Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
7. Дальше національно-культурне відродження і розвиток національного руху. Кирило-мефодіївське товариство — перша українська таємна політична організація.
Відродження продовжується.
Українське національно-культурне відродження, започатковане наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст., продовжувало розвиватися і в сорокові роки XIX ст. Найважливіше значення мало опублікування в 1840 р. «Кобзаря» і в 1841 р. «Гайдамаків» Т. Шевченка. У 1841 р. Є. Гребінка видав у Петербурзі український альманах «Ластівка», в якому було надруковано твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, В. Забіли, О. Афанасьева-Чужбинського та ін. У Києві М. Максимович опублікував збірники-альманахи «Киевлянин» (1840, 1841, 1850), в яких друкувалися статті з історії, археології, письменства тощо. У 1843—1844 р. з ініціативи Г. Квітки-Основ'яненка вийшло чотири книжки українського літературно-художнього та історико-наукового альманаху «Молодик» (три в Харкові і одна — в Петербурзі). У цих книжках було опубліковано твори українських і російських письменників та вчених Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Я. Щоголіва, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Бодянського та ін.
У другій половині 30-х —а початку 40-х років розпочав літературну й наукову діяльність М. Костомаров. У 1838 р. у Харкові був опублікований під псевдонімом «Ієремія Галка» його перший художній твір з української історії «Савва Чалый, драматические сцены на южнорусском языке». У 1839 р. вийшли в Харкові його «Українські балади», а в 1840 р. — збірник поезій «Вітка». У 1842 р. Харківським університетом була опублікована перша магістерська дисертація М. Костомарова «О причинах унии в Западной России», а в 1844 р. — друга — «Об историческом значении русской народной, поэзии», в яких значне місце приділялось сюжетам з історії України.
У перший період своєї діяльності з початку 40-х років захоплювався історією України, змальовуючи її в дусі народних пісень і дум, П. Куліш. У 1843 р. у Києві він видав поему «Україна» Од початку Вкраїни до батька Хмельницького», в якій за зразком гомерівської «Іліади» оспівував на основі народних творів і власних віршів історію України від навали Батия до Богдана Хмельницького як героїчну поему.
Велике значення для національно-культурного відродження і формування національної самосвідомості українського народу мало збирання і публікація історичних джерел. Значну роботу в цьому напрямку провела Київська Тимчасова Комісія для розгляду давніх актів, Створена в 1843 р. її співробітники зібрали велику кількість історичних матеріалів, у 1852 р. заснували в Києві історичний архів, стали видавати серію збірників «Пам’ятники».
Неоціненні заслуги перед українською історіографією має О. Бодянський. Будучи секретарем «Общества истории и древностей российских при Московском университете» і редактором видаваних ним «Чтений» (1845—1848, 1859—1876), Волинський уже в 40-ві роки опублікував багато джерел і творів з історії України — «Історію русів», літопис Самовидця, історичні праці О. Рігельмана, П. Си-моновеького, С Митецького та ін.
Маючи тісні зв'язки з діячами слов'янського, зокрема, чеського, відродження і пильно стежачи за розвитком літератури в Східній Україні, західноукраїнські діячі культури і, передусім, письменники продовжували розвивати традиції «Русалки Дністрової». Вони збирали й публікували пам'ятки народної творчості, утверджували в літературі українську мову, писали нею свої художні твори, проповідували єдність українського народу. У 1841 р. у Відні вийшов упорядкований Яковом Головацьким збірник «Галицькі приповідки і загадки, зібрані Григорієм Ільке-вичем». У 1842 р. було видано збірник віршів Ру-дильфа Моха «Мотиль», який, як писав Іван Франко, «виявив, крім немалого поетичного таланту, також добре знання галицької народної мови».
Значним явищем у національно-культурному відродженні Східної Галичини в 40-х роках XIX ст. став вихід у світ двох книг літературно-наукових збірників «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846—1847), упорядкованих братами Іваном та Яковом Головацькими. У цих книгах були опубліковані художні твори, статті, українські і сербські народні пісні, загадки, казки. Зокрема тут побачили світ твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, М. Устияновича, А. Могильницького та ін.
Національно-культурне відродження вело до дедалі глибшого зростання національної самосвідомості передусім серед патріотично настроєної частини української інтелігенції. Це зумовило розгортання українського національного руху. Його учасники поступово стали усвідомлювати необхідність не тільки розвитку української мови й культури, а й потребу політичних змін у державному і суспільному ладі країни. На цій основі створюється перша українська таємна політична організація — «Кирило-Мефодіївське товариство».
Т. Г. Шевченко і його роль в українському національному русі.
Незмірно глибокий, безперечно вирішальний і визначальний вплив на національно-культурне відродження і формування та розвиток національної самосвідомості українського народу, на весь подальший шлях України справила художня творчість і вся діяльність великого національного поета Тараса Григоровича Шевченка. «Він був селянський син і став князем в царстві духа. Він був кріпак і став великою силою в громаді людських культур», — говорив про Шевченка Іван Франко.
Народився Шевченко 25 лютого (9 березня) 1814 р. у селі Моринцях, Звенигородського повіту на Київщині (тепер Звенигородського району Черкаської області), в сім'ї селянина-кріпака. Сповненим страждань, мук і злигоднів були дитинство і юність Тараса. Матір Тарасову добрую «ще молодую — у могилу нужда та праця положила», а «батько, плачучи з дітьми..., не витерпів лихою долі, умер на панщині...». Діти ж кріпака, а серед них і малий Тарас,— «розлізлися межи людьми, мов мишенята...». 1829 року Шевченко став «козачком» у покоях пана Енгельгардта, а в 1832 р. пан віддав його у науку до кімнатного маляра Ширяева в Петербург. І тільки тут, познайомившись із передовими людьми — І. Сошенком, К- Брюлловим, В. Григоровичем, В. Жуковським, Є. Гребінкою та ін. і, завдяки їм, Шевченко став вільною людиною. У 1838 р. друзі викупили Шевченка з кріпацтва і він почав навчатися в Академії мистецтв під керівництвом Брюллова. Тут же, в Петербурзі, в 1840 р. вийшла перша збірка поезій Шевченка під назвою «Кобзар». У 1841 р. була опублікована поема «Гайдамаки», присвячена великому народному повстанню 1768 р. — «Київщині», у 1843 р. Шевченко приїжджав в Україну, потім, повернувшись у 1844 р. до Петербурга, закінчив в 1845 р. Академію мистецтв, діставши звання «некласного художника». Після цього в 1845—1847 pp. Шевченко працював у Київській комісії для розгляду давніх актів, багато їздив по Україні, вивчав пам'ятники старовини, змальовував їх, збирав народні пісні. У 1846 р. ввійшов до Кирило-Мефодіївського товариства, за що й був жорстоко покараний царем.
Світогляд Шевченка формувався передусім на основі тодішньої кріпосницької дійсності, на ґрунті народного життя, народного горя, народної боротьби, народної творчості — народних пісень, дум, переказів і легенд. Шевченко, — говорив про нього Добролюбов, — «вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний».
Вийшовши з кріпацького стану, Шевченко став на рівень передових представників освіченого громадянства, опанував усі кращі здобутки української, російської і світової культури. Духовним ґрунтом:, на якому сформувався світогляд Шевченка,— були творчість і діяльність Сковороди і Радищева, декабристів, петрашевців і Герцена — всі надбання прогресивної суспільно-політичної думки.
Піднявшись до вершин світової культури, Тарас Шевченко став основоположником нової української літератури, української літературної мови, національним поетом і пророком українського народу. У своїх безсмертних творах — віршах, повістях та ін. — у високохудожній формі він відбив усі кращі риси нашого народу — його багатий духовний світ, вольнолюбність, його ліричність і мужність, його нездоланну волю до боротьби за краще майбутнє.
Шевченко, як ніхто інший, з неперевершеною художньою силою змальовував минуле й сучасне життя українського народу, відтворював справжнє історико-культурне обличчя України, пробуджуючи й розвиваючи національну свідомість, виховуючи національну гідність і волю до визволення від усякого гніту. Уже в ранніх своїх поезіях «До Основ'яненка» (1839), «Іван Підкова» (1839), «Тарасова ніч» (1839), «Н. Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий») (1840) Шевченко оспівував минуле України, колишню козацьку волю і славу.
Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться,
Було колись — панували,
Та більше не будем!
Або:
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
З невимовним болем пише Шевченко, що мовчать гори, грає море, могили сумують, «А над дітьми козацькими Поганці панують». А Україна «обідрана, сиротою понад Дніпром плаче» і славне минуле не вернеться.
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Але хоч минуле повернути не можна, Шевченко висловлював глибоку переконаність, що попри всі підступи ворогів український народ не загине, що він підніметься і доведе свою силу, правду і волю. Шевченко писав:
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,—
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
І в своїх творах Шевченко змалював образи багатьох борців за волю українського народу і незалежність України — Івана Підкови, Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка (Бута), Якова Острянина, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Максима Залізняка, Івана Ґонти та ін.
Тарас Шевченко безмежно любив народ і свою вітчизну Україну, був полум'яним патріотом, до кінця відданим своїй батьківщині й своєму народові. Устами Микити Гайдая, героя однойменної трагедії, Шевченко говорив:
Украина милая моя!
Моя Украина родная!
Ее широкие поля!
Ее высокие курганы!
Святая прадедов земля!
Люблю тебя, моя Украина...
Любов Шевченка до вітчизни була не споглядальною й пасивною. Він боровся за її кращу долю і готовий був віддати за неї все своє життя. Шевченко писав:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Він заповідав сучасникам і потомкам:
Свою Україну любіть, Любіть її...
Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть.
Шевченко гнівно плямував зрадників батьківщини, всяких перекинчиків, які забувають рідну землю й рідний народ. Він писав:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
З глибоким презирством Шевченко говорив про українських панів, прислужників сильнішим, «малоросів», відступників від рідної справи, що вони «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття». Ці перекинчики нехтували своїм рідним, відмовлялися від своєї рідної мови, культури і, як папуги, сприймали на віру все, що скажуть іноземці.
Німець скаже:
«Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже:
«Ви слав'яне».
«Слав'яне! слав'яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І всі мови
Слав'янського люду —
Всі знаєте.
А своєї Дастьбі...
Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже...
Шевченко любив рідну мову і мріяв про той час, коли її будуть вивчати діти в школах. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», характеризуючи школу миколаївської епохи, він з сумом писав: «В школе насучат всему, совершенно всему научат, кроме понимания своего милого родного слова. О школа, школа, как бы тебя скорее перешколить!».
Разом із тим Шевченко закликав своїх земляків брати у всіх народів усе краще, не забуваючи і свого рідного. У вірші «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...» поет писав:
Не дуріте самі себе;
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
В епоху Шевченка найбільшим лихом для широких народних мас було кріпацтво. Тарас Шевченко підняв свій могутній голос на захист кріпацького люду, оспівав його болі, його тугу, його нещасне підневільне життя. У поезії «І виріс я на чужині» (1848 р.) він писав:
Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли,
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
Але «латану свитину з каліки знімають» не тільки в Україні. Шевченко показує, що страждають і всі народи на всьому неосяжному просторі Російської імперії:
Од молдованина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..
У поезіях Шевченка не тільки лунав стогін і плач закріпаченого люду. Поет дошукується причин народних злигоднів і бідувань. Він їх бачить у всьому феодально-кріпосницькому суспільстві і державному ладі і, насамперед, у наявності самодержавства. У багатьох творах — «Сон», «Неофіти», «Царі», «Подражаніє Ієзекіїлю», «Осії. Глава XIV» та інших Шевченко змальовує царів як «коронованих катів», «катів людських», «деспотів скажених», «людоїдів», «розпинателів народних» і т. д. Неперевершену по силі сарказму картину царської столиці як зосередження монархічної бюрократії, як фокус усього страхітливого самодержавного режиму, дано в комедії «Сон».
З все спопеляючою сатирою Шевченко малює царський палац, царський прийом і «генеральне мордобитіє». Найогиднішими рисами наділяє поет царя Миколу І, царицю, їхніх «блюдолизів» і «землячків» «з циновими ґудзиками». Цар «неначе з берлоги ведмідь виліз», а
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!..
Шевченко розумів, що цар — верхівка всього пануючого поміщицького загалу, що поміщики — такі вороги і здирщики народу, як і царі. Він говорив:
По закону апостола.
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
При цьому поет спрямовував убивчі стріли своєї сатири проти всіх панів і зокрема проти панів українських, частина яких вбиралася в тогу лібералів — братів і захисників селян, українського народу, патріотів України.
У поезії «П. С», говорячи про одного з таких панів — нащадка гетьмана Скоропадського, Шевченко їдко висміював лібералізм і псевдопатріотизм українського панства:
Оцей годований кабан!
Оце ледащо! Щирий пан,
Потомок гетьмана дурного,
І презавзятий патріот...
Шевченко з сарказмом писав, що пан ліберал кричить, розпинається за нові ідеї, за цивілізацію, за людство, а сам
Мужичков под прес кладет
Вместе с свекловицей.
При всій своїй жагучій ненависті до російського царизму й іноземних поневолювачів, Шевченко не переносив цієї ненависті на народи. Він добре усвідомлював, що російський царизм і поміщики є гнобителями і російського народу, як і народу українського та всіх інших народів Російської імперії. Розуміючи, що російський народ є другом українського народу, Шевченко з величезною повагою і любов'ю ставився до нього, до передових представників російської прогресивної громадської думки, літератури й мистецтва — Пушкіна, Глинки, Гоголя, Салтикова-Щедріна, Герцена та ін. З великою теплотою малював Шевченко образи перших російських революціонерів-декабристів. Він називав їх «апостолами правди», «благовістителями свободи», «споборниками святої волі», «святими мучениками». Герцена Шевченко називав «апостолом нашим, нашим одиноким вигнанцем». «Перед Гоголем должно благоговеть, как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям», — писав Шевченко про Гоголя.
У той же час передові люди Росії з повагою ставилися до Шевченка та його поезії. Завдяки їм він був звільнений від кріпацтва, вони ж його підтримували в усьому житті.
В Москве, — писав Шевченко 26 березня 1858 р. після повернення з солдатчини, — более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии».
Шевченко болюче переживав, що «німота», «магнати», «ксьондзи й єзуїти» «сім'ю слов'ян роз'единили», і мріяв про те, щоб «потекли в одно море слов'янськії ріки». Змальовуючи криваві сцени розправи народних месників — гайдамаків над «панами-ляхами», Шевченко разом з тим закликав український народ до єднання і дружби з трудовим народом польським. У поезії «Ще як були ми козаками» поет писав:
Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистее подай!
Вся творчість Шевченка пронизана ідеями єдності слов'янських народів.
Шевченко кликав народ до радикальних дій, революційного знищення самодержавно-кріпосницького режиму. У ранній творчості, і передусім у поемі «Гайдамаки», поет з небаченою художньою силою й любов'ю оспівував боротьбу народних мас проти експлуататорів у минулому, а також стихійний протест селянства проти панів у сучасному. У поемах «Слепая», «Княжна», «Варнак», «Марина» та інших він з співчуттям змальовує розправу покривджених селян і селянок над своїми тиранами-панами. В уста героя поеми «Варнак» Шевченко вкладає слова:
Я різав все, що паном звалось,
Без мілосердія і зла...
У написаному в 1845 р. «Заповіті» Шевченко кликав народ до повстання проти гнобителів і створення вільної сім'ї народів-братів:
Поховайте та вставайте
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
7Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
Шевченко вірив, що народ «розвіє тьму неволі» й здобуде собі краще майбутнє, де всі люди будуть вільні й рівні, житимуть «без хлопа й пана», будуть щасливими у тому суспільстві:
Оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами,
Без гвалту і крику,
Позіходяться докупи,
І пустиню опанують
Веселії села.
Шевченко безмежно вірив, що «встане правда, встане воля», що ніяка сила не може подолати прагнення людей до чистого і справедливого життя, до правди й волі, до загального щастя. У поемі «Кавказ» Шевченко писав:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Найвищою етичною категорією для Шевченка була правда. Звертаючись у вірші «Доля» до своєї долі, Шевченко писав:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
У своєї музи («Муза») Шевченко просив: «Учи не ложними устами сказати правду». У досягненні людського щастя Шевченко покладав великі надії на слово, яке він називав «святим», «божим», «Господнім», «великим», «огненним», «тихим, добрим, кротким». Він писав:
...Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Гаряче, пекуче Шевченкові слово проникало в душі людей, обпікало й будило їх, піднімало до борні. Це було слово пророка, якого послав на землю Бог.
Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовістить,
Святую правду возвістить!
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі.
Таким чином, Т. Г. Шевченко, вийшовши з кріпосного селянства і піднісшись до вершин людської цивілізації, ввібрав у собі всі найпотаємніші думи, болі і прагнення народні, став великим національним поетом, пророком і добрим генієм українського народу. «Для України, — писав дослідник української літератури Сергій Єфремов, — вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великим письменникам у їхній батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що «за собою день веде», — день нового народження на світ великим культурним народом; його поезія стала найкращим виразом національної самосвідомості на Україні, як його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу».
Утворення Кирило-Мефодіївського товариства та склад його учасників.
У 40-х роках в Україні, і передусім в університетах Києва та Харкова, навколо передової професури групувалися прогресивно настроєні представники інтелігенції — університетські викладачі, студенти, вчителі та ін. Частина з них об'єднувалася в літературних гуртках. У Києві такий гурток дістав назву «Київська молода». Члени цих гуртків мріяли про визволення від гніту слов'янських народів, про їх зближення й об'єднання, про розповсюдження в народі освіти, розвиток української культури, писали художні й наукові, зокрема історичні твори.
У січні 1846 р. серед цієї інтелігенції у Києві і виникла українська таємна політична організація, за якою закріпилася назва Кирило-Мефодіївське товариство (за іменем відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія). Як знак приналежності до товариства, його члени мали золоті персні з написом на їх внутрішній стороні: «Св. Кирило і Мефодій. Січень 1846 р.». У товариства була також печатка з євангельським виразом: «И уразумите истину, и истина освободит вас».
Організаторами Кирило-Мефодіївського товариства стали Микола Іванович Костомаров (1817—1885) — син поміщика-дворянина і кріпачки, учитель однієї з Київських гімназій, а з серпня 1846 р.— професор російської історії Київського університету, що пізніше став видатним українським і російським істориком; Микола Іванович Гулак (1822—1899) — виходець з небагатої дворянської сім'ї, після закінчення юридичного факультету Дерптського (тепер Тартуського) університету в 1843 р. — чиновник канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, та Василь Михайлович Білозерський (1825—1899) — виходець з дворян, після навчання в Київському університеті з 1846 р.— учитель Полтавського кадетського корпусу. Крім цих засновників товариства, до нього незабаром увійшли: письменник П. Куліш, студенти Київського університету О. Маркович, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький, О. Тулуб, учитель Полтавського кадетського корпусу, вихованець Київського університету Д. Пильчиков, полтавський поміщик М. Савич, який закінчив Харківський університет. У квітні 1846 p., після знайомства Костомарова з Шевченком, до товариства вступив і Шевченко. Отже, безпосередніми учасниками Кирило-Мефодіївського товариства були 12 чол., більшість з них — вихідці зі збіднілих дрібномаєткових або і безмаєткових дворян. Але поряд із дворянами, в товаристві брали участь і представники інших станів, що свідчило про демократизацію складу учасників визвольного руху: Шевченко й Посяда — походженням із селян, Пильчиков — із міщан, Куліш — син козака-хуторянина. Всі вони — з вищою освітою або студенти університету, інтелігенти, переважно молоді — віком від 19 до 25 років, крім Шевченка, Костомарова і Савича. Матеріали слідства й листування членів товариства свідчать, що з його учасниками мали зв'язки (переписувалися, зустрічалися, спільно працювали і т. д.) близько 100 чол. — професори і викладачі учбових закладів, художники, артисти, урядовці, видавці, студенти, поміщики, офіцери та ін.
Основні програмні документи й положення Товариства.
Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні документи — «Статут і правила товариства», написані Білозерським із урахуванням думок інших членів товариства, «Книги буття українського народу», основним автором яких був Костомаров, Записка Білозерського, яку в III відділі назвали «Пояснення» до статуту. Розумінню ідеології товариства допомагають також різні проекти, листи, записки, художні та публіцистичні твори членів товариства, а також матеріали слідства. Як видно з усіх матеріалів, ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства сформувалася, насамперед, під впливом тодішньої кріпосницької дійсності, російського визвольного руху і, передусім, руху декабристів, зокрема ідей «Товариства об'єднаних слов'ян», під впливом руху слов'янських народів за визволення з-під влади Туреччини та Австрії, ідей польського визвольного руху і особливо
«Книги народу польського і пілігримства польського» А. Міцкевича, а також під впливом передової західноєвропейської громадської думки, утопічного і християнського соціалізму. Велике значення мала творчість Шевченка, його революційні антицаристські та антикріпосницькі ідеї й ідеї єднання слов'янських народів.
Основні погляди кирило-мефодіївців на історію людського суспільства, в тому числі на минуле й сучасне України, найбільш повно викладені в «Книгах буття українського народу». У цьому творі висловлені прогресивні ідеї: засуджується поділ суспільства на панів і кріпаків («рабів»), проповідується рівність громадян, містяться заклики до ліквідації кріпацтва, різко негативно оцінюється самодержавна влада взагалі і російський царизм зокрема, відстоюються республіканський лад, принципи дружніх взаємовідносин між народами, в першу чергу слов'янськими, зокрема українським, російським і польським, повстання декабристів, висловлюється впевненість у майбутньому визволенні і об'єднанні слов'янських народів, в тому числі й українського народу, в єдиний союз.
В основу загальної концепції історичного процесу, на якій ґрунтуються «Книги буття», покладені принципи первісного християнства, як ідеали справедливості, рівності й добра. Ці християнські ідеали протиставлялися тому несправедливому ладові, який існував у Росії в час діяльності товариства. Розвиток суспільства авторам «Книг буття» уявлявся, так. Бог створив світ і, населивши його всякими тварями, поставив над ними паном людину, наказав їй плодитися й множитися. Але люди забули бога, віддалися дияволу, натворили собі богів і царів, а лукаві царі найсильніших і найпотрібніших людей назвали панами, а інших зробили їх невільниками і умножились «на землі горе, злидні і хвороба, і бідування і нещастя». Щоб повернути народу щастя, треба відновити, християнські порядки, перетворити християнські ідеї справедливості, свободи, рівності і братства в життя. Отже, творець історії — бог, а її рушійна сила — християнська релігія, бо саме тільки вона спрямовує людство в царство повної справедливості і загального щастя та благоденства.
У «Книгах буття» при характеристиці історичної долі України правильно викриваючи гноблення українського народу польськими шляхтичами, російськими царями, особливо Петром І і Катериною II, називаючи царів демократичних республік у всіх слов'янських народів і об'єднання їх у всеслов'янську федерацію. Передбачалося об'єднання: південних русів (українців), північних русів (росіян) з білорусами, поляків, чехів з словенцями, лужичан, ілліро-сербів з хорутанами і болгар. Усі республіки мали бути рівними, їм забезпечувалась широка автономія («самостійність»), кожна повинна була мати свій обраний народом верховний законодавчий орган — сейм, місцеві органи влади також мусили бути виборними. Для керівництва загальнофедеративними справами і, передусім, зовнішніми зносинами, армією і флотом, повинен був існувати «загальний слов'янський собор» з представників усіх народів. Він мав збиратися у Києві. У всіх частинах федерації мусили бути однакові основні закони і права, абсолютна рівність громадян, мали бути ліквідовані стани, дворянські та інші привілеї, смертна кара й тілесні покарання, забезпечена свобода віросповідання, запроваджено обов'язкове навчання народу, єдину систему мір, ваги, монети, свободу торгівлі і усунено митні кордони. Характеризуючи устрій майбутньої всеслов'янської федерації, Костомаров у своїй «Автобіографії» писав: «Помимо нашої волі став нам уявлятися федеративний устрій, як найщасливіший біг суспільного життя слов'янських націй. Ми стали уявляти всі слов'янські народи з'єднаними між собою у федерацію, подібно давнім грецьким республікам або Сполученим Штатам Північної Америки, з тим, щоб усі перебували у міцному зв'язку між собою, але кожна зберігала свято свою окрему автономію. В усіх частинах федерації передбачались однакові основні закони і права, рівність ваги, мір, монети, відсутність митниць, свобода торгівлі, загальне знищення кріпосного права і рабства в якому б то не було вигляді, єдина центральна влада, яка завідує зносинами поза союзом, військом і флотом, але повна автономія кожної частини щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства і народної освіти».
Програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства і, передусім, ліквідація кріпацтва, знищення самодержавства, утворення республіканського ладу і об'єднання слов'янських народів у демократично побудовану федерацію, запровадження загальної народної освіти — були, безумовно, прогресивними.
Щодо тактики, методів здійснення поставлених цілей, то, як видно з програмних документів, кирило-мефодіївці вважали можливим діяти засобами мирної пропаганди й мирних перетворень. У статуті вказувалося, що товариство утворюється для поширення його ідей «переважно через виховання юнацтва, літературу і примноження членів товариства». Усе товариство в цілому і кожний член зокрема мусили «свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, кротості й терпіння», а правило «ціль освячує засіб» — товариство вважало «безбожним».
Проте щодо шляхів здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців повної єдності не було. Частина з них — Костомаров, Білозерський, Куліш та інші, не підтримуючи насильства — виступали проти революційних методів боротьби, вважали можливим перетворити в життя свої ідеї мирними методами, шляхом реформ, розповсюдження освіти, мирної пропаганди ідей товариства в дусі християнської моралі. «Пани повинні освободити своїх невольників і зробитися їм братами», — писав Костомаров у «Книгах буття українського народу». Білозерський, характеризуючи в одному з листів народні рухи, писав, що неосвічена людина «в пориві гніву страшніше звіра».
На радикальних позиціях стояв Шевченко. Він закликав народ до повалення царизму, знищення кріпацтва, ліквідації соціального й національного гноблення українського народу. Радикальні погляди Шевченка підтримували Гулак, "Навроцький, Савич, Посяда, Андрузький. Так, Гулак вважав, що лише повстання народних мас може привести до визволення слов'янських народів. Навроцький говорив, що члени товариства повинні народ «спонукати до перевороту».
Кирило-Мефодіївське товариство діяло одночасно з гуртком петрашевців у Петербурзі. Шевченко був близько знайомий з петрашевцями Р. Штрандманом і М. Мом-беллі. Про діяльність кирило-мефодіївців знали М. Буташевич-Петрашевський і Момбеллі.
Практична діяльність кирило-мефодіївців.
Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала, передусім, у тому, що вони розробляли програмні документи і плани, на своїх зібраннях обговорювали їх, висловлювали свої погляди на пекучі політичні питання, на тактику товариства, вербували нових членів. Вони намагалися поширювати свої ідеї через розповсюдження «Книг буття українського народу», прокламацій («До братів українців», «До братів великоросіян і поляків»), творів Т. Шевченка, через лекції в навчальних закладах. Піклувалися кирило-мефодіївці також про освіту народу, збирали кошти для відкриття народних шкіл, дбали про написання й видання популярних книг. Активно діяли вони також по налагодженню зв'язків з діячами російського визвольного руху, зокрема з петрашевцями, з польськими шляхетськими революціонерами, з прихильниками національного відродження слов'янських народів.
Розгром Товариства.
Однак широкої діяльності Кирило-Мефодіївське товариство розгорнути не змогло, оскільки проіснувало недовго — з січня 1846 р. по березень 1847 р. У березні 1847 р. по доносу сина жандармського офіцера, студента університету О. Петрова, який був сусідом Гулака по квартирі і був прийнятий ним до товариства, а виявився провокатором, товариство було викрито, його члени заарештовані, доставлені в III відділ до Петербурга і після слідства, яке тривало з 18 березня по ЗО травня 1847 p., були покарані. Найтяжчої кари зазнав Шевченко. За особистим розпорядженням царя він був відправлений рядовим до Оренбурзького окремого корпусу під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати; Гулак на три роки посаджений до Шліссельбурзької фортеці, а потім засланий до Пермі; Костомаров після річного ув'язнення в Петропавлівській фортеці відправлений на заслання до Саратова; Куліш ув'язнений на чотири місяці у фортеці, а потім перебував на засланні в Тулі; Білозерський засланий до Петрозаводська. Інші кирило-мефодіївці були заслані в різні місця і поставлені під поліцейський нагляд із забороною повертатися в Україну і працювати на ниві народної освіти.
Царський уряд посилив утиски в галузі літератури й освіти. Були заборонені твори Шевченка, Костомарова, Куліша, ще більш жорстокою стала цензура, за законом 1849 р. перебудована навчальна робота в гімназіях, зменшено в них цикл гуманітарних дисциплін, навчання мусило мати більш матеріальний напрямок.
Кирило-Мефодіївське товариство в історії України й історіографії.
Кирило-Мефодіївське товариство займає чільне місце в історії суспільно-політичного руху в нашій країні. Його програма була антикріпосницькою, анти-царистською і республіканською, спрямованою на ліквідацію кріпосництва, самодержавства, визволення слов'янських народів і об'єднання їх у дружну всеслов'янську федерацію. Вона передбачала також ліквідацію гноблення України царизмом і її рівноправне існування в слов'янському союзі. Костомаров та його спільники після ліквідації царизмом Української козацької держави вперше висунули ідею побудови української держави. Якщо за планами членів декабристського «Товариства об'єднаних слов'ян» Україна мала входити до всеслов'янської федерації в складі Росії, то кирило-мефодіївці Україну уявляли як окрему державу в сім'ї слов'янських народів. Ця ідея перебування України в складі всеслов'янської або всеросійської федерації в різних модифікаціях не вмирала протягом наступних часів, аж до проголошення Центральною радою у січні 1918 р. незалежності Української Народної Республіки.
Оскільки слідчі матеріали в справі кирило-мефодіївців у III відділі його імператорської величності канцелярії були засекречені і до них тривалий час історики не допускалися, то відповідно й наукове дослідження цієї проблеми стримувалося. Першим дослідником Кирило-Мефодіївського товариства був ліберально-народницький історик В. Семевський, який у 1911 р. в журналі «Русское богатство» опублікував працю «Кирило-Мефодіївське товариство 1846—1847 p.», яка в більш повному вигляді була перевидана в 1918 р. Використавши архівні, зокрема слідчі матеріали, автор вперше дав загальну історію товариства і висловив ряд правильних думок. Але Семевський показав товариство без зв'язку з конкретно-історичною обстановкою, не дав належного аналізу його ідеології.
Про місце Кирило-Мефодіївського товариства в історії суспільно-політичного руху в Україні писали С. Єфремов і М. Грушевський. С. Єфремов у книзі «Історія українського письменства» (К-, 1917) писав, що кирило-мефодіївці «зважились викликати на ґерць сучасну систему темного деспотизму» і що «ідеї братства не загинули марно, не розпорошились у повітрі, а увійшли в письменство, і Шевченко був першим і найдужчим поетом нового напряму — отого свідомого демократизму й політичного радикалізму» М. Грушевський у своїх узагальнюючих працях «История украинского народа» і «Ілюстрована історія України» приділив Кирило-Мефодіївському товариству спеціальний параграф. В «Ілюстрованій історії України» він писав, що «мислі кирило-мефодіївських братчиків зоставили глибокий слід, вони жили далі й будили політичну і соціальну українську мисль. Особливо Шевченкові поезії, що ширилися в рукописах, переказувалися з пам'яті, мали величезний вплив. Від Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь новий український політичний рух».
У 1921 р. у Львові М. Возняк опублікував книгу «Кирило-Мефодіївське братство», в якій основну увагу приділив аналізу ідеології учасників товариства. У 1925 р. у Харкові вийшла праця Д. Багалія «Т. Г. Шевченко і кирило-мефодіївці», в якій дається характеристика програмних документів і робиться спроба аналізу основних ідей товариства з позицій «теорії історичног
Українське національно-культурне відродження, започатковане наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст., продовжувало розвиватися і в сорокові роки XIX ст. Найважливіше значення мало опублікування в 1840 р. «Кобзаря» і в 1841 р. «Гайдамаків» Т. Шевченка. У 1841 р. Є. Гребінка видав у Петербурзі український альманах «Ластівка», в якому було надруковано твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, В. Забіли, О. Афанасьева-Чужбинського та ін. У Києві М. Максимович опублікував збірники-альманахи «Киевлянин» (1840, 1841, 1850), в яких друкувалися статті з історії, археології, письменства тощо. У 1843—1844 р. з ініціативи Г. Квітки-Основ'яненка вийшло чотири книжки українського літературно-художнього та історико-наукового альманаху «Молодик» (три в Харкові і одна — в Петербурзі). У цих книжках було опубліковано твори українських і російських письменників та вчених Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Я. Щоголіва, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Бодянського та ін.
У другій половині 30-х —а початку 40-х років розпочав літературну й наукову діяльність М. Костомаров. У 1838 р. у Харкові був опублікований під псевдонімом «Ієремія Галка» його перший художній твір з української історії «Савва Чалый, драматические сцены на южнорусском языке». У 1839 р. вийшли в Харкові його «Українські балади», а в 1840 р. — збірник поезій «Вітка». У 1842 р. Харківським університетом була опублікована перша магістерська дисертація М. Костомарова «О причинах унии в Западной России», а в 1844 р. — друга — «Об историческом значении русской народной, поэзии», в яких значне місце приділялось сюжетам з історії України.
У перший період своєї діяльності з початку 40-х років захоплювався історією України, змальовуючи її в дусі народних пісень і дум, П. Куліш. У 1843 р. у Києві він видав поему «Україна» Од початку Вкраїни до батька Хмельницького», в якій за зразком гомерівської «Іліади» оспівував на основі народних творів і власних віршів історію України від навали Батия до Богдана Хмельницького як героїчну поему.
Велике значення для національно-культурного відродження і формування національної самосвідомості українського народу мало збирання і публікація історичних джерел. Значну роботу в цьому напрямку провела Київська Тимчасова Комісія для розгляду давніх актів, Створена в 1843 р. її співробітники зібрали велику кількість історичних матеріалів, у 1852 р. заснували в Києві історичний архів, стали видавати серію збірників «Пам’ятники».
Неоціненні заслуги перед українською історіографією має О. Бодянський. Будучи секретарем «Общества истории и древностей российских при Московском университете» і редактором видаваних ним «Чтений» (1845—1848, 1859—1876), Волинський уже в 40-ві роки опублікував багато джерел і творів з історії України — «Історію русів», літопис Самовидця, історичні праці О. Рігельмана, П. Си-моновеького, С Митецького та ін.
Маючи тісні зв'язки з діячами слов'янського, зокрема, чеського, відродження і пильно стежачи за розвитком літератури в Східній Україні, західноукраїнські діячі культури і, передусім, письменники продовжували розвивати традиції «Русалки Дністрової». Вони збирали й публікували пам'ятки народної творчості, утверджували в літературі українську мову, писали нею свої художні твори, проповідували єдність українського народу. У 1841 р. у Відні вийшов упорядкований Яковом Головацьким збірник «Галицькі приповідки і загадки, зібрані Григорієм Ільке-вичем». У 1842 р. було видано збірник віршів Ру-дильфа Моха «Мотиль», який, як писав Іван Франко, «виявив, крім немалого поетичного таланту, також добре знання галицької народної мови».
Значним явищем у національно-культурному відродженні Східної Галичини в 40-х роках XIX ст. став вихід у світ двох книг літературно-наукових збірників «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846—1847), упорядкованих братами Іваном та Яковом Головацькими. У цих книгах були опубліковані художні твори, статті, українські і сербські народні пісні, загадки, казки. Зокрема тут побачили світ твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, М. Устияновича, А. Могильницького та ін.
Національно-культурне відродження вело до дедалі глибшого зростання національної самосвідомості передусім серед патріотично настроєної частини української інтелігенції. Це зумовило розгортання українського національного руху. Його учасники поступово стали усвідомлювати необхідність не тільки розвитку української мови й культури, а й потребу політичних змін у державному і суспільному ладі країни. На цій основі створюється перша українська таємна політична організація — «Кирило-Мефодіївське товариство».
Т. Г. Шевченко і його роль в українському національному русі.
Народився Шевченко 25 лютого (9 березня) 1814 р. у селі Моринцях, Звенигородського повіту на Київщині (тепер Звенигородського району Черкаської області), в сім'ї селянина-кріпака. Сповненим страждань, мук і злигоднів були дитинство і юність Тараса. Матір Тарасову добрую «ще молодую — у могилу нужда та праця положила», а «батько, плачучи з дітьми..., не витерпів лихою долі, умер на панщині...». Діти ж кріпака, а серед них і малий Тарас,— «розлізлися межи людьми, мов мишенята...». 1829 року Шевченко став «козачком» у покоях пана Енгельгардта, а в 1832 р. пан віддав його у науку до кімнатного маляра Ширяева в Петербург. І тільки тут, познайомившись із передовими людьми — І. Сошенком, К- Брюлловим, В. Григоровичем, В. Жуковським, Є. Гребінкою та ін. і, завдяки їм, Шевченко став вільною людиною. У 1838 р. друзі викупили Шевченка з кріпацтва і він почав навчатися в Академії мистецтв під керівництвом Брюллова. Тут же, в Петербурзі, в 1840 р. вийшла перша збірка поезій Шевченка під назвою «Кобзар». У 1841 р. була опублікована поема «Гайдамаки», присвячена великому народному повстанню 1768 р. — «Київщині», у 1843 р. Шевченко приїжджав в Україну, потім, повернувшись у 1844 р. до Петербурга, закінчив в 1845 р. Академію мистецтв, діставши звання «некласного художника». Після цього в 1845—1847 pp. Шевченко працював у Київській комісії для розгляду давніх актів, багато їздив по Україні, вивчав пам'ятники старовини, змальовував їх, збирав народні пісні. У 1846 р. ввійшов до Кирило-Мефодіївського товариства, за що й був жорстоко покараний царем.
Світогляд Шевченка формувався передусім на основі тодішньої кріпосницької дійсності, на ґрунті народного життя, народного горя, народної боротьби, народної творчості — народних пісень, дум, переказів і легенд. Шевченко, — говорив про нього Добролюбов, — «вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний».
Вийшовши з кріпацького стану, Шевченко став на рівень передових представників освіченого громадянства, опанував усі кращі здобутки української, російської і світової культури. Духовним ґрунтом:, на якому сформувався світогляд Шевченка,— були творчість і діяльність Сковороди і Радищева, декабристів, петрашевців і Герцена — всі надбання прогресивної суспільно-політичної думки.
Піднявшись до вершин світової культури, Тарас Шевченко став основоположником нової української літератури, української літературної мови, національним поетом і пророком українського народу. У своїх безсмертних творах — віршах, повістях та ін. — у високохудожній формі він відбив усі кращі риси нашого народу — його багатий духовний світ, вольнолюбність, його ліричність і мужність, його нездоланну волю до боротьби за краще майбутнє.
Шевченко, як ніхто інший, з неперевершеною художньою силою змальовував минуле й сучасне життя українського народу, відтворював справжнє історико-культурне обличчя України, пробуджуючи й розвиваючи національну свідомість, виховуючи національну гідність і волю до визволення від усякого гніту. Уже в ранніх своїх поезіях «До Основ'яненка» (1839), «Іван Підкова» (1839), «Тарасова ніч» (1839), «Н. Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий») (1840) Шевченко оспівував минуле України, колишню козацьку волю і славу.
Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться,
Було колись — панували,
Та більше не будем!
Або:
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
З невимовним болем пише Шевченко, що мовчать гори, грає море, могили сумують, «А над дітьми козацькими Поганці панують». А Україна «обідрана, сиротою понад Дніпром плаче» і славне минуле не вернеться.
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Але хоч минуле повернути не можна, Шевченко висловлював глибоку переконаність, що попри всі підступи ворогів український народ не загине, що він підніметься і доведе свою силу, правду і волю. Шевченко писав:
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,—
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
От де, люде, наша слава,
Слава України!
І в своїх творах Шевченко змалював образи багатьох борців за волю українського народу і незалежність України — Івана Підкови, Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка (Бута), Якова Острянина, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Максима Залізняка, Івана Ґонти та ін.
Тарас Шевченко безмежно любив народ і свою вітчизну Україну, був полум'яним патріотом, до кінця відданим своїй батьківщині й своєму народові. Устами Микити Гайдая, героя однойменної трагедії, Шевченко говорив:
Украина милая моя!
Моя Украина родная!
Ее широкие поля!
Ее высокие курганы!
Святая прадедов земля!
Люблю тебя, моя Украина...
Любов Шевченка до вітчизни була не споглядальною й пасивною. Він боровся за її кращу долю і готовий був віддати за неї все своє життя. Шевченко писав:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Він заповідав сучасникам і потомкам:
Свою Україну любіть, Любіть її...
Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть.
Шевченко гнівно плямував зрадників батьківщини, всяких перекинчиків, які забувають рідну землю й рідний народ. Він писав:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
її розпинають.
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
З глибоким презирством Шевченко говорив про українських панів, прислужників сильнішим, «малоросів», відступників від рідної справи, що вони «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття». Ці перекинчики нехтували своїм рідним, відмовлялися від своєї рідної мови, культури і, як папуги, сприймали на віру все, що скажуть іноземці.
Німець скаже:
«Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже:
«Ви слав'яне».
«Слав'яне! слав'яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І всі мови
Слав'янського люду —
Всі знаєте.
А своєї Дастьбі...
Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже...
Шевченко любив рідну мову і мріяв про той час, коли її будуть вивчати діти в школах. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», характеризуючи школу миколаївської епохи, він з сумом писав: «В школе насучат всему, совершенно всему научат, кроме понимания своего милого родного слова. О школа, школа, как бы тебя скорее перешколить!».
Разом із тим Шевченко закликав своїх земляків брати у всіх народів усе краще, не забуваючи і свого рідного. У вірші «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...» поет писав:
Не дуріте самі себе;
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
В епоху Шевченка найбільшим лихом для широких народних мас було кріпацтво. Тарас Шевченко підняв свій могутній голос на захист кріпацького люду, оспівав його болі, його тугу, його нещасне підневільне життя. У поезії «І виріс я на чужині» (1848 р.) він писав:
Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли,
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
Але «латану свитину з каліки знімають» не тільки в Україні. Шевченко показує, що страждають і всі народи на всьому неосяжному просторі Російської імперії:
Од молдованина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..
У поезіях Шевченка не тільки лунав стогін і плач закріпаченого люду. Поет дошукується причин народних злигоднів і бідувань. Він їх бачить у всьому феодально-кріпосницькому суспільстві і державному ладі і, насамперед, у наявності самодержавства. У багатьох творах — «Сон», «Неофіти», «Царі», «Подражаніє Ієзекіїлю», «Осії. Глава XIV» та інших Шевченко змальовує царів як «коронованих катів», «катів людських», «деспотів скажених», «людоїдів», «розпинателів народних» і т. д. Неперевершену по силі сарказму картину царської столиці як зосередження монархічної бюрократії, як фокус усього страхітливого самодержавного режиму, дано в комедії «Сон».
З все спопеляючою сатирою Шевченко малює царський палац, царський прийом і «генеральне мордобитіє». Найогиднішими рисами наділяє поет царя Миколу І, царицю, їхніх «блюдолизів» і «землячків» «з циновими ґудзиками». Цар «неначе з берлоги ведмідь виліз», а
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!..
Шевченко розумів, що цар — верхівка всього пануючого поміщицького загалу, що поміщики — такі вороги і здирщики народу, як і царі. Він говорив:
По закону апостола.
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
При цьому поет спрямовував убивчі стріли своєї сатири проти всіх панів і зокрема проти панів українських, частина яких вбиралася в тогу лібералів — братів і захисників селян, українського народу, патріотів України.
У поезії «П. С», говорячи про одного з таких панів — нащадка гетьмана Скоропадського, Шевченко їдко висміював лібералізм і псевдопатріотизм українського панства:
Оцей годований кабан!
Оце ледащо! Щирий пан,
Потомок гетьмана дурного,
І презавзятий патріот...
Шевченко з сарказмом писав, що пан ліберал кричить, розпинається за нові ідеї, за цивілізацію, за людство, а сам
Мужичков под прес кладет
Вместе с свекловицей.
При всій своїй жагучій ненависті до російського царизму й іноземних поневолювачів, Шевченко не переносив цієї ненависті на народи. Він добре усвідомлював, що російський царизм і поміщики є гнобителями і російського народу, як і народу українського та всіх інших народів Російської імперії. Розуміючи, що російський народ є другом українського народу, Шевченко з величезною повагою і любов'ю ставився до нього, до передових представників російської прогресивної громадської думки, літератури й мистецтва — Пушкіна, Глинки, Гоголя, Салтикова-Щедріна, Герцена та ін. З великою теплотою малював Шевченко образи перших російських революціонерів-декабристів. Він називав їх «апостолами правди», «благовістителями свободи», «споборниками святої волі», «святими мучениками». Герцена Шевченко називав «апостолом нашим, нашим одиноким вигнанцем». «Перед Гоголем должно благоговеть, как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям», — писав Шевченко про Гоголя.
У той же час передові люди Росії з повагою ставилися до Шевченка та його поезії. Завдяки їм він був звільнений від кріпацтва, вони ж його підтримували в усьому житті.
В Москве, — писав Шевченко 26 березня 1858 р. після повернення з солдатчини, — более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии».
Шевченко болюче переживав, що «німота», «магнати», «ксьондзи й єзуїти» «сім'ю слов'ян роз'единили», і мріяв про те, щоб «потекли в одно море слов'янськії ріки». Змальовуючи криваві сцени розправи народних месників — гайдамаків над «панами-ляхами», Шевченко разом з тим закликав український народ до єднання і дружби з трудовим народом польським. У поезії «Ще як були ми козаками» поет писав:
Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистее подай!
Вся творчість Шевченка пронизана ідеями єдності слов'янських народів.
Шевченко кликав народ до радикальних дій, революційного знищення самодержавно-кріпосницького режиму. У ранній творчості, і передусім у поемі «Гайдамаки», поет з небаченою художньою силою й любов'ю оспівував боротьбу народних мас проти експлуататорів у минулому, а також стихійний протест селянства проти панів у сучасному. У поемах «Слепая», «Княжна», «Варнак», «Марина» та інших він з співчуттям змальовує розправу покривджених селян і селянок над своїми тиранами-панами. В уста героя поеми «Варнак» Шевченко вкладає слова:
Я різав все, що паном звалось,
Без мілосердія і зла...
У написаному в 1845 р. «Заповіті» Шевченко кликав народ до повстання проти гнобителів і створення вільної сім'ї народів-братів:
Поховайте та вставайте
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
7Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
Шевченко вірив, що народ «розвіє тьму неволі» й здобуде собі краще майбутнє, де всі люди будуть вільні й рівні, житимуть «без хлопа й пана», будуть щасливими у тому суспільстві:
Оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться; і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами,
Без гвалту і крику,
Позіходяться докупи,
І пустиню опанують
Веселії села.
Шевченко безмежно вірив, що «встане правда, встане воля», що ніяка сила не може подолати прагнення людей до чистого і справедливого життя, до правди й волі, до загального щастя. У поемі «Кавказ» Шевченко писав:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Найвищою етичною категорією для Шевченка була правда. Звертаючись у вірші «Доля» до своєї долі, Шевченко писав:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
У своєї музи («Муза») Шевченко просив: «Учи не ложними устами сказати правду». У досягненні людського щастя Шевченко покладав великі надії на слово, яке він називав «святим», «божим», «Господнім», «великим», «огненним», «тихим, добрим, кротким». Він писав:
...Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Гаряче, пекуче Шевченкові слово проникало в душі людей, обпікало й будило їх, піднімало до борні. Це було слово пророка, якого послав на землю Бог.
Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовістить,
Святую правду возвістить!
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі.
Таким чином, Т. Г. Шевченко, вийшовши з кріпосного селянства і піднісшись до вершин людської цивілізації, ввібрав у собі всі найпотаємніші думи, болі і прагнення народні, став великим національним поетом, пророком і добрим генієм українського народу. «Для України, — писав дослідник української літератури Сергій Єфремов, — вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великим письменникам у їхній батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що «за собою день веде», — день нового народження на світ великим культурним народом; його поезія стала найкращим виразом національної самосвідомості на Україні, як його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу».
Утворення Кирило-Мефодіївського товариства та склад його учасників.
У 40-х роках в Україні, і передусім в університетах Києва та Харкова, навколо передової професури групувалися прогресивно настроєні представники інтелігенції — університетські викладачі, студенти, вчителі та ін. Частина з них об'єднувалася в літературних гуртках. У Києві такий гурток дістав назву «Київська молода». Члени цих гуртків мріяли про визволення від гніту слов'янських народів, про їх зближення й об'єднання, про розповсюдження в народі освіти, розвиток української культури, писали художні й наукові, зокрема історичні твори.
У січні 1846 р. серед цієї інтелігенції у Києві і виникла українська таємна політична організація, за якою закріпилася назва Кирило-Мефодіївське товариство (за іменем відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія). Як знак приналежності до товариства, його члени мали золоті персні з написом на їх внутрішній стороні: «Св. Кирило і Мефодій. Січень 1846 р.». У товариства була також печатка з євангельським виразом: «И уразумите истину, и истина освободит вас».
Організаторами Кирило-Мефодіївського товариства стали Микола Іванович Костомаров (1817—1885) — син поміщика-дворянина і кріпачки, учитель однієї з Київських гімназій, а з серпня 1846 р.— професор російської історії Київського університету, що пізніше став видатним українським і російським істориком; Микола Іванович Гулак (1822—1899) — виходець з небагатої дворянської сім'ї, після закінчення юридичного факультету Дерптського (тепер Тартуського) університету в 1843 р. — чиновник канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, та Василь Михайлович Білозерський (1825—1899) — виходець з дворян, після навчання в Київському університеті з 1846 р.— учитель Полтавського кадетського корпусу. Крім цих засновників товариства, до нього незабаром увійшли: письменник П. Куліш, студенти Київського університету О. Маркович, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький, О. Тулуб, учитель Полтавського кадетського корпусу, вихованець Київського університету Д. Пильчиков, полтавський поміщик М. Савич, який закінчив Харківський університет. У квітні 1846 p., після знайомства Костомарова з Шевченком, до товариства вступив і Шевченко. Отже, безпосередніми учасниками Кирило-Мефодіївського товариства були 12 чол., більшість з них — вихідці зі збіднілих дрібномаєткових або і безмаєткових дворян. Але поряд із дворянами, в товаристві брали участь і представники інших станів, що свідчило про демократизацію складу учасників визвольного руху: Шевченко й Посяда — походженням із селян, Пильчиков — із міщан, Куліш — син козака-хуторянина. Всі вони — з вищою освітою або студенти університету, інтелігенти, переважно молоді — віком від 19 до 25 років, крім Шевченка, Костомарова і Савича. Матеріали слідства й листування членів товариства свідчать, що з його учасниками мали зв'язки (переписувалися, зустрічалися, спільно працювали і т. д.) близько 100 чол. — професори і викладачі учбових закладів, художники, артисти, урядовці, видавці, студенти, поміщики, офіцери та ін.
Основні програмні документи й положення Товариства.
Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні документи — «Статут і правила товариства», написані Білозерським із урахуванням думок інших членів товариства, «Книги буття українського народу», основним автором яких був Костомаров, Записка Білозерського, яку в III відділі назвали «Пояснення» до статуту. Розумінню ідеології товариства допомагають також різні проекти, листи, записки, художні та публіцистичні твори членів товариства, а також матеріали слідства. Як видно з усіх матеріалів, ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства сформувалася, насамперед, під впливом тодішньої кріпосницької дійсності, російського визвольного руху і, передусім, руху декабристів, зокрема ідей «Товариства об'єднаних слов'ян», під впливом руху слов'янських народів за визволення з-під влади Туреччини та Австрії, ідей польського визвольного руху і особливо
«Книги народу польського і пілігримства польського» А. Міцкевича, а також під впливом передової західноєвропейської громадської думки, утопічного і християнського соціалізму. Велике значення мала творчість Шевченка, його революційні антицаристські та антикріпосницькі ідеї й ідеї єднання слов'янських народів.
Основні погляди кирило-мефодіївців на історію людського суспільства, в тому числі на минуле й сучасне України, найбільш повно викладені в «Книгах буття українського народу». У цьому творі висловлені прогресивні ідеї: засуджується поділ суспільства на панів і кріпаків («рабів»), проповідується рівність громадян, містяться заклики до ліквідації кріпацтва, різко негативно оцінюється самодержавна влада взагалі і російський царизм зокрема, відстоюються республіканський лад, принципи дружніх взаємовідносин між народами, в першу чергу слов'янськими, зокрема українським, російським і польським, повстання декабристів, висловлюється впевненість у майбутньому визволенні і об'єднанні слов'янських народів, в тому числі й українського народу, в єдиний союз.
В основу загальної концепції історичного процесу, на якій ґрунтуються «Книги буття», покладені принципи первісного християнства, як ідеали справедливості, рівності й добра. Ці християнські ідеали протиставлялися тому несправедливому ладові, який існував у Росії в час діяльності товариства. Розвиток суспільства авторам «Книг буття» уявлявся, так. Бог створив світ і, населивши його всякими тварями, поставив над ними паном людину, наказав їй плодитися й множитися. Але люди забули бога, віддалися дияволу, натворили собі богів і царів, а лукаві царі найсильніших і найпотрібніших людей назвали панами, а інших зробили їх невільниками і умножились «на землі горе, злидні і хвороба, і бідування і нещастя». Щоб повернути народу щастя, треба відновити, християнські порядки, перетворити християнські ідеї справедливості, свободи, рівності і братства в життя. Отже, творець історії — бог, а її рушійна сила — християнська релігія, бо саме тільки вона спрямовує людство в царство повної справедливості і загального щастя та благоденства.
У «Книгах буття» при характеристиці історичної долі України правильно викриваючи гноблення українського народу польськими шляхтичами, російськими царями, особливо Петром І і Катериною II, називаючи царів демократичних республік у всіх слов'янських народів і об'єднання їх у всеслов'янську федерацію. Передбачалося об'єднання: південних русів (українців), північних русів (росіян) з білорусами, поляків, чехів з словенцями, лужичан, ілліро-сербів з хорутанами і болгар. Усі республіки мали бути рівними, їм забезпечувалась широка автономія («самостійність»), кожна повинна була мати свій обраний народом верховний законодавчий орган — сейм, місцеві органи влади також мусили бути виборними. Для керівництва загальнофедеративними справами і, передусім, зовнішніми зносинами, армією і флотом, повинен був існувати «загальний слов'янський собор» з представників усіх народів. Він мав збиратися у Києві. У всіх частинах федерації мусили бути однакові основні закони і права, абсолютна рівність громадян, мали бути ліквідовані стани, дворянські та інші привілеї, смертна кара й тілесні покарання, забезпечена свобода віросповідання, запроваджено обов'язкове навчання народу, єдину систему мір, ваги, монети, свободу торгівлі і усунено митні кордони. Характеризуючи устрій майбутньої всеслов'янської федерації, Костомаров у своїй «Автобіографії» писав: «Помимо нашої волі став нам уявлятися федеративний устрій, як найщасливіший біг суспільного життя слов'янських націй. Ми стали уявляти всі слов'янські народи з'єднаними між собою у федерацію, подібно давнім грецьким республікам або Сполученим Штатам Північної Америки, з тим, щоб усі перебували у міцному зв'язку між собою, але кожна зберігала свято свою окрему автономію. В усіх частинах федерації передбачались однакові основні закони і права, рівність ваги, мір, монети, відсутність митниць, свобода торгівлі, загальне знищення кріпосного права і рабства в якому б то не було вигляді, єдина центральна влада, яка завідує зносинами поза союзом, військом і флотом, але повна автономія кожної частини щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства і народної освіти».
Програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства і, передусім, ліквідація кріпацтва, знищення самодержавства, утворення республіканського ладу і об'єднання слов'янських народів у демократично побудовану федерацію, запровадження загальної народної освіти — були, безумовно, прогресивними.
Щодо тактики, методів здійснення поставлених цілей, то, як видно з програмних документів, кирило-мефодіївці вважали можливим діяти засобами мирної пропаганди й мирних перетворень. У статуті вказувалося, що товариство утворюється для поширення його ідей «переважно через виховання юнацтва, літературу і примноження членів товариства». Усе товариство в цілому і кожний член зокрема мусили «свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, кротості й терпіння», а правило «ціль освячує засіб» — товариство вважало «безбожним».
Проте щодо шляхів здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців повної єдності не було. Частина з них — Костомаров, Білозерський, Куліш та інші, не підтримуючи насильства — виступали проти революційних методів боротьби, вважали можливим перетворити в життя свої ідеї мирними методами, шляхом реформ, розповсюдження освіти, мирної пропаганди ідей товариства в дусі християнської моралі. «Пани повинні освободити своїх невольників і зробитися їм братами», — писав Костомаров у «Книгах буття українського народу». Білозерський, характеризуючи в одному з листів народні рухи, писав, що неосвічена людина «в пориві гніву страшніше звіра».
На радикальних позиціях стояв Шевченко. Він закликав народ до повалення царизму, знищення кріпацтва, ліквідації соціального й національного гноблення українського народу. Радикальні погляди Шевченка підтримували Гулак, "Навроцький, Савич, Посяда, Андрузький. Так, Гулак вважав, що лише повстання народних мас може привести до визволення слов'янських народів. Навроцький говорив, що члени товариства повинні народ «спонукати до перевороту».
Кирило-Мефодіївське товариство діяло одночасно з гуртком петрашевців у Петербурзі. Шевченко був близько знайомий з петрашевцями Р. Штрандманом і М. Мом-беллі. Про діяльність кирило-мефодіївців знали М. Буташевич-Петрашевський і Момбеллі.
Практична діяльність кирило-мефодіївців.
Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала, передусім, у тому, що вони розробляли програмні документи і плани, на своїх зібраннях обговорювали їх, висловлювали свої погляди на пекучі політичні питання, на тактику товариства, вербували нових членів. Вони намагалися поширювати свої ідеї через розповсюдження «Книг буття українського народу», прокламацій («До братів українців», «До братів великоросіян і поляків»), творів Т. Шевченка, через лекції в навчальних закладах. Піклувалися кирило-мефодіївці також про освіту народу, збирали кошти для відкриття народних шкіл, дбали про написання й видання популярних книг. Активно діяли вони також по налагодженню зв'язків з діячами російського визвольного руху, зокрема з петрашевцями, з польськими шляхетськими революціонерами, з прихильниками національного відродження слов'янських народів.
Розгром Товариства.
Однак широкої діяльності Кирило-Мефодіївське товариство розгорнути не змогло, оскільки проіснувало недовго — з січня 1846 р. по березень 1847 р. У березні 1847 р. по доносу сина жандармського офіцера, студента університету О. Петрова, який був сусідом Гулака по квартирі і був прийнятий ним до товариства, а виявився провокатором, товариство було викрито, його члени заарештовані, доставлені в III відділ до Петербурга і після слідства, яке тривало з 18 березня по ЗО травня 1847 p., були покарані. Найтяжчої кари зазнав Шевченко. За особистим розпорядженням царя він був відправлений рядовим до Оренбурзького окремого корпусу під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати; Гулак на три роки посаджений до Шліссельбурзької фортеці, а потім засланий до Пермі; Костомаров після річного ув'язнення в Петропавлівській фортеці відправлений на заслання до Саратова; Куліш ув'язнений на чотири місяці у фортеці, а потім перебував на засланні в Тулі; Білозерський засланий до Петрозаводська. Інші кирило-мефодіївці були заслані в різні місця і поставлені під поліцейський нагляд із забороною повертатися в Україну і працювати на ниві народної освіти.
Царський уряд посилив утиски в галузі літератури й освіти. Були заборонені твори Шевченка, Костомарова, Куліша, ще більш жорстокою стала цензура, за законом 1849 р. перебудована навчальна робота в гімназіях, зменшено в них цикл гуманітарних дисциплін, навчання мусило мати більш матеріальний напрямок.
Кирило-Мефодіївське товариство в історії України й історіографії.
Кирило-Мефодіївське товариство займає чільне місце в історії суспільно-політичного руху в нашій країні. Його програма була антикріпосницькою, анти-царистською і республіканською, спрямованою на ліквідацію кріпосництва, самодержавства, визволення слов'янських народів і об'єднання їх у дружну всеслов'янську федерацію. Вона передбачала також ліквідацію гноблення України царизмом і її рівноправне існування в слов'янському союзі. Костомаров та його спільники після ліквідації царизмом Української козацької держави вперше висунули ідею побудови української держави. Якщо за планами членів декабристського «Товариства об'єднаних слов'ян» Україна мала входити до всеслов'янської федерації в складі Росії, то кирило-мефодіївці Україну уявляли як окрему державу в сім'ї слов'янських народів. Ця ідея перебування України в складі всеслов'янської або всеросійської федерації в різних модифікаціях не вмирала протягом наступних часів, аж до проголошення Центральною радою у січні 1918 р. незалежності Української Народної Республіки.
Оскільки слідчі матеріали в справі кирило-мефодіївців у III відділі його імператорської величності канцелярії були засекречені і до них тривалий час історики не допускалися, то відповідно й наукове дослідження цієї проблеми стримувалося. Першим дослідником Кирило-Мефодіївського товариства був ліберально-народницький історик В. Семевський, який у 1911 р. в журналі «Русское богатство» опублікував працю «Кирило-Мефодіївське товариство 1846—1847 p.», яка в більш повному вигляді була перевидана в 1918 р. Використавши архівні, зокрема слідчі матеріали, автор вперше дав загальну історію товариства і висловив ряд правильних думок. Але Семевський показав товариство без зв'язку з конкретно-історичною обстановкою, не дав належного аналізу його ідеології.
Про місце Кирило-Мефодіївського товариства в історії суспільно-політичного руху в Україні писали С. Єфремов і М. Грушевський. С. Єфремов у книзі «Історія українського письменства» (К-, 1917) писав, що кирило-мефодіївці «зважились викликати на ґерць сучасну систему темного деспотизму» і що «ідеї братства не загинули марно, не розпорошились у повітрі, а увійшли в письменство, і Шевченко був першим і найдужчим поетом нового напряму — отого свідомого демократизму й політичного радикалізму» М. Грушевський у своїх узагальнюючих працях «История украинского народа» і «Ілюстрована історія України» приділив Кирило-Мефодіївському товариству спеціальний параграф. В «Ілюстрованій історії України» він писав, що «мислі кирило-мефодіївських братчиків зоставили глибокий слід, вони жили далі й будили політичну і соціальну українську мисль. Особливо Шевченкові поезії, що ширилися в рукописах, переказувалися з пам'яті, мали величезний вплив. Від Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь новий український політичний рух».
У 1921 р. у Львові М. Возняк опублікував книгу «Кирило-Мефодіївське братство», в якій основну увагу приділив аналізу ідеології учасників товариства. У 1925 р. у Харкові вийшла праця Д. Багалія «Т. Г. Шевченко і кирило-мефодіївці», в якій дається характеристика програмних документів і робиться спроба аналізу основних ідей товариства з позицій «теорії історичног
