Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
2. Початок визвольної війни. Перші перемоги народу. Богдан Хмельницький.
Богдан Хмельницький.
Перші великі битви, що стали початком визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, відбулися навесні 1648 р. Очолив народні маси чигиринський козацький сотник Богдан Хмельницький (якому тоді було понад 50 років) — зріла людина, досвідчений політик і військовий діяч. Народився Богдан Хмельницький 27 грудня 1595 р., очевидно, в Чигирині у сім'ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького, який служив у магнатів, а потім дістав посаду підстарости чигиринського. Учився Богдан спочатку в українській школі, а потім у Львівській єзуїтській колегії, знав латинь та кілька іноземних мов і був освіченою, культурною людиною. Про зовнішність і характер Богдана Хмельницького сучасник посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що бував в Україні, писав, що «на зріст він скоріше високий, ніж середній, широкий у костях, сильної будови. Мова його і спосіб керування показують, що він має зрілий і проникливий розум... У поведінці він м'який і простий і тим викликає до себе любов козаків, але, з другого боку, держить їх в дисципліні суворими карами».
З молодих літ Богдан Хмельницький служив у козацькому війську, ходив у походи проти татар і турків, зокрема брав участь у битві з турками на Цецорських полях у 1620 р. Батько його там загинув, а сам Богдан потрапив у турецький полон, з якого звільнився тільки через два роки. Служив у реєстровому козацькому війську, господарював на хуторі Суботові під Чигирином, що дістався йому від батька. У 1637 р. він був військовим писарем, брав участь у селянсько-козацьких повстаннях 1637—1638 рр., а після придушення їх став чигиринським козацьким сотником.
Добре знаючи нестерпне становище народних мас, які зазнавали утисків польських магнатів і шляхтичів, Богдан Хмельницький тяжко переживав за долю батьківщини. До того ж йому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич, підстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись підтримкою старости Олександра Конєцпольського, із загоном своїх слуг напав на хутір Суботів, зруйнував його, пограбував майно Хмельницького, побив його малолітнього сина, захопив дружину. Скарги Хмельницького королеві залишилися без наслідків. Король начебто сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе боронити.
Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще більше переконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тільки простим людям, а й козацькій старшині згоди досягти неможливо.
Встановивши зв'язок із Запоріжжям, Хмельницький почав підготовку повстання. Польські власті ув'язнили його у Криловській фортеці, але з допомогою друзів йому вдалося звільнитися, і наприкінці грудня 1647 р. він утік на дніпровський Низ. Оволодівши островом Томаківкою (Буцьким), Хмельницький і його прихильники стали скликати всіх незадоволених і готувати сили для збройної боротьби проти польсько-шляхетського режиму. Сюди масами почали сходитися селяни, козаки, міщани, дрібні шляхтичі.
Визволення повстанцями Запорізької Січі. Народні рухи на Подніпров'ї.
Наприкінці січня 1648 р. повстанці на чолі з Хмельницьким, підтримані реєстровими козаками, вигнали із Запорізької Січі урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. Січ стала центром формування повстанських сил. До Хмельницького, на його заклики, як писав сучасник, «почало горнутися все, що лише було живого». На Запоріжжя прийшли запорожці, що жили на Дону, а також донські козаки.
Щоб забезпечити свій тил з півдня від татар і посилити повстанські загони кіннотою, Хмельницький поїхав до Бахчисарая і в лютому 1648 р. уклав угоду з кримським ханом Іслам-Преєм ПІ про спільну боротьбу проти Польщі. Син Хмельницького Тиміш та кілька інших козаків залишилися в Криму як заложники. За наказом хана в Україну прибув перекопський мурза Тугай-бей з 4-тисячним татарським загоном.
Одночасно з виступом повстанських загонів під проводом Хмельницького на дніпровському Низу, на Запоріжжі, народні повстання спалахнули і на Подніпров'ї, де на боротьбу піднялися маси селян, міщан, козаків. Через це хоронний гетьман Микола Потоцький змушений був затриматися на Середньому Подніпров'ї, щоб погасити там «згубне полум'я» народних повстань. Зібравши близько ЗО тис. війська, Микола Потоцький, що розташувався в Черкасах, і польний гетьман Мартин Калиновський, який обрав своїм центром Корсунь, розгорнули боротьбу проти повстанців. Затримка Потоцького й Калиновського з військами на Подніпров'ї дала змогу Хмельницькому виграти час, щоб підготувати збройні сили і встановити зв'язки з населенням багатьох районів України, яке в цей час піднімалося на повстання.
Розгром польсько-шляхетських військ в урочищі Жовті Води.
Зажадавши від Потоцького вивести з України польське військо й скасувати «ординацію» 1638 р., Хмельницький у квітні 1648 р. із своїми загонами рушив із Запоріжжя назустріч польським військам, що наступали, маючи на меті не допустити з'єднання запорожців з селянськими повстанськими загонами.
В авангарді польсько-шляхетських військ, що рушили в напрямку Запоріжжя 11 квітня 1648 p., було два загони. Один з них на чолі с сином Миколи Потоцького Стефаном і козацьким комісаром Я- Шемберком ішов суходолом. Налічував він близько 6 тис. чол., серед них понад 2 тис. реєстрових козаків, решта — польські корогви. Другий загін, що складався переважно з реєстрових козаків на чолі з генеральними осавулами Іваном Барабашем та Ілляшем Караїмовичем і німецьких найманців (4—5 тис. чол.), плив на байдаках униз по Дніпру. Обидва загони біля Кодака мали з'єднатися і потім разом вирушити на Запоріжжя. Слідом за передовими загонами рухалося й основне польське військо на чолі з М. Потоцьким та М. Калиновським (приблизно 10 тис. чол.).
Хмельницький, скориставшись з розпорошення сил польсько-шляхетських військ, вирішив розгромити їх по частинах. 19 квітня в урочищі Жовті Води (Жовті Води — нині місто й невеличка річка — притока р. Інгульця в Дніпропетровській обл.), повстанці, що перед цим з'єдналися з кримськими татарами Тугай-бея, оточили загін С. Потоцького й Шемберка, змусили його зайняти невигідні позиції і перейти до оборони. Допомога ззовні не підійшла, бо 24 квітня козаки-реестровці, що пливли по Дніпру на байдаках, біля Кам'яного Затону (поблизу нинішнього села Дніпровокам'янки Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл.) скликали так звану чорну раду й підняли повстання, яке очолили особистий друг Хмельницького Філон Джалалій і черкаський сотник Б. Товпига. Повсталі вбили Барабаша, Караїмовича та інших прихильників шляхетської Польщі й рушили до Жовтих Вод. На бік Хмельницького перейшли також реєстрові козаки й драгуни-українці, що перебували у війську С Потоцького і Шемберка. 5 травня повстанці, які налічували тоді близько 10 тис. чол., увірвалися в табір польсько-шляхетських військ, змусивши їх до відступу. 6 травня в урочищі Княжі Байраки (у верхів'ї р. Дніпровокам'янка) повстанці разом з татарами вщент розгромили ворожі війська. Багато жовнірів загинуло, близько 3 тис. їх і 50 шляхтичів потрапили в полон і були відправлені в Крим. Поранений у бою С. Потоцький помер від ран, а Шемберк опинився в татарському полоні.
Народ у піснях і думах прославив свою першу перемогу над польсько-шляхетськими військами. В одній з них співається:
Чи не той то хміль,
Що коло тичин в'ється?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б'ється.
Гей, поїхав Хмельницький
К Золотому Броду —
Гей, не один лях лежить
Головою в воду.
Ой, втікали вражі ляхи —
Погубили шуби...
Гей, не один лях лежить
Вищеривши зуби!
Битва під Корсунем.
Розгромивши передовий загін С. Потоцького й ІІІемберка під Жовтими Водами, Хмельницький повів своє військо проти головних польсько-шляхетських сил, які налічували до 20 тис. чол. і які від Черкас відійшли до Корсуня, де зайняли зручні позиції і укріпилися. 15 травня під Корсунем з'явилися повстанські загони (15 тис. чол.) і татари (4 тис. чол.)
Почалися бої. Потоцький почав відводити війська на Богуслав. Дізнавшись від козака Самійла Зарудного, що став провідником польського війська, про шлях відступу польсько-шляхетських військ, повстанці в лісисто-болотистій місцевості урочища Горохова Діброва (нині поблизу с Виграєва Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.,) перекопали шлях канавами, зробили з дерев завали, загатили рівчак, внаслідок чого в балці розлилася вода й утворилася багнюка. Обабіч дороги повстанці й татари зробили засідки, а вперед було вислано 6-тисячний загін Кривоноса. Вранці 16 травня польсько-шляхетське військо, почавши відступ від Корсуня, в Гороховій Діброві потрапило в оточення. В запеклому бою шляхетське військо було вщент розгромлене.
У щоденнику походу польського війська цей бій описано так: «Табір [польський.— авт.] увійшов у цю діброву, як у пастку (матню); далі йти він не міг, бо шляхи були розкопані і загороджені. Ззаду на табір тисли всім тягарем татари; спереду і з боків козаки завдавали великої шкоди, [користуючись] приготовленими шанцями. Наші мужньо боронилися в кожному кутку табору, але, захоплені в пастку, не могли перемогти великих ворожих сил; вони боронились чотири години. За півгодини до полудня почався цей нещасливий бій, а опівдні, коли татари проникли по таборних вулицях у табір, [вони] били, сікли і, розгромивши рештки табору, кинулись грабувати,— тоді почали тікати, хто тільки міг».
Народна пісня яскраво змальовує корсунську перемогу й глузує з Потоцького, як з невдалого полководця. Коли ляхи зробили з «козаками великий колот» і коли «не одного ляха козак, як би скурвого сина, за чуба стряс»:
Тоді козаки ляхів доганяли,
Пана Потоцького піймали,
Як барана зв'язали
Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.
«Гей, пане Потоцький!
Чому у тебе й досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам'янськім Подільці пробувати,
Печеного поросяти,
Куриці з перцем та шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати
1 житньої соломахи з тузлуком (уплітати).
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати!»
Лише незначна частина жовнірів зуміла втекти, багато їх було перебито, понад 8500 чол. взято в полон. Серед полонених, відданих татарам і відправлених у неволю до Криму, були й М. Потоцький та М. Калиновський.
Перші перемоги українського народу під Жовтими Водами й Корсунем мали велике значення для розвитку визвольної війни. Завдяки рішучим ударам народних мас була знищена польсько-шляхетська окупаційна армія — основна опорна сила Речі Посполитої в Україні. її полководці опинилися в полоні. Державна скарбниця була порожня.
Урядові кола роздирали магнатські чвари й ворожнеча різних партій та угрупувань. До того ж 10 травня помер король Владислав IV, і до всього додалося ще й безвладдя. Все це створило сприятливі умови дальшому піднесенню боротьби народних мас в Україні.
Після Корсунської битви Хмельницький 21 травня підступив до Білої Церкви, а звідти у червні рушив до Чигирина, зробивши це місто гетьманською резиденцією. Йому потрібно було поповнити й організувати свої війська, забезпечити їх усім необхідним, налагодити тісніші контакти з повстанськими силами всієї України, підготуватися до дальшої боротьби, а також встановити зв’язки з російським урядом,
Нарешті, тоді Хмельницький, очевидно, ще не думав повністю громити Польську державу і відривати від неї Україну. Про це свідчить, зокрема, те, що з-під Білої Церкви Хмельницький надіслав посольство до короля з вимогами встановити 12-тисячний козацький реєстр, захистити православну віру й повернути православним відібрані у них церкви в Західній Україні, Білорусі й Литві. Польський сейм прийняв козацьких послів, їм пообіцяно поступки. Але миролюбна дипломатія як Хмельницького, так і польських урядових кіл була зірвана бурхливим наростанням народного повстанського руху.
Перші великі битви, що стали початком визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, відбулися навесні 1648 р. Очолив народні маси чигиринський козацький сотник Богдан Хмельницький (якому тоді було понад 50 років) — зріла людина, досвідчений політик і військовий діяч. Народився Богдан Хмельницький 27 грудня 1595 р., очевидно, в Чигирині у сім'ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького, який служив у магнатів, а потім дістав посаду підстарости чигиринського. Учився Богдан спочатку в українській школі, а потім у Львівській єзуїтській колегії, знав латинь та кілька іноземних мов і був освіченою, культурною людиною. Про зовнішність і характер Богдана Хмельницького сучасник посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що бував в Україні, писав, що «на зріст він скоріше високий, ніж середній, широкий у костях, сильної будови. Мова його і спосіб керування показують, що він має зрілий і проникливий розум... У поведінці він м'який і простий і тим викликає до себе любов козаків, але, з другого боку, держить їх в дисципліні суворими карами».
З молодих літ Богдан Хмельницький служив у козацькому війську, ходив у походи проти татар і турків, зокрема брав участь у битві з турками на Цецорських полях у 1620 р. Батько його там загинув, а сам Богдан потрапив у турецький полон, з якого звільнився тільки через два роки. Служив у реєстровому козацькому війську, господарював на хуторі Суботові під Чигирином, що дістався йому від батька. У 1637 р. він був військовим писарем, брав участь у селянсько-козацьких повстаннях 1637—1638 рр., а після придушення їх став чигиринським козацьким сотником.
Добре знаючи нестерпне становище народних мас, які зазнавали утисків польських магнатів і шляхтичів, Богдан Хмельницький тяжко переживав за долю батьківщини. До того ж йому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич, підстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись підтримкою старости Олександра Конєцпольського, із загоном своїх слуг напав на хутір Суботів, зруйнував його, пограбував майно Хмельницького, побив його малолітнього сина, захопив дружину. Скарги Хмельницького королеві залишилися без наслідків. Король начебто сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе боронити.
Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще більше переконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тільки простим людям, а й козацькій старшині згоди досягти неможливо.
Встановивши зв'язок із Запоріжжям, Хмельницький почав підготовку повстання. Польські власті ув'язнили його у Криловській фортеці, але з допомогою друзів йому вдалося звільнитися, і наприкінці грудня 1647 р. він утік на дніпровський Низ. Оволодівши островом Томаківкою (Буцьким), Хмельницький і його прихильники стали скликати всіх незадоволених і готувати сили для збройної боротьби проти польсько-шляхетського режиму. Сюди масами почали сходитися селяни, козаки, міщани, дрібні шляхтичі.
Визволення повстанцями Запорізької Січі. Народні рухи на Подніпров'ї.
Наприкінці січня 1648 р. повстанці на чолі з Хмельницьким, підтримані реєстровими козаками, вигнали із Запорізької Січі урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. Січ стала центром формування повстанських сил. До Хмельницького, на його заклики, як писав сучасник, «почало горнутися все, що лише було живого». На Запоріжжя прийшли запорожці, що жили на Дону, а також донські козаки.
Щоб забезпечити свій тил з півдня від татар і посилити повстанські загони кіннотою, Хмельницький поїхав до Бахчисарая і в лютому 1648 р. уклав угоду з кримським ханом Іслам-Преєм ПІ про спільну боротьбу проти Польщі. Син Хмельницького Тиміш та кілька інших козаків залишилися в Криму як заложники. За наказом хана в Україну прибув перекопський мурза Тугай-бей з 4-тисячним татарським загоном.
Одночасно з виступом повстанських загонів під проводом Хмельницького на дніпровському Низу, на Запоріжжі, народні повстання спалахнули і на Подніпров'ї, де на боротьбу піднялися маси селян, міщан, козаків. Через це хоронний гетьман Микола Потоцький змушений був затриматися на Середньому Подніпров'ї, щоб погасити там «згубне полум'я» народних повстань. Зібравши близько ЗО тис. війська, Микола Потоцький, що розташувався в Черкасах, і польний гетьман Мартин Калиновський, який обрав своїм центром Корсунь, розгорнули боротьбу проти повстанців. Затримка Потоцького й Калиновського з військами на Подніпров'ї дала змогу Хмельницькому виграти час, щоб підготувати збройні сили і встановити зв'язки з населенням багатьох районів України, яке в цей час піднімалося на повстання.
Зажадавши від Потоцького вивести з України польське військо й скасувати «ординацію» 1638 р., Хмельницький у квітні 1648 р. із своїми загонами рушив із Запоріжжя назустріч польським військам, що наступали, маючи на меті не допустити з'єднання запорожців з селянськими повстанськими загонами.
В авангарді польсько-шляхетських військ, що рушили в напрямку Запоріжжя 11 квітня 1648 p., було два загони. Один з них на чолі с сином Миколи Потоцького Стефаном і козацьким комісаром Я- Шемберком ішов суходолом. Налічував він близько 6 тис. чол., серед них понад 2 тис. реєстрових козаків, решта — польські корогви. Другий загін, що складався переважно з реєстрових козаків на чолі з генеральними осавулами Іваном Барабашем та Ілляшем Караїмовичем і німецьких найманців (4—5 тис. чол.), плив на байдаках униз по Дніпру. Обидва загони біля Кодака мали з'єднатися і потім разом вирушити на Запоріжжя. Слідом за передовими загонами рухалося й основне польське військо на чолі з М. Потоцьким та М. Калиновським (приблизно 10 тис. чол.).
Хмельницький, скориставшись з розпорошення сил польсько-шляхетських військ, вирішив розгромити їх по частинах. 19 квітня в урочищі Жовті Води (Жовті Води — нині місто й невеличка річка — притока р. Інгульця в Дніпропетровській обл.), повстанці, що перед цим з'єдналися з кримськими татарами Тугай-бея, оточили загін С. Потоцького й Шемберка, змусили його зайняти невигідні позиції і перейти до оборони. Допомога ззовні не підійшла, бо 24 квітня козаки-реестровці, що пливли по Дніпру на байдаках, біля Кам'яного Затону (поблизу нинішнього села Дніпровокам'янки Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл.) скликали так звану чорну раду й підняли повстання, яке очолили особистий друг Хмельницького Філон Джалалій і черкаський сотник Б. Товпига. Повсталі вбили Барабаша, Караїмовича та інших прихильників шляхетської Польщі й рушили до Жовтих Вод. На бік Хмельницького перейшли також реєстрові козаки й драгуни-українці, що перебували у війську С Потоцького і Шемберка. 5 травня повстанці, які налічували тоді близько 10 тис. чол., увірвалися в табір польсько-шляхетських військ, змусивши їх до відступу. 6 травня в урочищі Княжі Байраки (у верхів'ї р. Дніпровокам'янка) повстанці разом з татарами вщент розгромили ворожі війська. Багато жовнірів загинуло, близько 3 тис. їх і 50 шляхтичів потрапили в полон і були відправлені в Крим. Поранений у бою С. Потоцький помер від ран, а Шемберк опинився в татарському полоні.
Народ у піснях і думах прославив свою першу перемогу над польсько-шляхетськими військами. В одній з них співається:
Чи не той то хміль,
Що коло тичин в'ється?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б'ється.
Гей, поїхав Хмельницький
К Золотому Броду —
Гей, не один лях лежить
Головою в воду.
Ой, втікали вражі ляхи —
Погубили шуби...
Вищеривши зуби!
Битва під Корсунем.
Розгромивши передовий загін С. Потоцького й ІІІемберка під Жовтими Водами, Хмельницький повів своє військо проти головних польсько-шляхетських сил, які налічували до 20 тис. чол. і які від Черкас відійшли до Корсуня, де зайняли зручні позиції і укріпилися. 15 травня під Корсунем з'явилися повстанські загони (15 тис. чол.) і татари (4 тис. чол.)
Почалися бої. Потоцький почав відводити війська на Богуслав. Дізнавшись від козака Самійла Зарудного, що став провідником польського війська, про шлях відступу польсько-шляхетських військ, повстанці в лісисто-болотистій місцевості урочища Горохова Діброва (нині поблизу с Виграєва Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.,) перекопали шлях канавами, зробили з дерев завали, загатили рівчак, внаслідок чого в балці розлилася вода й утворилася багнюка. Обабіч дороги повстанці й татари зробили засідки, а вперед було вислано 6-тисячний загін Кривоноса. Вранці 16 травня польсько-шляхетське військо, почавши відступ від Корсуня, в Гороховій Діброві потрапило в оточення. В запеклому бою шляхетське військо було вщент розгромлене.
У щоденнику походу польського війська цей бій описано так: «Табір [польський.— авт.] увійшов у цю діброву, як у пастку (матню); далі йти він не міг, бо шляхи були розкопані і загороджені. Ззаду на табір тисли всім тягарем татари; спереду і з боків козаки завдавали великої шкоди, [користуючись] приготовленими шанцями. Наші мужньо боронилися в кожному кутку табору, але, захоплені в пастку, не могли перемогти великих ворожих сил; вони боронились чотири години. За півгодини до полудня почався цей нещасливий бій, а опівдні, коли татари проникли по таборних вулицях у табір, [вони] били, сікли і, розгромивши рештки табору, кинулись грабувати,— тоді почали тікати, хто тільки міг».
Народна пісня яскраво змальовує корсунську перемогу й глузує з Потоцького, як з невдалого полководця. Коли ляхи зробили з «козаками великий колот» і коли «не одного ляха козак, як би скурвого сина, за чуба стряс»:
Тоді козаки ляхів доганяли,
Пана Потоцького піймали,
Як барана зв'язали
Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.
«Гей, пане Потоцький!
Чому у тебе й досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам'янськім Подільці пробувати,
Печеного поросяти,
Куриці з перцем та шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати
1 житньої соломахи з тузлуком (уплітати).
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати!»
Перші перемоги українського народу під Жовтими Водами й Корсунем мали велике значення для розвитку визвольної війни. Завдяки рішучим ударам народних мас була знищена польсько-шляхетська окупаційна армія — основна опорна сила Речі Посполитої в Україні. її полководці опинилися в полоні. Державна скарбниця була порожня.
Урядові кола роздирали магнатські чвари й ворожнеча різних партій та угрупувань. До того ж 10 травня помер король Владислав IV, і до всього додалося ще й безвладдя. Все це створило сприятливі умови дальшому піднесенню боротьби народних мас в Україні.
Після Корсунської битви Хмельницький 21 травня підступив до Білої Церкви, а звідти у червні рушив до Чигирина, зробивши це місто гетьманською резиденцією. Йому потрібно було поповнити й організувати свої війська, забезпечити їх усім необхідним, налагодити тісніші контакти з повстанськими силами всієї України, підготуватися до дальшої боротьби, а також встановити зв’язки з російським урядом,
Нарешті, тоді Хмельницький, очевидно, ще не думав повністю громити Польську державу і відривати від неї Україну. Про це свідчить, зокрема, те, що з-під Білої Церкви Хмельницький надіслав посольство до короля з вимогами встановити 12-тисячний козацький реєстр, захистити православну віру й повернути православним відібрані у них церкви в Західній Україні, Білорусі й Литві. Польський сейм прийняв козацьких послів, їм пообіцяно поступки. Але миролюбна дипломатія як Хмельницького, так і польських урядових кіл була зірвана бурхливим наростанням народного повстанського руху.
