Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
7. Культура в Україні у XVIII ст.
Загальна характеристика розвитку культури.
У XVIII ст. культура в Україні розвивалась у складних і тяжких умовах. Передусім, українські землі не були об'єднані, перебували під владою різних держав. Лише наприкінці XVIII ст. Правобережжя було возз'єднане з Лівобережжям у складі Російської держави, південь України був відвойований, Крим приєднаний до Росії. Але Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австрійської монархії. У західноукраїнських землях велась політика денаціоналізації українського населення, його полонізація, онімечення, мадяризація.
У Російській державі з перших часів переходу під владу царя царська бюрократія намагалася ліквідувати автономію України, русифікувати українців, ліквідувати їх відмінність від росіян. Ще Олексій Михайлович у своїм маніфесті вимагав від українців: «прежде нашего прише ставя разделение с поляками сотворите как верою, та і чином: хохлы, которые у вас на головах, постригите: Петро І у 1720 р. наказав у Києво-Печерській і Чернігівській друкарнях заново книг ніяких, крім церковних по передніх видань, не друкувати та і ці церковні старі книг для цілковитого узгодження з великоросійськими таким самими церковними книгами виправляти перед друком «дабы никакой розни и особливого наречия во оных не было». Ніяких же інших книг, ні попередніх, ні нових видань без дозволу Духовної колегії не друкувати.
Отже, була заведена цензура, всі рукописи Київська лавра мала «для свидетельствования присылать в Московскую типографскую контору». За друкування книг без дозволу Москви на друкарні України накладали штрафи.
У 1769 р. Лавра просила дозволити надрукувати українські букварі, бо московських люди не розуміють і не хочуть купувати. Але Синод не тільки не дозволив, а й наказав відібрати букварі, що були вже на руках. Було наказано також позабирати в церквах старі українські книги й замінити їх на московські.
Наприкінці XVIII ст. було наказано перевести викладання в Київській академії, як і в інших навчальних закладах України, на російську мову, а в церквах читати «голосом, свойственным российскому наречию». У 1782 p. було заборонено дякам-учителям мандрувати, чим багато шкіл позбавились учителів.
Таким чином, царський уряд уже у XVIII ст. послідовно проводив політику удушення української мови й культури, русифікацію України, систематично вживав заходів, щоб «Малую Россию к рукам прибрать». Катерина II писала, що Україну, Ліфляндію і Фінляндію «надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу».
Одночасно з цим із України в Росію відходило багато вихованців Київської академії, діячів освіти, культури й церкви і проводили там велику культурно-освітню і наукову діяльність. Наприклад, у Слов'яно-греко-латинській академії у Москві, з 1701 по 1762 р, працювало 95 професорів із Київської академії, а із 21 ректора і 25 префектів відповідно 18 і 23 були теж могилянцями. Українські вчені брали участь і в заснуванні Академії наук у Петербурзі та інших науково-культурних закладів. До Росії завозилося багато створених в Україні книжок — книжки для читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові праці, через Україну до Москви йшов європейський одяг, українці переносили шкільну драму й відкривали театри в багатьох російських містах — Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську, заносили українську церковну проповідь, свої співи і т. д. Коротше, мабуть, не було жодної ділянки культури в Росії; на якій би не позначився вплив діячів української культури.
Розвиток передової суспільно-політичної думки.
На розвиток усієї культури значний вплив мала передова суспільно-політична думка. Розклад феодально-кріпосницької системи, формування нових, капіталістичних відносин, масові селянські повстання, поширення ідей французьких просвітителів і звісток про буржуазну революцію у Франції зумовлювали формування просвітительства, характерними рисами якого була антикріпосницька спрямованість, віра у всесилля людського розуму, освіти, намагання поліпшити добробут народу на основі природного права всіх людей на свободу й рівноправність. Початок російському просвітительству поклав М. Ломоносов. На грунті просвітительських ідей і під впливом антикріпосницьких виступів селян виросла революційна ідеологія О. Радищева (1749— 1802).
Значний слід у розвитку просвітительства, передової суспільно-політичної і філософської думки другої половини XVIII ст. в Україні і взагалі в Росії залишив Я. Козельський, виходець із дрібнопомісного дворянства, уродженець с. Келеберди (тепер Канівського р-ну Черкаської обл.). Будучи депутатом від Дніпровського пікінерського полку у комісії зі складання нового уложення, Козельський у своїх виступах різко таврував кріпосництво й сваволю поміщиків, гаряче захищав інтереси селян, вважав селянські повстання справедливими, а самих селян невинними. Козельський виступав проти всякого самовладдя й гноблення. Він мріяв про суспільство, в якому не стало б ні розкоші, ні злиднів і яке було б засноване тільки на загальнокорисній праці, що мала бути загальним обов'язком усіх громадян. Приватна власність зберігалася, але вона повинна здобуватися тільки особистою працею. Основною філософською працею Козельського є його «Філософські пропозиції...», в яких він висловлював матеріалістичні погляди і виступав проти ідеалізму, схоластики і містицизму.
У середовищі передової дворянської інтелігенції виникали гуртки, члени яких обговорювали питання про потребу ліквідації кріпосництва, досягнення рівності й свободи, поширення освіти й культурі. На Слобожанщині в маєтку Попівка Сумського повіту молоді інтелігенти, які співчували французькій революції і проповідували ідеї розуму й прогресу, групувалися навколо дворянина О. Паліцина. Паліцин писав, що «настане коли-небудь розумний вік». Саме в цьому гуртку вперше виникла думка про заснування в Харкові університету.
На Лівобережжі значним був гурток дворянської інтелігенції, який групувався навколо сім'ї Капністів, зокрема навколо відомого поета і драматурга кінця XVIII ст. В. Капніста.
В. Капніст (1757—1823) походив з дворянської сім'ї з с Обухівки (тепер с Велика Обухівка Миргородського р-ну Полтавської обл.). Писав оди, елегії, анакреонтичні вірші. Співчував ідеям французької революції, висловлював різко негативне ставлення до кріпосного права.
У 1783 р. Капніст написав оду «На рабство», в якій засуджував поневолення України царизмом, виступав за відновлення гетьманського правління. Малюючи буржуазну революцію у Франції як грізне і величне явище Капніст писав:
Сыни Титеи вновь родились,
Неистовы сии Титаны
Среди Европы восстают.
Как раскаленные волканы,
Кипящу лаву извергают.
Пылая, ось земли трясут.
Найбільш важливим твором Капніста була сатирична комедія у віршах «Ябеда» (1798), в якій автор закликав боротися проти «ябеди», тобто бюрократизму, судових зловживань, свавілля чиновників, що процвітали в царських установах.
Одночасно з цим В. Капніст, відображаючи ідеологію групи козацьких старшин-автономістів, мріяв про визволення України з-під влади російських царів і відновлення Української держави. У 1791 р. він поїхав до Берліна (Пруссія), де був таємно прийнятий королівським канцлером графом Герцбергом. Він спитав його, чи можуть його земляки, на випадок війни між Пруссією і Росією, розраховувати на «протекцію короля» — в такому випадку вони спробують скинути російське ярмо і відновити давній козацький лад. Герцберг, після розмов з королем Фрідріхом-Вільгельмом II, в час другої зустрічі з Капністом, заявив, що «лише тоді, коли буде війна між Пруссією та Росією, тоді козаки повинні будуть дивитися, чи хочуть вони звернутися до короля». Але війни не сталося, і візит Капніста до Берліна залишився без наслідків.
Підпорядкування української церкви Москві.
Важливе місце в духовному житті українського народу займала православна віра і православна церква. Саме одним із найбільш популярних гасел боротьби українського народу проти шляхетської Польщі, турків і татар було відстоювання православної віри.
Після укладення Переяславського договору 1654 р. російський царський уряд, ведучи лінію на повне, підкорення України Москві, намагався підпорядкувати собі й українську церкву, щоб через неї й духовно закабаляти український народ. Як відомо, у 1685 р. на соборі в Києві київським митрополитом було обрано Гедеона Четвертинського, якого 8 листопада 1685 р. в Успенськім соборі в Москві висвятив патріарх московський Йоаким. У грудні 1685 р. митрополит Гедеон одержав дві грамоти — від царів Івана, Петра й царівни Софії та від патріарха. У цих грамотах містилися обіцянки зберігати всі старі права української церкви: суди в Київській єпархії «отправляти по прежним обычаям», «все обыкновения прежния... вольно содержати». Але це були пусті обіцянки. Уже в перші роки патріарх московський і царські власті почали обмеження, а потім і повну ліквідацію незалежності української церкви. Київський митрополит з давніх часів (десь із X ст.) мав титул «Митрополит Киевский и всея Руси», пізніше — «Митрополит Киевский и Галицкий, и всея России». А 27 січня 1688 р. Гедеонові поступило з Москви розпорядження іменуватися «Митрополит Киевский, и Галицкий, и Малыя России». А в 1767 р. наказано називатися тільки «Митрополит Киевский и Галицкий», тобто він зводився до рядового митрополита звичайної єпархії. У Гедеона одразу ж після посвячення в Москві відібрали й титул «екзарха вселенського трону».
Як і в цілому в Росії, царський уряд ліквідував соборноправність української церкви. До того часу вищою церковною владою в Україні були собори — крайовий та єпархіальний, усі духовні посади — від митрополита до паламаря — були виборними. Під тиском Петра І всі архієреї підписали так званий «Духовний регламент» і 25 січня 1721 р. Петро І в своєму маніфесті оголосив про введення його в дію. За цим «регламентом» була створена державна установа «Духовна колегія» під назвою «Святейший Всероссийский Правительствующий Синод» на чолі з обер-прокурором. Церква була повністю підпорядкована світській владі. Як і по всій Росії, в Україні духовних осіб — митрополита, епіскопів та інших не обирав собор, їх призначав Святійший Синод. Замість суду митрополита введено суд Синоду.
Як кожна православна церква, українська церква мала свої особливості у звичаях, зокрема в проведенні божої служби, у святах, у вимові богослужбових книг, у тому, що ченці стригли своє волосся і т. п. Святійший Синод, з волі царів, повів лінію на ліквідацію всіх особливостей української церкви, на її повну уніфікацію з церквою російською. Усі богослужбові українські книги були винищені і замінені московськими, друкарні — Києво-Печерської лаври та інші — змушені були друкувати лише книги за московським зразком, «ради одиночества церковного». Службу вести слід було тільки московською вимовою, запроваджено було цензуру проповідей, аж до 1905 р. заборонялось мати українські переклади Святого Письма, будувати церкви в українському стилі і т. п.
Ліквідувавши виборність духовних осіб, царські власті і Святійший Синод самі призначали настоятелів у монастирі та на інші церковні посади, причому в Україну росіян або тих українців, які тривалий час жили в Росії і збайдужіли до української справи. Національно свідомих українців засилали в далекі російські єпархії. Духівництво України відривалося від свого народу.
Нарешті, Катерина II вирішила підірвати економічну основу церкви. У 1763 р. вона відібрала землі в монастирів Росії, а в 1786 р. були секуляризовані монастирські маєтки і в Україні. На монастирських землях України було тоді понад 14 тис. дворів. Лише від київських монастирів було відібрано близько 50 тис. селян. Монастирськими селянами стало відати так зване Економічне відомство. З цього часу монастирі перейшли на державне утримання відповідно до вироблених норм (штатів), був заведений «милостивий штат». Це був удар не лише по монастирях, а й по Києво-Могилянській академії і шкільній справі, по друкарству і всій українській культурі.
Отже, на кінець XVIII ст. царський уряд ліквідував незалежність української церкви, уніфікував її з російською церквою, духівництво обернув на державних урядовців, поставивши його і в адміністративному і в економічному відношеннях у залежність від світських властей. Обмосковивши українську церкву, царизм перетворив її на знаряддя русифікації українського народу.
Лише 1 січня 1919 р. уряд Української Народної Республіки проголосив автокефалію Української православної церкви, тобто її незалежність від Російської синодальної церкви.
Освіта.
У центрі освітньої діяльності в Україні у першій половині XVIII ст., як і в попередні десятиліття, стояла Київська академія, утворена у 1701 р. за указом Петра І на базі колегії. За постановкою навчальної роботи вона стояла на рівні кращих тодішніх університетів та академій Європи і відігравала велику роль у культурному житті як України, так і Росії, а також багатьох слов'янських народів.
За зразком і під впливом Київської академії були відкриті колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Але на кінець XVIII ст. ці навчальні заклади фактично були перетворені на звичайні духовні школи.
Початкову освіту діти старшин, козаків, селян на Лівобережжі і Слобожанщині здобували в парафіяльних, дяківських школах, які утримувалися коштом населення і в яких учителювали переважно мандрівні дяки. Працювали школи й на території Запорізької Січі, зокрема в самій Січі, і при значній кількості парафіяльних церков.
Але з закріпаченням селянства у другій половині XVIII ст., з ліквідацією автономного ладу й Запорізької Січі, з наступом царизму на українську культуру кількість шкіл в Україні різко зменшилася, тим більше, що в 1782 р. було заборонено мандрування дяків-бакалаврів, які становили основну масу вчителів у початкових школах. Як видно з перепису, в 1748 р. у семи полках Гетьманщини було 866 шкіл, одна школа припадала на тисячу чоловік населення. У 1768 р. в Чернігівському полку було 143 школи на 142 села — одна школа на 746 душ. Через сто років, у 1875 р., там уже діяло лише 52 школи, і одна школа припадала на 6730 чол. Така ситуація склалася і в інших місцевостях Лівобережжя та Слобожанщини.
Царський уряд, відчуваючи необхідність відкриття загальноосвітніх навчальних закладів, у 1786 р. схвалив «Статут народним училищам у Російській імперії». За цим статутом народні училища мали бути двох типів: малі училища — дворічні, у яких учнів навчали писати, читати, рахувати та основ православної віри, і головні училища — п'ятирічні, чотирикласні (четвертий клас був дворічним), що за своїм курсом наближалися до середніх шкіл. У головних училищах учні вивчали історію, географію, російську граматику, арифметику, основи геометрії, механіки, фізики, природознавства та цивільної архітектури, малювання. На 1801 р. в українських губерніях діяло 8 головних і 17 малих народних училищ, у яких навчалося 3498 учнів.
У селах Правобережжя і Східної Галичини теж існували Дяківські школи, але польсько-шляхетський уряд підтримував єзуїтські та уніатські школи й колегії, які діяли у Львові, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Барі та інших містах. У цих школах викладання мало переважно богословський, польсько-католицький характер. Польські магнати й шляхтичі використовували ці навчальні заклади для окатоличення й полонізації, денаціоналізації українського народу. Продовжував працювати Львівський університет, заснований ще в 1661 р.
Ще гіршим, ніж у Східній Галичині, був стан освіти на Закарпатті і в Північній Буковині. У ряді сіл там працювали початкові школи, утримувані населенням. Вищих навчальних закладів не було зовсім, тривалий час не існувало й середніх. Лише в 1766 р. у Мукачевому відкрилася учительська семінарія, а в 1784 р. — академічна гімназія у Чернівцях. Із загарбанням західноукраїнських земель Австрією австрійський уряд проводив політику їх онімечення й полонізації, затримував розвиток української культури й освіти.
Наука. Г. Сковорода.
Визначне місце у розвитку наукової, передусім філософської думки і літератури в Україні належить Г. Сковороді (1722—1794). Народився Сковорода 22 листопада 1722 р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Освіту здобув у Київській академії. Спочатку він займався педагогічною діяльністю в Переяславському, а потім у Харківському колегіумі, але пізніше залишив її і чверть століття, до самої смерті, був мандрівним філософом, народним учителем і співцем. У сірій селянський свитці, з торбиною за плечима, Сковорода переходив від одного до іншого села, зустрічався з простими людьми, навчав їхніх дітей, сіяв знання, проповідував свої погляди. Найбільше всього він мандрував по Слобожанщині, але бував і в Полтаві, Києві та інших місцевостях України, а також під Москвою, на Курщині, Воронежчині, Орловщині, в Приазов'ї. Помер Сковорода 29 жовтня 1794 р. в селі Пан-Іванівці на Харківщині (тепер Сковородинівка Золочівського району).
Сковорода у своїх філософських і літературних творах відображав ідеологію гнобленого українського селянства й рядового козацтва, його соціальні прагнення, настрої, сильні й слабкі сторони світогляду широких народних мас. Ставши на шлях служіння народові, Сковорода ще в молоді роки заявив: «А мой жребий з голяками».
За своє більш як сімдесятирічне життя Сковорода створив багато творів, які передавалися з уст в уста й ходили в рукописах. Опубліковані після смерті автора, вони становлять два великих томи. Це — філософські трактати й діалоги («Наркісс»,... «Узнай себе», «Разговор дружеский о душевном мире», «Асхань» та ін.), ліричні вірші та пісні (збірка поезій «Сад божественных песней»), байки (збірка «Басни харьковские»), листи до різних осіб, прозові переклади, афоризми тощо.
Філософія Сковороди внутрішньо суперечлива. Вона містить у собі матеріалістичні тенденції, елементи стихійної діалектики, які поєднуються з ідеалістичними поглядами пантеїстичного забарвлення. Так, Сковорода вважав, що матерія вічна («вещество вечно есть»), що вона не має ні початку, ні кінця, що відбувається вічний рух матерії в природі. Водночас він писав, що весь світ складається з двох натур: «одна — видима, другая — невидима». «Видима натура» — це «матерія» — предмети і явища матеріального світу («вещество, или материя, земля, плоть, тень і проч.»), «невидима натура» — це «форма» — світ духовний, «божественная сущность», розум, істина, «бог», «дух». Рушійною силою, «пружиною» всього Сковорода вважав форму, дух, ідею, думку.
Як просвітитель-демократ, щиро відданий інтересам народу, Сковорода глибоко цікавився корінними соціальними проблемами своєї епохи, викривав вади феодального устрою, називав його «нерозумним», «прескверним», «проклятим», «несправедливим», таврував ганьбою світських і духовних експлуататорів, всяких користолюбців, кар'єристів, чинодралів, що були винуватцями народних страждань, ворожнечі, гноблення, сваволі, воєн. Панівні верхи — це «подлецы», «стадо свиное», «скоты», «звери». Яскраву картину кріпосницької дійсності, соціальної нерівності й гноблення намалював Сковорода, зокрема, у відомому вірші «Всякому городу нрав і права», слова якого пізніше І. Котляревський вклав в уста возному в п'єсі «Наталка Полтавка».
Викриваючи несправедливість феодального суспільства, Сковорода мріяв про краще життя для народу, про республіку без гноблення, без бідних і багатих, де закони були б «совсем противны тиранским» і всі були б вільні й рівні, де все було б спільним. В основі такого суспільства, на думку Сковороди, мав лежати принцип «сродної» (спорідненої) праці, за яким кожна людина мала займатися працею, що найбільш відповідала б її природним нахилам і здібностям.
Цей суспільний ідеал, про який мріяв Сковорода, був утопічним. Утопічними були й методи його досягнення, оскільки Сковорода не закликав до боротьби, а покладав усі надії на освіту, самопізнання і моральне самовдосконалення. «Пізнай себе», — говорив він.
Сковорода був патріотом своєї вітчизни, яку він назирав матір'ю. Він проповідував ідею дружби народів, шанобливо ставився до минулого українського народу і високо оцінював діяльність Богдана Хмельницького. У вірші «Про свободу» він писав:
Будь славен вовек, о муже избрание,
Вольности отче, герою Богдане.
За умов складної внутрішньої й зовнішньополітичної обстановки, гострої класової боротьби в Україні у XVIII ст. інтенсивно розвивалася історична думка.
Найвидатнішими історичними працями XVIII ст. були літописи Григорія Грабянки й Самійла Величка, твори Г. Полетики, «Краткое описание о козацком малороссийском народе» П. I. Симоновського, «Краткая летопись Малые России» В. Рубана, «Летописное повествование о Малой России» О. Рігельмана та ін.
У XVIII ст. в Україні, хоч і повільно, поширювалися математичні й фізичні знання. Математику викладали в Київській академії, Львівському університеті і в інших школах. Важливе значення мали підготовлений Ф. Прокоповичем у 1707—1708 pp. для учнів Київської академії курс з арифметики і геометрії та підручник «Скорочення змішаної математики» і книга «Теоретична астрономія» викладача тієї самої академії І. Фальковського.
Вивчалася й медицина. У 1787 р. в Єлисаветграді було відкрито першу в Україні медичну школу, в якій вивчення медицини поєднувалося з лікуванням хворих у госпіталі. У другій половині XVIII ст. чимало лікарів-українців мали вчений ступінь доктора медицини. Вивчення природи, рослинного й тваринного світу, пошуки корисних копалин провадили наукові експедиції Петербурзької академії наук.
Література і народна творчість.
Загальною тенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було зменшення в ній релігійних і збільшення світських елементів, відхід від Релігійних сюжетів і трактувань та наближення до реального життя.
У першій половині XVIII ст. продовжували існувати в основному ті самі літературні жанри, що й у попередній час, але вони зазнавали поступових змін. Якщо раніше, нариклад, шкільні драми присвячувалися майже виключно вузьким церковним темам, то тепер у них трактувалися переважно історичні сюжети, в яких містилися соціальні моменти. В перервах між діями шкільних драм продовжували показувати інтермедії — невеликі комічні сценки з народного життя.
Так, набула популярності показана в 1728 р. у Київській академії драма невідомого автора, яка мала назву «Милость божія, Україну от неудобносимых обид лядських чрез Богдана Зиновія Хмельницкаго... свободившая». Палкий патріот України, автор із великим піднесенням змалював визвольну війну 1648—1654 pp. під проводом Хмельницького, приєднання України до Росії. У п'єсі показано також класове розшарування серед козацтва, захоплення старшинами козацьких земель і майна, містяться заклики «не обидите ни чим братіи своея».
Видатним діячем української і російської культур першої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681—1736). Народився він у Києві в купецькій сім'ї, дістав освіту в Києво-Могилянській колегії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Повернувшись у 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, логіку, математику, фізику, астрономію, філософію в Київській академії, з 1710 р. став її ректором. У 1716 р. на запрошення Петра І Прокопович переїхав до Петербурга, де займаючи пости псковського єпископа, новгородського архієпископа, віце-президента Синоду і фактично очолюючи-російську православну церкву, став активним помічником Петра І в проведенні реформ, брав участь у створенні Російської академії наук, заснував так звану Учену дружину. Ф. Прокопович був визначним філософом, публіцистом, поетом, драматургом, теоретиком літератури, істориком. Він залишив після себе багато наукових та літературних праць. Це — численні «слова» і проповіді, курси поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики, поетичні твори («Епінікіон», «Плаче пастушок у тривалу негоду», «Каяття запорожця» та ін.), трагікомедія «Володимир» тощо. Прокопович виступав проти схоластичного навчання у навчальних закладах, вів роботу з удосконалення методики викладання, вимагав не тільки запозичувати чужі: знання й джерела, а використовувати і свої. «За наших часів, — говорив у своїй поетиці Ф. Прокопович, — майже по всіх школах поширився звичай, аби професори обох гуманітарних наук подавали своїм учням не за чужими формулюваннями, а беручи її з власної скарбниці знань».
У філософських творах Ф. Прокопович засуджував марновірство, схоластику, пропагував учення Декарта, Локка, Бекона, визнавав безліч світів і т. д. Спочатку, працюючи в Україні Ф. Прокопович підтримував Мазепу, вважав Київ «Другим Єрусалимом», але після Полтавської битви став різко засуджувати Мазепу, всіляко ганьбив його і повністю схвалював політику Петра І та вірно прислужував йому.
У другій половині XVIII ст. завершується існування давньої української літератури, ідеологічною основою якої були релігія, богослов'я, і відбувається перехід до нової літератури, яка стає літературою світською. Авторами творів нової літератури ставали переважно світські люди, присвячувалися вони в основному сюжетам, взятим із реального життя, писалися ці твори здебільшого розмовною мовою народу України, а не традиційною книжною мовою з домінуючим старослов'янським началом. Своєрідністю становлення нової української літератури було те, що вона виходила з ідейно-естетичних засад народної творчості, що письменники черпали з багатющого джерела народної творчості як сюжети й теми, так і поетику, художню образність, підхід до змалювання героїв і явищ.
У зв’язку із занепадом старої літератури, що ґрунтувалася на релігійній основі, незважаючи на шалений опір реакційних сил, поступово зживають себе й зникають провідні жанри давньої літератури: житійне письменство, полемічна, ораторсько-проповідницька й паломницька проза, духовно-церковна поезія, шкільна драма та ін. Разом з тим розвивалися жанри світського характеру, насамперед віршові — історичні, побутові, сатиричні, гумористичні, що писалися переважно анонімними авторами з демократичних прошарків суспільства: мандрівними дяками, канцеляристами, представниками нижчого духівництва й козацтва. Вони мали світський характер, були пройняті ідеями раціоналізму, волелюбства, інтересом до реального життя в минулому й сучасному, соціальними мотивами. Визначним поетом був Климентій Зіновіїв (народився в середині XVII ст.— помер після 1712 p.), який залишив рукописну збірку віршів, що була укладена у 1700—1709 pp. і містила 370 віршів та понад 1600 прислів'їв і приказок. Він картав багатих за знущання над бідними, обурювався цим, розвінчував «святість» ченців, оспівував і уславляв працю простих людей — хліборобів, ремісників, наймитів, із великим співчуттям змальовував їхнє убоге життя.
В історичних віршах змальовувалися різноманітні події з минулого України — визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії, ліквідація Запорізької Січі, гайдамацький рух, закріпачення селянства та ін. У них, відбивалися позиції різних суспільних верств, до яких належали автори віршів,— козацької старшини, духівництва, селян тощо. Цікавим є діалогічний твір «Розмова Великоросії з Малоросією», який у 1762 р. в Глухові написав перекладач генеральної канцелярії Семен Дівович. У формі діалогу України з Росією тут розповідається про найважливіші події з історії України, її взаємини з Росією, проводиться думка, що українська козацька старшина має всі підстави на зрівняння в правах з російськими дворянами.
Значне місце в літературі цього періоду займало гумористично-сатиричне віршування. Широкого розвитку набула бурлескна (жартівлива — від італійського слова burla, французького burlesque — жарт) література — бурлескні вірші й діалоги, в яких у перебільшено комедійному плані зображалися ті або інші предмети і явища. Виникає новий жанр віршів травестій («травестувати» — франц. переодягати). У віршах-травестіях, авторами яких були переважно мандрівні дяки, біблійні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять переважно народною розмовною мовою, діють в обстановці місцевого побуту. Так, святий Йосиф виступає в жовтому жупані, Адам — у кожусі і новій свитці, Єва — у плахті. Засобами сміху тут розвінчується церковна ідеологія, Бог і святі знижуються до рівня звичайних людей і діють в умовах реального життя.
На кінець XVIII ст. в Україні дедалі більше поширювалися сатиричні вірші, в яких викривалися здирства козацької старшини, розгульне життя світських і духовних феодалів, показувалися опір панам і мудрість народу. Характерними є сатиричні вірші про попа Негребецького, що пропив зібрані парафіянами гроші, про Марка Пекельного, який, потрапивши до пекла, зруйнував його і визволив козаків, та ін. Сатиричні вірші здебільшого анонімні. Відоме тільки одне ім'я — священик Іван Некрашевич з с Вишеньок на Київщині, який жив і писав сатиричні вірші в другій половині XVIII ст.
Поширеною була лірична поезія, особливо поезія кохання.
У галузі драматургії й театру в другій половині XVIII ст. із занепадом шкільної драми, на перше місце виступила вертепна драма — своєрідний ляльковий театр, в якому сильними були народно-демократичні мотиви. У 1789 р. у Харкові було засновано перший постійний театр в Україні.
Літературне життя у другій половині XVIII ст. інтенсивно розвивалося в основному в Наддніпрянській Україні, що перебувала в складі Росії. Тут з'явилося найбільше літературних творів, діяв і Г. Сковорода. У Східній Галичині, Закарпатті й Північній Буковині, внаслідок тяжкого гноблення народних мас іноземними загарбниками, у XVIII ст. розвиток літератури, як і культури взагалі, відбувався дуже повільно.
Життя народних мас, їхні звичаї, думи й сподівання яскраво відбилися в пам'ятках народної творчості. В історичних піснях, баладах (ліро-епічних піснях), легендах і переказах розповідається насамперед про героїчну боротьбу трудящих проти іноземних гнобителів і місцевих експлуататорів, героїзуються постаті Богдана Хмельницького, Олекси Довбуша, ватажків гайдамаків Максима Залізняка, Івана Ґонти, Микити Швачки, Івана Бондаренка та ін.
У народних піснях відбивалися тяжке життя народу, закріпачення селянства, панщина, ненависть народних мас до царів, панів, старшини, глибокий патріотизм трудящих, їх воля до боротьби за визволення від соціального й національного гніту, за щасливе вільне життя. Народні уявлення про тогочасне суспільство, як царство неправди й кривди, зображено, наприклад, у лірницькій пісні про Правду і Неправду:
Чи ти, Правдо, вмерла, чи ти заключена?
Що тая Неправда увесь світ зажерла?
Бо тепера Правда сидить у темниці,
А тая Неправда з панами в світлиці!
Багато від XVIII ст. залишилося народних ліричних пісень: наймитських, рекрутських, солдатських, чумацьких, колядок, щедрівок, веснянок, русальних, купальських і жнивних пісень, весільних обрядових пісень, загадок, прислів'їв, приказок та інших пам'яток народної творчості.
Музика.
Високим рівнем розвитку відзначалося в Україні у XVIII ст. музичне мистецтво. Як і раніше, лірники й кобзарі-бандуристи, живучи в гущі народних мас, у своїх піснях оспівували народну героїчну визвольну боротьбу. Були музичні братства-цехи; поміщики в своїх маєтках часто тримали оркестри й хори, оперні та балетні трупи з кріпаків, у містах при магістратах і ратушах існували духові оркестри.
Багатьох українських співаків брали до придворних труп у Петербург. У 1737 р. для підготовки придворних хористів за царським наказом була відкрита музична школа в Глухові. Добре навчання музики було поставлено в; Київській академії, яка мала гарний хор і оркестр.
Видатними українськими композиторами XVIII ст., які тривалий час працювали і в Росії, були М. Березовський (1745—1777), А. Ведель (1767—1808) і Д. Бортнянський (1751—1825). Уродженець Глухова і вихованець Київської академії, Березовський став співаком у петербурзькій придворній капелі, потім навчався в Болонській філармонічній академії в Італії. Повернувшись на батьківщину, він написав багато концертів, на яких позначився вплив народної пісенності. Популярною була опера Березовського «Демофонт». Ведель теж навчався у Київській академії, потім писав музичні, переважно духовні твори, створив хорову капелу в Москві, керував хорами у Києві і Харкові, Д. Бортнянський, який здобув музичну освіту в Глухівській музичній школі і вдосконалював її в Італії, співав у придворній капелі, потім керував нею, написав опери «Креонт», «Алкід», «Квінт-Фабій», «Сокіл» і «Син-суперник».
Архітектура і образотворче мистецтво.
У XVIII ст. значний крок уперед зробила в Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель — адміністративних, господарських, житлових та ін.
Велику кількість чудових будівель, передусім храмів духовних, було зведено наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й коштом гетьмана І. Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братські церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії та ін. За підрахунками В. Січинського, І. Мазепа за 1697— 1706 pp. збудував 12 храмів і не менше 20 храмів та інших величних споруд реставрував і розбудував. Вони розташовані як у Києві, так і в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, біля Лубен та в інших місцях. У першій половині XVIII ст., переважно у стилі барокко, були споруджені визначні будови й архітектурні ансамблі. У 1731 —1745 рр-під керівництвом архітектора Йоганна Готфріда Шеделя, який перед цим працював у Петербурзі й Москві, збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври; У 1747—1753 pp. за проектом архітектора В. Растреллі під керівництвом архітектора І. Мічуріна на київських горах була збудована Андріївська церква, а в 1752—1755 pp. — царський палац.
Із 60—70-х років XVIII ст. на зміну стилю барокко в архітектурі приходить так званий російський класицизм (російський ампір). Для класицизму (від лат. classicus — зразковий) були характерними строгість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, симетрично-осьова композиція будівель, світлі фарби (здебільшого жовтий колір стін, білі колони і деталі).
Велике значення для розвитку архітектури на Україні мала діяльність видатних російських архітекторів, що працювали на Україні,— В. Растреллі, А. Квасова, П. Неелова та ряду ін.
Найвидатнішими українськими архітекторами XVIII ст., які працювали в тісній співдружності з архітекторами російськими, були С. Ковнір (1695—1786) та І. Григорович-Барський (1713—1785).
Кріпак Києво-Печерської лаври, С. Ковнір навчився будівельної справи і створив оригінальні архітектурні споруди, які виділяються мальовничістю і багатством ліпного оздоблення стін і фронтонів. Це так званий Ковнірівський корпус і дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі, Кловський палац, над яким Ковнір працював разом з П. І. Неєловим, і дзвіниця Києво-Братського монастиря, дзвіниця і церква у Василькові.
Вихованець Київської академії, талановитий учень Растреллі, І. Григорович-Барський став автором багатьох архітектурних будов: церков Покровської і Миколи Набережного на Подолі в Києві, церкви-дзвіниці і стіни Кирилівського монастиря, магістрату і собору в Козельці та ін.
У другій половині XVIII ст. козацька старшина, поміщики у своїх маєтках стали будувати розкішні палаци й інші будівлі. Так, у Батурині й Глухові були споруджені палаци гетьмана К. Розумовського, у с Ляличах — П. Завадовського, у с. Мерчику на Харківщині — ансамбль Шидловського та ін.
У XVIII ст. розвивалася й дерев'яна архітектура. Найбільш видатною пам'яткою дерев'яної архітектури є Троїцький собор у Новомосковську (тепер Дніпропетровської обл.), споруджений народним майстром Якимом Погребняком у 1773—1778 pp. Маючи 65 м у висоту, цей собор був найвищою дерев'яною будівлею XVIII ст. в Україні.
Продовжував розвиватися в Україні живопис. У ньому дедалі сильнішими ставали елементи реалізму. Найбільш видатними майстрами живопису тоді були Д. Левицький (1735—1822), В. Боровиковський (1757—1825) і А. Лосенко (1737—1773). Вони спочатку навчалися в Україні, потім у Петербурзькій академії мистецтв, стали її академіками, працювали там. Особливо великі їхні заслуги в розвитку портретного живопису. Розвивалися в Україні і гравюра, художнє ремесло — різьблення, кераміка, килимарство, художня вишивка та гаптування, кахлеве й гончарне виробництво, художнє литво, ювелірне мистецтво.
У XVIII ст. продо
У XVIII ст. культура в Україні розвивалась у складних і тяжких умовах. Передусім, українські землі не були об'єднані, перебували під владою різних держав. Лише наприкінці XVIII ст. Правобережжя було возз'єднане з Лівобережжям у складі Російської держави, південь України був відвойований, Крим приєднаний до Росії. Але Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австрійської монархії. У західноукраїнських землях велась політика денаціоналізації українського населення, його полонізація, онімечення, мадяризація.
У Російській державі з перших часів переходу під владу царя царська бюрократія намагалася ліквідувати автономію України, русифікувати українців, ліквідувати їх відмінність від росіян. Ще Олексій Михайлович у своїм маніфесті вимагав від українців: «прежде нашего прише ставя разделение с поляками сотворите как верою, та і чином: хохлы, которые у вас на головах, постригите: Петро І у 1720 р. наказав у Києво-Печерській і Чернігівській друкарнях заново книг ніяких, крім церковних по передніх видань, не друкувати та і ці церковні старі книг для цілковитого узгодження з великоросійськими таким самими церковними книгами виправляти перед друком «дабы никакой розни и особливого наречия во оных не было». Ніяких же інших книг, ні попередніх, ні нових видань без дозволу Духовної колегії не друкувати.
Отже, була заведена цензура, всі рукописи Київська лавра мала «для свидетельствования присылать в Московскую типографскую контору». За друкування книг без дозволу Москви на друкарні України накладали штрафи.
У 1769 р. Лавра просила дозволити надрукувати українські букварі, бо московських люди не розуміють і не хочуть купувати. Але Синод не тільки не дозволив, а й наказав відібрати букварі, що були вже на руках. Було наказано також позабирати в церквах старі українські книги й замінити їх на московські.
Наприкінці XVIII ст. було наказано перевести викладання в Київській академії, як і в інших навчальних закладах України, на російську мову, а в церквах читати «голосом, свойственным российскому наречию». У 1782 p. було заборонено дякам-учителям мандрувати, чим багато шкіл позбавились учителів.
Таким чином, царський уряд уже у XVIII ст. послідовно проводив політику удушення української мови й культури, русифікацію України, систематично вживав заходів, щоб «Малую Россию к рукам прибрать». Катерина II писала, що Україну, Ліфляндію і Фінляндію «надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу».
Одночасно з цим із України в Росію відходило багато вихованців Київської академії, діячів освіти, культури й церкви і проводили там велику культурно-освітню і наукову діяльність. Наприклад, у Слов'яно-греко-латинській академії у Москві, з 1701 по 1762 р, працювало 95 професорів із Київської академії, а із 21 ректора і 25 префектів відповідно 18 і 23 були теж могилянцями. Українські вчені брали участь і в заснуванні Академії наук у Петербурзі та інших науково-культурних закладів. До Росії завозилося багато створених в Україні книжок — книжки для читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові праці, через Україну до Москви йшов європейський одяг, українці переносили шкільну драму й відкривали театри в багатьох російських містах — Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську, заносили українську церковну проповідь, свої співи і т. д. Коротше, мабуть, не було жодної ділянки культури в Росії; на якій би не позначився вплив діячів української культури.
Розвиток передової суспільно-політичної думки.
На розвиток усієї культури значний вплив мала передова суспільно-політична думка. Розклад феодально-кріпосницької системи, формування нових, капіталістичних відносин, масові селянські повстання, поширення ідей французьких просвітителів і звісток про буржуазну революцію у Франції зумовлювали формування просвітительства, характерними рисами якого була антикріпосницька спрямованість, віра у всесилля людського розуму, освіти, намагання поліпшити добробут народу на основі природного права всіх людей на свободу й рівноправність. Початок російському просвітительству поклав М. Ломоносов. На грунті просвітительських ідей і під впливом антикріпосницьких виступів селян виросла революційна ідеологія О. Радищева (1749— 1802).
У середовищі передової дворянської інтелігенції виникали гуртки, члени яких обговорювали питання про потребу ліквідації кріпосництва, досягнення рівності й свободи, поширення освіти й культурі. На Слобожанщині в маєтку Попівка Сумського повіту молоді інтелігенти, які співчували французькій революції і проповідували ідеї розуму й прогресу, групувалися навколо дворянина О. Паліцина. Паліцин писав, що «настане коли-небудь розумний вік». Саме в цьому гуртку вперше виникла думка про заснування в Харкові університету.
На Лівобережжі значним був гурток дворянської інтелігенції, який групувався навколо сім'ї Капністів, зокрема навколо відомого поета і драматурга кінця XVIII ст. В. Капніста.
В. Капніст (1757—1823) походив з дворянської сім'ї з с Обухівки (тепер с Велика Обухівка Миргородського р-ну Полтавської обл.). Писав оди, елегії, анакреонтичні вірші. Співчував ідеям французької революції, висловлював різко негативне ставлення до кріпосного права.
У 1783 р. Капніст написав оду «На рабство», в якій засуджував поневолення України царизмом, виступав за відновлення гетьманського правління. Малюючи буржуазну революцію у Франції як грізне і величне явище Капніст писав:
Сыни Титеи вновь родились,
Неистовы сии Титаны
Среди Европы восстают.
Как раскаленные волканы,
Кипящу лаву извергают.
Пылая, ось земли трясут.
Найбільш важливим твором Капніста була сатирична комедія у віршах «Ябеда» (1798), в якій автор закликав боротися проти «ябеди», тобто бюрократизму, судових зловживань, свавілля чиновників, що процвітали в царських установах.
Одночасно з цим В. Капніст, відображаючи ідеологію групи козацьких старшин-автономістів, мріяв про визволення України з-під влади російських царів і відновлення Української держави. У 1791 р. він поїхав до Берліна (Пруссія), де був таємно прийнятий королівським канцлером графом Герцбергом. Він спитав його, чи можуть його земляки, на випадок війни між Пруссією і Росією, розраховувати на «протекцію короля» — в такому випадку вони спробують скинути російське ярмо і відновити давній козацький лад. Герцберг, після розмов з королем Фрідріхом-Вільгельмом II, в час другої зустрічі з Капністом, заявив, що «лише тоді, коли буде війна між Пруссією та Росією, тоді козаки повинні будуть дивитися, чи хочуть вони звернутися до короля». Але війни не сталося, і візит Капніста до Берліна залишився без наслідків.
Підпорядкування української церкви Москві.
Важливе місце в духовному житті українського народу займала православна віра і православна церква. Саме одним із найбільш популярних гасел боротьби українського народу проти шляхетської Польщі, турків і татар було відстоювання православної віри.
Як і в цілому в Росії, царський уряд ліквідував соборноправність української церкви. До того часу вищою церковною владою в Україні були собори — крайовий та єпархіальний, усі духовні посади — від митрополита до паламаря — були виборними. Під тиском Петра І всі архієреї підписали так званий «Духовний регламент» і 25 січня 1721 р. Петро І в своєму маніфесті оголосив про введення його в дію. За цим «регламентом» була створена державна установа «Духовна колегія» під назвою «Святейший Всероссийский Правительствующий Синод» на чолі з обер-прокурором. Церква була повністю підпорядкована світській владі. Як і по всій Росії, в Україні духовних осіб — митрополита, епіскопів та інших не обирав собор, їх призначав Святійший Синод. Замість суду митрополита введено суд Синоду.
Як кожна православна церква, українська церква мала свої особливості у звичаях, зокрема в проведенні божої служби, у святах, у вимові богослужбових книг, у тому, що ченці стригли своє волосся і т. п. Святійший Синод, з волі царів, повів лінію на ліквідацію всіх особливостей української церкви, на її повну уніфікацію з церквою російською. Усі богослужбові українські книги були винищені і замінені московськими, друкарні — Києво-Печерської лаври та інші — змушені були друкувати лише книги за московським зразком, «ради одиночества церковного». Службу вести слід було тільки московською вимовою, запроваджено було цензуру проповідей, аж до 1905 р. заборонялось мати українські переклади Святого Письма, будувати церкви в українському стилі і т. п.
Ліквідувавши виборність духовних осіб, царські власті і Святійший Синод самі призначали настоятелів у монастирі та на інші церковні посади, причому в Україну росіян або тих українців, які тривалий час жили в Росії і збайдужіли до української справи. Національно свідомих українців засилали в далекі російські єпархії. Духівництво України відривалося від свого народу.
Нарешті, Катерина II вирішила підірвати економічну основу церкви. У 1763 р. вона відібрала землі в монастирів Росії, а в 1786 р. були секуляризовані монастирські маєтки і в Україні. На монастирських землях України було тоді понад 14 тис. дворів. Лише від київських монастирів було відібрано близько 50 тис. селян. Монастирськими селянами стало відати так зване Економічне відомство. З цього часу монастирі перейшли на державне утримання відповідно до вироблених норм (штатів), був заведений «милостивий штат». Це був удар не лише по монастирях, а й по Києво-Могилянській академії і шкільній справі, по друкарству і всій українській культурі.
Отже, на кінець XVIII ст. царський уряд ліквідував незалежність української церкви, уніфікував її з російською церквою, духівництво обернув на державних урядовців, поставивши його і в адміністративному і в економічному відношеннях у залежність від світських властей. Обмосковивши українську церкву, царизм перетворив її на знаряддя русифікації українського народу.
Лише 1 січня 1919 р. уряд Української Народної Республіки проголосив автокефалію Української православної церкви, тобто її незалежність від Російської синодальної церкви.
Освіта.
У центрі освітньої діяльності в Україні у першій половині XVIII ст., як і в попередні десятиліття, стояла Київська академія, утворена у 1701 р. за указом Петра І на базі колегії. За постановкою навчальної роботи вона стояла на рівні кращих тодішніх університетів та академій Європи і відігравала велику роль у культурному житті як України, так і Росії, а також багатьох слов'янських народів.
За зразком і під впливом Київської академії були відкриті колегіуми в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Але на кінець XVIII ст. ці навчальні заклади фактично були перетворені на звичайні духовні школи.
Початкову освіту діти старшин, козаків, селян на Лівобережжі і Слобожанщині здобували в парафіяльних, дяківських школах, які утримувалися коштом населення і в яких учителювали переважно мандрівні дяки. Працювали школи й на території Запорізької Січі, зокрема в самій Січі, і при значній кількості парафіяльних церков.
Але з закріпаченням селянства у другій половині XVIII ст., з ліквідацією автономного ладу й Запорізької Січі, з наступом царизму на українську культуру кількість шкіл в Україні різко зменшилася, тим більше, що в 1782 р. було заборонено мандрування дяків-бакалаврів, які становили основну масу вчителів у початкових школах. Як видно з перепису, в 1748 р. у семи полках Гетьманщини було 866 шкіл, одна школа припадала на тисячу чоловік населення. У 1768 р. в Чернігівському полку було 143 школи на 142 села — одна школа на 746 душ. Через сто років, у 1875 р., там уже діяло лише 52 школи, і одна школа припадала на 6730 чол. Така ситуація склалася і в інших місцевостях Лівобережжя та Слобожанщини.
Царський уряд, відчуваючи необхідність відкриття загальноосвітніх навчальних закладів, у 1786 р. схвалив «Статут народним училищам у Російській імперії». За цим статутом народні училища мали бути двох типів: малі училища — дворічні, у яких учнів навчали писати, читати, рахувати та основ православної віри, і головні училища — п'ятирічні, чотирикласні (четвертий клас був дворічним), що за своїм курсом наближалися до середніх шкіл. У головних училищах учні вивчали історію, географію, російську граматику, арифметику, основи геометрії, механіки, фізики, природознавства та цивільної архітектури, малювання. На 1801 р. в українських губерніях діяло 8 головних і 17 малих народних училищ, у яких навчалося 3498 учнів.
У селах Правобережжя і Східної Галичини теж існували Дяківські школи, але польсько-шляхетський уряд підтримував єзуїтські та уніатські школи й колегії, які діяли у Львові, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Барі та інших містах. У цих школах викладання мало переважно богословський, польсько-католицький характер. Польські магнати й шляхтичі використовували ці навчальні заклади для окатоличення й полонізації, денаціоналізації українського народу. Продовжував працювати Львівський університет, заснований ще в 1661 р.
Ще гіршим, ніж у Східній Галичині, був стан освіти на Закарпатті і в Північній Буковині. У ряді сіл там працювали початкові школи, утримувані населенням. Вищих навчальних закладів не було зовсім, тривалий час не існувало й середніх. Лише в 1766 р. у Мукачевому відкрилася учительська семінарія, а в 1784 р. — академічна гімназія у Чернівцях. Із загарбанням західноукраїнських земель Австрією австрійський уряд проводив політику їх онімечення й полонізації, затримував розвиток української культури й освіти.
Наука. Г. Сковорода.
Визначне місце у розвитку наукової, передусім філософської думки і літератури в Україні належить Г. Сковороді (1722—1794). Народився Сковорода 22 листопада 1722 р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Освіту здобув у Київській академії. Спочатку він займався педагогічною діяльністю в Переяславському, а потім у Харківському колегіумі, але пізніше залишив її і чверть століття, до самої смерті, був мандрівним філософом, народним учителем і співцем. У сірій селянський свитці, з торбиною за плечима, Сковорода переходив від одного до іншого села, зустрічався з простими людьми, навчав їхніх дітей, сіяв знання, проповідував свої погляди. Найбільше всього він мандрував по Слобожанщині, але бував і в Полтаві, Києві та інших місцевостях України, а також під Москвою, на Курщині, Воронежчині, Орловщині, в Приазов'ї. Помер Сковорода 29 жовтня 1794 р. в селі Пан-Іванівці на Харківщині (тепер Сковородинівка Золочівського району).
Сковорода у своїх філософських і літературних творах відображав ідеологію гнобленого українського селянства й рядового козацтва, його соціальні прагнення, настрої, сильні й слабкі сторони світогляду широких народних мас. Ставши на шлях служіння народові, Сковорода ще в молоді роки заявив: «А мой жребий з голяками».
За своє більш як сімдесятирічне життя Сковорода створив багато творів, які передавалися з уст в уста й ходили в рукописах. Опубліковані після смерті автора, вони становлять два великих томи. Це — філософські трактати й діалоги («Наркісс»,... «Узнай себе», «Разговор дружеский о душевном мире», «Асхань» та ін.), ліричні вірші та пісні (збірка поезій «Сад божественных песней»), байки (збірка «Басни харьковские»), листи до різних осіб, прозові переклади, афоризми тощо.
Філософія Сковороди внутрішньо суперечлива. Вона містить у собі матеріалістичні тенденції, елементи стихійної діалектики, які поєднуються з ідеалістичними поглядами пантеїстичного забарвлення. Так, Сковорода вважав, що матерія вічна («вещество вечно есть»), що вона не має ні початку, ні кінця, що відбувається вічний рух матерії в природі. Водночас він писав, що весь світ складається з двох натур: «одна — видима, другая — невидима». «Видима натура» — це «матерія» — предмети і явища матеріального світу («вещество, или материя, земля, плоть, тень і проч.»), «невидима натура» — це «форма» — світ духовний, «божественная сущность», розум, істина, «бог», «дух». Рушійною силою, «пружиною» всього Сковорода вважав форму, дух, ідею, думку.
Викриваючи несправедливість феодального суспільства, Сковорода мріяв про краще життя для народу, про республіку без гноблення, без бідних і багатих, де закони були б «совсем противны тиранским» і всі були б вільні й рівні, де все було б спільним. В основі такого суспільства, на думку Сковороди, мав лежати принцип «сродної» (спорідненої) праці, за яким кожна людина мала займатися працею, що найбільш відповідала б її природним нахилам і здібностям.
Цей суспільний ідеал, про який мріяв Сковорода, був утопічним. Утопічними були й методи його досягнення, оскільки Сковорода не закликав до боротьби, а покладав усі надії на освіту, самопізнання і моральне самовдосконалення. «Пізнай себе», — говорив він.
Сковорода був патріотом своєї вітчизни, яку він назирав матір'ю. Він проповідував ідею дружби народів, шанобливо ставився до минулого українського народу і високо оцінював діяльність Богдана Хмельницького. У вірші «Про свободу» він писав:
Будь славен вовек, о муже избрание,
Вольности отче, герою Богдане.
За умов складної внутрішньої й зовнішньополітичної обстановки, гострої класової боротьби в Україні у XVIII ст. інтенсивно розвивалася історична думка.
Найвидатнішими історичними працями XVIII ст. були літописи Григорія Грабянки й Самійла Величка, твори Г. Полетики, «Краткое описание о козацком малороссийском народе» П. I. Симоновського, «Краткая летопись Малые России» В. Рубана, «Летописное повествование о Малой России» О. Рігельмана та ін.
У XVIII ст. в Україні, хоч і повільно, поширювалися математичні й фізичні знання. Математику викладали в Київській академії, Львівському університеті і в інших школах. Важливе значення мали підготовлений Ф. Прокоповичем у 1707—1708 pp. для учнів Київської академії курс з арифметики і геометрії та підручник «Скорочення змішаної математики» і книга «Теоретична астрономія» викладача тієї самої академії І. Фальковського.
Вивчалася й медицина. У 1787 р. в Єлисаветграді було відкрито першу в Україні медичну школу, в якій вивчення медицини поєднувалося з лікуванням хворих у госпіталі. У другій половині XVIII ст. чимало лікарів-українців мали вчений ступінь доктора медицини. Вивчення природи, рослинного й тваринного світу, пошуки корисних копалин провадили наукові експедиції Петербурзької академії наук.
Література і народна творчість.
Загальною тенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було зменшення в ній релігійних і збільшення світських елементів, відхід від Релігійних сюжетів і трактувань та наближення до реального життя.
У першій половині XVIII ст. продовжували існувати в основному ті самі літературні жанри, що й у попередній час, але вони зазнавали поступових змін. Якщо раніше, нариклад, шкільні драми присвячувалися майже виключно вузьким церковним темам, то тепер у них трактувалися переважно історичні сюжети, в яких містилися соціальні моменти. В перервах між діями шкільних драм продовжували показувати інтермедії — невеликі комічні сценки з народного життя.
Так, набула популярності показана в 1728 р. у Київській академії драма невідомого автора, яка мала назву «Милость божія, Україну от неудобносимых обид лядських чрез Богдана Зиновія Хмельницкаго... свободившая». Палкий патріот України, автор із великим піднесенням змалював визвольну війну 1648—1654 pp. під проводом Хмельницького, приєднання України до Росії. У п'єсі показано також класове розшарування серед козацтва, захоплення старшинами козацьких земель і майна, містяться заклики «не обидите ни чим братіи своея».
Видатним діячем української і російської культур першої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681—1736). Народився він у Києві в купецькій сім'ї, дістав освіту в Києво-Могилянській колегії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Повернувшись у 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, логіку, математику, фізику, астрономію, філософію в Київській академії, з 1710 р. став її ректором. У 1716 р. на запрошення Петра І Прокопович переїхав до Петербурга, де займаючи пости псковського єпископа, новгородського архієпископа, віце-президента Синоду і фактично очолюючи-російську православну церкву, став активним помічником Петра І в проведенні реформ, брав участь у створенні Російської академії наук, заснував так звану Учену дружину. Ф. Прокопович був визначним філософом, публіцистом, поетом, драматургом, теоретиком літератури, істориком. Він залишив після себе багато наукових та літературних праць. Це — численні «слова» і проповіді, курси поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики, поетичні твори («Епінікіон», «Плаче пастушок у тривалу негоду», «Каяття запорожця» та ін.), трагікомедія «Володимир» тощо. Прокопович виступав проти схоластичного навчання у навчальних закладах, вів роботу з удосконалення методики викладання, вимагав не тільки запозичувати чужі: знання й джерела, а використовувати і свої. «За наших часів, — говорив у своїй поетиці Ф. Прокопович, — майже по всіх школах поширився звичай, аби професори обох гуманітарних наук подавали своїм учням не за чужими формулюваннями, а беручи її з власної скарбниці знань».
У філософських творах Ф. Прокопович засуджував марновірство, схоластику, пропагував учення Декарта, Локка, Бекона, визнавав безліч світів і т. д. Спочатку, працюючи в Україні Ф. Прокопович підтримував Мазепу, вважав Київ «Другим Єрусалимом», але після Полтавської битви став різко засуджувати Мазепу, всіляко ганьбив його і повністю схвалював політику Петра І та вірно прислужував йому.
У другій половині XVIII ст. завершується існування давньої української літератури, ідеологічною основою якої були релігія, богослов'я, і відбувається перехід до нової літератури, яка стає літературою світською. Авторами творів нової літератури ставали переважно світські люди, присвячувалися вони в основному сюжетам, взятим із реального життя, писалися ці твори здебільшого розмовною мовою народу України, а не традиційною книжною мовою з домінуючим старослов'янським началом. Своєрідністю становлення нової української літератури було те, що вона виходила з ідейно-естетичних засад народної творчості, що письменники черпали з багатющого джерела народної творчості як сюжети й теми, так і поетику, художню образність, підхід до змалювання героїв і явищ.
У зв’язку із занепадом старої літератури, що ґрунтувалася на релігійній основі, незважаючи на шалений опір реакційних сил, поступово зживають себе й зникають провідні жанри давньої літератури: житійне письменство, полемічна, ораторсько-проповідницька й паломницька проза, духовно-церковна поезія, шкільна драма та ін. Разом з тим розвивалися жанри світського характеру, насамперед віршові — історичні, побутові, сатиричні, гумористичні, що писалися переважно анонімними авторами з демократичних прошарків суспільства: мандрівними дяками, канцеляристами, представниками нижчого духівництва й козацтва. Вони мали світський характер, були пройняті ідеями раціоналізму, волелюбства, інтересом до реального життя в минулому й сучасному, соціальними мотивами. Визначним поетом був Климентій Зіновіїв (народився в середині XVII ст.— помер після 1712 p.), який залишив рукописну збірку віршів, що була укладена у 1700—1709 pp. і містила 370 віршів та понад 1600 прислів'їв і приказок. Він картав багатих за знущання над бідними, обурювався цим, розвінчував «святість» ченців, оспівував і уславляв працю простих людей — хліборобів, ремісників, наймитів, із великим співчуттям змальовував їхнє убоге життя.
В історичних віршах змальовувалися різноманітні події з минулого України — визвольна війна 1648—1654 pp., приєднання України до Росії, ліквідація Запорізької Січі, гайдамацький рух, закріпачення селянства та ін. У них, відбивалися позиції різних суспільних верств, до яких належали автори віршів,— козацької старшини, духівництва, селян тощо. Цікавим є діалогічний твір «Розмова Великоросії з Малоросією», який у 1762 р. в Глухові написав перекладач генеральної канцелярії Семен Дівович. У формі діалогу України з Росією тут розповідається про найважливіші події з історії України, її взаємини з Росією, проводиться думка, що українська козацька старшина має всі підстави на зрівняння в правах з російськими дворянами.
Значне місце в літературі цього періоду займало гумористично-сатиричне віршування. Широкого розвитку набула бурлескна (жартівлива — від італійського слова burla, французького burlesque — жарт) література — бурлескні вірші й діалоги, в яких у перебільшено комедійному плані зображалися ті або інші предмети і явища. Виникає новий жанр віршів травестій («травестувати» — франц. переодягати). У віршах-травестіях, авторами яких були переважно мандрівні дяки, біблійні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять переважно народною розмовною мовою, діють в обстановці місцевого побуту. Так, святий Йосиф виступає в жовтому жупані, Адам — у кожусі і новій свитці, Єва — у плахті. Засобами сміху тут розвінчується церковна ідеологія, Бог і святі знижуються до рівня звичайних людей і діють в умовах реального життя.
На кінець XVIII ст. в Україні дедалі більше поширювалися сатиричні вірші, в яких викривалися здирства козацької старшини, розгульне життя світських і духовних феодалів, показувалися опір панам і мудрість народу. Характерними є сатиричні вірші про попа Негребецького, що пропив зібрані парафіянами гроші, про Марка Пекельного, який, потрапивши до пекла, зруйнував його і визволив козаків, та ін. Сатиричні вірші здебільшого анонімні. Відоме тільки одне ім'я — священик Іван Некрашевич з с Вишеньок на Київщині, який жив і писав сатиричні вірші в другій половині XVIII ст.
Поширеною була лірична поезія, особливо поезія кохання.
У галузі драматургії й театру в другій половині XVIII ст. із занепадом шкільної драми, на перше місце виступила вертепна драма — своєрідний ляльковий театр, в якому сильними були народно-демократичні мотиви. У 1789 р. у Харкові було засновано перший постійний театр в Україні.
Літературне життя у другій половині XVIII ст. інтенсивно розвивалося в основному в Наддніпрянській Україні, що перебувала в складі Росії. Тут з'явилося найбільше літературних творів, діяв і Г. Сковорода. У Східній Галичині, Закарпатті й Північній Буковині, внаслідок тяжкого гноблення народних мас іноземними загарбниками, у XVIII ст. розвиток літератури, як і культури взагалі, відбувався дуже повільно.
Життя народних мас, їхні звичаї, думи й сподівання яскраво відбилися в пам'ятках народної творчості. В історичних піснях, баладах (ліро-епічних піснях), легендах і переказах розповідається насамперед про героїчну боротьбу трудящих проти іноземних гнобителів і місцевих експлуататорів, героїзуються постаті Богдана Хмельницького, Олекси Довбуша, ватажків гайдамаків Максима Залізняка, Івана Ґонти, Микити Швачки, Івана Бондаренка та ін.
У народних піснях відбивалися тяжке життя народу, закріпачення селянства, панщина, ненависть народних мас до царів, панів, старшини, глибокий патріотизм трудящих, їх воля до боротьби за визволення від соціального й національного гніту, за щасливе вільне життя. Народні уявлення про тогочасне суспільство, як царство неправди й кривди, зображено, наприклад, у лірницькій пісні про Правду і Неправду:
Чи ти, Правдо, вмерла, чи ти заключена?
Що тая Неправда увесь світ зажерла?
Бо тепера Правда сидить у темниці,
А тая Неправда з панами в світлиці!
Багато від XVIII ст. залишилося народних ліричних пісень: наймитських, рекрутських, солдатських, чумацьких, колядок, щедрівок, веснянок, русальних, купальських і жнивних пісень, весільних обрядових пісень, загадок, прислів'їв, приказок та інших пам'яток народної творчості.
Музика.
Високим рівнем розвитку відзначалося в Україні у XVIII ст. музичне мистецтво. Як і раніше, лірники й кобзарі-бандуристи, живучи в гущі народних мас, у своїх піснях оспівували народну героїчну визвольну боротьбу. Були музичні братства-цехи; поміщики в своїх маєтках часто тримали оркестри й хори, оперні та балетні трупи з кріпаків, у містах при магістратах і ратушах існували духові оркестри.
Багатьох українських співаків брали до придворних труп у Петербург. У 1737 р. для підготовки придворних хористів за царським наказом була відкрита музична школа в Глухові. Добре навчання музики було поставлено в; Київській академії, яка мала гарний хор і оркестр.
Видатними українськими композиторами XVIII ст., які тривалий час працювали і в Росії, були М. Березовський (1745—1777), А. Ведель (1767—1808) і Д. Бортнянський (1751—1825). Уродженець Глухова і вихованець Київської академії, Березовський став співаком у петербурзькій придворній капелі, потім навчався в Болонській філармонічній академії в Італії. Повернувшись на батьківщину, він написав багато концертів, на яких позначився вплив народної пісенності. Популярною була опера Березовського «Демофонт». Ведель теж навчався у Київській академії, потім писав музичні, переважно духовні твори, створив хорову капелу в Москві, керував хорами у Києві і Харкові, Д. Бортнянський, який здобув музичну освіту в Глухівській музичній школі і вдосконалював її в Італії, співав у придворній капелі, потім керував нею, написав опери «Креонт», «Алкід», «Квінт-Фабій», «Сокіл» і «Син-суперник».
Архітектура і образотворче мистецтво.
У XVIII ст. значний крок уперед зробила в Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель — адміністративних, господарських, житлових та ін.
Велику кількість чудових будівель, передусім храмів духовних, було зведено наприкінці XVII — на початку XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й коштом гетьмана І. Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братські церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії та ін. За підрахунками В. Січинського, І. Мазепа за 1697— 1706 pp. збудував 12 храмів і не менше 20 храмів та інших величних споруд реставрував і розбудував. Вони розташовані як у Києві, так і в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, біля Лубен та в інших місцях. У першій половині XVIII ст., переважно у стилі барокко, були споруджені визначні будови й архітектурні ансамблі. У 1731 —1745 рр-під керівництвом архітектора Йоганна Готфріда Шеделя, який перед цим працював у Петербурзі й Москві, збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври; У 1747—1753 pp. за проектом архітектора В. Растреллі під керівництвом архітектора І. Мічуріна на київських горах була збудована Андріївська церква, а в 1752—1755 pp. — царський палац.
Із 60—70-х років XVIII ст. на зміну стилю барокко в архітектурі приходить так званий російський класицизм (російський ампір). Для класицизму (від лат. classicus — зразковий) були характерними строгість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, симетрично-осьова композиція будівель, світлі фарби (здебільшого жовтий колір стін, білі колони і деталі).
Велике значення для розвитку архітектури на Україні мала діяльність видатних російських архітекторів, що працювали на Україні,— В. Растреллі, А. Квасова, П. Неелова та ряду ін.
Найвидатнішими українськими архітекторами XVIII ст., які працювали в тісній співдружності з архітекторами російськими, були С. Ковнір (1695—1786) та І. Григорович-Барський (1713—1785).
Кріпак Києво-Печерської лаври, С. Ковнір навчився будівельної справи і створив оригінальні архітектурні споруди, які виділяються мальовничістю і багатством ліпного оздоблення стін і фронтонів. Це так званий Ковнірівський корпус і дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі, Кловський палац, над яким Ковнір працював разом з П. І. Неєловим, і дзвіниця Києво-Братського монастиря, дзвіниця і церква у Василькові.
Вихованець Київської академії, талановитий учень Растреллі, І. Григорович-Барський став автором багатьох архітектурних будов: церков Покровської і Миколи Набережного на Подолі в Києві, церкви-дзвіниці і стіни Кирилівського монастиря, магістрату і собору в Козельці та ін.
У другій половині XVIII ст. козацька старшина, поміщики у своїх маєтках стали будувати розкішні палаци й інші будівлі. Так, у Батурині й Глухові були споруджені палаци гетьмана К. Розумовського, у с Ляличах — П. Завадовського, у с. Мерчику на Харківщині — ансамбль Шидловського та ін.
У XVIII ст. розвивалася й дерев'яна архітектура. Найбільш видатною пам'яткою дерев'яної архітектури є Троїцький собор у Новомосковську (тепер Дніпропетровської обл.), споруджений народним майстром Якимом Погребняком у 1773—1778 pp. Маючи 65 м у висоту, цей собор був найвищою дерев'яною будівлею XVIII ст. в Україні.
Продовжував розвиватися в Україні живопис. У ньому дедалі сильнішими ставали елементи реалізму. Найбільш видатними майстрами живопису тоді були Д. Левицький (1735—1822), В. Боровиковський (1757—1825) і А. Лосенко (1737—1773). Вони спочатку навчалися в Україні, потім у Петербурзькій академії мистецтв, стали її академіками, працювали там. Особливо великі їхні заслуги в розвитку портретного живопису. Розвивалися в Україні і гравюра, художнє ремесло — різьблення, кераміка, килимарство, художня вишивка та гаптування, кахлеве й гончарне виробництво, художнє литво, ювелірне мистецтво.
У XVIII ст. продо
