Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
1. Україна напередодні визвольної війни. Причини війни.
Посилення кріпосницького гніту в 1639–1648 рр. Погіршення становища селянства.
Останнє десятиріччя перед визвольною війною 1648—1654 pp. було часом особливо жорстокого феодального гніту. Польські й полонізовані українські магнати й козацтва, міщанства шляхтичі, захопивши родючі українські землі й зайнявши всі адміністративні посади — воєвод, старост, каштелянів та ін.,— по-хижацькому грабували природні багатства, неймовірно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у "багатьох місцевостях України, зокрема, у Східній Галичині й на Волині, досягла 5—6 днів на тиждень. «Щоденно працювати повинні як зимою, так і влітку»,— говориться в багатьох інвентарях першої половини XVII ст. Навіть у районах Середнього Подніпров'я, південній пристеповій смузі на середину XVII ст. селяни повинні були щотижня відробляти три- або чотириденну панщину. Окрім панщини, селяни платили феодалові також натуральні й грошові податки, розміри яких безперервно зростали,— збіжжя, мед, бджільну десятину, поволовщину й ін. Панові йшло майно померлих селян та майно втікачів. Ще тяжче жилося селянам у маєтках, які здавалися власниками в оренду, оскільки орендар за час оренди прагнув одержати якнайбільше прибутків.
Становище погіршувалося ще й тим, що шляхтич міг робити з селянином все, що хотів,— продати, обміняти, навіть убити, — і селянин ніде не знаходив на нього управи, бо закон був завжди на боці пана. Особливо жорстоких знущань зазнавали селяни в час нападів одного шляхтича на маєток іншого.
Розповідаючи про життя селян Середнього Подніпров'я, Боплан писав, що селяни там надзвичайно бідні, мусять виконувати багато повинностей і «коли селянам трапиться ще потрапити в неволю до лихого пана, становище їх гірше, ніж галерних невільників».
До селянства за своїм соціальним становищем найближче стояли нереєстрові козаки, які в першій половині XVII ст. зосереджувалися в Запорізькій Січі і навколо неї. Польський уряд намагався підкорити собі запорізьких козаків, ізолювати їх від «волості», Подніпров'я, не пропускати на Січ утікачів. З цією метою в 1639 р. відбудували фортецю Кодак, комендант якої дістав наказ стежити за тим, щоб «не була пропущена за пороги жодна жива людина...» У самій Запорізькій Січі стояв урядовий гарнізон, який мав завдання розправлятися із запорожцями, приборкувати їхнє «свавілля», тобто не допускати виступів проти феодалів.
Нелегким напередодні визвольної війни 1648—1654 pp. було також становище заможного, реєстрового козацтва та козацької старшини, які теж зазнавали утисків від магнатів і шляхтичів. Після придушення селянсько-козацьких повстань 1637—1638 pp. на Україні польський уряд сеймовою «ординацією» 1638 р. позбавив реєстровців самоврядування і обмежив реєстр 6 тис. чол. Старший комісар та полковники, призначувані з шляхтичів польським урядом, всіляко знущалися з козаків, захоплювали в них землі, батьків і матерів їхніх перетворювали на кріпаків, гроші, належні за службу, не платили. Дрібні українські шляхтичі також зазнавали утисків магнатів і були незадоволені всевладдям і свавіллям.
Міське населення, особливо біднота, ремісники, також терпіли тяжкий феодальний гніт. У містах, які становили приватну власність феодалів, жителі виконували повинності на користь їхніх власників і платили податки. Самоврядування, що його мали деякі міста, часто порушувалося, війтів здебільшого призначав польський уряд, а не обирало населення. Міщанство страждало від конкуренції шляхти в торговельно-промисловій діяльності, бо шляхта мала право безмитного вивезення своєї продукції, користувалася монополією в заняттях ґуральництвом, млинарством, броварством і т. ін.
Посилення націонаціонально-релігійного гноблення.
Соціально-економічне гноблення доповнювалося жорстоким націонаціонально-релігійним гнітом. Використовуючи зраду найбільших українських магнатів і частини вищого православного духівництва, польські шляхтичі силою насаджували в Україні католицизм і уніатство, перешкоджали розвитку шкіл, освіти, української культури, утискували православних і їхню віру, знущалися з православних священиків, захоплювали й руйнували церкви та монастирі.
Та, незважаючи на жорстоке національне і релігійне гноблення, полонізувалась і окатоличилася лише верхівка українських феодалів. Основна ж частина українського населення — селяни, козаки, міщани — лишилися вірними своїй мові, культурі, вірі, національним традиціям.
Варварська експлуатація природних багатств України, небачено тяжкий соціально-економічний, політичний і національно-релігійний гніт, якого зазнавав український народ під владою шляхетської Польщі, децентралізація державного життя, шляхетська «демократія» — все це затримувало зростання продуктивних сил України, її економіки і культури, гальмувало розгортання творчих сил українського народу і стало основною причиною визвольної війни. ,£_Отже, напередодні 1648 р. в Україні склалося таке становище, коли більшість українського народу — селяни, міщани, козаки, козацька старшина, дрібна українська шляхта, нижче православне духівництво — не хотіла і не могла далі терпіти гноблення феодалів, польсько-шляхетської адміністрації. Інтереси всіх цих груп українського населення збігалися у прагненні визволити Україну з-під влади шляхетської Польщі, з-під влади іноземців. Це було історичною необхідністю, корінним питанням національного існування українського народу. Ось чому всі названі верстви українського народу у 1648 р. піднялися на боротьбу за своє визволення.
Останнє десятиріччя перед визвольною війною 1648—1654 pp. було часом особливо жорстокого феодального гніту. Польські й полонізовані українські магнати й козацтва, міщанства шляхтичі, захопивши родючі українські землі й зайнявши всі адміністративні посади — воєвод, старост, каштелянів та ін.,— по-хижацькому грабували природні багатства, неймовірно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у "багатьох місцевостях України, зокрема, у Східній Галичині й на Волині, досягла 5—6 днів на тиждень. «Щоденно працювати повинні як зимою, так і влітку»,— говориться в багатьох інвентарях першої половини XVII ст. Навіть у районах Середнього Подніпров'я, південній пристеповій смузі на середину XVII ст. селяни повинні були щотижня відробляти три- або чотириденну панщину. Окрім панщини, селяни платили феодалові також натуральні й грошові податки, розміри яких безперервно зростали,— збіжжя, мед, бджільну десятину, поволовщину й ін. Панові йшло майно померлих селян та майно втікачів. Ще тяжче жилося селянам у маєтках, які здавалися власниками в оренду, оскільки орендар за час оренди прагнув одержати якнайбільше прибутків.
Становище погіршувалося ще й тим, що шляхтич міг робити з селянином все, що хотів,— продати, обміняти, навіть убити, — і селянин ніде не знаходив на нього управи, бо закон був завжди на боці пана. Особливо жорстоких знущань зазнавали селяни в час нападів одного шляхтича на маєток іншого.
Розповідаючи про життя селян Середнього Подніпров'я, Боплан писав, що селяни там надзвичайно бідні, мусять виконувати багато повинностей і «коли селянам трапиться ще потрапити в неволю до лихого пана, становище їх гірше, ніж галерних невільників».
До селянства за своїм соціальним становищем найближче стояли нереєстрові козаки, які в першій половині XVII ст. зосереджувалися в Запорізькій Січі і навколо неї. Польський уряд намагався підкорити собі запорізьких козаків, ізолювати їх від «волості», Подніпров'я, не пропускати на Січ утікачів. З цією метою в 1639 р. відбудували фортецю Кодак, комендант якої дістав наказ стежити за тим, щоб «не була пропущена за пороги жодна жива людина...» У самій Запорізькій Січі стояв урядовий гарнізон, який мав завдання розправлятися із запорожцями, приборкувати їхнє «свавілля», тобто не допускати виступів проти феодалів.
Нелегким напередодні визвольної війни 1648—1654 pp. було також становище заможного, реєстрового козацтва та козацької старшини, які теж зазнавали утисків від магнатів і шляхтичів. Після придушення селянсько-козацьких повстань 1637—1638 pp. на Україні польський уряд сеймовою «ординацією» 1638 р. позбавив реєстровців самоврядування і обмежив реєстр 6 тис. чол. Старший комісар та полковники, призначувані з шляхтичів польським урядом, всіляко знущалися з козаків, захоплювали в них землі, батьків і матерів їхніх перетворювали на кріпаків, гроші, належні за службу, не платили. Дрібні українські шляхтичі також зазнавали утисків магнатів і були незадоволені всевладдям і свавіллям.
Міське населення, особливо біднота, ремісники, також терпіли тяжкий феодальний гніт. У містах, які становили приватну власність феодалів, жителі виконували повинності на користь їхніх власників і платили податки. Самоврядування, що його мали деякі міста, часто порушувалося, війтів здебільшого призначав польський уряд, а не обирало населення. Міщанство страждало від конкуренції шляхти в торговельно-промисловій діяльності, бо шляхта мала право безмитного вивезення своєї продукції, користувалася монополією в заняттях ґуральництвом, млинарством, броварством і т. ін.
Посилення націонаціонально-релігійного гноблення.
Соціально-економічне гноблення доповнювалося жорстоким націонаціонально-релігійним гнітом. Використовуючи зраду найбільших українських магнатів і частини вищого православного духівництва, польські шляхтичі силою насаджували в Україні католицизм і уніатство, перешкоджали розвитку шкіл, освіти, української культури, утискували православних і їхню віру, знущалися з православних священиків, захоплювали й руйнували церкви та монастирі.
Та, незважаючи на жорстоке національне і релігійне гноблення, полонізувалась і окатоличилася лише верхівка українських феодалів. Основна ж частина українського населення — селяни, козаки, міщани — лишилися вірними своїй мові, культурі, вірі, національним традиціям.
