням. Як писав пізніше М. Кривоніс у листі до князя Д. Заславського, Вишневецький «людей мордував, стинав і вбивав на палю, скрізь у кожному місті серед ринку шибениця, а тепер виявляється, що на палі були невинні люди. Попам нашим свердлом очі свердлив».

Вишневецький був упевнений, що жах — єдине почуття, яким треба діяти на «презренних хлошв». Зробивши все, що міг, для придушення повстання в Задніпров'ї, він під Любечем з своїм загоном перейшов Дніпро і через Київське Полісся і Житомир врізався в саму глибину степової України, туди, де найсильніше бушувала буря народної ненависті.

Проти Вишневецького Хмельницький послав черкаського полковника Максима Кривоноса (Перебийноса), який 16 18 липня 1648 р. розбив Вишневецького під Старокостянтиновим і змусив його відступити далі на захід.

Отже, влітку повстання, найбільш масовими учасниками яких стали селяни, охопили всю Україну. Уже в першій половині літа 1648 р. були очищені від польської влади воєводства Київське, Чернігівське, Брацлавське і східна частина Подільського. В серпні повстання перекинулось і на Волинь, в Галичину. Окремі козацькі загони взяли Кремінець, Луцьк, Острог, Володимир, Заславль та ін.

Великий розмах повстань змушені були визнавати навіть магнати. Так, Я. Вишневецький і його друзі 20 липня писали в польський сенат з Волині, що в Україні «що не хлоп, то й ворог, що не місто й село, то й юрби ворогів».

Розгром польсько-шляхетських військ під Пилявцями.

Богдан Хмельницький і польські шляхтичі готували війська до нової битви. Польському урядові вдалося зібрати велику армію — близько 32 тис. шляхтичів, 8 тис. німецьких найманців і кілька десятків тисяч озброєних слуг. Військо було добре озброєне, мало 100 гармат. Але в Польщі між окремими магнатами й шляхтичами точилися чвари й суперечки. Тому армію очолили магнати Домінік Заславський, Микола Остророг і Олександр Конєцпольський. «Дурні ляхи — послали перину, дитину, латину»,— глузували козаки з розніженості й лінивості Заславського, молодості й недосвідченості Конєцпольського та «ученості» Остророга.

Хмельницький також зібрав армію у кількості 80 тис. чол. Перед польсько-шляхетським військом вона поступалася озброєнням, мала менше кінноти, але була сильна моральною стійкістю, єдністю, самовідданістю і героїзмом воїнів, талановитістю командування. До повстанського війська приєднався також 4-тисячний загін татар.

Війська польське і українське зійшлися 8 вересня 1648 р. під містечком Пилявцями (тепер с. Пилява Старосинявського району Хмельницької обл.), над р. Пилявкою на Поділлі. У польському таборі не було порядку, шляхтичі прийшли з величезним обозом, що налічував близько 100 тис. возів, привізши з собою предмети розкоші — срібний посуд, ванни, а також чайники, вина, наливки, тістечка і т. ін. За словами одного сучасника, пани зібралися на війну не так із залізом, як із золотом і сріблом. Битва, що почалася 11 вересня, 13 вересня закінчилася повним розгромом польсько-шляхетського війська й панічною втечею тих, хто врятувався. Конєцпольський тікав, переодягнувшись селянином, Ярема Вишневецький — на простому селянському возі, Заславський загубив булаву, Остророг — шапку та опанчу. Деякі шляхтичі за дві доби досягли Львова (300 км). Повстанцям дісталися величезні трофеї— 100 гармат, багато іншої зброї й спорядження, десятки тисяч підвід з матеріальними цінностями. І довго ще в Україні шляхтичів глузливо прозивали «пилявчиками».

С. Твардовський, польський шляхтич, сучасник подій, так писав про вигляд утікаючих польських вояків з-під Пилявців: «Не спинити руху скелі, що відірвалася від гори, й не підняти Трої, коли вона ввергнута в прах! Який шум, який хаос панував так, коли багато людей, не знаючи навіть у чому справа, вискакували з своїх жител, кидали одні зброю, другі — списи на землю, інші, тільки від сна скочивши, хапалися за що попало —• хто за коня, хто за шаблю, за вузду, за сідло. Поранених, хворих — усе кидали і ввіряли життя своє своїм ногам. Все добро і багатство, яке мали тут поляки, все віддали на поживу своїм хлопам. І цим на короткий час затримали ворога, а самі змогли втекти далі».

Облога Львова й Замостя.

Блискуча перемога народної армії мала велике значення для дальшого розгортання визвольної війни. Польсько-шляхетську армію було розгромлено, визволено Волинь і Поділля. Шляхтичі в паніці утікали з українських земель, Хмельницькому відкрився шлях на Польщу. Через Збараж — Зборів — Глиняни повстанські війська 26 вересня підійшли до Львова. Хмельницький, щоб не руйнувати міста й не дати татарам можливості його пограбувати, взяв з міста 20 тис. злотих контрибуції і, знявши 16 жовтня облогу, повів свої війська до міцної фортеці Замостя, яку й оточив 27 жовтня.

Коли Хмельницький підійшов до Львова, а потім до Замостя, у Східній Галичині й Білорусі полум'я народних повстань розгорілося же дужче.

Активно виступали селяни й міщани в багатьох містах і селах Східної Галичини. На території Галицького Поділля з центром у м. Сатанові (Теребовль, Підгайчики, Янів та інші міста й села) діяли численні повстанські загони. Грізними для шляхти були виступи народних мас у Галицькому Прикарпатті — території по правому берегу Дністра до Карпатських гір, до польсько-угорсько-молдовського прикордоння, що включали Галицьку землю, Жидачівський повіт, Перемишльську і Сяноцьку землі. Найвидатнішим ватажком повстанських загонів, що налічували 15 тис. чол. (з ЗО тис. повстанців, які діяли восени 1648 р. в Галицькому Підкарпатті), був син селянина Семен Височан. Наприкінці 1648 р. більша частина Галицької землі, зокрема Коломийський повіт, або Покуття, перебувала під владою Семена Височана.

Білоруський народ розпочав боротьбу ще влітку 1648 р. На допомогу білоруським повстанцям Хмельницький надіслав свої війська й досвідчених керівників — Гладкого, Небабу, Гаркушу, Кривошапку та ін. Білоруські повстанці оволоділи містами Речицею, Мозирем, Гомелем, Пінськом. У районі Пінська боротьбу вели 40 тис. повстанців, серед яких поряд з білорусами було багато українців. Білоруські повстанці відтягли на себе сили литовської шляхетської армії, на чолі якої стояв гетьман Януш Радзивілл, унаслідок чого вона не змогла рушити в Україну для з'єднання з польським військом, що значно полегшило дії української народної армії.

Прихід повстанських військ під Замостя сприяв посиленню антифеодальної боротьби польського селянства. Навіть недалеко від Варшави діяли загони польських повстанців.

Вступ повстанської армії до Києва.

Становище шляхетської Польщі було критичним, і новообраний король Ян II Казимир почав з Хмельницьким переговори, обіцяючи старшині й козакам поступки. Проте становище української армії також було тяжким. За піврічний похід, що тривав з липня по грудень, повстанці стомилися, бракувало продовольства, одягу, рух військ утруднювало осіннє бездоріжжя. У таборі спалахнула епідемія чуми, від якої в середині листопада помер і Максим Кривоніс.

До того ж, у ході масової народно-визвольної війни — в процесі ліквідації землеволодіння і влади польських магнатів та шляхти і створення нових органів державної влади в українському суспільстві і передусім серед керівної верхівки — козацьких старшин та православної шляхти визрівала ідея заснування незалежної Української держави. Але на середину листопада 1648 р. вона ще не сформувалася як слід і не стала загальною. Очевидно, в той час Хмельницький і найближче його оточення ще вважали, що з допомогою прихильного до них короля можна буде добитися для України («Русі») таких же прав, які мала Польща і Литва, тобто, що Річ Посполита стане чимсь подібним до федерації чи конфедерації, де Україна матиме рівні права.

У таких умовах Хмельницький погодився на переговори з королем, припинив воєнні дії, зняв облогу Замостя і 14 листопада вирушив на Подніпров'я. 23 грудня 1648 р. українські повстанські війська урочисто вступили до Києва. Населення міста радо зустрічало Хмельницького, вітаючи його як свого вождя, визволителя від польсько-шляхетського гніту.

Про цю зустріч шляхтич В. Мясковський, який у лютому 1649 р. буде брати участь у посольстві до Хмельницького, у своєму щоденнику писав, що сам ієрусалимський патріарх Паісій, що перебував тоді у Києві, «... з тисяччю вершників виїжджав до нього назустріч з міста, і тутешній митрополит дав йому коло себе місце в санях з правого боку. Весь народ, вийшовши з міста, вся чернь вітала його. Академія вітала його промовами і вигуками, як Мойсея, спасителя і визволителя народу від польського рабства, вбачаючи в імені Богдан добрий знак і називаючи його: богом даний. Патріарх надав йому титул найсвітлішого князя. З усіх гармат та іншої зброї в замку і в місті лунала стрільба».