Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
5. Відвоювання і заселення північного Причорномор'я. Ліквідація царизмом Запорізької Січі.
Російсько-турецька війна 1768—1774 pp. і участь у ній населення України Приєднання Криму до Росії.
У другій половині XVIII ст. най важливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було відвоювання споконвічних слов'янських земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього — до Середземного моря, в Південну й Західну Європу, настійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі з західноєвропейськими й східними країнами.
Часті набіги кримських татар перешкоджали заселенню й господарському освоєнню земель Південної України. Щоб торгувати з країнами Західної Європи, товари з України доводилося возити до портів Балтійського моря.
Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії. У січні 1768 р. кримські татари проникли в Новоросію і на Правобережжя, але, зустрівши рішучий опір російських військ, відступили. Воєнні дії відбувалися на Дунаї, в Криму і у Закавказзі.
У складі діючої армії вели бої проти турків і татар запорожці, гусарські, пікінерські, лівобережні козацькі полки та ін. Вони билися під Очаковом, Кінбурном, Хаджи-беєм, на Перекопі і в Криму — брали участь у взятті Кафи (Феодосії) та інших міст. Крім того, Україна була найближчим тилом російської армії, і вона мусила давати військам квартири, провіант, підводи тощо.
Російська армія здобула рад перемог. У 1770 р. перша армія під командуванням П. Румянцева на Нижньому Дунаї розбила турків біля Рябої Могили, Лерги і Кагулу.
Були зайняті Хотин, Ясси, Бухарест, Акерман та інші фортеці й міста. Російська ескадра, що прибула з Балтійського моря в Середземне, в Чесменській бухті знищила турецький флот. Наступного року 2-га армія під командуванням В. Долгорукова, у взаємодії з Азовською флотилією, зайняла Крим. Суворов здобув важливу перемогу при Козлуджі (1774).
10 липня 1774 р. в селі Кючук-Кайнарджі (на південь від Дунаю) між Росією і Туреччиною було укладено мирний договір. Росія одержала територію межиріччя Дніпра і Південного Бугу до узбережжя Чорного моря, фортеці Керч та Єнікале в Криму, Кінбурн у гирлі Дніпра і Азов у гирлі Дону. Отже, вихід у Чорне море був здобутий. Росія також дістала право укріплювати Азов. Російські торгові судна тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства.
Дуже важливе значення мали статті договору, спрямовані на захист поневолених Туреччиною балканських народів, що створювало більш сприятливі умови для розгортання ними визвольної боротьби і завоювання національної незалежності. Зокрема, турецький уряд змушений був відновити автономію Молдови і Валахії.
8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань і вся кубанська сторона «прийняті під державу Всеросійську». На території ліквідованого Кримського татарського ханства, яке протягом століть було вогнищем небезпеки для України й Росії, створювалась Таврійська область.
Унаслідок відвоювання північного Причорномор'я та Приазов'я і приєднання Криму до Росії назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня, за короткий час були збудовані великі міста й порти, через які розпочалася жвава торгівля з різними країнами. У самому Криму не стало рабовласництва й работоргівлі, стало зникати кочівництво, населення почало енергійніше, ширше розвивати різні галузі господарства.
Царський уряд заявляв, що він приєднує Крим до Росії лише задля того, щоб прилучити місцеве «дике» населення до цивілізації. Насправді з перших же днів він намагався Крим колонізувати, заселити його росіянами, а «татар, — писав відомий дипломат катерининських часів Бакунін, — вон из Крима». Всіма засобами царські урядовці вели лінію на витіснення і знищення місцевого, зокрема кримськотатарського населення, та й не тільки його. Так, на основі рескрипта Катерини II від 9 березня 1778 р. «О переселении всех христиан на территорию южнорусской деревни» О. Суворов за кілька днів виселив з Криму в Південну Україну на береги Азовського моря між Бердянськом і Доном 32 тис. осіб чоловічої статі — греків та вірмен — найкращих ремісників і торговців, що серйозно підірвало ремесла й торгівлю Криму. Тисячі татар, через нестерпні умови, змушені були уже в 1785—1788 pp. розпродувати за безцінь свої землі та майно і втікати в Туреччину, Румунію та в інші місця. Якщо на 1783 р. у Криму налічувалося понад 500 тис. чол. населення, то на 1793 p., через десять років після приєднання до Росії, незважаючи на російську колонізацію, що її проводив царизм, населення зменшилося до 205 тис.
Запорізька Січ у 60—70-х pp. XVIII ст. та її ліквідація царизмом.
Перемога Росії у війні проти Туреччини і перенесення її кордонів на південь змінили становище Запоріжжя і вплинули на його долю.
У 60—70-х роках соціально-економічний розвиток Запорізької Січі, як і раніше, розгортався в напрямі дальшого збагачення козацької старшини і посилення нею експлуатації та визиску козацької сіроми і посполитих. Про розміри багатств старшин свідчить хоча б те, що в останнього кошового отамана Калнишевського після ліквідації Січі було конфісковано понад 48 тис. крб. грішми, у писаря Глоби — понад 23 тис. крб. Крім того, Калнишевський мав 16 тис. голів різної худоби, а Глоба — 14 тис. На Запоріжжі ширше, ніж в інших місцевостях, розвивалися товарно-грошові відносини і більше застосовувалася вільнонаймана праця. Останнім кошовим отаманом Запорізької Січі був Петро Іванович Калнишевський. Народився він у 1691 р. у козацькій сім'ї (син козацької вдови Агафії) в селі Пустовійцівці на березі річки Сули (нині Роменського району Сумської області). За легендою, восьмирічним хлопчиком він потрапив до Січі, де став вправним, хоробрим козаком. Був він там джурою, молодиком, осавулом, військовим суддею. У 1762 р. його вперше обрано кошовим отаманом, але менше ніж через рік, очевидно, з волі Катерини II, було усунуто. У 1765 р. Калнишевський, всупереч царській волі, знову став кошовим і займав цю посаду до зруйнування Січі в 1775 p., протягом десяти років, «чого зроду-віку не бувало». Це свідчить про великий хист Калнишевського як захисника інтересів козацтва, України, вправного політика й талановитого військового керівника.
Калнишевський вів лояльну політику щодо царського уряду, виконував розпорядження цариці. Під його проводом козаки героїчно билися проти турецько-татарських військ у війні 1768—1774 pp. За доблесть у боях у 1770 р. цариця оголосила війську Запорізькому подяку, а кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами. У 1773 р. йому було присвоєно військове звання генерал-лейтенанта російської армії.
Зберігаючи гарні стосунки з царським урядом, Калнишевський разом із тим намагався забезпечити інтереси Запорізької Січі, її незалежність. Він піклувався про розвиток економіки Січі — заселяв вільні запорізькі землі вихідцями з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя, засновував нові села, дбав про розвиток землеробства, ремесел, торгівлі. За часів Калнишевського запорожці брали активну участь у гайдамацьких рухах, у селянській війні під проводом Пугачова, в інших антифеодальних виступах, на Січі знаходили притулок повстанці.
Ясно, що Калнишевський, будучи видатним політиком і військовим діячем, у той же час сам був людиною багатою, підтримував козацьких старшин у прагненні зосередити в своїх руках якнайбільше земель і майна, використовувати працю козацької голоти й наймитів.
Тяжке становище рядових козаків, селян і міської бідноти, їх жорстоке гноблення старшинською верхівкою зумовлювали різке посилення соціальних суперечностей і класової боротьби, найбільш гострим виявом чого були масові повстання. Одне з найбільших повстань на Запоріжжі спалахнуло 26 грудня 1768 р. Рядові козаки-січовики, незадоволені гнітом і здирствами старшин, повстали, захопили пушкарню й почали громити будинки старшин і багатих козаків, а деяких багатіїв «вовся й прибили».
Старшини змушені були втікати й ховатися від гніву повсталих на березі Дніпра в луках і плавнях. А Калнишевський, переодягнений у чернецьку рясу, вискочив із свого будинку через пролом у стелі і знайшов захист у Новосіченському ретраншементі. Козацька старшина і царське військо по-звірячому придушили повстання сіроми, при цьому повстанців «побито досмерти немалое число».
Після придушення повстання 1768 р. боротьба в Січі не припинялася. Запорожці брали також активну участь у багатьох антифеодальних виступах поза межами Запоріжжя, в селянській війні під проводом Пугачова, у гайдамацькому русі. До Запоріжжя стікалися кріпаки-втікачі рід поміщиків и всі незадоволені царизмом. На Запоріжжі не було кріпосного права і зберігався своєрідний адміністративно-політичний устрій. Усе це не вкладалося в рамки царської феодально-бюрократичної системи, не відповідало принципам політики самодержавства. Царський уряд вважав за необхідне ліквідувати Запорізьку Січ. На середину 70-х років XVIII ст. для цього склалися сприятливі умови.
Після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. російські кордони відсунулися аж до Чорного моря. Запорізька Січ певною мірою втратила значення крайнього, найпівденнішого прикордонного заслону від татар і турків. Для захисту південних районів України від турецько-татарських нападів у 1764—1774 pp. була збудована Дніпровська лінія укріплень довжиною 180 км від Дніпра до Азовського моря вздовж берегів річок Кінської (Кінки) і Берди. Починалася вона від Олександрівської фортеці, що була закладена на лівому березі Дніпра і з якої виросло нинішнє м. Запоріжжя.
Навесні 1775 р. Катерина II доручила командуючому 1-ю армією генералові Петру Текелію при переході з Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під проводом Пугачова зайняти своїми військами «без кровопролиття» Січ, знищити Кіш і встановити над козаками «начальство». Війська Текелія 4 червня 1775 р. з усіх боків оточили Січ, а наступного дня зайняли і зруйнували її.
Катерина II 3 серпня 1775 р. видала маніфест, який офіційно сповіщав про ліквідацію запорізького козацтва із знищенням і «самої назви запорізьких козаків».
У маніфесті цариця намагалася вмотивувати й виправдати зруйнування Січі. Вона обвинувачувала козаків, що вони «составили из себя мало по малу совсем особливое странное... противоборствующее политическое сонмище», куди стали «принимать без разбора в свое худое общество людей всякого сброда» і де перебували «в совершенной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном невежестве». Далі цариця пише, що запорожці начебто присвоювали землі Новоросійської губернії і війська Донського, а також намагалися зайняти своїми зимівниками набуті За мирним трактатом території між Дніпром і Бугом. Звинувачуючи запорожців в «совершенной праздности», у той же час цариця ставить їм на карб, що, створюючи власне хліборобство, вони розривали залежність їх від Росії і «поміляли конечно составить из себя по среди Отечества область, совершенно не зависимую под собственным своим неистовым управлением». Хоча цариця визнає, що у війні з Туреччиною немала частина запорізького війська показала «при армиях наших отличные опыты мужества ц храбрости», Січ в цілому, за її оцінкою, «вредное скопище запорожских Козаков, обративших хищность и грабительство в первое свое ремесло». І цариця наказала «разрушить сечу Запорожскую и имя Козаков, от оной взаимство-ванное». I не стало «сечи Запорожской в политическом ее уродстве».
Після зруйнування Запорізької Січі частина запорізької старшини, звинувачена царським урядом у зраді, була арештована, відправлена в Петербург, а потім на заслання. Зимівники та майно арештованих і засланих старшин, військову скарбницю конфіскували.
Доля останнього кошового Петра Калнишеврького тривалий час була загадкою. Серед колишніх запорожців побутувала легенда, що Калнишевський втік до Туреччини, там одружився і мав сина. За іншою легендою кошовий утік на Дон і там проживав. Про це співалось тоді і в народній пісні:
Ой, полети ж ти, та чорная галко,
Та й на Дон рибу їсти.
Ой, принеси нам, ти, чорная галко,
Од Калниша вісті.
«Та вже ж мені не летіти
Та й на Дон рибу їсти.
Та вже ж мені не носити
Од Калниша вісті».
Але ці легенди не відповідали дійсності. Лише в 1862 р. історик і етнограф П. Єфименко, засланий до Архангельської губернії за участь в народницькому гуртку, почув від селян поморського села Ворзогори, що начебто найстаріші з них бачили Калнишевського. 1863 року Єфименко розшукав у архангельському архіві «Справу по повідомленню державної воєнної колегії контори про відправлення до Соловецького монастиря кошового Петра Калнишевського, червня 11 дня 1776 року». Єфименко з'їздив на Соловки, побачив могилу Калнишевського в монастирі, а в 1875 р. в журналі «Русдкая старина» опублікував статтю «Калнишевський — останній кошовий Запорізької Січі».
Завдяки праці Єфименка та дослідженням інших істориків і з'ясувалася доля Калнишевського після зруйнування Запорізької Січі. Його, разом з військовим писарем і суддею, відправили до Москви, де вони й утримувалися у конторі військової колегії до остаточного вирішення їхньої долі. Звинувачення і міри покарання сформулював у листі до Катерини II від І4 травня 1776 р. Г. Потьомкін, якого на його просьбу зачислив у козаки під іменем Грицька Нечоси Калнишевський. Потьомкін писав, що «підступне буйство» і «великість злочину» кошового Петра Калнишевського і його спільників судді Павла Головатого та писаря Івана Глоби настільки великі, що вони заслужили смертну кару. Але оскільки вони «відчули тягар свого злочину», Потьомкін радив цариці «оголосити милосердне вибавлення їх від заслуженої ними кари, а замість того, з відомої вже небезпеки від ближнього перебування їх до колишніх запорізьких місць, повеліти відправити на вічне утримання в монастирі, з коїх кошового — в Соловецький, а інших — в розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого колишнього запорізького майна: кошовому по карбованцю, а іншим — по пів-полтини на день». На листі цариця написала: «Бути по цьому».
На основі повеління цариці 8 червня 1776 р. Сенат зобов'язав Синод відправити Калнишевського в Соловецький монастир, Глобу — в Туруханський край, Головатого — в Тобольський монастир «под найистрожайшим надзором от одного места к другому военных команд». При цьому Синод попереджав монастирські власті, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені були б не лише від листування, а й від будь-якого з посторонніми людьми спілкування».
29 липня 1776 р. Калнишевського під військовим конвоєм привезли в Соловецький монастир, замурували в каземат Головленкової башти, в якому він у великих муках і просидів аж до того часу, коли 2 квітня 1801 р. цар (Александр І «дарував прощення» і право за власним бажанням обрати місце проживання. Але, сліпий і хворий, Калнишевський залишився в монастирі, де й помер 31 жовтня 1803 р. на 112 році життя. На його могилі було покладено камінь з надписом: «Тут поховане тіло в бозі почившого кошового колишньої Запорізької грізної Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в сію обитель на , спокуту. Він у 1801 році, за височайшим повелінням, знову був звільнений, проте сам не побажав залишати обитель, Де набув душевного спокою смиренного християнина, який Щиро визнав свої провини».
Більшість запорізьких козаків залишилися жити на своїх попередніх місцях. Вони вважалися козаками і перебували в становищі однієї з груп державних селян. Основна маса козацької старшини одержала від уряду російські офіцерські звання і багато землі. Частина запорожців (близько 5 тис. чол.) переселилася в пониззя Дунаю на землі, підвладні Туреччині. Тут, у Добруджі, спочатку на лівому а потім на правому березі Дунаю вони заснували так звану Задунайську Січ. Територія Війська Запорізького ввійшла до складу Новоросійської і Азовської губерній, а з 1783 р. — до Катеринославського намісництва. Управляв цим краєм намісник князь Г. Потьомкін (1774—1791).
Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. Утворення Чорноморського козацтва.
Туреччина прагнула повернути Крим і Північне Причорномор'я. Підбурювана Англією, Францією і Пруссією, вона в 1787 р. оголосила Росії війну. Головнокомандуючий російською армією Г. Потьомкін, відчуваючи нестачу військової сили, якою раніше були в боротьбі з турками запорожці, дозволив козацьким старшинам А. Головатому, С. Білому і 3. Чепізі навербувати з колишніх запорожців та їхніх синів військові загони, які спочатку називалися Військом вірних козаків, а з 1788 р.— Чорноморським козацьким військом. Це військо (близько 12 тис. чол.), підпорядковане безпосередньо О. Суворову, виявило в складі російської армії в боях проти турків багато мужності, уміння, винахідливості й героїзму.
Антін Головатий створив Козацьку Чорноморську флотилію, в якій були не тільки козацькі чайки, а й кораблі. Головатий разом з Сидором Білим заснували в Урочищі Васильків біля Дніпровського лиману військово-морську базу. На морі і на суші козаки виявляли небачені мужність і героїзм. 16 травня 1788 р. козацька гребна флотилія під командою кошового С Білого розгромила загін турецьких військових кораблів у Дніпровському лимані. У бою С. Білий був тяжко поранений і незабаром помер. Кошовим Чорноморського козацького війська став Захар Чепіга. Взагалі у 1787—1791 pp. чорноморські козацькі полки брали участь у багатьох боях — під Хаджибеєм, Очаковом, Аккерманом, Килією, Бендерами та в інших місцях і штурму вали Ізмаїл та Браїлів.
У 1789 р. російські війська під командуванням Суворо ва здобули перемоги над турками при Фокшанах і Римніку, а в 1790 р. взяли Ізмаїл — турецьку фортецю, яка вважалася неприступною. Героїчні сторінки в історію боротьби проти турків вписав під командуванням видатного російського флотоводця Ф. Ушакова молодий Чорноморський флот.
29 грудня 1791 p. у Яссах між Росією й Туреччиною було укладено мирний договір. Туреччина визнала приєднання Криму до Росії. Росія дістала фортецю Очаків і південні землі від Південного Бугу до Дністра, а на Кавказі кордон встановлювався по р. Кубані. Отже, Росія закріпила вихід до Чорного і Азовського морів та зміцнила свої позиції на півдні.
Чорноморському козацькому війську, яке брало участь у війні, уряд виділив для поселення землі на правому березі річки Кубані і Таманському півострові. Протягом 1792—1793 pp. сюди переселилися понад 14 тис. чорноморських козаків з сім'ями.
Заселення Південної України.
Після відвоювання Чорноморського узбережжя, ліквідації Запорізької Січі царський уряд став роздавати землі Південної України російським і українським поміщикам, урядовцям, офіцерам, високопоставленим сановникам. Так, генерал-прокурор князь Вяземський і князь Прозоровский дістали по 100 тис. десятин землі кожний, князь Потьомкін — понад 40 тис, генерал-майор Голіцин — 22 тис, полковник Строць — 14 тис, колишній полковий старшина Рудь і колишній полковий осавул Пишмич — по 12 тис. дес і т. ін. Всього протягом 9 років — від 1775 р. до 1784 р. поміщикам було роздано 4,5 млн десятин землі. Ці свої володіння поміщики заселяли головним чином втікачами з різних місць. Основну роль відігравала народна колонізація — переселення на південь з різних місць селян, козаків, міщан. Основний потік поселенців ішов з Правобережної України; поселялися і втікачі з Лівобережної України та російських губерній, яких уряд «простив» і дозволив селитися на землях Південної України, і, нарешті, переселенці з Лівобережної України та Слобожанщини, переважно козаки і посполиті з малоземельних місць, яким уряд давав офіційний дозвіл на переселення і яких наділяв землею. Водночас сюди йшли й іноземні колоністи, які втікали від гніту Туреччини і Австрії (болгари, греки, серби, молдовани та ін.).
З великим болем та сумом і ненавистю до царизму й поміщиків народ говорив у своїх піснях про роздачу і розграбування панами південноукраїнських земель. Ось одна з пісень:
Катерино, вража мати,
Що ж ти наробила?
Край веселий, край зелений
Панам роздарила.
Багатому розпродала
Від краю до краю,
А бідному зоставила
Там, де поховають.
Південна Україна швидко заселялася. Разом з виникненням багатьох сіл закладалися також міста, зокрема такі, як Олександрівськ (теперішнє Запоріжжя, 1770), Катеринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776), Херсон (1778 p.), Маріуполь (1779), Миколаїв (1789). Розбудовувалося стародавнє (майже 400-літнє) поселення, назване у 1795 р. Одесою. У Криму, на Південному узбережжі, у 1783 р. як головну базу Чорноморського флоту і фортецю було закладено м. Севастополь. Як адміністративний центр Таврійської області, а потім губернії, в 1784 р. було засновано м. Сімферополь.
На півдні, в степах України, швидко розвивалося сільське господарство, зокрема тваринництво. Засновувалися також промислові підприємства, і передусім ті, які задовольняли військові потреби і які належали казні: ливарний завод у Миколаєві, який з 1789 р. почав виробляти гармати і ядра для Чорноморського флоту, Луганський чавуноливарний завод, верфі в Миколаєві і Херсоні, які будували військові кораблі і торгові судна.
Визволення від турецько-татарського гноблення південних земель мало велике значення. Назавжди було покінчено з постійною небезпекою турецько-татарської агресії. Припинилися спустошливі набіги кримських татар і турків на українські й російські землі. Більш надійною стала оборона південних кордонів. Поразки Туреччини у російсько-турецьких війнах і її прогресуючий занепад полегшили становище слов'янських народів на Балканах і в Молдові.
Визволення південних земель і слабкість там феодально-кріпосницьких відносин сприяли більш швидкому піднесенню продуктивних сил цього краю і взагалі економічному розвиткові України, зокрема заселенню степових малолюдних районів і їх господарському освоєнню. Через морські порти розгорталася торгівля з Південною і Західною Європою і східними країнами. А дедалі більше розширення товарно-грошових відносин посилювало розклад феодально-кріпосницької системи і розвиток у її надрах капіталістичного укладу.
У другій половині XVIII ст. най важливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було відвоювання споконвічних слов'янських земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього — до Середземного моря, в Південну й Західну Європу, настійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі з західноєвропейськими й східними країнами.
Часті набіги кримських татар перешкоджали заселенню й господарському освоєнню земель Південної України. Щоб торгувати з країнами Західної Європи, товари з України доводилося возити до портів Балтійського моря.
Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії. У січні 1768 р. кримські татари проникли в Новоросію і на Правобережжя, але, зустрівши рішучий опір російських військ, відступили. Воєнні дії відбувалися на Дунаї, в Криму і у Закавказзі.
У складі діючої армії вели бої проти турків і татар запорожці, гусарські, пікінерські, лівобережні козацькі полки та ін. Вони билися під Очаковом, Кінбурном, Хаджи-беєм, на Перекопі і в Криму — брали участь у взятті Кафи (Феодосії) та інших міст. Крім того, Україна була найближчим тилом російської армії, і вона мусила давати військам квартири, провіант, підводи тощо.
Російська армія здобула рад перемог. У 1770 р. перша армія під командуванням П. Румянцева на Нижньому Дунаї розбила турків біля Рябої Могили, Лерги і Кагулу.
Були зайняті Хотин, Ясси, Бухарест, Акерман та інші фортеці й міста. Російська ескадра, що прибула з Балтійського моря в Середземне, в Чесменській бухті знищила турецький флот. Наступного року 2-га армія під командуванням В. Долгорукова, у взаємодії з Азовською флотилією, зайняла Крим. Суворов здобув важливу перемогу при Козлуджі (1774).
10 липня 1774 р. в селі Кючук-Кайнарджі (на південь від Дунаю) між Росією і Туреччиною було укладено мирний договір. Росія одержала територію межиріччя Дніпра і Південного Бугу до узбережжя Чорного моря, фортеці Керч та Єнікале в Криму, Кінбурн у гирлі Дніпра і Азов у гирлі Дону. Отже, вихід у Чорне море був здобутий. Росія також дістала право укріплювати Азов. Російські торгові судна тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства.
Дуже важливе значення мали статті договору, спрямовані на захист поневолених Туреччиною балканських народів, що створювало більш сприятливі умови для розгортання ними визвольної боротьби і завоювання національної незалежності. Зокрема, турецький уряд змушений був відновити автономію Молдови і Валахії.
8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань і вся кубанська сторона «прийняті під державу Всеросійську». На території ліквідованого Кримського татарського ханства, яке протягом століть було вогнищем небезпеки для України й Росії, створювалась Таврійська область.
Царський уряд заявляв, що він приєднує Крим до Росії лише задля того, щоб прилучити місцеве «дике» населення до цивілізації. Насправді з перших же днів він намагався Крим колонізувати, заселити його росіянами, а «татар, — писав відомий дипломат катерининських часів Бакунін, — вон из Крима». Всіма засобами царські урядовці вели лінію на витіснення і знищення місцевого, зокрема кримськотатарського населення, та й не тільки його. Так, на основі рескрипта Катерини II від 9 березня 1778 р. «О переселении всех христиан на территорию южнорусской деревни» О. Суворов за кілька днів виселив з Криму в Південну Україну на береги Азовського моря між Бердянськом і Доном 32 тис. осіб чоловічої статі — греків та вірмен — найкращих ремісників і торговців, що серйозно підірвало ремесла й торгівлю Криму. Тисячі татар, через нестерпні умови, змушені були уже в 1785—1788 pp. розпродувати за безцінь свої землі та майно і втікати в Туреччину, Румунію та в інші місця. Якщо на 1783 р. у Криму налічувалося понад 500 тис. чол. населення, то на 1793 p., через десять років після приєднання до Росії, незважаючи на російську колонізацію, що її проводив царизм, населення зменшилося до 205 тис.
Запорізька Січ у 60—70-х pp. XVIII ст. та її ліквідація царизмом.
Перемога Росії у війні проти Туреччини і перенесення її кордонів на південь змінили становище Запоріжжя і вплинули на його долю.
У 60—70-х роках соціально-економічний розвиток Запорізької Січі, як і раніше, розгортався в напрямі дальшого збагачення козацької старшини і посилення нею експлуатації та визиску козацької сіроми і посполитих. Про розміри багатств старшин свідчить хоча б те, що в останнього кошового отамана Калнишевського після ліквідації Січі було конфісковано понад 48 тис. крб. грішми, у писаря Глоби — понад 23 тис. крб. Крім того, Калнишевський мав 16 тис. голів різної худоби, а Глоба — 14 тис. На Запоріжжі ширше, ніж в інших місцевостях, розвивалися товарно-грошові відносини і більше застосовувалася вільнонаймана праця. Останнім кошовим отаманом Запорізької Січі був Петро Іванович Калнишевський. Народився він у 1691 р. у козацькій сім'ї (син козацької вдови Агафії) в селі Пустовійцівці на березі річки Сули (нині Роменського району Сумської області). За легендою, восьмирічним хлопчиком він потрапив до Січі, де став вправним, хоробрим козаком. Був він там джурою, молодиком, осавулом, військовим суддею. У 1762 р. його вперше обрано кошовим отаманом, але менше ніж через рік, очевидно, з волі Катерини II, було усунуто. У 1765 р. Калнишевський, всупереч царській волі, знову став кошовим і займав цю посаду до зруйнування Січі в 1775 p., протягом десяти років, «чого зроду-віку не бувало». Це свідчить про великий хист Калнишевського як захисника інтересів козацтва, України, вправного політика й талановитого військового керівника.
Калнишевський вів лояльну політику щодо царського уряду, виконував розпорядження цариці. Під його проводом козаки героїчно билися проти турецько-татарських військ у війні 1768—1774 pp. За доблесть у боях у 1770 р. цариця оголосила війську Запорізькому подяку, а кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами. У 1773 р. йому було присвоєно військове звання генерал-лейтенанта російської армії.
Зберігаючи гарні стосунки з царським урядом, Калнишевський разом із тим намагався забезпечити інтереси Запорізької Січі, її незалежність. Він піклувався про розвиток економіки Січі — заселяв вільні запорізькі землі вихідцями з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя, засновував нові села, дбав про розвиток землеробства, ремесел, торгівлі. За часів Калнишевського запорожці брали активну участь у гайдамацьких рухах, у селянській війні під проводом Пугачова, в інших антифеодальних виступах, на Січі знаходили притулок повстанці.
Ясно, що Калнишевський, будучи видатним політиком і військовим діячем, у той же час сам був людиною багатою, підтримував козацьких старшин у прагненні зосередити в своїх руках якнайбільше земель і майна, використовувати працю козацької голоти й наймитів.
Тяжке становище рядових козаків, селян і міської бідноти, їх жорстоке гноблення старшинською верхівкою зумовлювали різке посилення соціальних суперечностей і класової боротьби, найбільш гострим виявом чого були масові повстання. Одне з найбільших повстань на Запоріжжі спалахнуло 26 грудня 1768 р. Рядові козаки-січовики, незадоволені гнітом і здирствами старшин, повстали, захопили пушкарню й почали громити будинки старшин і багатих козаків, а деяких багатіїв «вовся й прибили».
Старшини змушені були втікати й ховатися від гніву повсталих на березі Дніпра в луках і плавнях. А Калнишевський, переодягнений у чернецьку рясу, вискочив із свого будинку через пролом у стелі і знайшов захист у Новосіченському ретраншементі. Козацька старшина і царське військо по-звірячому придушили повстання сіроми, при цьому повстанців «побито досмерти немалое число».
Після придушення повстання 1768 р. боротьба в Січі не припинялася. Запорожці брали також активну участь у багатьох антифеодальних виступах поза межами Запоріжжя, в селянській війні під проводом Пугачова, у гайдамацькому русі. До Запоріжжя стікалися кріпаки-втікачі рід поміщиків и всі незадоволені царизмом. На Запоріжжі не було кріпосного права і зберігався своєрідний адміністративно-політичний устрій. Усе це не вкладалося в рамки царської феодально-бюрократичної системи, не відповідало принципам політики самодержавства. Царський уряд вважав за необхідне ліквідувати Запорізьку Січ. На середину 70-х років XVIII ст. для цього склалися сприятливі умови.
Після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. російські кордони відсунулися аж до Чорного моря. Запорізька Січ певною мірою втратила значення крайнього, найпівденнішого прикордонного заслону від татар і турків. Для захисту південних районів України від турецько-татарських нападів у 1764—1774 pp. була збудована Дніпровська лінія укріплень довжиною 180 км від Дніпра до Азовського моря вздовж берегів річок Кінської (Кінки) і Берди. Починалася вона від Олександрівської фортеці, що була закладена на лівому березі Дніпра і з якої виросло нинішнє м. Запоріжжя.
Навесні 1775 р. Катерина II доручила командуючому 1-ю армією генералові Петру Текелію при переході з Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під проводом Пугачова зайняти своїми військами «без кровопролиття» Січ, знищити Кіш і встановити над козаками «начальство». Війська Текелія 4 червня 1775 р. з усіх боків оточили Січ, а наступного дня зайняли і зруйнували її.
Катерина II 3 серпня 1775 р. видала маніфест, який офіційно сповіщав про ліквідацію запорізького козацтва із знищенням і «самої назви запорізьких козаків».
У маніфесті цариця намагалася вмотивувати й виправдати зруйнування Січі. Вона обвинувачувала козаків, що вони «составили из себя мало по малу совсем особливое странное... противоборствующее политическое сонмище», куди стали «принимать без разбора в свое худое общество людей всякого сброда» і де перебували «в совершенной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном невежестве». Далі цариця пише, що запорожці начебто присвоювали землі Новоросійської губернії і війська Донського, а також намагалися зайняти своїми зимівниками набуті За мирним трактатом території між Дніпром і Бугом. Звинувачуючи запорожців в «совершенной праздности», у той же час цариця ставить їм на карб, що, створюючи власне хліборобство, вони розривали залежність їх від Росії і «поміляли конечно составить из себя по среди Отечества область, совершенно не зависимую под собственным своим неистовым управлением». Хоча цариця визнає, що у війні з Туреччиною немала частина запорізького війська показала «при армиях наших отличные опыты мужества ц храбрости», Січ в цілому, за її оцінкою, «вредное скопище запорожских Козаков, обративших хищность и грабительство в первое свое ремесло». І цариця наказала «разрушить сечу Запорожскую и имя Козаков, от оной взаимство-ванное». I не стало «сечи Запорожской в политическом ее уродстве».
Доля останнього кошового Петра Калнишеврького тривалий час була загадкою. Серед колишніх запорожців побутувала легенда, що Калнишевський втік до Туреччини, там одружився і мав сина. За іншою легендою кошовий утік на Дон і там проживав. Про це співалось тоді і в народній пісні:
Ой, полети ж ти, та чорная галко,
Та й на Дон рибу їсти.
Ой, принеси нам, ти, чорная галко,
Од Калниша вісті.
«Та вже ж мені не летіти
Та й на Дон рибу їсти.
Та вже ж мені не носити
Од Калниша вісті».
Але ці легенди не відповідали дійсності. Лише в 1862 р. історик і етнограф П. Єфименко, засланий до Архангельської губернії за участь в народницькому гуртку, почув від селян поморського села Ворзогори, що начебто найстаріші з них бачили Калнишевського. 1863 року Єфименко розшукав у архангельському архіві «Справу по повідомленню державної воєнної колегії контори про відправлення до Соловецького монастиря кошового Петра Калнишевського, червня 11 дня 1776 року». Єфименко з'їздив на Соловки, побачив могилу Калнишевського в монастирі, а в 1875 р. в журналі «Русдкая старина» опублікував статтю «Калнишевський — останній кошовий Запорізької Січі».
Завдяки праці Єфименка та дослідженням інших істориків і з'ясувалася доля Калнишевського після зруйнування Запорізької Січі. Його, разом з військовим писарем і суддею, відправили до Москви, де вони й утримувалися у конторі військової колегії до остаточного вирішення їхньої долі. Звинувачення і міри покарання сформулював у листі до Катерини II від І4 травня 1776 р. Г. Потьомкін, якого на його просьбу зачислив у козаки під іменем Грицька Нечоси Калнишевський. Потьомкін писав, що «підступне буйство» і «великість злочину» кошового Петра Калнишевського і його спільників судді Павла Головатого та писаря Івана Глоби настільки великі, що вони заслужили смертну кару. Але оскільки вони «відчули тягар свого злочину», Потьомкін радив цариці «оголосити милосердне вибавлення їх від заслуженої ними кари, а замість того, з відомої вже небезпеки від ближнього перебування їх до колишніх запорізьких місць, повеліти відправити на вічне утримання в монастирі, з коїх кошового — в Соловецький, а інших — в розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого колишнього запорізького майна: кошовому по карбованцю, а іншим — по пів-полтини на день». На листі цариця написала: «Бути по цьому».
На основі повеління цариці 8 червня 1776 р. Сенат зобов'язав Синод відправити Калнишевського в Соловецький монастир, Глобу — в Туруханський край, Головатого — в Тобольський монастир «под найистрожайшим надзором от одного места к другому военных команд». При цьому Синод попереджав монастирські власті, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені були б не лише від листування, а й від будь-якого з посторонніми людьми спілкування».
29 липня 1776 р. Калнишевського під військовим конвоєм привезли в Соловецький монастир, замурували в каземат Головленкової башти, в якому він у великих муках і просидів аж до того часу, коли 2 квітня 1801 р. цар (Александр І «дарував прощення» і право за власним бажанням обрати місце проживання. Але, сліпий і хворий, Калнишевський залишився в монастирі, де й помер 31 жовтня 1803 р. на 112 році життя. На його могилі було покладено камінь з надписом: «Тут поховане тіло в бозі почившого кошового колишньої Запорізької грізної Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в сію обитель на , спокуту. Він у 1801 році, за височайшим повелінням, знову був звільнений, проте сам не побажав залишати обитель, Де набув душевного спокою смиренного християнина, який Щиро визнав свої провини».
Більшість запорізьких козаків залишилися жити на своїх попередніх місцях. Вони вважалися козаками і перебували в становищі однієї з груп державних селян. Основна маса козацької старшини одержала від уряду російські офіцерські звання і багато землі. Частина запорожців (близько 5 тис. чол.) переселилася в пониззя Дунаю на землі, підвладні Туреччині. Тут, у Добруджі, спочатку на лівому а потім на правому березі Дунаю вони заснували так звану Задунайську Січ. Територія Війська Запорізького ввійшла до складу Новоросійської і Азовської губерній, а з 1783 р. — до Катеринославського намісництва. Управляв цим краєм намісник князь Г. Потьомкін (1774—1791).
Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. Утворення Чорноморського козацтва.
Туреччина прагнула повернути Крим і Північне Причорномор'я. Підбурювана Англією, Францією і Пруссією, вона в 1787 р. оголосила Росії війну. Головнокомандуючий російською армією Г. Потьомкін, відчуваючи нестачу військової сили, якою раніше були в боротьбі з турками запорожці, дозволив козацьким старшинам А. Головатому, С. Білому і 3. Чепізі навербувати з колишніх запорожців та їхніх синів військові загони, які спочатку називалися Військом вірних козаків, а з 1788 р.— Чорноморським козацьким військом. Це військо (близько 12 тис. чол.), підпорядковане безпосередньо О. Суворову, виявило в складі російської армії в боях проти турків багато мужності, уміння, винахідливості й героїзму.
Антін Головатий створив Козацьку Чорноморську флотилію, в якій були не тільки козацькі чайки, а й кораблі. Головатий разом з Сидором Білим заснували в Урочищі Васильків біля Дніпровського лиману військово-морську базу. На морі і на суші козаки виявляли небачені мужність і героїзм. 16 травня 1788 р. козацька гребна флотилія під командою кошового С Білого розгромила загін турецьких військових кораблів у Дніпровському лимані. У бою С. Білий був тяжко поранений і незабаром помер. Кошовим Чорноморського козацького війська став Захар Чепіга. Взагалі у 1787—1791 pp. чорноморські козацькі полки брали участь у багатьох боях — під Хаджибеєм, Очаковом, Аккерманом, Килією, Бендерами та в інших місцях і штурму вали Ізмаїл та Браїлів.
У 1789 р. російські війська під командуванням Суворо ва здобули перемоги над турками при Фокшанах і Римніку, а в 1790 р. взяли Ізмаїл — турецьку фортецю, яка вважалася неприступною. Героїчні сторінки в історію боротьби проти турків вписав під командуванням видатного російського флотоводця Ф. Ушакова молодий Чорноморський флот.
29 грудня 1791 p. у Яссах між Росією й Туреччиною було укладено мирний договір. Туреччина визнала приєднання Криму до Росії. Росія дістала фортецю Очаків і південні землі від Південного Бугу до Дністра, а на Кавказі кордон встановлювався по р. Кубані. Отже, Росія закріпила вихід до Чорного і Азовського морів та зміцнила свої позиції на півдні.
Заселення Південної України.
Після відвоювання Чорноморського узбережжя, ліквідації Запорізької Січі царський уряд став роздавати землі Південної України російським і українським поміщикам, урядовцям, офіцерам, високопоставленим сановникам. Так, генерал-прокурор князь Вяземський і князь Прозоровский дістали по 100 тис. десятин землі кожний, князь Потьомкін — понад 40 тис, генерал-майор Голіцин — 22 тис, полковник Строць — 14 тис, колишній полковий старшина Рудь і колишній полковий осавул Пишмич — по 12 тис. дес і т. ін. Всього протягом 9 років — від 1775 р. до 1784 р. поміщикам було роздано 4,5 млн десятин землі. Ці свої володіння поміщики заселяли головним чином втікачами з різних місць. Основну роль відігравала народна колонізація — переселення на південь з різних місць селян, козаків, міщан. Основний потік поселенців ішов з Правобережної України; поселялися і втікачі з Лівобережної України та російських губерній, яких уряд «простив» і дозволив селитися на землях Південної України, і, нарешті, переселенці з Лівобережної України та Слобожанщини, переважно козаки і посполиті з малоземельних місць, яким уряд давав офіційний дозвіл на переселення і яких наділяв землею. Водночас сюди йшли й іноземні колоністи, які втікали від гніту Туреччини і Австрії (болгари, греки, серби, молдовани та ін.).
З великим болем та сумом і ненавистю до царизму й поміщиків народ говорив у своїх піснях про роздачу і розграбування панами південноукраїнських земель. Ось одна з пісень:
Катерино, вража мати,
Що ж ти наробила?
Край веселий, край зелений
Панам роздарила.
Багатому розпродала
Від краю до краю,
А бідному зоставила
Там, де поховають.
Південна Україна швидко заселялася. Разом з виникненням багатьох сіл закладалися також міста, зокрема такі, як Олександрівськ (теперішнє Запоріжжя, 1770), Катеринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776), Херсон (1778 p.), Маріуполь (1779), Миколаїв (1789). Розбудовувалося стародавнє (майже 400-літнє) поселення, назване у 1795 р. Одесою. У Криму, на Південному узбережжі, у 1783 р. як головну базу Чорноморського флоту і фортецю було закладено м. Севастополь. Як адміністративний центр Таврійської області, а потім губернії, в 1784 р. було засновано м. Сімферополь.
На півдні, в степах України, швидко розвивалося сільське господарство, зокрема тваринництво. Засновувалися також промислові підприємства, і передусім ті, які задовольняли військові потреби і які належали казні: ливарний завод у Миколаєві, який з 1789 р. почав виробляти гармати і ядра для Чорноморського флоту, Луганський чавуноливарний завод, верфі в Миколаєві і Херсоні, які будували військові кораблі і торгові судна.
Визволення від турецько-татарського гноблення південних земель мало велике значення. Назавжди було покінчено з постійною небезпекою турецько-татарської агресії. Припинилися спустошливі набіги кримських татар і турків на українські й російські землі. Більш надійною стала оборона південних кордонів. Поразки Туреччини у російсько-турецьких війнах і її прогресуючий занепад полегшили становище слов'янських народів на Балканах і в Молдові.
Визволення південних земель і слабкість там феодально-кріпосницьких відносин сприяли більш швидкому піднесенню продуктивних сил цього краю і взагалі економічному розвиткові України, зокрема заселенню степових малолюдних районів і їх господарському освоєнню. Через морські порти розгорталася торгівля з Південною і Західною Європою і східними країнами. А дедалі більше розширення товарно-грошових відносин посилювало розклад феодально-кріпосницької системи і розвиток у її надрах капіталістичного укладу.
