Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
6. Суспільно-політичний рух після повстання декабристів. Польський визвольний рух і Україна.
Загальна характеристика суспільно-політичного руху XIX ст.
Після придушення повстання декабристів у 1825 р. над усією другої чверті Російською державою нависла темна ніч миколаївської реакції. Здійснюючи принцип «зупинись, плісній, руйнуйся!», царський уряд з метою збереження самодержавно-кріпосницького ладу діяв методом жорстокого терору і репресій. Як писав Герцен, тоді «все було прибито до землі, одна офіційна підлість голосно говорила, література була припинена і замість науки викладали теорію рабства».
Проте припинити суспільний розвиток країни царизм не міг. Протягом другої чверті XIX ст. криза феодально-кріпосницької системи поглиблювалася, в надрах цієї системи формувалися нові капіталістичні відносини, суспільні суперечності загострювалися і на цій основі наростав суспільно-політичний рух, спрямований проти самодержавства й кріпосництва. У визвольному русі намічалися нові тенденції, з'являлися нові риси. Поступово демократизувався склад учасників руху. Хоч переважали ще дворяни, але це були вже здебільшого не вихідці з іменитих аристократичних родин, не високих чинів гвардійські офіцери, а переважно представники дрібного, збіднілого поміщицтва — небагаті армійські офіцери, чиновники, студенти й випускники університетів. Поряд з ними до руху включається дедалі більше вихідців з інших станів — міщан, селян, різночинної інтелігенції. Дух визвольного руху проникає в навчальні заклади й державні установи. Таємно розповсюджуються нелегальні революційні твори, визвольні ідеї пропагували з кафедр навчальних закладів. Поширювалися революційні прокламації, створювалися таємні антиурядові гуртки.
Учасники суспільного руху виступали проти самодержавства й кріпосництва, за знищення станів, за рівність, за свободу особи. Разом із тим вони більш широко дискутували й предметніше ставили питання про народ, про його долю й .роль у боротьбі, знайомилися з ідеями західноєвропейських утопічних соціалістів, із захопленням сприймали звістки про революції в 1830 р. в Західній Європі (у Франції, Бельгії), про польське повстання 1830—1831 pp.
У другій половині 20-х — на початку 30-х років серед передової громадськості, яка з великим співчуттям ставилася до ідей декабристів, широко розповсюджувалися вільнолюбні твори О. Пушкіна («Вольность», «Деревня», «К Чаадаеву», «Послание в Сибирь» та ін.), декабристів К- Рилєєва («К временщику», «Письма к жене» та ін.), В. Раевського («К друзьям» та ін.), О. Полежаева (поема «Сашка», східна казка «Иман-козел» тощо) та інших авторів.
Одночасно з розповсюдженням революційних творів однією з форм протесту проти самодержавно-кріпосницького ладу було заснування антиурядових гуртків. Найбільше гуртків діяло в Москві, де центром передової громадської думки був Московський університет, але виникали вони і в інших містах — Оренбурзі, Астрахані, Курську і т.д.
Так само, як у Москві та інших містах країни, антиурядові ідеї під впливом повстання декабристів розповсюджувалися і в Україні. Але в Україні поширювався не тільки загальноросійський суспільно-політичний, а також, зокрема на Правобережжі, польський національно-визвольний рух. Продовжувалося українське національно-культурне відродження й розвивався та політизувався український національний рух.
Пропаганда ідей декабристів у Харківському університеті (1826—1827 pp.).
Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні у другій чверті XIX ст. були навчальні заклади і передусім Харківський і Київський університети. Зокрема, в 1826—1827 pp. під впливом визвольних ідей декабристів вели революційну пропаганду студенти Харківського університету. За даними слідства, до ведення цієї пропаганди мали відношення 18 чоловік. Розповсюджувалися твір К- Рилєєва «До временщика» («Послання до Ар...ва»), де гнівно картається Аракчеев, вірш декабриста В. Раєвського «До друзів», який був написаний автором під час ув'язнення в Тираспольській фортеці у 1822 р. і містив заклик до революційної боротьби, вірш Пушкіна «Відповідь на виклик написати вірші на честь імператриці Єлизавети Олексіївни», прозаїчний твір «Рилєєв у темниці» та ін. Революційні твори розповсюджувалися серед студентів, чиновників, офіцерів Харківського гарнізону й Чугуївського військового поселення. їх найбільш активними пропагандистами були колишній студент Харківського університету, а в той час юнкер-артилерист, виходець з небагатих дворян Куп'янського повіту Володимир Григорович Розаліон-Сошальський і студент того ж університету, син купця з Києва Петро Семенович Балабуха.. Розаліон-Сошальський був і автором твору «Рилєєв у темниці». Написаний він у формі сповіді Рилєєва. У ній Рилєєв говорить про свої благородні поривання до визволення народу й сумує за гіркою долею вітчизни: «Росія! Дорогоцінна Росія, для якої і в темниці рвалось моє серце, я гадав побачити тебе вільною, думав, запалений своєю пристрастю до твого блиску, зірвати тяжкі твої кайдани, жертвував усім, щоб повернути права твої — і що ж? Сам гину під беззаконним правом могутнього, не щадив нічого, щоб розідрати злочинну пелену, яка приховує пригнічення і неправосуддя, і що ж? Сам помру від сокири торжествуючої неправди».
Після арешту Розаліона-Сошальського та його однодумців розповсюдження революційних творів та революційна пропаганда у Харкові не припинялись. Ця пропаганда, що розгорталася під впливом повстання й ідей декабристів, мала велике значення для формування передової громадської думки та нових загонів революційних бійців.
Вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827—1830).
Одним із переконливих свідчень впливу руху декабристів і дедалі більшого проникнення визвольних ідей у різні верстви суспільства є справа про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук. У цій гімназії, відкритій у Ніжині в 1820 р. на кошти канцлера Росії князя О. Безбородька, навчалися й готувалися до державної служби молоді дворяни. В 1827—1830 pp. тут працювали прогресивно настроєні професори: юридичних наук — М. Білоусов, французької літератури — І. Ландражин, німецької літератури — Ф. Зінгер, латинської літератури — С. Андрущенко, природничих наук — М. Соловйов, а також професор фізико-математичних наук К. Шапалинський, який деякий час виконував обов'язки директора гімназії і сприяв поширенню вільнолюбних настроїв. Перебуваючи під впливом творів О. Радищева, французьких просвітителів, декабристів, ці професори у своїх лекціях поширювали революційні ідеї, виступали проти релігії, прищеплювали своїм вихованцям любов до свободи, ненависть до кріпосництва й необмеженого самодержавства. Найбільш яскраво це виявлялося в лекціях Миколи Григоровича Білоусова, які він читав з курсів природного, народного і державного права. Він проповідував свободу особи і рівність прав людей, протестував проти насильства, вважав, що «ніхто в державі не повинен самовладно правити», а «права величності доторканні в тому випадку, коли государ виявиться нездатним до управління». Серед гімназистів розповсюджувалися твори Руссо, Вольтера, Грибоедова, Пушкіна, Рилєєва та ін. Про поширення вільнолюбних настроїв свідчила пісенька, яку співали учні:
О боже, коль ты еси,
Всех царей с грязью меси.
Мишу, Машу, Колю и Сашу
На кол посади.
За доносами реакційного професора Білевича царські власті під безпосереднім наглядом шефа жандармів Бенкендорфа провели слідство про вільнодумство в Ніжинській гімназії. Прогресивні професори в 1830 р. були увільнені і заслані в різні місця під нагляд поліції.
Проте поширення визвольних ідей вплинуло на формування поглядів гімназистів, зокрема М. Гоголя, Є. Гребінки, які тоді навчалися в Ніжинській гімназії, та ін.
Поширення польського повстання 1830—1831 pp. на Правобережжя України.
Значний відгук у громадській думці Росії і України, як і країн Західної Європи, дістало польське визвольне повстання 1830—1831 pp. Як відомо, після розгрому Наполеона у 1815 р. за рішенням Віденського конгресу реакційних урядів європейських держав більша частина Польщі з Варшавою перейшла під владу царської Росії і стала Королівством ^Царством) Польським, якому Олександр 1 надав «конституцію» і дозволив обрати сейм. Намісник царя у Варшаві великий князь Костянтин Павлович не зважав на «конституцію», управляв самочинно, через царських чиновників, гноблячи польський народ. У Польщі розгортався національно-визвольний рух, на чолі якого стояла польська шляхта. Вона ставила метою ліквідацію царської влади і відновлення самостійної польської держави. 17 листопада 1830 р. у Варшаві піднялося повстання, Костянтин Павлович змушений був залишити свою резиденцію — Бельведерський палац, російські війська відійшли з Польщі. Польський сейм оголосив про детронізацію Миколи І і створив Національний уряд (Жонд Народовий) на чолі з великим магнатом Адамом Чарторийським. Шануючи російських революціонерів-декабристів, польські патріоти-демократи висунули лозунг, звернений до народів Росії: «За нашу і вашу свободу». Передові люди Росії з прихильністю поставилися до боротьби польського народу проти царського гніту. Кілька сот офіцерів і солдатів російської армії — росіян, українців і білорусів — приєдналися до польських повстанців і брали участь у боях проти царських військ.
Однак, оскільки польська шляхта, зокрема найбільші магнати, не збиралися передавати селянам поміщицькі землі й ліквідувати привілеї феодалів, становище народних, передусім, селянських мас, у тому числі основної маси солдатів, не було поліпшене. Розчаровані в своїх проводирях, вони перестали активно підтримувати повстання.
Польське повстання поширилося й на територію Литви, Білорусі та Правобережної України. Але створений у ході повстання польський уряд поставив метою відновлення Польщі в межах 1772 p., тобто повернення під владу польських шляхтичів українських і білоруських земель. Через це правобережні українські і білоруські селяни, не бажаючи відновлення польсько-шляхетського гноблення, в цілому не підтримали польських повстанців.
У квітні 1831 р. на Волинь із Польщі прибув посланий польським урядом восьмитисячний кінний загін польських повстанців під командуванням генерала Ю. Дверницького. Не діставши підтримки місцевого українського селянства, цей загін 6—7 квітня під м. Боромлем в бою з царськими військами зазнав поразки. Інший повстанський загін, який налічував 7 тис. бійців і на чолі якого стояв генерал Б. Ко-лишко, був розбитий 2 травня в бою під м. Дашевим (тепер Вінницької обл.).
Оволодівши у вересні 1831 р. Варшавою, царськівійська під командуванням генерала І. Паскевича придушили повстання.
Хоча, як говорив Енгельс, польське повстання 1830—1831 pp. було «консервативною революцією», що залишила недоторканною кріпосну залежність селян, воно мало велике значення в розвитку визвольного руху, зокрема його вибух не дав можливості цареві направити війська для придушення революції 1830 р. у країнах Західної Європи.
Діяльність «Співдружності польського народу» в Україні (1835—1839). Ш. Конарський.
Після поразки польського повстання багато його учасників втекли від переслідувань царизму в західноєвропейські країни — до Франції, Швейцарії, Бельгії, Англії тощо. Там зосередилося близько 10 тис. польських емігрантів. Вони поділялися на дві великі групи («партії»). Одна, аристократична, консервативно-монархічна, очолювана князем А. Чарторийським, включала переважно магнатів і багатих шляхтичів. Вона ставила за мету при допомозі іноземних держав визволити Польщу і відновити Польську державу в формі монархії-королівства в межах 1772 p., зберігши кріпосне право і всі привілеї шляхти. Друга група, демократична, до якої належала переважно дрібна збідніла шляхта, жовніри з селян і міщан, стояла за революційне визволення Польщі і створення республіки (теж у кордонах 1772 р.), за скасування кріпосного права і шляхетських привілеїв, за рівноправність націй і релігій. На чолі демократичного табору стояв видатний громадсько-політичний діяч і історик Йоахим Лелевель.
Лідери радикального крила Т. Кремповецький і С. Ворцель, які вийшли з створеного в 1832 р. у Парижі польського Демократичного товариства й у 1835 р. заснували в Англії революційно-радикальну організацію «Люд польський» (Lud Polski — «Польський народ»), що складалася з трьох громад — «Грудзьонж» (у Порсмуті), «Умань» (на о. Джерсі) і «Прага» (в Лондоні), — відстоювали інтереси селянських мас і міської бідноти, визнавали революцію єдиним методом боротьби, проголошували необхідність революційним шляхом ліквідувати поміщицьке землеволодіння й наділити селян землею, знищити соціальне і національне гноблення польськими феодалами українських і білоруських селян. Разом з тим лідери «Люду польського» закликали до єдності польського народу з російським і українським народами, до спільної боротьби польських революціонерів з революціонерами російськими і українськими. Члени громади «Умань», назва якої була прибрана в пам'ять Коліївщини і мала бути запорукою «зв'язку майбутності» між Польщею й Україною, у своїй відозві 1836 р. писали: «...Назву «Умань» прибрали ми з тією метою, щоб перед Богом, батьківщиною і народом спокутувати провини батьків; щоб з народом українським встановити зв'язок відродження, зв'язок майбутності; щоб у спільній праці позбутись спільних страждань, змити спільну ненависть за переслідування народу, затерти криваві пам'ятки».
Прогресивні громадські діячі Росії, в тому числі й України, і передусім Герцен, Чернишевський, Шевченко йшли назустріч польським революціонерам у їх прагненні до інтернаціонального єднання, висували й рішуче відстоювали ідеї єдності й дружби слов'янських народів, знищення всякого як соціального, так і національного гніту.
У 1834 р. у м. Берні в Швейцарії з польських емігрантів утворилося таємне товариство «Молода Польща», яке ввійшло до міжнародної таємної організації «Молода Європа». Комітет «Молодої Польщі», в якому впливове становище зайняв Лелевель, поставив своїм завданням створити революційні осередки з метою підготовки сил для повстання проти царизму в Польщі, Литві, Білорусі й Україні,
За дорученням Лелевеля для організації визвольних сил у Литві, Білорусі й Україні виїхав Шимон Конарський — виходець із збіднілої шляхетської сім'ї, учасник польського повстання 1830—1831 pp., який після його поразки втік за кордон. Після прибуття Конарського до Кракова там у 1835 р. була створена нова таємна організація, яка дістала назву «Співдружність польського народу» (Stowarzyszenie Ludu Polskiego — інколи перекладається «Союз польського народу»). Вона об'єднала навколо себе польські визвольні сили, що діяли в Польщі, Литві, Білорусі й Україні. На чолі цієї організації став «Головний збір», до якого ввійшли Северин Гощинський, Шимон Ко-нарський, Францішек Бабінський, Францішек Смолка, Леслав Лукашевич, Олександр Венжик та ін. У 1836 р. «Головний збір» із Кракова переїхав до Львова. Для керівництва осередками на місцях планувалося створити земські {губернські) й обводові (повітові) збори, а в селах — гміни.
Перейшовши у кінці 1835 р. в районі Бродів нелегально австро-російський кордон, Конарський розгорнув широку роботу по згуртуванню визвольних сил. Його резиденцією стало село Лісове, Луцького повіту на Волині, яке перебувало в посесії в білоруса І. Родзевича, що включився у підпільну роботу і став помічником Конарського. Завдяки діяльності Конарського до «Співдружності польського народу» в 1836 р. влилося таємне товариство з девізом «Віра, надія і любов», яке існувало на Волині на чолі з Каспером Мошковським—учасником польського повстання 1830—1831 pp., а також приєдналася таємна організація студентів Київського університету. Був установлений зв'язок з «Демократичним товариством», яке діяло в Одесі і на чолі якого стояв купець І. Млодецький. За ініціативою Конарського в 1836 р. в м. Кременці поміщиця Є. Фелінська заснувала жіноче товариство, а у Вільно Ф. Савич створив студентське товариство під назвою «Юна Польща».
Керівники «Співдружності польського народу» виробили статут, який визначав мету, структуру й характер таємного товариства. Статут на титульній сторінці мав два девізи: «Через народ — для народу» і «Свобода, рівність, братерство». Про суть товариства в статуті говорилося: «Співдружність польського народу є зібранням моральних і фізичних сил на всьому просторі незалежної Польщі. Началом його є віра в майбутнє і прогрес, основою — нестаріючі права людства, метою — безумовне утвердження рівності і благополуччя членів польського суспільства».
Статут, як мету товариства, визначав визволення Польщі і відновлення Польської держави в кордонах 1772 p., встановлення в ній республіканського устрою. Він проголошував необмеженість і недоторканність влади народу, рівність і право всіх громадян обирати й бути обраними на будь-яку посаду, свободу віровизнання, книгодрукування, навчання, товариств, торгівлі, промисловості. У статуті містилися Ідеї дружби народів, відзначалося, що люди всіх націй є брати між собою, всі люди й всі народи, складаючи одну велику рідну сім'ю, зобов'язані подавати один одному взаємну допомогу у здобутті і захисті загальної свободи.
Проголошення ідей свободи, рівності, братерства, республіканського правління, дружби народів було явищем прогресивним. Але керівники товариства не були до кінця послідовними. У статуті, ідеалізуючи шляхетську демократію, вони фактично проповідували єдність інтересів шляхти й селянства і, відстоюючи рівність громадян перед законом, у той же час не ставили й не розв'язували питання про майнову нерівність, а визволення селян від кріпацтва, на їх думку, мали провести самі поміщики. Проголошуючи дружбу й братерство народів, автори статуту, разом з тим, стояли за відновлення Польщі в кордонах 1772 р., за включення до її складу українських і білоруських земель, тобто ігнорували національні інтереси українського і білоруського народів.
Об'єднуючи національно-визвольні сили польського підпілля, Конарський і його товариші розповсюджували революційну літературу, зокрема видання польської еміграції, вели пропаганду й готували повстання, яке планувалося підняти одночасно в Польщі, Литві, Білорусі й Україні і в якому головною рушійною силою мала виступити шляхта, а не селянство, якому відводилася лише роль помічника шляхти.
У 1838—1839 pp. організації «Співдружності польського народу» були викриті і розгромлені царськими властями.
За вироком військового суду Конарський 27 лютого 1839 р. був розстріляний у Вільно. У Києві відбулося шість військово-судових процесів, у час яких засуджено до каторжних робіт у Сибіру, до відправки на військову службу, на заслання і під поліцейський нагляд 146 чол., причетних до справи про таємні товариства у Київській, Волинській і Подільській губерніях. Багато було засуджено і студентів Київського університету, а університет на один рік було закрито.
Хоча керівники «Співдружності польського народу» не могли подолати шляхетської обмеженості програми й тактики, зокрема не могли угледіти в селянстві основної рушійної сили і зблизитися з ним, ігнорували національні інтереси українського й білоруського народів і цим відштовхували їх від себе, діяльність цього товариства, спрямована проти гніту царизму, мала прогресивне значення і залишила глибокий слід у суспільно-політичному русі як Польщі, Росії, так і Західної Європи. Вона, зокрема, сприяла виробленню взаєморозуміння й зближенню передових громадських діячів польського, російського, українського, білоруського й литовського народів. Відзначаючи спільність мети і дій російських і польських революціонерів, 14 лютого 1848 р. у Брюсселі на вечорі, присвяченому пам'яті незабутніх революціонерів, Лелевель сказав: «Тіні Пестеля і Бестужева, Рилєєва і Муравйова (Апостола), Каховського і Конарського витають над нашим сумлінням, торкаються биття наших сердець, поглиблюють нашу дружбу. Спокій їм! їх присутність віщує нам добре майбутнє, віщує успіх росіянам, полякам і усім слов'янам!».
Після придушення повстання декабристів у 1825 р. над усією другої чверті Російською державою нависла темна ніч миколаївської реакції. Здійснюючи принцип «зупинись, плісній, руйнуйся!», царський уряд з метою збереження самодержавно-кріпосницького ладу діяв методом жорстокого терору і репресій. Як писав Герцен, тоді «все було прибито до землі, одна офіційна підлість голосно говорила, література була припинена і замість науки викладали теорію рабства».
Проте припинити суспільний розвиток країни царизм не міг. Протягом другої чверті XIX ст. криза феодально-кріпосницької системи поглиблювалася, в надрах цієї системи формувалися нові капіталістичні відносини, суспільні суперечності загострювалися і на цій основі наростав суспільно-політичний рух, спрямований проти самодержавства й кріпосництва. У визвольному русі намічалися нові тенденції, з'являлися нові риси. Поступово демократизувався склад учасників руху. Хоч переважали ще дворяни, але це були вже здебільшого не вихідці з іменитих аристократичних родин, не високих чинів гвардійські офіцери, а переважно представники дрібного, збіднілого поміщицтва — небагаті армійські офіцери, чиновники, студенти й випускники університетів. Поряд з ними до руху включається дедалі більше вихідців з інших станів — міщан, селян, різночинної інтелігенції. Дух визвольного руху проникає в навчальні заклади й державні установи. Таємно розповсюджуються нелегальні революційні твори, визвольні ідеї пропагували з кафедр навчальних закладів. Поширювалися революційні прокламації, створювалися таємні антиурядові гуртки.
Учасники суспільного руху виступали проти самодержавства й кріпосництва, за знищення станів, за рівність, за свободу особи. Разом із тим вони більш широко дискутували й предметніше ставили питання про народ, про його долю й .роль у боротьбі, знайомилися з ідеями західноєвропейських утопічних соціалістів, із захопленням сприймали звістки про революції в 1830 р. в Західній Європі (у Франції, Бельгії), про польське повстання 1830—1831 pp.
У другій половині 20-х — на початку 30-х років серед передової громадськості, яка з великим співчуттям ставилася до ідей декабристів, широко розповсюджувалися вільнолюбні твори О. Пушкіна («Вольность», «Деревня», «К Чаадаеву», «Послание в Сибирь» та ін.), декабристів К- Рилєєва («К временщику», «Письма к жене» та ін.), В. Раевського («К друзьям» та ін.), О. Полежаева (поема «Сашка», східна казка «Иман-козел» тощо) та інших авторів.
Одночасно з розповсюдженням революційних творів однією з форм протесту проти самодержавно-кріпосницького ладу було заснування антиурядових гуртків. Найбільше гуртків діяло в Москві, де центром передової громадської думки був Московський університет, але виникали вони і в інших містах — Оренбурзі, Астрахані, Курську і т.д.
Так само, як у Москві та інших містах країни, антиурядові ідеї під впливом повстання декабристів розповсюджувалися і в Україні. Але в Україні поширювався не тільки загальноросійський суспільно-політичний, а також, зокрема на Правобережжі, польський національно-визвольний рух. Продовжувалося українське національно-культурне відродження й розвивався та політизувався український національний рух.
Пропаганда ідей декабристів у Харківському університеті (1826—1827 pp.).
Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні у другій чверті XIX ст. були навчальні заклади і передусім Харківський і Київський університети. Зокрема, в 1826—1827 pp. під впливом визвольних ідей декабристів вели революційну пропаганду студенти Харківського університету. За даними слідства, до ведення цієї пропаганди мали відношення 18 чоловік. Розповсюджувалися твір К- Рилєєва «До временщика» («Послання до Ар...ва»), де гнівно картається Аракчеев, вірш декабриста В. Раєвського «До друзів», який був написаний автором під час ув'язнення в Тираспольській фортеці у 1822 р. і містив заклик до революційної боротьби, вірш Пушкіна «Відповідь на виклик написати вірші на честь імператриці Єлизавети Олексіївни», прозаїчний твір «Рилєєв у темниці» та ін. Революційні твори розповсюджувалися серед студентів, чиновників, офіцерів Харківського гарнізону й Чугуївського військового поселення. їх найбільш активними пропагандистами були колишній студент Харківського університету, а в той час юнкер-артилерист, виходець з небагатих дворян Куп'янського повіту Володимир Григорович Розаліон-Сошальський і студент того ж університету, син купця з Києва Петро Семенович Балабуха.. Розаліон-Сошальський був і автором твору «Рилєєв у темниці». Написаний він у формі сповіді Рилєєва. У ній Рилєєв говорить про свої благородні поривання до визволення народу й сумує за гіркою долею вітчизни: «Росія! Дорогоцінна Росія, для якої і в темниці рвалось моє серце, я гадав побачити тебе вільною, думав, запалений своєю пристрастю до твого блиску, зірвати тяжкі твої кайдани, жертвував усім, щоб повернути права твої — і що ж? Сам гину під беззаконним правом могутнього, не щадив нічого, щоб розідрати злочинну пелену, яка приховує пригнічення і неправосуддя, і що ж? Сам помру від сокири торжествуючої неправди».
Після арешту Розаліона-Сошальського та його однодумців розповсюдження революційних творів та революційна пропаганда у Харкові не припинялись. Ця пропаганда, що розгорталася під впливом повстання й ідей декабристів, мала велике значення для формування передової громадської думки та нових загонів революційних бійців.
Одним із переконливих свідчень впливу руху декабристів і дедалі більшого проникнення визвольних ідей у різні верстви суспільства є справа про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук. У цій гімназії, відкритій у Ніжині в 1820 р. на кошти канцлера Росії князя О. Безбородька, навчалися й готувалися до державної служби молоді дворяни. В 1827—1830 pp. тут працювали прогресивно настроєні професори: юридичних наук — М. Білоусов, французької літератури — І. Ландражин, німецької літератури — Ф. Зінгер, латинської літератури — С. Андрущенко, природничих наук — М. Соловйов, а також професор фізико-математичних наук К. Шапалинський, який деякий час виконував обов'язки директора гімназії і сприяв поширенню вільнолюбних настроїв. Перебуваючи під впливом творів О. Радищева, французьких просвітителів, декабристів, ці професори у своїх лекціях поширювали революційні ідеї, виступали проти релігії, прищеплювали своїм вихованцям любов до свободи, ненависть до кріпосництва й необмеженого самодержавства. Найбільш яскраво це виявлялося в лекціях Миколи Григоровича Білоусова, які він читав з курсів природного, народного і державного права. Він проповідував свободу особи і рівність прав людей, протестував проти насильства, вважав, що «ніхто в державі не повинен самовладно правити», а «права величності доторканні в тому випадку, коли государ виявиться нездатним до управління». Серед гімназистів розповсюджувалися твори Руссо, Вольтера, Грибоедова, Пушкіна, Рилєєва та ін. Про поширення вільнолюбних настроїв свідчила пісенька, яку співали учні:
О боже, коль ты еси,
Всех царей с грязью меси.
Мишу, Машу, Колю и Сашу
На кол посади.
За доносами реакційного професора Білевича царські власті під безпосереднім наглядом шефа жандармів Бенкендорфа провели слідство про вільнодумство в Ніжинській гімназії. Прогресивні професори в 1830 р. були увільнені і заслані в різні місця під нагляд поліції.
Проте поширення визвольних ідей вплинуло на формування поглядів гімназистів, зокрема М. Гоголя, Є. Гребінки, які тоді навчалися в Ніжинській гімназії, та ін.
Поширення польського повстання 1830—1831 pp. на Правобережжя України.
Значний відгук у громадській думці Росії і України, як і країн Західної Європи, дістало польське визвольне повстання 1830—1831 pp. Як відомо, після розгрому Наполеона у 1815 р. за рішенням Віденського конгресу реакційних урядів європейських держав більша частина Польщі з Варшавою перейшла під владу царської Росії і стала Королівством ^Царством) Польським, якому Олександр 1 надав «конституцію» і дозволив обрати сейм. Намісник царя у Варшаві великий князь Костянтин Павлович не зважав на «конституцію», управляв самочинно, через царських чиновників, гноблячи польський народ. У Польщі розгортався національно-визвольний рух, на чолі якого стояла польська шляхта. Вона ставила метою ліквідацію царської влади і відновлення самостійної польської держави. 17 листопада 1830 р. у Варшаві піднялося повстання, Костянтин Павлович змушений був залишити свою резиденцію — Бельведерський палац, російські війська відійшли з Польщі. Польський сейм оголосив про детронізацію Миколи І і створив Національний уряд (Жонд Народовий) на чолі з великим магнатом Адамом Чарторийським. Шануючи російських революціонерів-декабристів, польські патріоти-демократи висунули лозунг, звернений до народів Росії: «За нашу і вашу свободу». Передові люди Росії з прихильністю поставилися до боротьби польського народу проти царського гніту. Кілька сот офіцерів і солдатів російської армії — росіян, українців і білорусів — приєдналися до польських повстанців і брали участь у боях проти царських військ.
Однак, оскільки польська шляхта, зокрема найбільші магнати, не збиралися передавати селянам поміщицькі землі й ліквідувати привілеї феодалів, становище народних, передусім, селянських мас, у тому числі основної маси солдатів, не було поліпшене. Розчаровані в своїх проводирях, вони перестали активно підтримувати повстання.
Польське повстання поширилося й на територію Литви, Білорусі та Правобережної України. Але створений у ході повстання польський уряд поставив метою відновлення Польщі в межах 1772 p., тобто повернення під владу польських шляхтичів українських і білоруських земель. Через це правобережні українські і білоруські селяни, не бажаючи відновлення польсько-шляхетського гноблення, в цілому не підтримали польських повстанців.
У квітні 1831 р. на Волинь із Польщі прибув посланий польським урядом восьмитисячний кінний загін польських повстанців під командуванням генерала Ю. Дверницького. Не діставши підтримки місцевого українського селянства, цей загін 6—7 квітня під м. Боромлем в бою з царськими військами зазнав поразки. Інший повстанський загін, який налічував 7 тис. бійців і на чолі якого стояв генерал Б. Ко-лишко, був розбитий 2 травня в бою під м. Дашевим (тепер Вінницької обл.).
Оволодівши у вересні 1831 р. Варшавою, царськівійська під командуванням генерала І. Паскевича придушили повстання.
Хоча, як говорив Енгельс, польське повстання 1830—1831 pp. було «консервативною революцією», що залишила недоторканною кріпосну залежність селян, воно мало велике значення в розвитку визвольного руху, зокрема його вибух не дав можливості цареві направити війська для придушення революції 1830 р. у країнах Західної Європи.
Після поразки польського повстання багато його учасників втекли від переслідувань царизму в західноєвропейські країни — до Франції, Швейцарії, Бельгії, Англії тощо. Там зосередилося близько 10 тис. польських емігрантів. Вони поділялися на дві великі групи («партії»). Одна, аристократична, консервативно-монархічна, очолювана князем А. Чарторийським, включала переважно магнатів і багатих шляхтичів. Вона ставила за мету при допомозі іноземних держав визволити Польщу і відновити Польську державу в формі монархії-королівства в межах 1772 p., зберігши кріпосне право і всі привілеї шляхти. Друга група, демократична, до якої належала переважно дрібна збідніла шляхта, жовніри з селян і міщан, стояла за революційне визволення Польщі і створення республіки (теж у кордонах 1772 р.), за скасування кріпосного права і шляхетських привілеїв, за рівноправність націй і релігій. На чолі демократичного табору стояв видатний громадсько-політичний діяч і історик Йоахим Лелевель.
Лідери радикального крила Т. Кремповецький і С. Ворцель, які вийшли з створеного в 1832 р. у Парижі польського Демократичного товариства й у 1835 р. заснували в Англії революційно-радикальну організацію «Люд польський» (Lud Polski — «Польський народ»), що складалася з трьох громад — «Грудзьонж» (у Порсмуті), «Умань» (на о. Джерсі) і «Прага» (в Лондоні), — відстоювали інтереси селянських мас і міської бідноти, визнавали революцію єдиним методом боротьби, проголошували необхідність революційним шляхом ліквідувати поміщицьке землеволодіння й наділити селян землею, знищити соціальне і національне гноблення польськими феодалами українських і білоруських селян. Разом з тим лідери «Люду польського» закликали до єдності польського народу з російським і українським народами, до спільної боротьби польських революціонерів з революціонерами російськими і українськими. Члени громади «Умань», назва якої була прибрана в пам'ять Коліївщини і мала бути запорукою «зв'язку майбутності» між Польщею й Україною, у своїй відозві 1836 р. писали: «...Назву «Умань» прибрали ми з тією метою, щоб перед Богом, батьківщиною і народом спокутувати провини батьків; щоб з народом українським встановити зв'язок відродження, зв'язок майбутності; щоб у спільній праці позбутись спільних страждань, змити спільну ненависть за переслідування народу, затерти криваві пам'ятки».
Прогресивні громадські діячі Росії, в тому числі й України, і передусім Герцен, Чернишевський, Шевченко йшли назустріч польським революціонерам у їх прагненні до інтернаціонального єднання, висували й рішуче відстоювали ідеї єдності й дружби слов'янських народів, знищення всякого як соціального, так і національного гніту.
У 1834 р. у м. Берні в Швейцарії з польських емігрантів утворилося таємне товариство «Молода Польща», яке ввійшло до міжнародної таємної організації «Молода Європа». Комітет «Молодої Польщі», в якому впливове становище зайняв Лелевель, поставив своїм завданням створити революційні осередки з метою підготовки сил для повстання проти царизму в Польщі, Литві, Білорусі й Україні,
За дорученням Лелевеля для організації визвольних сил у Литві, Білорусі й Україні виїхав Шимон Конарський — виходець із збіднілої шляхетської сім'ї, учасник польського повстання 1830—1831 pp., який після його поразки втік за кордон. Після прибуття Конарського до Кракова там у 1835 р. була створена нова таємна організація, яка дістала назву «Співдружність польського народу» (Stowarzyszenie Ludu Polskiego — інколи перекладається «Союз польського народу»). Вона об'єднала навколо себе польські визвольні сили, що діяли в Польщі, Литві, Білорусі й Україні. На чолі цієї організації став «Головний збір», до якого ввійшли Северин Гощинський, Шимон Ко-нарський, Францішек Бабінський, Францішек Смолка, Леслав Лукашевич, Олександр Венжик та ін. У 1836 р. «Головний збір» із Кракова переїхав до Львова. Для керівництва осередками на місцях планувалося створити земські {губернські) й обводові (повітові) збори, а в селах — гміни.
Перейшовши у кінці 1835 р. в районі Бродів нелегально австро-російський кордон, Конарський розгорнув широку роботу по згуртуванню визвольних сил. Його резиденцією стало село Лісове, Луцького повіту на Волині, яке перебувало в посесії в білоруса І. Родзевича, що включився у підпільну роботу і став помічником Конарського. Завдяки діяльності Конарського до «Співдружності польського народу» в 1836 р. влилося таємне товариство з девізом «Віра, надія і любов», яке існувало на Волині на чолі з Каспером Мошковським—учасником польського повстання 1830—1831 pp., а також приєдналася таємна організація студентів Київського університету. Був установлений зв'язок з «Демократичним товариством», яке діяло в Одесі і на чолі якого стояв купець І. Млодецький. За ініціативою Конарського в 1836 р. в м. Кременці поміщиця Є. Фелінська заснувала жіноче товариство, а у Вільно Ф. Савич створив студентське товариство під назвою «Юна Польща».
Керівники «Співдружності польського народу» виробили статут, який визначав мету, структуру й характер таємного товариства. Статут на титульній сторінці мав два девізи: «Через народ — для народу» і «Свобода, рівність, братерство». Про суть товариства в статуті говорилося: «Співдружність польського народу є зібранням моральних і фізичних сил на всьому просторі незалежної Польщі. Началом його є віра в майбутнє і прогрес, основою — нестаріючі права людства, метою — безумовне утвердження рівності і благополуччя членів польського суспільства».
Статут, як мету товариства, визначав визволення Польщі і відновлення Польської держави в кордонах 1772 p., встановлення в ній республіканського устрою. Він проголошував необмеженість і недоторканність влади народу, рівність і право всіх громадян обирати й бути обраними на будь-яку посаду, свободу віровизнання, книгодрукування, навчання, товариств, торгівлі, промисловості. У статуті містилися Ідеї дружби народів, відзначалося, що люди всіх націй є брати між собою, всі люди й всі народи, складаючи одну велику рідну сім'ю, зобов'язані подавати один одному взаємну допомогу у здобутті і захисті загальної свободи.
Проголошення ідей свободи, рівності, братерства, республіканського правління, дружби народів було явищем прогресивним. Але керівники товариства не були до кінця послідовними. У статуті, ідеалізуючи шляхетську демократію, вони фактично проповідували єдність інтересів шляхти й селянства і, відстоюючи рівність громадян перед законом, у той же час не ставили й не розв'язували питання про майнову нерівність, а визволення селян від кріпацтва, на їх думку, мали провести самі поміщики. Проголошуючи дружбу й братерство народів, автори статуту, разом з тим, стояли за відновлення Польщі в кордонах 1772 р., за включення до її складу українських і білоруських земель, тобто ігнорували національні інтереси українського і білоруського народів.
Об'єднуючи національно-визвольні сили польського підпілля, Конарський і його товариші розповсюджували революційну літературу, зокрема видання польської еміграції, вели пропаганду й готували повстання, яке планувалося підняти одночасно в Польщі, Литві, Білорусі й Україні і в якому головною рушійною силою мала виступити шляхта, а не селянство, якому відводилася лише роль помічника шляхти.
У 1838—1839 pp. організації «Співдружності польського народу» були викриті і розгромлені царськими властями.
За вироком військового суду Конарський 27 лютого 1839 р. був розстріляний у Вільно. У Києві відбулося шість військово-судових процесів, у час яких засуджено до каторжних робіт у Сибіру, до відправки на військову службу, на заслання і під поліцейський нагляд 146 чол., причетних до справи про таємні товариства у Київській, Волинській і Подільській губерніях. Багато було засуджено і студентів Київського університету, а університет на один рік було закрито.
Хоча керівники «Співдружності польського народу» не могли подолати шляхетської обмеженості програми й тактики, зокрема не могли угледіти в селянстві основної рушійної сили і зблизитися з ним, ігнорували національні інтереси українського й білоруського народів і цим відштовхували їх від себе, діяльність цього товариства, спрямована проти гніту царизму, мала прогресивне значення і залишила глибокий слід у суспільно-політичному русі як Польщі, Росії, так і Західної Європи. Вона, зокрема, сприяла виробленню взаєморозуміння й зближенню передових громадських діячів польського, російського, українського, білоруського й литовського народів. Відзначаючи спільність мети і дій російських і польських революціонерів, 14 лютого 1848 р. у Брюсселі на вечорі, присвяченому пам'яті незабутніх революціонерів, Лелевель сказав: «Тіні Пестеля і Бестужева, Рилєєва і Муравйова (Апостола), Каховського і Конарського витають над нашим сумлінням, торкаються биття наших сердець, поглиблюють нашу дружбу. Спокій їм! їх присутність віщує нам добре майбутнє, віщує успіх росіянам, полякам і усім слов'янам!».
