Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
4. Культура України в другій половині XVII ст.
Загальна характеристика розвитку української культури.
Ліквідація внаслідок визвольної війни 1648—1654 pp. польсько-шляхетського режиму сприяла розвиткові української культури. Водночас польсько-шляхетська й турецько-татарська агресія, численні війни, спустошливі напади чужинців, що тривали протягом другої половини XVII ст., вели до знищення культурних цінностей, гальмували як економічний, так і культурний розвиток. Оскільки на територіях, що перебували у складі Росії — Лівобережжі, Слобожанщині, Запоріжжі — польсько-шляхетського гноблення не існувало і вони були краще захищені від нападів, тут склалися більш сприятливі умови для розвитку культури, вона розвивалася інтенсивніше, ніж на Правобережжі і на західноукраїнських землях.
Освіта і друкарство.
Після визвольної війни 1648—1654 pp. на Україні у багатьох селах існували початкові (дяківські), школи, в яких навчалися діти козаків, селян, духівництва. Учителями здебільшого були дяки.
У містах продовжували існувати школи, утримувані братствами. В них учні вивчали мови — слов'яно-руську, латинську, грецьку, польську, діалектику (мистецтво вести полеміку), граматику, риторику, піїтику, а у вищих класах — математику, астрономію і музику.
Головним осередком освітнього, наукового, літературного і всього культурного життя України і в другій половині XVII ст. залишався Київ. Визначну роль відіграла Київська (Києво-Могилянська) колегія. У ній навчалося щороку близько 1 тис. учнів як з України — діти козацької старшини, духівництва, рядових козаків, міщан, так і з Росії, Білорусі, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. У Київській колегії навчалися, а потім викладали визначні вчені й письменники — Лазар Баранович) Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та ін.
Немало вихованців Київської колегії, які стали видатними діячами освіти й культури, такі як Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький та ін., переселилися до Росії і відіграли визначну роль у розвитку російської культури. Вони організовували в Росії навчальні заклади, зокрема духовні училища, працювали в галузі літератури, науки, книгодрукування, музики та ін. Слов'яно-греко-латинську академію в Москві в 1687 р. заснував вихованець Київської колегії білорус Симеон Полоцький. Серед перших її викладачів було багато українців, вихідців з Київської колегії.
На українських землях, підвладних Польщі, — у Східній Галичині й на Правобережжі — продовжували існувати єзуїтські, протестантські та уніатські школи. Відкритий у Львові в 1661 р. університет польсько-шляхетські кола також використовували для полонізації й окатоличення українського населення.
Багато українців, передусім дітей козацьких старшин, шляхтичів, духівництва навчалося в закордонних університетах — у Лейпцігу, Гейдельберзі, Лейдені, Геттінгені, Страсбурзі, Падуї, Лондоні, Парижі, Празі та ін. Так, за кордоном навчалися письменники М. Смотрицький, Сильвестр Косів, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович та ін. Україна взагалі не відгороджувалася від Європи, від західної культури.
Сучасники відзначали високий рівень письменності і культурності українського населення в XVII ст. Павло Алепський, що в 1654 р. з своїм батьком антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною, у своєму щоденнику писав, що, починаючи з міста Рашкова, «по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях». «Дітей у них,— пише далі Алепський, — більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти».
Велике значення для розвитку й поширення культури на Україні мали друкарні, які існували в другій половині •XVII ст. у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Львові і в деяких інших містах (всього одинадцять). На першому місці стояла друкарня Києво-Печерської лаври, що протягом другої половини XVII ст. випустила в світ 117 видань, які розходилися не тільки по Україні, а знаходили свого читача і в Росії, Білорусі, Молдові, Болгарії, Сербії. Книги, що вийшли з друкарні Києво-Печерської лаври, мали гарне поліграфічне оформлення (чіткий шрифт, красивий орнамент, гравюри тощо).
Взагалі в Україні шанувалася книга, в Київській Колегії, в школах, у старшин було немало книг, вони. Мали гарні бібліотеки.
Розвиток літератури. Усна народна на творчість.
В Україні продовжувала розвиватися література, яка ґрунтувалася на традиціях попередніх часів. У центрі літературного процесу стояли викладачі Київської колегії, київські церковні діячі, письменники і вчені.
Як і раніше, писались полемічні твори, авторами їх переважно виступали представники вищої православної ієрархії (Галятовський, Баранович, Гізель та ін.).
Розвивалася ораторсько-проповідницька проза, житійна й паломницька література. Серед проповідників, які здебільшого відображали ідеологію панівного класу, визначне місце займали випускники і викладачі Київської колегії, зокрема ректор цієї колегії Іоаникїй Галятовський, проповіді якого зібрані в збірнику «Ключ розуміння» (1659), та ігумен Пустинно-Миколаївського монастиря Антоній Радивиловський, проповіді якого видані в двох книгах— «Огородок Марии богородицы» (1676) і «Венец Христов з проповідей невольных» (1688).
Визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії, тривала й напружена боротьба проти іноземних загарбників посилили інтерес до історичного минулого. На цьому ґрунті з'явилася історично-мемуарна проза. Найбільш значними історичними творами були «Синопсис», авторство якого приписується архімандритові Києво-Печерської лаври Інокентію Гізелю, і «Хроніка з літописців стародавніх» ігумена Києво-Михайлівського монастиря Феодосія Сафоновича. Важливим жанром історичних творів стали козацько-старшинські літописи, в яких найбільш широко описувалася героїчна боротьба українського народу в період визвольної війни і автори яких відбивали ідеологію козацької старшини, що поступово перетворювалась у феодалів. На першому місці серед цих творів стоїть літопис Самовидця, опис подій у якому доведений до 1702 р.
Широкого розмаху набула поезія. Автори, серед яких у цей час стало більше представників нижчого духівництва, мандрівних дяків, канцеляристів, писали поряд з віршами на релігійну тематику і вірші світського характеру, в яких відображалися життя людей, їхні настрої, почуття (світська лірика), вірші гумористичні, панегіричні та ш. Але особливо велике значення мали близькі до народних дум і пісень історичні вірші. У них автори оспівували переважно героїку визвольної війни 1648—1664 pp., звеличували Богдана Хмельницького, оповідали про перемоги народу над польсько-шляхетськими загарбниками, картали зрадників-старшин та ін. «Висипався хміль із міха», «Дума козацька о Берестецькім звиченстві тощо).
У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше, розвинулася шкільна драма. П'єси писалися викладачами Київської колегії, а виконавцями були школярі. Від 1673 до 1095 р. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.
Основний зміст шкільної драми становили релігійні, біблійні, міфологічні або історичні сюжети (прославлення святих, всяких доброчесних понять — надії, любові, віри, розуму та ін.). У перервах між діями ставилися інтермедії — сценки з народного життя. Велику популярність у народі мав вертеп — ляльковий театр, в якому зображувалося життя й дії простих людей, показувались їх розум, дотепність, кмітливість.
Події визвольної війни 1648—1654 pp., подальша боротьба проти іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. У час війни і в перші роки після її закінчення виникло багато народних дум, історичних пісень і переказів, у яких на першому плані стояла народно-визвольна боротьба проти польських магнатів і шляхтичів, проти шляхетської Польщі, оспівувалися славні перемоги народу, прославлялися Богдан Хмельницький, Нечай, Богун, Кривоніс (Перебийніс), Морозенко, Іван Сірко та інші ватажки, подавався епічний образ героїчного народу. Велику популярність серед широких мас мали Дума про Хмельницького й Барабаша, пісні про перемогу під Жовтими Водами, про Корсунську битву, про похід козацьких військ у Молдову, про смерть Хмельницького та ін.
У народних думах і піснях цих часів відбито також соціальне розшарування, класові суперечності між бідняками й багатіями, боротьбу між заможними козаками-дуками й сіромою. Особливо яскраво це змальовано в думі про козака-нетягу Феська Ганжу Андибера. Потягаючи в «три березини» дуків-сребреників, козаки-нетяги, друзі Ганжі Андибера, промовляли:
«Ей, дуки,— кажуть,— ви, дуки!
За вами всі луги і луки,—
Нігде нашому брату, козаку-нетязі, стати
І коня попасти!»
Музичне мистецтво.
На тексти народних дум створювалася невідомими композиторами музика. Народні співаки — козаки-бандуристи — часто самі створювали тексти й музику і розносили їх по всій Україні. Починається також музична обробка народних пісень. У цей час були оброблені такі пісні, як «Та нема гірш нікому» і «Ой під вишнею, під черешнею». Продовжує розвиватися багатоголосий, партеений спів. Гарний хор і оркестр мала Київська колегія. У розвитку музичного мистецтва в Україні у другій половині XVII ст. визначне місце належало композиторові і теоретикові музики М. П. Ділецькому, який написав трактат «Граматика пенія мусікійського», підручник «Ідеа граматики мусікійської», розвивав нотну систему запису музики (замість крючкової) і партесний спів, гаряче підтримував ідею використання народних мелодій у процесі музичної творчості.
Архітектура і образотворче мистецтво.
Архітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийо ми стилю барокко (від італійського barocco — вигадливий, химерний), для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.
На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось переважно дерево. Саме з дерева будували хати селян, міщан, козаків, часто й будинки козацької старшини, сільські церкви. У містах частіше споруджували будівлі з цегли й каменю — гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів,
церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивалися, то міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новогород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб та ін,, інтенсивно розбудовувалися. Наприкінці XVII ст. в Києві російський .зодчий Йосип Старцев збудував кам'яні собори Микільського (1690—1696) і Братського (1690—1693) монастирів, архітектор Йоганн Баптіст — Троїцький собор у Чернігові (1679—1695). Він же з Мартином Томашевським спорудив Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684—1692), Покровський собор у Харкові (1689) та ін. До визначних пам'яток кам'яної архітектури цих часів належать також Іллінська церква в Суботові, збудована при Богдані Хмельницькому, і Троїцька церква Густинського монастиря біля Прилук (80-ті роки XVII ст.).
Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва в Україні в другій половині XVII ст. був дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Під впливом стилю барокко багато творів живопису відзначалися пишністю, декоративністю, яскравим колоритом, грою кольорів. Найважливішими пам'ятками монументального живопису є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669—1676), Богородчанський іконостас, створений для скиту Манявського майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667—1700 рр. Іваном Рутковичем із Жовкви, та ін.
Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним орнаментом, картинами, зокрема популярними малюнками на теми «Козак Мамай» і «Чайки».
Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Високого рівня досягла гравюра, особливо на міді.
Розцвітали різні галузі народного мистецтва: килимарство, вишивання, гаптування, художнє ковальство, литво, кахельне, гончарне виробництва та ін.
Українська культура розвивалася у тісних зв'язках з російською і білоруською культурами. При цьому уже в XVII ст., зокрема в його другій половині, українська культура справляла особливо великий вплив на культуру російську. Про це відомий фахівець з історії української культури професор І. І. Огієнко в своїй книзі «Українська культура» писав так: «...І український вплив широкою річкою покотився на Москву і дедалі він ширшав все більше та більше. Українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України; до Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапошники, каретники, шевці, масловари, шевці рукавиць, селітровари, злотники, кахлярі і т. п...».
Великий вплив української культури на російську у XVII ст. визнавали і російські вчені. Так, професор А. С. Архангельський у своїй праці «Из лекций по истории русской литературы» (Казань, 1913) писав: «Киевляне, при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй половины XVII ст. в Московской Руси — хозяева положения, лучшие наиболее выдающиеся здесь деятели» (с. 118). Отже, в розвитку освіти, літератури, науки, церкви в Росії багато сил доклали українці. Не припинялися зв'язки української культури і з культурами Молдови, Валахії, Польщі, Італії, Сербії, Греції та інших країн.
Наявність єдиної цілісної території, спільної загальнонародної мови, що була рідною для населення різних територій, становлення національної культури і зростання національної самосвідомості, певний рівень економічного розвитку і економічних зв'язків свідчили про те, що на кінець XVI — початок XVII ст. українська народність повністю сформувалася.
У той же час у XVII ст. в Україні зростали міста, ремесла, розширювався товарний обмін між окремими місцевостями, що означало початок злиття невеликих місцевих ринків у один загальнонаціональний ринок. Почалося складення національних зв'язків. А це, в свою чергу, було важливим чинником, який визначав початок перетворення української народності в націю.
Іноземне панування в Україні, гніт іноземних феодалів, варварська експлуатація ними природних багатств, небачене гноблення й визиск народних мас гальмували розвиток економіки, поширення товарно-грошових відносин, зростання національних зв'язків, а отже, й становлення української нації.
Проте іноземне поневолення й гноблення, намагання польсько-шляхетських правлячих кіл денаціоналізувати український народ, а також пряма загроза його винищення турецько-татарськими нападниками викликали більш інтенсивну консолідацію населення різних місцевостей в єдине ціле, прискорювали визрівання й піднесення національної самосвідомості і розвиток процесу перетворення української народності в націю. Так, уже в творчості письменників-полемістів чітко проводилася думка, що український народ — це народ, окремий від польського народу, що він має свої мову, культуру, свою православну церкву, свою історію, сповнену звитяжних подвигів, і що він, отже, має право на свою національну незалежність.
Ліквідація внаслідок визвольної війни 1648—1654 pp. польсько-шляхетського режиму сприяла розвиткові української культури. Водночас польсько-шляхетська й турецько-татарська агресія, численні війни, спустошливі напади чужинців, що тривали протягом другої половини XVII ст., вели до знищення культурних цінностей, гальмували як економічний, так і культурний розвиток. Оскільки на територіях, що перебували у складі Росії — Лівобережжі, Слобожанщині, Запоріжжі — польсько-шляхетського гноблення не існувало і вони були краще захищені від нападів, тут склалися більш сприятливі умови для розвитку культури, вона розвивалася інтенсивніше, ніж на Правобережжі і на західноукраїнських землях.
Освіта і друкарство.
Після визвольної війни 1648—1654 pp. на Україні у багатьох селах існували початкові (дяківські), школи, в яких навчалися діти козаків, селян, духівництва. Учителями здебільшого були дяки.
У містах продовжували існувати школи, утримувані братствами. В них учні вивчали мови — слов'яно-руську, латинську, грецьку, польську, діалектику (мистецтво вести полеміку), граматику, риторику, піїтику, а у вищих класах — математику, астрономію і музику.
Головним осередком освітнього, наукового, літературного і всього культурного життя України і в другій половині XVII ст. залишався Київ. Визначну роль відіграла Київська (Києво-Могилянська) колегія. У ній навчалося щороку близько 1 тис. учнів як з України — діти козацької старшини, духівництва, рядових козаків, міщан, так і з Росії, Білорусі, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. У Київській колегії навчалися, а потім викладали визначні вчені й письменники — Лазар Баранович) Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та ін.
Немало вихованців Київської колегії, які стали видатними діячами освіти й культури, такі як Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький та ін., переселилися до Росії і відіграли визначну роль у розвитку російської культури. Вони організовували в Росії навчальні заклади, зокрема духовні училища, працювали в галузі літератури, науки, книгодрукування, музики та ін. Слов'яно-греко-латинську академію в Москві в 1687 р. заснував вихованець Київської колегії білорус Симеон Полоцький. Серед перших її викладачів було багато українців, вихідців з Київської колегії.
На українських землях, підвладних Польщі, — у Східній Галичині й на Правобережжі — продовжували існувати єзуїтські, протестантські та уніатські школи. Відкритий у Львові в 1661 р. університет польсько-шляхетські кола також використовували для полонізації й окатоличення українського населення.
Багато українців, передусім дітей козацьких старшин, шляхтичів, духівництва навчалося в закордонних університетах — у Лейпцігу, Гейдельберзі, Лейдені, Геттінгені, Страсбурзі, Падуї, Лондоні, Парижі, Празі та ін. Так, за кордоном навчалися письменники М. Смотрицький, Сильвестр Косів, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович та ін. Україна взагалі не відгороджувалася від Європи, від західної культури.
Сучасники відзначали високий рівень письменності і культурності українського населення в XVII ст. Павло Алепський, що в 1654 р. з своїм батьком антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною, у своєму щоденнику писав, що, починаючи з міста Рашкова, «по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях». «Дітей у них,— пише далі Алепський, — більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти».
Взагалі в Україні шанувалася книга, в Київській Колегії, в школах, у старшин було немало книг, вони. Мали гарні бібліотеки.
Розвиток літератури. Усна народна на творчість.
В Україні продовжувала розвиватися література, яка ґрунтувалася на традиціях попередніх часів. У центрі літературного процесу стояли викладачі Київської колегії, київські церковні діячі, письменники і вчені.
Як і раніше, писались полемічні твори, авторами їх переважно виступали представники вищої православної ієрархії (Галятовський, Баранович, Гізель та ін.).
Розвивалася ораторсько-проповідницька проза, житійна й паломницька література. Серед проповідників, які здебільшого відображали ідеологію панівного класу, визначне місце займали випускники і викладачі Київської колегії, зокрема ректор цієї колегії Іоаникїй Галятовський, проповіді якого зібрані в збірнику «Ключ розуміння» (1659), та ігумен Пустинно-Миколаївського монастиря Антоній Радивиловський, проповіді якого видані в двох книгах— «Огородок Марии богородицы» (1676) і «Венец Христов з проповідей невольных» (1688).
Визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії, тривала й напружена боротьба проти іноземних загарбників посилили інтерес до історичного минулого. На цьому ґрунті з'явилася історично-мемуарна проза. Найбільш значними історичними творами були «Синопсис», авторство якого приписується архімандритові Києво-Печерської лаври Інокентію Гізелю, і «Хроніка з літописців стародавніх» ігумена Києво-Михайлівського монастиря Феодосія Сафоновича. Важливим жанром історичних творів стали козацько-старшинські літописи, в яких найбільш широко описувалася героїчна боротьба українського народу в період визвольної війни і автори яких відбивали ідеологію козацької старшини, що поступово перетворювалась у феодалів. На першому місці серед цих творів стоїть літопис Самовидця, опис подій у якому доведений до 1702 р.
Широкого розмаху набула поезія. Автори, серед яких у цей час стало більше представників нижчого духівництва, мандрівних дяків, канцеляристів, писали поряд з віршами на релігійну тематику і вірші світського характеру, в яких відображалися життя людей, їхні настрої, почуття (світська лірика), вірші гумористичні, панегіричні та ш. Але особливо велике значення мали близькі до народних дум і пісень історичні вірші. У них автори оспівували переважно героїку визвольної війни 1648—1664 pp., звеличували Богдана Хмельницького, оповідали про перемоги народу над польсько-шляхетськими загарбниками, картали зрадників-старшин та ін. «Висипався хміль із міха», «Дума козацька о Берестецькім звиченстві тощо).
У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше, розвинулася шкільна драма. П'єси писалися викладачами Київської колегії, а виконавцями були школярі. Від 1673 до 1095 р. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.
Основний зміст шкільної драми становили релігійні, біблійні, міфологічні або історичні сюжети (прославлення святих, всяких доброчесних понять — надії, любові, віри, розуму та ін.). У перервах між діями ставилися інтермедії — сценки з народного життя. Велику популярність у народі мав вертеп — ляльковий театр, в якому зображувалося життя й дії простих людей, показувались їх розум, дотепність, кмітливість.
Події визвольної війни 1648—1654 pp., подальша боротьба проти іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. У час війни і в перші роки після її закінчення виникло багато народних дум, історичних пісень і переказів, у яких на першому плані стояла народно-визвольна боротьба проти польських магнатів і шляхтичів, проти шляхетської Польщі, оспівувалися славні перемоги народу, прославлялися Богдан Хмельницький, Нечай, Богун, Кривоніс (Перебийніс), Морозенко, Іван Сірко та інші ватажки, подавався епічний образ героїчного народу. Велику популярність серед широких мас мали Дума про Хмельницького й Барабаша, пісні про перемогу під Жовтими Водами, про Корсунську битву, про похід козацьких військ у Молдову, про смерть Хмельницького та ін.
У народних думах і піснях цих часів відбито також соціальне розшарування, класові суперечності між бідняками й багатіями, боротьбу між заможними козаками-дуками й сіромою. Особливо яскраво це змальовано в думі про козака-нетягу Феська Ганжу Андибера. Потягаючи в «три березини» дуків-сребреників, козаки-нетяги, друзі Ганжі Андибера, промовляли:
«Ей, дуки,— кажуть,— ви, дуки!
За вами всі луги і луки,—
Нігде нашому брату, козаку-нетязі, стати
Музичне мистецтво.
На тексти народних дум створювалася невідомими композиторами музика. Народні співаки — козаки-бандуристи — часто самі створювали тексти й музику і розносили їх по всій Україні. Починається також музична обробка народних пісень. У цей час були оброблені такі пісні, як «Та нема гірш нікому» і «Ой під вишнею, під черешнею». Продовжує розвиватися багатоголосий, партеений спів. Гарний хор і оркестр мала Київська колегія. У розвитку музичного мистецтва в Україні у другій половині XVII ст. визначне місце належало композиторові і теоретикові музики М. П. Ділецькому, який написав трактат «Граматика пенія мусікійського», підручник «Ідеа граматики мусікійської», розвивав нотну систему запису музики (замість крючкової) і партесний спів, гаряче підтримував ідею використання народних мелодій у процесі музичної творчості.
Архітектура і образотворче мистецтво.
Архітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийо ми стилю барокко (від італійського barocco — вигадливий, химерний), для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.
На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось переважно дерево. Саме з дерева будували хати селян, міщан, козаків, часто й будинки козацької старшини, сільські церкви. У містах частіше споруджували будівлі з цегли й каменю — гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів,
церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивалися, то міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новогород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб та ін,, інтенсивно розбудовувалися. Наприкінці XVII ст. в Києві російський .зодчий Йосип Старцев збудував кам'яні собори Микільського (1690—1696) і Братського (1690—1693) монастирів, архітектор Йоганн Баптіст — Троїцький собор у Чернігові (1679—1695). Він же з Мартином Томашевським спорудив Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684—1692), Покровський собор у Харкові (1689) та ін. До визначних пам'яток кам'яної архітектури цих часів належать також Іллінська церква в Суботові, збудована при Богдані Хмельницькому, і Троїцька церква Густинського монастиря біля Прилук (80-ті роки XVII ст.).
Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва в Україні в другій половині XVII ст. був дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Під впливом стилю барокко багато творів живопису відзначалися пишністю, декоративністю, яскравим колоритом, грою кольорів. Найважливішими пам'ятками монументального живопису є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669—1676), Богородчанський іконостас, створений для скиту Манявського майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667—1700 рр. Іваном Рутковичем із Жовкви, та ін.
Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним орнаментом, картинами, зокрема популярними малюнками на теми «Козак Мамай» і «Чайки».
Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Високого рівня досягла гравюра, особливо на міді.
Розцвітали різні галузі народного мистецтва: килимарство, вишивання, гаптування, художнє ковальство, литво, кахельне, гончарне виробництва та ін.
Українська культура розвивалася у тісних зв'язках з російською і білоруською культурами. При цьому уже в XVII ст., зокрема в його другій половині, українська культура справляла особливо великий вплив на культуру російську. Про це відомий фахівець з історії української культури професор І. І. Огієнко в своїй книзі «Українська культура» писав так: «...І український вплив широкою річкою покотився на Москву і дедалі він ширшав все більше та більше. Українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України; до Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапошники, каретники, шевці, масловари, шевці рукавиць, селітровари, злотники, кахлярі і т. п...».
Великий вплив української культури на російську у XVII ст. визнавали і російські вчені. Так, професор А. С. Архангельський у своїй праці «Из лекций по истории русской литературы» (Казань, 1913) писав: «Киевляне, при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй половины XVII ст. в Московской Руси — хозяева положения, лучшие наиболее выдающиеся здесь деятели» (с. 118). Отже, в розвитку освіти, літератури, науки, церкви в Росії багато сил доклали українці. Не припинялися зв'язки української культури і з культурами Молдови, Валахії, Польщі, Італії, Сербії, Греції та інших країн.
Наявність єдиної цілісної території, спільної загальнонародної мови, що була рідною для населення різних територій, становлення національної культури і зростання національної самосвідомості, певний рівень економічного розвитку і економічних зв'язків свідчили про те, що на кінець XVI — початок XVII ст. українська народність повністю сформувалася.
У той же час у XVII ст. в Україні зростали міста, ремесла, розширювався товарний обмін між окремими місцевостями, що означало початок злиття невеликих місцевих ринків у один загальнонаціональний ринок. Почалося складення національних зв'язків. А це, в свою чергу, було важливим чинником, який визначав початок перетворення української народності в націю.
Іноземне панування в Україні, гніт іноземних феодалів, варварська експлуатація ними природних багатств, небачене гноблення й визиск народних мас гальмували розвиток економіки, поширення товарно-грошових відносин, зростання національних зв'язків, а отже, й становлення української нації.
Проте іноземне поневолення й гноблення, намагання польсько-шляхетських правлячих кіл денаціоналізувати український народ, а також пряма загроза його винищення турецько-татарськими нападниками викликали більш інтенсивну консолідацію населення різних місцевостей в єдине ціле, прискорювали визрівання й піднесення національної самосвідомості і розвиток процесу перетворення української народності в націю. Так, уже в творчості письменників-полемістів чітко проводилася думка, що український народ — це народ, окремий від польського народу, що він має свої мову, культуру, свою православну церкву, свою історію, сповнену звитяжних подвигів, і що він, отже, має право на свою національну незалежність.
